Гіпермаркет Знань>>Зарубіжна література>>Зарубіжна література 7 клас>>Зарубіжна література: Генріх Белль «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...». Засудження війни в творчості Белля.

Генріх БЕЛЛЬ
1917-1985
 
Я прагну милосердя, а не жертв! І кажу весь час і наполегливо: Бог — це Бог живих, а не мертвих.
                                                                                  Г. Белль

Генріх Белль — один з найвизначніших майстрів німецької художньої прози, лауреат Нобелівської премії 1972 року, присудженої йому «за творчість, яка поєднала широке охоплення дійсності з високим мистецтвом творення характерів і стала значним внеском у відродження німецької літератури. Це відродження можна порівняти з воскресінням культури, що вже здавалася повністю загиблою, однак, поставши із попелу, дала нові паростки життя».

Провідна тема прози Белля — Друга світова війна і зруйнований нею світ. У своїх творах (майже сорок томів) письменник зображував Німеччину під час війни і в повоєнний період, гостро критикуючи фашизм та його мілітаристську політику. Англійський літературознавець В. Білл писав: «Белль завжди був письменником великого масштабу, стурбованим долею як усього покоління німців, так і окремої особи».

Генріх Белль народився в Кельні в багатодітній родині теслі-червонодеревника з давніми католицькими традиціями. Навчався в гімназії імені кайзера Вільгельма. Із 200 гімназистів лише троє, серед них і Генрі, мужньо відмовилися вступити до «гітлерюгенду» — спілки фашистської молоді.

А згодом він відмовився піти добровільно і на військову службу. Проте Белля було залучено до примусових робіт, а в 1939 році призвано на військову службу до вермахту. Його батько пройшов солдатом Першу світову війну; і Генріх шість років перебував на фронтах Другої світової війни. Він був телефоністом і ніколи не стріляв у людину. У складі окупаційних військ йому довелося побувати на території Франції, Польщі, Румунії, Угорщини, Радянського Союзу, зокрема й України (Львів, Київ, Черкаси, Одеса та ін.). Тричі він був поранений, незадовго до кінця війни йому вдалося здатися в полон до американців, кілька місяців він провів у таборі для військовополонених на півдні Франції.

Повернувшись додому, Генріх Белль вступив до Кельнського університету і твердо вирішив здійснити свою давню мрію — стати письменником. Він увійшов до літературного об'єднання під назвою «Група 47», членами якої були письменники різних політичних переконань, але їх об'єднувало заперечення фашизму, прагнення до демократичного оновлення країни і бажання писати твори про реальну правду життя.

У 1949 році з друку вийшла перша повість Генріха Белля «Потяг приходить вчасно», де автор талановито змалював долю солдата фашистського вермахту, на якого чекають повернення на фронт і неминуча смерть. З високою художньою майстерністю Белль розкрив антигуманну сутність війни в романі «Де ти був, Адаме?». Письменник заявив про творчість свою і всієї «Групи 47»: «Так, ми писали про війну, про повернення додому, про руїни. Звідси й народилися ті три визначення, якими характеризували молоду літературу: "література про війну", "література тих, хто повернувся", "література руїн". Ці визначення виправдані: була війна — шість довгих років, ми повернулися додому з цієї війни, ми Абачили руїни і писали про це». У подальшій своїй творчості Белль продовжує писати про потворне фашистське минуле і застерігати людей про небезпеку його відродження і появи нового фашизму. Особливо він тривожиться за долю юнацтва, за майбутнє молоді, яка знову може стати жертвою війни.

У багатьох творах письменник зображує життя повоєнної Німеччини: «І не сказав жодного слова», «Дім без господаря», «Більярд о пів на десяту», «Що станеться з хлопчиком» та ін.

Твори Генріха Белля набули популярності й за межами Німеччини; їх перекладено 48 мовами, зокрема й українською.
У 1950 році була надрукована збірка оповідань Генріха Белля, в яких автор розповідав про страшну долю свого покоління, про те, що він не може мовчати і тим самим давати можливість зображувати недавнє минуле прикрашено, у героїчних тонах і замовчувати злочини фашистів. Письменник уявляв собі цю збірку як своєрідний літературний пам'ятник трагічному поколінню тих, хто воював, і заголовком його книги стає назва одного з оповідань — «Подорожній, коли ти прийшов у Спа...», що є обірваним рядком з епітафії давньогрецького поета Сімоніда Кеоського:

Подорожній, коли ти прийдеш у Спарту,
повідай там, що ти бачив.
Тут ми всі полягли, бо так звелів нам закон.

Ці слова були вирізьблені на кам'яній надмогильній плиті, що її греки спорудили біля Фермопіл, де в битві з персами загинули 300 спартанців на чолі з царем Леонідом, врятувавши життя еллінів. Вони мужньо виконали наказ батьківщини — «стояти до смерті».

Фашисти поставили на службу своїй злочинній ідеології найвищі досягнення людства, починаючи з античності. Гіркою іронією до змісту оповідання звучать у його назві обірвані слова з давньогрецької епітафії.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
Цей твір дає уявлення про Генріха Белля — великого майстра художнього слова, який за допомогою різних засобів так впливає на серце і розум читача, що оповідання сприймається немов «один суцільний крик, волання про даремно загублене життя». Воно сповнене антивоєнного пафосу і закликає не допускати більше того, що трапилося з його головним героєм.

1.    Розкажіть, що ви дізнались про життєвий і творчий шлях німецького письменника Генріха Белля.
2.    У яких життєвих ситуаціях виявився протест Генріха Белля проти фашизму та його ідеології?
3.    Що собою являла німецька «література тих, хто повернувся»? Як сжм Генріх Белль оцінював свій внесок у формування німецької гуманістичної літератури?
4.    Які проблеми часто порушував Генріх Белль у своїх прозових творах?
5.    Які прозові жанри переважають у творчості Белля? Наведіть назви його найвідоміших творів.
6.    Чому Генріх Белль присвятив своє життя? Яким пафосом пройняті його твори?

« ПОДОРОЖНІЙ, КОЛИ ТИ ПРИЙДЕШ У СПА...»
Машина зупинилася, але мотор ще гурчав; десь відчинилася велика брама. Крізь розтрощене вікно в машину ввірвалося світло, і тоді я побачив, що й лампочку під стелею розбито вщент, лише ковпачок із нарізкою ще стирчав у патроні та кілька мерехтливих дротиків з рештками скла. Потому мотор замовк, і знадвору почувся чийсь голос:
—    Мерців сюди. Є там мерці?
—    Отуди до біса, — вилаявся шофер. — Ви що, вже більше не робите затемнення?
—    Поможе тут затемнення, коли все місто горить вогнем! — гукнув той самий голос. — Мерці є, питаюся?
—    Не знаю.
—    Мерців сюди, чув? А решту сходами нагору, до зали малювання, зрозумів?
—    Так, так, зрозумів.
Та я не був ще мертвий, я належав до решти, і мене понесли сходами нагору.
Спершу йшли довгим, тьмяно освітленим коридором, із зеленими, мальованими олійною фарбою стінами, в які повбивано чорні, криві, старосвітські гачки на одяг; ось виринули двері з емальованими табличками: 6-А і 6-Б, між тими дверима висіла, злагідна поблискуючи під склом у чорній рамі, Феєрбахова «Медея»  з поглядом у далечінь; потому пішли двері з табличками: 5-А і 5-Б, а між ними — «Хлопчик, що виймає терня»  — прегарне, з червонястим полиском фото в брунатній рамі.

А ось уже й колона перед виходом на сходовий помісток, і довгий, вузький фриз Парфенону  за нею, справжній, античний — мистецьки зроблений з жовтавого гіпсу макет, і все інше, віддавна знайоме: грецький гопліт, до п'ят озброєний, наїжений і грізний, схожий на розлюченого півня. На самому ж помістку, на стіні, пофарбованій жовтим, пишалися всі вони — від великого курфюрста  до Гітлера...
А у вузенькому малому коридорчику, де врешті на якусь хвилю мої ноші стали рівно, висів особливо гарний, величезний і дуже яскравий портрет старого Фріца  в небесно-блакитному мундирі, з променистими очима і великою ясною золотою зіркою на грудях.

І знову мої ноші похилилися, повз мене попливли... тепер взірці арійської породи: нордичний капітан з орлиним поглядом і дурним ротом, жіноча модель із Західного Мозелю, трохи сухорлява й костиста, остзейський дурносміх із носом-цибулиною й борлакуватим довгим профілем верховинця з кінофільмів; а далі знов потягся коридор, і знов якусь хвилину я лежав на ношах рівно, і перш ніж санітари ста-зщ сходити на третій поверх, я встиг побачити і її — перевиту камінним лавровим вінком таблицю з іменами полеглих, з великим золотим Залізним хрестом угорі.

 Феєрбах Ансельм (1829-1880) — німецький живописець. Медея — героїня давньогрецького міфу.
 Славетний твір давньоримського мистецтва, бронзова статуя з V ст. до н. е.
 Парфенон —давньогрецький храм Афіни (богині мудрості) в Афінах. Фриз —середня частина балочного перекриття.
 Фріц — прусський кайзер Фрідріх II (1712-1786).

Цезар Гай (102 або 100-44 рр. до н. е.) — римський диктатор і полководець. Цицерон Марк Туллій (106-43 рр. до н. е.) — римський політичний діяч, оратор, письменник.
Аврелій Марк (121-180 рр.) — римський імператор.

Усе це перебігло дуже швидко: я не важкий і санітари квапились. Не диво, якщо воно мені й примарилось: я весь горів, усе в мене боліло — голова, руки, ноги, й серце калаталось, мов несамовите. Чого лишень не привидиться у гарячці!
Та коли ми поминули взірцевих арійців, за ними виринуло й усе інше: троє погруддів — Цезар, Цицерон і Марк Аврелій, рядочком, один біля одного, — чудові копії, всі жовті, античні, поважні, стояли вони попід стіною. А коли ми зайшли за ріг, з'явилася й Гермесова колона, а далі, в глибині коридору, — коридор тут був пофарбований у рожевий колір, — аж ген у глибині, над дверима зали малювання, висіла величезна мармиза Зевса, але до неї було ще далеко. Праворуч у вікні я бачив заграву пожежі — все небо було червоне, й по ньому врочисто пливли чорні, густі хмари диму...
І знов я мимохідь глянув ліворуч, і знов побачив двері з табличками: 01-А й 01-Б, а поміж тими бурими, немов просякнутими затхлістю дверима вгледів у золотій рамі вуса й кінчик носа Ніцше — другу половину портрета було заліплено папером із написом: «Легка хірургія ».

Якщо зараз, майнуло в мене в голові, якщо зараз... Та ось і він, я його вже побачив — краєвид Того, великий і яскравий, плаский, як старовинна гравюра, чудова олеографія, і на першому плані, поперед колоніальних будиночків, поперед негрів і німецького солдата, що безглуздо стовбичив там із гвинтівкою, на першому плані картини красувалася велика, змальована в натуральну величину, в'язка бананів — ліворуч кетяг, праворуч кетяг, і саме на середньому банан правім кетягу було щось надряпано; я розгледів той напис, бо, здається, сам його й надряпав...

Аж ось широко відчинилися двері зали малювання, я вплив туди під Зевсовим зображенням і заплющив очі. Я не хотів більше нічого бачити...
У залі малювання тхнуло йодом, калом, марлею й тютюном і стояв гомін.
Ноші поставили на підлогу, і я сказав санітарам:
—    Устроміть мені в рот сигарету, вгорі, в лівій кишені. Я відчув, як хтось полапав у моїй кишені, потім тернули сірником,
і в мене в роті опинилася запалена сигарета. Я затягся.
—    Дякую, — сказав я.
Усе це, думалося мені, ще не доказ. Кінець кінцем, у кожній гімназії є зали малювання, коридори з зеленими й жовтими стінами і кривими, старомодними гачками в них; кінець кінцем, те, що «Медея» висить межи 6-А й 6-Б, — ще не доказ, що я в своїй школі. Мабуть, є правила, де сказано, що саме там вони мають висіти. Правила внутрішнього розпорядку для класичних гімназій у Пруссії. «Медея» — межи 6-А й 6-Б, «Хлопчик, що виймає терня» — там-таки, Цезар, Марк Аврелій, Цицерон — у коридорі, а Ніцше — вище, де вже вивчають філософію. Фриз Парфенону й строкатий краєвид Того...

«Хлопчик, що виймає терня» і фриз Парфенону — це, зрештою, добрий давній шкільний реквізит, що переходив від покоління до покоління, і я, певне, був не єдиний гімназист, якому заманулося надряпати на банані «Хай живе Того!». Адже й дотепи в усіх гімназіях однакові. Крім цього, може, я з гарячки почав марити.
Болю я тепер не відчував. У машині було мені дуже кепсько; коли її трясло на вибоях, я те й знав, що кричав. Уже краще великі вирви: машина то здіймалася, то опускалась, немов корабель на морських хвилях. Але тепер почала, мабуть, діяти ін'єкція, яку мені десь у пітьмі зробили в руку: я відчув, як голка пронизала шкіру й десь аж у нозі зробилося гаряче.
Цього ніяк не може бути, думав я, машина просто не могла проїхати таку велику відстань — із тридцять кілометрів. І ще одне: ти нічогісінько не почуваєш; жодне чуття тобі нічого не каже, самі тільки очі; жодне чуття не говорить тобі, що ти в своїй школі, в своїй школі, яку всього три місяці тому покинув. Вісім років — не дрібниця, невже ж ти, провчившись тут вісім років, пізнавав би все самими лише очима?

Я лежав, склепивши повіки, й бачив усе те знову, воно снувалося, мов який фільм: коридор унизу — зелена фарба, сходи нагору — жовта фарба, таблиця з іменами полеглих, знову коридор, знов сходи, Цезар, Цицерон, Марк Аврелій... Гермес, вуса Ніцше, Того, Зевсове зображення...
Я виплюнув сигарету й закричав; коли кричиш, легшає, треба тщ.ки кричати дужче, кричати було так добре, я кричав, як навіже-ний. Хтось нахилився наді мною, але я не розплющував очей; я відчув чийсь незнайомий подих — тепло й нудотно війнуло тютюном та цибулею, і якийсь голос спокійно запитав:
—    Ну, чого?
—    Пити, — сказав я, — і ще сигарету, в кишені, вгорі.
Знову хтось помацав у моїй кишені, знову тернув сірником, і мені встромили в рота запалену сигарету.
—    Де ми? — спитав я.
—    У Бендорфі.
—    Дякую, — сказав я й затягся.

Мабуть, я таки в Бендорфі, себто вдома, і якби в мене не ця страшенна гарячка, я міг би твердити напевне, що я в якійсь класичній гімназії; принаймні, що я в школі, це безперечно. Хіба ж той голос унизу не гукнув: «Решту до зали малювання!» Я був один із решти, був живий, живі, напевне, й становили «решту». Ось я в залі малювання, а якщо слух мене не одурив, то чого б одурили очі? І тоді я насправді впізнав Цезаря, Цицерона й Марка Аврелія, а вони могли бути лише в класичній гімназії, — навряд чи по інших школах у коридорах попід стінами виставляють цих типів.

Нарешті він приніс мені води, знову від нього війнуло на мене духом тютюну й цибулі, я несамохіть розплющив очі й побачив утомлене, старе, неголене обличчя в пожежній формі, і старечий голос тихо мовив:
—    Пий, друзяко!
Я почав пити, то була вода, але ж вода — чудовий напій; я відчував на губах металевий смак казанка, з насолодою усвідомлював, як багато ще там води, але пожежник несподівано відняв казанка від моїх губ і подався геть; я закричав, але він не озирнувся, тільки втомлено знизав плечима й пішов далі; поранений, що лежав біля мене, спокійно сказав:
—    Дарма галасувати, в них нема води, ти ж бачиш.
Я бачив, хоч вікна й були затемнені, — за чорними заслонами жевріло й миготіло, — чорне на червоному, як у грубці, коли туди підсипати вугілля. Так, я бачив: місто горіло.
—    Яке це місто? — спитав я того, що лежав біля мене.
—    Бендорф, — відказав він.
—    Дякую.

Я дивився просто перед собою — на ряди вікон, інколи й на стеурр. Стеля була ще незаймана, біла й гладенька, з вузьким класичним ліпленим карнизом, але стелі з такими карнизами були в залах малювання по всіх школах, принаймні — по добрих давніх класичних гімназіях.
Тепер уже годі було сумніватися, що я лежу в залі малювання якоїсь класичної гімназії в Бендорфі. У Бендорфі три класичні гімназії: гімназія Фрідріха Великого, гімназія Альберта й — може, краще було б цього й не казати, — але остання, третя, звалася гімназія Адоль-фа Гітлера. Хіба ж у гімназії Фрідріха Великого не висів на сходовій клітці такий яскравий, такий гарний, величезний портрет старого Фріца? Я провчився в тій гімназії вісім років, але хіба достоту такий портрет не міг висіти в іншій школі на тому ж таки місці, такий яскравий, що відразу впадав у очі, тільки-но ступиш на другий поверх?..

Тепер я чув, як десь били важкі гармати. А так усе було майже спокійно; тільки інколи за темною заслоною дужче спалахувало полум'я та падав у темряві фронтон будинку. Гармати били впевнено й розмірено, і я думав: любі гармати! Я знаю, що це підло, але я так думав. Господи, як миротворно, як заспокійливо гули ті гармати: глухо й суворо, мов тиха, майже піднесена органна музика. Якось шляхетно. Як на мене, в гарматах є щось шляхетне, навіть коли вони стріляють. Така врочиста луна, достоту як у тій війні, про яку пишуть у книжках з малюнками... Потім я міркував, скільки імен буде на тій таблиці полеглих, яку, мабуть, приб'ють тут згодом, оздобивши її ще більшим золотим Залізним хрестом і вквітчавши ще більшим лавровим вінком. І зненацька мені спало на думку, що коли я справді в своїй школі, то й моє ім'я стоятиме там, укарбоване в камінь, а в шкільному календарі проти мого прізвища буде написано: «Пішов зі школи на фронт і поліг за...»
Та я ще не знав, за що, й не знав ще напевне, чи я в своїй школі, я хотів тепер про це дізнатися будь-що. Адже й на дошці полеглих не було нічого особливого, нічого прикметного, вона була така сама, як і скрізь, штампована дошка полеглих: їх, певне, всім постачає якесь одне управління...

Я знов повів очима довкола, але картини вони познімали, а що можна визначити з кількох парт, складених стосом у кутку, з вузьких високих вікон, густо поставлених одне біля одного, як і годиться в залі малювання, де має бути якомога більше світла? Серце в мені не озивалося. Чи то б воно й тоді не обізвалося, якби я опинився в тій кімнаті, де цілих вісім років малював вази й писав шрифти? Стрункі, чудові, вишукані вази, прекрасні копії римських оригіналів, — учитель малювання завжди ставив їх перед нами на підставку, — і всілякі шрифти: рондо, рівний, римський, італійський. Я ненавидів ті уроки над усе в гімназії, я годинами гинув з нудьги й жодного разу не зумів до ладу намалювати вазу або написати літеру. І де ж ділися мої прокльони, де ділась моя пекуча ненависть до цих остогидлих, ніби ви-линялих стін? Ніщо в мені не озивалось, і я мовчки похитав головою.
Я не пам'ятав, як мене поранено, я знав одне: що не ворухну руками й правою ногою, лише лівою, та й то тільки злегенька. Я думав, може, це вони так цупко примотали мені руки до тулуба, що я не можу поворушити ними.
Я виплюнув другу сигарету в прохід між солом'яниками й спробував посовати руками, але відчув такий біль, що знову закричав; я кричав не вгаваючи, від крику ж мало бути легше, а ще я лютував, що не міг поворушити руками.
Нарешті переді мною виріс лікар; він скинув окуляри і, кліпаючи очима, мовчки дивився на мене; позад нього стояв пожежник, що давав мені пити. Він щось зашепотів на вухо лікареві, й той знову начепив окуляри; я виразно побачив за товстими скельцями великі сірі очі з ледь тремтливими зіницями. Він дивився на мене довго, так довго, що я відвів очі, а тоді тихо сказав: — Хвилиночку, вже скоро ваша черга...

Потім санітари підняли мого сусіду й понесли за дошку. Я повів за ними поглядом; вони розсунули дошку, поставили її впоперек і завісили прогалину між дошкою та стіною простиралом; за дошкою горіло яскраве світло...
Звідти нічого не було чути, аж поки простирало знову відхилили й винесли мого сусіду. Санітари з байдужим, утомленим виглядом понесли його до дверей.
Я знов заплющив очі й подумав: ти мусиш, мусиш дізнатися, що в тебе за рана й чи ти справді в своїй школі. Все тут було таке далеке мені та байдуже, неначе мене принесли до якогось музею міста мертвих, у світ, глибоко чужий для мене й нецікавий, який чомусь пізнавали мої очі, але самі тільки очі; ні, не могло бути, що лише три місяці минуло, як я сидів отут, малював вази й писав шрифти, а на перервах, узявши свій бутерброд з повидлом, спроквола сходив униз, — повз Ніцше, Гермеса, Того, повз Цезаря, Цицерона, Марка Аврелія, — в коридор, де висіла «Медея», і, минувши її, простував до сторожа Бірге-лера пити молоко — в ту малу тьмяну комірчину, де я міг часом ризикнути й запалити сигарету, хоч палити в гімназії було суворо заборонено. Мабуть, мого сусіду понесли вниз, туди, де клали мертвих; може, мерців відносили в маленьку тьмяну Біргелерову кімнатчину, де пахло теплим молоком, пилом і дешевим Біргелеровим тютюном...

Аж ось санітари знов увійшли до зали, тепер вони підняли мене й понесли туди, за дошку. Я вдруге поплив повз двері...
Мене поклали на операційний стіл, і я добре побачив самого себе, тільки маленького, ніби вкороченого, вгорі, в ясному склі лампочки — такий куценький, білий, вузький сувій марлі, неначе химерний, тендітний кокон; виходить, то було моє відображення.
Лікар повернувся до мене спиною і, нахилившись над столом, порпався в інструментах; старий, обважнілий пожежник стояв навпроти дошки й усміхався мені; він усміхався втомлено й скорботно, і заросле, невмиване його обличчя було таке, ніби він спав. І раптом за його плечима, на нестертому другому боці дошки я побачив щось таке, від чого вперше, відколи я опинився в цьому мертвому домі, озвалося моє серце; десь у потаємному його куточку зринув переляк, глибокий і страшний, і воно закалатало в мене в грудях — на дошці був напис моєю рукою. Угорі, в найвищому рядку. Я знаю свою руку; побачити своє письмо — гірше, ніж побачити себе самого в дзеркалі, — куди більше ймовірності. Ідентичність власного письма я вже ніяк не міг узяти під сумнів. Усе інше не було ще доказом: ані «Медея», ні Ніцше, ні динарський профіль верховинця з кінофільму, ні банани з Того, ні навіть слід хреста над дверима; усе це могло бути й по всіх інших школах. Та навряд, щоб по інших школах писали на дошках моєю рукою. Он він, ще й досі там, той вислів, який нам звеліли тоді написати, в тім безнадійному житті, яке скінчилося всього три місяці тому: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...».

О, я пам'ятаю, мені не вистачило дошки, і вчитель малювання розкричався, що я не розрахував як слід, узяв завеликі літери, а тоді сам, хитаючи головою, написав тим-таки шрифтом нижче: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...»
Сім раз було там написано — моїм письмом, латинським шрифтом, готичним, курсивом, римським, італійським і рондо: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...»
На тихий лікарів поклик пожежник відступив від дошки, і я побачив увесь вислів, тільки трохи зіпсований, бо я не розрахував як слід, вибрав завеликі літери, взяв забагато пунктів.

Я стенувся, відчувши укол у ліве стегно, хотів був підвестися на лікті й не зміг, а проте встиг поглянути на себе й побачив, — мене вже розмотали, — що в мене немає обох рук, немає правої ноги, тим-то я відразу впав на спину, бо не мав тепер на що спертися; я закричав; лікар з пожежником злякано подивилися на мене; та лікар тільки знизав плечима й знов натиснув на поршень шприца, що поволі й твердо пішов донизу; я хотів ще раз подивитися на дошку, але пожежник стояв тепер зовсім близько біля мене й заступав її; він міцно тримав мене за плечі, і я чув лише дух смалятини й бруду, що йшов від його мундира, бачив тільки його втомлене, скорботне обличчя; і раптом я його пізнав: то був Біргелер.
— Молока, — тихо сказав я...
Переклад Євгени Горевої

Н.І. Дорофеєва, С.П. Касьянова

"Зарубіжна література 7 клас"

Вислано читачами інтернет-сайту

_{бібліотека зарубіжної літератури,твір із зарубіжної літератури, уроки зарубіжної літератури 7 класу}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.