Гіпермаркет Знань>>Українська література>>Українська література 5 клас>>Українська література 5 клас>> Українська література: Іван Нечуй-Левицький. Цікава сторінка з біографії письменника. Запорожці.

Іван Нечуй-Левицький

На початку XX століття кияни часто могли бачити невисокого сивого дідуся, який із ціпком у руці надвечір прогулювався Хрещатиком чи милувався схилами Дніпра. І мало хто знав, що це видатний український письменник Іван Нечуй-Левицький.
Початок його літературної діяльності припав на ті роки, коли писати українською мовою було заборонено. Письменник згадував, що про його літературні спроби рідною мовою, підписані псевдонімом «І. Нечуй», не знали навіть товариші, з якими він жив на одній квартирі, не знав і батько.
Народився Іван Семенович Левицький (Нечуй — літературний псевдонім) у мальовничому містечку Стеблеві на Черкащині в родині священика. Перші ази науки хлопчина здобув у батьковій школі, яку той організував для сільських дітей. Проте ця школа проіснувала недовго. Пан-управитель закрив її, пояснюючи це тим, що не буде кому працювати на полі, якщо всі мужики стануть грамотними.
Дитинство майбутнього письменника нічим не відрізнялося від дитинства інших дітей, хіба що в нього була няня, стара селянка Мотря. Вона співала йому пісні, розповідала про народні звичаї. Мама, весела й балакуча жінка, присвятила своє життя вихованню дітей: крім Івася, у сім'ї було ще дві пари близнят.
Коли Іванові минуло сім років, його відвезли на науку в Богуславське духовне училище. Умови навчання у бурсі були
важкими, дисципліна — строгою. Багато дітей не витримувало й утікало, однак батьки повертали їх назад. Та й учителі були різні. На все життя Іван запам'ятав учителя географії Креховського, який зоряними вечорами показував учням систему небесних тіл, а також Черняка й Лихнякевича, котрі не тільки добре викладали свій предмет, а ще й поважали та любили учнів. А от про інспектора Страхова Іван Нечуй-Левицький згодом згадував: «Він у суботу після уроків викликав провинників у широкий коридор, ставив їх рядком, брав лозу в цензора і сам "давав палі..." Менші школярі кричали на все горло. У сей довгий рядок заливався слізьми. Решта мучеників по одчинених класах слухали ті крики...» Якщо ж хтось із учнів розмовляв рідною мовою, то йому на шию вішали табличку з написом: «За мужичі слова».
Після закінчення училища Іван Семенович продовжив навчання у семінарії, а потім — у Київській духовній академії. Але допитливому юнакові було мало знань, отриманих на заняттях. Він самостійно вивчав німецьку й французьку мови, знайомився з творчістю Марка Вовчка, Гоголя, Пушкіна, Сервантеса і, особливо, Шевченка, якого любив ще з дитинства.
Отримавши звання магістра богослов'я, Іван Семенович не захотів бути священиком, а вибрав шлях викладача російської словесності. Двадцять п'ять років віддав Нечуй-Левицький педагогічній праці. Він мав неабиякий вплив на молодь, пояснював учням, серед яких було чимало українців, що минуле народу не слід забувати.
Уся його творчість загалом, і фантастична казка «Запорожці» зокрема, свідчить про глибокий патріотизм письменника. Йому була дорога історія рідного народу, його самобутність, йому боліла втрачена воля і приниження національної гідності.
У доробку письменника — романи, повісті, драматичні твори, оповідання та казки для дітей. Сучасники високо цінували талант Івана Нечуя-Левицького. Панас Мирний порівнював його з великим музикою, що «на чудовій скрипці грає і своєю грою вражає думку і серце», а Іван Франко називав «всеобіймаючим оком України».

ЗАПОРОЖЦІ
(Уривок)
Над Дніпром, коло славних порогів, у селі Старому Кодаку жив собі молодий лоцман Карпо Летючий. Як і всі лоцмани, він був потомок славних запорожців і мав увесь хист, усю вдачу запорозьку. Високий, чорнявий і кучерявий, гарний з лиця, гарний зі стану, кругом гарний, ще й до того сміливий! Ще змалку брав його з собою батько на байдаки та плоти, переводячи їх через пороги. Карпо знав добре всі пороги, всі забори, знав кожний камінь. Він любив пороги, бо зріс коло них. Карпо любив летіти стрілою прудким козацьким ходом через пороги, летіти птицею з лави на лаву; любив слухати, як шумить Дніпро на порогах, як реве Звонець або Дід і обливає бризками його гаряче лице.
Лоцманський отаман дуже любив Карпа і настановив його керманичем, не вважаючи на його дуже молоді літа. Отаман вірив йому, як самому собі.
Ото раз приплив до порогів великий байдак якогось багатого купця.
—    Дай мені, отамане, лоцмана, та найпевнішого, найлуччого! — каже багатий купець до отамана.
—    Нема в мене певнішого лоцмана, як Кар
по Летючий, хоч він і молодий. Посилаю його, то все одно, що й сам їду, — відказав отаман.
Вимірили байдак, зняли з його трохи, приробили довженне стерно. Готове судно в страшну дорогу! Карпо поблагословився в отамана і вилетів орлом на байдак. Всі попереду сіли по українському звичаю, потім стали на коліна і помолились Богу. Ніхто не знав запевне, чи вернеться живий додому!
—    Щасти ж Боже! — промовив отаман
Іван Музика до Карпа. — Як щасливо вернешся додому, то дам я тобі велику-велику плату, що маю найлюбішого, наймилішого. Пам'ятай!
Моє слово певне, — додав отаман, ще й сивим вусом моргнув.
Погода була тиха і ясна. Надворі був ранній теплий ранок. За Дніпром починало синіти небо червоною смугою. Вода в Дніпрі стояла тиха й гладенька, як скло. А там десь, далеко внизу, вже стогнав, неначе під землею, перший поріг — Кодацький.
—    Шамни разом, друзі! — крикнув Карпо.
І гребці шамнули, а байдак полетів, неначе на крилах. На гладенькій, як дзеркало, воді почали скакати неначе білі крілики і, булькотячи, знов ховались у воду.
Поріг був недалечко.
—    Шабаш! — крикнув Летючий, і всі гребці підняли гребки. — До стерна! — командував
він, і всі кинулись до стерна, щоб направити байдак просто на прохід.
Зашуміла вода і заревла. Кодацький поріг появився ввесь від берега до берега, ввесь білий, вкритий піною та бризками. Байдак загув і полетів з лави на лаву, рівно як стріла. В одну мить його перенесло через поріг. Вода оббризкала гребців і присипала Карпові кучері. Судно тихо загуло, як порожня бочка. Всі перехрестились.
Карпо не зоглядівся, як байдак минув Звонецький, Сурський і Лохманський пороги. Його смілива й горда душа палала щастям. Водяна курява і бризки тільки прохолоджували йому лице.
Ще було чути, як стогнали вищі пороги, а тут уже заревів Дід, чи Ненаситець. Погода, на Карпове щастя, була все тиха та ясна. Сонце обсипало гарячим світлом білі пороги й чорні Карпові кучері. Дід усе ревів і стогнав усе дужче та дужче, неначе десь ревла череда волів, неначе десь стріляли з гармат або дзвонили в великі дзвони. Від берега до берега на Дніпрі появився білий гребінь, неначе біла грива величезного коня. Ще пройшла хвиля, і перед Карповими очима встали з води дванадцять Дідових лав — страшних, сердитих, біснуватих. Карпове серце дуже застукало в грудях. Байдак уже був направлений стерном якраз на хід і летів як стріла.
Коли се де не взялась вітрова полоса. Вітер дмухнув трохи збоку. Коло самісінького порога вода вкрилась неначе чорними воронами. Вітер ухопив судно і зніс трошки набік... У душі в Карпа похололо... Він сам кинувся до стерна, кричав на гребців, махав руками, налягав на стерно грудьми. Але нічого не помогло. Велика сила вхопила байдак і знесла набік. Байдак полетів з лави на лаву й черкнувся дном об Зелений камінь, котрий, одначе, не шкодить байдакам. Судно разом загуло, наче крикнуло, й знов полетіло як стріла та все звертало вбік. Ще нижче
його вхопив страшний камінь Крутько й обкрутив кругом себе... Байдак застугонів, вчепився довгим стерном за Крутька. Стерно хруснуло, як трісочка, й переломилося натроє. Тепер все пропало, все загинуло!
Карпо і гребці зняли руки до Бога.
...От дивиться Карпо вниз — а між тими стінами росте пишний сад, про який тільки в казках розказують. Там розстеляються зеленою скатертю луки з такою травою, як і на землі. Там були розкидані невеличкі, але гарні пригорки, велике каміння. І все місце було гарне, як рай: зеленіло гаями, лужками, садками, виноградом. Між зеленою травою цвіли всякі квітки, Карпо бачив під самою скелею, де він лежав, пишний рожевий кущ, чув навіть пахощі від рож і васильків. Зверху, з-під водяної стелі, понавішувалось на скелі латаття з широким листом, з білими та жовтими квітками, висіло купами дрібне, як пух, зелене підводне зілля... Скрізь світило сонце через водяну стелю, але той світ був тихий і разом ясний. Краса того місця так причарувала Карпа, що все його життя, змалку і до парубоцтва, здалось йому якимсь сном. Йому хотілось тільки дивитись то на сади, то на скелі, то на кришталеву стелю, синю від синього неба, а часом блискучу, як цвіт веселки.
Придивляється Карпо вниз, аж попід гаями неначе ростуть купи високих червоних та синіх квіток. Придивляється він лучче, — аж ті квітки ворушаться: то були люди. Два чоловіки йшли просто до того місця, де був Летючий. На них були високі чорні шапки з червоними верхами, сині кунтуші з рукавами навідкид.
—    А чого ти, хлопче, заліз туди, куди
тобі не годилось би лізти? — спитали вони в Карпа. — Хто ж ти такий? Що ти за людина?
—    Я... — почав Карпо та й не доказав, бо забувся, як його звали.
—    Злазь до нас!
—    Нема кудою злізти, бо скеля крута, як стіна! — крикнув Карпо і почув, що його голос зовсім змінився: став дзвінкий, рівний, голосний.   Карпо   заговорив,   неначе   пісню заспівав.
—    Скачи, не бійся! — крикнули ті люди до Карпа.
Карпо скочив і зараз почув, що він тихенько спускається на землю, як обережна птиця спускається з неба на дерево. Ті люди піддержали його за руки і поставили на траву.
Карпо глянув на тих людей і трохи злякався, і здивувався, і замилувався: такі вони були високі, рівні, дужі! Такі вони були гарні на вроду, що він таких людей не бачив ні між панами, ні між простими селянами.
—    Еге, ти, хлопче, з України? — промовив один з них, і голос його розсипався між скелями, як весняний перший грім.
—    З України, — тихо обізвався Карпо.
—    Чи вже ж тепер на Україні стали такі
маленькі та мізерні люди, як оце ти? — спитав один чоловік, і обидва вони якось жалібно всміхнулись.
Карпо, глянувши на їх несказанну красу, трохи опам'ятався і став сміливіший.
—    Отакі, як бачите! — промовив він.
—    Хто ж ти такий, хлопчику? — спитали вони.
—    Я лоцман на порогах... Летючий на
прізвище, — сказав Карпо, а ймення свого все-таки не пригадав.
—    Правда, ти розбив байдака?
—    Правда, — промовив Карпо, і та гірка правда прийшла йому на пам'ять, як дуже давній Бог зна колишній сон.
—    Ходи ж з нами! — сказали ті люди і по вели Карпа далі, ставши по обидва боки.
—    Як тобі здалося в нашому краю? Чи гарна наша сторона? — спитали вони.
Карпо тільки глянув на ту стелю, де сон
це раз по раз блищало, як блискавка, всіма цвітами, і затулив очі рукою.
—    А знаєш, хлопчику, хто ми? — спитали вони в Карпа. Карпо тільки глянув на їх чорні очі і великі шовкові вуса.
—    Ми козаки, запорожці. Чи ти чув що про запорожців?
—    Чув, що колись за порогами була Січ; мені батько дещо розказували.
—    Отож, щоб ти знав, тут тепер Запорозька Січ, — промовив один запорожець. — Отобач, як зруйнували Січ, а помочі нам не було де взяти, то наші характерники й зачарували Січ. З того часу наша Січ з островом, з гетьманом, з козаками отут! Нашу Січ по
глинув Дніпро. Чи бачиш, — ондечки далеко-далеко ворушаться попід гаєм, за отією скелею,  неначе червоні квітки?  То наше
січове товариство.
І обидва козаки повели Карпа назустріч тому товариству. Всі вони троє ввійшли в невеличкий лісок. У тому ліску зовсім не було тіні; скрізь попід деревом блищав однаково ясний, теплий світ.
Карпо озирнувся і побачив, що через обох запорожців було видко кожне дерево, кожну квітку. Запорожці здались йому тінню, одначе він і трішки не злякався, бо страху на тому світі зовсім не було.
Зараз за ліском вони стріли інших козаків. Запорожці сиділи на зеленій траві групами, на дрібному камінні, стояли по два, три, розмовляли між собою і всі поглядали на Карпа, як на якесь диво. Всі козаки були високі, рівні та здорові; всі були гарні, повбирані в гарну одежу, неначе в свято або в неділю. Вони стиха розмовляли, а Карпові здалося, що то ревуть страшні дніпрові пороги.
—    Оце наш січовий курінь! Ми побачимо
ще не один курінь, поки дійдемо до нашого гетьмана, — промовив один запорожець.
—    До гетьмана! До гетьмана! — закричали деякі запорожці, і слідком за Летючим і за його двома поводирями посипались усі
козаки.
От вони йдуть та йдуть і зайшли в тихе, спокійне місце, навкруги обставлене камінням. У тім крузі, під самою високою кам'яною стіною, був пишний сад, а в тому саду росло всяке дерево. На дереві висіли спілі яблука та груші, червоніли вишні та черешні, червонів та жовтів спілий виноград, порозкладавши широкий лист і важкі кетяги ягід скрізь по камінню. Те місце було зовсім відгороджене; тиша була там аж мертва.
У тому саду скрізь попід деревом стояли кам'яні лавки, а на лавках сиділи старі запорожці, їх бороди біліли як сніг, а вуса у всіх були чорні. Старі запорожці відпочивали. На їхніх старих, поважних лицях спочивали думи. Всі вони сиділи, позгортавши руки і посхилявши вниз важкі голови. Карпо глянув на них, і йому здалося, що вони повироблювані з каміння або з дерева. Вже Карпо перейшов через сад, а вони аж тоді встали, як наблизився перший курінь і закричав: «До гетьмана! До гетьмана!»
Тільки що Карпо минув високу кам'яну огорожу, він побачив уже другий сад, весь зелений, засаджений квітками, а з того саду лився чоловічий голос, та такий же гарний та дзвінкий! Хтось співав козацьку думу, дуже старинну. Голос той лився низом, як грім, то підіймався вгору і дзвенів, як голосний дзвін, а під той голос стиха грала бандура, неначе птиця щебетала. Карпо ввійшов у сад і побачив, що ту думу співав сивий кобзар, сидячи на камені, а кругом його сиділи й стояли козаки середніх літ і слухали старинну думу про козацьких гетьманів, про славні давні діла на Україні.
—    До гетьмана! До гетьмана! — стиха про
мовили старі запорожці, і кобзар перестав грати й співати. Всі козаки знялися з місця й рушили до гетьмана.
—    Яке діло маєте, шановне товариство? —
спитав гетьман, і Карпо чув, що земля під ним задрижала.
—    Хіба ж не бачили, ясновельможний
гетьмане? Чоловік прибув до нас з України.
Гетьман тільки тоді кинув оком на Летючого, довго дивився на нього, і дві сльози впало з його очей на землю. На тім місці вже лежали дві рожі.
—    Чи ти, хлопче, з України? Як же ти
зайшов до нас? Чи не наслав тебе до нас Бог і народ?
—    Я розбив байдака на порогах і не знаю
й сам, як я сюди зайшов.
—    Сину мій любий, сину мій милий! Я б
тебе обняв, та боюсь задушити тебе від моєї великої сили, від щирого серця, — промовив гетьман і стиха поцілував Летючого. — Скажи ж мені, сину, що там діється в Україні?
—    Нічого, — відказав Летючий.
—    Чи пам'ятають в Україні про гетьмана і козаків? Чи згадують?
—    Трохи пам'ятаємо. Старі люди дещо
розказують. Трохи чули від кобзарів.
—    Чи не говорили вам про нас попи, або
ченці, або вчені люди?
—    Ні. Ніхто про те нам нічого й не згадував.
—    Як же там на світі живуть люди? Чи лучче їм, чи гірше? Чи й досі терплять від ляхів? Чи й досі там у вас є татари, москалі, жиди?
—    Єй жиди, й ляхи, й москалі. Тільки про татар нічого не чути. А чи лучче тепер людям, про те не знаю.
Гетьман важко зітхнув і поклав свою булаву на камінь. З каменя так і бризнули левкої та фіялки кругом булави, а виноград оплів навкруг камінь і послався по траві.
—    Ходімо ж, козаки, до церкви та поспитаємо в Бога, що діяти нам, та помолимось Богу за Україну.
—    До церкви! До церкви! — загули на вкруги козаки.
Гетьман відв'язав меч і застромив у камінь. Меч увігнався в скелю, як у віск, а з-під меча задзюрчала кров.
Гетьман тихою ходою виступив уперед, і козаки розступились на обидва боки. Гетьман був вищий і кращий від усіх запорожців: високий, як Палій, гарний, як Мазепа, сміливий, як Богдан Хмельницький. Його лице блищало, як раннє сонце. Слідком за гетьманом два сиві запорожці повели Карпа, а за ними роєм посипалась уся громада. Скільки можна було кинути оком, червоніли шапки та кунтуші. Все військо йшло широким зеленим полем, а по обидва боки росли чудові гаї та сади. В тих садах росло дерево із золотим та срібним листом, а між тим деревом траплялося часом і просте дерево садове, і оце на одному були спілі овочі, а на другому тільки що наливалися, а третє дерево стояло у білому цвіту...

Запам'ятайте!
Правила виразного читання вголос
•    Уважно прочитати текст мовчки.
•    Віднайти в кожному реченні найважливіші — ключові
слова.
•    Визначити види речень за метою висловлювання.
•    Продумати, з якою інтонацією слід читати речення.
Інтонація буває розповідною, окличною, питальною, ствердною, перелічувальною, запрошувальною, наспівною.
•    Прочитати текст уголос, дотримуючи відповідної інтонації та виділяючи ключові слова.
 
1.    Який період з історії України змальовано в оповіданні Івана Нечуя-Левицького «Запорожці»?
2.    Знайдіть і зачитайте портрет Карпа Летючого. Як ставиться автор
до героя твору?
3.    Який з епізодів оповідання вам запам'ятався найбільше? Чому?

1.    Як ставився лоцманський отаман до Карпа? Доведіть свою думку
2.    Що трапилося з Карпом на порогах? Яку роль при цьому відіграли сили природи?
3.    Чому, на вашу думку, Запорозьку Січ поглинув Дніпро?
4.    Якими змальовує автор козаків-запорожців? Свої міркування під
твердіть словами з тексту.
5.    Зачитайте картини опису Запорозької Січі. Які думки та враження викликають у вас ці картини?

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.