ВАСИЛЬ СТУС
(1938—1985)

«ДЕСЬ ПІД ГРУДЬМИ ПЕЧЕ ГІРКА КАЛИНА...»

З-поміж українських письменників XX ст доля Василя Стуса найбільш схожа на Шевченкову. Обох переслідувала імперія —відповідно царська та комуністична. Обоє зазнали заслання із забороною на творчу діяльність. В обох життя обірвалося на півдорозі (Т. Шевченко помер у 47 літ, B. Стус —у 48). Водночас вони поціновуються не у своїй природній властивості як поети, яскраві творчі постаті, немислимі поза мистецтвом: у народній уяві обоє окреслюються передовсім як борці за зневажені людські права, за поганьблену національну гідність.

Така, на перший погляд, дивовижна ситуація —досить тилова для української дійсності. У нас письменник шанувався здебільшого за позалітературну діяльність, що мала загальнонаціональне значення. Справді: заледве мовиться про В. Стуса, одразу ж згадується випадок, що стався у київському кінотеатрі «Україна» після перегляду кінофільму
C. Параджанова «Тіні забутих предків». В. Стус мав мужність підтримати акцію протесту проти серпневих арештів української національно свідомої інтелігенції (І. Світличний, П. Заливаха, В. Мороз, брати М. та Б. Горині та ін.). Комуністичний режим надзвичайно швидко відреагував на сміливий вчинок молодого, та вже небезпечного для нього патріота. Його відразу було виключено з аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР (нині—НАН України) «за систематичні порушення норм поведінки аспірантів і співробітників наукових установ», Безпідставне звільнення молодого вченого на початку його наукового шляху вражає бодай тому, що він вирізнявся з-поміж ровесників внутрішньою дисциплінованістю та високою вимогливістю.

Позбавлений права навчатися та працювати за фахом філолога, Б. Стус не впав у розпач, заробляв собі на хліб будівельником, кочегаром, архівістом, інженером з технічної інформації тощо. Щоправда, на жодній роботі йому не дозволяло втриматися «недремне око» лиховісного КДБ. Та ніщо не могло скорити В. Стуса, який продовжував нерівну боротьбу з радянською системою. Його листи-протести, адресовані ЦК КПУ, КДБ, СПУ чи редакторові журналу «Вітчизна» Л. Дмитерку, виповнювалися пафосом обурення кроти брутальних порушень людських прав. В. Стус —один із найактивніших діячів дисидентського руху прагнув не конфронтації і владою. Він іще сподівався віднайти шляхи порозуміння між нею та національно свідомою інтелігенцією, сподівався на гуманізацію тогочасного панівного ладу, що було неможливим. Адже соціалізм, декларуючи привабливі гасла «світлого майбутнього», насправді утверджувався через репресії. Невдовзі такі ілюзії поета розвіялися.

У ніч із 12 на 13 січня 1972 р. В. Стуса, як і Є. Сверстюка, І. Світличного, Ігоря й Ірину Калинців та ін., було заарештовано. 12 вересня комісія з кримінальних справ Київського обласного суду винесла вирок: 5 років концентраційних таборів (Мордовія) та 3 роки поселення (Колима, рудник ім. Матросова).. Послідовне обстоювання поетом людської та національної гідності проголошувалося «наклепницькою діяльністю». Поета судили як кримінального злочинця, що показове для радянського судочинства, свідчення його цинізму. Адже й лірика розглядалася не як мистецтво, а як прояв політики. Інших критеріїв поцінування художньої літератури комуністична система не знала, за традицією вдавалася до грубої підміни естетичних критеріїв ідеологічними.

«Ще виживу, вистою, викричу я...»,— підкреслював В. Стус, аналізуючи свою долю каторжника та шляхи репресованого українського письменства, відомі і в ХІХ ст. (Т. Шевченко, П. Чубинський, П. Грабовський та ін.), і в XX (представники «розстріляного відродження»). І справді — він вистояв. Звільнений наприкінці 1979 р., повернувся до Києва, такого рідного, вистражданого і водночас немовби чужого, зросійщеного, спотвореного комуністичними реаліями. Занепокоєний національною та гуманістичною руїною в Україні, поет знову поринув у боротьбу, вже у складі переслідуваної Гельсінської спілки. Радянська влада не подарувала йому духовної незламності. Новий арешт був неминучим. Це сталось у жовтні 1980 р. Безжальний вирок (10 років таборів особливого режиму та 5 — заслання) В. Стус сприйняв належно, цілком усвідомлював, які випробування випадуть йому:

      Мороком горло огорне —
      ані тобі продихнуть.
      Здрастуй, бідо моя чорна!
      Здрастуй, страсна моя путь!

Тепер випало йому перейти пекельні кола у відомих своєю жорстокістю Пермських «виправно-трудових», а насправді—концентраційних таборах. Ніщо не змогло зломити загартованого духу В. Стуса. За колючими дротами не вгасала його творча енергія, розвивався ні від кого незалежний інтелект. Тут, у неволі він писав не тільки свою філософську лірику, а й активно перекладав. Добре володів німецькою мовою, вивчав французьку та англійську, аби перекласти твори А. Рембо, П. Вррлена, Ш. Бодлера, Р. Кіп-лінга та ін. Така інтенсивна робота здійснювалася у майже неможливих умовах. Адже всі рукописи відбиралися, переглядалися і не завжди поверталися надто пильним табірним начальством. Після однієї з таких злочинних акцій В. Стус висловив своє обурення, за що його вкинули у карцер ВС— 389/36. Тут на знак протесту поет оголосив сухе голодування, і в ніч із 3 на 4 вересня 1985 р. зупинилося його мужнє серце.

Комуністичний режим виявився безсилим та нікчемним перед незламністю духу В. Стуса, котрий вірив у своє повернення в Україну:

      ...ми ще повернемось,
      обов'язково повернемось,
      бодай — ногами вперед,
      але: не мертві,
      але: не переможені,
      але: безсмертні.

Поет таки повернувся в Україну. Незважаючи на підступні провокації кадебістів, його тіло було знайдено на безіменному кладовищі у Пермській області, перевезено 19 листопада 1989 р. до Києва і перепоховано на Байковому кладовищі. Тут він спочиває разом із своїми побратимами— Ю. Литвином та О. Тихим, Як людина морального абсолюту, В. Стус ніколи не дозволяв собі компромісів, іронічно ставився до гнучких пристосуванців—прихильників «тверезого глузду», не сприймав найменшої фальші, сентиментальної розслабленості чи надмірного романтизування. За спогадами літературознавця І. Дзюби, «небалакучий, але напружений не лише у слові, а й у мовчанні, він не надавався до беззмістовної розваги, ані до патріотичної риторики та й усілякої необов'язковості взагалі».

Вольовий, цілеспрямований характер В. Стуса формувався за несприятливих умов, був послідовним запереченням їх. Одним із таких чинників була зросійщена, збюрократи-зована Донеччина, куди приїхала родина Стусів (Василь народився в селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області 6 січня 1938 р.). Поет уважав своє дитинство щасливим. Але навчання в радянській школі, де панувала чужомовна атмосфера та викладалися, як він згадував, «не потрібні» предмети, лишила в його душі далеко не кращі спогади. Закінчивши Донецький (тоді —Сталінський) педагогічний інститут, він учителював на Кіровоградщині, служив в армії. Тоді в його світогляді сталися певні зміни, посилилося критичне ставлення до радянської дійсності, з'явився інтерес до імен «розстріляного відродження», а відтак—до перегляду літературної та національної історії. Він відкрив для себе В. Свідзинського, по-новому перечитав ранню творчість П. Тичини та М. Бажана, збагнув, що українське письменство —рівновелике будь-якому європейському, захопився перекладами іноземних авторів рідною мовою (Й.-В. Гете, Ф. Гарсія Лорка, Р.-М. Рільке та ін.).

Спостерігаючи жахливу невідповідність між справжнім багатством української літератури, ретельно приховуваним тогочасною владою, і фактичним знанням про нього, неймовірно збідненим і спотвореним, В. Стус намагався відновити, історичну справедливість у цьому аспекті, переживав це не тільки як національну драму, а й як особисту. «Зрозумійте мене у моему горі, бо я чую прокляття віків, чую бездіяльний свій гріх перед землею, перед народом, перед історією Довгий мартиролог борців за національну справедливість лишає нам історія, а ми навіть на гнів праведний не можемо здобутись», — з болем писав В. Стус до А. Малишка. Він мав довіру до старшого поета, адже той благословив молодшого талановитого колегу на нелегкий літературний шлях («Літературна газета», 1959).

Питання, що бентежили В. Стуса, були типовими для його ровесників, пойменованих «шістдесятниками», сформованих у період викриття «культу особи Сталіна» й тимчасового потепління суспільного життя. Найближчими однодумцями поета була творча молодь (І. Дзюба, Є. Сверстюк та ін.), що гуртувалася довкола І. Світличного і встигла заявити про себе першими віршованими публікаціями та вдумливими літературно-критичними статтями. Привертали увагу й аналітичні студії творчих пошуків нового покоління, написані В. Стусом: «На поетичному турнірі» (1964) та «Най будем щирі» (1965). Про серйозні наукові наміри свідчила його робота над кандидатською дисертацією «Джерела емоційності поетичного твору».

Власний поетичний доробок В. Стус не поспішав друкувати, ставився до нього з підвищеною вимогливістю та відповідальністю. У підготовленій ним першій збірці «Зимові дерева» нуртували думки й переживання, співзвучні атмосфері «шістдесятництва»: неприйняття інтелектуальної задухи, трагічне прозріння («Біля гірського вогнища», «Отак живу: як мавпа серед мавп» та ін.), жага втраченої гармонії («У синьому полі, як льон»). Тут зосередилася шляхетна лірика з мотивами кохання, з тонкими нюансами переживання, розчарування, самоти, самовипробування, уміння дивитися правді у вічі: «Довкола мене цвинтар душ на білім цвинтарі народу. Бреду в сльозах. Шукаю броду...». Зізнаючись, що «біда так тяжко мною пише», він ніколи не дозволяв собі найменшого внутрішнього послаблення.

Така поезія відразу протиставилася офіціозній імітаційній літературі з її бадьористо-плакатним римуванням. Тому збірка «Зимові дерева», подана до видавництва «Радянський письменник», не побачила світу в Україні. Не останню роль у її забороні відіграло те, що В. Стус перебував під пильним стеженням КДБ. Але не писати він не міг. Поезія була йому потрібна, як повітря. Тому творив підпільну, «самвидавів-ську» лірику, яка з'являлася друком за межами України завдяки зусиллям дисидентів та еміграційних громад («Зимові дерева», 1970; «Свіча в свічаді», 1977; «Палімпсести», 1986). Деякі поетичні твори так і залишилися в рукописному вигляді («Веселий цвинтар», наприклад) або ж загубилися за іржавими таборовими дротами (скажімо, «Птах душі»).

В. Стус пережив вельми напружене творче життя, намагався за найпотворніших обставин зберегти свій незвичайний талант, розкрити його грані, посилити енергію самовдосконалення та самонарощування. Друга збірка «Веселий цвинтар», в якій набула нового узмістовлення гротескно-сатирична фантасмагорія попередніх «Зимовик дерев», тяжіла до осмислення сутності людського життя, власне людського «Я». Воно немовби втрачало свої чітхі обриси, проступало в різних формах, де не одразу можна було знайти себе справжнього. «Мені здається, що живу не я, а інший хтось — за мене у моїй подобі». Людина в уявленні поета перебувала в ненастанному оновленні, у постійному становленні; її душевна структура мала відкритий вигляд, існування полягало в оволодінні буттям, у подоланні його абсурдності. Тобто. В. Сгус поділяв глибоко ним самим пережиті положення філософії екзистенціалізму. Тому в його ліриці, досить жорсткій, перейнятій вольовими наста-новаии та інтелектуальною напругою, мовилося про вічні драматичні взаємини життя і смерті („смертеіснувания”, «життєсмерть»), переборення замкненості конкретного людського існування як віднаходження сподіваного шляху до свободи. Тим вона помітно відрізнялася від традиційної, зазвичай емоційної, «сердечної» української лірики, розбудовувалася на критичному переосмисленні її досвіду. Центральним мотивом творчих пошуків та роздумів В. Стуса стала самота, «дарована» йому осоружною задротянською дійсністю:

     Невже я сам один на цілий світ,
     вогненний с кілок вікового гніву;
     пізнав себе і долю цю зрадливу,
     щоб проклинати чужинецький світ?
     Нема мені коханої землі,
     десь під грудьми пече гірка калина,
     сміється божевільна Україна
     у смертнім леті на чужім крилі.

Поет ніде не дозволяв собі розпачу. Навпаки, самота залучила його до заглиблення у вічність, у першосутність, вигранувала в ньому риси трагічного стоїцизму: «Терпи — терпець тебе шліфує, Сталить твій дух...». Тому В. Стух не тільки відчував, як «на лоб поклав Господь свій перст нищівний», а й утверджувавсь у переконанні: «В мені уже народжується Бог». Відтак він виборов собі право переступити рівень свідомості звичайної людини і сказати: «Як добре те, що смерті не боюсь я...».

Енергійне, позначене божественним "самособоюнаповненням”   поетичне   слово   В.   Стуса   вимагає   від  читача значних інтелектуальних та емоційних зусиль, знання культурологічних джерел, які його живили. Поет завжди був уважним до сучасних йому модерністичних віянь у літературі, сприймаючи їх у конструктивному зіставленні з мистецькою традицією, з вічними цінностями, Недарма його збірка "Палімпсести" (1986) мала таку символічну назву, асоціювалася з пергаментом, де зішкрябаний первинний текст не зникав, угадувався за новим, свіжим текстом. Мовилося про історичну пам'ять українства—незнищенну, хоча неодноразово стирану несприятливими умовами, про конкретну людську долю. Життя—безсмертне у своєму духовному наповненні. Проникливість В. Стуса підтверджується дійсністю. Зараз нація повертає собі, здавалось би, вже назавжди втрачену душу, самоусвідомлення власного єства — свого найталановитішого інтерпретатора В. Стуса. З великим запізненням, аж 1990 р. в Україні з'явилася книжка його поезій    «Дорога    болю», згодом—«Під тягарем хреста»(199Л), «Вікна в позапростір» (1992). З 1994 р. друкується 4-томне наукове видання творчої спадщини поета, здійснюване львівським товариством «Просвіта».

«ДОРОГА БОЛЮ». ПОЕЗІЯ

«Посоловів од співу сад...». В. Стус в одному з листів до дружини писав: «То, певне, й доля Орфея чути знаду голосної темені, не піддатися їй, а виходити з музичної темені, як з ночі». Його увагу не випадково привернув легендарний поет античного світу, який своїм магічним співом зачаровував людей, звірів, дерева, приборкував стихії.
В. Стус був автором не лише жорстких поезій, ущільнених екзистенціальною проблематикою, а й дивовижним ліриком, котрий спромагався на глибоке осягання найінтимніших нюансів неперебутнього життя, висвітлюючи їх із «музичної темені», тобто з надр незнищенного духу; Зокрема, це спостерігалося в пейзажній ліриці. Орфеївські міркування досить виразно відбиті у вірші «Посоловів од співу сад...», який відразу заполонює шляхетним звукописом. Елегантна алітерація на «о» немовби дає ключ до втаємничення у чари ночі, виповненої срібним сяйвом «жалких зірок» та пульсуванням живого місяця. Поволі в цю музичну картину вплітаються інші звуки, надаючи їй характеру стереоскопічного повнолуння— то легітного повіву («Свіча затріпотіла — й світло, мов голуба, пустила в лет»), чи легкої твердості (звук «п»), трепетного вібрування (звук «р»), таємничого шепотіння (звук «ш»), наприклад: «Я двері прочинив з веранди, де кострубатий вертоград».

Отож, звуковий образ набуває ознак пластичності, посилюється розкриттям внутрішніх невичерпних можливостей мови («Посоловів од співу сад, од солов'їв»), з її багатоплановими змістами, в яких зосереджено таємне соло природи. Ліричний герой, переживаючи радість причетності до високої краси, у своїх естетичних міркуваннях рухається від зовнішніх, видимих ознак до внутрішніх, істотних. Його світ уподібнюється до кола з тьмяними краями, дедалі чіткішає, наближаючись до яскраво освітленого центру, де «мати дивиться свята, я в ній смеркаю і світаю». Такий філософський зміст відображає національне світобачення: в осередді світобудови завжди—мати як охоронниця життя і роду, а відтак—запорука його незнищенності. Тому зображений В. Стусом світ не лише замикається у своїх надійних за-тишкових берегах, а й розмикається у довколишній часо-простір, але не розпорошується в ньому.

Розкриттю цього мотиву підпорядковані всі складники вірша, зокрема версифікаційні. Двовірші, якими спроквола починається поезія «Посоловів од співу сад», переходять до динамічного катрена, який у середині немовби розривається напруженим перенесенням цілісної фрази з одного рядка в наступний (енжамбеман), передаючи своєрідність схвильованого мовлення. Кільцеве римування скріплює строфічну форму, а отже, смислову глибину інтимного зображення, вказуючи на постійне «колування» подій. «Сердечні» стосунки значень підсилюються римами, що також несуть функціональне навантаження, відображаючи гармонійні стосунки споріднених душ: вертоград —лад, ліпота—свята тощо. Так «вертоград» постає прикладкою «ладу», «свята» вжито як невід'ємна риса «ліпоти», тобто мовиться про божественну, олюднену красу.

Кожен елемент вірша — метафора, алітерація, рима і т. ін.—виконує роль надійної цеглинки ліричної композиції, а відтак—розбудови особливого поетичного світу за законами краси, де панує розкіш естетичного смаку, усвідомлення невичерпних можливостей творчого духу. В. Стус без остраху втягує в цей осяйний художній контекст традиційні образи (солов'ї, зорі, місяць тощо), часто проголошувані модерною поезією «застарілими», «невідповідними» сьогоденню. Він спростовує такі поверхові упередження, надаючи зужитим тропам нового, свіжого змісту, на творчій практиці доводить вічну молодість мистецтва, коли його торкається талановите перо.

«Як добре те, що смерті не боюсь я...». Чимало поетів володіє передчуттям того, що неминуче має статися. Часто вони завбачають свою трагічну мить, після якої переходять у легенду (В. Чумак, О. Ольжич, Олена Теліга, В. Симоненко та ін.). Такою властивістю був наділений і В. Стус. Політв'язень, дисидент, відірваний каральною владою від рідної землі, він вірив у своє повернення в Україну, хоча б ціною власного життя. Іншого шляху в антилюдському суспільстві, що вимагало духовного рабства та національної зради, поет не знаходив.

Саме тому й з'явився вірш «Як добре те, що смерті не боюсь я», що не мав нічого спільного з декларацією, тобто прилюдним проголошенням своїх принципів. Йшлося про глибокі переконання В. Стуса. Вони спонукали його до інтенсивних пошуків справжнього буття як заперечення та подолання панівного марнотного та фальшивого світу. Це—тернистий шлях до Бога, з яким спілкувався поет у тюремних камерах та за колючими дротами радянських концтаборів,—шлях, указаний духовним подвигом Гсуса Христа, без нарікань та скарг («і не питаю, чи тяжкий мій хрест»). Він пролягає крізь людську душу, зумовлюючи процес самозаглиблення, відкриваючи в такий спосіб двері до вищих, божественних істин. Водночас відбувалося розширення меж особистісного світу, перед чим виявилася безсилою каральна система, розкривалися неозорі обрії безпосереднього зв'язку з епохою та вічністю.

Живучи «в передчутті недовідомих верст», тобто справжнього буття, позбавленого аморальних ознак суспільного безглуздя, В. Стус усвідомлював проміжний характер людської дійсності. Перед ним немовби розкрилася прірва, яку слід було подолати, переступивши страх. Мовиться про екзистенціальну ситуацію, тобто вирішальний вибір, завдяки якому людина переходить від споглядально-чуттєвого, поверхового існування до самої себе, до своєї сутнісної природи, зазнаючи великих душевних мук. Буттєвий характер такого існування, або «екзистенції», і висвітлює екзистенціальне вчення (екзистенціалізм), яке виявилося близьким В. Стусу. Недарма він у листах до дружини писав про «естетику страждання», що не мала нічого спільного з внутрішнім розслабленням, трактувалася як могутня воля до справжнього буття, як здатність задля цього витримати будь-які тортури, не втрачаючи ні сердечного тепла, ні моральних чеснот, сприймаючи біль довколишнього світу як свій власний.

Поет мав право сказати, «що жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття». Смерть була для нього не тільки жахливим фізичним явищем, а й переходом у вищу, суто духовну якість («до життя»), рівновелику вічності. І серед цінностей, що відповідали їй, була Україна. Тому у вірші «Як добре те, що смерті не боюсь я...» з'явився цілком логічний, гіркотний висновок: «і в смерті з рідним краєм поріднюсь». Подібні заповіти вже звучали в поезії Т. Шевченка. Лише такою трагічною ціною кращі сини України простували до справжнього буття, забезпечуючи їй віру в незнищенність та воскресіння.


ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Поясніть мужні вчинки В. Стуса.
2. З'ясуйте причини переслідування В. Стуса радянською владаю.
3. Схарактеризуйте творчий шлях поета.
4. Які мотиви, образи є наскрізними у його творчості?
5. Що означало для В. Стуса долання абсурдності буття?
6. Що спільного і відмінного у світосприйманні В. Стуса і Т. Шевченка?
7. Якими образами поет передає стан душі ліричного героя (свого сучасника)?
8. Чи «вписується» Василь Сгус у контекст поетів-„шістдесятників”?
9. Яким постає образ України в поезії В. Стуса? Чи відрізняється він від образу України у В. Симоненка?
10. Чи є поет життєлюбом? Чи не втратив він радість від життя?
11. У чому полягає філософічність поетичного мислення Стуса?
12. Чим, на вашу думку, традиційна, а чим новаторська поезія митця?
13. Проаналізуйте збірку В. Стуса «Дорога болю».
14. Які художні засоби визначальні в ній?
15. Яку роль виконують тропи у вірші «Посоловів од співу сад...»?
16. Як ви поясните вольові імперативи вірша «Як добре те, що смерті не боюсь я...»?
17. Як Стус переосмислив «літопис Самовидця»?
18. Що ви можете сказати про незнищеннїсть духу (за віршем «На колимськім морозі калина...»)?
19. Яку функцію виконують кольори у вірші В, Стуса «У цьому полі, синьому, як льон»?
20. Прокоментуйте слова І. Драча про В. Стуса; «Він мав неймовірно гострий профіль, який згодиться і для карбівень нашого часу. А такі профілі мають великий вплив на добу, хоч вона не завжди про це підозрює».
21. Напишіть твір на одну з тем: «Мої роздуми над поезією Василя Стуса», «Україна в творчості В. Стуса», «Чому навчає нас Василь Стус?».

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Стус В. Вікна в позапросторінь.— К., 1992.
2. Стус В. Дорога болю.— К., 1990.
3. Не відлюбив свою тривогу ранню: Василь Стус —поет і людина: Спогади, статті, листи, поезії.— К., 1993.
4. Шеве.и.ов Ю. Трунок і трутизна // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики Х.Х ст. К., 1994.—Кн. 3.
5. Ловкіший М. Квадратура круга: пролегомени до оцінки Василя Стуса//Дивослово.— 1994.— № І.
6. Гармаш Г. Червоне і чорне: Поезіл-доля Василя Стуса // Слово і час.— 1991.— № 5.
7. Коцюбинська М.  Стусове  «самособоюнаповнення»//Сучасність,—1995.—№ 6.