«МАРУСЯ ЧУРАЙ»

Відблиски легенди. Історичний роман у віршах «Маруся Чурай» писався Ліною Костенко в роки її вимушеного мовчання. Цей твір поетеси представляє в українській літературі рідкісний жанр.

Працюючи над ним, Ліна Костенко використала ті скупі історичні, а по суті, напівлегендарні відомості про співачку-поетесу з Полтави Марусю Чурай, що з плином часу дійшли до нас.

Образ Марусі Чурай, її пісні надихали багатьох митців і до Ліни Костенко: О. Шаховського, Л. Боровиковського, С. Руданського, В. Самійленка. Ольга Кобилянська поклала сюжет Марусиної пісні «Ой, не ходи, Грицю...» в основу своєї повісті «У неділю рано зілля копала»...

Композиція.Роман у віршах «Маруся Чурай» —це художня трансформація відомого сюжету про нещасливе кохання дівчини до хлопця, якого вона й отруїла,—за те, що той, зрадивши їхнє кохання, пішов до іншої. Любов, зрада і помста—саме ця колізія лежить в основі однієї з пісень, що приписуються Марусі Чурай («Ой, не ходи, Грицю...»).

Дев'ять розділів роману у віршах «Маруся Чурай»—цс надзвичайно яскрава картина, на якій є: багатостраждальна українська історія з її трагічною героїкою; колоритні народні типи, взяті з різних «поверхів» українського життя XVIII ст.; кохання дівчини-козачки, яке відкривається безміром душевних іраней та переживань — поетичних і трагічних; сповнений пристрасті роздум про місію слова, поезії в людському житті загалом, і в українській долі— зокрема. Причому доля героїні Ліни Костенко не замкнута в локальну історико-етнографічну рамку: вона відкрита до вічних питань та істин. Як літературний персонаж Маруся Чурай виявляється в одному ряду з Дон Кіхотом і мадам Боварі, датським принцом Гамлетом і Джен Ейр, Мавкою і героїнями романів Жорж Санд... Невичерпністю й величчю своєї особистості, стражданнями і злетами духу вона обернена до людей —незалежно від того, в яку добу і на якому материку вони живуть.

Багатотемність, поліфонізм роману Ліни Костенко потребували витонченої, «багатоярусної» композиції. «"Маруся Чурай" нагадує класичний архітектурний ансамбль, що втілює великий план, велику ідею,—писав з цього приводу І. Дзюба.— Поетичний матеріал розгортається "сам із себе" за законом внутрішньої необхідності і зовнішньої доцільності. Кожна частина необхідна для цілості, а цілість надає кожній частині вищого значення. Все живе наскрізною симфонічною взаємопов'язаністю, взаємопідсиленням».

Нерівня душ: Маруся і Гриць. Роман Ліни Костенко — невичерпний своїм змістом, багатством поетичних тем, філософсько-моральних колізій, загальнолюдською та національною проблематикою. Це кристал, у якому безліч граней. Кожна з них притягує сама по собі, але ж існує вона не самодостатньо, а в поєднанні з іншими, створюючи разом довершене ціле. Так буває лише з творами високої художньої проби, позначеними печаттю глибокого таланту.

Їхня безмежність, неосяжність, невичерпність відбиває безмежність і неосяжність самого життя.

Серед тем, що звучать у романі «Маруся Чурай», насамперед варто вирізнити тему нелегкої, але й високої водночас, місії митця та його слова в житті й долі українського народу. Якби Ліна Костенко писала лише про трагічне кохання дівчини та її зраду, роман «Маруся Чурай» завершився б разом із розділом «Страта», Але таке могло бути в тому разі, коли героїня його була б людиною звичайною або ж, принаймні, не мала іскри рідкісного поетичного хисту. Маруся Чурай цілком могла б сказати про себе словами одного з ліричних віршів Ліни Костенко: «Я тільки інструмент, в якому плачуть сни мого народу».

Незвичайність любовного сюжету (здавалося б, досить традиційного, добре відомого в українській літературі) починається з незвичайності самої Марусі Чурай. В її глибокій та щирій натурі живе дуже сильне максималістське начало. Є такий тип людей, які свідомо чи несвідомо керуються принципом; «Все—або нічого», пропонуючи і собі самим, і оточенню надзвичайно високі моральні мірки. їм нелегко живеться, так само, як нелегко живеться поруч із ними людям звичайним. Маруся Чурай, схоже, й сама це розуміє. А Грицева мати каже про її серце, що воно «горде і трудне». Трудне—бо не визнає компромісів, відкидає на-півпочуття, мучиться самотою, вимагаючи справжності й повноти в усьому.

У коханні, звісно, передусім. Але нещастя (чи, може, нещасливе щастя?!) Марусі в тому, що її «горде і трудне» серце, ке питаючись розуму, вибрало саме Гриця Бобренка. На питання, за що одна людина любить іншу, не існує відповіді: є в почутті любові якась ірраціональна стихія, що бере людину під свою владу. Так і тут; співчутливий розум міг би здивуватися —так ось же, Марусю, твоє щастя,— зовсім поруч, і звати його—Іван Іскра! Любляча—і теж незглибима! —душа, козак, який тонше за будь-кого розуміє й відчуває Марусю, і немає меж його щирій самовідданості! Іван якось каже дідові Галерникові, маючи на увазі Марусю Чурай і себе; «Ми з нею рідні. Ми одного кореня. Мабуть, один лелека нас приніс». Але чи не тут якраз і заховано початки Іванової драми? Можливо, замало любові одного лелеки? Можливо, існує щось таке, що фатально роз'єднує споріднені душі, і через те по-справжньому велике взаємне кохання —рідкість?

Життя любить демонструвати дисгармонії; в оркестрі життя—нагадаймо слова самої Ліни Костенко—гармонія нерідко звучить крізь тугу дисонансів, і роман «Маруся Чурай» ще раз змушує задуматися над цією істиною.

Марусина любов зустрілася з роздвоєною, розчахнутою душею Гриця Бобренка. Так з'являється в романі Ліни Костенко драма «нерівні душ» —поетично-максималістської та буденно-прозаїчної, в якій зникають, гинуть зачатки чогось високого й справжнього, того, що змушувало Марусю думати про козака Гриця Бобренка як про лицаря. Передумуючи у в'язниці свою трудну любов, Маруся Чурай знаходить вельми точні слова, які пояснюють колізію двох нерівновеликих сердець:

Мон любов сягала неба.
а Гриць ходив ногами по землі.

Важливо тільки відчути, що в цих словах—не стільки докір чи осуд, скільки скрута, зітхання, тута...

Отже, небо —і земля. Поезія —і проза. Максималізм — і прагматизм. Душевний порив—і практичний розрахунок. Безоглядність —і та «тверезість», яка багатьма якраз і розуміється як уміння жити...

Вічна колізія людського життя...

І якщо для Галі Вишняківни не існує якихось моральних альтернатив (вона цілковито належить буденщині, матеріально-прозаїчній суєті, яка не передбачає якихось духовних зусиль чи напруг), то Гриць Бобренко воістину завис між «небом» і «землею». Маруся чи Галя —ось його цілком реальний вибір. І, зрештою, «земне» тяжіння бере гору,— перед нами постає драма людини, яка не відбулася.

Пригадуєте: Мавка з «Лісової пісні» Лесі Українки дорікнула Лукашеві за те, що той «життям не зміг до себе дорівнятись»?

Так і Гриць Бобренко: було йому дано якусь людську неординарность, але —характеру не вистачило; висоти злякався; світ ловив І таки впіймав... Обіймами й статками Галі Вишняківни, спокусою більш простого й зрозумілого (ніж у випадку з Марусею) життя-буття...

Багато перед ким лукаво й невидимо постає в житті оцей «бобренківський» вибір, і трудність його ще й у тому, що він — не однократний, а щоденний, повсякчасний, довічний...

Згадка про «Лісову пісню» не є випадковою: історичний роман Ліни Костенко багатьма мотивами, колізіями, характерами близький до драми-феєрії Лесі Українки.

«Трикутник» Маруся—Гриць—Галя нагадує «трикутники Мавка—Лукаш—Килина. Цілий ряд аналогій проглядає і за зіставлення «Марусі Чурай» з драматичною поемою Лесі Українки «Бояриня». Вельми близькі натури, козачка Маруся і «бояриня» Оксана з їхнім моральним максималізмом, загостреною патріотичною свідомістю постають як опозиція компромісності, нецільності й тій двоїстості, з якої виростає зрада —в одному випадку коханій, в іншому—Україні (але й у певному розумінні коханій жінці теж). Спорідненими є також образи Івана Іскри у Ліни Костенко та Степажшого брата Івана у «Боярині»...

Образ Марусі можна сприймати як апологію людської цільності, а це дуже важлива якість у системі моральних цінностей поетеси Ліни Костенко. Свідченням цільності героїні її роману є й нерозривність житейських і творчих принципів Марусі Чурай. У таких випадках інколи говорять про єдність етичних та естетичних начал, що означає: в житті вона така сама, як і в своїй творчості, а в творчості — як і в житті.

«У тебе й мука піде у пісні», — каже одного разу Гриць Марусі. І цілком має рацію. Розуміє, відчуває, ідо для Марусі піти на угоду з власною совістю, змусити себе забути про Грицеву зраду й стати з ним під вінець—означало б щось неможливе; неможливе —бо неприродне для неї.

Це ж цілий вік стоятиме між нами.

А з чого ж, Грицю, пісню я складу?!

Вона навіть якась беззахисна в цьому своєму здивовано-змученому запитанні. Якщо казати високими словами, то пісня для неї —такий же священний олтар, як і любов. Це великі стихії однієї великої душі, які зливаються в ціле, що його несила розділити.

І при цьому цільність Марусі Чурай зовсім не схожа на «сталевість» монумента. Ні, і ще раз ні—вона жінко, а значить, буває ніжною та беззахисною, зачарованою і змученою, пристрасного—і з випаленою душею... І саме в цьому сенсі можна говорити про велич душі цієї полтавської козачки, образ якої співмірний з найпринаднішими жіночими образами світової літератури.

Творчість Ліни Костенко — визначне явище в українській літературі новітнього часу. В добу жорстокого ідеологічного насилля над мистецтвом і митцями її слово звучало як бунт проти покори й компроміси ості, ерзаців і стандартів, завдяки чому виходило за межі суто літературні, стаючи духовно-суспільним чинником.

У її поезії прекрасно згармонізовано ліричне й епічне начала: одкровення авторського «Я» поєднується зі словесним живописом, об'єктивною, зіпертою на картини та сцени, розповіддю, сюжетністю, умінням малювати характери, відтворювати колорит далеких та близьких часів. Найбільшою мірою це виявилося в поемах Ліни Костенко, і передовсім у історичному романі у віршах «Маруся Чурай».

Прикметною рисою творчості поетеси є інтелектуалізм — рух. поезія, злети думки, яка осягає великі історичні простори, напружено шукаючи ключів до таємниць буття людини, нації, людства... Пошук цей нерідко пов'язаний з «інтенсивним переживанням культури», а не лише з безпосереднім спогляданням плину життя. Спілкування а великим культурним досвідом людства та його творцями, осмислення парадоксів історії, у школі якої сучасна людина далеко не завжди виглядає розумним учнем, загострюють відчуття дисгармонійності й невлаштованості світу наприкінці XX ст., яке в поезії Ліни Костенко постає як вельми драматичний акт у житті людської цивілізації. З подібних відчуттів та висновків виникають апокаліпсичні мотиви в її поезії. Але кінцева зупинка в цьому прямуванні до нелегких істин нашого драматичного часу—все ж не відчай та безнадія, а гостре жадання краси, досконалості, затишку, людяності, бажання пропекти байдужу свідомість, достукатися до розуму, пробудити гідність людську...
Сповнена трагедійних нот поезія Ліни Костенко здатна викликати благотворний ефект катарсису —очищення через трагедію. Адже покликання її — в людині будити Людину.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
1. З яких історичних деталей та фактів постав сюжет роману «Маруся Чурай»?
2. Зробіть стислий виклад кожного з дев'яти розділів твору.
3. Визначте кульмінаційні моменти в сюжеті роману. Чому, на вашу думку, роман не завершується сценою помилування героїні?
4. У чому полягає драма любові Марусі Чурай? Що означають їі слова про «нерівню душ» —власної та Грицевої?
5. Як розгортається в романі конфлікт поезії та буденщини життя, героічно-максималістського і грубо-прозаїчного світовідчування?
6. Порівшште образи Гриця Бобренка та Івана Іскри.
7. Для чого авторці потрібна була (в розділі «Проща») постать мандрівного дяка? Прокоментуйте його роздуми про роль книги, слова в житті українського народу.
8. Якби Маруся Чурай сказала про себе, що вона щаслива людина, чи погодилися б ви з нею? Якщо так, то в якому розумінні вона щаслива?
9. Що вас найбільше вразило в лексиці роману? Які слова були для вас відкриттям?