"Прапороносці". "Людина і зброя".

У творчій долі Олеся Гончара особливу роль відіграв роман-трилогія «Прапороносці». Він одразу висунув його в перші ряди українських радянських письменників. «Прапороносці» тривалий час були популярні в СРСР і за кордоном, де перевидавалися різними мовами близько 150 разів. Особливо прихильно зустрінуті наприкінці 40-х рр., відразу після перших ейфорійних залпів на честь перемоги над фашизмом.

Твір народився з палкого бажання «воскресити» загиблих бойових побратимів. Але ідейно-тематична спрямованість, яка підживлювалася романтичними почуттями молодого автора, що з «визвольною місією» Радянської Армії дійшов до Європи, образно-стильові особливості роману були цілком підпорядковані основним засадам пануючого в мистецтві методу «соціалістичного реалізму». Чому Олесь Гончар пішов саме цим шляхом —то предмет окремої розмови. Сьогодні поряд із повістями В. Викова, «В окопах Сталінграда» В. Некрасова та подібними до них творами «Прапороносці» виглядають надто фальшивими І далекими від життєвої правди, герої їх ідеалізовані та переобтяжені «партійно-ідеологічною позитивністю».

Період 60-х рр. можна вважати часом злету таланту Олеся Гончара. Тоді були написані такі непересічні в українській літературі романи, як «Людина і зброя», «Тронка», «Собор».

На початку 60-х рр, українське мистецтво переживало другу хвилю свого ренесансу (перша, як пригадуємо, припала на 20-ті рр.). І хоча вона була короткочасною, але лишила по собі вагомий слід. Насамперед у літературу влилися молоді, ще не зіпсуті тоталітаризмом, таланти—В. Симоненко, І. Драч, Л. Костенко, Д. Павличко, М. Вінграновський, В. Шевчук, В. Дрозд—ціла плеяда «шістдесятників», як назвуть їх перегодом літературознавці. А з ними з'явилися нові теми, ідеї, образи, молодечий максималізм, романтична окриленість, сміливий новаторський пошук у царині форми. «Шістдесятники» піднімали проблеми, донедавна заборонені партійною владою: філософське осмислення часу теперішнього, історичне минуле українського народу, недавня страшна ніч репресій, доля простої, звичайної людини на цьому тлі. Над усе їх переймав біль за Україну, її майбутнє, тривога за долю планети в цілому. Мистецтво поступово поверталося до своїх істинних функцій, далеких від слухняного ілюстратора ідеологічних гасел.

Твори Олеся Гончара цього періоду органічно вписалися в явище «шістдесятництва». Вони були цілком співзвучні актуальним проблемам часу, які найбільше тривожили людство і лишаються не менш актуальними й донині.

Тим часом влада вже «приручала» митця, після тріумфального маршу «Прапороносців» він одержав «вагомі» нагороди й посади. Це робило його невільником системи, накладало певні зобов'язання і змушувало дотримуватися певних канонів.

У 1960 р. з'явився новий роман «Людина і зброя», а 1962 р. автор одержує за нього Шевченківську премію. І все ж доба «шістдесятництва» допомагає йому... Він теж має право заговорити щиро.

Роман «Людина і зброя» народився з незабутніх спогадів про перші дні війни, коли і він, студент Харківського університету, добровольцем пішов на фронт. У «Письменницьких роздумах» Олесь Гончар напише про той час: «Тільки опинившись в окопах, пліч-о-пліч з людьми, які з безперервними боями пройшли путь від самого кордону, ми почали розуміти, що самої тільки нашої готовності загинути— замало, що "душі високі поривання" мають поєднуватися з буденним солдатським умінням воювати, терпляче переносити всі жахіття,  всі труднощі, на які прирікає фронтовика війна. Окопи стали для нас другим університетом».
Та фронтова «наука» навіки закарбується в його серці, навчить сприймати не тільки світлі, барвисті кольори довколишнього світу, яких прагла його романтична вдача, примусить серйозно замислитися над вічними людськими проблемами, навчить тривожитися за долю всієї планети.

Його герої Богдан Колосовський, Мирон Духнович, Слава Лагутін, Степура, Дробаха переживають найтяжчі випробування —початок війни, відступ на схід. Перед читачем постають реальні, страшні картини оточення їхнього батальйону, смертей зовсім юних хлопців. Автор не просто описує чи розповідає, він намагається по-філософському осмислити зображуване, показати полярність життя і смерті, війни і миру. Слава Лагутін і Мар'яна справляють своє весілля напередодні відправлення на фронт — зароджується нова сім'я, але в неї немає майбутнього: хлопець гине в першому ж бою. А яке несумісне з розрухою, спустошенням чисте, по-студентському безтурботне кохання Богдана і Тані! Це ніби сама молодість, наповнена жадобою життя, противиться кривавій вакханалії.

Подібні засоби світова література використовувала і до Олеся Гончара. Скажімо, Е. Хемінгуей чи Е.-М. Ремарк, які гостро говорили про війну і мир, піднімали проблему втраченого покоління —того, що перейшло через криваву м'ясорубку. Але це покоління, що його показує український митець, у двобої зі смертю, насильством мусить вистояти, перемогти все. Звідси і життєствердне звучання твору, підсилене публіцистичними відступами. Ось хоч би і завершальний: «Але, навіть гинучи, віритимем, що після нас буде інакше, і все це більше не повториться, і щаслива людина, розряджаючи останню бомбу в сонячний день Перемоги, скаже: це був останній кошмар на землі».

У цьому творі, як бачимо, окреслюється та риса Гончаревого стилю, про яку вже згадувалося вище,— планетарність мислення. Водночас його герої, хоч і несуть у собі певні ідеї, а над собою певний утверджувальний ореол, проте показані живими, реальними людьми, зі своїми вадами і слабкістю. Ми відчуваємо їхню душу, переймаємося їхніми стражданнями,   душевним   станом.   Уперше   в   літературі Олесь Гончар піднімає закриту тему: Богдан Колосовський —син репресованого, у творі відверто передано атмосферу недовір'я, підозрілості, що панувала в тогочасному суспільстві.