Версия 14:31, 6 октября 2009

Гіпермаркет Знань>>Українська література>>Українська література 8 клас>>Українська література: Іван Франко «Іван Вишенський»

 ІВАН ФРАНКО (1856—1916)

Іван Франко — це розум і серце нашої (і народу. Це боротьба, мука і передчуття щастя України.
Велетень філософської думки, титан праці, український Мойсей, Каменяр — так називають Івана Франка.
Син сільського коваля, пройшовши важкий шлях життя і боротьби, піднявся до вершин людського життя і зайняв почесне місце серед найвидатніших світових діячів куль¬тури. Його творча спадщина складає понад чотири тисячі творів.

Народився Іван Якович Франко 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі на Львівщині. Навчався у Дрогобицькій гімназії (1867-1875). У 1875 році вступив на філософський факультет Львівського університету, почав редагувати студентський журнал «Друг». У 1877 році Івана Франка заарештували як політично неблагонадійного, звинуватили у належності до неіснуючої таємної організації, і він дев'ять місяців перебував у тюрмі, але не зрікся своїх поглядів.

Разом зі студентським товаришем Михайлом Павликом Іван Франко видавав журнал «Громадський друг», альманахи «Дзвін», «Молот». У 1880 році його було заарештовано вдруге, в 1889 році — втретє.

У 1886 році в Києві митець одружився з курсисткою Ольгою Хоружинською, якій присвятив поетичну збірку «З вершин і низин», опубліковану наступного року. Ця збірка стала найви-датнішим явищем в українській поезії після появи «Кобзаря» Тараса Шевченка. 1896 року побачила світ збірка інтимної лірики «Зів'яле листя».
У 90-х роках Іван Якович закінчив Чернівецький університет, у Відні захистив дисертацію на звання доктора філо¬софських наук.

Іван Франко виступав у літературі не лише як поет, а й як прозаїк, драматург, критик. Широковідомими стали його повісті «Борислав сміється» (1882), «Захар Беркут» (1883)»
 
«Перехресні стежки» (1896), драма «Украдене щастя» (1893). у 1905 році з'явилася його знаме¬нита філософська поема «Мойсей», яку критики називають другим заповітом українському народові.

28 травня 1916 року зупинилося серце невтомного трудівника на літературній ниві, який усе своє життя віддав служінню рідному народові. Похований Іван Франко у Львові на Личаківському кладо¬вищі- Над могилою письменника зведено пам'ятник із зображенням каменяра, який молотом розбиває скелю, щоб будувати дорогу життя в майбутнє. Пам'ятники Франкові споруджено також у Нагуєвичах, Дрогобичі, Львові, Києві, Канаді. Його ім'ям названо обласний центр, Львівський університет і те¬атр опери та балету, Київський драматичний театр, відкрито літе¬ратурно-меморіальні музеї у На¬гуєвичах і Львові.
 

Це був справжній енциклопедист вдачею, людина, що їй ніщо людське не чуже, що про все мала свою думку, часто оригінальну, глибоку... (Сергій Єфремов).
...Наш Франко — то одна з найбільших окрас світової літератури (Павло Тичина).

 1. Складіть хронологічну таблицю основних фактів життя і творчості Івана Франка.
2. Які твори письменника ви читали? У яких літературних
жанрах він виступав?
3. Розкажіть, як народ вшановує пам'ять про Івана Франка.
Чи є у вашому регіоні місця, пов'язані з іменем цього письменника? Якщо так, що вам про них відомо?
4. Як ви думаєте, чому Франка називають титаном праці?
Аргументуйте свою відповідь.
5. Прокоментуйте подані вище висловлювання про великого Каменяра. Спробуйте самі скласти висловлювання про цього письменника, використавши подані словосполучення:
великий Каменяр велетень людського духу
титан праці український Мойсей
:  
Служіння Богу через працю для народу

У 1596 році була підписана Брестська унія1, що об'єднала православну і католицьку церкви під владою Римського Папи на всій території Речі Посполитої і більшості земель України й Білорусі. Проте більшість віруючих українців унії не підтри¬мала, що призвело до розколу суспільства на два табори (прихильників православної і католицької віри) та викликало в літературі гостру полеміку (суперечку, дискусію) між ними. Одним з найвидатніших письменників-полемістів в українській літературі, захисником православної віри був Іван Вишенський.

Про Івана Вишенського збереглося дуже мало архівних матеріалів. Відомо, що він народився між 1545—1550 роками у містечку Судова Вишня (за назвою містечка взяв собі псевдонім), недалеко від Львова. Здобув вищу освіту, закінчивши Острозьку школу, згодом перейменовану на академію. Писав притчі, вірші, поеми, жив у різних містах Галичини, Поділля та Волині, деякий час — при дворі князя Костянтина Острозького. У середині 80-х років XVI ст. Вишенський постригся в ченці й оселився в Греції на горі Афон2. Упродовж сорока років жив там у кількох монастирях, потім оселився у печері, вів аскетичний спосіб життя, назавжди відрікшись від земних благ. Але не забув про рідний край і, передаючи в Україну поетичні послання, в яких обстоював життєві інте¬реси народу, викривав жорстоких панів та єпископів, мріяв про справедливий суспільний лад. На прохання друзів і однодумців Вишенський прибуває в Україну, але, не погоджуючись із діяльністю українських священиків, повертається на Афон. Тут, у печері, й помирає приблизно в середині 20-х років XVII ст.

У 1900 році Франко написав історико-філософську поему «Іван Вишенський», надавши їй виразного патріотичного звучання.

В основу поеми Івана Франка ліг історичний факт про ос¬танні роки життя Івана Вишенського на горі Афон. 1621 року православні українці звернулися до Вишенського з прохан¬ням повернутися у рідний край, щоб допомогти захистити православ'я. У поемі є й художній вимисел (наприклад, фанта¬стична картина, коли чернець Іван на промені сонця пере¬ходить у човен до посланців з України і повертається з ними додому).

1Унія - об'єднання, союз.

2 А ф он - незалежна чернеча держава; місце паломництва християн.
 
Поема присвячена відомому вченому-сходознавцю, письменнику Агатангелу Кримському, який високо оцінив наукову працю Франка «Іван Вишенський і його твори» та заохотив написати художній твір про полеміста.

Історична поема — це ліро-епічний твір, у якому діють історичні особи та художньо зображуються певні історичні події.

ІВАН ВИШЕНСЬКИЙ

Поема
Присвячую А. Кримському Т

Мов зелена піраміда

на хвилястім синім полі,

на рівнині лазуровій велетенський ізмарагд1,—
так облита дивним морем,

під безхмарим, теплим небом зноситься,

шумить, пишаєсь,

спить Афонськая гора.

Спить? Та ні! Природа-мати

ненастанно тут працює,

ненастанно строїть,

бавить ту пестієчку свою.
Унизу, де з хвиль кипучих

гранітові сірі скали гордо,

просто вгору пнуться —

стіни, колоси,стовпи,—
там внизу музика дика

не вгаває на хвилину,

б'ються хвилі о каміння,

бризка піни срібний вал.
А вверху хребти гірськії,

віковим покриті лісом,

вічну, тиху пісню грають

у задумі без кінця.

ізмарагд, смарагд - коштовний прозорий камінь яскра-
возеленого забарвлення.
 

 
Та, проте, гора дрімає;

день і ніч пливе над

нею мов рожева легка хмара,

крику, гомону не чуть.
Хоч повзуть тут скрізь

по горах стежечки, немов гадюки,

то, проте, не оживляє

їх розмова, спів, ні сміх.
Хоч розсипані по горах,

по лісах, ярах і скелях,

по полянах пречудових і оселі, і хатки,—
то, проте, тиша глибока заляга

на тих оселях

і лежить печать мовчання

на сотках старечих уст.
Скрізь тиша, і скрізь мовчання,

сірий одяг, хід повільний, і худі,

понурі лиця, непритомний, сонний вид.
Тричі лиш на день по горах пролунає

голос дзвонів, мов проквилить

над горою стадо дивних лебедят.
Плачуть жалібно ті дзвони,

мов нарікання, докори на людей,

що замертвили пречудовий сей куток.
Що гніздо думок високих,

школу поривів геройських,

пристань для орлів змінили

на сумну тюрму для душ.

II
На Афоні дзвони дзвонять

у неділю по вечірні;

починає Прот великий,

окликаєсь Ватопед.
Далі зойкнув Есфігмену,

загудів Ксеропотаму,
 
 там Зографу, далі Навлю,

розгудівся Іверон1.
ПОКОТИЛИСЯ ПО горах 
ті ридання металеві, 
окликавсь кожда скеля,

кождий яр і кождий скит.
І вторують їм зітхання, 
і худі хрестяться руки, 
і несеться тихий шепіт: 
«Со святими упокой!»
Ті ридання металеві —
знак, що хтось розстався з світом, —
тут нікого не тривожать:
се щоденна новина.
Чи то скитник вмер у скиті 
так, як жив, — самотній, тихий — 
і про смерть його дізнались 
аж у кілька день пізніш —

тим дізнались,

що покійник не явився в монастир свій,

не приніс свою роботу,

бобу пригорщі не взяв?
Чи то вмер чернець у кельї,

пишучи святую книгу, мінею1,

та кіноваром2 в'язні титли3 красячи?
Чи то вмер послушник

смирний пан колись, чи князь,

чи вояк, але тут віддавна

в кухні монастирській послугач?
Чи то вмер якийсь достойник,

ієромонах4 чи ігумен5 –
тут усім однака шана: 
«Со святими упокой!»
Чи то, врешті, хтось живий

ще сходить на «останній ступінь»,

покидає світ і волю,

щоб в печері смерті ждать?
Глянь, у скелях височенних, 
у стрімких, гранітних стінах, 
що над морським валом висять,-
чи там гнізда ластівок?
Ні, се нори жолоблені,

недоступні, темні ями,

січені в скалі печери,

схованки для мев хіба.
Ні, се нори для аскетів, 
се «остатній ступінь»,

подвиг крайній і безповоротний, 
брама вічності вузька.

1М і н є я — церковна книга з текстами церковних відправ на кож¬ний день місяця.
2Кіновар — червона фарба, яку добувають із руди ртуті. Цією фарбою у рукописах вимальовували перші букви слів, якими розпо¬чинали новий текст.
3 Т и т л и — надрядковий знак над скорочено написаним словом або над літерою, вжитою у значенні цифри.

Чєромонах — монах у чині священика.
5 І г у м є н — управитель православного монастиря.

Хто пройшов новицьку службу, 

монастирське строге право і важкую,

мовчазливу працю в тихому скиту,
хто бажає довершити аскетичний,

острий подвиг, в пості, самоті,

мовчанні слухать голосу душі,
хто порвав зо світом зв'язки,

поборов бажання тіла, чує силу 
 і охоту в очі вічності глядіть,
той за дозволом найстарших

вибира собі печеру,

вибира собі могилу,

відки вороття нема.
І тоді ридають дзвони,

і тоді по всім Афоні

тихий шепт іде старечий: 
«Со святими упокой!»
III
На Афоні дзвони дзвонять

у неділю по вечерні:

починає Нрот великий,

окликавсь Ватопед.
Далі зойкнув Есфігмену,

загудів Ксеропотаму, 
там Зографу, далі Павлю,

розгудівся Іверон.
Покотилися по горах

ті ридання металеві,

окликаєсь кожда скеля,

кождий яр і кождий скит.
Стихли дзвони,

у повітрі довго ще тремтів їх голос, 
і в монастирі Зографу заскрипіли ретязі.
Відчинилась темна брама; з монастирського подвір'я

 

 
виступає хід церковний, монотонний чути спів.
Віють хоругви червоні, наче проблиски пожежі;

дерев'яний хрест з розп'ятим передом помалу йде.
Йдуть монахи бородаті у фелонах1-багряницях,

знов монахи бородаті босі, в простих сіряках.
Серед них дідусь похилий, зморщений, сивобородий, 
в сіряці на голім тілі, 
хрест березовий несе.
Простий хрест, в корі береза, 
а від моря вітер віє, 
білу бороду старечу 
по березі розвіва.
І пливе старечий голос

із тим співом монотонним, 
що виводить сумовито: 
«Со святими упокой!»
Стежкою, що круто в'ється,

тягнеться той хід церковний зразу лугом,

далі лісом, там, де чути моря рев.
Серед розкошів природи похоронний спів лунає,

серед пахощів вечірніх куриться кадила дим.
Ось спинився хід церковний

на обірвищі крутому, над безоднею страшною, — 
глянеш вниз — аж жах бере.
Мов гігантський мур гранітний, прямовисно голі скелі 
пнуться із безодні моря 
в лазурову височінь.

Глянь з гори — на морі човен,

що покрай скали гойдаєсь,

видасться, мов білий лебідь,

що гойдаєсь на воді.
Глянь з долини — всі ті люди,

що стоять над тим обривом,

видадуться, мов ягнята,
що пасуться на скалі.
В тій скалі з долини видно

штиригранну чорну пляму,

мов печатку величезну, 
в половині висоти.
Се є вхід в живу могилу,

у печеру пустельницьку,

висічену там Бог зна ким 
і Бог зна кому й нащо.
Не дійти туди ногами,

ні драбиною не злізти,

лиш на шнурі у повітрі долетіти, наче птах.
У окрайчику скальному рівчачок

протертий шнуром -знак нехибний того місця, 
де внизу печери вхід.
Тут спинився хід церковний,

стали править панахиду... 
Де ж той мрець, кого ховають?

Де блаженний той аскет?
IV
От скінчилися відправи 
і останнюю молитву на колінах

прошептали всі пустинники й ченці.
І встає ігумен перший, і всі встали за чергою, 
і довкола тихо стало, море лиш реве внизу.
І підніс ігумен голос, 
і звертається до діда,
 
  
що стояв серед монахів 
із березовим хрестом.
Ігумен
Старче Йване, перед Богом,