Версия 14:48, 15 марта 2011Гіпермаркет Знань>>Історія України>>Історія України 9 клас. Повні уроки>> Історія України: Україна в геополітичних стратегіях Росії, Німеччини, Австро-Угорщини. Українське питання. Хлопомани і народовці.Повні уроки
ТемаУкраїна в геополітичних стратегіях Росії, Німеччини, Австро-Угорщини. Українське питання. Хлопомани і народовці Мета урокуПояснити міжнародну політику відносно українських земель, наслідки перебування України у складі Австро-Угорської та Російської Завдання уроку
Тип урокукомбінований План уроку
Хід уроку
1.Доля нації Кожна нація має складну внутрішню структуру. Її тіло - це народні маси, пасивні носії етнічної свідомості. Спілкуючись рідною мовою і зберігаючи культурні традиції, вони, втім, не в змозі активно стверджувати і захищати національні інтереси. Цю функцію виконує еліта - нечисленна, але найдосвідченіша і найсвідоміша верства лідерів та організаторів - інтелектуалів, державних діячів, військових. Інтелектуали (сучасна інтелігенція) - це голова нації, яка продукує, захищає і стверджує національну ідею. Це, образно кажучи, руки нації, що організують життя і самозахист народу, очолюють політичну та збройну боротьбу за його інтереси. Відсутність еліти позбавляє націю можливості самоорганізуватися, створити свою державу, що є необхідною умовою нормального існування в сучасному світі. А не маючи своєї держави, народ змушений жити в державі сусідів в колоніальному статусі "молодшого брата". Це засвідчує трагічна історія України за останні півтисячоліття. Після входження України до складу Російської імперії остання активно русифікує вищі верстви українського суспільства. Шляхта поповнює ряди російського дворянства, чиновництва та інтелігенції. Тому на початку ХХ ст. українська нація знову виявилася обезглавленою і внутрішньо не готовою до відродження своєї держави. Через брак свідомої української інтелігенції, державних адміністраторів, офіцерів базою другого українського відродження стало неписьменне селянство. Хоча це й парадоксально, але на той час міста в Україні не були українські. Їхнє населення лише на 30% складалося з українців. До того ж це були, як правило, погано освічені міщани, ремісники тощо. Все це фатально позначилося на спробі відродити українську державу на початку ХХ ст. Як сталося, що українці залишили власні міста і переселилися у села. Адже у ХVІІ ст. 60% населення України мешкало у містах та містечках. Справа в тому, що витіснення корінного населення з його мовою та культурою з міста у село представниками пануючого імперського етносу - закономірний для колоній процес. Контроль метрополії над колонією здійснюється перш за все через імперську адміністрацію та військові гарнізони, які розміщуються у міських центрах підкореного народу. Його міста перетворюються на осередки мови та культури поневолювача, а корінний етнос неминуче витіснявся в провінцію. Культура та мова сільського населення не могла конкурувати з мовою колонізаторів, яка спиралася на потужну адміністративну, фінансову, ідеологічну підтримку агресивної держави. Виникали і підсилено культивувалися міфи про вищість пануючої мови та культури і неповноцінність та приреченість “сільської” мови місцевої народності. Типові приклади мовно-культурної агресії імперської метрополії маємо в численних колоніях Російської імперії, зокрема в Україні. І в наші постімперські часи продовжують жити релікти псевдонаукових теорій про нібито споконвічний землеробський характер “сільської” української та індустріальний “міської” російської мови. Доречі, за свідченням очевидця “1869 р. увесь Київ говорив польською” як він зараз говорить російською. Як у Києві без підтримки Варшави зникла польська, так без підтримки імперської Москви російська поступиться мові корінного українського етносу. Історія свідчить, що з набуттям незалежності міста колишніх колоній швидко повертаються до мови корінної людності. Цей невідворотній процес відбувся у Празі, Варшаві, Хелсинки, а зараз з різною інтенсивністю протікає у Вільнюсі, Ризі, Кишиневі, Києві.
У XIX ст. боротьба за національні інтереси характеризувалася проявами егоїзму. Тому національна ідея нерідко виступала духовним забезпеченням імперських зазіхань. Так, наприклад, у багатонаціональній Австро-Угорській імперії за основу національної ідеї було взято державну єдність усіх народів, уключаючи й український, навколо державоутворюючої австрійської нації. У 1867 р. внаслідок досягнення австро-угорського компромісу, Австрія перетворилася в дуалістичну Австро-Угорську монархію. Стосовно Галичини австро-угорський компроміс доповнювався австро-польським компромісом, який розширив політичні права поляків у краї. За умовам компромісу, намісник Галичини обов'язково повинен був призначатися з числа польської аристократії, а у Відні польських інтересів мав пильнувати окремий “міністр для справ Галичини” .Уся соціальна, економічна і освітня політика була спрямована насамперед на задоволення польських інтересів. Українські (руські) посли володіли лише 15% депутатських місць у Галицькому сеймі, що було недостатньо для ефективного супротиву колонізації краю. Російська національна ідея на теренах України полягала в подоланні наслідків чужинських і насамперед польських впливів, яких зазнали українці через багатовікове відокремлення від Росії. І тепер завдання щодо зміцнення російського народу полягало в його примноженні шляхом перетворення українців на «справжніх росіян». У рамках німецької національної ідеї Україна розглядалася як земля, що мала давні й міцні зв'язки з німецьким світом. Це виражалося жвавою торгівлею з німецькими містами, використанням українських шляхів для налагодження торговельних зв'язків із Півднем і Сходом. Однак із розвитком німецької індустрії політичні бар'єри мали бути подолані новими економічними зв'язками. Тому Україна розглядалася як регіон, який визнавав би провідну роль німецької економіки й культури, а за сприятливих умов він мав перетворитися на союзну країну.
Польська й українська національні ідеї були багато в чому спорідненими. Обидві вони були ідеями незалежності й самостійності української та польської держав. Вони також містили прагнення відновити свою територіальну єдність, захистити господарські інтереси, зберегти національну самобутність. Найнагальнішим проявом національної ідеї обох народів стало прагнення досягнути рівноцінності та рівноправності серед інших народів Російської імперії. Разом із тим ці дві ідеї мали й непримиренну позицію. Польська національна ідея передбачала відновлення польської державності в кордонах 1772 р. «історичної Польщі» і не визнавала за українцями права на свою державність і соціальне визволення. Посилення польських позицій в Галичині супроводжувалося розколом в українському таборі. Руська інтелігенція у пошуках нових аргументів на користь своїх національних прав прагнула довести, що вона має за собою такі самі давні політичні і культурні традиції, як і поляки. З цією метою одна її частина (староруси) посилалася на історію Київської Русі й Галицько-Волинського князівства, на церковнослов'янську літературу, інша ж (москвофіли) шукала порятунку від полонізації в орієнтації на Російську імперію. 3.Хлопомани і народовці.
На початку 1860-х рр. з-поміж польської та спольщеної шляхти Правобережжя відокремилася група студентів, сумління яких мучило усвідомлення того, що їхній клас упродовж століть гнобив селян, і які вирішили зблизитися з народом. Цю групу на чолі з Володимиром Антоновичем називали хлопоманами, хоча самі себе вони називали українофілами. Вони перейшли з римсько-католицької віри у православну, носили український національний одяг, співали українських пісень, свідомо дотримувалися народних звичаїв і не цуралися селянського товариства. Свою кінцеву стратегічну мету хлопомани вбачали у ліквідації царизму, кріпацтва, а також у встановленні демократичної республіки на основі зміцнення добровільного співжиття росіян, українців і поляків. Володимиром Антоновичем Спершу хлопомани надавали перевагу етнографічній діяльності. Під час студентських канікул чи в інший вільний час мандрували селами (протягом 1857–1859 рр. вони здійснили три подорожі, пройшовши Волинь, Поділля, Київщину, Холмщину, більшу частину Катеринославщини та Херсонщини), збирали народні пісні, казки, прислів’я, звичаї та обряди. Водночас студенти вивчали селянський побут, розповідали слухачам про славне минуле України, їхнє злиденне становище та можливий вихід із нього. Така діяльність тривала до 1860 р., але ходіння в народ було малоефективним. Сільська влада й поліція переслідували хлопоманів. Обмеженість і непослідовність реформ 60-х рр. спричинили зростання невдоволення різних прошарків суспільства. Радикально налаштовану молодь імперії, що об’єднувалась в таємні організації для боротьби з існуючим ладом, називали народниками. Народництво – це загальноросійський рух різночинної інтелігенції, який виник під впливом ідей соціалізму і особливостей розвитку Росії другої половини XIX ст. Вони виступали за повалення самодержавства через селянську революцію.
Молодіжна опозиція виникла насамперед під впливом із Наддніпрянської України – Шевченкової поезії, контактів з літераторами, головно з П.Кулішем, О.Кониським, які разом з І.Нечуй-Левицьким з 1864 р. почали друкуватись у Львові. Відтак на західноукраїнських землях на початку 60-х рр. в українському русі зародився новий напрям – народовський. О.Барвінський П.Куліш ПоміркуйтеЯкий плив мала творчість Т.Шевченка на розвиток українського руху в Галичині? У народовському русі можна вирізнити два етапи: Перший (1860-ті – 1879 рр.) – ідейне оформлення руху, активна культурно-освітня діяльність його представників з метою пробудження національної самосвідомості населення. Другий (1879 – 1890-ті рр.) –активна політична діяльність, організаційне оформлення руху. Народовці проповідували ідеї національного відродження, започатковані «Руською трійцею» та діячами з Наддніпрянської України. Вони виходили з того, що українці – це окрема нація, яка проживає на території від Кавказу до Карпат. Основними цілями діяльності народовців були розвиток української мови на основі народної говірки, створення єдиної літературної мови, піднесення культурного рівня народу західноукраїнських земель, згуртування національних інтелектуальних сил. Саме тому на першому етапі своєї діяльності вони зосередилися на культурно-просвітницькому аспекті. Свою діяльність народовці почали зі спроб заснування періодичних видань і створення громад, на кшталт Київської, зі старшокласників і студентів Львова (першу громаду започаткував у 1863 р. Д.Тинячкевич. У 1862–1863 рр. народовці організувалися довкола літературного тижневика «Вечорниці» (Ф.Заревич, Д.Тинячкевич, В.Шашкевич – син Маркіяна, К.Климович, Н.Вахнянин). Через брак коштів тижневик занепав, але відтворився під назвою «Мета» (1863–1864 рр.) за редакцією молодого письменника Ксенофонта Климковича. Тоді ж за редакцією Костя Горбаля виходив журнал «Нива», а Володимира Шашкевича – «Русалка». До молодих народовців долучились і старші діячі – священник Степан Качала, суддя Юліан Лаврівський, правник Іван Борискевич, колишній заступник голови Головної руської ради, письменник Корнило Устиянович та Сидор Воробкевич. священник Степан Качала Корнило Устиянович Етапним у діяльності народовців стало заснування 1873 р. у Львові Товариства ім.Шевченка, яке згодом, за відсутності власної державності, фактично відігравало роль Академії наук України. Суспільно-політичні течії в українському русі – старорусинство і народовство – були явищами суто українського походження, що виникли як реакція українського суспільства на виклик часу. А втім, навіть найактивніша діяльність народовців, і старорусинів не могла забезпечити вивищення українського суспільства до рівня інших європейських народів. Що послаблювало національний рух: 1. Український народ перебував у межах двох імперій — Російської та Австрійської. 2. У Західній Україні більшість українського населення проживала в селі, тому й інтеліген ція, яка була провідником національного руху, була малочисельною і слабкою. 3. У Західній Україні протистояння між ук раїнцями і поляками штовхало діячів національ ного руху до співробітництва з австрійськими властями. 4. Розкол у національному русі на москвофілів і народовців у Східній Галичині та на старогромадівців і молоду громаду в Наддніпрянщині послаблював національний рух. 5. Русифікація та заборонні укази спричини ли спад національного руху. 6. Майже не було своєї національної буржуазії, яка була б зацікавлена у розвитку націо нальної економіки і сприяла б національному рухові. 7. В умовах національного гніту національна самосвідомість народу, задавленого злиднями, була низька, тому народ був не готовий сприй няти національні ідеї, процес пробудження на ціональної свідомості був тривалим і не закін чився на II етапі національного руху.
Терміни та поняття
|
Авторські права | Privacy Policy |FAQ | Партнери | Контакти | Кейс-уроки
© Автор системы образования 7W и Гипермаркета Знаний - Владимир Спиваковский
При использовании материалов ресурса
ссылка на edufuture.biz обязательна (для интернет ресурсов -
гиперссылка).
edufuture.biz 2008-© Все права защищены.
Сайт edufuture.biz является порталом, в котором не предусмотрены темы политики, наркомании, алкоголизма, курения и других "взрослых" тем.
Ждем Ваши замечания и предложения на email:
По вопросам рекламы и спонсорства пишите на email: