Версия 07:41, 30 июня 2009

Ліна Костенко
(нар. 1930)

БЕРЕГИНЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Уже в першій своїй збірці ("Проміння землі", 1957) Ліна Костенко напророкувала собі нелегку долю. Схильна до афористичного формулювання поетичної думки, вона один із віршів завершила гіркувато-лукавим висновком:

Щастя треба — на всякий випадок.

Сили треба — на цілий вік.

«Треба» —це слово не випадково в неї повторилося. За ним—відчуття свого обов'язку й призначення. Тоді, на початку шляху, власна життєва місія ще тільки вгадувалася. Але доля хутко підтвердила: так, Ліні Костенко судилося стати в українській літературі 1960—1980-х рр. „цитаделлю духу”. Безкомпромісність—ось пароль її поезії. У часи, коли ідеологічний контроль над словом і думкою людини після короткої крущовської «відлиги» знову став тотальним, від Ліни Костенко вимагалося бути такою, як усі. Але ж недарма вона в тій же збірці «Проміння землі» розповіла нам про художника Верне, який звелів друзям прив'язати його до щогли, коли на морі буде гроіа. Щоб змалювати грозу, передати барвами гул стихії, він мав зустріти її з відкритим обличчям, а не ховатися в каюті, спостерігаючи за нею крізь вікно...

В її поезії чується бунт проти стандартизації, спрощення, примітивізації людини. Неповторність —ось друге з ключових понять, смислових знаків волелюбної музи Ліни Костенко. Час, який дістався Ліні Костенко для життя, теж потребував від неї самозреченості, віри й відваги.

Своєю поезією за часів безмовності й стандарту вона рятувала честь української літератури...

Біографія поета—в його поезії. Так і в Ліни Костенко; зовнішню канву її життя легко викласти в кількох рядках стислої довідки. Народилася 19 березня 1930 р. на березі Дніпра—в містечку Ржищів, що на Київщині. Батько — людина неординарного хисту — за часів сталінщини зазнав лихоліть: був репресований, пройшов крізь ГУЛАГ. Із шестирічного віку Ліна Костенко мешкає в Києві. Ще школяркою почала відвідувати літературну студію при Спілці письменників України. Потім навчалася в Київському педагогічному інституті. В 1952—1956 рр.— Москва, Літературний інститут ім. М. Горького... Закінчила його з відзнакою.

Водночас із Ліною Костенко в тому інституті навчалися Роберт Рождественський, Юнна Моріц, Фазіль Іскандер, вірменський поет Паруйр Севак. О тій самій порі, що й вона, яскраво заявили про себе молоді поети А. Вознесен-ський та Є. Євтушенко, популярність яких стане однією з прикмет духовного життя періоду суспільної «відлиги», У колі старших друзів Ліни Костенко—М. Светлов: у його семінарі вона навчалася...

Після повернення з Москви додому Ліна Костенко могла пересвідчитися, що і в Україні дедалі сміливіше розправляє плечі молоде покоління—«шістдесятники».
Духовна біографія Ліни Костенко тісно переплелася з долею українського «шістдесятництва».

Три її перші збірки з'явилися одна за одною: «Проміння землі» — 1957, «Вітрила» — 1958, «Мандрівки серця» — 1961 р. Наступна ж побачить світ аж... 1977 р.
У віршах, що увійшли до збірки «Проміння землі», домінує замилування красою світу, те відчуття органічності та яскравості буття, яке в молодості дарує людині ілюзію її вічності. Первозданність, чистота, органічне злиття з поетично-чарівним світом природи...

...І ось—після збірки «Мандрівки серця»—шістнадцятирічне мовчання. Здається, поетеса собі його таки напророкувала— ще тоді, коли писала про схожу на зелених птиць папороть, яка рветься до неба, але лісова гущавінь тримає її, що аж крила переплутались («Папороть»). А ще більше, коли прозорою алегорією натякала на задуху, втрачену свободу,— це у вірші про великих риб, яких море викинуло на берег і вони закам'яніли на граніті, «щоб знали люди, як то важко рибам навічно залишатись без води» («Гранітні риби»).

Алегоричні «гранітні риби» Ліни Костенко—чи не найпереконливіша відповідь на питання про причини її затяжного вимушеного мовчання. Все мало значення. І громадянська поведінка поетеси з її принциповим нонконформізмом (небажанням пристосовуватись), який виявлявся у ди-сидентстві, порушенні численних ідеологічних табу. І сповнені волелюбних мотивів вірші, частина яких друкувалася в закордонних виданнях. І просто —незалежна вдача поетеси, її яскравий талант, що дратував різних чиновних «людей у футлярі». Вона відчайдушно захищала своє право бути самою собою. Не визнавала свавільного втручання в рукописи своїх збірок з боку цензури й редакторів. Хай ліпше не виходять зовсім, аніж мають з'являтися читачеві покаліченими...

Але мовчання бувас красномовнішим за слова. Присутність Ліни Костенко відчувалася в духовній атмосфері українського суспільства всупереч усьому. Раніше чи пізніше її слово мало прорвати загати й перепони.

Сталося це 1977 р. Вже значно пізніше Ліна Костенко зізналася, що її збірка «Над берегами вічної ріки» змогла побачити світ лише після того, як сама вона оголосила голодування. Перед тим дві поетичні збірки Ліни Костенко — «Зоряний інтеграл» 11963 р.) та «Княжа гора» (1972 р.) — були заблоковані цензурою.

Від літератури «соціалістичного реалізму» вимагався тотальний мажор —у ліриці ж Ліни Костенко нерідко переломлювалися драматичні колізії буття. І це, загалом, фундаментальна особливість її таланту —трагедійний харахтер світовідчування. У своїх віршах вона й справді промовляє «від імені болю» (А. Макаров). Дисонанси й катаклізми спонукають її до творчості значно частіше, ніж гармонія й мажор. Але зосередженість поетеси на дисонансах не є, звісна річ, чимось самодостатнім. За нею вчувається госгре жадання більш розумного й щасливого влаштування людського життя. Прагнення ладу, краси, затишку, свободи...

«ГАРМОНІЯ КРІЗЬ ТУГУ ДИСОНАНСІВ...».
ЛЕЙТМОТИВИ ПОЕЗІЇ

Після 1977 р. (збірка «Над берегами вічної ріки») вона видала історичний роман у віршах «Маруся Чурай» (1979), книжку віршів та поем «Неповторність» (1980), поетичну збірку «Сад нетанучих скульптур» (1987), «Вибране» (1989).

У літературних періодичних виданнях друкувалися фрагменти її поеми «Берестечко», нові поетичні цикли, уривок із повісті про Чорнобиль.

У 1987 р. за роман у віршах «Маруся Чурай» та збірку «Неповторність» Ліна Костенко була пошанована Державною премією України імені Тараса Шевченка. А 1994 р. за книжку «Інкрустації», видану італійською мовою, їй присуджено премію Франческо Петрарки, якою Консорціум венеціанських видавців відзначає твори видатних письменників сучасності.

У поезії Ліни Костенко є свої лейтмотиви, тобто наскрізні теми, образи.

Вже в перших збірках поетеси болісно зазвучав мотив дитинства, вбитого війною. Потрясіння, пережите поколінням її ровесників у роки фашистської навали, довго мучило пам'ять, відлунившись у низці поетичних творів Ліни Костенко (як і в прозі Є. Гуцала, Г. Тютюнника, М. Вінграновського, В. Близнеця).

«Мій перший вірш написаний в окопі» —той перший вірш, що його дівчинка з містечка над Дніпром написала «мало не осколком» на стіні окопу, не зберігся; упав снаряд, і стіна з великими дитячими літерами осипалася. Але залишилися спогад, болюче відчуття війни як чогось страхітливого, неприродного, антилюдяного. З цього почуття й постали такі вірші Аши Костенко, як «Смертельний падеграс». «Я виросла у Київській Венеції», «Мій перший вірш написаний в окопі», «У Корчуватому, під Києвом...», «Пастораль XX сторіччя».

За всіма канонами пастораль вимагає ідилічного змалювання сцен сільського життя. У «Пасторалі XX сторіччя» Ліни Костенко теж с пастушки, але яка далека вона від ідилії! Перед нами трагедія: смерть трьох сільських хлопчиків, яких убила війна. Пасучи череду, знайшли залишену в полі гранату, взялися розбирати її—і всі загинули.
Пронизлива драматургія вірша підсилена контрастом. Замість ідилії, обіцяної назвою вірша, — смерть пастушків. Є в цьому різкому протиставленні своя сумна іронія: які вже там пасторалі в цьому кривавому XX сторіччі...

Але вибухова сила контрасту в трагічній «пасторалі» Ліни Костенко остаточно вивільнюється аж у новелістичній кінцівці вірша, де несподівано в разючому зближенні виявляються смерть і життя. Мати одного з загиблих пастушків, приголомшена потрясінням, «розродилась, і стала ушосте — мати». Це нове народження постає у фіналі вірша про парадокси XX сторіччя як бунт самої природи проти нищення, наруги й безуму.

Поважне місце у доробку Ліни Костенко займають вірші, які в її «Вибраному» складають великий розділ «Душа тисячоліть шукає себе в слові». Більшу їх частину об'єднує мотив іронії історії, парадоксального зв'язку часів.

Ліна Костенко любить зближувати епохи. Історія часто присутня в її поезії. «Душа тисячоліть» озивається до читача своїми уроками, долями, пристрастями. Всім тим, що можна назвати неповторним ароматом часу.

Минуле цікавить поетесу найчастіше своїми перегуками з днем нинішнім і вічністю. Воно має «звичку» так чи так повторюватися — і саме ця повторюваність змушує думати про іронію історії. Звідси —лукава багатозначність цілої низки віршів Ліни Костенко. Ви читаєте про забуте Богом плем'я тода [у вірші, який так і називається «Плем'я тода»), чи про перших румунських художників у вірші їх пам'яті,— і швидко починаєте розуміти, що вам говорять про важливі сучасні речі, які стосуються й вас самих.

Натяки, які складають підтекст вірша, у літературознавстві називають алюзіяші. Цей спосіб надзвичайно поширений у поезіях Ліни Костенко з циклу «Душа тисячоліть шукає себе в слові». Порядки і звичаї соціалістичної ери змушували українського митця тримати зброю езопової мови напоготові.

Тією ж метою — вимушеним маскуванням правдивого слова, адресованого здогадливому читачеві,— зумовлена й притчовість цілої низки віршів Ліни Костенко («Перш, ніж півень запіє», «Притча про ріку», «Місто Ур»). В основі притчі лежить принцип параболи: мова заходить про віддалений від сучасного автора світ, щоб потім повернутися до дня нинішнього; якийсь окремий факт передає комплекс суспільних протиріч і ставлення автора до нього. У вірші «Кольорові миші», скажімо, йдеться про дівчинку Анну з «шістсот якогось року», яку судять у Вишгороді за дивний «гріх»: з багряних кленових листочків «вона робила... кольорові миші», як повідомляє судові сусід-скаржник. Від тієї забавки немає спокою, каже сусід: «чаклунка» Анна збила з пуття його дітей, які забули про свої цяцьки, адже тепер «вночі їм сняться миші кольорові».

Змальована кількома колоритними штрихами сцена суду оголює суть конфлікту й морального змісту вірша: зіткнулися неповторність і стандарт.

Власне, дівчинку Анну судять за те,  що вона— з її незрозумілою для оточення яскравою фантазією —не така, як усі.

Фантастичне закінчення вірша змушує задуматися про вічні істини, про нас самих, нашу здатність протистояти уніфікації й насиллю над індивідуальністю.

З-поміж минулих віків поетесу чи не найбільше ваблять до себе княжі часи —епоха Київської Русі. Причому майже завжди поштовх для поетичного роздуму дають їй саме драматичні, а то й трагічні моменти в долях людей і народів— цілком у згоді з особливостями світовідчування Ліни Костенко.

Прикметною рисою характеру її ліричної героїні с максималізм, а він не визнає компромісів, запобігання перед сильними світу цього, мімікрії. Максималіст про все судить за високими моральними мірками, але й самому собі виставляє суворі вимоги. Нелегка творча доля Ліни Костенко зумовила появу в ії поезії мотиву морального стоїцизму митця, який став на прю зі «світом». Недарма серед її супутників і співрозмовників бачимо Сковороду, Шевченка. Пушкіна, — тих, кого світ ловив, але не впіймав...
У віршах Ліни Костенко про поетів-співців не раз прохоплюється щось особисте, зі сфери її власних болей і гіркот.

Поет, співець у Ліни Костенко-—обов'язково з терновим вінком на чолі. Він гордо і саможертовно несе свій хрест, він свідомий свого високого призначення, він, кажучи словами Пушкіна, «сам свій вищий суд». У портреті незалежного, болісно-гордого митця, що його бачимо в ліриці Ліни Костенко, є й така риса: непіддатність компромісам, неприйняття суєти й пристосуванства.

Про те, що конформізм згубний для таланту, знали давно, але кожна доба створює свої альтернативні ситуації, в яких художникові належить пройти крізь випробування. За змови з власною совістю, половинчастість, компроміси доводиться платити—в українській літературі багато підтверджень цієї істини (від «Лісової пісні» Лесі Українки до балади «Крила» І. Драча й роману «Спектакль» В. Дрозда). Ліна Костенко теж не раз говорила у своїй поезії про само-руйнацію таланту в ситуації, коли його упіймав світ. Своєрідним підсумком роздумів поетеси про місію митця, його свободу і стосунки з владою, про тиск гнітючих обставин, що ламають одних, а інших перетворюють на фортецю духу, є її драматична поема «Сніг у Флоренції».

І знову маємо справу з алюзією: на сторінках поеми йдеться про XVI ст., французьке містечко Тур, де в монастирі усамітнився старий італійський скульптор Джован-франческо Рустичі,—але, по суті, у творі Ліни Костенко змодельовано духовно-психологічну ситуацію в Україні 1970-х рр. З діалогу двох ченців, яким починається поема, стає ясно, що по обидва боки монастирського муру склалася атмосфера, яка гнітить особистість, пробуджуючи страх і покору.

А на перший план невдовзі виступає Старий — скульптор Рустичі, який на схилі літ приходить до невтішного висновку: «Мене немає. Був». Нерв поеми—диспут Рустичі з флорентійцем, тобто—самим собою, моральний самосуд героя. Історія Рустичі —це історія руйнування таланту під тиском компромісів. Світ зловив його своїми спокусами — настала тяжка розплата. Блискучий митець перетворюється на раба владик і юрби!

Моральна колізія знаходить у поемі максималістську розв'язку. Якщо ти справжній митець, то знай, що ноша твоя незмірно важка. Суєтне бажання змінити терни на лаври обходиться надто дорого —саморуйнацією таланту. Тому, взявши на себе тягар творця, неси свій хрест до кінця, будь сином народу, не розмінюйся на спокуси, стоїчно долай незгоди, втішайся тим, що вічність—спільник твій, а не скороминущих властителів.

Дивовижна метафора є в поемі Ліни Костенко «Сніг у Флоренції»—створена зі снігу статуя, що розтає, коли пригріє сонце. Слава вельмож ефемерна, вона минає разом із владою. Генії ж—залишаються, як антипод Рустичі Мікеланджело Буонарроті, який не зламався: замкнувся в гордій самотині, у болях за долю республіки, перетворився на фортецю духу, а возвеличувати земних володарів не захотів.

Що ж, нетанучі скульптури щастить створити тільки незламним.

Своєю спрямованістю, характером конфлікту, духом максималізму поема «Сніг у Флоренції» близька до драматичної поеми Лесі Українки «Оргія».

Найбільше гармонії та душевної злагоди —у тих віршах Ліни Костенко, де домінує мотив єднання людини з природою. Хоч і їх не назвеш ідилічними картинками («Слайди», «Гроза проходила десь поруч», «Ліс», «Біднесенький мій ліс...»). Відчуття гармонії—від абсолютного взаєморозуміння й взаємодовіри природи та розкритої навстіж душі ліричної  героїні.  Деякі  з  пейзажних  малюнків  поетеси сповнені язичницького духу—щось первісне є в її одухотворених, «олюднених» деревах, річках, дощах, горлицях... Згадки про Стрибога, Берегинь, Перуна тут не випадкові: атрибутика поганства цілком органічно населяє світ природи у Ліни Костенко. Звідси—гостре відчуття причетності до чогось первозданно-буйної о, віковічного, власне—до «душі тисячоліть».

Цікаво, що язичницька атрибутика притаманна саме пейзажній ліриці Ліни Костенко, християнські ж, біблійні образи вона найчастіше використовує як імпульс для алю-зІй і притчовості.

Тема відпочинку душі серед гармонійної природи, частиною якої є й сама людина, переростає, отже, у мотив апокаліпсису, зникання життя, викликаного людською нерозумністю.

Репутація «царя природи», як колись було названо людину, у літературі трьох останніх десятиріч серйозно похитнулася. Надто реальною стала загроза самознищення людства, надто тривожні «сигнали» подає природа, у храмі якої людина сьогодні нерідко поводиться просто по-варварськи. Стогін рік і морів, виснаженого, а то й отруєного хімікатами чорнозему, розростання грізних озонних «дір» щодня нагадують про це. А що вже казати про величезну кількість зброї (в тому числі й атомної), накопиченої на нашій маленькій та беззахисній планеті і призначеній для нищення, вбивання, плюндрування! А тепер ще й моторошне чорнобильське відлуння...

Колись Ліна Костенко написала про новітніх «неандертальців»: «Здається ж, люди, все у них людське, але душа ще з дерева не злізла...». Втім, її гірка іронія, сарказм, зняття ореолу з «царя природи» —це не розчарування в «пото sapiens». Це біль і сором, це бажання зачепити сарказмом за живе, вивести людину зі стану агресивної бездумності словом гірким і гострим. За іронією Ліни Костенко, викликаною гримасами цивілізації, нерідко криється скрушне зітхання або й вигук тривоги, здивування, образи. Сарказм поетеси—то зворотний бік її гострої туги за гармонією.

Рубіконом для неї став Чорнобиль.

Чорнобиль—це межа, трагічний знак, фатум. Людство звідтоді почало нагадувати метелика, який летить на світло, щоб згоріти. І яка сила може зупинити той його самовбивчий лет?

Іронія в останніх поезіях Ліни Костенко стає дедалі уїдливішою, гострішою. Вона замішана на трагічних відчуттях.

Чи є така біда, яка здатна чомусь навчити «homo sapiens»? У назві нового великого циклу поетичних мініатюр поетеси — «Коротко —як діагноз» —є слово з медичного лексикону: йдеться ж бо про хворий світ...

Слово поетеси тяжіє до крайнього лаконізму й афористичності. Колишнє лукавство й кепкування над недолугими сучасниками змінилося тоном трагічної іронії. Голос поетеси долинає вже мовби з прийдешнього —її уява побувала там, зафіксувавши безум зникання життя. Мініатюри-інкрустації Ліни Костенко —це її апокаліпсис, її contra spem spero.
Певно, несподіванкою для давніх читачів Ліни Костенко була поява в її ліриці останніх років мотиву прощания із селянською Атлантидою, «останньою в світі казкою». У збірці «Сад нетанучих скульптур» є низка віршів, у яких запеклися біль порожніх хат, самотня печаль останніх жителів «неперспективних» сіл («Затінок, сутінок, день золотий», «Дзвенять у відрах крижані кружальця», «На спиляному осокорі»). Очевидно, тема селянської Атлантиди прийшла до Ліни Костенко разом із спогадами, пронизливим відчуттям проминання часу, який тече, як пісок крізь пальці, з напружено-драматичними пошуками «слідів роду», що їх поетеса сподівається знайти «у плачах і легендах», з усім комплексом питань, пов'язаних із роздумами про те, що залишає по собі людина—на землі та в пам'яті нащадків.

У вірші «Українське альфреско» виразно бачиш добрих і печальних діда та бабу, що сидять на призьбі своєї хати, наодинці зі «стомленим лелекою» та любистками і жоржинами, якими щедро засаджено двір.

Над шляхом при долині, біля старого граба,
де біла-біла хатка стоїть на самоті,
живе там дід і баба, і курочка в них ряба,
вона, мабуть, несе їм яєчка золоті.

Поки що тільки слово «самота» в другому рядку дещо порушує гармонію, казкову інтонацію. Услід за поглядом поетеси наш зір стрімко рухається «від цілості до часті», як писав у трактаті про секрети поетичної творчості І. Франко. Щойно окреслилися пунктири панорами (аж ген, при долині, видніється старий граб), — як ураз усе наблизилося, наче за чарівним помахом руки, аж видно стало «вишні чорноокі» на гіллі. Деталі увиразнюються, увага загострюється.


Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки.
А потім довго-довго на призьбі ще садять.
Я знаю, дід та баба —це коли є онуки,
а в них сусідські діти шовковицю їдять.

Чуже дитя на руках у самотніх діда та баби, до яких не їдуть їхні власні діти й онуки,—це і е той пуант, образне «вістря» поезії, що вражає чи не найбільше. Ідилія перших двох строф обернулася пекучою драмою.

Дорога і дорога лежить за гарбузами,
і хтось до когось іде тим шляхом золотим.
Остання в світі казка сидить під образами.
Навшпиньки виглядають жоржини через тин...

Яка все-таки разюча й вибухова сила контрасту: казкова атрибутика, зовнішня узвичаєність—і терпкий біль двох літніх людей, які без надії сподіваються, біль, що набирає особливої концентрації в останній метафорі.

Емоційним багатством відзначається й інтимна лірика Ліни Костенко, пронизана мотивом любові ял прекрасної стихії ніжності й осяяння душі. У книзі «Вибраного» вона складає розділ «Безсмертним рухом скрипаля».

Кохання в ліриці Ліни Костенко —це кристал із безліччю граней. Свято. Полон. Шаленство. Наслання. Хвороба. Сон. Чаклунство... Це самозреченість І відчай, втіха і смуток, беззахисність і сила; це поразка раціо та безмежжя ніжності, викликаної співзвучністю двох душ, які озиваються назустріч одна одній.

Слово «ніжність» походить від слова «нега», що означає розкіш, блаженство, солодке забуття. Ніжність — супутниця любові. Для її пробудження потрібен, кажучи мовою психологів, об'єкт кохання, а значить—захоплення, обожнювання, замилування.

Люблю до оніміння,
до стогону, до сліз...

Це дуже характерні для інтимної лірики Ліни Костенко рядки з вірша «Недумано, негадано». Ще й там характерні, що в них— бунт проти ерзац-почуттів, напівлюбові, лукавства й розрахунку. У цьому розумінні вони дещо «старомодні» — вірші Ліни Костенко про любов. У них не знайдете поширеної в модерній літературі сексуальної розкутості, еротичних екзальтацій, буйства плоті. Вони так само «старомодні», як і вічномолоді сонети Данте,  Петрарки, Шекспіра, як пушкінське «Я пам'ятаю мить чудову», як Лосине «Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти...».

«Моя любове, я перед тобою...».Можна сказати, що це —вірш моління. Так звертаються до Всевишнього. Ліричне переживання в цій поезії Ліни Костенко породжене тією миттю, коли душу переповнюють передчуття любовного полону, блаженство і тривога, яка вже не в силі зупинити сердечну повінь. Стихія вже поруч; уже ти в її владі, як човняр, нанесений у розбурхане море. І що обіцяє воно тобі —ласку, порятунок чи загибель?

Моління ліричної героїні вірша сповнене благань. Але викликані вони не стільки острахом, скільки відчайдушною і самозреченою готовністю самій стати часткою стихії.
Любові блаженні сни... «Блаженні» —лукавий епітет. У ньому значення переливаються, як сонце на морській гладіні. Блаженство? Так. Але блаженний—це ще й божевільний. І святий—теж (згадайте біблійні тексти: «Блажен, хто вірує...»). А в рядках Ліни Костенко присутні всі ці відтінки водночас!

Воістину бездонне слово...
Бо й саме почуття любові —також бездонне...

Ще одним свідченням цього у довгому ряду аргументів від літературної класики є роман у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай».

• акселеративні методи на уроці                        • національні особливості
• виділити головне в уроці - опорний каркас            • нічого собі уроки               
• відеокліпи                                           • нова система освіти
• вправи на пошук інформації                           • підручники основні допоміжні
• гумор, притчі, приколи, приказки, цитати             • презентація уроку
• додаткові доповнення                                 • реферати    
• домашнє завдання                                     • речовки та вікторизми       
• задачі та вправи (рішення та відповіді)              • риторичні питання від учнів
• закриті вправи (тільки для використання вчителями)   • рівень складності звичайний І
• знайди інформацію сам                                • рівень складності високий ІІ
• ідеальні уроки                                       • рівень складності олімпійський III
• ілюстрації, графіки, таблиці                         • самоперевірка
• інтерактивні технології                              • система оцінювання
• календарний план на рік                              • скласти пазл з різних частин інформації
• кейси та практикуми                                  • словник термінів
• комікси                                              • статті
• коментарі та обговорення                             • тематичні свята                         
• конспект уроку                                       • тести
• методичні рекомендації                               • шпаргалка     
• навчальні програми                                   • що ще не відомо, не відкрито вченими