Версия 12:13, 17 июля 2009

КРАЇНИ АФРИКИ

1. Здобуття незалежності народами континенту
До Другої світової війни в Африці існувало тільки чотири незалежні держави: Єгипет, Ефіопія, Ліберія і Південно-Афри-канський Союз. Найбільші колонії в регіоні належали Великій Британії, Франції, Бельгії та Португалії.

Країни центральної та південної частини Африканського континенту особливо гостро відчули на собі наслідки панування колонізаторів. Тропічна Африка була найвідсталішим в економічному аспекті регіоном світу. Промислової продукції на душу населення вироблялось у 10—20 разів менше, ніж в економічно розвинених країнах. Більша частина населення була зосереджена у традиційному секторі — сільському господарстві, де панували родоплемінні й напівфеодальні відносини. Корінне населення у більшості своїй було неписьменним. Голод і хвороби прирікали народи на вимирання. Середня тривалість життя становила менше 30 років.

Пік боротьби за незалежність в Африці припав на період із 1957 р. по 1962 р., коли майже весь континент звільнився від колоніалізму, У 1957 р. незалежність дістали Лівія, Марокко, Туніс, Судан, британська колонія Золотий Берег (з березня 1957 р. — Гана). Перші три країни належать до Північної, більш розвиненої частини континенту, де переважає арабське населення. Судан дуже тісно пов'язаний з Єгиптом.

У 60-ті рр. незалежність здобули колишні британські колонії: Нігерія— 1960 р., Танганьїка — 1961 р., Уганда— 1962 р., Кенія — 1963 р., Занзібар — 1964 р. Того ж 1964 р. відбулось об'єднання Танганьїки й Занзібару в нову державу — Об'єднану Республіку Танзанію. У жовтні 1958 р. звільнилася перша з французьких колоній — Гвінея, 1960 р. набули суверенітету колишні француз зькі володіння — Малі, Нігер, Чад, Камерун, Габон, Дагомея, Верхня Вольта (нині Буркіна-Фасо), Берег Слонової Кості (Кот-дТвуар), Конго (зі столицею Браззавіль), Мавританія, Сенегал, Малагасійська Республіка (нині Демократична Республіка Мадагаскар).

У 1960 р. бельгійці раптово покинули свою найбільшу колонію Конго (нині Заїр). Місцеве населення виявилось неготовим до такого перебігу подій, і в країні вибухнула громадянська війна між різними етнічними групами Період смути, відомої як "конголезька криза", тривав до 1965 р. Для відновлення порядку ООН .довелося надіслати до країни експедиційний корпус.

У 1960 р. стала незалежною державою Сомалі, територія якої раніше належала Великій Британії та Італії. Тут було встановлено демократичну парламентську республіку на багатопартійній основі, одну з перших в Африці. Але багатопартійна система створювалась у країні з дуже сильним кланово-етнічним протистоянням Переворот 1969 р. привів до влади Сіада Барре з його мріями про Велике Сомалі та орієнтацією на соціалістичну модель розвитку. У 1977—1978 рр. у війні проти Ефіопії за Огаден Сомалі зазнало поразки, причому це вплинуло на зміну орієнтації: сомалійська влада відмовилася від колишньої ставки на СРСР, оскільки радянське керівництво підтримувало ефіопський режим Менгісту Хайле Маріама, і почало шукати підтримки на Заході. Одначе західні держави не квапилися допомогати диктаторському правлінню С. Барре.

Воєнні витрати призвели до найгострішої внутрішньої кризи, розпочалися виступи проти режиму Барре Незважаючи на спроби диктатора провести лібералізацію економічної й політичної системи і навіть введення нової конституції 1989 р., тоталітарний режим був приречений і впав 1991 р. під ударами повстанців. У 1992 р. в країні розгорнулася кровопролитна громадянська війна, яку не спромоглися зупинити навіть війська ООН та армійські підрозділи США. У Сомалі стався небачений за масштабами голодомор.

До демократичної революції в Португалії 1974 р., коли було повалено фашистський режим Салазара, на півдні Африки було п'ять португальських колоній — Ангола, Мозамбік, Гвінея-Бісау, Кабо-Верде (Острови Зеленого Мису), Сан-Томе І.Принсіпі.

Квітнева революція в Португалії створила сприятливі умови для здобуття незалежності колишніми португальськими колоніями. Одначе подальші події в Анголі й Мозамбіку склалися трагіч* но — їхня територія стала ареною кровопролитних громадянських воєн, у цій боротьбі перетиналися інтереси багатьох країн.

В Анголі ще під час визвольної боротьби склалися три угруповання різного спрямування. Народний рух за незалежність Анголи (МПЛА) додержувався марксистської орієнтації та був підтриманий СРСР і Кубою. Фронт національного визволення Анголи (ФНЛА) виступав за збереження місцевих традицій і спирався на підтримку сусідніх африканських країн, насамперед Заїру. Національний фронт за повну незалежність Анголи (УНГТА) буї прихильником прозахідного розвитку і мав підтримку США і ПАР.
Після підписання мирної угоди між трьома ангольськими угрупованнями і португальським урядом у січні 1975 р було створено умови для мирного демократичного розвитку країни.

Але політичні та ідеологічні чвари взяли верх. Розгорнулися бої за столицю держави Луанду, до якої першими вступили війська МПЛА. 11 листопада 1975 р. було проголошено Народну Республіку Анголу (НРА). Першим президентом республіки став керівник МПЛА Антоні о-АгостІньйо Нето. Основна частина опозиційних угруповань відступила на південь країни і незабаром розпочала наступ на столицю. За прямої участі СРСР на допомогу режимові А. Нето було негайно перекинуто регулярні кубинські війська, які блокували повстанців УНІТА і ФНЛА на підступах до Луанди. Почалася тривала громадянська війна між урядом і військами опозиціонерів, очолюваних Ж. Савімбі. Ангола, як і сусідній Мозамбік, у 70—80-ті рр. була своєрідним полігоном, територією протиборства великих держав, двох світових сил.

Марксистів Анголи і Мозамбіку підтримували 50 тис. кубинських вояків і 20 тис. радянських військових спеціалістів, а формування УНІТА — південноафриканські війська.

"Перебудова" у СРСР вплинула на перебіг подій у регіоні й насамперед позначилася на різкому скороченні допомоги прора-дянським режимам МПЛА в Анголі та Фронту визволення Мозамбіку (ФРЕЛІМО). У 1986 р. радянські війська залишили територію цих держав. Переговори, що розпочалися між МПЛА та УНІТА за посередництва Заїру, привели до підписання угоди про перемир'я в Анголі (червень 1989 р.). У 1989—1991 рр. було підписано інші угоди між сторонами, які мали наслідком вивід кубинських військ. Постало питання про загальні вибори за учас тю всіх політичних сил Анголи. Вибори до парламенту восени 1992 р. повинні були поставити крапку на воєнному етапі історії незалежної Анголи. Одначе перемога МПЛА не задовольнила опозиціонерів, і війна в Анголі тривала. Мирну угоду між воюючими сторонами було підписано, лише у березні 2002 р. після смерті Ж. Савімбі.

Мозамбік — іще одна португальська колонія, яка мас подібну до Анголи долю. Після здобуття незалежності у 1975 р. владу в країні захопила прорадянська організація ФРЕЛІМО (Фронт визволення Мозамбіку). Мозамбік із населенням" близько 15 млн душ упродовж 15 років енергійно прямував шляхом, звичайним для соціалістичної моделі розвитку, — зі здійсненням тотальної націоналізації та насильницької кооперації на селі. Неперервне погіршення економічного становища викликало до життя потужний опір прокомуністичному режимові. У країні вибухнула кровопролитна громадянська війна. Злам 80—90-х рр. був ознаменований відмовою керівництва Мозамбіку від багатьох з його первісних позицій. Керівник правлячої партії та президент країни ЖоакІм Чисса-но, який заступив 1986 р. Самору Машела, провіврнизку реформ, пов'язаних із приватизацією економіки та відмовою від насильницької кооперації. У серпні 1989 р. розпочалися переговори між ФРЕЛІМО і РЕНАМО (Національний опір Мозамбіку). Прихильники ФРЕЛІМО також погодилися на проведення виборів на багатопартійній основі. Незважаючи на поліпшення економічного становища, у країні трапляються спалахи бойових дій.

Наприкінці 70.-х рр. хвилі національно-визвольного руху на Африканському континенті докотилися до останніх оплотів колоніалізму на півдні — Південної Родезії (Зімбабве) та Південно-ЗахІдної Африки (Намібії).

У Південній Родезії — колишній британській колонії — меиґ-кало близько 200 тис. осіб європейського походження і понад 8,8 млн африканців, позбавлених будь-яких прав. Расисти на чолі з Яном Смітом заявили про проголошення незалежності й перебрали всю повноту влади до своїх рук. Але чорна більшість розгорнула боротьбу за справжнє визволення під керівництвом Патріотичного фронту. Британський уряд намагався оволодіти ситуацією в країні, однак його зусилля виявились марними. Лондон був змушений скликати конференцію всіх сторін, що протиборствували. На основі досягнутого компромісу у лютому 1980 р. відбулися вибори до парламенту Зімбабве. Внаслідок виборів абсолютну перемогу здобув Патріотичний фронт. Новий уряд очолив один із його лідерів Роберт Мугабе. У квітні 1980 р. було проголошено незалежність Республіки Зімбабве, яка в подальшому досягла певних економічних успіхів за певної консолідації суспільства, хоча з роками режим Р. Мугабе все більше нагадував диктатуру.

Драматично розвивалася доля Намібії (так за рішенням ООН з 1968 р. почало називатися колишнє колоніальне володіння Пів-денно-Західна Африка). ПАР практично перетворила територію Намібії на колонію, анексувавши її 1949 р. Наприкінці 50-х рр. у країні розгорнувся національно-визвольний рух, очолюваний Народною організацією Південно-Західної Африки (СВАПО). З 1966 р. поряд із політичними формами боротьби СВАПО вдавалася до збройного опору. У 1973 р. ООН визнала цю організацію "єдиним справжнім представником народу Намібії". У 1978 р. Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію щодо Намібії, яка передбачала припинення .вогню між ПАР і СВАПО, виведення військ ПАР з країни, проведення виборів до Установчих зборів під контролем ООН, ухвалення конституції, проголошення незалежності Намібії. Але ПАР за підтримки США затягла виконання резолюції більш як на 10 років.

Тільки у березні 1990 р. було проголошено Республіку Намібію, першим президентом якої став Сем Нуйома, лідер СВАПО. Нове керівництво взяло курс на розвиток багатопартійної парламентської республіки і ринкових відносин в економіці.

2. Крах апартеїду на півдні Африки
З 1948 р. расистський режим Південно-Африканського Союзу офіційно запровадив політику апартеїду, що означає "роздільне існування" рас. Понад 300 законів, ухвалених різними урядами ПАС (з 1961 р. — ПАР), створили систему апартеїду. Особливе обурення викликало ухвалення закону "Про розвиток", який обґрунтовував створення за межами території, зайнятої білою меншиною, бантустанів — маріонеткових "національних держав", де повинні були жити окремі етнічні групи. Планувалося створення 10 бантустанів.

Світове співтовариство рішуче засудило расистський режим ПАР, а ООН запровадила проти нього економічні, політичні та інші санкції. Боротьбу проти апартеїду вела чорношкіра більшість населення ПАР, одначе ця боротьба послаблялася міжплемінними протиріччями. У країні існували два ворогуючі політичні угруповання "чорних — Африканський національний конгрес (АНК) і зулуський рух "Інката".

У 1961 р. АНК і компартія, яка також діяла в підпіллі, створили збройне формування "Спис нації", одначе діяльність його паралізували масові арешти, а лідера АНК Нельсона Манделу засудили до довічного ув'язнення.

Внутрішньополітичний розвиток країни багато в чому визначала правляча з 1948 р. націоналістична партія. Вона була ініціатором проведення всіх расистських законів і впродовж десятиріч обстоювала режим апартеїду.

Після приходу до влади Фредеріка де Клерка, лідера націоналістичної партії, який став 1989 р. президентом країни, розпочався поступовий демонтаж системи апартеїду. Було скасовано одіозні обмеження для чорного населення, анульовано закон про заборону змішаних шлюбів. Де Клерк і його прихильники виступали за активне залучення до економічного й політичного життя небІлого населення. Було легалізовано всі опозиційні політичні партії, амністовано багатьох політичних в'язнів. У 1991 р. вийшов на свободу Нельсон Мандела. У квітні Ї994 р. в ПАР уперше відбулися вибори до парламенту без расової дискримінації. За підсумками виборів АНК, за якого проголосувало 62,55% виборців, здобув більшість місць у нижній палаті парламенту (національна асамблея), у верхній (сенат) і відповідно посади президента ПАР і першого виконавчого віце-президента (Табо Мбекі). Його представники очолили 18 із 27 міністерств. Президентом ПАР став Нельсон Мандела.

Н. Мандела та його уряд твердо здійснювали політику національного примирення, в тому числі через збереження статус-кво в економічній системі та становища білого населення з одночасним ужиттям масштабних заходів для поліпшення соціально-економічних умов життя чорних африканців.

У червні 1999 р. на чергових виборах переміг Табо Мбекі, який продовжив курс Нельсона Мандели.

3. Економічний та політичний розвиток Африки наприкінці XX ст.
У 60-70-х рр. XX ст. країни Африки вважали, що головна причина відсталості — пограбування їх західними країнам». Воно, на їхню думку, здійснювалося способом заниження цін на сировину, що вивозилася, і завищенням цін на машини та обладнання, що завозились. Вихід із становища, яке склалося, чимало країн убачали в підвищенні цін на експорт сировини. Особливо гостро це виявилось у діяльності Організації країн — експортерів нафти (ОПЕК), яка монополізувала торгівлю нафтою. На початку 70-х рр. ОПЕК, підвищивши ціни на нафту, фактично спровокувала світову енергетичну кризу. Але експортери нафти домоглися істотних прибутків.

Однісю з найгостріших проблем для країн Африки є дешевизна робочої сили та відплив її за кордон унаслідок слабкого рівня індустріального розвитку. Залучаючи іноземний капітал, тут намагаються створити нові виробництва і відповідно — нові робочі місця. Триває, хоч і в дещо інших формах, експлуатація природних ресурсів регіону.

Ще одна важлива проблема — монокультурність сільського господарства. Деякі країни спеціалізуються на вирощуванні кави, цитрусових, бавовни та інших культур, що відправляють на експорт. Вони дуже мадо вирощують сільськогосподарської продукції для задоволення потреб свого населення. У разі неврожаїв, зміни кон'юнктури на світовому ринку або за інших несприятливих чинників народи цих країн опинялись у стані хронічного голоду і залежали від постачання продуктів харчування міжнародними благодійними організаціями. До цієї проблеми додається демографічна проблема: населення більшості африканських країн швидко зростає, більшу частину його становить молодь у віці до 20 років. Молодь необхідно навчати, працевлаштувати, а коштів на це нові незалежні держави не мають.

Крім цих, існують соціальні труднощі, пов'язані з незавершеністю процесу структурування африканських суспільств, етнічні та культурні проблеми.
Усе це призвело до того, що багато країн Африки на кінець XX ст., за даними ООН, вважалися найвідсталішими у світі в економічному аспекті.

Однак політична ситуація в багатьох регіонах континенту стабілізувалася: зокрема, припинилися міжетнічні війни, знайшли порозуміння сусідні народи, почали вирішуватися расові проблеми. Велика заслуга в цьому належить Організації африканської єдності, створеної ще 1963 р., яка останнім часом значно активізувала свою діяльність.

Перевірте себе
1. Які європейські країни мали колонії в Африці?
2. Назвіть загальні проблеми економічного розвитку країн Тропічної Африки.
3. У чому полягає подібність історичних доль Зімбабве і Намібії?
4. Яку роль у житті Півдекно-Африканської Республіки відіграв Н. Мандела?
5. Які події призвели до небаченого голодомору в Сомалі?
6. Поясніть терміни:
апартеїд;
неоколоніалізм;
расизм;
бантустан.

Виконайте завдання
1. Складіть таблицю "Національно-визвольна боротьба країн Африки" за схемою.

 
       
2. Порівняйте особливості історичного розвитку португальських колоній після визволення за схемою.

Питання для обговорення у групі
1. Чому, на вашу думку, серед кайбідніших країн світу багато африканських країн?
2. Діяльність Ф. де Клерка іноді порівнюють з М. Горбачовим. Чи згодні ви з цим?

Робота з джерелами
Виконайте лабораторно-практичну роботу. Прочитайте уривки з праць різних авторів, виданих в СРСР та у Великій Британії, і дайте відповідь на запитання.
1. З якою метою Радянський Союз подавав допомогу країнам Африки? Відповідь обгрунтуйте прикладами.
2. Які форми співробітництва були найважливішими?
3. Висловам яких авторів ви більше довіряєте і чому?

Із праці В. Ніхіна "Світовий соціалізм і національно-визвольний рух"

"Економічне і технічне співробітництво соціалістичних держав з африканськими країнами, що розвиваються, — важлива ланка їхніх зовнішньоекономічних зв'язків. Особливістю співробітництва соціалістичних країн із державами, що розвиваються, є його виробнича спрямованість. Деякі цифри економічної й технічної допомоги країнам, що розвиваються, з боку РЕВ: промисловість і енергетика — 79,4%; сільське господарство — 5%; транспорт і зв'язок — 5,4%; геологорозвідувальні роботи — 4,9%; освіта, культура, охорона здоров'я, комунальне господарство — 5,3%.

На 1 січня 1984 р. в країнах Африки за допомогою країн РЕВ побудовано і пущено в хід 1507 об'єктів. Наприклад, було побудовано 425 об'єктів енергетики та енергетичної інфраструктури, 19 об'єктів нафтовидобувної та газової промисловості. Так, в Ефіопії споруджено великий нафтопереробний завод, який практично звільнив країну від необхідності Імпорту нафтопродуктів. В Анголі увійшли в дію нафтобази в Маланже та Порту-Амбоїні і таке інше".

Із праці доктора філософських наук М. Мнацаканяна "Солідарність із силами національного й соціального визволення — незмінний курс СРСР"

'Соціалістична орієнтація виникає як наслідок революційного завоювання влади революційно-демократичними силами, як вибір шляху розвитку конкретним народом. У першій половині 80-х рр. налічувалося близько 20" країн соціалістичної орієнтації. Соціалістичні країни, СРСР надають країнам соціалістичної орієнтації відповідну політичну, моральну, матеріальну підтримку.

Так, для формування розвиненої національної економіки Ефіопи соціалістичні країни надали допомогу в будівництві ЗО об'єктів, які вже введені у дію, і 40, які ще будуються".

Із книги К. Ендри га О. Горді свського "КДБ. Історія зовнішньо політичних операцій в?д Леніна до Горбачова"

"За п'ять років, із січня 1976 р. до грудня 1980 р., обсяг радянських військових поставок В африканські країни південніше від Сахари склав майже 4 млрд доларів, що в десять разів перевищувало військові поставки Сполучених Штатів. Наприкінці 70-х рр. Москва зосередила всі свої.надії й сподівання на Африканському континенті на Ефіопії, де в 1974 р. під керівництвом Мєнгісту Хайле Маріама до влади прийшла військова хунта марксистського штибу. У період жорстоких боїв між Ефіопією та Сомалі взимку 1977—1978 рр. радянські військові поставки до Ефіопії збільшилися настільки, що за деякими даними радянські транспортні літаки сідали в Ефіопії кожні 20 хвилин протягом більш як 3 місяців. В операції брали участь 225 літаків. Вся операція координувалася через радянський супутник-шпигу Одночасно 3 Анголи було перекинуто 17 000 кубинців в доповнення до Ї000 радянських радників, що вже знаходилися в Ефіопії, та 400 східних німців, які готували розвідників і підрозділи внутрішньої безпеки...

Незважаючи на все це, Мєнгісту розчарував Кремль не менше, ніж керівники Анголи та Мозамбіку. Через десять років після його приходу до влади ефіопська економіка знаходилася на межі повного краху, мільйони жителів країни страждали від голоду, а кінця війни проти Сомалі та ерит-рейських сепаратистів видно не було".

Запам'ятайте дату:
•   1994 р. — перші вільні й демократичні вибори в ПАР.

 акселеративні методи на уроці                         національні особливості
 виділити головне в уроці - опорний каркас             нічого собі уроки
 відеокліпи                                            нова система освіти
 вправи на пошук інформації                            підручники основні допоміжні
 гумор, притчі, приколи, приказки, цитати              презентація уроку
 додаткові доповнення                                  реферати
 домашнє завдання                                      речовки та вікторизми
 задачі та вправи (рішення та відповіді)               риторичні питання від учнів
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)    рівень складності звичайний І
 знайди інформацію сам                                 рівень складності високий ІІ 

 ідеальні уроки                                      рівень складності олімпійський III
 ілюстрації, графіки, таблиці                          самоперевірка
 інтерактивні технології                               система оцінювання
 календарний план на рік                               скласти пазл з різних частин інформації
 кейси та практикуми                                   словник термінів 
 комікси                                               статті
 коментарі та обговорення                            тематичні свята
 конспект уроку                                        тести
 методичні рекомендації                                шпаргалка 
 навчальні програми                                    що ще не відомо, не відкрито вченими