"Три зозулі з поклоном"

Григір Тютюнник, як і власні герої, лишаючись наодинці із своєю самотністю, не лише намагався зрозуміти себе, зробити для себе якийсь вибір, а й настирливо шукав опертя своїй змученій душі. Про це красномовно говорить одна з його останніх новел «Три зозулі з поклоном».

Цей твір чи не найглибше з усіх віддзеркалює внутрішній світ Григора Тютюнника, його світобачення. Підсвідомо до її написання він прямував усе своє попереднє життя. А поштовхом послужила, здавалось би, незначна подія.

Було то 1976 р. До Ірпінського будинку творчості завітав сліпий бандурист. Серед пісень, які він виконував, особливо вразила одна—«Летіла зозуля через мою хату...». Говорилося в ній не просто про нещасливе кохання, а й про вічне, непереборне ніким і нічим страждання людини. Григір ураз підхопився і побіг до себе в кімнату. Про це розповідають очевидці. Так народилася новела «Три зозулі з поклоном», одна з найчарівніших перлин української літератури XX ст.

Безперечно, в її основі автобіографічні моменти. Образ Михайла асоціюється з батьком письменника, свого часу також репресованого. Навіть ім'я не змінено, хоча про самі репресії в новелі не йдеться —в 70-х рр. ці події замовчувалися, були забороненою темою. А образ оповідача, хлопця-студента, нагадує самого автора.

Усього на кількох сторінках розгортається досить поширена житейська історія, так званий любовний трикутник. Марфа Яркова одружена, але кохає Михайла, батька оповідача. Невдовзі його засилають до Сибіру, звідки він ніколи не повернеться. Так у тексті, а за ним маються на увазі репресії. Втім, це тільки фабульний штрих.

Найголовніше тут — почуття, пристрасті, переживання героїв. Саме вони рухають сюжетом твору, розширюють його часові, просторові межі. Життєва конкретика відсувається на другий план, читач задумується над вічними, істинними цінностями, разом із героями починає шукати гармонійного вирішення конфлікту, інакше й бути не може, інакше крах. Михайла, його дружину Соню, Марфу єднає страждання, єднає любов як найвище мірило вартості людини. «Любові Всевишній присвячується» —такий епіграф дає Григір Тютюнник. У новелі любов оточена неземним ореолом, надзвичайно далеким звичного, побутового розуміння. Листоноша, який приніс вістку від Михайла, поблажливо дає Марфі пригорнути до грудей листа. Соня не картає суперницю, навпаки, найкращими, теплими словами говорить про неї своєму синові. Михайло пише Соні: «Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї та скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках зіньківських бандуристочка сліпенький, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу.

Сходи, моя едина у світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття.

Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму...».

Це надзвичайно сильне біополе любові єднає всіх героїв, робить їх чистішими, добрішими, здатними на співпереживання, на найглибше розуміння одне одного. Власне, тут письменник скоріше втілює свій ідеал, власне вирішення складних ситуацій, подає нам свою версію гармонійного налагодження найзаплутаніших стосунків, аніж то він міг би спостерігати в самому житті. Жоден із героїв новели не поборов свого страждання, не зменшив сили душевного болю від нього. Але всі вони лишаються на роздоріжжі — кожен сам по собі: Михайло безслідно зник на каторзі, Соня одна виростила сина, Марфа продовжує чогось чекати, вдивляючись в обличчя сина свого коханого.

Новела несе на собі печать притчовості—висновку, до якого приходить автор і якого пропонує читачеві. Цей висновок напрошується тут сам по собі, через усю образну тканину твору. Ось він: любов—почуття, незалежне від людської свідомості, волі, бажання, мора'іі, воно ніби дається якоюсь вищою силою, тому мусить лишатися поза осудом чи запереченням, має право на існування.