Версия 10:56, 19 августа 2009

Філософські та суспільно-політичні погляди Г.Сковороди та їх реалізація у літературній творчості письменника

Д.Чижевський у свої працях висловлював думку, що Г.С.Сковорода був чи не останнім яскравим виплодом культури українського бароко. Разом з ним, за виразом Д.Чижевського, культура ця “догоріла повним полум’ям до кінця та враз згасла”. Це був час ліквідації політичної спадщини Гетьманщини, остаточної втрати Україною автономії, покріпачення селян. Гинула зароджена попередньою добою козацька людина, в якій віддзеркалювалися широта душі, романтичні поривання, сильні пристрасті, буйні веселощі, гумор. У такій ситуації залишалось три виходи: чи змиритись й стати на шлях пристосування до нових умов; чи вийти на боротьбу з цією дійсністю; чи спрямувати стихію вільної самодіяльності за межі соціального – в сферу духовної реальності. Цей шлях обрав Г.С. Сковорода, і я вважаю, що такий вибір був вдалий з огляду на потребу збереження і розвитку української духовності. На мій погляд, нормальний розвиток національної культури потребує узгодженості соціального і духовного життя. А коли соціальне постає перешкодою на шляху розвитку духовного інтелігенція намагається перебудувати соціальний світ відповідно до вимог духовного".

  Історія української інтелігенції не розвивалась по одній лінії, де на зміну типу “сковородинської людини” приходила “шевченківська людина” з притаманним їй гаслом “Борітеся – поборете!”. Більш правильним є погляд на історію української культури як на поле взаємодії обох цих типів інтелігента. Така ситуація була властивою для нашої барокової культури.“Людина бароко, - зазначав з цього приводу Д.Чижевський, - або втікає доусамітнення зі своїм Богом, або навпаки, кидається у вир політичної боротьби… займається планами поліпшення стану цілого людства”.

Причому, часто-густо обидві ці тенденції визначали потенціал духовної культури у житті однієї людини. Вельми характерними для цієї доби були такі факти, коли запорожець, якщо доживав до старості, йшов у монастир. Ситуація до певної міри не змінилася й за епохи, що настала після Г.С.Сковороди. У середовищі інтелектуалів верх бере протилежний сковородинському тип
інтелігента з притаманною йому соціальною прометеївсько-романтичною спрямованістю. Це зумовило долю філософської спадщини Г.С.Сковороди, яка до кінця ХІХ ст. залишалась поза сферою серйозного осмислення. Відомий український дослідник констатував: “ До останнього часу на твори Сковороди звертали мало уваги дослідники: всі цікавилися не стільки його творами, скільки його особою і життям”. Відповідно до традиції, започаткованої в українській культурі з часів Київської Русі, Г.Сковорода розробляє й своє розуміння філософії.

Філософія тлумачиться ним як любомудріє, як любов до мудрості. Мудрість покликана “уразуметь тое, в чем состоит щастіє”. Любомудріє – це спосіб життя, який грунтується на шуканні істини й в істині згідно з нею.“Когда дух в человъкъ весел, мысли спокойны, сердце мирно, то все свътло, щасливо, блаженно. Сие есть философія», - роз’яснює Сковорода. Викладеним пояснюється центральне місце, яке у філософському вченні Г.С.Сковороди посідає принцип самопізнання.
Вираз “пізнай самого себе”, як відомо, був написаний ще над входом до храму Аполлона у Дельфах. Здійснення його Сократ вважав умовою доброчинності. Але за всієї співзвучності сократівського принципу із закликом до самопізнання, що визначає спрямування всієї філософії Г.С.Сковороди, між ними існує істотна відмінність.

Для Сократасамопізнання – насамперед акт інтелектуальний, який приводить до знання та розуміння. Сенс доброчесного життя полягає у перетворенні навколишнього світу відповідно до істини, одержаної саме під час пізнання. Сковорода, спираючись на традиції східнохристиянської філософії, розуміє акт самопізнання як процес реального наближення людини до Бога шляхом заглиблення у себе. І результатом цього процесу постає не зміна навколишнього світу, а переображення людини, обоження її. У самопізнанні, з погляду Сковороди, полягає сенс людського життя. У процесі його людина розкриває саму себе, повертається до глибинних основ свого існування.

З цим пов’язане притаманне філософії Сковороди акцентування ролі серця як осереддя душевного життя людини. Філософія серця, яка єднає віру і розум, беручи початок у філософії отців церкви, істотною мірою відбилася в історії української думки і у вченні Сковороди. На думку Сковороди, серце є осереддям людського у людині, воно є органом самопізнання і тією силою, що проводить людину шляхом самовдосконалення.

Основними положеннями філософської системи Сковороди є вчення про дві натури та три світи. З погляду головної проблеми філософії Сковороди, якою є проблема людського щастя, це вчення конкретизує розуміння шляху до досягнення цієї мети.
Вихідним для нього є погляд на світ, що складається з двох натур.

“Весь мір, - пише він в діалозі “Наркісс”, - состоит издвух натур: одна – видимая, другая – невидима. Видима – называется тварь, а невидима – Бог. Сія невидимая натура или Бог, всю тварь проницает и содержит; вездъ и всегда был, есть и будет”.

В основу такого погляду, започаткованного в античній традиції, зокрема, в філософії Платона, покладено антитетичне розуміння дійсного буття як єдності протилежностей. Ідея про “двонатурність” світу проходить червоною ниткою через всі філософські праці мислителя. У цьому розумінні сенс самопізнання полягає в осягненні істини, згідно з якою все в світі складається з двох протилежних натур: видимої і невидимої, зовнішньої і внутрішньої, тілесної і духовної.

Значення цих двох натур – неоднакове.Основою всіх речей є Бог. Бог мислиться як безпочаткове начало світу. Бог, з погляду Сковороди, являє собою дух, космічний розум, добро і красу. Поняттям, протилежним за своїм змістом поняттю Бог, виступає видима натура, або тварь. Це – видимість, “внъшность”, “наружность” речей. Вона – минуща, а тому не може бути істинною, бо “истина въчным своим пребываніем совсъм противна непостоянному веществу”. Разом з тим, не обмежуючись протиставленням двох натур, Сковорода постійно підкреслював їх невід’ємний зв’язок. Невидима натура визначає сутність всього сущого і існує лише у видимій натурі. Натура видима є мовби тінню, що невід’ємно пов’язана з тим, відбиттям чого вона є. І оскільки невидима духовна натура не має обмежень, ані в просторі, ані в часі, оскільки вічною є й тінь її – матерія.

Існуючи в одному сутому, невидима і видима натури перебувають у постійній взаємній боротьбі. Тіло воює з духом, дух – з тілом. Вчення про дві натури органічно пов’язане з наступним основоположним для філософії Сковороди вченням про три світи. Все Існуюче, на думку Сковороди, розподіляється на три специфічні види буття (“світи”) – великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний (Біблія). Погляд на людину – мікрокосм, що є невід’ємною частиною макрокосму, активно розробляється за доби Відродження (М.Кузанський, Д.Бруно та ін.).Аналогічні ідеї, як вже зазначалося, обгрунтовувались у Києво-Могилянськійакадемії. Симеон Полоцький, крім мікрокосму та макрокосму, виокремлює і третій світ – світ першообразний (Бог).

На відміну від своїх попередників, Сковорода в окремий світ виокремлює Біблію як сутнісний вияв надприродної реальності, що утворює символічний світ, через який можливим є осягнення невидимої натури (Бога). Поясненню великого світу порівняно до інших двох світів Сковорода приділяє менше уваги. Великий світ – це весь світ речей. Великий світ нескінчений і
безмежний, він складається з безконечної кількості світів. Сковорода вказує, що субстрат тілесного світу утворюють чотири
елементи – вогонь, повітря, вода і земля. В “Діалозъ или разглаголъ о древнем миръ” великий світ Сковорода називає старим світом, бо його давно йусі знають. На відміну від нього новий світ відкривається лише тим, хто за видимим бачить невидиме. У цьому розумінні старий світ є тінь нового світу.Новий світі – вічний і незмінний, натомість старий світ – мінливий,перебуває в постійному русі. Отже, макрокосм є антиномічним за своєю будовою і складається із видимого і невидимого, старого і нового світів.

Людина, мікрокосм для Г.С.Сковороди – це центр, в якому сходяться і набувають свого значення усі символи макрокосму і Біблії. Вчення про малийсвіт, або людину, є стрижнем усієї філософської системи Г.С.Сковороди, навідміну від домінуючої в тогочасній західноєвропейській думці тенденції до осягнення сутності людини через пізнання природи, Г.С.Сковорода прагне,насамперед, з’ясувати сутність людини з середини її. Великий же світ філософ розглядає лише тією мірою, якою він дає змогу зрозуміти проблему людини, її щастя, до пошуків якого спрямовано основний зміст Філософії Г.С.Сковороди. Процес самопізнання, спрямований на осягнення невидимої натури в людині є, по суті, прагненням осягнути в собі Бога. Отже, самопізнання є разом з цим і пізнанням Бога. З цим пов’язане вчення Г.С.Сковороди про третій світ - світ символів або Біблію. Світ символів, відповідно до вчення Г.С.Сковороди, виступає як самостійна реальність, що забезпечує людині можливість осягнення Бога. Через цей світ Бог являється людині. Основним символом у Біблії, на думку Сковороди, виступає Сонце, що
символізує вічну натуру, або Бога. Мета кожного символу Біблії полягає в тому, щоб вести розум людини до пізнання начала, невидимості. Справжній, прихований зміст Біблії Г.С.Сковорода відрізняє від буквального, який є “вздором исторіальним”. Лише перед тим, хто спрямовується до осягнення прихованого змісту, “фігуральна завіса” спадає і перед ним відкривається вічність, начало. Оскільки Біблія є книжкою про Бога, а Бог – це начало всьому існуючому, то Біблія насамперед є світом начала, в ній “сіє истинное начало образуется и всъм тъм, что походило на начало”. Оскільки символом, що зображує начало, є кільце, або змій, що звивається в кільце, то вони, власне, і виступають символом Біблії. Завдяки третьому символічному світові невидимий світ перетворюється на видимий і стає досяжним для сприйняття.

Проблеми етики посідають чільне місце в колі питань, що розробляються Г.С.Сковородою. Вчення Г.С.Сковороди спрямоване на інтенсифікацію внутрішнього життя людини, яка не має опори в навколишній дійсності. Тому шлях до щастя пролягає, на його думку, через моральне вдосконалення людини. Цим зумовлюється підкреслений персоналізм, в центрі якого жива людська особистість, завдяки якому буття особистості змальовується як безперестанне творіння людиною себе. Буття для Г.С.Сковороди виступає передусім як моральне діяння. Вирішальне значення у вченні Сковороди посідає концепція “сродної праці”.

Принцип “сродності”, отже, є принципом відповідності тому вищому, розумному і справедливому началу, що визначає сенс людського буття. “Закон родності” не знає винятків. У кожної людини є нахил до “сродної” собісправи.Головним принципом розрізнення життя відповідно до принципу “сродності” чи всупереч йому, вважав Г.Сковорода, є ступінь доступності
потреб, на задоволення яких спрямовує свої зусилля людина. Ось чому поняття “потрібне” і “непотрібне” у філософії Г.С.Сковороди зіставляються з парою понять “легке” – “важке”.

Через індивідуально неповторний зв’язок з Богом кожна людина відрізняється від інших за своєю внутрішньою природою. Ідея рівності має сенс з огляду на створення достатніх передумов кожному реалізувати свій потяг до “сродного” життя. Своєрідність виявів Бога у кожній людині визначає людей та їх різні долі. Відповідність життя людини моральному ідеалові, що обгрунтовував Г.С.Сковорода, визначається не тільки властивостями, що є “сродними” для людини, а тим, наскільки вона виявиться здатною збагнути ці властивості та перебудувати своє життя відповідно до них.

Отже, шлях від визнання принципу “сродності” до вчення про щастя пролягає у Г.Сковороди через самопізнання, що, як вже зазначалось, є стрижневим принципом всієї філософії українського мислителя. Принцип цей, насамперед, передбачає виокремлення його від принципу пізнання, що реалізується у процесі наукового дослідження навколишнього світу.
Отже, наукове пізнання світу має сенс, з огляду на кінцеву мету – осягнення людиною Бога, хіба що тим, що воно дає змогу побачити у світі відбиття вищої реальності, пізнати яку законами науки, втім, неможливо. Потреба ж цієї “вищої науки” про щасття може реалізуватись лише через самопізнання, спрямоване до осягнення людиною власної сутності і Бога.
Але шлях самопізнання відрізняється від пізнання світу не лише об’єктом. Істотно, що мета самопізнання, з погляду Сковороди, взагалі не може бути реалізована як інтелектуальний акт, вона втрачає гносеологічний характер. Надприродна реальність пізнається тільки в переживанні, а тому самопізнання є насамперед життєвий процес, що концентрує в людині енергію саморозвитку. Тому органом цього процесу є серце, а пізнання людиною себе є акт любові.

Природним підсумком філософських і життєвих шукань Г.С.Сковороди є розроблене ним вчення про щастя.Щастя він розглядає насамперед як стан незалежності та душевного спокою, що досягається шляхом звільнення від тиску навколишнього світу.
Справжнє щастя – незалежне від зовнішніх факторів буття і тому може стати надбанням кожної людини. Але це щастя не приходить саме. Для усвідомлення його необхідно оволодіти вищою з усіх наук, якою й є наука прощастя як “економію власного нашого внутрішнього світу”. Те, що є необхідним для справжнього щастя, є таким же легким, як повітря й вода. Тому досягти щастя – означає досягти душевного миру. Щастя пов’язується із чуттямивдячності, любові.

Риси, що визначають своєрідність Г.С.Сковороди як саме українського інтелігента, треба шукати у специфічному ставленні його до двох головних типів інтелігенції – західноєвропейського та російського, які склались на той час і одержують свій розвиток у подальшому поступі. Позиція Сковороди – відмінна. Заперечуючи наявну соціальну дійсність, він не прагне змінити її ані в ім’я щастя мільйонів, ані заради задоволення власних “природних” потреб. Він усвідомлює “ненужність” світу соціального як самоцінності з огляду на реальні потреби людського буття. Для Сковороди в притаманному йому прагненні до свободи і щастя суттєвим було усвідомленнятого, що бажаної мети можна досягти на шляху заглиблення в себе, у прагненні до найпотаємніших, сердечних глибин власного “я”, де й чекає зустріч з Богом як жаданий результат реалізації мрій про волю і щастя.

Важливе місце займає педагогічна теорія Г.Сковороди, яку він реалізував на власному вчительському досвіді. Він вважав , що лише правильно організована освіта може виховати справжню людину. природа учня – найкраща вчителька , педагог лише допомагає її зрозуміти. Лінощі – найбільша загроза для людини. Мета виховання не лише у навчанні знаходити істину, а й у прищеплюванні благородних вчинків. В основі стосунків між учителем і учнем лежать любов і добро.

Життя Г.С. було своєрідним відбитком існування своєрідного прошарку сучасників.Мандрівні дяки і школярі у 17-18 ст. несли освіту в народ , були вчителями нижніх шкіл, саме вони утворили особивий жанр «дяківської поезії», складали канти духовні остудні ( вільного змісту ), не цуралися медитаційного вірша, вони не трималися одного місця , мандрували по Україні, зупиняючись по школах.За способом життя Г.С. нагадує саме цей культурний прошарок, тільки він стояв на вищому щаблі. 
З поглядами  Сковороди тісно пов'язані і його твори – байки та пісні, як він називав ліричні вірші. 30 поезій складали  збірку „Сад божественних пісень", головний герой якої у пошуках правди, добра, щастя. Він ,як і автор, великий народолюбець, гуманіст, кличе до єднання людини з природою. Відкриваючи перед нами свою благородну, чутливу душу, автор виливає свою журбу, тривогу, роздуми. У багатьох творах Сковорода милується красою рідної природи, чарами якої духовно збагачується. Найяскравіше це зображено у віршах "Гей поля, поля зелені", „Вже хмарка пройшла".

Особливості «Саду…»:

1.кожен вірш написаний іншим поетичним розміром . Вона – ніби своєрідне зведення всіх основних поетичних розмірів, які культивувала поезія українського Барокко, а новиною була їх пропозиція давати підрядкову внутрішню риму і вживати римування перехресного.

2. Віршів всього 30.

3. творилися вони продовж 50-80рр. 18 ст.

4. яскраво видніє трикутник : зло ( кривий шлях), яке приносить ілюзорне задоволення, а потім печаль, сум; добро ( вузький шлях), яке нелегко здобути , але приносить радість душевну, спокій, задоволення; людина, яка стоїть на перехресті і має вибрати.

Зміст декількох пісень :

1. живу смерть породжує той, хто живе злом, душу такого чоловіка палить голод, а того, хто взяв іго добра , тягар легкий і живе він ясно душно.

2. закликає вивиситися над марнотратністю нікчемних справ , щоб оновити радість, як швидко літний орел.

3 славиться той, хто переміг сум і в кого душа стала садом, котрий дає плоди.

4 . віститься , що дух свободи народжує нас самих же.

8. африканський олень . уражений отрутою, мчить у гори, щоб зцілитися ( один з улюблених символічних образів).

9,10.говорять про людські пристрасті й різномисля , які руйнують людину , про ненаситне накопичення багатства і що таких навіки вражає смерть.

   Найвищою цінністю для поета є воля. Сковорода  на кожному кроці бачив покріпачений люд і пристрасно жадав для нього волі. Свої роздуми з приводу цього висловив  у пісні "De liberate" ("Про свободу"). У ній оспівано волю як найбільше багатство. Золото в порівнянні з волею – ніщо, болото. Тут висловлена турбота автора про те, щоб не позбутися волі. Тому поет і славить Богдана Хмельницького, називає його героєм, батьком волі. У своїх творах він висловив сподівання народу на часи, коли земля стане "царством любові... без ворожнечі і чвар".

Григорій Сковорода не лише талановитий поет-лірик, а й видатний байкар. На думку Сковороди: „Відтворити істину й висловити критичне ставлення до суспільних явищ – таке завдання і призначення байки". Тому майже усі його байки– це зображення глибокої істини в простих життєвих сюжетах  за допомогою сатири. «Харківські байки « писали протягом 60-70 рр. 

   Так, наприклад, у байці „Олениця і Кабан" письменник висміює прагнення козацької старшини до дворянських привілеїв. Зустрівши Кабана, Олениця чемно вітається: „Доброго Вам здоров'я, пане Кабан" ,- на що той образився. Виявляється, йому нещодавно присвоїли титул „барона". Доведено, що його предки були благородними бобрами. „Вибачайте, пане Кабан, -  відповіла Олениця. – Ми, люди прості, судимо не по словах, а по справах. Ви, як і колись, риєте землю і ламаєте тин. Дай Боже Вам бути і конем".

Розумову обмеженість  людей висміяно в байці "Жайворонки". Молодий жайворонок сприйняв за орла черепаху, коли та з великим шумом і гуркотом  упала на камінь. З приводу такої нерозсудливості старий жайворонок зауважує: "Не той орел, що літа, а той, що легко сідає".Чванство й самодурство панства засуджено вбайці "Голова і Тулуб", в якій бундючний Тулуб у розкішній одежі величається перед Головою, здатною обійтися малим, але дуже  кмітливою. Простота і розум протиставлені пихатості й нікчемності. Байка "Чиж і Щиглик" навчає скромності та волелюбності. Чиж, який потрапив у неволю, бо спокусили його солодким харчем і гарною кліткою, тепер зрозумів, що краще вже "сухар з водою, ніж цукор із бідою".

   Г.Сковорода завжди вважав, що кожна людина повинна працювати за своїми здібностями. Ці погляди він висловив у байці  "Бджола і Шершень", де Бджола – це мудра людина, "що у своєму ділі працює". Вона збирає мед, бо, власне, народжена для цього. Для неї саме збирання меду – „ незрівнянно більша радість від споживання його". Цього ніяк не може збагнути Шершень. І тому відразу можна зрозуміти, що Шершень – це уособлення паразитів, які звикли жити за рахунок інших. Ідея байки проста: праця повинна стати природною потребою для кожного.Головне джерело байок Сковороди – українська народна казка. А їх особливість полягає у моралі, що буває в кілька разів більшою, ніж основна частина байки.Крім того він запозичував сюжети , перетлумачуючи їх ,з’єднував чужі фабули з власними або ж відштовхувався від них. Позичав сюжети і в Езопа ( «Жаби»), а також у італійця Гвічіардіні ( Голова та Тулуб), самостійні сюжети ( «Дві курки» «Ворона та чиж»,» Олениця та кабан»)Г.Сковорода будує притчі ( байки ) за певним , цілком усталеним зразком . Це прозаїчна історійка, подана здебільшого у формі діалогічній, що завершується логічним висновком , який письменник називає силою. Кожна така «сила» - маленьке резюме притчі. всі вони ніби ілюстрації до філософських постулатів Сковороди.

У 70-80 рр. пише решту своїх філософських творів ( « Алфавіт світу, або дружня розмова про душевний світ» « Ікона Алквіадська» « Жона Лотова» , «ПРя біса з Варшавою», « Потоп зміїний».тоді йому було 50-60 рр. , він розчарувався у педагогічній діяльності. Тут проявляються його фф. погляди про бога, який – всесвітній розум, вічність , доля. Бог і природа – одне і те ж .Саме цей всесвітній розум створив світ, який розкладається з одного боку на матерію і форму, з ругого на мікрокосм та макрокосм. Макрокосм – це природа, космос, що також складається з форми і матерії, а мікрокосм – людина і світ символів. Особлива увага людині. Людина спершу сліпець, якому треба прозріти ( притча про сліпого та безногого). Початок такого прозріння в погодженості з своїм духом , а коли є непогодженість , то людина входить у неспівмірну собі стать, зазнає смутку , нудьги, ( Байка про котів з « Алфавіту»). Звідси випливає одна з великих ідей про сродну працю-, аде спорідненість – це гармонія з природою . Не має пекла та раю поза людиною, вони в ній самій, бо в кожній людині ведеться боротьба світлого і темного начал. В людини, як у подорожнього, є кілька шляхів : справжні й оманні – на цій основі мислитель будує своє вчення про щастя.

Наукові твори: дослыдник Ерн відмітив три моменти :кынець 60-их рр. - мотив ідеї самопізнання, 70-ті рр. - подавання способів осягнення внутрішнього спокою, 80-ті рр. - присвячені проблемі Біблії. Початкові двері до християнської етики» 1766 р.- думки про релігію і християнство. Автор дякує Богові , що потрібне зробив не трудним , а нетрудне потрібним. Найпотрібніше щастя для людини, а щастя в серці, а серце в любові, а любов у законі Вічного. Це символ віри Сковороди.

1767 р. « Асхань» та «Наркис» - присвячені самопізнанню. Асхань- це донька Халева,що увійшов в обіцяну землю, значить: краса; батько віддав її своєму братаничеві за жінку за те, що він взяв місто Давир; вона – це божа премудрість, схована в глибинах Біблії. Заголовок « Накрис» узяв автор із давнього оповідання про юнака Накриса, який дивився у чисті , прозорі джерела і закохався в себе. Накрис – символ самопізнання.

«Алфавіт, або буквар спокою» 1775р. – присвячений практичній фф, а також тому, в чому полягає щастя людини.
«Ізраїлівський змій або картина, названа день» 1776- присвячений розгля дові Біблії та його реліг. світоглядові. Цьому ж присвячені і « Лотова жінка» 1780р. та «Зміїн потоп» кін. 80рр. Він починається байкою про сліпого та видющого. Обидва вони ввійшли в Соломонів храм і тім часі, коли видючий захопився видом , сліпий сказав,що нічого гарного не бачить, видючий сказав, щоб той приніс свої очі та зразу побачить красу храму. Ця притча торкається Біблії: це одновна одинока книга пізнання, це сам Бог, що заговорив до людей образною мовою.

Низка перекладів, з них найважливіші Плутарха та Цицерона.

У своїх творах, які ніби стали підсумком найвищих здобутків давньої української літератури, Сковорода оспівав красу природи рідної Батьківщини, її працьовитих людей, їх прагнення до волі і щастя. Висміяв панівну верхівку за  паразитизм і знущання з народу, проголосив людину та її волю – найвищою цінністю. Автор розвинув ідею гуманізму, вніс  у літературу нові теми й образи. Він – перший з українських письменників, що по-новому поставився до народної творчості, розірвавши ланцюг заборон, який на той час сковував митців. Народна мудрість стала основою у трактуванні ним багатьох процесів суспільного життя.