Версия 09:11, 19 августа 2009

                                                                                                              Давньоукраїнські музичні інструменти

                                                                                                                                

   У давньоукраїнському музичному мистецтві існувала велика кількість різноманітних музичних інструментів, про що свідчать згадки в численних письмових джерелах, зображення музичних інструментів у святкових сценах ("ігрищах") та воєнних сценах у літописних мініатюрах, зображення музикантів і танцюристів на ювелірних виробах та побутових речах, а також на унікальних фресках світського змісту у баштах Софійського собору в Києві. До складу цих музичних інструментів належали:
   1. струнні інструменти - гусла (цимбали), гудок (смик), ліра, лютня, кобза, ребек, бандура, торбан, скрипка;
   2. ударні інструменти - бубон, тарілки, литаври;
   3. духові інструменти - труба, дудка (сопілка), дуда (волинка), ріг, ріжок, кугикли ("флейта Пана"), трембіта.

   Широке побутування в давній Україні не тільки власних музичних інструментів, а й відомих інструментів Західної Європи та Сходу, говорить про значні культурні зв'язки з іншими країнами та високий рівень музичного мистецтва того часу. Багато з них, як-то: лютня, ліра, ребек, скрипка - прийнялися на українських теренах та набули тут своїх виконавських традицій і особливих рис.

   Найдавнішим письмовим свідченням про музику у східних слов'ян є повідомлення візантійського історика Феофілакта Симокатта (1-а пол. VII ст.) про те, що греки в 583 р. захопили трьох слов'ян з музичними інструментами. Феофілакт називає їх "лірами", історики вважають, що це були гусла. А найдавніша відома (поки що) археологічна знахідка із зображенням давнього українського танцюриста - з вусами, у вишитій сорочці - належить до VI ст. (срібна позолочена фігура, с. Мартинівка поблизу Канева - фото 1). Про багату музичну культуру періоду Київської Русі образно розповідає нам знаменита фреска ХІ ст. "Скоморохи" Софії Київської, на якій зображено велику групу музикантів - цілий оркестр, - що грають на струнних, ударних та духових інструментах. З правого боку бачимо музиканта, який грає на гуслах, за ним стоїть музикант, що грає на кобзі. Зверху зображені флейтисти і музикант із тарілками. На передньому плані двоє скоморохів танцюють. Ще правіше зображено двох акробатів. У лівій частині композиції збереглося єдине відоме й унікальне у давньоукраїнському мистецтві зображення повітряного органа. Тут видно установку з органними трубами, праворуч - органіста, що натискує руками на клавіші, ліворуч - двох скоморохів, котрі нагнітають повітря в органні труби за допомогою ножних міхів (мал. 1).

   Одним із найбільш відомих, найпоширеніших і найулюбленіших інструментів в часи Київської Русі були гусла. Їх найчастіше зображували та згадували в літературних джерелах і народному епосі. Вони належать до найдавніших музичних інструментів, які побутували на території України. На гуслах грали і любителі народної музики, і музиканти-професіонали: співці та скоморохи. Музика на гуслах супроводжувала багато сторін життя людей: гусла звучали на князівських банкетах і селянських святах, на урочистих церемоніях і у повсякденному побуті, на гуляннях - "ігрищах", на скоморошних утіхах, на весіллях і тризнах. Поети, котрі прославляли подвиги богатирів і героїв, історичні події, виконували свої твори, граючи на цьому інструменті. Поетичний образ такого співця змальований у "Слові о полку Ігоревім": "Боян бо віщий, якщо хотів кому пісню творити... свої віщії персти на живі струни воскладав, вони ж самі князям славу рокотали".
 

   Часто церковники і духовна література засуджували музикантів-гуслярів з їх співами. Так, дізнаємося з "Житія Феодосія Печерського" про відвідини ігуменом Києво-Печерського монастиря князя Святослава Ярославича: "...і там побачив багато музикантів, які грали перед ним: одні бринчали на гуслах, другі гриміли в оргбни, а інші свистіли в збмри, і так всі грали й веселились, як це у звичаї у князів". Отже, як бачимо, в багатих князівських хоромах утримували спеціальні групи музикантів-скоморохів, танцюристів, співців, акробатів, фокусників. Скоморохи ходили зі своїми виступами по різних містах, яких за часів Київської Русі нараховувалося більше ста, брали участь у різних урочистостях, грали на весіллях, виступали на площах. В "Повісті временних літ", розказуючи про поразку у війні з половцями в 1068 р., літописець знаходить цьому багато причин, а також пише, що "цими й іншими способами вводить в оману диявол, всякими хитрощами відвертаючи нас від бога, трубами і скоморохами, гуслами і русаліями". Та все ж любов до співів, гулянь, гри на музичних інструментах не зникла.

   Якими ж були гусла? Гусла - багатострунний щипковий інструмент, пізніше відомий також під назвою "цимбали" (запозичено з польскої мови). За часів Київської Русі вони були двох видів - криловидні (гусла дзвінкі) і шоломовидні (псалтирні). В письмових джерелах вони називалися загальним словом "гусла". Правдиве зображення гусляра з гуслями, наприклад, можна побачити на двохстворчатому пластинчатому браслеті ХІІ ст. із святковими сценками з київського кладу 1903 р., знайденого в Михайлівському монастирі (фото 2) . На стулках браслета ми бачимо фігуру молодого гусляра в шапці, у довгій вишитій сорочці, з п'ятикутними, криловидними, п'ятиструнними гуслами в руках. Під дзвін його гусел танцює жінка у вишитому вбранні з довгими розпущеними рукавами - як казковий лебідь. На іншій стулці зображено в танці молодого воїна з шаблею в одній руці й відкинутим у бік щитом у другій. Такі сценки з народними гуляннями знаходимо і на інших браслетах та літописних мініатюрах. Цікава, надзвичайно жвава й образна картинка із святковим сюжетом передана вмілим світським художником-ювеліром на чаші ХІІ ст. з Чернігова (фото 3) . Тут зображено гусляра, що грає на багатострунних гуслах, і жінку, яка танцює. Навколо веселих людей художник щедро розмістив також радісних птахів, собачок, котика, мишку і т.п. Простенькі гуслі ще називали словом "замри" або "замарни".

   Зображували гуслярів і сидячими, котрі тримають інструмент, за звичай, на колінах - окрилком-голівкою вліво, трохи в нахиленому положенні, голівкою доверху. Пальцями правої руки гусляр бринчав, перебираючи одночасно всі струни. В той же час пальцями лівої руки музикант, виконуючи мелодію, приглушував звучання непотрібних йому струн. Струни кріпилися на кілочках, як свідчить вираз Данила Заточника: "гуслі бо строяться персти (перстами)". Лише в 70-х роках ХХ ст. вперше, в результаті археологічних досліджень, в Новгороді були знайдені декілька цілих гусел, які побутували в часи Київської Русі, та їх деталей (фото 4). І тепер ми маємо уявлення про гусла. Відомо, що завдяки холодному клімату в цьому древньому місті в різних пластах землі збереглося і віднайдено багато інших цінних речей, зокрема берестяних грамот, які характеризували високу культуру Київської Русі. У шести знахідок гусел повністю збереглися окрилки-полочки, де розміщувалися кілки, на яких кріпилися струни. Тому можна говорити про кількість струн у цих інструментів. Так, наприклад, гусла з ХІ ст. мали п'ять струн, з ХІІ ст. - шість, один екземпляр із ХІІІ ст. - дев'ять струн. Але, на жаль, ні разу не були знайдені разом з гуслами струни. Вони могли бути металевими і жильними. Різнились гусла і за розміром. Найбільші з них мали довжину 85 см, а найменші - 35,5 см. Окрилок гусел прикрашали різьбою. За їх конструкцією відновили гусла і сучасні київські майстри, зокрема М. Будник (в 90-х роках ХХ ст.).

   Гуслам споріднений і інший старовинний український багатострунний щипковий інструмент - бандура, яка більш відома сучасним виконавцям і слухачам (фото 5). Вона була настільки поширена й популярна на теренах України, що стала згодом її музичним символом. Бандура мала від 7-9 до 20-30, а то і більше струн, виготовлених із жил. Пізніше їх обвивали мідним дротом. Зображення бандури відоме з XV ст. З другої половини XVII ст. з'являється ускладнений тип бандури, яка мала 30-40, а деколи і 60 струн з додатковою голівкою для басових струн, - торбан, або її ще називали "панська бандура". Історія залишила нам імена славетних українських кобзарів. З виконавців XVIII ст. відомі запорожці Данило Бандурка і Грицько Кобзар. Були кобзарі і в гайдамаків: Прокіп Скряга, Василь Верченко, Григорій Любисток; з ХІХ ст. знаємо Остапа Вересая, Кучугура-Кучеренка. З відомих історичних осіб на бандурі грав гетьман Іван Мазепа, який був добрим поетом і співцем. За переказами, на торбані грав Тарас Шевченко.

   Серед інших давніх інструментів, що побутували на Україні, були лютня із 5-7 струнами та загнутим назад грифом, а також кобза - схожий на лютню струнний щипковий інструмент (фото 6); обидва вони походять від уда - старовинного арабського музичного інструмента. Ранні згадки про ці інструменти знаходимо в записах арабських учених про слов'ян у Х ст. Так, арабський географ Ібн-Даста в книзі "Дорогоцінні скарби" (925 р.) пише, що в районі Куяби (Києва) обряд сіяння супроводжувався музикою на лютні, гуслах, сопілці. Інший арабський мандрівник, Аль-Масуді, у першій чверті Х ст. пише про поховання руса, якому в могилу поклали кобзу. На фресках Софійського собору також бачимо в руках одного з музикантів кобзу - п'ятиструнний інструмент без загнутого, як у лютні, грифа. Тож вочевидь, що кобзарство зароджувалося у глибині віків і було одним із перших мандрівних музичних занять. Кобзарі вважалися професійними музикантами-співцями, основною метою яких було збереження в народі історичної пам'яті через думи та історичні пісні, що їх виконували.

   З другої половини XVI ст. маємо відомості про музичні цехи в українських містах і музик в українському війську. Оркестри та інструментальні ансамблі, де звучали кобзи, лютні та бандури, нерідко існували при міських магістратах, у панських садибах, у навчальних закладах. Найдавніші музичні цехи існували у Кам'янець-Подільському (1578 р.), у Львові (1580 р.). Згадані музичні інструменти були дуже популярні серед козацтва. На початку ХІХ ст. на співців-бандуристів, кобзарів - провідників національних традицій та ідеї було вчинено багато гонінь і утисків. Уже в ХХ ст., після трагічного з'їзду в Харкові в 1934 р., під час якого зникли, а точніше, були знищені, 200 кобзарів, кобзарська традиція занепала. Стали повністю замовчуватися традиційні українські інструменти, стиралися з пам'яті кобзарські пісні та їх моральний вплив. На початку 1960-х років у Почаєві, куди зібралися на релігійне свято кобзарі-лірники, їх з ненавистю кинули в машину, вивезли за 30 км від Почаєва, подалі від людей, викинули, потрощили кобзи і ліри, порвали одіж. Мабуть, жоден народ не зазнав такого послідовного та масштабного винищення національних надбань, ігнорування мистецьких явищ народної культури. І лише в останнє десятиліття-півтора ми маємо можливість знову повернутися до її скарбів. Традиційні бандура та кобза сьогодні знову звучать на сцені і в побуті, супроводжують ентузіастів у їхніх мандрівках і завойовують широку популярність.

Серед розписів Софійського собору великий інтерес викликає постать музиканта зі смичковим інструментом (фото 7). Смик, або гудок, - стародавній український трьохструнний смичковий інструмент, який часто використовувався скоморохами ("гудочниками") ще за часів Київської Русі і був дуже поширений. В кінці ХІІ ст. українські музиканти стали використовувати також західноєвропейський трьохструнний смичковий музичний інструмент ребек. З Х ст. в Україні, крім деяких видів європейської ліри, поширився струнний смичковий інструмент із такою ж назвою, але іншої конструкції (фото 8). Корпус цієї ліри має форму як у лютні чи гітари, з дуже короткою шийкою, число струн - від 3 до 6. Смичком слугує натерте каніфоллю коліщатко, ручку осі якого крутить музикант. Усі струни такої колісної ліри звучать одночасно. Клавіші на верхній деці слугують для зміни звуку. Особливого поширення набула ліра по всій території України з XV-XVI ст. Мандрівники-лірники ходили дорогами і стежками і супроводжували свої пісні та думи грою на інструменті.

   Як і в багатьох народів, на Україні з давнини побутували й ударні інструменти, скажімо бубон, який тоді не був схожий на сучасний нам бубон-диск з однією мембраною та дзвіночками. Бубном за часів Київської Русі називали барабан. Таким його зображено на літописних мініатюрах. Це був інструмент, дуже схожий на сучасний барабан, з ціліндричним корпусом і двома мембранами, взаємно перетягнутими тасьмою. Грали на цьому барабані за допомогою особливого пристрою - ремінної кульки на шкіряному ремінці з дерев'яною ручкою (мал. 2). Але на деяких мініатюрах можна бачити і справжній бубон. Добре відомий також інший ударний самозвучний музичний інструмент - тарілки: два металеві диски, якими вдаряють один об другий. Їх зображення також можна знайти на багатьох літописних мініатюрах та фресках. Ще один ударний мембранний музичний інструмент - литаври складається з казаноподібного металевого корпусу, верх якого затягнуто шкірою, по ній ударяли паличкою з кулькою на кінці, обтягнутою шкірою. Литаври в Україні були відомі з кінця XV ст. під назвою "тулумбаси" і використовувалися як сигнальний інструмент. Пізніше, у XVI-XVIII ст., литаври належали до військових козацьких клейнодів.

   Серед духових музичних інструментів на Україні в давнину були поширені інструменти, виготовлені з рогів тварин - тура, вола та інших. Ці музичні інструменти слугували мисливцям, воїнам, пастухам. Велике поширення також мали дерев'яні труби різної величини і форми - духові мундштучні музичні інструменти. Для їх виготовлення кусок дерева розколювали по довжині, видовбували в обох половинках жолобки, потім з'єднували (скручували) ці половинки і насаджували мундштук. Такі труби не раз знаходимо на літописних мініатюрах. Як видно з мініатюр, були труби й мідні. Труби використовували для подачі сигналів, грали трубний салют при різних урочистих подіях. Трубою збирали військо до походу, на трубах грали при заключенні миру, поверненні військ із походів, зустрічах князів, послів і т.п. Інколи труби, як і інші інструменти родини флейтових - дудки, сопілки - робили з отворами, котрі забезпечували можливість отримати на них послідовного ряду звуків різної висоти. Подекуди побутували й архаїчні флейти - кугикли ("флейти Пана" - мал. 3). Вони являли собою набори трубочок різної довжини, які виготовляли з очерету, бузини, різних зонтичних рослин, стовбур яких порожній у середині. Волинка, або дуда (українська назва), що поширена в багатьох країнах світу, - духовий язичковий музичний інструмент з повітряним резервуаром (міхом). Міх - куля з шкіри забезпечував безперервне звучання дуди. Зображення цього інструмента також бачимо на багатьох давніх мініатюрах.

   До суто українських давніх духових мундштукових музичних інструментів належить трембіта - велика дерев'яна труба (до 3 м) без вентилів і клапанів.

   І сьогодні, завдяки використанню старовинних музичних інструментів в аранжуванні пісень, сучасні виконавці з переможним успіхом презентують Україну на світових музичних конкурсах (наприклад, Руслана на конкурсі "Євробачення" у 2004 р.).

   Загуде, заграє, забринить де-не-де, як шум віків, старий музичний інструмент. І вбирає, веселить, зачаровує душу, веде її в мандри нашої історичної пам'яті.

                                                                                                                                                                                                                                                                                 Надія Музичук