Людей завжди цікавить минуле. Як жили люди раніше? Чим вони займалися, до чого прагнули? Чиї імена навіки залишилися в пам'яті людства? Існує такий вислів: «Без знання минулого не збудуєш майбутнього».
У розділі ти прочитаєш твори різних жанрів (вірші, оповідання, науково-пізнавальні тексти), які розповідають про різні часи.
Читаючи, звертай увагу, де і коли відбуваються події, як ставиться автор до зображуваного. Збагачуй своє мовлення новими словами, а пам'ять — найважливішими відомостями з історії нашого народу.

       Поет Олександр Олесь написав у 1920 році книгу  «Княжа Україна». В ній він у поетичній формі переповів історію наших предків. Прочитай уривки цієї книги.

НАШІ ПРЕДКИ — СЛОВ'ЯНИ*
Над озерами, річками,

на полянах лісових,

на стрімких високих горах,

на просторах степових,—
де лише сіріє стежка

або вкрився збіжжям* лан,

скрізь розкидались оселі

наших прадідів слов'ян.
Оселялись цілим родом:

що людина, як одна?!

Кревні* люде рід складали,

кревні роди — племена.
Наймудріший і найстарший

цілим родом керував,

видавав щодня накази,

правив, милував, карав.
Кожне плем'я мало князя,

князь судив, водив на бій,

першим був він у відвазі

і у мудрості своїй.
А коли ставав нездатним

до ладу і боротьби,

віче* іншого на князя

вибирало без журби.
На річках, високих горах,

серед багон* і болот

городи, міцні твердині,

будував собі народ.
Коли ворог йшов війною,

метушилось все, як рій,

замикалися ворота,

починався лютий бій.
Бились, кидали каміння,

крізь паркан окріп лили,

попіл кидали у очі,

гострі кидали коли...
...Ось і ворога відбито.
Все минуло: гнів і жах...

Кревні плачуть над борцями,

що звалилися в боях.
зброю, вбрання і харчі,

щоб вони не знали лиха,

на тім світі живучи.
На сумних могилах тужать
і справляють тризну* там,
і несуть на сизі гори

жертви праведним* богам.
Але все поволі, тихо

тоне в річці забуття,

і на березі зеленім

квітне радісне життя...
Олександр Олесь

     Слов'яни — тут: близькі за походженням і мовою народи, які жили колись на території України.
зб і ж ж я — тут: зернові рослини. Кревний — рідний,

в і ч е — народні збори.

багно — болотисте місце, трясовина.

      Прочитай, як поет описує місця, де жили наші предки. Що ін розповідає про їхні звичаї?
ку інтонацію і темп ти добереш для читання цієї частини? опрацюйте   разом! Поставте один одному запитання за змістом прочитаного.
      Що нового ви дізналися про стародавні часи?

ЯРОСЛАВ МУДРИЙ*
За князя, за Ярослава,

Київ — Царгородом став*.

Як про друга, як про сина,

дбав про нього Ярослав.
Оточив його валами,

ровом, мурами обвів.
Укріпив його, оздобив

і розкішний двір завів.
До палат ішли невпинно

чужоземні посланці,

князь сидів на пишнім троні

з грізним берлом* у руці.
І, допущені до князя,

низько кланялись посли

і до ніг дари складали,

що з чужини принесли.
У Європі честю мали

королі, князі, царі

поріднитись з Ярославом,

побувати у дворі.
Але мудрість Ярослава

вся була в його ділах,

у державнім будівництві,

владі, устрою, в судах.
Щоб не нищити народу

і народного майна,

не хотів він воювати,

не тягла його війна.
Пролетіли дні короткі...

Перед смертю Ярослав

всіх своїх синів покликав

і з любов'ю проказав:
«Вас я, діти, покидаю,

йду я в ліпшу сторону,

але, діти, пам'ятайте мою заповідь одну:
не сваріться, живіте* в згоді:

тільки мир збере усе,

а незгода, наче вітер,

все по полю рознесе.
Як не будете всі разом

йти до спільної мети,

ви, державу зруйнувавши,

подастеся у світи.
Ви розгубите ту землю,

що придбали вам батьки,

і тинятиметесь всюди,

як вигнанці й жебраки».
Олександр Олесь

        Ярослав Мудрий (близько 978 —1054) — великий князь київський, син князя Володимира Великого. За його правління Київська Русь досягла розквіту і визнання серед інших держав. Похований у Софійському соборі в Києві. Даргородом став — став наче пишна, величава столиця стародавньої держави Візантії.
Б є р л о  —  палиця,  оздоблена коштовним камінням і різьбою, символ влади. Ж и й т е — тут: живіть.

Зруйнувавши, подастеся, тинятиметесь.

Попрацюйте разом!Чи зрозуміли ви, у які часи князював Ярослав Мудрий? Що ви можете про нього розказати? У яких рядках сказано про красу і велич стародавнього Києва?
Уважно перечитайте заповідь князя синам. Поміркуйте над її змістом. Чи погоджуєтесь ви з думкою, що слова Ярослава Мудрого є повчальними і для нас, його далеких нащадків?

КНИГИ ЗА КНЯЖИХ ЧАСІВ
При дворах давніх українських князів перебували різні учені й письменники. Тоді ще не було друкованих книжок. Хто бажав мати у себе книжку, мусив або сам переписувати її, або дати переписувати вченому писареві. Переписування однієї книги тривало цілі місяці. Писали тоді звичайно не на папері, а на тонкій шкірі, телячій або ослячій. Для писання брали гусяче перо, чорнило робили із сажі. Початкові букви малювали різнобарвними фарбами, майже на кожній сторінці був гарний малюнок. Князі збирали такі рукописи і зберігали їх у своїх бібліотеках...
Найвідомішим ученим за княжих часів був Нестор-літописець. Він був монахом Печерського монастиря у Києві. З молодих літ він цікавився минулими часами, збирав давні рукописи, записував перекази про життя слов'янських племен, про перших князів, їх війни і походи. Потім записав все те в одну книгу, що зветься «Найдавніша Літопись».
Це — перша історія України.
Іван Крип'якевич

Пригадай, що ти читав про стародавні книги. Що нового ти дізнався з тексту? Як називалася перша історія України? Стисло перекажи прочитане. Про що ти хотів би запитати?

Колись на місці Києва жили люди ще й до Кия, Щека і Хорива. І що ці люди також належали до слов'янських племен, отже, були нашими предками.
Головна частина міста стояла на горі, яка тепер так і зветься — Старокиївська. З цієї гори зараз можна спуститися до Подолу на фунікулері*. А тоді, звичайно, ніякого фунікулера не було. І до Подолу, де теж селилися люди, доводилося спускатися пішки або кіньми, стрімкими стежками й узвозами.
Навколо міста з трьох боків підступав ліс, з четвертого боку був високий берег Дніпра. Ліс спускався по схилах глибокого і довгого яру, який перехрещувався з другим яром і тому називався Хрещатим. Ану, здогадайтесь, де саме був той яр? Та звичайно ж, там, де
містом,  одним з найкращих міст на Русі,  і навіть в інших країнах мало було таких міст, як Київ.
На високій горі стояли князівські палаци, церкви, боярські тереми*. Верхнє місто було обнесено земляними валами, в них було п'ятеро воріт, і головні з них називалися Золотими. На валах були сторожові вежі, з тих веж вартові завжди стежили чи не наближається до міста ворог.
Якщо була така небезпека, всі кияни ховалися всередині, ворота зачиняли і давали відсіч нападникам.
От якось, дев'ятсот років тому/ напали на Київ печеніги. Вони підступили до самого міста. Але київський князь Ярослав Мудрий вийшов проти них зі своїм військом і розбив їх ущент. І там, де відбувся цей кривавий бій, князь потім наказав збудувати велику церкву — Софійський собор. Він і досі стоїть на тому самому місці.
Від тих часів не залишилося земляного валу, ані воріт у ньому. Збереглися тільки побудовані Ярославом Мудрим Золоті ворота, та й не цілі ворота, а залишки від них.
Князі та бояри жили на горі, а на низині селилися різні ремісники*, яких тоді в Києві було багато. Тут і досі збереглися назви вулиць: Гончарна, Дігтярна, Кожум'яцька... Це значить, що колись тут жили гончарі, що робили посуд, дігтярі, що гнали дьоготь, кожум'яки, що «м'яли кожі» для одягу та взуття.
Там, де впадала у Дніпро річка Почайна,— трохи нижче теперішнього річкового вокзалу,— була зручна гавань. Сюди заходили кораблі з різним крамом* з багатьох країн, з якими вели торгівлю київські купці. Вони теж жили на Подолі.
Наталя Забіла

Фунікулері,  перехрещувався,  озброювались,  кочівники, височіючи, Кожум'яцька.
Незайманий — тут: первісний, дикий. Фунікулер — невелика залізниця з канатною тягою для перевезення пасажирів на крутих підйомах і спусках. Терем — високий будинок у вигляді башти.
 
Наш Київ — старовинне місто. Його називають «Мати міст руських». Чи знаєте ви, чому його так називають? А ось чому: він існує з давніх-давен. Заснований Київ понад тисячу п'ятсот років тому, коли не було ще ні Москви, ні Петербурга, ані інших міст України або Росії. Тут оселилися люди і назвали своє місто — Київ.
Ось що розповідають про ті часи.
Колись давно-давно на цьому місці були тільки гори, вкриті густим незайманим* лісом. У лісі жили дикі звірі — ведмеді, кабани, олені й дикі кози. А повз гори протікала, як і зараз, велика ріка.
Одного разу прийшли сюди три брати — Кий, Щек і Хорив та їхня сестра Либідь. Вони, мабуть, припливли човном по річці, бо доріг чи шляхів тоді майже не було і люди могли найвільніше пересуватися річками.
— От яке гарне місце! — сказали брати.— Побудуємо собі тут житло і будемо жити!
Оселилися три брати з сестрою на високих горах біля Дніпра. «Кий сидів на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, що нині зветься Щекавиця, а Хо-рив — на третій горі, що прозвалася від нього Хоревиця. І збудували град в ім'я старшого брата, і назвали його Київ».
«Град» — це так називалось тоді укріплення, огорожа. Чий град? — «Кия, Київ град». Отак і виникла назва — Київ.
Маленька річка, що протікає в Києві, зветься Либідь. Є ще в Києві й гора Щекавиця, є й вулиця Хорива. У всіх цих назвах зберігся спогад про Кия, Щека і Хорива та їхню сестру Либідь.
Та не лише зі старих назв можна дізнатися про те, що було колись. Багато чого можна дізнатися з розкопок. Там, де колись жили люди, завжди щось залишається в землі — рештки будівель чи укріплень.

Тепер Хрещатик зовсім інший. Це головна вулиця нашого міста. Як вийдеш на Хрещатик святковим днем, коли тут стільки гуляє людей, то важко навіть уявити собі, що колись на цьому самому місці був яр, порослий лісом, а в ньому на волі бродили дикі звірі.
І ще важко собі уявити, як люди жили в стародавні часи! Не було тоді ні заводів, ні залізниць, ні машин, ні пароплавів... Не було ні електрики, ані навіть гасових ламп, якими колись люди освітлювали свої домівки. В ті часи не було ще й гасу. А освітлювали житло тоді лучиною — такою запаленою трісочкою.
Люди сіяли хліб на невеличких нивках, полювали на звірів і диких птахів. Щоб поласувати, здобували в лісі мед диких бджіл. Люди робили посуд з глини й дерева, кували зброю — мечі, списи, луки й стріли.
Такими мечами й списами озброювались київські князі зі своїм військом— дружиною, коли вирушали в похід проти ворогів. Тоді часто доводилося воювати, бо на киян раз у раз нападали степові кочівники — спочатку печеніги, потім половці. їх називали кочівниками, бо вони не жили на одному місці постійно, а весь час переїздили — кочували по степах з усіма своїми жінками, дітьми й худобою. Вони хліба не сіяли, харчувалися молоком, м'ясом та ще нападали ня осілих людей (себто таких, що жили на одному місці), бувало їх забирали в полон, палили міста й села.
Але минали століття з часів заснування Києва, він усе зростав і міцнішав. Найбільшої могутності набрав Київ, коли князював Володимир Святославич, який об'єднав до того часу розпорошені землі в єдину давньоруську державу — Київську Русь.^тоді вже легше стало оборонятися від кочівників. Це той Володимир, ім'ям якого зветься Врлодимирська гірка, де стоїть йому пам'ятник, височіючи над схилами Дніпра.
За часів Володимира та його сина, Ярослава Мудрого, Київ став уже великим, як на той час, і відомим.
 
Ремісник — майстер, що виготовляє товар на продаж ручним способом. Крам — товар.
Прочитай,  як  у тексті розповідається про заснування Києва.
З яких джерел люди дізнаються про минувшину?
Знайди уривок, у якому описано стародавній Київ.  Що нового ти дізнався?
Чим уславились князі, про яких згадується у тексті?
Які назви з минулого зберігає сучасний Київ?
Хто   читає   швидше? Скільки вулиць згадується у тексті? Скільки річок?
З яких абзаців ці речення: Багато чого можна дізнатися з розкопок; Це головна вулиця нашого міста!
Про що з історії Києва ти хотів би запитати?

ЗВІДКИ В МІСТА НАЗВА — ЛЬВІВ
Довго
я не розумів,
звідки
в міста назва — Львів.
Брата старшого питаю:
—    А ти знаєш?
Каже:
—    Знаю.
Князь був,
Галицький Данило,
сім віків перекотило,
як дзвеніла
княжа слава,
та не тільки
в славі справа:
сумував князь,
що один...
Народився в князя син!
«Сильним будь!
Наш рід прослав!»
Левом сина князь назвав.
Щоб віки жила
ця днина,
місто князь як будував,
дав йому
імення сина.
Так от...
З княжих ще часів
в міста горда назва —
ЛЬВІВ.
Марія Хоросницька

     Що ти дізнався з вірша про назву міста Львова? Підготуйся до виразного читання вірша. З якою інтонацією ти прочитаєш слова молодшого брата? А старшого? Після яких слів зробиш найдовшу паузу?
Понад сто років тому багато українських селян (особливо із Західної України) поїхали у далекі чужі країни шукати роботу. Там, наполегливо і сумлінно працюючи, вони облаштовувались на неосвоє-них землях. Минали роки, десятиліття, але українці не забували своєї мови, історії, звичаїв. І зараз у Канаді, Сполучених Штатах Америки, Австралії, скрізь, де живуть наші колишні співвітчизники, їхні діти прагнуть вивчати рідну мову.
     Прочитай оповідання Івана Боднарчука з «Читанки» для дітей-українців, які живуть у Канаді і вивчають українську мову.
 
НА НОВІЙ ЗЕМЛІ
Діти любили слухати розповіді дядька Андрія про його перші дні в Америці. Старий він уже. У парку чи зселі зіпреться на палицю, кругом нього діти, а він ючинає.
Мені тоді було вісім років, а тепер вісімдесят вісім, є все це немов учора... Як бачу — мати готувала скриню цорогу. Складала одежу. Поклала якесь насіннячко, іля, а тоді й мій буквар та батькову сокиру, є розглянулась по хаті, зняла зі стіни образ святий (овго-довго дивилась на нього. Думаю, для чого це
— Чи там буде наша школа? — питаю, а мати мені на «Де будемо ми, там буде наша школа, хліб і церква».
Пустились ми в дорогу, в незнаний світ. Мінялись люди, мова й краєвиди. А ми все їдемо та їдемо. їдемо за сонцем, а потім сонце за нами, і так день за днем, до самого моря. А море як море. Зразу воно було лагідне, привітне, потім немов сказилось: кидало кораблем, мов тріскою. Подумалось, що вже ніколи не побачимо його берегів.
Аж одного ранку виплило сонце з моря, озолотило
ворожі береги. Люди вийшли на палубу. «Оце вам, діти, наша земля,— сказав батько.— Радійте й моліться, що нарешті ступимо на сушу, почуємо ґрунт під ногами...»
Пересіли ми на залізницю і далі в дорогу. Назустріч  вибігали скелі, озера й ліси. Зупинились ми у великому місті Вінніпезі. Гарне місто. Крамниці, крамниці! А за нами крамниць усе, чого душа забажає. Ой, щоб залишитись нам тут,— думаємо,— але не для нас це місто. А
вона каже: «Повезуть нас туди, куди ще й дороги нема». Пересідаємо на вози. їдемо та й їдемо. Де ж це та наша земля? — питаємо, та ніхто нам нічого не каже. Сидить мати на скрині сумна, як осінь. І нам, малюкам,   уже  не  весело.  Один  батько  ще тримається:
поспівує, посміхається. Два дні ми їхали, а третього вечіра скинули нас із скринею серед лісу. Посідали на скриню, обсіли маму, як курчата квочку, та й плачемо. Нема хати. Пішли дощі. Ночували ми під містком, поки батько викопав землянку. Накрив батько землянку лободою. «Збудуй хату з лободи, а в чужую не веди», — підспівував батько.
А потім узялись ми за працю: корчували ліс, робили грядку. На цій грядці сходило нам сонце — зійшло й жито.
—    А тепер — добре,— казав нам батько. —Тут ще буде колись місто — в кожній хаті світло й вода. Воно так і сталось.
—    А що далі? — питають діти.
—    Буде, діти, те, чого самі захочете. Як будете працювати, то будете й мати. Само воно не прийде,— каже дядько Андрій,— не забувайте тільки, хто ви та звідки ваші батьки.
Іван Боднарчук

Попрацюйте  разом!Поміркуйте, про які часи йдеться в оповіданні. Хто його дійові особи? Від чийого імені ведеться розповідь? Що в оповіданні сказано про труднощі далекої подорожі до нових земель? Як сприймали переїзд діти, мати, батько? Знайдіть у порадах дядька Андрія слова, що виражають головну думку твору.
Будьте дослідниками! Дізнайтеся більше про те, як живуть українці за кордоном.

  Понад шістдесят років тому на нашу мирну країну напала фашистська Німеччина. У страшній війні 1941 —1945 років загинули мільйони людей. Було зруйновано багато міст, сіл, підприємств, культурних та історичних пам'яток.
Із загарбниками мужньо боролись на фронті солдати, а в тилу — партизани.
Про події Великої Вітчизняної війни, вселюдське лихоліття і перемогу над фашизмом написано багато творів, складено чимало пісень, створено велику кількість кінофільмів.
 
     Відомий український письменник Юрій Збанацький (1914—1994) у роки Великої Вітчизняної війни очолював партизанський загін у Придеснянському краї. Його правдиві цікаві твори розповідають читачам про мужніх людей, які боролись за визволення рідної землі.

ГВАРДІЇ САВОЧКА
Це було в ті часи, коли Радянська Армія гнала з на-ої землі фашистів.
Гвардійський полк вступив у одне невеличке :раїнське село. Тут зовсім не було людей. Та й саме ло було спалене до останньої хати.
Зупинились в селі тільки кашовари. Вони видавали ід бійцям, які проходили дорогою. Довгенько тривав й солдатський обід. Одні відходили, інші приходи-:. Підставляли похідні казаночки, на ходу сьорбали рячий борщ. І вже тільки тоді, коли повз кухню ойшов увесь полк, почали збиратися в дорогу кашо-ри.
Саме в цей час, немов з-під землі, виріс біля кухні ленький хлопчик. Солдати аж остовпіли з подиву.
—    Дяді, а ви вже наші?
—    Наші, наші...— відповіли хлопчику.— А ти ж відкіля взявся?
—    Коли фашисти людей виганяли та село палили, я в окопчику заховався.
Оглянули той окопчик. З подиву хитали головами.
—    А тебе як звуть, хлопче?
—    Савочка...
—    То ти, мабуть, і їсти хочеш?
Савочка тільки облизнувся.
Кашовари щедро нагодували хлопчика. І вже поча-збиратися в дорогу.
—    Дяді, візьміть і мене з собою.
Порадившись, солдати сказали:
—    Добре, Савочко. Будеш ти синок нашого полку. Йому пошили манюсінькі чобітки, шинельку. На плечі нашили сержантські погони, а на голову вдяг Савочка солдатську шапку. Ніякі морози не страшні були малому вояці: що шинель гріла, а що — гаряча похідна кухня.
Дуже його любили і солдати, й офіцери.
Часто, бувало, кликали:
—    Сержант Савочко!
Савочка негайно ж кидався на поклик: хвацько козиряв, доповідав дзвінко:
—    Гвардії Савочка з'явився!
—    Молодець, Савочко!
—    Служу Радянському Союзу!
Часто його запитували:
—    А хто твій татусь, Савочко?

—    Гвардійський полк, товаришу командир! — чітко
доповідав хлопчик.
—    А хто мама?
—    Кухня, товаришу командир!
Присутні аж похитувалися з реготу. Хитро посміхався й Савочка.
Він, звичайно, розумів і любив дружні жарти.
Юрій Збанацький

Гвардійський,  кашовари, солдатський, сьорбали, манюсінькі, сержантські.
Коли відбувались описувані події?
Яким ти уявляєш Савочку? Які почуття переживав хлопчик, зустрівшись з кашоварами? За що, на твою думку, гвардійці любили Савочку? Добери до виділених висловів близькі за значенням. Підготуйся прочитати оповідання  вголос так, щоб передати своє ставлення до зображуваних подій.
Будьте дослідниками! Розпитайте дорослих, які події відбувалися у вашому краї під час війни з фашистами. Як вшановують пам'ять загиблих у цій війні сьогодні?
 
 ЯК ДАВНО В УКРАЇНІ З'ЯВИВСЯ ЖОВТО-БЛАКИТНИЙ ПРАПОР?
Жовто-блакитне знамено — це національний символ нашої держави.
З давніх-давен стяг був святинею, без нього військо не рушало в похід, не вступало в бій. Захопити стяг ворога означало отримати перемогу.
Учені вважають, що форми прапорів, зображення на них та їхній колір залишалися незмінними упродовж тривалого часу — поки зберігалася стара народна віра. Так, ще до прийняття християнства для Київської Русі були символічними синій та жовтий кольори. Після прийняття християнства ці кольори були освячені образом животворного Хреста... Пізніше ці кольори зустрічаються в гербах західних українських земель, на знаменах українських козаків, у козацькому та гайдамацькому одязі.
Прапори виготовляються, як правило, відповідно до кольорів герба тієї чи іншої країни. Ці самі кольори присутні в гербах губерній, міст. Так, зі 104 гербів українських міст у XVIII—XIX століттях у 86 трапляється жовтий колір, у 51 — блакитний.
Вважається, що у гербах блакитна барва означає чесність, вірність, бездоганність, а також пов'язана з небом, повітрям. Золото уособлює могутність, силу, багатство, постійність, шляхетність, віру, справедливість, милосердя, окрім того, воно символізує сонце.
28 січня 1992 року Верховна Рада прийняла постанову про Державний Прапор України. Ним став прямокутний стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг: верхня — синього кольору, а нижня — жовтого. Кольори прапора мають відбивати блакитне небо над золотими ланами пшениці — бо символами нашої країни є чисте небо і пшенична нива.
З дитячої енциклопедії «Світ моєї України»
Розкажи, що ти дізнався про історію нашого Державного Прапора. Що символізують його кольори?
 

НАШ ПРАПОР
Образ цей не зблідне, хоч минуть жнива.

Це знамено рідне — злото й синява.
Небеса блакитні сяють з глибини,

а пшеничні й житні мерехтять лани.
Прапор наш, як літо, в сонці майорить —

по долині жито, по горі блакить.
Дмитро Павличко

      З яким почуттям поет говорить про прапор? Знайди у вірші порівняння. З якою метою їх ужито? Які рими створюють мелодійний характер твору? Вивчи вірш напам'ять.
Знай і шануй державні символи України!
      Поміркуйте, чому розділ має таку назву.
З якої книги вірш «Наші предки — слов'яни» ? Хто її автор?
З яких творів ці рядки: Оце вам, діти, нова земля; Дуже його любили і солдати, й офіцери?
Коли було прийнято постанову Верховної Ради України про Державний Прапор?
Які науково-популярні тексти є у розділі? Звідки вони?
До яких жанрів належать твори розділу?
Які сторінки історії українського народу вам особливо запам'яталися? Про що ви хотіли б дізнатися більше?
Якими новими словами поповнився ваш словник?