Гіпермаркет Знань>>Історія всесвітня>>Всесвітня історія 10 клас>> Всесвітня історія: Великобританія у 20- 30-х роках.

   1.Становище країни після Першої світової війни. Для Британської імперії, як і для інших країн-учасниць, Перша світова війна, за перемогу в якій заплатили своїми життями 900 тис. британців, рішуче позначилася на подальшій долі імперії. Унаслідок війни традиційні британські галузі економіки - вуглевидобувна, металургійна, суднобудівна скоротили своє виробництво. Натомість хімічна галузь, автомобіле-, літако- і машинобудування - галузі, що працювали на війну, перебували на піднесенні. Перебудова британської промисловості проходила боляче для країни. До того ж скоротився експорт британських товарів, Англія втратила традиційні ринки збуту товарів, а нових не набула.
   Проте довгоочікуваний мир, що настав у 1918 р., був настільки радісною подією, що тимчасово «згладжував» проблеми. Упродовж двох повоєнних років у Британії спостерігався справжній купівельний бум: населення, прагнучи надолужити згаяне за роки війни, скуповувало практично всі товари, що з'являлися на полицях крамниць. Та, як це завжди буває, гроші скоро скінчилися й товари, які вироблялися у дедалі більшій кількості, уже не розкуповувалися. У 1920 р. розпочалася звичайна у такій ситуації криза перевиробництва, що змінилася застоєм.
   При цьому соціального вибуху не сталося. Власне, перед країною найменш гостро, порівняно з іншими європейськими державами, постала загроза комуністичної революції. Натомість у суспільстві, де вкорінилися парламентські традиції й законність, загострилася боротьба за соціальну справедливість. Причому обидва табори - працівники і роботодавці, розуміли цю справедливість по-своєму: робітники вимагали від підприємців і держави дотримання їхніх економічних прав, а підприємці - скасування запровадженого у роки війни державного регулювання економіки при збереженні державного субсидіювання.
   Чи не головною повоєнною проблемою Британії було ірландське питання - ірландські націоналісти більше не задовольнялися гомрулем (самоврядуванням). На виборах у грудні 1918 р. в Ірландії перемогла націоналістична партія Шін Фейн, а в ірландській столиці Дубліні самопроголошений парламент проголосив Ірландію незалежною республікою.
   У 1919 р. в Ірландії розпочалася громадянська війна, в якій провідну роль відігравала Ірландська республіканська армія (ІРА). Проти незалежності виступили уряд Д. Ллойд Джорджа та шість протестантських графств Ольстера.
   1921 р. між ворогуючими сторонами було укладено перемир'я й досягнуто домовленостей, за якими Ірландія отримала статус домініону у складі Британської імперії, а шість протестантських графств Ольстера - право проголосувати за вихід зі складу Ірландської республіки і залишитися частиною Сполученого Королівства.
   Не уникла Британія й загальноєвропейських повоєнних проблем: промислового спаду, безробіття і, як наслідок, зниження рівня життя більшості населення. Насамперед ці проблеми були пов'язані зі змінами у світовій торгівлі. По-перше, падіння цін на сировину призвело до збідніння британських колоній, а відтак - до скорочення британського експорту в колонії. По-друге, продукція індійських та японських текстильних фабрик через дешевизну робочої сили почала витісняти Англію з її традиційних ринків збуту.

   2.Внутрішня політика лейбористських та консервативних урядів у 20-30-х рр. Поворотним пунктом у новітній британській історії стали парламентські вибори, що відбулися у грудні 1918 р.
   Лейбористська партія набрала відразу 2,3 млн голосів і отримала 63 місця в парламенті, уперше ставши провідною опозиційною партією. Також ці вибори були першими, в яких взяли участь жінки (ті, яким виповнилося 30 років). Країна стала свідком грандіозної перемоги лідерів, які обіцяли «вичавити» достатньо коштів і цінностей з Німеччини на відшкодування страждань британців у роки війни. Лідер лібералів Д. Ллойд Джордж залишився прем'єр-міністром, але політика його коаліційного уряду надто залежала від консерваторів.
   Парламентські уряди лібералів та консерваторів існували в Британії упродовж багатьох століть і здавалося неймовірним, що цьому настане кінець. Почергово то одні, то інші перебували чи біля керма влади, чи у статусі парламентської опозиції.
   Коли 1923 р. було сформовано перший лейбористський уряд, знайшлося чимало недалекоглядних людей, які перелякалися, що це знаменує початок революції в країні.
   Проте скоро вони самі пересвідчилися в тому, наскільки вони помилялися. Лейбористи заперечували комунізм російського ґатунку і обстоювали винятково конституційний шлях приходу до влади. Прем'єр-міністр Рамсей Макдональд виявився зовсім не диктатором і, до того ж, послідовним прихильником Ліги Націй.
   Його уряду судилося проіснувати чотири роки, і 1924 р. до влади повернулися консерватори на чолі зі Стенлі Болдуїном (цей уряд проіснував до 1929 р.).  
   С. Болдуїн був досвідченим політиком, але виявився недостатньо активним прем'єром. Він щиро вірив у те, що після жахів і страждань Першої світової війни понад усе британці потребують миру і спокійного життя. Відтак не випадково у Локарно міністр закордонних справ О. Чемберлен грав одну з головних ролей у відродженні віри у довготривалий мир у Європі. Ця віра настільки опанувала багатьма британцями, що вони не часто замислювалися над тим, що протока Ла-Манш не може бути перешкодою для ворожої авіації...
   Уряд С. Болдуїна прагнув проводити спокійну внутрішню й зовнішню політику, проте саме період прем'єрства С. Болдуїна був неспокійним часом соціальних конфліктів у Британії. Найскладнішою була шахтарська проблема. Для англійців, які непорушно шанують традиції, вугілля було не просто джерелом тепла, воно було невід'ємним атрибутом британського способу життя. Цілі покоління сформувалися з переконанням, що у світі може трапитись що завгодно, але камін, розпечений англійським вугіллям, повинен завжди палати в оселі. Проте з часом шахти стали збитковими, попит на вугілля скоротився через післявоєнну економічну депресію на континенті та конкуренцію з боку нафти.
   Британські тред-юніони (профспілки) вважали, що таке становище склалося тому, що приватні власники не дбають про стан вугільної промисловості, а відтак існує єдиний вихід - шахти потрібно націоналізувати. Власники шахт дотримувалися іншої думки - щоб шахти могли успішно конкурувати з новими джерелами енергії, а шахтарі й далі мали роботу, слід подовжити тривалість робочого дня і скоротити заробітну плату. Про те, що в роки війни власники шахт отримували надприбутки, але на модернізацію шахт виручку не витрачали, вони воліли не згадувати.
   Ще 1921 р. уряд повернув шахти власникам, чим накликав на себе гнів шахтарів. Упродовж п'яти років держава витрачала чимало коштів платників податків на субсидії власникам шахт, щоб ті не скорочували кількість робочих місць під приводом збитковості шахт. Наприкінці квітня 1926 р. державні субсидії припинилися і власники почали звільняти шахтарів з роботи. Реакція шахтарів була блискавичною - 3 травня вони розпочали грандіозний страйк, який переріс у загальнобританський і тривав до 12 травня, завдавши найтяжчого у XX ст. удару британській промисловості.
   Проте шахти стали яблуком розбрату не лише між шахтарями і власниками шахт, страйк розколов Британію навпіл: по один бік конфлікту стали шахтарі, по інший - середні та заможні верстви.
   Шахтарів підтримав Британський конгрес тред-юніонів (БКТ), а власників - уряд С. Болдуїна, через що прем'єр опинився віч-на-віч із загрозою загального страйку. Профспілки інших галузей закликали своїх членів припинити роботу на підтримку шахтарів, які вимагали підвищення заробітної плати і поліпшення умов праці.
   Дев'ять днів життєдіяльність країни підтримувалася завдяки участі добровольців, які прибирали вулиці, вивозили сміття тощо, проте майже нікому не спадало на думку вдатися до революції і повалити парламент. Англійці віддавали перевагу вирішенню справ у рамках закону, не перетворюючи трудовий конфлікт в особисту ненависть. Відомий навіть випадок, коли між страйкарями і поліцією було організовано футбольний матч.
   Так само повелися й усі без винятку політичні партії, закликавши до порозуміння, щоб протистояння не переросло у громадянську війну.
   11 травня 1926 р. Верховний суд країни визнав страйк незаконним і вже наступного дня керівництво БКТ оголосило про його припинення. Страйк шахтарів, які не підкорилися рішенню Генеральної ради БКТ, тривав до кінця листопада.
   Крах загального страйку послабив позиції тред-юніонів і вони не відновили свою могутність аж до закінчення Другої світової війни. Проте він змусив парламент прийняти у 1927 р. важливий закон про трудові конфлікти і профспілки. Цей закон завдав тред-юніонам такого удару, від якого вони не отямилися до закінчення Другої світової війни.

   Вимоги закону про трудові конфлікти і тред-юніони
   - Між оголошенням страйку і його початком має пройти певний час («охолоджувальний період»), щоб роботодавці й працівники спробували порозумітися, уникнувши страйку
   - Організатори та учасники незаконних страйків підлягали штрафу чи навіть відповідальності перед судом
   - Масове пікетування заборонялося
   - Політичні внески тред-юніонів до скарбниці Лейбористської партії заборонялися
   - Тред-юніони державних службовців не могли членствувати в БКТ

   3.Прояви світової кризи 1929-1933  рр. у Британії. У 1929 р. лейбористи на чолі з Р. Макдональдом, зі значною перевагою вигравши парламентські вибори, сформували однопартійний кабінет. Проте другому лейбористському уряду судилося швидко відчути полум'я «Великої депресії». У серпні 1931 р. світова економічна криза перевиробництва зачепила й Британію. Найбільшої глибини криза досягла навесні 1932 р., коли обсяги виробництва скоротилися більш ніж на 1/5.
   Уряд добре розумів природу кризи перевиробництва товарів і послуг, проте обрав для подолання інфляції найкоротший, але й соціально найвразливіший вихід - скоротив державні витрати. Така політика партії, яка неодноразово декларувала, що вона є захисником людей праці, спричинила невдоволення нею не лише серед населення, а й серед лейбористів.
   У результаті в серпні 1931 р. лейбористський уряд подав у відставку, розраховуючи забезпечити партії переконливу більшість у парламенті на дострокових виборах, що відбулися того ж року. Проте сталося інакше - лейбористи не лише не поповнили свою фракцію у парламенті, а й програли вибори. Тоді ж Р. Макдональд, вийшовши з партії з нечисленною групою лейбористських прихильників, очолив коаліційний (спільно з консерваторами) «національний уряд». Ця коаліція лише за назвою була консервативним урядом. У 1935 р. Р. Макдональд поступився прем'єрським кріслом лідеру Консервативної партії С. Болдуїну.
   Політичне життя незвичної до політичних скандалів, тим більше у зв'язку з королівською родиною, Англії 1936 р. було збурене у зв'язку з подіями, що сталися після смерті внаслідок застуди короля Георга V. У січні принц Уельський і герцог Корнвелльський став новим королем - Едуардом VIII. Проте на заваді тривалому і, можливо, щасливому правлінню нового короля став його намір побратися з простолюдинкою - американкою Уолліс Симпсон. Від імені уряду і більшості британців прем'єр-міністр С. Болдуїн поставив короля перед вибором: або кохана, або корона.
   І король прийняв рішення - 10 грудня 1936 р. Едуард VIII звернувся по радіо до нації із заявою, що він зрікається трону на користь свого брата герцога Йоркського. Останній у травні 1937 р. став королем Георгом VI, а Едуард, зберігши титул «Королівської Величності», виїхав зі своєю обраницею до Франції, де вони через місяць взяли шлюб.
   Зміни сталися не лише на троні, айв уряді. Унаслідок конституційної кризи кабінет на Даунінг-стрит, 10 зайняв консерватор Невілл Чемберлен, молодший брат О. Чемберлена. Упродовж наступних років консерватори домоглися деякого економічного відновлення країни, але міністри виявилися сліпими перед загрозою миру, яка насувалася з боку диктаторських режимів. Більшість британців, які проголосували на виборах 1937 р. за консерваторів, були в цілому задоволені своїм життям і не виявляли бажання ризикувати миром і статком, щоб спинити А. Гітлера та Б. Муссоліні. Коли у 1938 р. вони зорганізувалися, було надто пізно.

Всесвітня історія 10 клас. Полянський П. Б.

                                                                                           Британська імперія на початку ХХ ст.               
_{Чому в останній третині ХІХ ст. Англія поступово втрачає провідне місце у світовій економіці? Згадайте, що стало причиною занепаду і кризи ідеології і політики англійських лібералів у цей час.}
1 Економічний розвиток. Втрата промислової і торговельної першості. Кінець XIX - початок XX ст. - період швидкого економічного піднесення США і Німеччини - для Англії обернувся втратою монопольних позицій у світовій промисловості й торгівлі. У 1871-1913 рр. виробництво промислової продукції в країні збільшилося лише в 2,2 раза, тоді як у США воно зросло в 9, Німеччині - у 6, а у Франції - у 3 рази. Наприкінці XIX ст. англійська індустрія посідала вже не перше, а третє місце у світі. Частка Великої Британії у світовій торгівлі скоротилася з 22 % у 1870 р. до 15 % у 1913 р.
Головна причина відставання країни полягала у застарілій технічній базі промисловості. Англійська індустрія, сформована переважно у першій половині XIX ст., була не в змозі конкурувати з передовими підприємствами США й Німеччини. Для заміни устаткування були потрібні чималі кошти, але далеко не кожний підприємець був готовий здійснити дорогі технічні нововведення. У цьому і не вбачалось особливої необхідності. Наявність в Англії колоніальних володінь з неосяжними ринками збуту товарів, дешевою робочою силою і сировиною дозволяла одержувати високі прибутки і на застарілій техніці, але технічне відставання вже невдовзі відбилося на обсягах виробництва. США стали випереджати Англію за виплавкою чавуну і сталі. Німеччина виявилася серйозним конкурентом у торгівлі і вже в 90-х рр. почала тіснити Британію на її власних ринках. Англійський текстиль ще утримував першість у світі, але становище металургії і металообробки сильно потерпало від іноземної конкуренції.
Становище ускладнювалося тим, що британський уряд продовжував дотримуватися фрітредерської політики. Адже у свідомості багатьох англійців з принципом свободи торгівлі пов'язувалися колишні економічні успіхи країни, її перетворення на «майстерню світу». Але часи індустріальної переваги Англії минали, і безмитне надходження до країни закордонної продукції ставило британських підприємців у невигідні умови.
З кінця XIX ст. англійський капітал у дедалі більших розмірах вивозиться до колоній, вкладається в експлуатацію їх сировинних і аграрних ресурсів, будівництво залізниць, розвиток колоніальної торгівлі. Прибутки від закордонних інвестицій Англії досягли на початок XX ст. 90-100 млн фунтів стерлінгів на рік, що в п'ять разів перевищувало прибутки країни від зовнішньої торгівлі. Зв'язок із колоніальними окраїнами імперії здійснювався за допомогою фінансових установ. У 1904 р. 50 англійських банків мали 2279 колоніальних відділень, тоді як банки Франції - лише 136, а Німеччини - 70.
Деякі галузі англійської індустрії були лише почасти зачеплені іноземною конкуренцією. Так, кораблі, побудовані на верфях країни, не мали собі рівних за морехідними якостями. 

І Англійська буржуазія
Британські верстати охоче купували за кордоном, і навіть США відставали від Англії за обсягом експорту машин. Велика Британія зберігала провідну роль у світовій посередницькій торгівлі, а Лондон, як і раніше, вважався міжнародним фінансовим центром. Англійська буржуазія аж ніяк не почувала себе бідною родичкою поруч із своїми молодими конкурентами. Вона і надалі керувала найбагатшою країною світу.
Наприкінці ХІХ ст. в Англії з'являються перші великі об'єднання підприємців, що досить швидко встановили монопольний контроль над колоніальною торгівлею, суднобудівною і військовою промисловістю. Однак у традиційних галузях британської індустрії (вугільній і текстильній) монополізувати виробництво було складніше. Значну роль тут продовжували відігравати незалежні, часто сімейні фірми.
2 Політична система Сполученого Королівства. Королівство Англія, включаючи князівство Уельс, було окремою державою до 1707 р., доки не об'єдналося із Шотландією у Королівство Велика Британія. Після формальної унії з Ірландією у 1801 р. було утворено Сполучене Королівство Великої Британії та Ірландії, що стало відтоді офіційною назвою держави. Після надання парламентом королеві Вікторії у 1876 р. титулу імператриці Індії в офіційних англійських документах почала вживатися назва «Британська імперія».
На початок ХХ ст. за своїм державним устроєм Велика Британія була парламентською монархією. Вищий державний орган - парламент, що складався із палати лордів і палати громад, обговорював і приймав закони країни, які вступали у силу після їх затвердження монархом. Вся виконавча влада належала кабінету міністрів, право на формування якого здобувала партія, що перемагала на виборах, а її лідер, як правило, ставав прем'єр-міністром. Проте монархія зберігала певні важелі впливу на політичне життя країни. Королева призначала прем'єр-міністрів. Уряд зобов'язаний був інформувати її про будь-які більш-менш серйозні зміни у внутрішній і зовнішній політиці.
З 1837 до 1901 р. трон Великої Британії посідала королева Вікторія, яка стала символом історії Англії у добу вищого піднесення її могутності.
Королева високо ставила королівські права і нікому не дозволяла зазіхати на них, оскільки вважала себе гарантом конституційності і традиційних британських свобод. Вона не конфліктувала з парламентом і не зазіхала на його повноваження. Але всі прем'єр-міністри Англії починали листи до неї словами: «Смиренно виконуючи свій обов'язок» і робили свої доповіді стоячи.
Політичне життя Англії визначалося суперництвом двох партій - ліберальної і консервативної, що виникли на основі колишніх парламентських угруповань вігів і торі. До середини 80-х років XIX ст. безумовну перевагу в парламенті мали ліберали, але потім, у зв'язку з кризою ідеології і політики партії та її розколом, вони надовго поступаються своїми позиціями консерваторам. З 1886 до 1905 р. останні перебували при владі 17 років, спираючись на підтримку всієї земельної аристократії, промислової і фінансової буржуазії, державних чиновників і навіть частини кваліфікованих робітників. Упродовж 1895 - 1905 рр. торі беззмінно формували уряди, які очолювали лорд Солсбері і його небіж лорд Бальфур.
До кінця XIX ст. члени тред-юніонів, що обиралися до парламенту, проходили за підтримкою або за списками лібералів. Назріла необхідність законодавчого захисту своїх прав змусила англійські профспілки переглянути свою парламентську тактику. У 1900 р. Лондонський конгрес тред-юніоністів утворив Комітет робітничого представництва з метою обрання робітничих депутатів до парламенту. Обрані депутати повинні були створити в палаті громад окрему фракцію, але в інтересах робітників їм дозволялося співпрацювати з лібералами.
Комітет створювався на основі колективного членства профспілок і вже в 1904 р. об'єднував понад 1 млн чоловік. У 1906 р. Комітет було перейменовано на лейбористську (робітничу) партію, яка на перших же виборах завоювала 29 парламентських місць. Таким чином, в Англії з'явилася нова впливова політична організація, якій згодом судилося посісти місце лібералів у двопартійній системі країни. З моменту свого створення лейбористська партія стояла на реформістських позиціях.
Перед Першою світовою війною відбулося організаційне оформлення також лівих соціалістів. Проте, створена на марксистській основі Британська соціалістична партія не змогла очолити робітничий рух і залишалася нечисленною організацією.
3 Ліберальні реформи в Англіі на початку XX ст. Д. Ллойд Джордж. У 1901 р. померла королева Вікторія. Три покоління британців народилися, а багато хто з них і помер за її царювання. Королева стала символом цілої доби, її образ асоціювався з величчю і могутністю імперії. Вона уособлювала для англійців міцність і сталість Великої Британії, вірність її традиціям.
Англія вступила в XX ст. у стані війни з бурами, і на гребені шовіністичного піднесення перемогу на парламентських виборах знову здобули консерватори. Проте війна і світова економічна криза, що саме почалася, поставили торі перед серйозними проблемами у внутрішній і зовнішній політиці. Знову підняте питання про протекціонізм - необхідність захисту англійського ринку від іноземної конкуренції - викликало серйозні розбіжності у партії і ледь не спричинило її розкол. У 1905 р. уряд лорда Бальфура подав у відставку, а на виборах 1906 р. консерватори зазнали повної поразки - до влади знову повернулися ліберали на чолі з Г. Кемпбелл-Баннерманом.
Проте з часів У. Гладстона ліберальна партія зазнала серйозних змін. Від колишньої доктрини державного невтручання в економіку і трудові відносини ліберали зберегли лише відданість фрітреду. До того ж у ході виборчої кампанії на перший план у партії висунулося радикальне крило прихильників реформ і соціального прогресу, яке незабаром очолив один з найталановитіших політиків тогочасної Англії Девід Ллойд Джордж. Саме він, очоливши міністерство торгівлі і промисловості, став ідеологом і провідником ліберальних реформ, проведених у країні на початку XX ст.
ІСТОРИЧНИМ ПОРТРЕТ

І Д. Ллойд Джордж
Девід Джордж (1863-1945), пізніше відомий під прізвищем Ллойд Джордж, народився в родині вчителя. Рано втративши батьків, він виховувався у дядька Ллойда, власника невеликої шевської майстерні у закутковому валлійському селі. Девід самоуком опанував початки юриспруденції, вступив до адвокатської контори і став співпрацювати з місцевою пресою. У 27 років він стає депутатом парламенту, і незабаром молодий валлієць звернув на себе увагу неабияким ораторським талантом, активністю і незмінною кмітливістю.
Ллойд Джордж зажив слави бунтаря. Однак, пропонуючи йому місце в уряді, керівництво лібералів знало, що робить: партія потребувала ораторської майстерності Ллойд Джорджа, його незрівнянної здатності до соціального маневрування.
Обійнявши посаду міністра торгівлі й промисловості, Ллойд Джордж зумів запобігти кільком великим страйкам, виступивши посередником на переговорах між підприємцями і робітниками. За його ініціативою в 1906 р. парламент заборонив промисловцям висувати тред-юніонам позови щодо збитків від страйків, а згодом створено королівську (державну) комісію для посередництва у трудових конфліктах на виробництві.
Головного значення Ллойд Джордж надавав проведенню соціальних реформ, узявшись за цю справу з властивою йому рішучістю й енергією. Адже від голосів робітників-виборців тепер залежало майбутнє його партії.
У 1907 р. ліберали провели через парламент новий закон про компенсацію при нещасливих випадках на виробництві. У 1908 р. було запроваджено 8-годинний робочий день для гірників і встановлено пенсії для робітників з 70-літнього віку. У 1909 р. в Англії було законодавчо встановлено мінімум заробітної плати, а в 1911 р. запроваджено державне соціальне страхування за хворобою, інвалідністю і безробіттям. Кошти для страхування надходили з державного бюджету, вносилися підприємцями і самими робітниками.
Пост міністра фінансів, зайнятий у 1908 р. в уряді Г. Асквіта, дозволив Ллойд Джорджеві активніше впливати на політику уряду. Але перший
же проект бюджету, поданий ним до парламенту, зіткнувся з лютим опором консерваторів. Проект передбачав значне збільшення податків із заможних верств населення для фінансування зростаючих військових видатків та нових соціальних програм і зачіпав насамперед інтереси великих землевласників.
Боротьба навколо бюджету втягнула уряд лібералів у затяжний конфлікт з палатою лордів, який закінчився 1911 р. прийняттям нового закону про парламент. Повноваження верхньої палати було значно обмежено, вона взагалі позбавилася права втручатися в бюджетні питання. Інші законопроекти вона могла затримувати лише двічі; якщо ж палата громад приймала їх утретє, вони ставали законами і без санкції лордів.
Піднесення визвольного руху в Ірландії і залежність від голосів ірландських депутатів змусили уряд лібералів внести в 1912 р. на розгляд парламенту новий білль про гомруль. Однак і цього разу консерватори зустріли законопроект у багнети. Вони зажадали розчленування Ірландії і виведення з-під юрисдикції майбутнього ірландського парламенту її північно-східної частини - Ольстера, де проживали протестанти - нащадки англійських переселенців. Хоча закон про гомруль було прийнято 1914 р., Ольстер виключався зі сфери його дії, а війна, що саме розпочалася, дала урядові привід відкласти його здійснення.
4 Колоніальні загарбання Англії. Утрата промислової монополії і загострення конкуренції на світовому ринку наклали відбиток на зовнішню політику Великої Британії. Одним з головних її завдань стає зміцнення і розширення колоніальної імперії. Невтримні загарбання втягнули Англію в гострі конфлікти з усіма великими державами і погіршили її міжнародне становище. У 1898 р. англо-французьке колоніальне суперництво в Африці ледь не призвело до війни між двома країнами.
У 1899 р. британський уряд спровокував англо-бурську війну, яка тривала два з половиною роки. Військова потужність Англії незмірно перевищувала сили бурських республік, але розрахунки агресорів на «воєнну прогулянку» не виправдалися. Наприкінці 1899 р. бури завдали їм двох важких поразок, що змусило британське командування перекинути на південь Африки 450-тисячну армію. Бури продовжували опір, вдало застосовуючи тактику партизанської війни. Але сили були нерівні, і 1902 р. війна закінчилася приєднанням Трансваалю й Оранжевої до англійських володінь у Південній Африці.
Війна коштувала Англії 6 тис. убитих, 23 тис. поранених і 16 тис. померлих від ран. Гнітюче враження справило в країні повідомлення про жахи винайдених британською вояччиною концентраційних таборів. За роки війни від голоду і хвороб у них померло 20 тис. бурів, в основному старих, жінок і дітей.
Намагаючись зміцнити єдність Британської імперії, англійський уряд надавав «білим колоніям» (населеним європейськими переселенцями) статус домініону, тобто самоврядної території. Слідом за Канадою, що мала статус домініону з 1867 р., права самоврядування дістали Австралія, Нова Зеландія (1907) і Південна Африка (1910). Починаючи з 1907 р., британський уряд став регулярно збирати імперські конференції для консультацій з домініонами у найважливіших питаннях зовнішньої і внутрішньої політики.
5 Перехід від політики «блискучої ізоляції» до політики союзів. Підготовка до війни. До початку XX ст. Велика Британія традиційно утримувалася від участі в європейських коаліціях, керуючись у зовнішній політиці лише власними інтересами. Прем'єр-міністр країни лорд Солсбері на кинутий йому якось докір щодо відсутності союзників відповів, що Англія їх не потребує, і назвав її ізоляцію «блискучою»: над землями імперії ніколи не заходить сонце, її піддані нараховують півмільярда, королівський флот за тоннажем і вогневою міццю перевершує об'єднані сили всіх інших морських держав.
Упевнені в невразливості острівного положення Англії та у перевазі її військового флоту, британські дипломати вважали за кращу зовнішню політику не зв'язувати собі руки союзами з іншими державами, заохочувати конфлікти між ними і мати з цих конфліктів користь для Англії. Для збереження «європейської рівноваги» Велика Британія звичайно протидіяла найсильнішій континентальній державі, не дозволяючи їй посісти домінуюче становище в Європі.
Однак, погіршення міжнародного становища країни на початку XX ст. змусило англійський уряд змінити зовнішньополітичний курс. Різке посилення військової і морської могутності Німеччини, її неприховані територіальні домагання створювали реальну загрозу існуванню Британської імперії. Політика ізоляції ставала небезпечною, і британська дипломатія почала шукати союзників у майбутній сутичці з Німецькою імперією. У 1904 р., після врегулювання взаємних колоніальних претензій в Африці, Англія уклала військово-політичну угоду з Францією, що дістала назву Антанти («Сердечної згоди»). У 1907 р. Антанта стала потрійною: підписавши з Англією конвенцію про поділ сфер впливу в Ірані, Афганістані і Тибеті, до неї приєдналася і Росія. Таким чином, у результаті угод 1904-1907 рр. зусиллями англійських дипломатів остаточно оформився військово-політичний блок трьох держав, який протистояв країнам Троїстого союзу. Політичну підготовку до війни було завершено.
Задовго до початку війни британський уряд почав посилено озброювати країну: за десять передвоєнних років воєнні витрати Англії збільшилися втричі

■ Так виглядали у ті часи кораблі британського військового флоту
. Створений 1910 р. Комітет імперської оборони розробив стратегічний план у масштабі імперії. Поряд з посиленням флоту в Англії було створено армію, готову, в разі потреби, до боїв на європейському континенті.
Перевірте себе
1. Визначте особливості економічного розвитку Великої Британії на початку ХХ ст. Куди і чому переважно спрямовувались вільні кошти, нагромаджені англійським капіталом?
2. Схарактеризуйте особливості політичної системи Сполученого Королівства. Які повноваження на початок ХХ ст. зберігала британська монархія?
3. Розкажіть про виникнення лейбористської партії. Чому, на вашу думку, вона згодом зайняла місце лібералів у двопартійній системі?
4. Охарактеризуйте суть і спрямованість соціальних реформ, здійснених англійськими лібералами з ініціативи Д. Ллойд Джорджа. Чому, на вашу думку, вони викликали опір консерваторів та членів палати лордів?
5. Визначте причини зміни традиційного зовнішньополітичного курсу Великої Британії на початку ХХ ст. Чому вона змушена була відмовитись від політики «блискучої ізоляції»?
6. Які причини змусили англійський уряд укласти союз із своїми давніми політичними і колоніальними суперниками - Францією та Росією?
7. Що означає поняття «домініон»? Які колонії Англії і чому здобули права домініонів?

ДОКУМЕНТИ СВІДЧАТЬ
Зі статті у британській газеті «Таймс», 1901 р.
Настало XX століття... Ми вступаємо в нове століття спадкоємцями досягнень і слави минулого; ми стали більш зрілими... Наш державний лад з особистої монархії, обмеженої спадкоємною аристократією, перетворився в демократичну систему найліберальнішого типу... І це перетворення відбулося без усяких болючих порушень традицій минулого... Володіючи такою формою правління, володіючи великим нагромадженим багатством, яке суттєво проникло в усе суспільство, володіючи - і це найголовніше - народом процвітаючим, задоволеним, мужнім, розумним, котрий вірить у свої сили, ми можемо з надією дивитися вперед, не боячись буревіїв та конфліктів, через які, можливо, нам треба буде пройти.
Яким чином популярна англійська газета коментувала зміни в політичному житті Великої Британії?
Статут Комітету робітничого представництва (січень 1905 р.)
(КРП об'єднував 158 тред-юніонів, 73 ради тред-юніонів і деякі інші організації)
I. Комітет робітничого представництва є федерацією профспілок, виробничих рад, Незалежної робітничої партії, Фабіанського товариства. Кооперативні суспільства також можуть входити до його складу.
II. Мета. Забезпечити шляхом об'єднаних дій вибори до парламенту кандидатів, що висуваються перш за все товариствами, що приєдналися до Комітету або входять до його складу, які планують утворити в парламенті особливу фракцію з власними парламентськими лідерами і власною політикою з робітничого питання, суворо утримуючись від злиття з якою-небудь групою консервативної або ліберальної партій і від підтримки її політики...
VIII. Парламентський фонд
а) Мета. Надавати допомогу у витратах на виборчу кампанію і підтримку робітничих кандидатів, висунутих Виконавчим комітетом КРП.
б) Розміри внесків. Усі товариства, що пристають до КРП, за винятком виробничих рад, повинні вносити до його фонду щорічно по 1 пенсу з кожного члена не пізніше за останній день кожного фінансового року.
г) Витрати. Утримання депутатів. Усі депутати, обрані за сприяння КРП, отримують винагороду в однаковому розмірі з парламентського фонду, в сумі не більше 220 ф. ст. у рік.
З якою метою і на яких принципах створювався Комітет робітничого представництва, реорганізований згодом у лейбористську партію?
Чому, на вашу думку, обраним за його сприяння депутатам заборонялось об'єднуватись з представниками інших партій?
Передвиборне звернення лейбористів (1906 р.)
Майбутні вибори повинні вирішити питання: бути або не бути робітникам дійсно представленими в парламенті?
Кажуть, що палата громад - палата народу, але саме народу там до цих пір немає.
Лендлорди, підприємці, адвокати, пивовари і фінансисти - ось хто має в ній силу... Чому ж не робітники?
Профспілки вимагають такої ж свободи, яку мають підприємці. їм у цьому відмовляють.
Чиї інтереси у парламенті мала представляти лейбористська партія?
Промова Д. Ллойд Джорджа на захист бюджету (Лондон, літо 1909 р.)
Проект бюджету... складено не просто з метою введення податків, а податків, які повинні принести користь. Пора зрозуміти, що прийшов час, коли забезпечення старих і бідняків диктується необхідністю для нашої країни - мабуть, найбагатшої країни в світі. У країні багато людей, кого провидіння наділило великим багатством, і якщо серед них знаходяться такі, які відмовляються дати досить стерпні пожертвування на користь менш вдалих їх співвітчизників, то вони скупі багачі. Ми пропонуємо домогтися більшого за допомогою бюджетного білля. Ми збільшуємо податки з тим, щоб забезпечити захист від зла і страждань, які несе з собою безробіття.
Які соціальні верстви, на думку Д. Ллойд Джорджа, мали нести на собі основний податковий тягар для фінансування соціальних програм?
Виступ одного з лідерів консервативної партії А. Бальфура у Ноттінгемі з приводу проекту гомруля 1913 р.
Тим, хто вважає, що ірландський патріотизм у його винятковій і більш чи менш ворожій Англії формі збережеться вічно, я б шанобливо порадив серйозно поміркувати про наслідки надання Ірландії за межами Ольстера повної автономії, яка може спричинити і потенційне відокремлення. Така політика, згубна для Ірландії і небезпечна для Великої Британії, задовольнить лише найбільш крайні вимоги ірландських націоналістів, але нічого більше не дасть.
Чому британські консерватори побоювались надання Ірландії автономії?
Сесіл Родс про плани встановлення світового панування Великої Британії
Гроші і енергія мають бути спрямовані на заснування і розвиток секретного товариства, справжнім наміром і метою якого має бути поширення британ-
ського володарювання у світі, удосконалення системи еміграції із Сполученого Королівства і колонізації британськими підданими всіх країн, де засоби існування сприятливі для їх енергії, праці і заповзятливості, а особливо для заняття британськими поселенцями внутрішнього континенту Африки, Святої Землі, долини Євфрату, островів Кіпру і Кандії, всієї Південної Америки, островів Тихого океану, не зайнятих ще Великою Британією, всього Малайського архіпелагу, берегової смуги Китаю і Японії, возз'єднання кінець кінцем Сполучених Штатів Америки як складової частини Британської імперії, встановлення системи колоніального представництва в імперському парламенті, який може прагнути до злиття роз'єднаних частин імперії.
Які експансіоністські плани виношувались правлячою верхівкою Великої Британії на початку ХХ ст.?
ДАТИ І ПОДІЇ
1899-1902 рр. - англо-бурська війна.
1906 р. - утворення Лейбористської партії.
1906 - 19І1 рр. - соціальні реформи Д. Ллойд Джорджа.
1911 р. - Акт про парламент. Обмеження повноважень
палати лордів.

Т.В. Ладиченко, С.О. Осмоловський Всесвітня історія 10 клас
Вислано читачами з інтернет-сайту

_{Планування з всесвітньої історії, підручники та книги онлайн, курси та завдання з всесвітньої історії для 10 класу}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.