Гіпермаркет Знань>>Історія України>>Історія України 9 клас>> Історія України: Від етносу до нації; від Малоросії та Галицької Русі до України. «Українське питання». «Український проект»

ВІД ЕТНОСУ ДО НАЦІЇ; ВІД МАЛОРОСІЇ ТА ГАЛИЦЬКОЇ РУСІ ДО УКРАЇНИ. «УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ» - ПРОБЛЕМА ПАНІВНИХ НАЦІЙ. «УКРАЇНСЬКИЙ ПРОЕКТ»

Український етнос, народність, нація

Протягом усього свого історичного розвитку народи світу і серед них, звичайно, українці пройшли кілька етапів суспільного об'єднання. Першим етапом і одночасно формою суспільного об'єднання був рід. Наступним стало плем'я, що складалося з кількох споріднених родів. Племена об'єднувались у союзи племен, які вже були протодержавами, тобто первинними державами. Найпотужніші з них (наприклад, союз полян) зуміли створити й відстояти від нападників свою державу — Русь.

Держава об'єднувала в єдине ціле кілька споріднених союзів племен. За її сприяння вони почали перетворюватися на етнос (що в перекладі з давньо-грецької мови означає «народ»). Головною силою, що спочатку об'єднувала племена та їхні союзи в єдине ціле, була влада володаря, оперта на військову силу. У такий спосіб сильніші нав'язували слабшим свої вірування, міфи, уподібнювали інші етнокультурні особливості своїм. Майже одночасно держава виступила інструментом формування юридичної єдності. Щоб забезпечити порядок, володарі створювали кодекси законів, які, прийшовши на зміну усним нормам і правилам, єднали людей у рамках новостворених держав, що підпорядковували собі союзи племен.

Першим законодавцем Київської Русі був князь Ярослав Мудрий, який в XI ст. запровадив норми державного права у своїй державі. Створений ним збірник законів нині відомий під назвою «Руська правда». Вона складається з «Правди Ярослава», або «Найдавнішої Правди», «Правди Ярославичів», або «Статуту Ярославичів». «Руська правда» мала великий вплив на подальший розвиток законодавства України, Росії, Білорусі, Литви.

Однодумцем і помічником Ярослава Мудрого, який брав участь у створенні «Правди Ярослава», був перший київський митрополит Іларіон — автор «Слова про закон та благодать» (1037).

Одночасно держава, як інструмент захисту від зовнішніх ворогів, згуртовувала людей у бойову спільноту. Захищені військовою силою держави й впорядковані відповідними законами, розвивалися землеробство, ремесло, торгівля. Ці форми трудової діяльності все міцніше об'єднували етнос на широких територіях у стійку спільність, що відрізняла «своїх» від «чужих» за етнокультурними характеристиками та самоназвою.

Етноси, що втрачали свою державу, поставали перед загрозою повного зникнення. Адже завойовники всілякими засобами намагалися позбавити підкорені народи їхніх етнокультурних рис, щоб вони забули, хто вони є. Після цього вищі соціальні верстви вливалися і зміцнювали еліту народу-завойовника, а простий люд, утративши свою культуру, освіту, а з ними й гідність, перетворювався на слухняних підданих, наймитів, холопів.

Водночас із державою етнос об'єднували віра і церква. Його продовжувала згуртовувати етнічна культура, насамперед мова. Саме ці підойми після втрати державності дали можливість пригнобленому українському етносу не уподібнюватися поневолювачам, а тривалий час зберігати свою самобутність. Сукупність розглянутих характеристик і становлять зміст поняття «етнос».

У стані етносу український народ перебував понад тисячу років. Зрозуміло, що на початку і наприкінці тисячоліття це була спільнота з різними уявленнями, навичками, історичним досвідом, рівнем, розумінням навколишнього світу і самого себе. Щодо українського народу за часів зрілого середньовіччя — раннього Нового часу — більшість учених використовували термін «народність». Зрештою, нині поняття «український етнос», «українська народність» — це один синонімічний ряд.

Справжній переворот у житті європейських народів здійснила Велика французька революція наприкінці XVIII ст. Після неї народи Європи стали швидко набувати ознак нації. Це означало, що їхнє усвідомлення етнокультурної спільності збагатилося також усвідомленням своєї політичної значущості. Позбавивши влади монархів і землевласницьку верству, народ сам почав приймати політичні рішення і став джерелом влади. Він сам визначав свою власну долю та долю держави. Народ став сувереном, тобто перебрав у свої руки верховне право керувати своєю державою. Іншими словами, нацією може стати той етнос, який, виступивши на арену політичного життя, самостійно визначатиме власні по¬літичну мету, завдання та шляхи їх досягнення. На цій підставі визначається поняття «нація».

Українське питання

Тоді, коли багато європейських народів, розпочавши своє перетворення в нації ще з раннього Нового часу під впливом ідей Великої французької революції,   успішно продовжили його в XIX ст., український народ потрапив у дуже скрутну історичну ситуацію.

Націотворчі процеси, які розпочалися в Україні ще за часів Української козацької держави, створеної гетьманом Богданом Хмельницьким, припинилися через скасування Російською монархією, до складу якої ввійшла Україна, автономії Слобожанщини, ліквідацію Гетьманщини та зруйнування Запорозької Січі. Тому, особливо на початку XIX ст., українство перебувало в становищі бездержавного, пригнобленого етносу, приреченого на повну втрату своєї культури, а з нею — своєї власної сутності.

Розділивши українців та їхні землі між собою, Австрійська та Російська імперії відверто нехтували інтересами етносу (народності) з тисячолітньою історією, самобутньою культурою, потребами економічного життя й територіальної єдності. Українські культурні й громадські діячі XIX ст. намагалися протистояти асиміляційній політиці імперії. Так постало українське питання, яке кожна з протиборчих сторін намагалася вирішити на свою користь.

Зміст українського питання полягав у комплексі болючих проблем. На державні посади призначали представників панівної нації та не допускали на них українців. Через це не вирішувалися ані загальносуспільні проблеми, ані проблеми окремих громад, що мусили терпіти свавілля чужої влади, яка чи не розуміла, чи відверто нехтувала їхніми інтересами. До вже згаданого долучалися й питання економічної несправедливості, ігнорування інтересів українських ремісників, промисловців, сільськогосподарських виробників. Україна була позбавлена власної системи освіти. Австрійська та Російська імперії створювали нездоланні перепони для розвитку української культури, збереження традицій, народних звичаїв і побуту. Одним із найжорстокіших проявів нищення духовної сутності українства було насильницьке запровадження великодержавної мови й заборона використання української. Українське питання проявлялося й насильницьким розділенням українського народу між двома імперіями. Нарешті, складовою українського питання стали приниження честі й гідності українців представниками панівних націй.

Сутність будь-якого національного питання, у тому числі й українського, полягає не лише в утисках, яких зазнає народ, а й у тому, як він (а особливо його еліта) чинить опір несправедливості.

Український проект

Саме нове українство стало творцем українського проекту — плану перетворення українського етносу в націю, а Малоросії та Галицької Руси в Україну. Його творці виходили з того, що українська нація вже існувала, маючи державу за часів Київської Русі, Великого князівства Литовського, доби Гетьманщини. Тому вони розглядали свій план як проект «національного пробудження», національного відродження.

ДУМКА ВЧЕНОГО
Відомий український учений Роман Шпорлюк вважає, що «національний проект» пригнобленої нації є політичним від самого початку. Навіть якщо його творці й учасники «заперечують будь-які політичні наміри або задуми, наполягаючи на тому, що вони піклуються тільки про народну культуру, фольклор або місцеву історію. Однак реальне значення цієї діяльності рівнозначне заявам: «Ми — відмінний від інших народ», «Ми маємо свою землю», «У нас є особисте минуле, особиста історія». І в епоху націоналізму кожний, хто це робить, може піти далі, ще на один крок до безумовного висновку: «І все це доводить, що ми достатньо відмінні від ВАШОГО народу, вашої країни і вашої історії, щоб заслуговувати на право користуватися всіма прерогативами батьківщини»

На думку відомого чеського вченого Мирослава Гроха, національний проект утілюється в життя в три етапи. На першому — академічному — головними його учасниками є вчені. Вони збирають матеріал, який відображає минуле і сучасне життя нації. Після академічного наступає культурницький етап, головними, учасниками якого є митці, діячі освіти і культури. Вони популяризують думки окремих учених серед широких народних мас. Заключний (третій) етап — політичний. Його головні діячі — це політики, які ведуть широкий загал до політичної боротьби за національні права. Завершальним акордом цього етапу має бути проголошення державної незалежності нації.

Академічний (науковий) етап українського визвольного руху. Даний етап є початком визвольного руху для європейських народів, які втратили державність, проте не бажали змиритися з пригнобленим становищем і розпочали боротьбу за незалежність. Спочатку нащадки козацької старшини та «любителі малоросійської старовини» збирали історичні та етнографічні "Матеріали про життя українського народу. Вирішальною силою академічного етапу стали вчені й аматори, які вивчали історичне минуле, збирали знання про традиції народу, його звичаї, народну творчість та побут. Розпочавшись наприкінці XVIII ст., академічний етап не припинявся протягом усього XIX ст. Усе нові й нові вчені все глибше і глибше вивчали сутнісні особливості українського народу, спільне та відмінне порівняно з іншими народами Європи.

Пошук науково-історичних підвалин української окремішності. Найяскравішою працею початку академічного періоду визвольного руху є «Історія русів». Провідна ідея праці невідомого автора — обґрунтування історичного права українського народу на незалежне державне життя. Він засуджував польську і російську політику щодо України й доводив законність боротьби українського народу проти чужоземного поневолення, як польського, так і російського.

Автор наголошував, що лише Україна є прямою спадкоємницею Київської Русі, що вона має власну, відмінну від Росії, історію. Істотна особливість цієї праці — чітка державницька позиція. І внутрішні, і зовнішньополітичні події автор аналізував з погляду інтересів українського народу та української козацької держави. Отже, автор «Історії русів» започаткував справу відновлення історичної правди, повернення доброго імені українським політичним діячам.

У 1822 р. побачила світ перша узагальнююча праця з історії України Дмитра Бантиша-Каменського «История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства». У ній автор обстоював право України на автономне козацьке самоврядування. Наукове обґрунтування вченим самобутності України було дуже своєчасним, адже саме тоді вже друкувалися перші томи «Истории государства Российского» М. Карамзіна, написані з великодержавних позицій. Російський історик, ігноруючи історичні джерела, включав історію Руси-України до історії Росії.У 1842-1843 pp. вийшла друком 5-томна «Історія України» Миколи Маркевича. Він широко використав відомості з козацьких літописів XVII-XVIII ст. Ця праця рішуче обстоювала історію України як окрему та незалежну від історії Росії. Саме за це її намагався розкритикувати з імперських позицій російський літературний критик Віссаріон Бєлінський. Він звинувачував Миколу Маркевича в прагненні «відірвати історію України від історії Росії».

Незважаючи на імперський спротив, праці українських істориків набували в Україні все більшої популярності. Вони допомагали українській інтелігенції усвідомлювати українців як окремий народ зі славною та героїчною історією.

Історична пам'ять — дуже вагомий компонент духовності етносу. Вона існує у вигляді історичних міфів і легенд, які передаються від покоління до покоління. До її складу входять і спогади старших поколінь — безпосередніх учасників чи свідків давніх подій. Загалом історична пам'ять етносу спрямована в минуле і робить наголос на спільності походження, на давньому зв'язку зі своєю землею, з її священними місцями подвигів і трагедій, пов'язаних із героями, мучениками, рятівниками, духовними проводирями.

ІСТОРИЧНА ПАМ'ЯТЬ — пам'ять про історичне минуле народу, найсуттєвіший чинник формування національної свідомості.

МІФ - уявлення людей про знакові події свого минулого

Історики XIX ст., поширюючи свої історичні твори, публікуючи для народу історичні оповідання, робили надзвичайно важливу справу. По-перше, вони постійно відтворювали й зміцнювали історичну пам'ять народу. По-друге, вивчали історію не лише для знання про минуле, а й для пошуку історичних коренів пекучих проблем їхнього сьогодення, намагалися запозичити досвід минулого, відкривали українцям перспективи майбутнього.

Своїми дослідженнями історики ніби ставили запитання: якщо в минулому народ був самостійним творцем своєї долі, успішно захищався від ворогів, мав свою державу, своїх політичних провідників, власний законний суд, то чому він мусить тепер терпіти поневолення, страждати, замість того щоб повернутися до вільного стану і державності? Так історики перетворювали історичну пам'ять на засіб захисту власних інтересів, уселяли віру в майбутнє свого народу — нащадка славних, незалежних і героїчних предків. Історичні твори відновлювали також національну гідність, учили поважати своїх прапдурів, надихали на вчинки, гідні їхньої пам'яті.

Значення фольклору, етнографії та мовознавства. Якщо староукраїнці збирали й публікували зразки української народної творчості, результати своїх перших етнографічних спостережень заради увічнення пам'яті про стару Україну, - яка незабаром, на їхню думку, припинить своє існування, тоавтори українського проекту це робили, щоб утвердити українську націю.

Засновником української етнографії як науки став перший ректор Київського університету Михайло Максимович. Починаючи з 1827 p., він упорядкував і видав три збірки «Малоросійських пісень...» ліричного змісту.

Свою збірку опублікував також Платон Лукашевич, який уперше надрукував фольклорні записи, зроблені в Східній і Західній Україні. Українські пісні, думи, казки так захопили молодь, що вона побажала самостійно, із перших вуст робити фольклорний етнографічні записи і знайомити з ними широку громадськість.

Поступово дослідники переходили від простого записування до все глибшого наукового аналізу народних творів і все більше переконувалися в його праві на вільне і гідне життя.

Від свого початку фольклорні та етнографічні дослідження мали політичний зміст. Вони доводили, що українці — це не якесь спотворене відгалуження слов'янства, а повноцінний народ. На політичну справу перетворювалося навіть, на перший погляд, безневинне збирання та популяризація народних пісень. Адже їхній зміст свідчив про те, що ідеалом українця є свобода, тоді як офіційна російська ідеологія проголошувала ідеалом самодержавство.

Протягом першої половини XIX ст. в окрему науку сформувалося мовознавство. Найкращі представники української інтелігенції, проявляючи громадянську мужність і наукову переконаність, взялися за одну з найважливіших і одночасно найважчих у тодішніх імперських умовах справу — перетворити народну розмовну мову на основний засіб спілкування всіх верств українського суспільства. Українські інтелігенти захищали нашу мову від нападок реакціонерів і невігласів, демонстративно спілкувалися нею в повсякденному житті.

Глибоке враження на суспільство справила стаття Ізмаїла Срезневського «Взгляд на пам'ятники украинской народной словесности» (1834). У ній визначний дослідник слов'янських мов виступив на захист української мови. Він доводив, що вона є самостійною слов'янською мовою, а не діалектом російської, як це проголошували імперські офіційні кола, і переконував, що українська мова матиме велике літературне майбутнє.

Активним послідовником наукового вивчення народної творчості й захисником української мови був видатний мовознавець Олександр Потебня — автор багатьох творів із фольклору та етнографії («Пояснення малоруських історичних пісень» у 2 томах та ін.).

Перевірте свої знання
1. Назвіть етапи і форми етнонаціонального об'єднання, які проходять народи за час свого розвитку.
2. Назвіть наслідки втрати народом етнокультурних рис.
3. Визначте й охарактеризуйте ті чинники, які формують і підтримують єдність етносу.
4. Визначте риси, за допомогою яких можна відрізнити етнос, народність, націю.
5. Чи можна називати народом певну людську спільноту після втрати нею етнокультурних рис?
6. Як виникло українське питання? Визначте його сутність.
7. Охаректиризуйте сутність українського проекту.
8. Як українські фольклористи, етнографи і мовознавці працювали над здійсненням українського проекту?
9. Визначте шляхи мобілізації української нації.
10. Які етапи визначив М. Грох у ході втілення в життя національного проекту?

О. К. Струкевич, Історія України, 9 клас
Вислано читачами з інтернет-сайтів  

_{Збірка конспектів уроків по всім класами, домашня робота, скачати реферати з історії України, книги та підручники згідно каленадарного плануванння з історії України для 9 класу}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.