Гіпермаркет Знань>>Історія України>>Історія України 9 клас>> Історія України: Поняття «українська нація», «українська народність», «український етнос». Староукраїнство і українство Нового часу. Історична пам’ять

ЧИМ ПОНЯТТЯ «УКРАЇНСЬКА НАЦІЯ» ВІДРІЗНЯЄТЬСЯ ВІД ПОНЯТЬ «УКРАЇНСЬКА НОРОДНІСТЬ» АБО «УКРАЇНСЬКИЙ ЕТНОС». ЯКІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ЇХ ВИЗНАЧАЮТЬ. СТАРОУКРАЇНСТВО І УКРАЇНСТВО НОВОГО ЧАСУ. ІСТОРИЧНА ПАМ'ЯТЬ — НАЙСУТТЄВІШИЙ ЧИННИК ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ

Український етнос, народність, нація

Протягом усього свого історичного розвитку народи світу і серед них, звичайно, українці пройшли кілька етапів суспільного об'єднання. Першим етапом і одночасно формою суспільного об'єднання був рід. Наступним стало плем'я, що складалося з кількох споріднених родів. Племена об'єднувались у союзи племен, які вже були протодержавами, тобто первинними державами. Найпотужніші з них (наприклад, союз полян) зуміли створити й відстояти від нападників свою державу — Русь.

Держава об'єднувала в єдине ціле кілька споріднених союзів племен. За її сприяння вони почали перетворюватися на етнос (що в перекладі з давньо-грецької мови означає «народ»). Головною силою, що спочатку об'єднувала племена та їхні союзи в єдине ціле, була влада володаря, оперта на військову силу. У такий спосіб сильніші нав'язували слабшим свої вірування, міфи, уподібнювали інші етнокультурні особливості своїм. Майже одночасно держава виступила інструментом формування юридичної єдності. Щоб забезпечити порядок, володарі створювали кодекси законів, які, прийшовши на зміну усним нормам і правилам, єднали людей у рамках новостворених держав, що підпорядковували собі союзи племен.

Першим законодавцем Київської Русі був князь Ярослав Мудрий, який в XI ст. запровадив норми державного права у своїй державі. Створений ним збірник законів нині відомий під назвою «Руська правда». Вона складається з «Правди Ярослава», або «Найдавнішої Правди», «Правди Ярославичів», або «Статуту Ярославичів». «Руська правда» мала великий вплив на подальший розвиток законодавства України, Росії, Білорусі, Литви.

Однодумцем і помічником Ярослава Мудрого, який брав участь у створенні «Правди Ярослава», був перший київський митрополит Іларіон — автор «Слова про закон та благодать» (1037).

Одночасно держава, як інструмент захисту від зовнішніх ворогів, згуртовувала людей у бойову спільноту. Захищені військовою силою держави й впорядковані відповідними законами, розвивалися землеробство, ремесло, торгівля. Ці форми трудової діяльності все міцніше об'єднували етнос на широких територіях у стійку спільність, що відрізняла «своїх» від «чужих» за етнокультурними характеристиками та самоназвою.

Етноси, що втрачали свою державу, поставали перед загрозою повного зникнення. Адже завойовники всілякими засобами намагалися позбавити підкорені народи їхніх етнокультурних рис, щоб вони забули, хто вони є. Після цього вищі соціальні верстви вливалися і зміцнювали еліту народу-завойовника, а простий люд, утративши свою культуру, освіту, а з ними й гідність, перетворювався на слухняних підданих, наймитів, холопів.

Водночас із державою етнос об'єднували віра і церква. Його продовжувала згуртовувати етнічна культура, насамперед мова. Саме ці підойми після втрати державності дали можливість пригнобленому українському етносу не уподібнюватися поневолювачам, а тривалий час зберігати свою самобутність. Сукупність розглянутих характеристик і становлять зміст поняття «етнос».

У стані етносу український народ перебував понад тисячу років. Зрозуміло, що на початку і наприкінці тисячоліття це була спільнота з різними уявленнями, навичками, історичним досвідом, рівнем, розумінням навколишнього світу і самого себе. Щодо українського народу за часів зрілого середньовіччя — раннього Нового часу — більшість учених використовували термін «народність». Зрештою, нині поняття «український етнос», «українська народність» — це один синонімічний ряд.

Справжній переворот у житті європейських народів здійснила Велика французька революція наприкінці XVIII ст. Після неї народи Європи стали швидко набувати ознак нації. Це означало, що їхнє усвідомлення етнокультурної спільності збагатилося також усвідомленням своєї політичної значущості. Позбавивши влади монархів і землевласницьку верству, народ сам почав приймати політичні рішення і став джерелом влади. Він сам визначав свою власну долю та долю держави. Народ став сувереном, тобто перебрав у свої руки верховне право керувати своєю державою. Іншими словами, нацією може стати той етнос, який, виступивши на арену політичного життя, самостійно визначатиме власні по¬літичну мету, завдання та шляхи їх досягнення. На цій підставі визначається поняття «нація».

Староукраїнство

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. представники старого українства — нащадки козацької старшини першими поставили українське питання на порядок денний суспільно-політичного життя. Утративши гетьманську державу, вони постали перед загрозою втрати свого провідного становища в суспільстві. Щоб зберегти його, представники української еліти змушені були домагатися прав на російське дворянство. Аби довести законність своїх домагань, вони зверталися до історичних джерел. Так розпочався період активної діяльності «любителів малоросійської старовини». Водночас із пошуком доказів свого шляхетного походження староукраїнці зібрали дуже багато документів про славне історичне минуле своїх предків — козацьку старшину.

ЕТНОГРАФІЯ (від грец. etnos — народ і grafio — пишу) — галузь історичної науки, яка вивчає культуру і побут народу.

ФОЛЬКЛОРИСТИКА (від англ. folk-lore — народна мудрість) — наука про фольклор — усну народну творчість (казки, прислів'я, пісні, обряди тощо).

Наступною підоймою українського національного відродження стало утвердження у свідомості провідних верств ідеї народності. Зацікавленість нею постала в Західній Європі в другій половині XVIII ст. Першими зі слов'ян ідею народності висловили чехи і хорвати. Наприкінці століття вона знайшла відгук і в серцях українців. Сутність цієї ідеї виявляється в інтересі до історії свого народу, до його життя і побуту, народної мови й поезії, історичної минувшини.

На думку істориків, систематичні етнографічні дослідження життя й побуту українців започаткував український етнограф Григорій Калиновський, який народився в м. Кролевці (нині Сумська обл.). У 1777 р. він опублікував у Санкт-Петербурзі книжку про українські народні звичаї «Описание свадебных украинских простонародних обрядов в Малой России... сочиненное Григорьем Калиновским, армейских пехотных полков, состоящим в Украинской дивизии прапорщиком». Ця праця — перша унікальна друкована пам'ятка української фольклористики XVIII ст.

Збирач і дослідник «малоросійської старовини», який походив із багатої старшинської родини, Яків Маркевич у 1798 р. опублікував «Записки про Малоросію, її жителів та виробництва» — коротку енциклопедію про історію, трудову діяльність, мову й культуру українського народу.

Зрештою, нащадки козацької старшини отримали права на російське дворянство й почали переймати російські звичаї, культуру, манери, побут. Із відреченням від української культури цим українцям здавалося, що разом з їхньою смертю помре й Україна. Кращі зі староукраїнців бачили своє патріотичне завдання лише в тому, щоб за допомогою своїх історичних праць зберегти пам'ять в історії про Україну, що вже зникає. Свої історичні твори вони вважали пам'ятником славному минулому України-Гетьманщини.

Нове українство

На зміну староукраїнству прийшло нове українство. Це були люди інтелектуальної праці: письменники, художники, лікарі, учителі, агрономи, техніки, інженери та ін. Вийшовши з дрібного поміщицтва, духівництва, заможних міщан і селян, тобто з виру народного життя, вони зовсім не вважали, що на Україну очікує сумний кінець.

Нові українці були добре освіченими людьми, знали стан справ не лише в Україні та Росії, айв Європі. Вони проймалися ідеями Великої французької революції — ідеями «нації», «прав народу». Нові українці не розглядали уряд і державу як «божественне право королів». Вони вважали себе представниками нації, котра сама має вирішувати, яке їй потрібне урядування.

Як людей з народу, представників нового українства глибоко обурювали всі ті несправедливості, які чинили панівні держави стосовно українського народу. Вони чітко усвідомлювали, що їх, як представників українства, чим більше вони його захищатимуть, тим енергійніше панівні верстви обох імперій будуть виштовхувати на периферію життя, переслідувати, цькувати. Проте нове українство цього не злякалося, а розпочало активну діяльність, спрямовану на розвиток української нації.

Історична пам'ять

Історична пам'ять — дуже вагомий компонент духовності етносу. Вона існує у вигляді історичних міфів і легенд, які передаються від покоління до покоління. До її складу входять і спогади старших поколінь — безпосередніх учасників чи свідків давніх подій. Загалом історична пам'ять етносу спрямована в минуле і робить наголос на спільності походження, на давньому зв'язку зі своєю землею, з її священними місцями подвигів і трагедій, пов'язаних із героями, мучениками, рятівниками, духовними проводирями.

ІСТОРИЧНА ПАМ'ЯТЬ — пам'ять про історичне минуле народу, найсуттєвіший чинник формування національної свідомості.

МІФ - уявлення людей про знакові події свого минулого

Історики XIX ст., поширюючи свої історичні твори, публікуючи для народу історичні оповідання, робили надзвичайно важливу справу. По-перше, вони постійно відтворювали й зміцнювали історичну пам'ять народу. По-друге, вивчали історію не лише для знання про минуле, а й для пошуку історичних коренів пекучих проблем їхнього сьогодення, намагалися запозичити досвід минулого, відкривали українцям перспективи майбутнього.

Своїми дослідженнями історики ніби ставили запитання: якщо в минулому народ був самостійним творцем своєї долі, успішно захищався від ворогів, мав свою державу, своїх політичних провідників, власний законний суд, то чому він мусить тепер терпіти поневолення, страждати, замість того щоб повернутися до вільного стану і державності? Так історики перетворювали історичну пам'ять на засіб захисту власних інтересів, уселяли віру в майбутнє свого народу — нащадка славних, незалежних і героїчних предків. Історичні твори відновлювали також національну гідність, учили поважати своїх прапдурів, надихали на вчинки, гідні їхньої пам'яті.

Перевірте свої знання
1. Назвіть етапи і форми етнонаціонального об'єднання, які проходять народи за час свого розвитку.
2. Назвіть наслідки втрати народом етнокультурних рис.
3. Визначте й охарактеризуйте ті чинники, які формують і підтримують єдність етносу.
4. Визначте риси, за допомогою яких можна відрізнити етнос, народність, націю.
5. Якими засобами вирішували староукраїнці українське питання?
6. Дайте загальну характеристику староукраїнству. У чому вбачали сутність українського питання староукраїнці?
7. Назвіть головні риси нового українства.
8. Поясніть, як історична наука та історична пам'ять народу причетні до визвольного руху пригнобленої нації.

О. К. Струкевич, Історія України, 9 клас
Вислано читачами з інтернет-сайтів  

_{Планування уроків з історії України, відповіді на тести, завдання та відповіді по класам, домашнє завдання та робота з історії України для 9 класу}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.