Версия 15:41, 30 августа 2012

Гіпермаркет Знань>>Історія всесвітня>>Всесвітня історія 10 клас>> Всесвітня історія: Встановлення радянської влади. Громадянська війна і національно-визвольні рухи народів колишньої Російської Імперії.

   1.Прихід до влади більшовиків. Восени 1917 р. криза в Росії поглибилася: закривалися підприємства, вулиці заповнювали безробітні, порівняно з довоєнним періодом реальна зарплата скоротилася вдвічі, зовнішній борг країни становив 16 млрд золотих рублів. На селі селянський рух охопив 9/10 повітів європейської частини Росії.
   1 вересня Тимчасовий уряд оголосив Росію республікою й призначив вибори до Установчих зборів, проте більшість людей вимагала роботи, зарплати і виходу країни з війни.
   У кризових умовах значно активізувалися більшовики, їхнім ідеалом і кінцевою метою була світова комуністична революція. За теорією комунізму К. Маркса, така революція могла відбутися й перемогти лише одночасно в усіх чи принаймні більшості країн світу. У роки Першої світової війни В. Ленін скоригував ідеї К. Маркса: така революція може спочатку перемогти в одній країні, а потім уже поширитись на весь інший світ. Він бачив такою країною саме Росію. Переховуючись від Тимчасового уряду, В. Ленін надсилав своїй партії листи із закликом готуватися до повстання, щоб перетворити демократичну революцію в соціалістичну.
   Більшість російських соціалістів, зокрема й більшовиків, вважали, що Росія через свою відсталість не дозріла до соціалізму. Тому більшість членів Центрального комітету більшовицької партії не погоджувалися з В. Леніним щодо збройного повстання. Так, Л. Троцький пропонував дочекатися II Всеросійського з'їзду Рад, відкриття якого мало відбутися 20 жовтня, де й вирішилося питання про владу. В. Ленін не вірив у те, що з'їзд підтримає більшовиків, і добивався повстання до початку його роботи, щоб поставити з'їзд перед фактом падіння Тимчасового уряду.
   У середині вересня відбулося засідання ЦК РСДРП(б), на яке В. Ленін надіслав листи «Більшовики повинні взяти владу», «Марксизм і повстання». У них він вимагав розпочати підготовку до повстання. Більшість членів ЦК відхилила його вимоги і тоді В. Ленін, погрожуючи вийти з ЦК, звернувся безпосередньо до більшовиків Москви та Петрограда із закликом брати владу. На початку жовтня відбулося друге засідання, на якому після гострих дискусій більшістю голосів було прийнято рішення про підготовку до повстання й створено спеціальний орган - Політичне бюро з семи чоловік (Л. Троцький (Бронштейн), В. Ленін, Йосиф Сталін (Джугашвілі), Леонід Каменєв (Розенфельд), Г. Зінов'єв (Радомисльський) та ін.). Проте невизначеність ще залишалася.
   Наполегливість В. Леніна поступово схилила шальки терезів у бік збройного захоплення влади, але два впливові більшовики: Л. Каменєв і Г. Зінов'єв виступили проти, мотивуючи свою незгоду тим, що партія ще не має більшості в масах і передчасний виступ призведе до її розгрому. Вони пропонували зачекати до Установчих зборів і там вирішити питання про владу. Крім того, ці двоє зважились на те, щоб у меншовицькій газеті «Новая жизнь» надрукувати заяву про незгоду з ЦК з питання про переворот. Відтак Тимчасовий уряд довідався про таємний план В. Леніна, а двох «розкольників» виключили із ЦК.
   У середині жовтня більшовицький ЦК створив Військово-революційний комітет (ВРК). Скоро ВРК установив контроль над військовими частинами, замінюючи комісарів Тимчасового уряду своїми представниками. Комісари ВРК мали право скасувати рішення командирів військових частин, де активно працювали більшовицькі агітатори; озброювалася Червона гвардія.
   Після того як Всеросійський центральний виконавчий комітет переніс відкриття II з'їзду Рад на 25 жовтня, більшовики почали готуватися до виступу.
   Намагаючись випередити більшовиків, Тимчасовий уряд вранці 24 жовтня наказав підрозділу юнкерів захопити редакцію більшовицької газети «Рабочий путь». Останнє полегшило більшовикам завдання, бо тепер у них з'явився привід для дій. Вони вирішили стежити за діями Тимчасового уряду поштовим зв'язком. Також було надіслано представників до Москви й розпочато переговори з лівими есерами про спільні дії. У разі непередбачених обставин створювався запасний штаб повстання в Петропавловській фортеці.
   Протягом 24-25 жовтня військові загони ВРК без жодного пострілу зайняли в столиці мости, електростанцію, Державний банк, Центральну телефонну станцію, вокзали. Крейсер «Аврора» наблизився до Зимового палацу, де засідав Тимчасовий уряд, який крім Зимового палацу контролював ще Головний штаб та Марийський палац.
   Тоді ж відбувалося засідання більшовицького ЦК за участю В. Леніна. Було ухвалено склад майбутнього більшовицького уряду, який за пропозицією Л. Троцького назвали «Радою народних комісарів» (РНК). Ще до повалення Тимчасового уряду В. Ленін написав відозву «До громадян Росії», де повідомлялося, що Тимчасового уряду більше не існує.
   Уранці 25 жовтня О. Керенський на автомобілі під прикриттям аташе США відбув на Північний фронт до Пскова за військами. Потім, після падіння уряду, він перейшов кордон і залишив Росію з паспортом сербського полоненого.
   Майже у ті ж хвилини, коли О. Керенський залишав столицю, розпочав роботу II з'їзд Рад, більшість делегатів якого становили більшовики і ліві есери. В. Ленін на вранішньому засіданні не був присутнім. Меншовик Ф. Дан запропонував утворити єдиний коаліційний уряд усіх лівих сил, а ряд делегатів у знак протесту проти захоплення більшовиками влади демонстративно залишили з'їзд.
   Тим часом ВРК наказав штурмувати Зимовий палац, який, за винятком Першого Петроградського жіночого батальйону (136 жінок), двох рот юнкерів школи прапорщиків інженерних військ, 2000 юнкерів у самому палаці, панцерника «Ахтирець» у воротах та 6 гармат, захищати було нікому.
   Штурм Зимового палацу розпочався після холостого пострілу з «Аврори» в ніч з 25 на 26 жовтня і тривав трохи більше чотирьох годин. Близько другої години ночі 26 жовтня Тимчасовий уряд було заарештовано.
   Під час штурму Зимового палацу II з'їзд Рад не переривав роботу. Меншовики та їхні прихильники звинуватили більшовиків у зраді революції й у розв'язанні громадянської війни, а меншовики-інтернаціоналісти залишили з'їзд. Л. Каменєв оголосив про повалення Тимчасового уряду, після чого було зачитано написану В. Леніним відозву «Робітникам, солдатам та селянам!» про перехід влади до II з'їзду Рад.
   На вечірньому засіданні виступив В. Ленін, який запропонував делегатам прийняти декрети про мир та про землю. Декрет про мир проголошував негайне перемир'я на фронті з Німеччиною, початок переговорів з воюючими державами; укладення миру без анексій і контрибуцій.
   Декрет про землю, основні положення якого були запозичені у популярних серед селян есерів, проголошував націоналізацію та конфіскацію усіх поміщицьких земель і передання їх радам селянських депутатів для зрівняльного розподілу, передання селянам реманенту та худоби з поміщицьких садиб, скасування селянського боргу на суму 3 млрд руб.
   З'їзд також обрав вищі органи державної влади: Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет (ВЦВК) з більшовиків та лівих есерів і РНК на чолі з В. Леніним (ліві есери спочатку відмовилися увійти до нього, але на початку грудня п'ять лівих есерів все ж таки стали народними комісарами).
   Після шестиденних запеклих сутичок, в яких загинула 1 тис. чоловік, на початку листопада більшовики перемогли в Москві. На початок 1918 р. радянська влада поширювалася лише на Москву, Петроград та близько 400 км навколо цих міст.
   Уже в листопаді 1917 р. більшовики ледь не втратили владу. Всеросійський виконавчий комітет профспілки залізничників (ВВКЗ) пригрозив паралізувати залізничний рух, якщо не буде виконано три його умови: утворити «однорідний» соціалістичний уряд без В. Леніна і Л. Троцького, ліквідувати ВЦВК і РНК й утворити «Народну раду» без В. Леніна і Л. Троцького. ЦК більшовиків знову розколовся: одні, зокрема В. Ленін та Л. Троцький, були проти поступок залізничникам, а Л. Каменєв, Г. Зінов'єв та інші зголошувалися прийняти вимоги і віддати в новому уряді половину місць меншовикам і есерам. Шляхом численних змін у РНК, до якого увійшли п'ять лівих есерів, більшовикам вдалося досягти порозуміння з ВВКЗ.
   Другою подією, яка могла повернути колесо історії, стало скликання Установчих зборів. Власне, вибори до них відбулися ще до приходу до влади більшовиків, й ідея Установчих зборів була дуже популярною серед населення.
   Після гострих суперечок у ЦК РСДРП(б) про те, скликати Установчі збори чи ні зійшлися на першому варіанті. РНК призначила перше засідання на 5(18) січня 1918 р., попередньо оголосивши кадетів ворогами народу. Багатьох із них було кинуто до в'язниці, кілька депутатів убито. 3(16) січня ВЦВК схвалив проект «Декларації прав трудящого і експлуатованого народу», яка узаконювала нову владу.
   5(18) січня у Таврійському палаці почали працювати Установчі збори. Головою було обрано есера В. Чернова. Після 12-го-динних дискусій він поставив більшовицьку «Декларацію» на голосування. Результати голосування були для більшовиків і лівих есерів невтішними: «за» - 138, «проти» - 237. У знак протесту проти рішення більшості засідання спочатку залишили більшовики, а за ними й ліві есери.
   Начальник караулу Таврійського палацу матрос-анархіст А. Желєзняков оголосив про те, що депутати повинні розійтися, оскільки... караул стомився. Було оголошено перерву на 12 годин, але Установчі збори більше ніколи так і не зібралися. У ніч з 6 на 7 січня ВЦВК оголосив про їхній розпуск і виставив варту при вході до Таврійського палацу. Через три дні Червона гвардія розігнала також III Всеросійський селянський з'їзд, який протестував проти розпуску Установчих зборів.

   2.Громадянська війна: причини, головні події та наслідки. Жовтневі події 1917 р. у Петрограді, перші кроки радянської влади та опір тих, хто не визнав нової влади, спричинили громадянську війну в Росії. Історики по-різному датують початок громадянської війни: лютий 1917 р., жовтневі події у Петрограді, розпуск Установчих зборів тощо. Також існують і різні її періодизації, більшість з яких все ж таки охоплюють період з літа 1918 р. до 1920 р.
   Природно, що більшовики та їхні противники по-різному пояснювали причини війни.
   Мислячі люди як у минулому, так і в наш час характеризують цю війну як братовбивчу війну на винищення під політичними гаслами. її коріння проросло з давньої бунтарської традиції пугачовщини та разінщини - прагнення вирішувати будь-які конфлікти не шляхом пошуків порозуміння, а фізичним знищенням свого ворога.
   Майже неможливо за класовою, національною чи релігійною ознакою провести розподільчу лінію між двома ворогуючими таборами: більшовиками («червоними») і антибільшовиками («білими»). Як у Червоній, так і в Білій арміях воювали селяни і робітники, дворяни й творча інтелігенція, росіяни, башкири, татари, православні, католики, мусульмани, тобто віруючі й атеїсти. Жахлива й безглузда війна «розкидала» по різні боки окопів цілу країну, великі міста й дрібні села, батьків і дітей.
   Особливістю громадянської війни в Росії було те, що вона торкнулася й багатьох інших країн. Одні з них (США, Англія, Франція, Німеччина, Японія) у березні-квітні 1918 р. направили в Росію свої війська, Азербайджан, Грузія, Вірменія, Польща, Україна, Середньоазійські емірати також були обпалені полум'ям цієї війни.

   Причини громадянської війни у викладі більшовиків
   - Війна - невід'ємна риса імперіалізму
   - Контрреволюційні сили розв'язали громадянську війну, щоб повалити диктатуру пролетаріату
   - Війна стала результатом боротьби об'єднаних сил внутрішньої контрреволюції й збройної інтервенції держав Антанти; «червоний терор» під час війни став відповіддю на «білий терор», зокрема на замах на В. Леніна у серпні 1918 р.; «червоний терор» впорядкував боротьбу проти ворогів революції і врятував їх від самосудів трудящих
   - Радянська влада постала як влада трудящих, більшовики встановили дійсно народну, а не буржуазну демократію, і тому захищали завоювання народу всіма доступними їм засобами

   Причини громадянської війни у викладі їхніх противників
   - Війна - невід'ємна риса більшовизму
   - Бажання комуністів остаточно знищити будь-яку опозицію своїй диктатурі, не давши їй отямитись, організуватись і зміцнитись
   - Війну спричинила політика більшовиків, запроваджений ними «червоний терор» проти всіх, хто не підтримував їх, проти чого виступили різні верстви: монархісти, соціалісти, крупні землевласники, селяни, козацтво
   - Захопивши збройним шляхом владу й розігнавши Установчі збори, більшовики зрадили демократію, а підписавши мирний договір з Німеччиною в березні 1918 р. - Росію

   На Дону та Кубані проти Червоної армії билася Добровольча армія генералів Л. Корнілова й А. Денікіна та козача армія Області Війська Донського отамана Павла Краснова.
   У Східному Сибіру, в Поволжі та на Уралі більшовикам загрожував чехословацький корпус. Він був сформований з 30 тис. чехів і словаків - полонених австро-угорської армії, ешелони з якими розтягайся на залізниці на кілька тисяч кілометрів. Вони поверталися з Росії через Владивосток додому й повстали по дорозі. Причиною виступу стала вимога РНК, щоб вони здали зброю.
   Повсталі за підтримки селян ліквідували радянську владу від Волги до Владивостока й блокували залізницю Сибір - європейська частина Росії. У середині липня 1918 р. під приводом загрози його звільнення в Єкатеринбурзі більшовиками було вбито колишнього російського царя Миколу Романова, його сім'ю та прислугу.
   На літо 1918 р. більшовики контролювали лише територію в районі Москви, яку вони проголосили столицею Росії. Незважаючи на те, що завдяки мобілізації вдалося збільшити чисельність Червоної армії, з неї дезертирувало близько 1 млн чоловік.
   На сході Росії п'ять радянських армій під командуванням С. Каменєва на початку осені 1918 р. перейшли в наступ і зайняли міста Рязань, Симбірськ, Самару та Казань. Проте невдовзі адмірал А. Колчак завдав контрудару й, прорвавши радянський Східний фронт, стрімко просувався до Волги на з'єднання з Добровольчою армією. Ціною надзусиль радянські дивізії під орудою М. Фрунзе в 1919 р. відкинули А. Колчака за Урал, а наступного року завдали йому остаточної поразки.
   На півдні Росії в середині 1918 р. козачі частини П. Краснова двічі безрезультатно намагалися взяти місто Царицин (тепер Волгоград), а Добровольча армія, завдавши поразки радянській Північно-Кавказькій армії, заволоділа Катеринодаром і Новоросійськом.
   На початок осені 1919 р. Добровольча армія А. Денікіна вторглась на територію України й окупувала її. Далі її шлях пролягав на Тулу і Москву. Наступ радянського Південного фронту М. Фрунзе й анархістської армії Н. Махна на початку 1920 р. призвів до поразки А. Денікіна. Уже під командуванням генерала П. Врангеля Добровольча армія відступила у Крим, де й протрималася до листопада 1920 р., коли була остаточно розбита Червоною армією та махновцями. Після цього махновці стали непотрібними і навіть небезпечними, що й вирішило їхню долю - вони були розбиті Червоною армією.
   На Далекому Сході громадянська війна ще тривала до початку 1922 р. й також, як і на всіх інших фронтах, завершилася перемогою більшовиків. За приблизними підрахунками у громадянській війні в Росії загинуло 12-15 млн чоловік (військові втрати становили близько 800 тис), економічні збитки - 50 млрд золотих рублів, промислове виробництво в 1920 р. становило лише 14 % рівня 1913 р., а сільське господарство скоротилося вдвічі.

Всесвітня історія 10 клас. Полянський П. Б.

Особливості державного устрою, політичного життя та соціальноіекономічного розвитку Росії на початку XX ст.
1. ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ
У той час, як у Європі політичний устрій держав розвивався у напрямп ку становлення парламентаризму, Російська імперія залишалась останнім островом абсолютизму, а влада царя не обмежувалась жодними виборчип ми органами. В управлінні країною російський самодержець спирався на централізований бюрократичний апарат, створений ще у XVIII ст.
Державна рада була дорадчим законодавчим органом, члени якої призначались довічно. Виконавчий орган самодержавства - Рада Міністрів, що була створена ще за Олександра І, також мала консультативні функції.
Сенат, створений за Петра І, виконував функції Верховного Суду. Сеп натори, призначені довічно царем, мали знайомити громадськість з новип ми законами, тлумачити та контролювати їх виконання.
Державні посади обіймали вихідці з дворян. Лише дворянин був генералпгубврнатором (відповідав за збір податків та охорону державного майна). В управлінні на місцях дворянство брало участь через «предводип телів дворянства», що обирались дворянством та затверджувались царем.
На рубежі століття перед російським самодержавством стояло лише одне актуальне завдання — зберегти недоторканним абсолютизм.
2. НАРОСТАННЯ ОПОЗИЦІЙНОГО ПОЛІТИЧНОГО РУХУ
Велика частина населення Росії була лояльною до самодержавства: козацтво, селянство у районах імперії, які не знали кріпосництва. Проте наприкінці XIX - на початку XX ст. в Росії посилюється опозиційний рух.
Представники поміркованого ліберального руху були діячами земств і виступали за розширення прав земств у місцевому самоврядуванні, за обп меження сваволі чиновниківпборократів.
Радикали - представники російської інтелігенції, що виступали за проведення докорінних демократичних реформ, встановлення республіп канського правління, проведення аграрної реформи, покращення правоп вого стану робітників та селянства, їх соціальний захист.
Виразниками інтересів російського селянства стала партія соціалістівЕрволюціонерів (есерів), яка виступала за проведення шип роких реформ та вбачала особливий шлях розвитку Росії та противагу країнам Європи. Це була найбільш масова революційна партія. У 1905-1907 рр. її чисельність сягала півмільйона чоловік. Своєю метою есери проп голошували соціалізм, «знищення разом із приватною власністю розподіп лу суспільства на класи», але вважали важливим збереження моральноп етичних норм у суспільстві. Есери відстоювали інтереси тих, хто живе за рахунок власної праці, -робітників, інтелігенції, селян.
У тактиці есерів агітація сполучалась із систематичним терором, чеп рез що царський режим вважав цю партію найнебезпечнішим ворогом. Есерівські бойові організації на чолі з Г. Гершуні, Б. Савінковим тільки до 1911 р. у терактах знищили понад 200 чоловік - міністрів, губернатоп рів, поліцмейстерів тощо. Деякі активісти партії есерів (зокрема, Є. Азеф) були провокаторами, агентами царської «охранки».
Роздуми з приводу Есери були найбільшою революційною партією Росії, але владу в жовтні 1917 р. захопили інші радикали - більшовики. Есери відстоювали інтереси селян та розрої били найважливіший документ про надання селянам землі, але його основні полої ження привласнили більшовики та проголосили «Декрет про землю», завоювавши симпатії мільйонів селян, яких згодом позбавили цієї землі, загнавши в колгоспи, /рчи можна сказати, що політичний успіх супроводжує тих, хто вдало використої ■ вує ситуацію та підлаштовується під неї, не гребує привласненням чужих ідей?
У 1890рр. виникають, а згодом об'єднуються у політичну парп тію представники соціалЕдшократичного напрямку, які з 1903 р. поділялись на два крила: ліворадикальне - більшовиків та відносно помірковане - меншовиків.
Більшовики на чолі з Володимиром Леніним декларували відстоп ювання інтересів робітничого класу, який мав бути головною рушійною силою соціалістичної революції та встановити диктатуру пролетаріату. Сама ж партія більшовиків бачила себе «політичним авангардом», воєніп зованим керівним центром робітничого руху проти буржуазії.
Ряд більшовицьких груп вибрав специфічну форму терористичної діп яльності- «революційну експропріаб цію», займаючись грабунками «для збирання коштів на потреби ревоп люції». Експропріацією займалась, зокрема, більшовицька бойова груп па під керівництвом Л. Красіна. Найгучнішими акціями були пограп бування банків у Тифлісі (Грузія), Варшаві (Польща), Гельсінгфорсі (Фінляндія), а також у Прибалтиці та на Уралі. Під час «ексів» часто страждали безневинні прості люди, заради яких начебто боролися з влап дою революціонери. Інколи прапором «експропріації» просто прикривались кримінальні наміри заволодіти гроп шима та цінностями.
Експропріація - позбавлення власності тих, хто її мав. Більшовицька ідея «експропріювати експропріаторів» тлуї мачилася як перерозподіл власності (на заводи, фабрики тощо). З точки зору марксистів, у ході історичного розвитку буржуазія «відібрала» у робітників власі ність, і тому її треба було «повернути» труї дящим під гаслом «грабуй награбоване».
Цікаві подробиці
Є відомості, що «експропріацією» заі ймався і молодий революціонер Йосип Джугашвілі (Сталін). Однак, після встаї новлення сталінської диктатури колиші ні «революціонериісоратники» вождя в Закавказзі були ліквідовані і нічого вже не могли розповісти про свого товариша.

Роздуми з приводу
Терористичні акти есерів та «експропріації» більшовиків розкладали суспільну свідомість, привчали суспільство до сприйняття насильства, вбивств як повсякдені ного та буденного явища, яке може бути «виправдано» якоюсь «шляхетною метою». Це було важливою передумовою сповзання російського суспільства до кривавих подій революцій початку XX ст. та громадянської війни, жертвами яких стали і акі тивні учасники подій, і ті, хто намагався залишатися осторонь громадянського прої тистояння. Хвилі насильства, які охоплюють суспільство, змітають всіх...
Меншовики на чолі з Г. Плехановим представляли більш поміркоп ване крило Російської соціалпдемократичної робітничої партії (РСДРП), стримано ставились до експропріації, схилялись до необхідності реформ у Росії, яка могла «дорости» до соціалізму. На відміну від В. Леніна, який відстоював авторитарні методи керівництва партії, Г. Плеханов зазначав, що «потрібна дисципліна свідомості, а не дисципліна підкорення».
Політика русифікації мала своп їм наслідком організаційне оформп лення національного руху в багап тонаціональній Російській імпеп рії, переростання його культурноп просвітницького характеру в політичп ний. Національний рух поділявся на два напрямки: соціалістичний та самостійницький. Початок XX ст. знаменувався оформленням політичп них національних партій у Польщі, Україні, Фінляндії, Вірменії, Грузії.
3. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА РОСІЇ. РОСІЙСЬКОІ ЯПОНСЬКА ВІЙНА 1904-1905 рр.
Активна політика Росії на Далекому Сході, російське просування до берегів Тихого океану та кордонів Кореї дедалі більше турбували Японію, яка прагнула забезпечити тут свою гегемоп нію. Уряд Миколи II, не зумівши правильп но оцінити зовнішньополітичне становище Росії, військову непідготовленість еконоп міки, штовхав країну до війни.
Раптовою атакою на російські кораблі у ПортпАр'урі 27 січня 1904 р. Японія розпоп чала війну. План Японії передбачав домогп тися панування на морі, оволодіти Кореєю, висадити десант у Маньчжурії, захопити ПортпА]тур, розгромити головні сили росіп ян у районі Ляояна.
Воєнні операції російських військ проходили невдало. Висадка у лютому-квітні 1904 р. японських військ у Кореї та на Ляодунському півострові, успішні.
Національний рух- боротьба народу за національне визволення, створення можливостей для вільного національноікультурного, релігійного життя, соціальноіекономічного розвитку.
Джон Буль (Англія) і Дядько Сем (США) підштовхують японця на війну з Росією. ПортІАртур обороняє забайкальський козак. ^ Російський плакат, 1904 р.
• Яка ідея плакату? Які настрої в рої сійському суспільстві щодо сил Росії та Японії в майбутній війні він відбивав?
бойові дії проти росіян забезпечили японцям взяття в облогу ПортіАртура і розгортання бойових дій у Маньчжуп рії. З серпня по грудень 1904 р. тривала облога ПортЕАрпура. Захисники форп теці витримали 6 штурмів; лише зрадп ницькі дії генерала Стесселя призвели до капітуляції ПортпА]іура.
Протягом 1905 р. Росія зазнала ще дві великі поразки: у лютому під МукЕ деном та в травні біля острова Цусіма. Героїзм російських моряків крейсера «Варяг» та канонерського човна «Кореп єць», які билися проти переважаючих сил супротивника, увійшов в історію та став легендою, символом мужності та військової відваги. Однак самовідп даність матросів та капітанів російського флоту, серед яких було чимало українців, не привела до перемоги через погану підготовку держави до віп йни та бездарне командування деякими адміралами та генералами. Російп ський флот зазнав розгрому, що стало не просто воєнною, але й національп ною катастрофою Росії.
Втім і у Японії сил для подальшої боротьби не вистачало. За посередп ництва США Росія та Японія розпочали переговори. За мирною угодою, підписаною у Портсмуті (США) 23 серпня 1905 р., Росія визнала Корею сферою впливу Японії, передала Японії право на оренду частини Ляодунп ського півострова з ПортпАруром та південну частину Сахаліну.
Поразка царської Росії у війні з Японією серйозно вплинула на розстав новку сил не тільки на Далекому Сході, ай у Європі. Разом з тим вона прискорила розвиток революційних подій у Росії.

Російські панцерники «Адмірал Апраксін» і «Адмірал Сенявін» після їх захоплення японцями
4. РЕВОЛЮЦІЯ 1905-1907 рр.
Прологом першої російської революції став страйк робітників Путип лівського заводу у Петербурзі, що розпочався 3 січня 1903 р. А вже 8 січня
страйк охопив всі заводи столиці. Тодішня профспілкова організація робітників міста «Збори російських фабричношаводських робітників», яку очолював священик Гапон, за ідеєю свого лідера вирішила звернутись із проханням до царя. Під петицією підписалось 150 тис. чоловік.
Вранці 9 січня 1905 р. народний похід до царя на чолі з Галоном закінчився розп Розстріл демонстрації 9 січня 1905 р. стрілом беззбройних робітників. Понад тисяча вбитих і п'ять тисяч поранених - таким був результат наївної віри у доброго царяпзаступника. Гапону вдалося утекти, але згодом, за вироком робітників, його було схоплено і повішено у березні 1906 р. у передмісті Петербурга.
Події «кривавої неділі» приголомшили російську громадськість і викликали бурю протестів по всій країні. У Росії розпочалась революЕ ція. 25плітні спроби царського уряду врятувати країну від революції, розв'язавши протиріччя її розвитку шляхом реформ, зазнали невдачі.
Завдання революції полягали:_
у вирішенні аграрного питання (ліквідація поміщицького землевоп лодіння, викупних платежів 1861 р., общини та кругової поруки тощо);
у встановленні конституційноЕдшократичного устрою в Росії (ліквідація самодержавства, демократизація суспільного життя, прогоп лошення та юридичне закріплення прав та свобод громадян);
у розв'язанні назрілих проблем соціального характеру (встановп лення впгщинного робочого дня та мінімального розміру заробітної плап ти, виплата пенсій, створення системи соціального захисту);
у вирішенні національного питання (реалізація прав націй на самовизначення).
Рушійні сили революції формувалися з багатьох верств російського суспільства - це інтелігенція, власне російська та національних меншин, частина підприємців, селянство, робітники, учні та студенти, армія.
Важливими подіями російської революції були масові страйки проп тягом січня - лютого 1905 р., в яких взяли участь 440 тисяч робітників.
Улітку 1905 р. страйки були не тільки економічними, але й все більше набували політичного характеру, часто переростали у збройні сутички з військами та жандармерією.
Створюються нові органи влади революції— Ради депутатів (перші виникли в ІваноіВознесенську), які у майбутньому Росії відіграли знап чну роль. Утворення Рад вітали меншовики, які відразу ж взяли участь у їх діяльності. Більшовики спочатку поставились до Рад з насторогою, та згодом відвели радам роль організаторів збройного повстання.
У червні 1905 р. відбулося повстання на панцернику «Потьомкін», яке продемонструвало готовність флоту та армії взяти участь у революції.
Революційна хвиля захопила і російське селянство (1/5 частина повіп тів європейської частини імперії була охоплена селянськими виступами).
Піком революції став всеросійський жовтневий страйк.
Фіналом 1905 р. були грудневі зіткнення робітників із владою в Москві, що переросли в барикадні бої. Грудневе збройне повстання було придушене царським режимом, і революційна хвиля пішла на спад.
Ще до грудневих подій, під тиском розмаху революції, самодержавп ство змушене було піти на поступки. 17 жовтня 1905 р. цар підписав
Маніфест, у якому обіцяв скликати Держави ну Думу, провести низку реформ у країні.
Значна частина російського суспільства не хотіла подальшого розхитування держап ви, вважаючи достатніми здобуті поступки з боку самодержавства. У країні утворювап лись нові політичні партії та організації. Восени 1905 р. сформувалась партія октябристів («Союз 17 жовтня», російською - «Союз 17 октября»). Назва партії відображала її задоволеність поступками царського уряду, зафіксоп ваними в Маніфесті від 17 жовтня 1905 р. Ліберальна програма октябрисп тів була спрямована на встановлення конституційної монархії, проведенп ня законодавчих реформ, відкидала революційне насильство.
До партії входили промисловці, банкіри, торговці, чиновники, поміщики, а також викладачі, лікарі, священики, селяни. У керівп ництві октябристів були представники заможних верств населення. Лідерами партії були московський підприємець А. Гучтсов і землевласник з Катеринославської губернії М. Родзянко.
Партія кадетів, яка у 1905 р. була налап штована опозиційно до царизму, вимагала встановлення конституційного ладу, забезп печення свободи слова, совісті, зборів, неп ресування, недоторканності житла, закоп нодавчого регулювання питань найму роп бочої сили, права національних меншин на культурношаціональну автономію тощо.
Лідером партії був професор російської історії 17. Мілюков, біля джерел партії стоп яли відомий економіст ІІ. Струве, письп менник та прогресивний громадський діяч В. Короленко, всесвітньовідомий вчений В. Вернадський.
Більшість політичних партій Росії

Михайло Родзянко , . . .
(крім більшовиків, анархістів та есерівп
радикалів) позитивно оцінювали результати революції:
- скликання царським урядом Державної Думи - виборного законоп давчого органу, першого паростку парламентаризму в імперії;
- проголошення демократичних свобод;_
-видання законів, що надавали робітникам гарантії соціального захисту;
- початок підготовки урядом аграрно*реформи.
17 жовтня (з картини І. Рєпіна)
Основні події революції
9 січня 1905 р. «кривава неділя», початок революції
січень - лютий 1905 р. масові страйки, вяких взяли участь 440 тисяч робітників
червень 1905 р. повстання на панцернику «Потьомкін»
17 жовтня 1905 р. царський Маніфест
7І18 грудня 1905 р. збройне повстання в Москві, придушене царським режимом
1906-1907 рр. спад революції та її поразка
Царська влада, що виявила після поразки в російськобипонській війні невпевненість у собі, зуміла в 1906-1907рр. взяти ініціативу у вирішенні політичних проблем, а в наступні роки відносно стабілізувати політичб ну ситуацію в країні. Проте основні протиріччя в Російській імперії не були розв'язані. Невирішеним залишалось і національне питання.
5. НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ
На території Росії жили представп ники понад 100 націй. Деякі з них (українці, поляки, литовці, грузини, вірмени тощо) втратили державність у ході територіальних загарбань Роп сійської імперії, що відбувалися або у вигляді воєнних завоювань, або «доп бровільного приєднання».
Неросійські народи («інородці», як їх зневажливо називали представп ники влади та російські націоналісти) становили більшу частину населення Росії. Серед них українці складали більш ніж 20% - 25,3 млн із 125 млн чол. усього населення (за даними неп репису 1897 р.).
Російське самодержавство провоп дило політику національного, кульп турного та релігійного пригноблення неросійських народів - русифікацію, створення перешкод для розвитку національних мов та культур, націоп нального самовираження тощо.
Прагнення до національної свобоп ди зумовило піднесення національноп го руху в Російській імперії.
Цікаві подробиці
Особливістю Російської колоніальї ної імперії було те, що території ЇЇ КОЛОІ ній прилягали до метрополії. Так, у різні часи до Російської імперії були включені Фінляндія, Прибалтика, частина Польщі, Білорусія, Україна, Закавказзя, Середня Азія тощо. Сибір теж був завойований росіянами (можна згадати сюжет картиі ни художника В. Сурикова «Підкорення Сибіру Єрмаком»). Населення цих територій, з одного боку, відчувало національної релігійний тиск, з іншого-були створені більш сприятливі умови для їхнього економічного розвитку, припиниі лись міжкланові, міжплемінні усобиці.
У багатьох народів Середньої Азії панували напівфеодальні суспільні віді носини; деякі народи Сибіру, Крайньої Півночі, Далекого Сходу жили за патрії архапьних умов навіть дофеодальних відносин. Натомість деякі «національні окраїни» (Фінляндія, Польща, Україна тощо) за рівнем соціальноіекономічного та політичного розвитку випереджали російську метрополію.
Українські політики відстоювали необхідність докорінних реформ у державі, виступали за рівність всіх надій перед законом.
Майже всі польські партії виступали за автономію Царства Польськоп го. Деякі з них тяжіли до терору, закликали до збройного повстання.
Єврейські політичні лідери в своїх програмах намагалися об'єднати боротьбу за громадянські права з національними інтересами свого народу.
Російські політики - ліві фракції Думи, кадети та інші, виступали за зміни, поступки національному руху, зокрема українському. Так, лідер кадетів П. Мілюков констатував, що український рух не є пріоритетом лише інтелігенції, та охопив уже весь народ. Тому його зупинити неможп ливо, але налаштувати проти російської держави, відбираючи останню нап дію щодо поліпшення його становища в межах імперії, дуже легко.
Однак значна частина російських політиків намагалася зберегти «єдність та непорушність» Російської імперії.
Навіть ті з них, хто з ліберальних позицій підходив до національного питання, відсували його вирішення на невизначений період.
У Росії посилювалися реакційні націоналістичні тенденції, спрямовап ні проти неросійських народів, винип кали чорносотенські організації.
Серед таких російських монарп хічних організацій найвпливовішим був «Союз російського народу», що утворився в жовтні 1905 р. та мав шоб віністичний характер, спрямований проти неросійських народів, зокрема, пропагував українофобські та антиб семітські погляди. Програма «Союзу російського народу» включала такі положення, як «єдність та неподільп ність» Російської імперії, збереженп ня самодержавства, вилучення з дерп жавної служби противників монархії тощо. Покровительство організації надавав сам цар Микола II.
Інша шовіністична монархічна організація - «Союз Михаїла Арханб гела» - була створена у 1908 р. у Пеп тербурзі. Цей «Союз» на чолі з його лідером, реакціонером В. Пуришп кевичем, виступав за збереження православ'я та самодержавства, боп ровся за позбавлення прав виборців євреїв, за обмеження нарламентськоп
Чорносотенці - члени реакційі них правих організацій у Росії у 1905-1917 рр., що виступали під гаслами мої нархії, шовінізму та антисемітизму. На території України за сприяння царату виї ступали проти українського національної го руху.
Чорна сотня (саме від цієї організаі ції пішла назва «чорносотенці») - одна з шовіністичних, погромних організацій. До загонів «чорної сотні» набирали селян та міських люмпеніпролетарів, розпалюї ючи в них почуття антисемітизму, а також представників чиновництва.
Українофобія - форма національних забобонів і нетерпимості, вороже ставі лення до українців. Для російських шовії ністів, українофобів було характерно неї визнання українців як нації зі своєю кульї турою, історією, мовою тощо, найменуї вання їх «малоросами», фальсифікація ісі торії, зокрема - представлення виключно Росії як національноіде ржавної спадкоєї миці Київської Русі; відмова українцям у праві на національноікультурне, релігійі не та політичне самовизначення та ін.
Шовіністична політика царського уряду, посилення чорносотенських, антисемітських настроїв та розповсюп дження міфів про «ритуальні вбивп ства» євреями християн, що помноп жувалося на соціальнопжономічні неп гаразди людей та пошуки «винних» у цьому, були передумовами єврейських погромів у Російській імперії.
Кривавий єврейський погром відбувся в квітні 1903 р. у Кишиневі. Десятки люп дей були вбиті, сотні — поранені та скалічеп ні. Кишинівські євреї спробували органіп зувати самооборону, але бійці їхніх загонів були оточені поліцією та військами, розп зброєні та заарештовані.
Під час єврейських погромів у 1905-1907 рр. влада, як і раніше, або напряму підтримувала погромників, або потурала бандитам своєю повною бездіяльністю.
Царизм та реакційні суспільні сили намагалися спрямувати соб ціальну активність населення, яке протестувало проти соціальноб економічного та національного тиску, в бік насильства проти євреїв.
Кращі представники християнської інтелігенції виступали проти анп тиєврейських акцій. Одеський архієпископ Дмитрій з церковної кафедри засуджував погроми. Єпископ чигиринський Платон ходив вулицями кип ївського Подолу і умовляв натовп заспокоїтись та не чіпати євреїв.
Проти антисемітизму виступали відомі політики та діячі культури. Український та російський письменник, громадський діяч Володимир Короленко у своїх статтях викривав брехню та злочини чорносотенців. За ініціативи російського письменника Максима Горького була надрукована літературна збірка «Погром», у якій взяли участь письменники М. ГарінЕ Михайловський і В. Вересаєв, видатні вчені К. Тімірязєв і І. Сєченов. У збірці різко засуджувався антисемітизм і злочини погромників. Деякі партії, профспілки та інші організації ухвалювали антипогромні резолюп ції та звернення. Громадські діячі збирали гроші для допомоги жертвам погромів. Під час антисемітської «справи Бейліса» у 1913 р. українці та росіяни, селяни та міщани, що були присяжними засідателями, виправи дали М. Бейліса і, таким чином, відкинули несправедливі звинувачення.
Антисемітизм - форма національї них, релігійних забобонів і нетерпимості, вороже ставлення до євреїв та переслії дування їх. Складовими антисемітизму є релігійний антисемітизм - переслідувані ня через віру євреїв, спроби навернення євреїв до інших релігій, звинувачення у різних злочинах, зокрема- у розп'ятті Ісуса Христа, у «ритуальних вбивствах» християн; економічний антисемітизм -намагання обмежити економічні права євреїв для подолання конкуренції з ними у різних сферах економіки та ін.

Похорон жертв Кишинівського погрому

Щупак І.Я.,Морозова Л.В. Всесвітня історія, Новітній період (1914-1929) 10 клас
Вислано читачами з інтернет-сайту

_{Планування уроків з всесвітньої історії, відповіді на тести, завдання та відповіді по класам, домашнє завадання та робота з всесвітньої історії для 10 класу}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.