Гіпермаркет Знань>>Українська література>>Українська література 7 клас>>Українська література: «Тополя». Романтична ідея незнищенності справжнього кохання, краси, вірності. ТЛ: балада, мотив, прийом контрасту, метафоризми.

TЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ
Контраст
Одним із найпоширеніших художніх прийомів у літературі є контраст. Контраст — це різко окреслена протилежність у чомусь: рисах характеру, у властивостях предметів чи явищ. Цей прийом із давніх-давен зафіксований в усній народній творчості (казка «Правда і Кривда») та в інших видах мистецтва. За основу вірша Тараса Шевченка «Мені тринадцятий минало...» взято контраст — перша й третя частини твору протиставляються другій: «...сонце гріло, не пекло! — Та недовго сонце гріло...; тойді так приязно молилось — недовго молилось; Чого так весело було — хлинули сльози, тяжкі сльози». За допомогою контрасту автор передає глибину й мінливість відчуттів, зміну настрою, увиразнює такі протилежності, як добро і зло, краса й потворність.

Для створення контрасту майстри слова часто вдаються до використання антонімів. Ось як майстерно через контрасти український письменник Михайло Коцюбинський передав складні переплетення почуття й думки: «А люди йдуть. За одним другий, і третій, і так без кінця. Вороги й друзі, близькі й сторонні — і все кричить у мої вуха криком свого життя або своєї смерті, і всі лишають на душі моїй сліди своїх підошов».

ТОПОЛЯ
 
По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.
Стан високий, лист широкий
Марне зеленіє.
Кругом поле, як те море
Широке, синіє.
Чумак іде, подивиться
Та й голову схилить,
Чабан вранці з сопілкою
Сяде на могилі,
Подивиться — серце ниє:
Кругом ні билини.
Одна, Одна, як сирота
На чужині, гине!
Хто ж викохав тонку, гнучку

В степу погибати?

Постривайте — все розкажу.

Слухайте ж, дівчата!
Полюбила чорнобрива

Козака дівчина.

Полюбила — не спинила:

Пішов — та й загинув...
 
Якби знала, що покине, —

Було б не любила;

Якби знала, що загине, —

Було б не пустила;

Якби знала — не ходила б

Пізно за водою,

Не стояла б до півночі

З милим під вербою.

Якби знала!..
І то лихо —

Попереду знати,

Що нам в світі зустрінеться.

Не знайте, дівчата!

Не питайте свою долю!..

Само серце знає,

Кого любить.

Нехай в'яне,

Поки закопають,

Бо не довго, чорнобриві,

Карі оченята,

Біле личко червоніє —

Не довго, дівчата!

До полудня, та й зав'яне,

Брови полиняють.

Кохайтеся ж, любітеся,

Як серденько знає.
Защебече соловейко
В лузі на калині,
Заспіває козаченько,
Ходя по долині.
Виспівує, поки вийде
Чорнобрива з хати,
А він її запитає,
Чи не била мати.
Стануть собі, обіймуться —
Співа соловейко;
Послухають, розійдуться,
Обоє раденькі...
Ніхто того не побачить,
Ніхто не спитає:
«Де ти була, що робила?»
Сама собі знає...
Любилася, кохалася,
А серденько мліло —
Чуло серце недоленьку,
Сказати не вміло.
Не сказало — осталася,
День і ніч воркує, .
Як голубка без голуба,
А ніхто не чує...
Не щебече соловейко
В лузі над водою,
Не співає чорнобрива,
Стоя під вербою,
Не співає — сиротою
Білим світом нудить:
Без милого батько, мати —
Як чужії люди,
Без милого сонце світить —
Як ворог сміється,
Без милого скрізь могила...
А серденько б'ється.
Минув і рік, минув другий —
Козака немає;
Сохне вона, як квіточка;
Мати не питає:
«Чого в'янеш, моя доню?»
Стара не спитала,
За сивого, багатого
Тихенько єднала.
«Іди, доню, — каже мати, —
Не вік дівувати!
Він багатий, одинокий —

Будеш панувати».

«Не хочу я панувати,

Не піду я, мамо!

Рушниками, що придбала,

Спусти мене в яму.

Нехай попи заспівають,

А дружки заплачуть,

Легше, мамо, в труні лежать,

Ніж його побачить».
Не слухала стара мати,
Робила, що знала, —
Дивилася чорнобрива,
Сохла і мовчала.
Пішла вночі до ворожки,
Щоб поворожити,
Чи довго їй одинокій
На сім світі жити?..
«Бабусенько, голубонько,
Серце моє, ненько,
Скажи мені щиру правду,
Де милий-серденько?
Чи жив-здоров, чи він любить?
Чи забув-покинув?
Скажи ж мені, де мій милий?
Край світа полину!
Бабусенько, голубонько!
Скажи, бо [ти] знаєш...
Мене мати хоче дати
За старого заміж.
Любить його, моя сиза,
Серце не навчити!
Пішла б же я утопилась —
Жаль душу згубити...
Коли не жив чорнобривий,
Зроби, моя пташко!
Щоб додому не вернулась...
Тяжко мені, тяжко!
Там старий жде з старостами...
Скажи ж мою долю».
«Добре, доню! Спочинь трошки.
Чини ж мою волю.
Сама колись дівувала —
Теє лихо знаю;
Минулося — навчилася:
Людям помагаю.
Твою долю, моя доню!
 
Позаторік знала,
Позаторік і зіллячка
Для того придбала».
Пішла стара, мов каламар
Достала з полиці.
«Ось на тобі сього дива.
Піди до криниці.
Поки півні не співали,
Умийся водою,
Випий трошки сього зілля —
Все лихо загоїть.
Вип'єш — біжи якомога;
Що б там не кричало,
Не оглянься, поки станеш
Аж там, де прощалась.
Одпочинеш; а як стане
Місяць серед неба,
Випий ще раз; не приїде —
Втретє випить треба.
За перший раз, як за той рік,
Будеш ти такою;
А за другий — серед степу
Тупне кінь ногою, —
Коли живий козаченько,
То зараз прибуде...
А за третій, моя доню!
Не питай, що буде...
Та ще, чуєш, не хрестися —
Бо все піде в воду...
Тепер же йди, подивися

На торішню вроду».
Взяла зілля, поклонилась:
«Спасибі, бабусю!»
Вийшла з хати — чи йти, чи ні?.
«Ні! Вже не вернуся!»
Прийшла... Вмилась, напилася,
Тихо усміхнулась,
Вдруге, втретє напилася
І не оглянулась.
Полетіла, мов на крилах,
Серед степу пала,
Пала, стала, заплакала
І... і заспівала:
«Плавай, плавай, лебедонько!
По синьому морю —
Рости, рости, тополенько!
Все вгору та вгору,
Рости гнучка та висока,
До самої хмари,
Спитай Бога, чи діжду я,
Чи не діжду пари?
Рости, рости, подивися
За синєє море:
По тім боці — моя доля,
По сім боці — горе.
Там десь милий, чорнобривий
Співає, гуляє,
А я плачу, літа трачу,
Його виглядаю.
Скажи йому, моє серце!
Що сміються люди,
Скажи йому, що загину,
Коли не прибуде!
Сама хоче мене мати
В землю заховати...
А хто ж її головоньку
Буде доглядати?
Хто догляне, розпитає,
На старість поможе?
Мамо моя!.. Доле моя!..
Боже милий, Боже!..
Подивися, тополенько!
Як нема — заплачеш,

До схід сонця, ранісінько,

Щоб ніхто не бачив...

Рости ж, серце-тополенько,

Все вгору та вгору;

Плавай, плавай, лебедонько!

По синьому морю».
Отак тая чорнобрива

Плакала, співала...

І на диво серед поля

Тополею стала.
По діброві вітер виє,

Гуляє по полю,

Край дороги гне тополю

До самого долу.

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ
Балада
Балада «Тополя» — один із ранніх творів Тараса Шевченка (1839). Що ж це за літературний жанр? Балада(із фр. — танцювати) — невеликий віршований ліро-епічний твір казково-фантастичного, легендарно-історичного чи героїчного змісту з драматично напруженим сюжетом і співчутливо-сумним звучанням. Баладі властиві такі ознаки:

•    невелика кількість персонажів;
•    незвичайність і загадковість подій;
•    гострота, а часто й трагічність у розв'язанні конфлікту;
•    похмурий колорит;
•    ліризм.

Ти, мабуть, помітив, що балада «Тополя» дуже поетична та образна, їй властиві незвичайність, таємничість, казковість, емоційність, тобто романтичність. У ній романтичним є і пейзаж, що вважається засобом зображення внутрішнього світу людини. У Шевченковій баладі романтичний пейзаж — це дзеркало, яке відображає душу митця, ліричного героя. Пейзаж тут співзвучний із відтворюваними подіями й почуттями, він гармонійно єднає внутрішній світ людини з природою:

По діброві вітер виє,

Гуляє по полю,

Край дороги гне тополю

До самого долу.

Як у народних, так і в літературних баладах, часто використовується прийом метаморфози, за основу якого взято перетворення людини на рослину чи тварину. У Шевченковій «Тополі», як і в народній баладі «Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси...», дівчину перетворено на тополю. Цей фольклорний твір має багато спільного з літературною баладою «Тополя» Тараса Шевченка.

Порівняй:
Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси

Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси,
Чия то дівчина розпустила коси?
Коси розпустила, гулять не ходила,
Молодого хлопця навік полюбила.
Проводжала мати сина у солдати,
Молоду невістку в поле жито жати.
Жала вона, жала, жала — не дожала
І до сходу сонця тополею стала...
Прийшов син до хати: — Здрастуй, рідна мати!
Де ж моя дружина, що не йде стрічати?
—    Не питайся, сину, про свою дружину,

Бери топір в руки — рубай тополину. —

Як ударив вперше — вона й похилилась,

Як ударив вдруге — вона й попросилась:
—    Не рубай, коханий, бо я — твоя мила,

На моєму листі спить твоя дитина. —

Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси?
Не спішіть, дівчата, розпускати коси.

Мотив у художньому творі
Мотив (з латин. — рух) — це тема ліричного твору. Коли аналізують ліричні твори, то кажуть не тема, а мотиви, наприклад мотиви лірики Ліни Костенко (мотив відданості Вітчизні, жертовності та ін.). У баладі Тараса Шевченка «Тополя» провідним є мотив невмирущості справжнього кохання, краси вірності, а основою — мотиви усної народної творчості й стародавніх уявлень народу.

О.М. Авраменко "Українська література 7 клас" Вислано читачами інтернет-сайту

_{українська література скачати, українська література 7 клас підручник, українська література уроки}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.