Текущая версия на 09:33, 27 июня 2012

Гіпермаркет Знань>>Українська література>>Українська література 7 клас>>Українська література: Михайло Стельмах. «Гуси-лебеді летять» (фрагменти). Автобіографічна повість про дитинство. ТЛ: автобіографічний твір.

Український прозаїк, поет, драматург, громадський діяч, член Академії наук України.
Найвідоміші твори: романи «Велика рідня», «Хліб і сіль», «Кров людська — не водиця», «Правда і кривда», «Гуси-лебеді летять».
Лауреат Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1981)
Михайло Панасович Стельмах народився 24 травня 1912 р. на Вінниччині в родині хлібороба. Увесь, поетичний світ природи, праці, пісні письменник виніс із дитинства завдяки матері. Саме вона посіяла в дитячу душу любов до всього живого: «Коли на городі з'являвся перший пуп'янок огірка чи зацвітав повернутий до сонця соняшник, мати брала мене, малого, за руку і вела подивитися на це диво, і тоді в блакитнавих очах її назбирувалося стільки радості, наче вона була скарбничим усієї землі. Вона перша у світі навчила мене любити роси, легенький ранковий туман, п'янкий любисток, м'яту, маковий цвіт, осінній гороб і калину, вона першою показала, як плаче од радості дерево, коли надходить весна, і як у розквітлому соняшнику ночує оп'янілий джміль».
Із ніжністю він згадував батька, Панаса Дем'яновича, який носив його, босоногого, до школи на руках, бо через бідність родина не мала можливості придбати чоботи. До речі, про чоботи йдеться впродовж усієї повісті «Гуси-лебеді летять» М. Стельмаха — у дитинстві письменника чоботи були ознакою достатку.
А з яким теплом говорив Михайло Стельмах про діда Дем'яна — народного філософа й талановитого майстра: «Чого тільки не вмів мій дідусь! Залізо й дерево аж співали в діда... Міг чоловік нехитрим інструментом вирізати і просту людину, і святого. А хочете вітряка, то й вітряка вибудує під самі хмари; у кузні вкує сокиру, у стельмашні злагодить воза й сани, ще й дерев'яні квіти розкидає по них».
Ще до школи хлопчик навчився самотужки грамоти, прочитав «Кобзаря» і «Тараса Бульбу», був надзвичайно допитливою дитиною. Про шкільні роки письменника ти прочитаєш у повісті «Гуси-лебеді летять», у якій він розповів про найяскравіші сторінки свого дитинства. Михайло Стельмах закінчив Вінницький педагогічний інститут, потім декілька років учителював на Поліссі та Поділлі.
Перша збірка віршів («Добрий ранок») побачила світ 1941 р. Війну письменник пройшов солдатом-артилеристом, був тяжкопоранений і контужений. Однак воля до життя і прагнення творити стали найкращими ліками для Михайла. З-під пера молодого письменника виходять нові твори. До речі, одним із творчих наставників Михайла Стельмаха був відомий український поет Максим Рильський, який допомагав редагувати перші його твори навіть під час війни.
У повоєнні роки письменник працював в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук України в Києві.
Михайло Стельмах помер 27 вересня 1983 р. в м. Києві.

Гуси лебеді летять.
Моїм батькам — Ганні Іванівні й Панасу Дем'яновичу з любов'ю і зажурою.
(Фрагменти)

Розділ перший
Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар і струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонів. Дід говорить, що так співають лебедині крила. Я придивляюся до їхнього маяння, прислухаюся до їхнього співу, і мені теж хочеться полетіти за лебедями, тому й підіймаю руки, наче крила. І радість, і смуток, і срібний передзвін огортають та й огортають мене своїм снуванням.
Я стаю ніби меншим, а навколо більшає, росте і міниться увесь світ: і загачене білими хмарами небо, і одноногі скрипучі журавлі, що нікуди не полетять, і полатані веселим зеленим мохом стріхи, і блакитнава діброва під селом, і чорнотіла, туманцем підволохачена земля, що пробилася з-під снігу.
І цей увесь світ тріпоче-міниться в моїх очах і віддаляє та й віддаляє лебедів. Але я не хочу, щоб вони одлітали від нас. От коли б якимсь дивом послухали мене: зробили круг над селом і знову пролетіли над нашою хатою. Аби я був чародієм, то хіба не повернув би їх? Сказав би таке таємниче слово! Я замислююсь над ним, а навколо мене починає кружляти видіння казки, її нерозгадані дороги, дрімучі праліси і ті гуси-лебедята, що на своїх крилах виносять з біди малого хлопця.
Казка вкладає в мої уста оте слово, до якого дослуховуються земля і вода, птиця в небі й саме небо...
А в цей час наді мною твориться диво: хтось невидимим смичком провів по синьому піднебессі, по білих хмарах, і вони забриніли, як скрипка.
Я тягнусь догори і сам собі не вірю: від зарічки знову над нашою хатою пролітають лебеді!
Чи вони послухались мого слова — обкружляли навколо села й повернулись до мене, чи це новий ключ?..
А віща скрипка і срібний відгомін бринять, єднаються над моїм дитинством, підіймають на крила мою душу і забирають її в нерозгадану далину. І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, у цім світі...
«Так-так-так», — притирається до моєї ноги стара, з перебитим крилом качка. Вона чогось непокоїться, викручує рухливу шию і то одним, то другим оком придивляється до неба і тріпоче єдиним крилом. їй щось дуже важливе хочеться сказати мені, та вона більше не знає слів і знову повторює: «Так-так-так».
За високою стрункою дзвіницею, що теж поривається вгору, десь у білому підхмар'ї зникають лебеді, але дзвін їхніх крил ще озивається в мені, а може, то вже озиваються розбуджені дзвони на дзвіниці?
—    От і принесли нам лебеді на крилах життя, — говорить до неба і землі мій дід Дем'ян; у його руці весело поблискує струг1, яким він донедавна вистругував шпиці2.
—    Життя? — дивуюсь я.
—    Еге ж: і весну, і життя. Тепер, внучку, геть-чисто все почне оживати: скресне крига на ріках та озерах, розмерзнеться сік у деревах, прокинеться грім у хмарах, а сонце своїми ключами відімкне землю.
—    Діду, а які у сонця ключі? — ще більше дивуюсь я, бо й не догадувався досі, що воно, наче людина, може мати ключі.
—    Золоті, внучку, золоті.
—    І як воно відмикає ними землю?
—    А ось так: якоїсь доброї години гляне сонце зі свого віконечка вниз, побачить, що там і земля, і люди, і худібка, і птиця помарніли і скучили за весною, та й спитає місяця-брата, чи не пора землю відімкнути? Місяць кивне головою, а сонце усміхнеться і на промінні спустить у ліси, у луки, у поля і на воду ключі, а вони вже знають своє діло!
Я уважно слухаю діда і раптом страхаюсь:
—    Діду, а сонце не може їх загубити, як наша мама?
—    Що, що, надзигльований? — мов сіро-блакитнаві, побризкані росою безсмертники, оживають старі очі. Дід ошелешено підкидає вгору брови, потім одгетькує мене вільною рукою і починає сміятися. Він дуже гарно сміється, хапаючись руками за тин, ворота, ріжок хати чи дерево, а коли немає якоїсь підпірки, тоді нею стає його присохлий живіт. У таку хвилину вся дідова постать перехитується, карлючки вусів одстовбурчуються, з рота вириваються клекіт і «ох, рятуйте мою душу», з одежі осипається дерев'яний пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня підставляй під них.
Тепер я заспокоююсь: значить, сонце не може загубити своїх ключів, воно їх десь носить на шиї або ув'язує на руці. Так і треба, щоб потім не бідкатись і не морочити комусь голови.
—    Діду, а куди лебеді полетіли?
—    На тихі води, на ясні зорі, — пересміявшись і споважнівши, урочисто каже дід, поглядом показує мені на хату і йде до вчорнілої катраги1 майструвати колеса.
—    «Так-так-так», — погоджується стара качка і ще раз одним оком поглядає вгору.
А я стою серед подвір'я і по-своєму перебираю дідові слова. Переді мною, наче брама, розчиняється діброва, до мене живовидячки наближаються далекі тихі води і прихилені до них зорі. Це в таких краях, де я ще не бував. І покотилась туди моя стежина, мов клубочок.
І так мені хочеться піти в лісову далечінь, побачити з якогось незнайомого берега отих, наче зі срібла вилитих, лебедів, подивитись на їхні співучі крила, що в теплому ірію захопили весну та й принесли нам. Але з ким я піду і де мені взяти чобіт?
Тільки тепер дивлюся на свої босі посинілі ноги, важко зітхаю і плентаюсь до хати, щоб не схопити маминого запотиличника. І що це за мода пішла: не встигнеш босоніж вискочити з хати, як одразу сварять, а то й духопелять тебе і називають махометом, вариводою, лоботрясом. А в чому ж ти вискочиш, коли тепер не кожний дорослий розживеться на взуття? Скажи про це, — знову ж розумником назвуть тебе, затюкають ще й згадають, що за мною давно плаче попруга з мідною пряжкою, горіла б вона зі своїм плаканням ясним вогнем!
А як дурно-пусто перепало мені, коли тільки зазиміло і перший льодок запах чорнобривцями! Тоді наш прицерковний пагорб і ковзанку біля нього вкрила дітвора — усі на санчатах або на дерев'яних ковзанах. Вони робляться так: береш по довжині чобота брусочок березини, явора або кленини, вистругуєш з нього копаничку3, робиш східчик для каблука, а низом рівненько пропускаєш дріт, чим товщий, тим краще. От і вся мудрація, зате скільки втіхи від неї! Дивився-дивився я з вікна, як раюють інші, та й, вибравши слушну хвилину, тихцем шатнувся в сіни, вихопив з-під жорен ночовки, заарканив їх мотузочком і босоніж пометлявся до дітвори. Ніхто й не здивувався, що я притирився з такою снастю, бо на чому тільки тут не каталися: одні на санчатах, другі на гра-маках, треті на шматкові жерсті, четверті умудрилися замість ковзанів осідлати притерті худоб'ячі кістки, п'яті — на підковах. А Іван дядька Миколи спускався на перевернутому догори ногами ослінчику. Головне було — не на чому їхати, а щоб тільки їхати, коли ж гепнешся — не кривитися, а реготати з усіма.
Яка то була втіха вибратися на самісіньку маківку пагорба, переможцем поглянути на засніжене село, що бавилося димами, всістися на свого самоката і — гайда, гайда, гайда на весь дух донизу!
Машинерія твоя летить, аж гуде, вітер у вухах пересвистує, збоку собаки гавкають, на дзвіниці дзвонять, перед тобою хати хитаються, підстрибують, уся земля йде обертасом, а ти, мов кум королю, розсівся на своїх ногах, щоб не так мерзли, і переганяєш дівчат або якогось страхополоха, з розгону врізаєшся у чиїсь санчата і м'ячем вилітаєш на сніг. А ззаду ще і ще хтось наїжджає на тебе, і вже росте отакенна купа, в якій усе регоче, верещить, клубочиться, видирається наверх і жужмом котиться вниз.
З цієї веселої і теплої копиці раптом хтось почав мене за ковнір витягати на світ Божий. Він одразу потемнів у моїх очах, коли я опинився перед поблідлою од страху і гніву матір'ю. Ось тепер усі почали дивитися на мене, ніби я з місяця звалився. А хтось уже приніс матері ночовки, що встигли чомусь надколотись. Мати підхопила їх під руку та й, не дуже церемонячись, потягла мене з грища на розправу. Хотів я гайнути кудись навтіки, де перець не росте, та материна рука наче приросла до моїх обох ковнірів. Гай-гай, куди поділася моя радість, коли я поперед ночовок і матері поплентався додому.
Ну, а яке потім було сум'яття, ви, напевне, догадуєтесь: спершу з мене вибивали дурування і примовляли, який я бузувір, опришок, урвиголова, харциз, каламут і навіть химород. На таке противне слово я ніяк у душі не міг погодитись. Але й перечити не став, знаючи, що за це можна відхопити зайвого духопелика. Далі мені маминою хусткою на два ґудзи перев'язали шию, запакували на піч, де парилось просо, і почали обпоювати малиновим чаєм, який зовсім був би добрим, аби коло нього хоч лежала грудочка цукру.
На другий день уже було відомо, що чортяка мене не вхопить, бо я вночі ні разу не бухикнув. Тому дід зауважив, що я одчайдух і весь удався в нього, а мати сказала, що — в оглашенного. Після цього ми з дідом перезирнулись, усміхнулися, мати посварилася на мене бровами і кулаком, а бабуня вирішила повести свого безклепкого внука до церкви. Там я мав і покаятись, і набратися розуму, якого усе чомусь не вистачало мені. Та я не дуже цим і журився, бо не раз чув, що такого добра бракувало не тільки мені, а й дорослим. І в них теж чогось вискакували клепки, розсихались обручі, губилися ключі від розуму, не варив баняк, у голові літали джмелі, замість мізків росла капуста, не родило в черепку, не було лою під чуприною, розум якось втулявся аж у п'яти і на в'язах стирчала макітра...
Отож ранком я вже мало не розкошував: мати на часинку позичила в сусідів чоботи і, шмаруючи їх березовим дьогтем, заходилася повчати, щоб я у церкві не лобурясничав, не шморгав носом, не крутився дзиґою, не ловив ґав, не перся наперед, не сміявся, не пирхав, не ліз на крилас та частіше хрестив лоба. Узнавши геть-чисто все, чого не можна робити в церкві, я подався на вулицю, то опереджаючи бабусю, то залишаючись позад неї, а їй хотілося вести мене тільки за руку. І чого всі жінки забувають, що хлопець є хлопцем?
Перед тим, як зайти в церкву, бабуся побожно перегнулася, зробив і я так, але, видать, не догодив і схопив саме те слово, якого ще не доказали вчора. У Божому храмі страшенно пахло свіжовиробленими кожухами і розігрітим воском. І в бабинці2, і в притворах молилися люди, а між ними незграбився розчепірений титар3, якого боялася вся дітвора. Зараз він робив дві роботи: збирав коновчаний збір і гасив свічі. Губи в нього товсті, капшучисті: дмухне, свічка тільки блим — і вже немає ні вогника, ні обличчя святого за ним. (...)
Бабуся перед якимсь втемнілим образом поставила саморобну свічечку й ревно почала молитися доти, поки не згадала, що мені доконче треба показати грізний і Страшний суд — Господа нашого Ісуса Христа друге пришестя. Це пришестя було намальоване за бабинцем прямо на дерев'яній стіні. Через те що з вогкого дерева капало, Страшний суд видавався ще страшнішим: на ньому плакали і праведники, і грішники.
І чого тільки не було на тому суді?! Тут на веселці, як на гойдалці, владно сидів Христос-Вседержитель, під ним чиясь дебела рука важила на шаль-кових терезах правду і кривду, обабіч Вседержителя на білих хмарах стояли пророки, Богородиця й Іван Предтеча. Нижче, ліворуч, був рай, обнесений товстелезним кам'яним муром. Святий Петро вів до райської брами виснажених праведників, а в самому раю уже стояли три бородаті праотці і гурт веселих запорожців, усі вони були в широких червоних штанях і при зброї, на їхніх головах пишалися довгі оселедці.
А от праворуч починалося справжнє страхіття: тут юрмилися чорні, наче вони всю зиму кіптюжились у комині, чорти і вогнем дихала мерзопакосна пащека змії. До неї, туманіючи від жаху, підходили грішники: п'яниця з барилком горілки, товстий салганистий4 пан, що наїв м'яса на чужому горі, мельник-злодюга з привішеним на шиї жорном, суддя-хапуга з торбою нечестивих грошей, чернець, що заглядав не в Святе Письмо, а в гріховні суєти, якась підмальована, гарно зодягнена, але гордовита пані, під нею було написано: «Пиха». За нею карлючились брехуни і донощики з язиками, схожими на копистки, та інша дрібна потерть, що не жила, а тільки хитрувала і гріховодила на землі.
Хоча й страшнувато було дивитися на все це людинопадіння, але я таки придивлявся до нього. На моє щастя, тут нікого не було з тих дурноп'ятих, які босоніж спускалися б у ночовках, і це мене трохи заспокоїло...
— Михайле, ти ще не в хаті?! — гримнув з катраги дід. — Гляди: перепаде нам обом за лебедів! — і він для чогось поглянув угору, де сонце і блакитні розводи змагалися з хмарами.
Я ще раз зітхнув — це і для себе, і щоб дід пожалів мене, безчобітного, — та й, думаючи своє, почав витирати ноги об прочовганий жорник, що лежить біля нашого порога. Отут, ближче до призьби, темніє глибка1, в якій літує качка. Вона вже й тепер, наслухавшись лебедів, поглядає на свій закоморок — теж почула тепло. Хоча наша качка й однокрила, та своєю сміливістю і тямущістю дивує всіх вуличан. Весною, коли повиводяться курчата, вона весь час клопочеться біля чужого виводка. А побачить десь ворону, то так уже пересварюється з нею та накостричується одним крилом і шиєю, що чорнокрила дзьо-баха зо зла каркне і полетить далі шукати здобич.
Уміла качка якось і в людях розбиратись. Коли біля нашої хвіртки з'являлася добра людина, ми чули догідливе чи розважливе: «Так-так-так». Ішла славна людина до хати, то й качка, хильцем-хильцем, супроводила її, немовби статечна господиня. Та досить було з'явитися на вулиці лютобровому дери-люду Митрофаненку або хитрюзі й пустомолоту Юхриму Бабенку, як птиця нагогошувалась, починала вибивати ногами сердиту плетеницю і застуджено репетувати: «Ках-ках-ках!»
—    Зараза безкрила, — завжди ще біля воріт настручувався на неї Митро-
фаненко, і на переніссі в нього вибивався жировий вузол. — Теж має щось
проти тебе!
А Юхрим Бабенко облесно викруглював у посмішці коржасті щоки, розводив довгими руками і, поолививши голос, удавано дивувався:
—    І де, і за якими океанами-морями ви таку преінтересну птаху дістали?
А ногами як орудує! Поставте її на ступу, то й проса, втовче. (...)
Знітившись, я стаю на поріг, знову ж таки розмірковуючи, як би так вв'юни-тися в хату, щоб тебе й не дуже бачили. Добре було б, коли б саме тепер хтось заглянув до нас у гості чи хоча б мама почала співати. Тоді в неї обличчя і очі жалісніють та й жалісніють, а ти в цю часину вискакуй на піч і нишкни, поки не просохнуть ноги, або стружи щось кіскою — і не дуже подавай голос. Але в гості до нас ніхто не квапиться і з хати не чути ніякого співу. А ноги вже цвяшками підбиває холод, і хоч-не-хоч, а таки мусиш навинутися на очі матері. Як вона зараз почне вичитувати, я приблизно догадуюсь. Тут головне ні в чому їй не перечити — ні словом, ні очима, а тільки сумно похнюпити голову, повинитись трохи, а далі зненацька запитати про таке, що одразу б набакирило материні думки на щось інше. Що не кажіть, а іноді це пособляє.
На вулиці чути чиїсь кроки. Я трохи оживаю, обертаюсь і спочатку дивлюсь не на того, хто чалапає, а на те, чим він чалапає, бо коли в тебе немає чобіт, то ти починаєш оглядати людину з ніг.
Попідтинню, де трохи сухіше, іде наш голова комбіду дядько Себастіян, і я одразу оживаю.
—    Добрий ранок, парубче! — забачивши мене, привітно здоровкається дядько Себастіян. На його високій статурній постаті метляється кавалерійська шинелина, з-під якої відстовбурчується пістолет. — Ти чого, сякий, а не такий, на холоді вухналі куєш зубами2?
—    Ги-ги, — сміюся я.
—    Він ще й регоче! — наче сердиться дядько Себастіян і грізно хитає головою; його рудий чуб вогнистим начосом метнувся над бровами, і чоловік починає запихати його в стареньку будьонівку. — Чого босоніж стоїш?
—    А то ви не знаєте чого? Купило притупило. Тоді сиди, халамиднику, в запічку і не вирипуй хати! — гримає дядько Се-бастіян.
А я, тримаючись за клямку, виграю дверима і посміхаюсь.
—    Дивіться на нього: босе, а чогось радіє!
—    Птиця також боса ходить і не журиться, — сміючись, відповідаю я.
То що після цього дядьку Себастіяну робити? Він примружується і починає натрушувати сміх на ворота, і нам приємно дивитися один на одного, хоча один з нас взутий, а другому взуття тільки сниться.
—    Дядьку Себастіяне, у вас під шинелею «стеєр»?
—    А ти звідки знаєш? — дивується чоловік.
—    Сорока на крилі принесла.
. — Краще б вона тобі чоботи принесла.
—    Ви його в бандитів забрали?
—    У бандитів.
—    А він добре б'є?
—    Нічого.
—    От аби мені хоч раз бабахнути, — аж мружусь від задоволення, уявляючи, як би я стрельнув із «стеєра».
—    Найшов забавку! — хмурніє обличчя дядька. — Краще було б, дитино, аби ні ми, ні ви не знали цих забавок. (...)

Теорія літератури.
Автобіографічний твір
Раніше тобі вже доводилося читати автобіографічні твори, зокрема в 6 класі, — це була повість Олександра Довженка «Зачарована Десна».
Автобіографічним (з грец. — сам, життя, пишу) називають твір, головним героєм якого є сам автор.
Коли читатимеш перший розділ повісті Михайла Стельмаха «Гуси-лебеді летять», ти зрозумієш, що автор описує своє дитинство. Підсилює це відчуття розповідь від першої особи: «Я уважно слухаю діда і раптом страхаюсь...» Читаючи другий розділ повісті, зверни увагу на таку рису цього жанру літератури: письменник веде розповідь то в теперішньому, то в минулому часі — від цього читач уявою ніби переноситься з колишнього в сьогодення. У наступних розділах ти помітиш, що М. Стельмах наповнює твір фактами вже теперішнього часу, коли.пише повість, — це теж одна з ознак автобіографічного твору.
До речі, автобіографічні твори — важливе джерело відомостей про видатних письменників і про духовне життя суспільства певної доби. Тарас Шевченко про це сказав: «Історія мого життя — частина історії моєї батьківщини».
Як літературний жанр автобіографічні твори дуже поширені й мають давню історію. Так у світовій літературі вони відомі ще з часів Юлія Цезаря, а в українській — започатковуються «Поученієм Володимира Мономаха», про яке ти частково дізнався в 5 класі, а в 7 класі детальніше ознайомишся на уроках з історії України.
Розділ другий
(...) Та є в мене, коли послухати одних, слабість, а коли повірити іншим дурість; саме вона й завдає найбільшого клопоту та лиха. Якось я швидко, самотужки навчився читати, і вже, на свої дев'ять років, немало проковтнув добра і мотлоху, якого ще не встигли докурити в моєму селі. Читав я «Кобзаря» і «Ниву», казки і якісь без початку і кінця романи, «Задніпровську відьму, або Чорний ворон і закривавлена рука» і «Три дами й чирвовий валет», а також різні книжечки, видані петлюрівцями, «січовими стрільцями» та червоною армією. І вже тоді мені одні слова сяяли, мов зорі, а інші туманили голову.
У якійсь розшарпаній книжці я, наприклад, вичитав, як став дичавіти один чоловік, що покинув місто. Я сподівався, що далі підуть пригоди, подібні до пригод Робінзона Крузо, але наступні сторінки глибоко поранили моє серце: крайньою межею здичавіння виявилося оселення того городянина в степах, там він став орати, сіяти землю і навіть мастити свої чоботи дьогтем.
Тоді я не знав, чим іще, окрім дьогтю, можна мастити взуття. Я знав лише, що взуття — це вже розкіш: у ту пору розрухи чинбарі1 за ремінь здирали шкуру, і добрі чоботи обходились у двадцять — двадцять п'ять пудів пашні. А оранка, особливо весняна, вважалася святим ділом.
Я пам'ятаю, як урочисто проводжали в поле плугатарів із раннім плугом. Коли ж вони повертались увечері додому, їх стрічали старі й малі. А яка то була радість, коли орач виймав тобі з торби шматок причерствілого хліба і казав, що він од зайця. Це був найкращий хліб мого дитинства! А хіба не святом ставав той день, коли ти сам торкався до чепіг і проводив свою першу борозну? І досі з глибини років озивається голос мого батька, який одного прихмареного ранку поставив мене, малого, радісного і схвильованого, до плуга, а сам став біля коней. Дома він про нашу працю говорив як про щось героїчне: «Хмари йдуть на нас, громи обвалюються над нами, блискавки падають перед нами і за нами, а ми собі оремо та й оремо поле».
З щедрівок, які взимку виспівувались під вікнами добрих людей, я знав, що за плугом навіть сам Бог ходив, а Богоматір носила їсти орачам. Тому й досі, коли я в полі бачу обрис жінки, що несе обід уже не орачеві, а трактористу чи комбайнеру, в моїй душі трепетно сходяться ранкові легенди минулого з сьогоднішнім днем... (...)
Мати, коли я, забувши все на світі, припадав до роздобутої книги, не раз гримала на мене:
—    Святий Дух з нами! І що це за хлопець! Знову припав до чогось, наче
замовлений. Та спом'янись і спам'ятайся нарешті, бо осьдечки зараз усе по
летить у піч!
Правда, у піч вона так і не кинула жодної книжки, але повсякчас пасла мене очима, побоюючись, щоб читання не підвередило її дитину.
—    Мамо, і що там тільки може підвередити?
—    Що?.. А звідки я знаю?
—    То чого ж таке говорите?
—    Бо люди кажуть... Он прочитав один розумник геть усю Біблію і позбувся того, що мав у черепку, — показуючи пальцем на лоба, страхає мене Святим Письмом.
—    Я ж Біблії не читаю.
—    У тебе, вітрогоне, гляди, хватить розуму і до неї допастись.
Я знав, коли вже мова переходила на розум, то краще мовчати...
Удень, навіть взимку, я ще міг сяк-так хитрувати, але ввечері діло моє було гибле: мати, гримнувши в сотий раз на оглашенного читальника, задмухувала сліпака3, і я вже в темені мусив додумувати про якогось князя або графа: чи його уразить «рокова куля», чи «стріла Купідона».
Через отой поганий, бензином заправлений сліпак, що весь час фахкотів і погрожував вибухнути, я найбільше ремствував на матір, а далі додумався перехитрити її. Коли в хаті всі, окрім цвіркуна, засинали, я навшпиньках підходив до печі, витягав з її челюстей жарину, роздмухував вогник, засвічував каганець і забирався з ним на піч. Тут я його так вмощував у закапелок, щоб світло не падало на хату. І ось тепер до мене починали стікатися царі й князі, запорожці й стрільці, чорти й відьми. (...)
Та зробити каганчика було значно легше, ніж дістати книгу. У пошуках ЇЇ я обходив мало не все село, позбувся своїх мізерних дитячих скарбів, а інколи й забирався на засторонок чи вишки, де неслися кури. Отак я й познайомився з міновим господарством ще в двадцять першому році. (...)
—    Дядьку Юхриме, (...) у вас книжки є?
—    Прочотні чи з розмишлєніями?
—    Ні, може, є без розмишлєній.
—    Усе в мене є, але що тобі до того, пуцьверінку? Сватами ж ми, розкидаю мізками, не можемо бути.
—    А чого? — сміливішаю я. — Може, на чомусь і зійдемось?
—    Хіба що на ремінцеві, — веселішає парубок. — Соскучився, натурально, за ним?
—    Не дуже. І які у вас є книжки?
—    Возможні і навіть невозможні, — щось згадує Юхрим і гигикає. — Але я знаю, що тобі найбільше підійдуть «Пригоди Тома Сойєра». І вони є в дядька Юхрима.
У мене аж у грудях тенькнуло, бо скільки я чув про ті незвичайні пригоди, аж ось і напав на їхній слід. У моїх очах починає жалісніти прохання, і я підробляю свої слова під Юхримові:
—    Дядьку, а ви мені, натурально, не можете дати «Пригоди Тома Сойєра»?
Возможна чи невозможна така возможність?
Але цим старанням я тільки пошкодив собі: Юхрим одразу набурмилився, а голос його заскрипів, мов хвіртка:
—    Насмішечки, заводіяко, починаєш сооружати над старшими? Де ти взявся такий дзигльований? Гляди, щоб зараз мулько не стало тобі!
—    Які насмішечки? Що ви, дядьку! Хіба можна насміхатися над старшими, та ще у Великодні свята?
Мова моя була, напевне, такою щиросердою, що Юхрим трохи заспокоївся. (...)
—    То дасте мені «Пригоди Тома Сойєра»?
—    А нащо вони тобі?
—    Читати.
—    Читати? — знизує вузькими плечима парубок, неначе я щось несусвітне сказав, і вибирає з жмені соняшникового насіння одну гарбузову. Вона наводить його на якусь думку, і він нахиляється до мене: — Добре, дам тобі, пуцьверінку, почитати книгу, але принеси за це в подяку дядьку Юхриму чотири склянки гарбузового насіння. Міряй точно, бо я перемірятиму. У мене так, на шармака, не вискочиш.
Надія моя розповзається по цвинтарі, але я хапаюсь за її клапті:
—    Дядьку Юхриме, то я вам це насіння, може, восени принесу, бо де його
тепер дістанеш?
—    До осені й книжка полежить, не бійся, миші її не струблять. Пам'ятай: дядько Юхрим, натурально, полюбляє смажене гарбузове насіння, — він одвертається од мене, дженджуристо поправляє галіфе, картуз і починає скалити зуби до дівчат.
А ти стій на цвинтарі і ламай собі голову, де дістати насіння Юхриму, бодай він одні гарбузи мав од дівчат. (...)
Одразу ж після свят я помітив, що мати, перед тим, як надіти блузку, підперізується чимсь полотняним, схожим на довжелезну вузьку торбину.
—    Мамо, що то ви носите? — здивувався я. — Це такий жіночий пояс?
—    Дурненький, — посміхнулася мати, одвернулась і швидко зав'язала свій химерний пояс.
—    Скажіть, мамо.
—    Що ж тобі казати? Це отак я вигріваю на собі гарбузове насіння.
—    Гарбузове? — про всякий випадок недовірливо поглянув на матір, — чи не дізналася вона про мою розмову з Юхримом, а тепер і підсміюється наді мною? Бо в нас і дома, і в селі ніколи не переводилася насмішка і перець на язиці.
—    Тож сказала, що гарбузове.
—    Воно захворіло чи як, що треба вигрівати? — обережно випитую, щоб не попастись у сильце.
—    Скажеш таке. Це для того виношую, щоб у ньому раніпіе прокидалося життя і щоб гарбузи були більшими. Ти ж бачив, що в нас гарбузи, як підсвинки, лежать?
—    Бачив.
—    Тож-бо й воно: вигрівання дуже пособляє.
Але мене не так зацікавило вигрівання, як саме насіння. От аби мати загубила пояс, то мав би Юхрим що трощити, а я читати. І закружляли мої думки навколо пояса, мов нетля біля вогню. Я знав, що це крутиться ота сама безтолоч, яка не виходить «он звідти», але вже не міг нічого зробити із собою.
І, може, довго б я мудрував біля того пояса, аби раптом не пофортунило мені: сьогодні мати почала діставати з комори, зі скрині, з сипанки, з-під сволока і навіть з-за божниці свої вузлики. У них лежало все те, що далі зійде, зацвіте, закрасується й перев'ється по всьому городі: огірки, квасоля біла, ряба й фіалкова, безлуский горох, турецький біб, чорне просо на розвод, кукурудза жовта й червона, капуста, буряки, мак, морква, петрушка, цибуля, часник, наут, соняшник, кручені паничі, нагідки, чорнобривці, гвоздика і ще всяка всячина.
Мати радісно перебирала своє добро, хвалилася його силою і вже бачила себе в городі посеред літа, коли ноги веселить роса, а очі й руки — різне зілля. Я теж у думках забирався в горох або нахиляв до себе співучі маківки, та це не заважало мені найбільше придивлятися до вузликів із гарбузовим насінням. Вони були чималі, і дещицю можна було з них надібрати. Щоб не дуже старатися самому, я попросив трохи його в матері, але вона, поскупившись, дала мені лише одну пучку:
—    Більше не можна, Михайлику, бо це насіння!
В її устах і душі «насіння» було святим словом. І хоч не раз вона нарікала на свою мужицьку долю з її вічними супутниками — нестатками й злиднями, проте нічого так не любила, як землю. Мати вірила: земля все знає, що говорить чи думає чоловік, вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої радощі, болі й просячи, щоб вона родила на долю всякого: і роботящого, і ледащого.
Коли на городі з'являвся перший пуп'янок огірка чи зацвітав повернутий до сонця соняшник, мати брала мене, малого, за руку і вела подивитися на це диво, і тоді в блакитнавих очах її назбирувалося стільки радості, наче вона була скарбничим усієї землі. Вона перша у світі навчила мене любити роси, легенький ранковий туман, п'янкий любисток, м'яту, маковий цвіт, осінній гороб і калину, вона першою показала, як плаче од радості дерево, коли надходить весна, і як у розквітлому соняшнику ночує оп'янілий джміль. Від неї першої я почув про калиновий міст, до якого й досі тягнуся думкою і серцем... (...)
Мати окинула поглядом подвір'я і пішла до сусідів. А мені цього тільки й треба: я одразу дзиґ до хати розшукувати гарбузове насіння. Воно, чекаючи свого часу, лежало на комині. Видивившись у вікна, я розгорнув обидва вузлики й у тривозі подивився на добірні, обведені обідками зерна, що дихали прозорою і легкою лускою. (...)
Скочивши на долівку, взяв із мисника гранчасту склянку і, холонучи, почав на печі наміряти насіння — дві склянки в одну кишеню, дві — у другу. Воно мені здалося напочатку пекучим і важким, наче каміння. Далі залишилося навхрест зав'язати вузлики і покласти точнісінько так, як вони лежали. Коли я знов опускаюсь на долівку, з божниці на мене строго дивиться і свариться пучкою сивий Бог Отець — єдиний свідок мого гріхопадіння.
З острахом і невеселою радістю, що пробивалася крізь усі тривоги, я вискочив на весняну вулицю, де кожна калюжка тримала в собі клапоть сонця. (...) Думаючи про своє, я виходжу на другу вулицю і в цей час збоку чую неласкавий чоловічий голос:
—    Бог дасть, жінко добра. Бог! Він багатший за нас.
Ці слова приглушує гарчання собаки і важкий брязкіт ланцюга. Я оглядаюсь на подвір'я, обнесене глухим високим частоколом, де затих голос чоловіка, щоб його продовжував собачий гавкіт. Крізь нього я чую ще із сіней:
—    Звідки ж вони?
—    Та ніби з Херсонщини, — байдуже відповів перший голос. — Швендяють усякі, а ти подавай і подавай, як не скибочку, то картопельку.
—    Коли вже цей розор закінчиться?
Із двору наполохано виходить у рам'ї, у розтоптаному взутті глибокоока, ще молода жінка, її погляд шукає землі, а розгонисті брови летять угору. Збоку до неї тулиться босоногий без картузика хлопчак. їхні страдні, виснажені обличчя припали темінню далеких доріг і голоду. Жінка зупиняється навпроти мене, потрісканими пальцями поправляє хустку, а в її чорних очах закипають темні сльози... (...)
Жінка, схрестивши руки на грудях, боязко озирнулась, шукаючи дворища, яке б не ощирилось на неї собачнею, а дитя недовірливо, спідлоба дивилось на мене. На його тонкій шиї похитувалась заважка голова, що вершилась збитими хмелястими кучерями. І тут я згадав про своє насіння. Вийняв жменю і подав малому. Він обома ручатами схопив зернята, а потім поглянув на матір. Та кивнула головою і зітхнула точнісінько так, як іноді в недобру годину зітхала моя мати. Потім я висипав у поділ сорочечки хлопчака насіння з однієї кишені і взявся за другу. Але жінка зупинила мене.
—    Спасибі, дитятко, не треба більше, ой, не треба, — прихилила до мене
скорбні очі, розгонисті брови, і я на своїй щоці почув дотик її уст і сліз. —
Хай тобі, дитино, завжди, завжди добре буде поміж людьми.
Мене так вразили її сльози й слова, що я теж мало не заплакав з жалю...
А може, то не жінка, а моя глибокоока селянська доля тоді прихилилася до мене?!
Вона ще раз обвела мене своїм скорбним поглядом і пішла з дитям прямо на мою вулицю. Між вишняками раз і вдруге майнула її хустка — і вже нема ні жінки, ні її глибоких очей, ні дитяти з хмелинами кучерів. А я, наче зі сну, виходжу з людського страждання і довго дивлюся йому вслід. (...)
Біля Юхрима на столі стоїть велика, як горнятко, чорнильниця, з неї стирчить товста з обгризеним кінцем ручка, а осторонь од них лежить кілька списаних аркушів паперу. Напевне, Юхрим і зараз «строчить» якийсь матеріал, а щоб краще строчилося, він ще й музикою бавиться.
Побачивши мене, старий парубок відкинув чуприну набік, оголив набухлу жилу на чолі й засміявся:
—    От і гарбузове насіння, соббражаю, само по всіх параграфах прийшло до
хати! Вгадав, пуцьверінку?
«Чого йому так сподобалось звати мене пуцьверінком?» Юхрим бачить, що я мовчу, перепитує:
—    Угадав?
—    Трохи вгадали, — пробурмотів я.
—    Чого ж трохи? — дивується парубок.
—    Бо так вийшло.
—    Що ж у тебе вийшло? Не чотири склянки, як вище сказано було? — округлились Юхримові очі.
—    Тільки дві.
—    Тоді ти теж трохи не вгадав: з цього пива не буде, натурально, дива! — насупився Юхрим, мотнув головою і знову почав мордувати балалайку.
—    А може, ви решту до осені почекаєте? — слово в слово повторюю мамині слова, коли вона згинається перед крамарем з містечка.
—    Іч, який він кебетний! Восени я сам понятія знайду, де брати насіння, — безжалісно відрізає старий парубок, не дивлячись на мене.
То що мені залишається робити? Чи слухати біль і вищання струн, чи «бувайте здорові» й через поріг? Я надіваю картузик, обертаюсь і клацаю клямкою.
—    Почекай, пуцьверінку! Дай подивлюся, що в тебе за насіння! — раптом так репетує Юхрим, наче я оглух від його музики. Він підходить до мене, запускає руку в кишеню, кидає насінину до рота. Вона тільки хруснула, і вже одна шкаралупа поповзла з окантованої губи на Юхримове підборіддя. — Нічого, лускати, натурально, можна. То я, де вже моє не пропадало, дам тобі за нього почитати казки. А «Пригоди Тома Сойєра» візьмеш, коли розбагатієш. По руках?
—    То давайте свою! — одразу веселішаю я.
Юхрим подає видовжену долоню, я б'ю своєю по ній і примовляю:
—    За «Пригоди Тома Сойєра» — дві склянки тепер і чотири восени.
—    Не будь циганською дитиною, — припиняє торг Юхрим. — Кожна книга має у свій час свою ціну. (...)
Побоюючись навернутись на материні очі (а що, як вона кинулася насіння і тепер тільки й чекає мене?), я подався в долинку до Штукового ставочка, де вода розгойдано гралась у піжмурки з сонцем, хмарами, тінями і вітерцем. На ній школи скидалася риба і розкручувала кола аж до самої кладки, що одним кінцем трималась на з'їждженому колесі, а другим - на березі Зараз ніхто не прав шмаття, тому я витягнув кладку, зручніше вмостив ЇІ на пісочку і взявся за читання. Знизу мене охоплював світ казки, а зверху - казки весни. І так мені добре було в їхніх обіймах, що я й незчувся, як сонце поволеньки перейшло на другу половину неба.

Тільки тоді я острахом подумав про домівку і, щоб уникнути лайки і нарікань, прикинув, що варто пошукати в долинці щавлю на борщ. Гляди, за це ще й похвалять тебе, якщо... І знов гарбузове насіння почало лізти в голову. Коли неспокійна совість, то нічим її не обманеш... (...)
—    От і пропажа об'явилася! А ми думали, що тебе десь шкуролупи вхопили.
—    І нащо таке несусвітне було думати? — веселію, бо не схоже на те, щоб
гриміло і блискало наді мною.
—    Де ж ти на цілий день запропастився? Хіба так можна, дитино? Я вигля
дав, виглядав тебе, а далі й журитися почав.
—    Е?
—    От тобі й «є». Хоч би, очмано, кому сказав, куди йдеш. А я тобі щось зробив! - дідусь викривлює свої великі напатлані брови і вже добряче усміхається.
—    І що ж ви зробили? - наперед починаю радіти.
—    А що ти просив?
—    Вітряка.
—    І що я сказав тобі?
—    Казали, що попросиш, те і зроблю, бо в мене такими онуками поле ж засіяне - точнісінько повторюю дідові слова, що так сподобалися мені.
—    Бач як запам'ятав! - сміється дідусь, потім знімає дашок свіжесенько
го вулика і виймає звідти справжнього вітряка. Але якого! На його іюкрів розправив крила і гордо підняв голову молодий лебідь. Здавалося, він от-от одірветься від покрівлі і злетить у небо.
—    Ой, як славно, — вирвалось у мене.
—    Славно, кажеш? — радісно перепитує дідусь.
—    Дуже гарно. (...)
Я тихенько відчиняю хатні двері, що знадвору пахнуть горобом і макухою, а з хати — хлібом і калачиками, які стоять у нас на всіх вікнах. За столом біля вузликів я знову бачу схилене обличчя мами. Вона вдивляється в якесь насіння і щось пошепки говорить до нього, напевне, просить, щоб гарно зійшло і вродило. А найближче до матері лежать вузлики з гарбузовим насінням. У мене одразу похололо всередині й нашорошилися вуха. Я вже хотів було податися назад, та в цей час мати побачила мене.
—    Нарепіті, — сказала вона з докором. — Ох, діти, діти... — підіймає над голубінню очей чорні вії, од яких тіні падають аж на вилиці.
—    А я, мамо, щавлю на долині назбирав! На цілий борщ буде!.. — одразу хочу на щось інше звернути материні думки й вивертаю на лаву все, що є в кишені.
Але яка невдача: разом з щавлем із кишені вилетіли дві гарбузові насінини і впали на долівку, мов срібні гроші. Я злякано поглянув на матір, та не побачив гніву на її обличчі. Вона рівно, трохи сумовито, запитала мене:
—    Михайле, ти насіння із цих вузликів давав хлопчику з голодного краю?
—    Із цих, — похнюпився я, підпираючи спиною двері.
Мати повела устами, з яких не сходив смуток, і довго-довго мовчала. Краще б вона почала гримати, гніватись, нахвалятися, тоді я мав би якесь право гайнути з хати. А так хто знає, що його робити?
—    То й добре, синку, що давав, — нарешті чую її голос. Вона, роздумуючи, далі вже говорить не мені, собі: — Бо хто й пособить у світі бідному чоловіку, хто дасть йому скибку хліба чи ложку борщу? Ніхто, тільки такий самий злидар.
У мене од її слів аж дрогнуло все усередині.
—    Мамо, а звідки ви про хлопчика знаєте?
—    Була в нас та жінка зі своїм дитям. Я нагодувала їх, бідолашних, дала хлібинку в дорогу. А як ця жінка хвалила отого хлопчика, який дав її Іваси-ку насіння. Я догадалася, що це ти, збитошнику, але нічого їй не сказала... Ох, Михайле, Михайле, і що з тебе тільки буде?..
—    Може, щось таки буде, ви не дуже крепко журіться мною, — кажу так, як чув од дорослих, підходжу до матері, прихиляюсь до неї, а вона зітхає і гладить рукою мою нерозумну голову...
 Розділ восьмий
Сиплеться, осипається листя, гнуться, горбляться берези, плаче і посміхається крізь сльози осінь і натрушує журбу на мою наболілу душу. Поменшав світ, померхли дні мої, а ночі так тривожать, що я прокидаюсь мокрий од сліз. Мамина рука витирає їх, а голос тихо-тихо заспокоює мене:
— Не плач, Михайлику, не плач, любий... Усі люди вмирають. Он бачиш зорі? — показує мені на вікно, в яке заглядає клапоть проясненого неба. — Гарні ж, наче з казки повиходили, а теж помирають.
—    Я не хочу, щоб умирали зорі, — кажу крізь плач і дивлюся, як знову на той клаптик неба злодійкувато наповзають хмари.
—    Багато чого нам не хочеться, Михайлику, а життя має свою дорогу: одні покидають ЇЇ, а другі виходять на неї і все сподіваються чогось кращого собі... Засни, синку.
Я засинав на материних руках, і в мої сни прибивалася хитка дорога, на яку вже не вийдуть мої діди, і в моїх снах зорі, як і осіннє листя, як і люди, падали на землю.
Навіть ліси тепер втратили свою принаду, наче хтось вибрав із них привабливість і таємничу красу. Стрічаючися із грибами, я не радів, як перше, і не зрізав їх кіскою — хай собі поживуть, скільки можуть жити.
Одного дня, уже після обіду, я дуже здивувався, коли побачив між деревами тоненьку постать Люби. Помітивши мене, дівчина радісно скрикнула, поправила хустинку на голові й метнулася до галявини, де я стояв.
—    Добрий день, Михайлику, добрий день! Я так і знала, що знайду тебе! — зупинилась, висяваючи очима, і подала, як доросла, руку.
—    Що ти тут робиш?
—    От і не скажу.
—    А може, скажеш? Ти у свою загороду йдеш?
—    Ні, — Люба опустила голову і ногою почала перегортати опале листя. — Я, Михайлику, шукала тебе.
—    Не може такого бути! — з недовірою зазирнув дівчині у вічі.
—    От і може... Я знаю: у тебе горе, а коли горе — в усіх болить серце. Того й хотіла побачити тебе. Я навіть якось була до твоєї хати підійшла, а зайти посоромилася.
—    Спасибі, Любо.
—    І не кажи такого, — по-дорослому мовила вона й вузликом відкопилила губи, а далі таємниче усміхнулась: — Михайлику, а в мене вже сестричка є.
—    Маленька?

—    Звісно, маленька, — засміялася Люба, - лежить собі в колисці і все губами плямкає.
—    І яка вона?
—    Гарненька, тільки в неї ще брови не зійшли.
—    Невже вона зовсім безброва? — не можу повірити я.
—    Поки зовсім, тільки ямки ходять там, де мають зійти брови. Це так цікаво.
—    Хм, — не знаю, що відповісти на це диво.
— А я вже в школу ходжу. У нас в одному класі вчиться дві групи — менші сидять попереду, більші — позаду. Мене ж вчителька посадила на самій першій парті, — хвалиться і радіє дівчина.
—    А чобіт у тебе також нема? — поглянув на босі Любині ноги, згадав про своє і зітхнув.
—    Ні, є, тільки я їх бережу, бо два роки маю ходити в них. Михайлику, а може, навідаємось у нашу загороду?
—    Там тобі чогось треба?
—    Ні, просто подивимось на борсучу нору, віднірки, на гніздо трясогузки, на джерело. Правда, заглянемо?
—    Можна і заглянути, — погодився я, і ми, взявшись за руки, побігли до загороди.
Перелізши через потемніле вориння, спочатку підійшли до тієї черешні, ні ягодах якої найбільше збиралося роси. І мені згадався погожий літній ранок, і тітка Василина, і її пісня, що так славно йшла між деревами.
Тепер черешня накинула на свої плечі багряну ^хустку й, здавалося, теж хотіла зрушити з місця й піти кудись, у свою дорогу.
—    А ти нічого не чув про мою тітку Василину? — запитала Люба, торкаючись руками до накучерявленої кори черешні.
—    Ні, може, щось недобре трапилось? — згадав, що Люба колись говорила про тітчиного сердитого чоловіка.
—    От і не вгадав! — пожвавішало обличчя дівчинки. — Про неї і про її голос дуже гарно в газеті написали. Хто б тільки міг подумати, що про тітку в газеті напишуть.
—    Таке врем'я, — сказав я словами дядька Себастіяна. — А що тепер Ва-силинин чоловік робить: так само свариться, щоб вона на голос не принаджувала людей?
—    Ні, він таким добрим став, хоч до рани прикладай, і все боїться, щоб тітка не поїхала співати у місто. «Краще, — каже, — мені співай, я тобі буду з усіх яєць ґоґель-моґель1 колотити». І колотить! — задзвеніла сміхом дівчина.
На кисличці ми побачили осиротіле гніздечко, дно якого було підбите шерстю, а під кисличкою борсук залишив свіжі сліди.
—    Частенько сюди навідується, ласоїд, — пригнулася Люба, вивчаючи
химерну мережку борсукових слідів.
Біля нори ласоїда ми побачили купину сухого листя. Люба нагнулася до неї й сказала, що це так господарював борсук: він не якесь ледащо, а вже зарання, до холодів дбає про свою зимову постіль.
Отак до надвечір'я жебонів і жебонів струмком дівочий голос і потроху розмивав мою печаль. А надвечір'ям ми обоє — Люба спереду, а я позаду — сіли на коняку і поїхали додому. Під нами прокидався туман, а над нами падало й падало листя — золоті сльози осіннього лісу. Перед селом Люба сказала, що далі піде пішки.
—    А чого їхати не хочеш?
—    Бо не годиться, — засоромилася вона.
—    Чого ж не годиться?
—    Хтось із дітвори побачить і почне дражнити нас: молодий — молода. Є такі безсовісні.
Я зіскочив на землю, бережно зсадив Любу. Вона знову подала мені руку і самотньо сутінками пішла луговою стежкою. А я все поглядав у той бік, де ішла-зникала тоненька, мов горсточка, постать...
Сьогодні чогось наші ворота були відчинені навстіж. Може, хтось із гостей приїхав? Але ні худоби, ні воза ні на подвір'ї, ні в катразі. Я під'їжджаю до стаєньки, пускаю повід, а в цей час хтось позаду дужими руками піднімає мене вгору, а потім притуляє до себе.
І острах, і передчуття радості одразу охопили мене. Од всього цього я примружив очі, а коли розплющив їх, побачив незнайоме і ніби знайоме обличчя і знову примружився.
 Михайлику, не пізнаєш?! — усе тісніше притуляє мене до себе високий широкоплечий чоловік з коротко підстриженими вусами.
—    Ні, не пізнаю, — кажу я тихцем, і тепло-тепло стає мені на грудях цього дужого незнайомого і наче знайомого селянина. — Ви звідки будете?
—    Михайлику, я ж твій тато, пізнавай скоріше, — радіє, печалиться і цілує мене чоловік. — Ну, впізнав?
—    Ні.
—    От тобі й маєш, — аж зітхнув чоловік, а очі його стають вологими.
Я пізнавав і не пізнавав свого тата. Десь, неначе з далекої темені, обзивався мені його голос, десь ніби я бачив ці очі, але де — не знаю. Одначе як гарно було пригортатися до цього чоловіка, що однією рукою притримував мої босі ноги, а другою — голову.
До нас підійшла усміхнена мати:
—    Пізнав? — запитала вона батька.
—    Та ні.
—    Михайлику, дурненький, це ж твій тато! Чого ж ти мовчиш?
А я не знав, що сказати — жодне слово не спадало на думку. Отак, на руках, мовчазного, мене тато й вніс до хати, де тепер на скрині лежала шинеля, поставив на долівку, обдивився, засміявся:
—    Та він у нас зовсім парубок, тільки, біда, говорити не вміє.
—    Еге, не вміє! Ти ще не знаєш його, — дала свою характеристику мама.
—    Тепер, напевне, взнаю, нікуди не дінеться... Ось я його завтра до школи поведу.
—    Поведете? — стрепенувся я і зазирнув батькові у вічі.
—    Авжеж. Хочеш учитися?
—    Ой, хочу, тату! — охопив батька за ноги, а він чогось закліпав повіками і поклав руку на мою голову. (...)
Другого дня тато взяв мене, обстриженого, накупаного і зодягненого в нову сорочку і штанці, за руку і повів до школи. Коли дзвоник задзвонив на перерву й дітвора горохом посипалась із класу, батько підійшов до ставної русокосої вчительки, привітався з нею і нахилив голову в мій бік:
—    Привів, Насте Василівно, вам свого школяра. Може, і з нього буде якийсь толк.
—    Побачимо, — усміхнулась Настя Василівна, і усміхнулись її довгасті ямки на щоках. — Як тебе звати?
—    Михайлом.
—    А вчитися хочеш?
—    Дуже хочу! — так вирвалось у мене, що вчителька розсміялась. Сміх у неї приємний, м'який і аж угору підіймає тебе.
—    Тільки пропустив чимало він, — сказала батькові.
—    Усе наздожену, от побачите! — вихопилось у мене, і я благально поглянув на вчительку. — Читати вмію...
—    Ти вмієш читати?"— здивувалася Настя Василівна.
—    Жінка казала, що справді вміє і по всьому селі винишпорює книжки, — захистив мене батько.
—    Це вже добре. А хто тебе навчив читати? — зацікавлено запитала вчителька.
—    Я сам від старших школярів перейняв.
 —    Ану, почитай нам щось, — Настя Василівна взяла зі столу книгу, погор
тала її й простягнула мені. — Читай ось на цій сторінці.
Такою сторінкою мене б ніхто не здивував: тут літери були завбільшки як горобенята, а мої очі вже встигли призвичаїтися і до дрібненьких, наче мак. Я чесонув цю сторінку, не спотикаючись на крапках і комах, щоб учительці зразу стало видно моє знання. Од такого читання батько прояснився, вчителька здивувалась, а потім, сміючись, запитала:
—    А ти ще швидше не можеш?
—    Можу і швидше, ось дайте, — відповів я, відчуваючи, що все йде гаразд.
—    А повільніше теж можеш?
—    І повільніше можу, — здивувався, бо нащо робити повільніше те, що можна швидше випалити.
—    Ну, то прочитай, зважаючи, що в книзі ще є розділові знаки.
Далі я читав, зважаючи на знаки, і бачив, як щасливий батько любувався своїм читальником.
—    А цифри ти знаєш? — запитала вчителька.
—    І цифри, до тисячі, знаю.
—    А таблицю множення?
—    Ні, цього не знаю, — зітхнув я і побачив, як посмутнішав батько.
Але вчителька одразу ж нас так порадувала, що тато ніби аж підріс, а я мало не підстрибнув угору.
—    Панасе Дем'яновичу, доведеться вашого школяра записати в другу групу.
—    Спасибі вам, — чемно подякував тато. — Пишіть, коли на другу потягне.
Учителька повела мене за собою на ту половину класу, де вчилася друга група.
—    Ось тут, Михайле, будеш сидіти, — показала мені на тримісну парту. —
Завтра приходь з ручкою, чорнилом, олівцем, а книги я тобі зараз дам...
Додому я не йшов, а летів, бо, по-перше, міг похвалитися, що мама одразу має школяра не першої, а другої групи, по-друге, треба було збігати в ліс, — нарвати ягід бузини, надерти дубової кори, а потім зварити їх з іржею, щоб назавтра було те чорнило, яким писали тоді.
Удома нас дожидали мати і дядько Микола. Коли батько сказав, що мене прийняли у другу групу, мати одразу сумно повторила своє: «І що тільки буде з цієї дитини?» А дядько Микола сказав: «Увесь піде в мене, — це по нас обох уже видно», — і в хаті стало весело, а мені й за хатою світило сонце...
Учився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися. Коли похолодало і перший льодок затягнув калюжки, я мчав до школи, наче ошпарений. Напевне, тільки це навчило так бігати, що потім ніхто в селі не міг перегнати мене, чим я неабияк пишався.
Коли ж, прокинувшись одного ранку, я побачив за вікнами сніг, усе в мені похололо: як же я тепер піду до школи? У хаті цього ранку журився не тільки я, але й мої батьки. Після сніданку тато одягнувся в кирею з грубого саморобного сукна і сказав:
—    Сніг не сніг, а вчитися треба. Підемо, Михайле, до школи, — він узяв мене на руки, вгорнув полами киреї1, а на голову надів заячу шапку.
—    Як же йому, горопасі, без чобіт? — болісно скривилася мати.
—    Дармй, — заспокоїв її батько. — Тепер такий час, що не чоботи головне.
—    А що?
—    Тепер головне — свіжа сорочка і чиста совість, — усміхнувся батько. — Правда, Михайлику?
—    Правда, — щільно притуляюсь до тата, і ми обоє під зітхання матері покинули оселю.
Дорогою люди дивувались, що Панас на руках несе в школу сина, деякі школярі на це диво тицяли пальцями, а я мало не заплакав і з жалю, і з тієї радості, що батько не дасть мені покинути науку.
Отак перші дні зими тато заносив мене в школу, а після уроків знову загортав у кирею і ніс додому. До цього призвичаїлися і школярі, і вчителька, і я... Якби тепер запитали, яку найкращу одіж довелося мені бачити по всіх світах, я, не вагаючись, відповів би: «Кирею мого батька». І коли іноді у творах чи п'єсах я зустрічаю слово «кирея» — до мене трепетно наближаються найдорожчі дні мого дитинства.
Якось, коли надворі хурделило, батько припізнився, і тільки надвечір, засніжений, з обмерзлими вусами, але веселий, він зайшов у клас і голосно запитав:
—    А котрий тут безчобітько?
 — Це я! — вискочив з-за парти, де сиділи мої однокласники.
—    Хто це ти? — наче не пізнавав мене батько.
—    Син Панасів! — бадьоро відповів я.
—    Тоді лови! — батько кидає мені справжнісінького бублика. Я підстрибую, перехоплюю гостинця і радію, що він навіть із маком.
—    Ви на ярмарку були? — питаюся, шкодуючи їсти бублик.
—    На ярмарку.
—    І щось купили?
—    І щось купили! — весело і змовницьки підморгнув мені батько, а з його брови закапав розталий сніг. — Ось дивись! — він потрусив киреєю і на підлогу упали справжнісінькі чоботята.
Я спочатку остовпів, поглянув на чоботята, далі на батька і знову на чоботята, що пахли морозом, смолою і воском.
—    Це мені? — запитав я тихо-тихо.
—    А кому ж? — засміявся батько. — Взувайся, сину.
Я підхопив чоботята, підняв їх угору, і вони блиснули срібними підківками.
І мені згадалися дідові слова: «Будеш іти межи люди і вибивати іскри...»
1.    Чому Люба вирішила перед селом іти пішки: а) бо батьки не дозволяли їздити на конях; б) бо втомилася їхати верхи; в) бо хтось із дітвори побачить і почне її з Михайликом дражнити; г) бо її дорога з Михайликовою перед селом розходилася?

2.    Чого не вмів головний герой на час знайомства з учителькою: а) швидко читати; б) читати, зважаючи на розділові знаки; в) множити числа; г) рахувати до тисячі?

3.    Якого компонента немає в Михайликовому рецепті приготування чорнила: а) ягід бузини; б) олії; в) дубової кори; г) іржі?

4.    Відшукай у цьому розділі описи природи й з'ясуй, як до неї ставляться герої твору. Яку роль ці описи відіграють у повісті?

5.    Знайди й прочитай рядки, у яких із поведінки й зі слів Люби та Ми-хайлика виявляється ставлення до маленьких дітей. Яким воно є?

6.    Які фрагменти у восьмому розділі повісті тебе найбільше вразили? Вони сумні чи радісні? Як ти вважаєш, чи кожна людина вміє співчувати й радіти за когось?

7.    Що Михайликові заважало вчитися краще? Чи актуальною є ця проблема для сучасних учнів? Якими нині є найтиповіші причини невисокої успішності деяких школярів?

8.    Визнач кульмінацію восьмого розділу повісті.

9.    Якими словами батько Михайлика відповів дружині на хвилювання щодо чобіт, без яких у холод не підеш до школи? Чи переконливими є, на твою думку, його слова?

10. Поясни, чому Михайлові Стельмаху «трепетно наближаються найдорожчі дні дитинства», коли в художніх творах він натрапляв на слово «кирея». Чи маєш ти речі (одяг, старі іграшки, інші предмети), які не викидаєш, бо вони нагадують про якусь важливу історію чи подію або від них виникають певні асоціації? Чи легко з такими речами розставатися і чому?
 
11.    Що таке символ? Яку роль він відіграє в художньому творі? Поміркуй, які риси людської вдачі символізує померлий дід Дем'ян.

12.    Підготуйся до виразного читання за ролями діалогів восьмого розділу й візьми участь у класному конкурсі на найкращого читця.

Знайди й запиши в зошит слова-символи, які трапляються в попередніх розділах підручника. Поміркуй, у чому проявляється символізм позначуваних ними предметів чи понять.

Розділ дев'ятий
Справи мої пішли вгору: у цьому ж навчальному році мене відзначили й перевели в третю групу. З такої нагоди вчителька сказала дуже сердечні слова, нахвилювавши ними себе й мене.
Вдома батько здивувався успіхами свого отряхи, заховав у підрізані вуса усмішку й сказав:
—    Коли так, то хай буде не гірше... Наука наукою, а чоботи бережи. Мати ж знову зажурилась:
—    Що тільки буде з цієї дитини?
А я взявся писати п'єсу. Напевне, прочитавши ці слова, не один читач поведе правим чи лівим плечем і засумнівається: чому саме п'єсу, а не вірші? На все, як сказав один філософ, є свої причини. Були вони й на п'єсу.
Цієї зими в нашому селі вперше заговорили про «тіатри». Що воно таке, ніхто не міг толком пояснити, а чутки й поголоски йшли різні. Одні казали, що «тіатри» — це якесь інтересне з переодяганнями лицедійство, другі — ет, більшовицька вигадка, треті — «люзіон», де пускають в очі і ману, і туман, четверті — витівка самого нечистого, бо на сцені в темряві, буває, з'являються русалки, а інколи з бочки й чорти вискакують. Хтось навіть чув, що одна п'єса так і називалась «Сатана в бочці».
Дядько ж Микола пояснив, що «тіатр» — стояща штука, бо там показують гарних жіночок у коротеньких спідницях. А через те, що в нас тоді носили спідниці до п'ят, дядькові Миколі одразу ж перепало за безсовісність од тітки Ликерії. На це дядько відповів по-французьки:
—    Прошу, мадам Ликеріє, пардону.
І «мадам Ликерія», кинувши рогачі, затрусилась од сміху.
Кілька днів у селі тільки й розмов було, що про театр, а особливо загуло, коли комсомольці почали для вистави позичати в селян стільці, лампи, миски, чарки й навіть спідниці, з яких хитромудро мали виходити старосвітські широченні штани. Цю позичку комсомольці називали реквізитом, а хтось із багачів пустив поголос, що це — реквізиція. І деякі налякані жінки метнулись одбира-ти свої спідниці, не знаючи, що вони мали слугувати великому мистецтву.
Для мене тоді слово «театр» бриніло і привабливо, і страшнувато: а що, коли й справді з темряви вискочить чорт? Але тоді цього не трапилось... Це сталося значно пізніше...
Отож село по-всякому, але з нетерпінням чекало вистави. І ось одного дня на стінах сільради, комнезаму, споживчого товариства і школи закрасувалися такі оголошення:
Увага! Увага!
Сьогодні о сьомій годині вечора
вперше в нашому селі
буде показано лицедійство, тобто театр.
Ціна квитка:
пшениці — чотири фунти,
яєць курячих — теж чотири,
гусячих — троє,
жита — п'ять фунтів,
гречки, проса, гороху — шість фунтів.
Усі, усі — у театр!!!
Прочитавши таке, я спочатку зрадів, а потім скис: за що ж його купити квитка. Надіючись тільки на «а може», я підійшов до матері, але вона так поглянула на мене, наче я щонайменше з бовдура виліз, а далі почала глузувати:
—    Дивіться, наш парубок театру захотів! Ще, чого доброго, і артистом захоче стати.
—    Ні, мамо, в артисти я, мабуть, цього року не піду, — заспокоїв матір. — Але подивитися, що воно за люди, дуже хочу. То, може, дасте мені пашні?
—    А потім що будем робити? Покладемо зуби на полицю, щоб сушились до нового врожаю, і отак згадувати тіатри? Он муки в нас лишилось тільки на два-три заміси. Що ти на це скажеш? (...)
І все ж таки увечері я поплентався до школи, де мав бути театр. Тепер вхід до неї було загороджено столом, на ньому стояла вага, щоб важити зерно за квитки, і дві величезні макітри для яєць. Щасливці за натуру одержували в касира червоні з печатками папірці й гордо йшли в школу, а нещасливці, наче бджоли вічко, обсіли шкільні східці. Одні з них, такі, як я, надіялись, що, може, пофортунить проскочити під столом касира, а другі — хоч заглянути у вікна, коли почнеться дивоглядія.
Ось на дверях з'явилась постать секретаря комсомольського осередку Миколи Гуменюка. Через голову касира він гукнув нещасливцям:
—    Гей, малеча, хто швиденько принесе куль соломи — пропустимо в театр!
—    Я принесу, я ось осьдечки живу! — випередив усіх веснянкуватий Омелько.
—    Неси! — наказав Гуменюк.
—    А може, й сіна треба в театр? — обізвався я.
—    Ні, поки що обійдемося без сіна, — підрізав секретар мою останню надію чесно ввійти в театр. (...)
Незабаром Омелько з околотом за плечима розпихав школярів, що юрмилися на східцях, і, висяваючи, як іскрами, всіма веснянками, радісно гримав:
—    Та не. товчіться, наче в мішку, — дайте дорогу в тіатри!

Він зник у дверях, а я усе зазирав і зазирав під стіл, чекаючи, коли ж ноги касира так відсунуться, щоб можна було проскочити поміж ними і ніжкою стола. І от настала ця довгождана хвилина: касир узяв обома руками макітру з яйцями й обережно почав пересовувати її на другий кінець столу. А я, затаївши подих, югнув під стіл і, наче ящірка, проповз на чотирьох у коридор. Навздогін мені якесь одоробало гукнуло: «Тримайте його!» (...)
Ти звідки такий вискіпався? — підхопивши мене під боки, запитав парубок.
—    Он звідти, — невиразно промовив я. — Пустіть мене, дядьку, в театр.
—    Чого захотів! Я тебе пущу, але так, щоб знав, де раки зимують!
—    Я вже знаю, де вони зимують... — жалісно заскімлив, бо не раз про це чув од дорослих.
—    А куди Макар телят ганяє теж знаєш? — уже з цікавістю покосував на мене парубок.
—    І це знаю, — бадьоріше відповів я.
—    Ну, а де роги козам правлять?
—    Теж знаю.
—    А по чому фунт лиха?
—    Це як на якому ярмарку, — посмілішав я.
Моя відповідь сподобалась любителю приказок, він засміявся і ще запитав:
—    А чого ж ти не знаєш?
—    Не знаю, що таке тіатри. Пустіть мене побачити.
—    Іч який планетний — чого захотів?! (...)
Я не сказав би, що це були найкращі хвилини в моєму житті. Але вони одразу стали ще тяжчими, коли я під пильним наглядом опинився біля самого касира: назустріч мені з приступців розгонисто ішов дядько Себастіян. Тепер я ладен був од сорому провалитися крізь землю, щоки мої запалали, а під повіками защеміли сльози. (...)
—    Ти що, Андрію, хочеш робити з хлопцем? — не дивлячись на мене, запитав дядько Себастіян парубка.
—    А що з ним робити: за хвіст — і на подвір'я! — засміявся Андрій.
—    А може, ми його пропустимо в театр? Хай подивиться мале. Скільки воно там місця займе?
—    Ну, коли ви так думаєте, хай і він має свято, — погодився парубок.
Дядько Себастіян обернувся до касира:
—    Олександре, дай хлопчакові контрамарку1, щоб не ганяли його, наче со
лоного зайця. — Далі він лише приторкнувся рукою до моєї голови і пішов у
школу. Я знаю, чого дядько Себастіян не зупинився: він бачив, що мої сльо
зи були на підході, а він мав делікатну душу.
Олександр зміряв мене точнісінько таким поглядом, як міряють тих, що проскакують на дурничку в театр, і тицьнув клаптик паперу.
—    А де ж контрамарка? — не підводячи голови, запитав я, бо хіба міг подумати, що таке велике й урочисте слово міститься на такій крихітці паперу, на якій не могла навіть викруглитись уся печатка.
—    Оце вона й є. Біжи, тільки не займай нічийого місця — твоє стояче!
Затиснувши в руці контрамарку, я вскочив у школу, що зараз гуділа, неначе вулик, сміялася і нещадно трощила насіння. (...) Мене одразу ж потягло наперед, бо позаду, за головами дорослих, нічого не було видно. Коли я зупинився перед сценою, над якою колихалась пошита з ряден завіса, хтось мене знизу цапнув за ногу й десь, наче з підземелля, почувся сміх. Я оглянувся. Хто ж це міг збиткуватися наді мною? Але ніде нікого. Та досить було підвести голову вгору, як знизу знову щось потягло мене вже за другу ногу, і знов підземелля вибухло писклявим реготом. Може, це й є та нечиста сила, що діє в театрах? Мені стало страшнувато. Я трохи одійшов од сцени, а в цей час хтось з підземелля прошепотів:
—    Михайле, залазь до нас, тут безпечніше: перевіряти не будуть.
Я трохи пригнувся і в дірі під сценою побачив своїх однокласників Софрона, Віктора, Уляна і Григорія. Так ось яка нечиста сила хапала мене за ноги. Виявляється, отряхуваті хлопці, щоб побачити театр, ще вдень, після уроків, забилися під сцену і там, терплячи незручність і голод, дожидалися вистави.
—    А мати вже тебе по всьому селі розшукувала, — нахилився я до Софрона.
—    З дубцем чи без нього? — зажадав уточнення школяр.
—    Без нього.
—    Все одно тепер буде вдома після театру ще один театр, — спохмурнів хлопець, а далі запитав: — У тебе часом нічого нема їсти?
—    Є пряжений горох.
—    О! — тільки й вирвалось у хлопців. Вони одразу накинулись на мій горох, і незабаром під сценою обізвався безтурботний сміх і дружна робота щелепів.
Та ось загойдалася і почала підніматися вгору завіса. Усе в школі притихло. Друзі повилазили з-під кону і посідали на підлозі біля ніг дорослих. Ось на сцені заговорили артисти, і заговорив зал- мало не псЛ почали вгадувати, хто ж саме грає ту чи іншу роль.
—    їй-бо, це не дід, а Явтух, — хтось радісно пізнавав артиста.
—    Теж сказав! Як би Явтух зміг отак постаріти? — не йняв віри другий голос.
—    А вони, артисти, й старість вигадують: з пачісок1 наліплюють каруком2 бороду й вуса, — розважливо пояснював третій. — Старість легше вигадати, ніж молодість.
—    Ні, це не Явтух: у нього ж голос дзвінкіший, — говорив четвертий.
—    Дурний, він же грає.
—Давайте краще запитаємо його... Явтуше, це ти чи ні? — летить через голови запитання артисту.
І раптом дід, що по ходу п'єси мав журитися, од такого запитання пирснув, прикусив губу, а далі так почав сміятися, що в нього спочатку полетіли на сцену вуса, а потім і борода. Від цього лицедійства всі глядачі вибухнули реготом і так почали вигойдуватись на дошках, що ті затріщали, а одна зламалась. Ті, хто сидів на ній, — попадали на підлогу, і театр став ще веселішим. Лише одному суфлеру чогось не догодила людська радість. Він вискочив зі своєї будки, як Пилип із конопель, і почав кричати: «Завіса! Завіса!» Чого йому було шкода, щоб усі вдосталь насміялися за свою пашню?
Після того як завіса вдруге піднялася, глядачі знов угадували артистів і мали від цього неабияке вдоволення. Усім припала до серця й картина, де парубок біля криниці обнімав дівчину. Правда, дівчата в залі трохи засоромились від такого лицедійства й посхиляли голови. Зате парубки аж підросли на лавах, а далі почали гукати до закоханих, щоб вони поцілувались. Але в ті часи молодь у нас прилюдно не цілувалась ні на вулиці, ні в п'єсі, хоча там, як я незабаром довідався, і стояло дрібненькими літерами: «Цілуються».
А от коли в останній дії чоловік почав убивати жінку, усі захвилювались і стали гримати, а далі й погрожувати артисту. Але необачний не послухався голосу маси і так вдарив дружину, що вона впала біля столу. Зал зойкнув дівочими голосами, а кілька парубків кинулись на сцену бити й в'язати убивцю. Та його врятував суфлер. Він, як ошпарений, перекинувши будку, вилетів з-під кону і не своїм голосом знову закричав: «Завіса! Завіса!»
—    Яка там завіса, коли тут людей убивають! — обізвався од вікна якийсь басогласий чоловік.
Тоді суфлер обернувся до зали і, розмахуючи руками, як млинком, почав совістити людей — і що вони за народ! Коли купуєш квиток у революційний театр, то треба знати, що там не допускають кровопролиття навіть до елементів1, а не те що до безщасної жінки, яка в минулу епоху мала самі тільки пригнічення. А далі він обернувся до артистки і наказав їй устати. Вона встала, обтрушуючи пил із спідниці, засміялась од такого однодушного співчуття і уваги, і в залі теж усі почали сміятися і плескати в долоні.
П'єса пройшла з таким успіхом, що після завіси глядачі кинулись на сцену й почали, не жаліючи рук, підкидати своїх перших артистів. Такого єднання глядачів і митців я чогось потім не бачив навіть у столичних театрах. Та й переживали, сміялися й плакали у нас щиріше, ніж будь-де. (...)
Ось уже й сонце золотою пучкою постукало в моє вікно, а за вікном на тепло заворкували голуби. Пора й до школи. Збираючи книжки, я почув, як на дворі загуркотів віз, як заскрипіла наша хвіртка, обізвалась радісно качка, загупали швидко кроки, забряжчали одні й другі двері, і на порозі, наче весняночка, стала розрум'янена й осяйна Мар'яна. На її новенькому кожушку в петельці погойдувалось два перших підсніжники.
—    Добрий день і доброго здоров'я вам у хату! — приклавши руку до грудей, низько вклонилась вона батьку-матері й мені.
—    Доброго здоров'я, Мар'янко, дитино, — дрогнув голос у матері.
Ми всі зрозуміли: з чимсь незвичним, великим прийшла до нас дівчина. Мар'яна притулилась до матері, щось зашепотіла їй, і на материних віях заблищали сльози.
—    Не плачте, тіточко, бо я сама розплачусь, — сміючись, заплакала Мар'яна.
—    Який же він, твій місяць?
—    Отакої! Невже ви його влітку не бачили, коли він до мене у ваш садочок приходив? — здивувалася дівчина.
Мати вибачливо посміхнулась:
—    Ти тільки шепотіла мені про свого козака, а показати забулася.
—    То вийдіть — погляньте, — кивнула головою на вікно. — Сидить собі на возі й так пишається, що далі нікуди, — і вже тихо, тільки матері сказала: — Він княгинею і зіронькою називає мене.
—    Ти й справді зіронька, — витирає мати рукою очі. — А як він тобі?
—    Чогось і судженим, і наче батьком здається, — пошепки сказала Мар'яна.
—    Та що ти? — здивувалась мати.
—    Це, напевне, тому, що я й не пам'ятаю свого тата. А ще до того мій Максим у самого Котовського кіннотником був і так шаблею орудував, що навіть ордена заробив.
—    Ордена?! — радісно скрикнув я.
—    Атож! — гордовито сказала Мар'яна, а далі нахилилась до мене й поцілувала в щоку. — Прощавай, Михайлику, прощавай, моя радість, бо вже нескоро, нескоро побачимось. І вчися, Михайлику, та так учися, щоб усі знали, які то мужицькі діти. Хай не кажуть ні пани, ні підпанки, ні різна погань, що ми тільки бидло. Були бидлом, а тепер — зась!
Смуток і жаль перехопили мені горло. Я нескоро-нескоро зумів сказати:
—    Ти приїжджай до нас, Мар'яночко, бо ми всі дуже любимо тебе.
—    Як буде нагода. Прощавай, дорогий, — вона ще раз цілує мене й виходить з хати.
На вулиці стоять запряжені коні. Молодий, горбоносий парубок в шинелі красиво повертає голову до нас і приязно посміхається. Батько першим підходить, здоровкається з ним.
—    Зумів же ти, парубче, назоріти дівчину. Довго таку треба було попошукати.
—    А я таки й довго шукав її. Три роки в сідлі проїздив. Тому доля й нахилилась до мене, — сердечно говорить парубок і простягає руку молодій: -Сідай, Мар'яно.
Дівчина проворно вискакує на підводу, а в цей час хтось тихцем торгає мене за рукав.
Я оглядаюсь. Біля тину, з торбинкою через плече, непомітно стала Люба. І в неї теж чогось висявають очі.
—    Молода? — підводить голову на Мар'яну.
—    Молода, — дивуюсь, як про це одразу могла довідатися Люба.
—    Ой, це так славно! — радіє дівчина, не розуміючи, як мені важко прощатися із Мар'яною.
—    Прощайте, люди добрі, — торкнувся рукою шапки молодий і трусонув віжками. Коні вдарили з копита, і під ними задзвеніла і бризнула соком березнева земля. (...)
—    Якою буде її доля? — не знати в кого, чи в сонця, чи в землі, питається мати. А ми з Любою, узявшись за руки, йдемо до школи, ідемо по тих свіжих коліях, що залишились на березневій дорозі.
І враз угорі над моїм смутком обізвалися бентежні звуки далеких дзвонів. Ми з Любою підіймаємо голови до неба, до святково білих хмар і бачимо, як прямо з них вилітають лебеді і натрушують на хати, на землю і в душу свою лебедину пісню.
І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі...
— А лебеді летять... над моїм дитинством... над моїм життям!..
1.    Як відреагувала мати на Михайликові успіхи в школі: а) здивувалася; б) зраділа; в) похвалила сина; г) зажурилася?
2.    До написання твору якого літературного жанру приступив Михайлик: а) до п'єси; б) до віршів; в) до оповідання; г) до казки?
3.    Як називає Мар'яну наречений: а) мила й дорога; б) королева й голубка; в) княгиня й зіронька; г) принцеса й ластівка?
4.    Яке враження справив на тебе останній розділ повісті?
5.    Неграмотне вживання яких слів створює комічний ефект у творі? Чи доводилося тобі або твоїм знайомим свого часу через неточність у слововживанні чи в звучанні слова потрапляти в комічні ситуації? Що це були за слова?
6.    Знайди й прочитай діалог між Михайликом та Андрієм. За допомогою яких мовних засобів письменник досягнув комічного ефекту?
7.    Чому дядько Себастіян не зупинився біля Михайлика, коли допоміг йому потрапити на виставу? Про яку рису вдачі цього чоловіка свідчить така поведінка?
8.    Прощаючись, люди, як правило, зичать одне одному всього найкращого. Що побажала Мар'яна Михайликові на прощання? Прокоментуй цінність такого побажання.
9.    Що символізують слова, якими називає наречений Мар'яну?
10.    Прочитай перше й останнє речення повісті. Який є зв'язок між цими рядками, назвою твору та його змістом.
11.    Добери заголовок до кожного розділу повісті.
12.    Поміркуй, про які загальнолюдські цінності йдеться в повісті Михайла Стельмаха «Гуси-лебеді летять». Візьми участь у класному диспуті на тему: «Чи змінюються загальнолюдські цінності з плином часу?»

1.    Склади цитатну характеристику Михайлика (портрет, учинки, поведінка, мовлення тощо).
2.    Знайди й перечитай ті уривки повісті, у яких показано звичаї й традиції українців. Дай розгорнуту письмову відповідь (на 1 сторінку) на таку тему: «Яке значення для тебе мають національні звичаї й традиції?»

•    Я знаю звичаї та традиції українського народу.
•    Я вмію переказувати зміст деяких фрагментів повісті.
•    Я можу розкрити образ Михайлика.
•    Я можу охарактеризувати образи діда, батьків Михайлика, Мар'яни та Люби.
•    Я знаю, що таке автобіографічний твір і символ.
•    Я знаю, що символізують гуси-лебеді в повісті.


О.М. Авраменко "Українська література 7 клас"

Вислано читачами інтернет-сайту

_{Матеріали з української літератури 7 класу, завдання та відповіді з української літератури по класам, плани конспектів уроків з української літератури 7 класу}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.