'''''<metakeywords>Українська література, клас, урок, на тему, 5 клас, Оксана Сенатович, коротка розповідь про письменницю, Малий Віз.</metakeywords>Оксана Сенатович'''''  

'''''<metakeywords>Українська література, клас, урок, на тему, 5 клас, Оксана Сенатович, коротка розповідь про письменницю, Малий Віз.</metakeywords>Оксана Сенатович'''''  

Відома українська письменниця Оксана Павлівна Сенатович<br>вважала себе вічною мандрівницею, хоча реально мандрувала небагато, а більшість свого життя провела у Львові, де здобула вищу освіту, одружилася, народила й виховала двох синів, творила поезію і прозу. Народилася ж вона в містечку Бережанах на Тернопільщині у родині вчителів, які змалку прищепили їй любов до рідного слова.<br>Поетична творчість Оксани Сенатович яскрава і самобутня, по-жіночому лірична. А твори для дітей особливо добрі й щирі, саме такі, які може розповідати любляча матуся. Для малечі письменниця написала чимало поезій. Окремим виданням вийшов твір «Не виростуть хлопці без дощу», а повість «Про Люлька Смока і Котів — місто чудес(не)» друкувалася лише уривками в газеті «Діти Марії», редактором якої Оксана Сенатович працювала в останні роки життя. Перекладала вона також твори для дітей зі слов'янських мов.<br>Як же все починалося? Перший вірш письменниці для дітей «Дорога» був надрукований у журналі «Барвінок» і відразу полюбився дітям. Він обійшов усі збірки, читанки, перекладався<br>різними мовами.<br>Відтоді було написано чимало, і кожен твір письменниці був близьким і зрозумілим для малечі. Адже Оксана Сенатович знала особливий секрет, яким поділилася з читачами в одній зі своїх поезій: «Як у світ виходять вікна, як заходять двері в хату — так мені з моїм дитинством: ні ввійти, ні вийти з нього».<br><br>'''''МАЛИЙ ВІЗ'''''<br>Червневе небо обтрушувало в озеро зорі. Зоряне озеро — як небо, здавалось, дай нурка і полетиш. Дмитрик полетів, намацав ногою дно неба, розплющив очі. Вхопився рукою за дишель Малого Воза і витягнув його з озера. Прогуркотів небом Великий Віз і заїхав за хмари. А Малий Віз повіз Дмитрика додому.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Де ти поночі вештаєшся? — запитала Дмитрика мама.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Витягав з води Віз, — відповів син, за сунув Віз під ліжко і ліг спати.<br>Ще й заснути не встиг, як закрутилися Возові колеса, і Дмитрик разом з ліжком поїхав у невідоме.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Чому в невідоме? — заперечив Дмитрик. — Ось минаю село, он Кам'яна гора.<br>Ось і товариство чекає на мене.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Це тебе ми чекаємо? — взяв руки в боки сивовусий козак. — І кого ж це ми дочекалися?<br>Козаки сиділи біля куреня, варили куліш, підкидали хмиз у ватру. Чекали кого завгодно — турків, татар, друзів, недругів, але такого дива не сподівалися. На возі — ліжко, а на ліжку хтось спросоння лепече, що вони на нього начебто чекали.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ні, пане-брате, таких, як ти, ми не<br>чекаємо. Лежнів серед нас немає, обійдемося і без тебе, — почали козаки обмахуватись руками від лежачого хлопця.<br>Дмитрик сів на ліжку, ноги звісив з побічні, не знає, що йому робити. А козаки ще мить — і за шаблі візьмуться, щоб одігнати від себе ману.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Згинь з очей! Кінних, піших приймаємо у свій кіш6, а ти котися зі своєю «канапою». Там за лісом пани-ляхи п'ють каву,<br>може, тобі до ліжка її подадуть.<br>Дмитрик розгубився. Йому так хочеться знайти спільну мову з козаками. Почав злазити з ліжка. Воно перехилилось, Дмитрик<br>разом з ним бабахнувся на землю. А Віз, почувши волю, відкотився набік.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Так тобі і треба, — розсміялися козаки. — Будеш знати, як до нас іншим разом їздити. Тепер спробуєш сам занести ліжко на<br>плечах додому.<br>Сивовусий козак узяв велику ложку і затиснув її у Дмитриків кулак.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Якщо не спиш, то сідай їсти з нами. Поїси і скажеш, чого прийшов.<br>Дмитрик втиснувсь у коло. Одному козакові, вмощуючись, притиснув ногу.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ще не встиг познайомитись, а вже з моєї ноги стілець собі робиш! Скільки років тобі? — запитав козак, якому Дмитрик при<br>тиснув ногу.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Десять, — Дмитрик притиснув ложку<br>до грудей, — скоро десять!<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; А нам по триста десять.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; І ви ще не повмирали?<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Чи ти вже навсидячки спиш? — тристадесятилітній козак зачерпнув ложкою куліш і звернувся до своїх побратимів: — їжте,<br>хлопці, бо помремо з голоду, поки цей хлопчисько повірить, що ми на світі є.<br>Дмитрик наївся, перечекав, поки козаки викотили казан, і почав говорити несміливо:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Я маю справу до Івана Сірка. Чи не&nbsp; <br>скажете, де його можу зустріти?<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Еге, отамана Сірка сьогодні не побачиш. Він зараз у Львові, там один письменник книжку пише про нього. І Сірко днює і ночує на дев'ятому поверсі в його будинку. Хоче перечитати написане, щоб той чого не добрехав... Може, ми зможемо залагодити<br>твою справу?<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Та... ми з одним товаришем посперечалися. Я кажу, що за часів отамана Сірка були в козаків підводні човни. А мій товариш<br>не хоче вірити...<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Багато хочеш знати, — хитро усміхнувся старий козак. — Наш отаман саме радиться у Львові, чи називати ті човни<br>підводними. Незабаром прочитаєш про це.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Чекати довго, — Дмитрик скривився. — Не маю часу чекати.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Не кривися, як середа на п'ятницю. Як<br>не маєш часу чекати, то сам оглянь човна.<br>Пішли вони разом до ріки. При березі бився об хвилі човен. Він був подібний до великої жовтої черепашки. Дмитрик захотів витягнути його на берег — не стало сили, тільки хвиля в очі бризнула.<br>Хотів залізти всередину, та козаки не пускають туди і кажуть: лягай швидко в ліжко, бо вже скоро будитимуть тебе.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; А хіба я сплю?<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Не спиш. Але он, на сході, небо заясніло. Козацька ракета ось-ось вистрелить.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Це ваша ракета? Ви придумали ракету?<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; І човна підводного, і ракету, — промовив гордо найстарший козак і почав з товариством віддалятися.<br>Козацька ракета вистрелила. Стало ясно-ясно. Підводний човен зблід, занурився у воду і швидко зник.<br>Через кілька днів Дмитрик прийшов до міста. Підгайці — маленьке містечко, за годину можна обійти його вздовж і впоперек. Дмитрик по боках не розглядався, зайшов одразу в книгарню.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Чи є вже книжка про Івана Сірка? — запитав.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Немає, незабаром буде.<br>Чому той письменник бариться? Козаки придумали підводного човна, перші зробили ракету, а книжки про це досі немає.<br>Дмитрик ще трохи почекає. А ні, то сяде він на Малого Воза і сам вирушить до Львова. Обійде всі дев'ятиповерхові будинки — отамана Сірка знайде! Отаман сягне рукою по Великий Віз, і поїдуть вони... Куди? Про це в книжці не буде писатися. Книжка про козаків, а Іван Сірко ще не знає: Дмитрик — справжній козак чи такий собі звичайнісінький шукач пригод.<br><br>Перевірте правильність поданих тверджень. <br>•&nbsp;&nbsp;&nbsp; Дмитрик вхопився рукою за дишель Малого Воза і витягнув його<br>з озера.<br>•&nbsp;&nbsp;&nbsp; Козаки сиділи біля куреня, варили куліш, підкидали хмиз у ватру.<br>•&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ліжко Дмитрика стояло на санях.<br>•&nbsp;&nbsp;&nbsp; У Києві один письменник писав книжку про отамана Сірка.<br>•&nbsp;&nbsp;&nbsp; За часів отамана Сірка були в козаків підводні човни.<br>•&nbsp;&nbsp;&nbsp; Човен був подібний до великої жовтої мушлі.<br><br>1.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Знайдіть у тексті деталі оповіді, завдяки яким ми вважаємо цей<br>твір казкою.<br>2.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Які фантастичні елементи ви помітили? Яка їх роль у творі?<br>3.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Поясніть, яким чином письменниці вдалося поєднати минуле і<br>сучасне.<br>4.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Охарактеризуйте образ Дмитрика. Якими рисами характеру наділений хлопчик?<br>5.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Спробуйте відтворити в уяві різні картини чарівного сну хлопчика.<br>Коротко перекажіть їх.<br><br>1.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Перечитайте ще раз казку О. Сенатович «Малий Віз» і підготуйтеся до її переказу.<br>2.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Пофантазуйте та спробуйте намалювати ілюстрацію до казки.<br><br>Українська література 5 клас. Шабельникова Л. П.<br>Вислано читачами інтернет-сайту<br> _{[[Українська література 5 клас|Календарно-тематичне планування]] української літератури, [[Гіпермаркет Знань - перший в світі!|завдання школяру]] 5 класу, курси учителю української літератури 5 класу} _{Гіпермаркет знань, Українська література, Українська література 5 клас} _{Онлайн бібліотека з підручниками і книгами, плани-конспекти уроків [[Українська література|з української літератури 5 класу]], книги та підручники згідно каленадарного плануванння української літератури 5 класу}  

Відома українська письменниця Оксана Павлівна Сенатович<br>вважала себе вічною мандрівницею, хоча реально мандрувала небагато, а більшість свого життя провела у Львові, де здобула вищу освіту, одружилася, народила й виховала двох синів, творила поезію і прозу. Народилася ж вона в містечку Бережанах на Тернопільщині у родині вчителів, які змалку прищепили їй любов до рідного слова.<br>Поетична творчість Оксани Сенатович яскрава і самобутня, по-жіночому лірична. А твори для дітей особливо добрі й щирі, саме такі, які може розповідати любляча матуся. Для малечі письменниця написала чимало поезій. Окремим виданням вийшов твір «Не виростуть хлопці без дощу», а повість «Про Люлька Смока і Котів — місто чудес(не)» друкувалася лише уривками в газеті «Діти Марії», редактором якої Оксана Сенатович працювала в останні роки життя. Перекладала вона також твори для дітей зі слов'янських мов.<br>Як же все починалося? Перший вірш письменниці для дітей «Дорога» був надрукований у журналі «Барвінок» і відразу полюбився дітям. Він обійшов усі збірки, читанки, перекладався<br>різними мовами.<br>Відтоді було написано чимало, і кожен твір письменниці був близьким і зрозумілим для малечі. Адже Оксана Сенатович знала особливий секрет, яким поділилася з читачами в одній зі своїх поезій: «Як у світ виходять вікна, як заходять двері в хату — так мені з моїм дитинством: ні ввійти, ні вийти з нього».<br><br>'''''МАЛИЙ ВІЗ'''''<br>Червневе небо обтрушувало в озеро зорі. Зоряне озеро — як небо, здавалось, дай нурка і полетиш. Дмитрик полетів, намацав ногою дно неба, розплющив очі. Вхопився рукою за дишель Малого Воза і витягнув його з озера. Прогуркотів небом Великий Віз і заїхав за хмари. А Малий Віз повіз Дмитрика додому.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Де ти поночі вештаєшся? — запитала Дмитрика мама.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Витягав з води Віз, — відповів син, за сунув Віз під ліжко і ліг спати.<br>Ще й заснути не встиг, як закрутилися Возові колеса, і Дмитрик разом з ліжком поїхав у невідоме.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Чому в невідоме? — заперечив Дмитрик. — Ось минаю село, он Кам'яна гора.<br>Ось і товариство чекає на мене.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Це тебе ми чекаємо? — взяв руки в боки сивовусий козак. — І кого ж це ми дочекалися?<br>Козаки сиділи біля куреня, варили куліш, підкидали хмиз у ватру. Чекали кого завгодно — турків, татар, друзів, недругів, але такого дива не сподівалися. На возі — ліжко, а на ліжку хтось спросоння лепече, що вони на нього начебто чекали.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ні, пане-брате, таких, як ти, ми не<br>чекаємо. Лежнів серед нас немає, обійдемося і без тебе, — почали козаки обмахуватись руками від лежачого хлопця.<br>Дмитрик сів на ліжку, ноги звісив з побічні, не знає, що йому робити. А козаки ще мить — і за шаблі візьмуться, щоб одігнати від себе ману.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Згинь з очей! Кінних, піших приймаємо у свій кіш6, а ти котися зі своєю «канапою». Там за лісом пани-ляхи п'ють каву,<br>може, тобі до ліжка її подадуть.<br>Дмитрик розгубився. Йому так хочеться знайти спільну мову з козаками. Почав злазити з ліжка. Воно перехилилось, Дмитрик<br>разом з ним бабахнувся на землю. А Віз, почувши волю, відкотився набік.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Так тобі і треба, — розсміялися козаки. — Будеш знати, як до нас іншим разом їздити. Тепер спробуєш сам занести ліжко на<br>плечах додому.<br>Сивовусий козак узяв велику ложку і затиснув її у Дмитриків кулак.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Якщо не спиш, то сідай їсти з нами. Поїси і скажеш, чого прийшов.<br>Дмитрик втиснувсь у коло. Одному козакові, вмощуючись, притиснув ногу.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ще не встиг познайомитись, а вже з моєї ноги стілець собі робиш! Скільки років тобі? — запитав козак, якому Дмитрик при<br>тиснув ногу.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Десять, — Дмитрик притиснув ложку<br>до грудей, — скоро десять!<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; А нам по триста десять.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; І ви ще не повмирали?<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Чи ти вже навсидячки спиш? — тристадесятилітній козак зачерпнув ложкою куліш і звернувся до своїх побратимів: — їжте,<br>хлопці, бо помремо з голоду, поки цей хлопчисько повірить, що ми на світі є.<br>Дмитрик наївся, перечекав, поки козаки викотили казан, і почав говорити несміливо:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Я маю справу до Івана Сірка. Чи не&nbsp; <br>скажете, де його можу зустріти?<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Еге, отамана Сірка сьогодні не побачиш. Він зараз у Львові, там один письменник книжку пише про нього. І Сірко днює і ночує на дев'ятому поверсі в його будинку. Хоче перечитати написане, щоб той чого не добрехав... Може, ми зможемо залагодити<br>твою справу?<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Та... ми з одним товаришем посперечалися. Я кажу, що за часів отамана Сірка були в козаків підводні човни. А мій товариш<br>не хоче вірити...<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Багато хочеш знати, — хитро усміхнувся старий козак. — Наш отаман саме радиться у Львові, чи називати ті човни<br>підводними. Незабаром прочитаєш про це.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Чекати довго, — Дмитрик скривився. — Не маю часу чекати.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Не кривися, як середа на п'ятницю. Як<br>не маєш часу чекати, то сам оглянь човна.<br>Пішли вони разом до ріки. При березі бився об хвилі човен. Він був подібний до великої жовтої черепашки. Дмитрик захотів витягнути його на берег — не стало сили, тільки хвиля в очі бризнула.<br>Хотів залізти всередину, та козаки не пускають туди і кажуть: лягай швидко в ліжко, бо вже скоро будитимуть тебе.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; А хіба я сплю?<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Не спиш. Але он, на сході, небо заясніло. Козацька ракета ось-ось вистрелить.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Це ваша ракета? Ви придумали ракету?<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; І човна підводного, і ракету, — промовив гордо найстарший козак і почав з товариством віддалятися.<br>Козацька ракета вистрелила. Стало ясно-ясно. Підводний човен зблід, занурився у воду і швидко зник.<br>Через кілька днів Дмитрик прийшов до міста. Підгайці — маленьке містечко, за годину можна обійти його вздовж і впоперек. Дмитрик по боках не розглядався, зайшов одразу в книгарню.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Чи є вже книжка про Івана Сірка? — запитав.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Немає, незабаром буде.<br>Чому той письменник бариться? Козаки придумали підводного човна, перші зробили ракету, а книжки про це досі немає.<br>Дмитрик ще трохи почекає. А ні, то сяде він на Малого Воза і сам вирушить до Львова. Обійде всі дев'ятиповерхові будинки — отамана Сірка знайде! Отаман сягне рукою по Великий Віз, і поїдуть вони... Куди? Про це в книжці не буде писатися. Книжка про козаків, а Іван Сірко ще не знає: Дмитрик — справжній козак чи такий собі звичайнісінький шукач пригод.<br><br>Перевірте правильність поданих тверджень. <br>•&nbsp;&nbsp;&nbsp; Дмитрик вхопився рукою за дишель Малого Воза і витягнув його<br>з озера.<br>•&nbsp;&nbsp;&nbsp; Козаки сиділи біля куреня, варили куліш, підкидали хмиз у ватру.<br>•&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ліжко Дмитрика стояло на санях.<br>•&nbsp;&nbsp;&nbsp; У Києві один письменник писав книжку про отамана Сірка.<br>•&nbsp;&nbsp;&nbsp; За часів отамана Сірка були в козаків підводні човни.<br>•&nbsp;&nbsp;&nbsp; Човен був подібний до великої жовтої мушлі.<br><br>1.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Знайдіть у тексті деталі оповіді, завдяки яким ми вважаємо цей<br>твір казкою.<br>2.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Які фантастичні елементи ви помітили? Яка їх роль у творі?<br>3.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Поясніть, яким чином письменниці вдалося поєднати минуле і<br>сучасне.<br>4.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Охарактеризуйте образ Дмитрика. Якими рисами характеру наділений хлопчик?<br>5.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Спробуйте відтворити в уяві різні картини чарівного сну хлопчика.<br>Коротко перекажіть їх.<br><br>1.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Перечитайте ще раз казку О. Сенатович «Малий Віз» і підготуйтеся до її переказу.<br>2.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Пофантазуйте та спробуйте намалювати ілюстрацію до казки.<br><br>Українська література 5 клас. Шабельникова Л. П.<br>Вислано читачами інтернет-сайту<br> _{[[Українська література 5 клас|Календарно-тематичне планування]] української літератури, [[Гіпермаркет Знань - перший в світі!|завдання школяру]] 5 класу, курси учителю української літератури 5 класу} _{Гіпермаркет знань, Українська література, Українська література 5 клас} _{Онлайн бібліотека з підручниками і книгами, плани-конспекти уроків [[Українська література|з української літератури 5 класу]], книги та підручники згідно каленадарного плануванння української літератури 5 класу}