Текущая версия на 19:58, 20 августа 2009

Діалогічне мовлення

У лінгводидактиці розвиткові мовлення завжди приділялася належна увага. Але для його формування та вдосконалення спеціальні уроки ввели в програми тільки в 70-х роках 20 ст. Щодо навчання діалогічного мовлення, то методисти вважали, що розмовний стиль (причому в усній діалогічній формі) — єдиний із всіх функціональних стилів, яким діти оволодівають ще до школи практичним шляхом. І тому навчати усного діалогічного мовлення — завдання, мовляв, не актуальне для школи.

Слід прищеплювати дітям навички монологічного мовлення, як усного, так і писемного. Але шкільна практика, дослідження науковців (Е. Палихата, М. Пентилюк, Г. Шелехова, Л. Варзацька, В. Капінос, А. Ляшкевич, Л. Кочубей та ін.) переконують у необхідності розвитку всіх форм і видів мовленнєвої діяльності, у тому числі й діалогічного мовлення, що знайшло відображення у програмах рідної мови (2001 р., 2004 р.)

При розв’язанні проблемних питань виникає необхідність у проведенні діагностики з метою визначення їх сутності та ефективних шляхів розв’язання. Всебічне дослідження, інтерпретація здобутих результатів допомагають осмислити реальний стан і накреслити перспективи подальшої діяльності.

Діалог відбувається у процесі спілкування, при цьому людина самовизначається, виявляє свої індивідуальні особливості. За формою взаємодії можна судити про комунікативні вміння (або їх відсутність), риси характеру людини; за специфікою організації мовлення — про загальну культуру та грамотність (або їх недостатній рівень). Навіть процес навчання на комунікативно-діяльнісній основі передбачає його побудову як моделі процесу спілкування.

Дитина, яка тільки починає говорити, активно опановує різні види речень. Спочатку вона використовує переважно односкладні конструкції (“Дай”, “Хочу їсти”, “Пішли” тощо). З віком і досвідом побудова речень ускладнюється, словниковий запас збагачується. Але цей прцес поступового прогресу може загальмуватися і припинитися за певних умов (відсутність мотивації, тренування, внутрішніх і зовнішніх стимулів). Тому навчити керувати власним мовленням, свідомо обирати з переліку можлтвих засобів найбільш доцільні для певної ситуації, розуміти адекватно співрозмовника, осягти мету спілкування ми вчимося все життя, основи ж для свідомого вдосконалення мовлення закладаються у школі.

Історія діалогічного мовлення

Теорія та практика діалогу має давню історію. Так, ще в Давній Греції філософ Протагор першим застосував метод запитань та відповідей, за допомогою якого співрозмовники відстоювали свої позиції, обговорюючи проблему та шукаючи шляхи її розв’язання.

А, приміром, Сократ використовував такий спосіб ведення діалогу, при якому поставлені співрозмовнику запитаня були спрямовані на те, щоб показати хибність висловленої ним думки. Обговорючи проблеми добра чи зла, знання або незнання, самопізнання або освіти, Сократ постійно спрямовував свою думку і думку інших на появу сумніву у правильного твердження.
Г.Я. Буш, досліджуючи проблему діалогіки та творчості, дійшов висновку про взаємозв’язок розвитку діалогу з розвитком людини як суспільної істоти. Він зауважує: “Не дивно, що в античний період разом з початком наукового осмислення проблем людини почався й бурхливий розвиток діалогу”.

У Давній Індії теж приділялась значна увага діалогу. В основі традиції його введення лежало толерантне ставлення до співрозмовника. Якщо хто-небудь почав висувати нову теорію, то її не відкидали відразу, а зважали на аргументацію, оцінювали та нерідко приймали, якщо вона була належно обгрунтована. З тих часів до нас дійшло відоме “індійське правило суперечки”: перед тим як спростувати аргумент опоннта, треба добре зрозуміти сутність його позиції та упевнитися, що її правильно зрозуміли.
Проблеми діалогу вивчали також давньокитайські філософи. Крім методів ведення діалогу, умов та виникнення, вони звертали увагу ще й на психологічні моменти діалогічного мовлення.

Упродовж всієї історії людства філософи, педагоги, психологи намагалися дати вичерпні на питання походження діалогу. Сучасні дослідження з мовленнєвої комунікації засвідчили важливість вивчення та обгрунтування умов його виникнення. Адже відомо, що діалог — це процес взаємного спілкування, в ході якого відбувається постійна зміна ролей співрозмовників.
Автори підручника “Основи мовленнєвої комунікації” О.Я. Гойхман та Т.М. Надєїна називають такі передумови виникнення діалогу: наявність у співрозмовників “розриву в знаннях”; потреба у спілкуванні; потреба в ”спільній пам’яті”; наявність “загальних мовленнєвих знань”.

Однак при цьому необхідно пам’ятати, що надлишок інформації може бути шкідливим для мовлення. Тому вміння дозувати інформацію є показником високої культури діалогічного мовлення.

Очевидним є також і той факт, що будь-яке спілкування потребує наявності “спільної пам’яті” та “загальних мовленнєвих знань” у співрозмовників. Тобто діалогу не відбудеться, якщо комуніканти не матимуть достатнього для спілкування рівня оволодіння іноземною мовою.

Важливою проблемою формування культури діалогічного мовлення учнів є досягнення ними порозуміння. Як ствердджує Л.П. Якубинський, будь-яка взаємодія людей має двосторонній характер. Тому в пригоді стає вміння слухати іншого.
Проблемі досягнення взаємодії між людьми присвячена книжка Р.Фішера та У.Юрі “Шлях до порозуміння, або Переговори без поразки”, в якій подано опис методу ефективного ведення переговорів. Проте цей метод стосується не тільки названої сфери спілкування. Він є результативним у будь-якій іншій ситуації.

Дослідники зводять свій “метод порозуміння” до таких 4 положень:

• 1) Необхідно розмежовувати ставлення до учасників переговорного процесу (симпатію чи антипатію) та проблеми, яка обговорюється. Учасники повинні розуміти те, що їм потрібно розв’язувати проблему, а не з’ясовувати особисті стосунки. Цей метод доцільно використовувати на уроці в процесі спілкування між учителем та учнями.. Адже трапляються випадки, коли педагог уперто не бажає змінювати свого негативного ставлення до учня. У такій ситуації діалог стає неможливим.

• 2) Необхідно зосередити увагу на власних інтересах, а не на позиціях. Саме особисті інтереси зумовлюють особливості поведінки співрозмовників під час діалогу. Автори методу стверджують, що порозуміння обох сторін потрібно чітко та аргументовано пояснити сутність інтересів кожного із співрозмовників. У сучасній загальноосвітній школі іноді трапляються випадки, коли вчитель пояснює новий матеріал, не зважаючи на інтереси учнів. Саме тому виникає байдужість учнів до теми уроку.

• 3) На попередньому етапі проведення діалогу має бути визначено коло питань, які необхідно розв’язати в процесі мовленнєвої взаємодії. При цьому педагог має знати і пам’ятати, що єдиного, правильного рішення будь-якої педагогічної ситуації немає.

• 4) Необхідно використовувати об’єктивні критерії ведення діалогу — правила та норми поведінки, загальні цінності та моральні принципи, звичаї та традиції обох сторін тощо. Людина, яка володіє культурою діалогічного мовлення, завжди буде враховувати звичаї та традиції, що існують у життя співрозмовника. Так, у деяких країнах Африки сміх – це показник здивування, а не ознака веселого настрою. Європейцеві не важливо, якою рукою йому щось подають. Проте людина, яка сповідує іслам, не зрозуміє якщо їй протягти подарунок або їжу лівою рукою, адже ліва рука вважається в мусульман нечистою. Такою дією можна завдати образи співрозмовникові. Завдання вчителя полягає в тому, щоб навчити учнів розуміти загальнолюдські цінності, моральні принципи та традиції інших народів.

Відомо, що рівень розвитку особистості тісно пов’язаний з рівнем культури діалогічного мовлення учнів. О.Я.Гойхман виділяє 2 основних показники культури мовлення: “правильність” та “комунікативна доцільність”. Поняття “ комунікативна доцільність” є більш складним, оскільки учневі слід мати уявлення про різні стилі мови та правильно використовувати певні вислови в різних комунікативних ситуаціях. До наведених показників можна ще додати й такі: точність, логічність використаних слів, фраз, речень; ясність висловленої думки; виразність та естетичність мовлення; доступність та доречність застосування певних фраз. Проте найголовнішим у діалозі (саме це визначатиме культуру мовлення) є розмаїття висловлених думок. Всі вони повинні сприйматися як доброзичливі.

У процесі діалогічного мовлення учневі важливо навчатися не лише правильно наводити аргументи, а уміти виявляти власні емоції та адекватно сприймати манери і жести співрозмовника. Психологи вважають, що в процесі взаємодії людей 60-80 % комунікацій здійснюється за рахунок невербальних засобів спілкування, а 20-40 % — за рахунок вербальних.
Відомо, що показником почуттів та думок співрозмовника є вираз його обличчя. Міміка, безумовно, дозволяє краще зрозуміти одне одного. Для того, щоб мовлення було виразним, психологи рекомендують тренуватися промовляти різні за емоційним забарвленням фрази перед дзеркалом, узгоджуючи їх забарвленням фрази перед дзеркалом, узгоджуючи їх з власною мімікою.
Таким чином, у культурі діалогічного мовлення міміка та жести відіграють не менш важливу роль, ніж саме висловлювання. Адже невербальні засоби спілкування. Адже невербальні засоби спілкування постійно супроводжують діалог. Діалогічне мовлення, поєднуючись з мімікою та жестами, завжди сприяє позитивному розв’язанню проблеми обговорення, але за умови належної культури спілкування.

Сучасна освіта передбачає всебічний розвиток особистості. На наш погляд, педагог не зможе досягти поставленої мети, якщо не зважатиме на важливість формування культури діалогічного мовлення учнів. Правильне розуміння вчителем та учнем сутності діалогу, умов його виникнення та основ діалогічної взаємодії між учителем та учнем (або між учнями) сприяє інтелектуальному та духовному зростанню школярів. Шкільна практика засвідчує, що володіння лише вербальними засобами спілкування недостатнє для формування культури діалогічного мовлення. Тому в навчально-виховному процесі потрібно застосовувати тренувальні вправи з формування в учнів необхідних умінь.

Види діалогічного мовлення, типи діалогів

Наукова література подає строкату класифікацію видів діалогу: побутовий, навчальний, художній, діловий. За функцією діалоги можуть бути запитально-відповідальними, розповідними, полемічного характеру (діалог-суперечка, діалог-сварка тощо), а за метою висловлювання розмежовуються побутовий діалог, проблемний і художній.

Побутовий діалог дуже часто пов’язаний з певною життєвою ситуацією і репрезентує переважно розмовний стиль усної літературної мови. Проблемний діалог позбавлений природності і вдається найчастіше дл книжних стилів. Художній діалог створює письменник-драматург, і його природність залежить від індивідуальної мовотворчості автора.

Зміст і структура діалогу зумовлені низкою мовних факторів, темою і метою, умовами, обставинами, суб’єктивними якостями (віком, темпераментам, ерудицією, інтересами, культурою поведінки, ступенем знайомства тощо).

Розглянемо окремі види діалогу детальніше.

Найпростішим є побутовий діалог. Він використовується у повсякденному спілкуванні, у невимушеній обстановці, під час щоденних бесід удома, на роботі.

Йому притаманні:

-незапланованість;

- велика різноманітність зачеплених тем (особисті, соціальні, політичні тощо) і використання різних мовних засобів з емоційно-оцінним забарвленням;

-часті відхилення від теми;

-відсутність, як правило, цільових установок і необхідності певного рішення;

- самопрезентація особистості;

- розмовний стиль мовлення.

Побутовий діалог має велике значення для вироблення культури усного мовлення в усіх сферах суспільної і побутової мовної практики людини, бо він створює стійкі навички нормованого та багатобарвного мовлення кожної людини.

Навчальний діалог визначається як своєрідна форма спілкування між учасниками педагогічного процесу за умов навчальної ситуації, протягом якої і відбувається інформаційно-смисловий обмін між партнерами та регулюються їх стосунки.

Наукові доробки В. Андрієвської, Л. Виготського, С. Рубінштейна пропонують виділити такі основні функції навчального діалогу:

- поширення інформації, соціального досвіду та культурної спадщини людства і конкретного оточення адекватними засобами, завдяки чому формується певний світогляд;

- регулювання стосунків,

- формування взаєморозуміння як результату діалогічної комунікації;

- забеспечення та саморозвиток особистості на основі внутрішнього діалогу, що реалізує рефлексивну функцію діалогу.

Ще одна важлива функція навчального діалогу — розвивальна.

Цілі вчителя і учнів-партнерів у навчальному діалозі не завжди збігаються. Це за умови, якщо цілі вчителя полягають: -в оптимізації процеси досягненння конкретної навчальної проблеми через посередництво ефективного керівництва цієї діяльності; -у створенні умов для стимуляції інтелектуального розвитку учнів; -у сприянні моральному та особистісному розвитку.
Цілі учнів обмежуються: - уточненням умови задачі; - отриманням додаткової інформації; - виробленням й обгрунтуванням власної позиції; - розтлумаченням аргументації; - оцінкою за опитування.

Інтерактивні методи навчання, які допомагають виявити максимально можливу активність учнів при постійному зворотному зв’язку, сприятимуть формуванню діалогічного мовлення, а відомості із синтаксису та пунктуації — розвиткові мовленнєвих умінь дітей.

Художній діалог.Найсприятливіший грунт для опанування — уроки літератури. Розширення сфери мовленнєвої діяльності збільшує ефективність ідейно-естетичного виховання і формування естетичного та художнього смаку. На цих уроках відбувається і зворотний процес, що виражається в інтенсивному збагаченні лексичного запасу, удосконаленні усного мовлення.
Читання художніх творів, їх переказування сприяють збагаченню тезаурусу дітей, розвивають уміння редагувати текст, оцінювати ситуацію.

Учні довідуються, що художньому стилю притаманні:

- різноманітність граматичних форм і конструкцій;

- багатоплановість усіх засобів;

- особливе естетичне призначення;

- використання будь-яких емоційно-експресивних засобів мови;

-лексичне, фонетичне багатство тощо

Мета художності — максималізувати ідейний, моральний, естетичний, вплив на особистість. Так досягається встановлення і зміцнення контакту між особами, що розмовляють одне з одним. Взаємозв’язки художньо-естетичної і мовленнєвої діяльності мають великі можливості для всебічного розвитку особистості, виховання потреби творчості, бо саме тут школяр має справу із словесно-художнім твором і ніби входить із сфери буденної мови і вступає в іншу мовленнєву стихію, у стихію художнього мовлення, покликаного висловити естетичне ставлення письменника до життя.

Діловий діалог — це акт прямого взаємного спілкування в офіційно-діловій сфері.

Ділова розмова характеризується:

- диференційованим підходом до предмета обговорення;

- блискавичним реагуванням на висловлювання партнерів;

- критичною оцінкою думок, пропозицій, заперечень партнерів;

- аналітичним підходом до оцінки суб’єктивних і об’єктивних факторів проблеми в комплексі;

- відчуттям власної значущості й компетенції партнерів;

- відчуттям відповідального розв’язання обговорюваних проблем.

Діловий діалог, як і всі тексти офіційно-ділового стилю, характеризується конкретністю змісту, повною одноманітністю мовних засобів, чіткістю формулювань, наявністю суто стандартних форм висловлювання.

Література:

1. Дзеціна Н. Стилістичні можливості діалогу // Українська мова та літераура. — 2005. — №11. — С.6-8.

1. Копіца О. Розвиток особистості у процесі формування культури діалогічного мовлення учнів // Рідна школа. — 2004. —№11. — С.40-41.

1. Мунтян С. Методичні реалії розвитку діалогічного мовлення учнів // Українська мова і література в школі. — 2006. — №6. — С.2-5.

1. Палійчук Ж. Діалог. Складання діалогів у розмовному стилі. 5-ий клас // Українська мова та література. — 2005. — №2-3. — С.37-38.