<br>Надійшла весна прекрасна,<br>Многоцвітна, тепла, ясна,<br>Мов дівчина у вінку;<br>Ожили луги, діброви,<br>Повно гамору, розмови<br>І пісень в чагарнику.<br><br>Лев, що цар є над звірами,<br>Пише листи з печатками,<br>Розсилає на весь світ:<br>«Час настав великих зборів!<br>Най зійдесь до царських дворів<br>Швидко весь звірячий рід».<br><br>Ось ідуть вони юрбами,<br>Мов на відпуст з корогвами —<br>Все, що виє, гавка, квака;<br>Лиш один мов і не чує,<br>В своїм замку, знай, ночує —<br>Лис Микита, гайдамака.<br><br>Ой, недаром він ховаєсь!<br>Знать, сумління обзиваєсь:<br>«Кривдив ти звірячий люд!»<br>Тим часом в своїй столиці<br>Цар засів поруч цариці,<br>Щоб творити звірам суд.<br><br>Перший вийшов Вовк Неситий.<br>«Царю,— каже,— від Микити<br>Вже мені хоч пропадать!<br>Діток моїх б'є, кусає,<br>А Вовчицю обмовляє<br>Так, що й сором повідать!<br><br>А й мене — хіба ж то чесно? —<br>Як він хитро і облесно<br>Мало в гріб раз не ввігнав!<br>Се було ще того разу,<br>Як я з царського указу<br>Мировим суддею став.<br><br>От до мене вбіг Микита:<br>«Вовче, справа знаменита!<br>Штири барани ось тут.<br>Їм лишилася по батьку<br>Гарна частка поля в спадку,<br>І на твій здаються суд.<br><br>Бачиш, почали свариться,<br>Ані руш їм поділиться —<br>Геометри в них нема.<br>Я веду їх в сюю нетру:<br>Будь їм ти за геометру,—<br>Праця буде недарма».<br><br>Втішивсь я — нема що крити.<br>Бачте, баранів мирити<br>Дуже я люблю над все:<br>Як зроблю їм справу в поли,<br>То вам жаден з них ніколи<br>Вже рекурсу не внесе.<br><br>От я швидко збираюся,<br>З баранами вітаюся —<br>Хлопці повні, як стручки!<br>«Ну-бо, хлопці, поспішімо,<br>На той спорний грунт ходімо!<br>Маєте пальки, дрючки?»<br><br>«Все є,— кажуть,— все готове!»<br>Вийшли в поле Баранове,<br>Стали мірять — ні, не йде!<br>Тут замного, там замало,<br>Вшир не хочуть, вздовж не стало,<br>Бо тут ліпше, там худе.<br><br>Далі каже Лис Микита:<br>«Тут одна лиш стежка бита<br>Вас до правди заведе.<br>Вовче, стань на середині,<br>A з них кождий в сій хвилині<br>На ріг ниви най іде.<br><br>Станьте й стійте там спокійно,<br>Кождий уважай подвійно!<br>Як я крикну: раз, два, три! —<br>То з вас кождий без уговку<br>Якнайшвидше к пану Вовку<br>Що є сили просто дри!<br><br>Хто найшвидше дочвалає,<br>Вовка з місця геть зіпхає,<br>Матиме найбільшу часть.<br>Зрозуміли?» — «Зрозуміли!» —<br>«Ну, ставайте ж, і до ціли<br>Най вам бог добігти дасть!»<br><br>Всередині став я радий,<br>Не доміркувався зради,<br>А Микита на межи<br>Аж у собі радість тисне —<br>Як не гаркне, як не свисне:<br>«Раз-два-три! А враз біжи!»<br><br>Ледве крикнув Лис Микита —<br>Гей, як рушили з копита<br>Барани у той сам час!<br>А як збилися докупи,<br>То, вам наче штири ступи,<br>В мене гопнули нараз.<br><br>Штири барани відразу<br>Мої кості на логазу,<br>Бачилося, потовкли;<br>Я лиш зіпнув, закрутився<br>Та й на землю покотився,<br>Очі кров'ю заплили.<br><br>Та прокляті бараниська<br>Не вважають, що смерть близька,<br>Що зомлілий я лежу:<br>Сей рогами звідси пхає,<br>Той в противний бік штовхає,<br>Щоб посунути межу.<br><br>Довго ще так правувались,<br>Щохвилини розбігались<br>Та й рогами в мене бух!<br>А Микита, той собака,<br>Реготавсь, аж лазив рака,<br>Що так з мене перли дух.<br><br>І були б за нюх табаки<br>Там на вічну ганьбу таки<br>Вовка вбили барани,<br>Та, дав бог, моя Вовчиця<br>Там надбігла подивиться,—<br>Аж тоді втекли вони».<br><br>Хоч як жалібно сю повість,<br>Мов сумную дужу новість,<br>Вовк цареві голосив,<br>То цариця хихоталась,<br>Та й цар, щоб не знявся галас,<br>Ледве в собі сміх душив.<br><br>Гектор, Цуцик, неборака,<br>Став на лапки та й балака:<br>«Царю, страже наших прав!<br>Ковбаси я мав шматочок<br>Та й сховав її в куточок,—<br>Лис і тую в мене вкрав!»<br><br>Кіт Мурлика скочив жваво:<br>«Бач, яке собаче право!<br>Ковбаса була моя!<br>Що Лис злодій, я не спорю,<br>Але ковбасу в ту пору<br>В ковалихи викрав я!»<br><br>«Чиста правда, що й казати,—<br>Рись почав так промовляти,-—<br>Лис Микита злодій є.<br>Він сумління, честь і віру<br>За дриглі, горівки міру<br>Без вагання продає.<br><br>Таж то нехрист, таж то Юда!<br>Патріот — у нього злуда!<br>Хто ж добра б від нього ждав?<br>Знаю я його натуру!<br>Він царя б жидам на шкуру<br>За свинини фунт продав.<br><br>Заяць ось — душа спасенна,<br>Як жиє, ні в ніч, ні денно<br>Зла нікому не хотів.<br>Ну, пішов він до Микити,<br>Той, бач, мав його навчити<br>Тропарів і кондаків.<br><br>Ой, гірка була наука!<br>Лис відразу взявсь до бука,—<br>А прийшли на п'ятий глас,<br>Він струснув Зайця, мов грушу;<br>Був би витряс з нього й душу,<br>Якби я його не спас».<br><br>Аж ось виступив до трону,<br>Щоб взять Лиса в оборону,<br>Стрий його, Борсук Бабай.<br>«Добре то старі казали:<br>Жди від ворога похвали!<br>Що тут наплели, гай, гай!<br><br>І не сором вам, Неситий,<br>Власну ганьбу розносити,<br>Відгрівати давню пліснь?<br>А ви краще б нагадали,<br>Як ви з Лисом вандрували,—<br>То правдива, свіжа піснь.<br><br>Вірним другом був Микита,<br>Але ваша злість несита<br>Злом платить найліпшу річ.<br>Раз ото степами йшли ви,<br>Голод мучив вас страшливий,<br>Хоч коліна власні їж!<br><br>Аж тут чути: «Гатьта! Вісьта!»<br>Їде шляхом хлоп до міста<br>З рибою на торг, мабуть.<br>«Гей,— Лис каже,— мисль щаслива!<br>Брате, буде нам пожива,<br>Лиш гляди та мудрий будь!»<br><br>Скочив Лис з одного маху,<br>Бач, і впав посеред шляху,<br>Мов здохлий, простяг лапки.<br>І лежить отак простертий —<br>Він же ж міг пожити смерти<br>Від мужицької руки!<br><br>Хлоп над'їхав — що за диво!<br>З воза зліз, за камінь живо,<br>Щоб його добити там.<br>Далі бачить — він не диха!<br>«От мій зиск,— промовив стиха,-<br>На клапаню буде блам».<br><br>Взяв Микиту за хвостину<br>Та й на віз між рибу кинув,<br>Сів і їде в божий час.<br>А Микита, той проноза,<br>Ну ж метати риби з воза,<br>В кадці лиш лишився квас.<br><br>Риб не стало, Лис мій в ноги!<br>Здибав Вовка край дороги,—<br>Той остатню Щуку мне.<br>«Ну-бо, брате Миколайку,<br>Ти лишив для мене пайку?<br>Погодуй тепер мене!»<br><br>«О,— говорить Вовк Неситий,—<br>Осьде пай твій знаменитий!<br>На, смакуй, та не вдавись!»<br>І — зміркуй безодню злості! —<br>Дав йому лиш самі ості<br>З риб, що вкрав так сміло Лис!<br><br>А для Зайця річ нелюба,<br>Що надрав учитель чуба?<br>Ніби нас не драли всіх?<br>Хто ж то бачив, щоб наука<br>Йшла до голови без бука?<br>Се розмазувать — лиш сміх.<br><br>А той Цуцик, Гектор куций,<br>Сам спіймавсь на своїй штуці!<br>Кіт Мурлика нам сказав:<br>«Ковбасу ту знакомиту,<br>За що скаржить він Микиту,<br>Сам він у Мурлики вкрав.<br><br>Мій братанок — муж побожний.<br>Всякий проступок безбожний<br>Є для нього наче хрін.<br>Ось вже цілий рік минає,<br>Як твердий все піст тримає,<br>Не бере в рот м'яса він.<br><br>Я вже сам не раз журився,<br>Що так голодом зморився…» —<br>Тут урвав нараз Бабай,—<br>Бач, кумпанія чимала<br>Бог зна звідки причвалала<br>З криком, шумом в царський гай.<br><br>Старий Півень перед веде,<br>За ним по два у ряд іде,<br>Носять мари на плечах:<br>А на марах Курка лежить,<br>За марами весь рід біжить —<br>Плач і лемент, ох і ах!<br><br>Півень перед троном царським<br>Крикнув тенором лицарським:<br>«Милосердя, царю мій!<br>Вся надія наша вбита!<br>А убійця — Лис Микита!<br>Най нас суд розсудить твій.<br><br>Ми в монастирі святому<br>Проживали й зла нікому<br>Не чинили. Та не раз<br>Бачив я, що попід брами<br>Лис мишкує,— все за нами<br>Своїм хижим оком пас.<br><br>Я сі штуки добре знаю,<br>Своїм дітям повідаю:<br>«Стережіться, крий вас біг!<br>В ліс мені не вибігати,<br>Бо там ворог наш зубатий,<br>Він життя вас збавить всіх.»<br><br>Аж тут раз стук-стук до брами:<br>В волосянці перед нами<br>Став Микита, як монах,<br>Повітав нас благодаттю<br>І з цісарською печаттю<br>Лист отвертий мав в руках.<br><br>«Ось вам,— каже,— лист безпеки!<br>Каже цар, щоб відтеперки<br>Між звірами був спокій,<br>Щоб братався Вовк з Вівцями<br>І щоб я навіки з вами<br>Був як друг, як брат, як свій!<br><br>Бач, пустинником я стався<br>І від м'яса відцурався,<br>Їм лиш зілля й дикий мід.<br>Мир вам, діти! Жийте з богом!»<br>І, вклонившись за порогом,<br>Він пішов собі у світ.<br><br>«Ну,— тут дітям я говорю,—<br>Воля, діти! Можна з двору<br>Нам по стернях погулять!»<br>Радість, втіха, спів між нами!<br>Всі ми рушили до брами,—<br>Та не всім прийшлось вертать.<br><br>Лиш ми вийшли,— гульк, з укриття<br>Як не скочить Лис Микита<br>Та й хахап мою дочку!<br>Я як крикну: «Кукареко!»<br>Але він вже був далеко,<br>Вже сховався у ліску.<br><br>Я кричу, мов в дзвони дзвоню…<br>Вірні пси за ним в погоню<br>Кинулись — та, боже мій! —<br>Принесли лиш труп бездушний!..<br>Так той злодій непослушний<br>Зневажає наказ твій!»<br><br>Цар сказав: «А що, Бабає?<br>Дуже острий піст тримає<br>Твій братанок! Бачиш сам,<br>Як то він спасає душу!<br>Ні, кінець зробити мушу<br>Всім подібним хапунам!»<br><br>І Медведя зве, Бурмила:<br>«Як тобі в нас ласка мила,<br>Друже, меч свій прив'яжи,<br>Йдти до Лиса,— най, мосьпане,<br>Зараз тут на суд мій стане,—<br>Строго-строго накажи!<br><br>А вважай на ту падлюку,<br>Щоб не вдрав яку він штуку,<br>Бо то, брате, хитрий звір!» —<br>«Що, мене б він смів дурити?»<br>Закричав Медвідь сердитий<br>Та й потяг в Микитин двір.

<br>Надійшла весна прекрасна,<br>Многоцвітна, тепла, ясна,<br>Мов дівчина у вінку;<br>Ожили луги, діброви,<br>Повно гамору, розмови<br>І пісень в чагарнику.<br><br>Лев, що цар є над звірами,<br>Пише листи з печатками,<br>Розсилає на весь світ:<br>«Час настав великих зборів!<br>Най зійдесь до царських дворів<br>Швидко весь звірячий рід».<br><br>Ось ідуть вони юрбами,<br>Мов на відпуст з корогвами —<br>Все, що виє, гавка, квака;<br>Лиш один мов і не чує,<br>В своїм замку, знай, ночує —<br>Лис Микита, гайдамака.<br><br>Ой, недаром він ховаєсь!<br>Знать, сумління обзиваєсь:<br>«Кривдив ти звірячий люд!»<br>Тим часом в своїй столиці<br>Цар засів поруч цариці,<br>Щоб творити звірам суд.<br><br>Перший вийшов Вовк Неситий.<br>«Царю,— каже,— від Микити<br>Вже мені хоч пропадать!<br>Діток моїх б'є, кусає,<br>А Вовчицю обмовляє<br>Так, що й сором повідать!<br><br>А й мене — хіба ж то чесно? —<br>Як він хитро і облесно<br>Мало в гріб раз не ввігнав!<br>Се було ще того разу,<br>Як я з царського указу<br>Мировим суддею став.<br><br>От до мене вбіг Микита:<br>«Вовче, справа знаменита!<br>Штири барани ось тут.<br>Їм лишилася по батьку<br>Гарна частка поля в спадку,<br>І на твій здаються суд.<br><br>Бачиш, почали свариться,<br>Ані руш їм поділиться —<br>Геометри в них нема.<br>Я веду їх в сюю нетру:<br>Будь їм ти за геометру,—<br>Праця буде недарма».<br><br>Втішивсь я — нема що крити.<br>Бачте, баранів мирити<br>Дуже я люблю над все:<br>Як зроблю їм справу в поли,<br>То вам жаден з них ніколи<br>Вже рекурсу не внесе.<br><br>От я швидко збираюся,<br>З баранами вітаюся —<br>Хлопці повні, як стручки!<br>«Ну-бо, хлопці, поспішімо,<br>На той спорний грунт ходімо!<br>Маєте пальки, дрючки?»<br><br>«Все є,— кажуть,— все готове!»<br>Вийшли в поле Баранове,<br>Стали мірять — ні, не йде!<br>Тут замного, там замало,<br>Вшир не хочуть, вздовж не стало,<br>Бо тут ліпше, там худе.<br><br>Далі каже Лис Микита:<br>«Тут одна лиш стежка бита<br>Вас до правди заведе.<br>Вовче, стань на середині,<br>A з них кождий в сій хвилині<br>На ріг ниви най іде.<br><br>Станьте й стійте там спокійно,<br>Кождий уважай подвійно!<br>Як я крикну: раз, два, три! —<br>То з вас кождий без уговку<br>Якнайшвидше к пану Вовку<br>Що є сили просто дри!<br><br>Хто найшвидше дочвалає,<br>Вовка з місця геть зіпхає,<br>Матиме найбільшу часть.<br>Зрозуміли?» — «Зрозуміли!» —<br>«Ну, ставайте ж, і до ціли<br>Най вам бог добігти дасть!»<br><br>Всередині став я радий,<br>Не доміркувався зради,<br>А Микита на межи<br>Аж у собі радість тисне —<br>Як не гаркне, як не свисне:<br>«Раз-два-три! А враз біжи!»<br><br>Ледве крикнув Лис Микита —<br>Гей, як рушили з копита<br>Барани у той сам час!<br>А як збилися докупи,<br>То, вам наче штири ступи,<br>В мене гопнули нараз.<br><br>Штири барани відразу<br>Мої кості на логазу,<br>Бачилося, потовкли;<br>Я лиш зіпнув, закрутився<br>Та й на землю покотився,<br>Очі кров'ю заплили.<br><br>Та прокляті бараниська<br>Не вважають, що смерть близька,<br>Що зомлілий я лежу:<br>Сей рогами звідси пхає,<br>Той в противний бік штовхає,<br>Щоб посунути межу.<br><br>Довго ще так правувались,<br>Щохвилини розбігались<br>Та й рогами в мене бух!<br>А Микита, той собака,<br>Реготавсь, аж лазив рака,<br>Що так з мене перли дух.<br><br>І були б за нюх табаки<br>Там на вічну ганьбу таки<br>Вовка вбили барани,<br>Та, дав бог, моя Вовчиця<br>Там надбігла подивиться,—<br>Аж тоді втекли вони».<br><br>Хоч як жалібно сю повість,<br>Мов сумную дужу новість,<br>Вовк цареві голосив,<br>То цариця хихоталась,<br>Та й цар, щоб не знявся галас,<br>Ледве в собі сміх душив.<br><br>Гектор, Цуцик, неборака,<br>Став на лапки та й балака:<br>«Царю, страже наших прав!<br>Ковбаси я мав шматочок<br>Та й сховав її в куточок,—<br>Лис і тую в мене вкрав!»<br><br>Кіт Мурлика скочив жваво:<br>«Бач, яке собаче право!<br>Ковбаса була моя!<br>Що Лис злодій, я не спорю,<br>Але ковбасу в ту пору<br>В ковалихи викрав я!»<br><br>«Чиста правда, що й казати,—<br>Рись почав так промовляти,-—<br>Лис Микита злодій є.<br>Він сумління, честь і віру<br>За дриглі, горівки міру<br>Без вагання продає.<br><br>Таж то нехрист, таж то Юда!<br>Патріот — у нього злуда!<br>Хто ж добра б від нього ждав?<br>Знаю я його натуру!<br>Він царя б жидам на шкуру<br>За свинини фунт продав.<br><br>Заяць ось — душа спасенна,<br>Як жиє, ні в ніч, ні денно<br>Зла нікому не хотів.<br>Ну, пішов він до Микити,<br>Той, бач, мав його навчити<br>Тропарів і кондаків.<br><br>Ой, гірка була наука!<br>Лис відразу взявсь до бука,—<br>А прийшли на п'ятий глас,<br>Він струснув Зайця, мов грушу;<br>Був би витряс з нього й душу,<br>Якби я його не спас».<br><br>Аж ось виступив до трону,<br>Щоб взять Лиса в оборону,<br>Стрий його, Борсук Бабай.<br>«Добре то старі казали:<br>Жди від ворога похвали!<br>Що тут наплели, гай, гай!<br><br>І не сором вам, Неситий,<br>Власну ганьбу розносити,<br>Відгрівати давню пліснь?<br>А ви краще б нагадали,<br>Як ви з Лисом вандрували,—<br>То правдива, свіжа піснь.<br><br>Вірним другом був Микита,<br>Але ваша злість несита<br>Злом платить найліпшу річ.<br>Раз ото степами йшли ви,<br>Голод мучив вас страшливий,<br>Хоч коліна власні їж!<br><br>Аж тут чути: «Гатьта! Вісьта!»<br>Їде шляхом хлоп до міста<br>З рибою на торг, мабуть.<br>«Гей,— Лис каже,— мисль щаслива!<br>Брате, буде нам пожива,<br>Лиш гляди та мудрий будь!»<br><br>Скочив Лис з одного маху,<br>Бач, і впав посеред шляху,<br>Мов здохлий, простяг лапки.<br>І лежить отак простертий —<br>Він же ж міг пожити смерти<br>Від мужицької руки!<br><br>Хлоп над'їхав — що за диво!<br>З воза зліз, за камінь живо,<br>Щоб його добити там.<br>Далі бачить — він не диха!<br>«От мій зиск,— промовив стиха,-<br>На клапаню буде блам».<br><br>Взяв Микиту за хвостину<br>Та й на віз між рибу кинув,<br>Сів і їде в божий час.<br>А Микита, той проноза,<br>Ну ж метати риби з воза,<br>В кадці лиш лишився квас.<br><br>Риб не стало, Лис мій в ноги!<br>Здибав Вовка край дороги,—<br>Той остатню Щуку мне.<br>«Ну-бо, брате Миколайку,<br>Ти лишив для мене пайку?<br>Погодуй тепер мене!»<br><br>«О,— говорить Вовк Неситий,—<br>Осьде пай твій знаменитий!<br>На, смакуй, та не вдавись!»<br>І — зміркуй безодню злості! —<br>Дав йому лиш самі ості<br>З риб, що вкрав так сміло Лис!<br><br>А для Зайця річ нелюба,<br>Що надрав учитель чуба?<br>Ніби нас не драли всіх?<br>Хто ж то бачив, щоб наука<br>Йшла до голови без бука?<br>Се розмазувать — лиш сміх.<br><br>А той Цуцик, Гектор куций,<br>Сам спіймавсь на своїй штуці!<br>Кіт Мурлика нам сказав:<br>«Ковбасу ту знакомиту,<br>За що скаржить він Микиту,<br>Сам він у Мурлики вкрав.<br><br>Мій братанок — муж побожний.<br>Всякий проступок безбожний<br>Є для нього наче хрін.<br>Ось вже цілий рік минає,<br>Як твердий все піст тримає,<br>Не бере в рот м'яса він.<br><br>Я вже сам не раз журився,<br>Що так голодом зморився…» —<br>Тут урвав нараз Бабай,—<br>Бач, кумпанія чимала<br>Бог зна звідки причвалала<br>З криком, шумом в царський гай.<br><br>Старий Півень перед веде,<br>За ним по два у ряд іде,<br>Носять мари на плечах:<br>А на марах Курка лежить,<br>За марами весь рід біжить —<br>Плач і лемент, ох і ах!<br><br>Півень перед троном царським<br>Крикнув тенором лицарським:<br>«Милосердя, царю мій!<br>Вся надія наша вбита!<br>А убійця — Лис Микита!<br>Най нас суд розсудить твій.<br><br>Ми в монастирі святому<br>Проживали й зла нікому<br>Не чинили. Та не раз<br>Бачив я, що попід брами<br>Лис мишкує,— все за нами<br>Своїм хижим оком пас.<br><br>Я сі штуки добре знаю,<br>Своїм дітям повідаю:<br>«Стережіться, крий вас біг!<br>В ліс мені не вибігати,<br>Бо там ворог наш зубатий,<br>Він життя вас збавить всіх.»<br><br>Аж тут раз стук-стук до брами:<br>В волосянці перед нами<br>Став Микита, як монах,<br>Повітав нас благодаттю<br>І з цісарською печаттю<br>Лист отвертий мав в руках.<br><br>«Ось вам,— каже,— лист безпеки!<br>Каже цар, щоб відтеперки<br>Між звірами був спокій,<br>Щоб братався Вовк з Вівцями<br>І щоб я навіки з вами<br>Був як друг, як брат, як свій!<br><br>Бач, пустинником я стався<br>І від м'яса відцурався,<br>Їм лиш зілля й дикий мід.<br>Мир вам, діти! Жийте з богом!»<br>І, вклонившись за порогом,<br>Він пішов собі у світ.<br><br>«Ну,— тут дітям я говорю,—<br>Воля, діти! Можна з двору<br>Нам по стернях погулять!»<br>Радість, втіха, спів між нами!<br>Всі ми рушили до брами,—<br>Та не всім прийшлось вертать.<br><br>Лиш ми вийшли,— гульк, з укриття<br>Як не скочить Лис Микита<br>Та й хахап мою дочку!<br>Я як крикну: «Кукареко!»<br>Але він вже був далеко,<br>Вже сховався у ліску.<br><br>Я кричу, мов в дзвони дзвоню…<br>Вірні пси за ним в погоню<br>Кинулись — та, боже мій! —<br>Принесли лиш труп бездушний!..<br>Так той злодій непослушний<br>Зневажає наказ твій!»<br><br>Цар сказав: «А що, Бабає?<br>Дуже острий піст тримає<br>Твій братанок! Бачиш сам,<br>Як то він спасає душу!<br>Ні, кінець зробити мушу<br>Всім подібним хапунам!»<br><br>І Медведя зве, Бурмила:<br>«Як тобі в нас ласка мила,<br>Друже, меч свій прив'яжи,<br>Йдти до Лиса,— най, мосьпане,<br>Зараз тут на суд мій стане,—<br>Строго-строго накажи!<br><br>А вважай на ту падлюку,<br>Щоб не вдрав яку він штуку,<br>Бо то, брате, хитрий звір!» —<br>«Що, мене б він смів дурити?»<br>Закричав Медвідь сердитий<br>Та й потяг в Микитин двір.