Конспект з уроку до предмету Українська мова 10 клас
Тема: Вступ. Елементи практичної риторики
Надіслано Горецькою І.Й.,вчителем Міжнародного ліцею "Гранд"

ЕЛЕМЕНТИ ПРАКТИЧНОЇ РИТОРИКИ
План
Риторика як наука і мистецтво

• Види публічних виступів

• Підготовка до публічного виступу

• Виражальні засоби риторики

• Поведінка оратора під час виступу

РИТОРИКА ЯК НАУКА І МИСТЕЦТВО
Риторика (походить від грец. rhetorike — ораторське мистецтво) — наука красномовства, яка розглядає способи побудови публічних виступів, умови досягнення їх ефективності. Риторика як теорія ораторського мистецтва виникла у Стародавній Греції, звідти поширилася на Стародавній Рим, згодом — на країни Європи.
Спершу красномовство було в основному виявом природного обдарування людини, згодом, коли виникла необхідність безпосереднього впливу на розум і волю співгромадян засобами живого слова, воно стало справжнім мистецтвом.
Історія Стародавньої Греції знає імена видатних промовців, що могли своїми виступами впливати на настрої людей чи суспільні процеси, — Перікла (Уст. до н.е.), Сократа (469-399 pp. до н.е.), Платона (427-347 pp. до н.е.), Демосфена (384-322 pp. до н.е.), Арістотеля (384-322 pp. до н.е.) та ін. У працях античних мислителів підкреслювалось, що роль оратора — у розкритті істини, у переконанні слухачів, що ораторське слово має величезне значення у розвитку матеріальної і духовної культури суспільства, у формуванні моральних якостей людини. Було відкрито школу красномовства, написано підручник риторики.
Особливого поширення набули судові промови. З'явилися навіть фахівці з написання текстів промов для необізнаних із красномовством клієнтів — логографи.
Загальну теорію красномовства створив Арістотель, який відстоював думку, що риторика має всеосяжний характер, може використовуватися у будь-якій сфері життя.
Вершиною розвитку ораторського мистецтва була діяльність Марка Туллія Цицерона (106-43 pp. до н.е.), який, крім публічних виступів, продовжив розробку теорії риторики. Продовжувачем і послідовником Цицерона був Квінтіліан (бл. 35-95 pp. н. е.). На його думку, умовою досягнення успіху в ораторському мистецтві є природні якості — увага, пам'ять, здатність імпровізувати, емоційність, широкі знання, постійне вдосконалення умінь, високі моральні якості.
Здавна розвивалося ораторське мистецтво і в нашій країні.
Найбільш відомими ораторами Київської Русі були митрополит Іларіон (XI ст.) та Кирило Туровський (XI ст.). Першому з них належить "Слово про закон і благодать", другому — "Слово в новий тиждень після Пасхи".
Тривалий час центром, в якому розвивалося ораторське мистецтво, була Києво-Могилянська академія, в якій одним із навчальних предметів стала риторика — церковна і світська, в теоретичному і практичному аспектах. Упродовж неповних двох століть (1635-1817) тут було складено 127 підручників риторики (кожен викладач читав курс за власним підручником). Студентів учили створювати судові і панегіричні промови, писати вітальні, поздоровчі та ін. листи.
Знаними теоретиками і практиками красномовства були Іоаникій Галятовський, перу якого належать трактат "Наука, албо Способ зложеня казаня" ("Ключ разуменія") — 1659 p., полемічний твір "Розмова білоцерківська" 1676 р. та ін., і Феофан Прокопович (1681-1736), автор багатьох трактатів і проповідей, у т. ч. "Риторики", яку він читав у 1708-1709 pp.
На жаль, пізніше розвиток риторики як науки загальмувався. Цьому було дві причини: одна стосувалася тільки України (щораз більші утиски українського слова, витіснення його з навчальних закладів), друга — загальна. У більшості пізніших підручників риторики основна увага зверталась на патетичність викладу, а не на зміст публічних виступів, через що саме слово "риторика" набуло й другого, негативного значення — "зовнішньо ефектне, але малозмістовне висловлювання".
І все ж, незважаючи на звуження сфери вживання української мови, і в XIX ст. ми знаходимо зразки чудових за змістом і формою промов. Прикладом може бути хоча б промова П. Куліша на похороні Т. Шевченка.
Ще менш сприятливими для розвитку риторики були десятиліття більшовицької влади в Україні з повним партійним контролем над будь-якими масовими зібраннями. Справжній спалах ораторського мистецтва спостерігався в останні роки існування Радянського Союзу (1989-1991) з їх масовими мітингами та в перші роки незалежності України (1991-1994). Яскравими ораторами в той час виявили себе, наприклад, Дмитро Павличко, В'ячеслав Чорновіл. Проте подальші події в суспільстві спричинилися до згасання того загального піднесення, до спаду суспільної активності громадян.
Але й сьогодні ми маємо зразки публічних виступів (наприклад, цикл радіопередач Анатолія Погрібного "Якби ми вчились так, як треба" чи авторська програма Володимира Яворівського) на захист нашого народу, нашої мови, української держави.

Тому оволодіти мистецтвом красномовства нелегко, але дуже бажано, оскільки риторика формує у людини уміння:
1. всебічно аналізувати предмет дослідження;
2. оцінювати особливості аудитори;
3. розробляти програму діяльності;
4. працювати з фактами, створюючи атмосферу співтворчості зі слухачами;
5. удосконалювати власне мовлення;
6. встановлювати контакт з аудиторією;
7. аналізувати власні відчуття.
Усі ці уміння дуже важливі для кожної людини, а особливо для тих, хто працює в інтелектуальній сфері. Промова — вияв внутрішнього, духовного життя людини, її світогляду, її розуміння світу. Не випадково письменники, створюючи образи видатних діячів, показуючи їх вплив на поведінку і мислення людей, нерідко наводять їх промови (згадаймо, наприклад, промови Захара Беркута та Спартака з однойменних творів І. Франка та Р. Джованьйолі).
Ось чому сьогодні відроджується увага до риторики у навчальних закладах усіх рівнів. Адже, як сказав Цицерон, ораторами не народжуються — ораторами стають.
ВИДИ ПУБЛІЧНИХ ВИСТУПІВ
Красномовність потрібна у різних життєвих ситуаціях і може суттєво вплинути на різні сфери суспільної діяльності. Тому за змістом і проблематикою розрізняють красномовство соціально-політичне, парламентське, соціально-побутове, дипломатичне, агітаційно-пропагандистське, судове, церковно-богословське, рекламне, академічне.
Різною може бути і форма публічних виступів, але здебільшого це усний монолог. Саме у монологічній формі виголошуються доповіді, промови, лекції, здійснюються огляди подій. Проте є публічні виступи у формі діалогу (обговорення, інтерв'ю, суперечка) або полілогу (дебати, диспут, полеміка).
Кожен із різновидів публічних виступів має певну мету і завдання. Так, промови бувають політичні, мітингові, інформаційні, агітаційні, судово-звинувачувальні, захисні і самозахисні, ювілейні, привітальні, прощальні, ритуальні. Кожен із цих різновидів має конкретне призначення.
Політична промова стосується важливих аспектів суспільного життя, проблем, які хвилюють суспільство. Такими є, наприклад, виступи депутатів Верховної Ради при обговоренні державного бюджету, різноманітних кодексів, проектів законів тощо.
Мітингова промова присвячується злободенній проблемі, щоб зосередити на ній колективну думку.
Інформаційна промова має завдання викликати зацікавлення певним предметом, подією, ситуацією.
Агітаційна промова повинна обґрунтувати важливість якогось питання і мобілізувати аудиторію на виконання поставлених завдань.
Судові промови покликані всебічно, хоч і з різних точок зору аналізуючи факти, сприяти досягненню істини у питаннях, що є предметом розгляду.
У доповіді розглядають і розв'язують проблемні питання в тій чи іншій галузі. Доповіді роблять на економічні, соціально-політичні, культурно-просвітницькі, морально-етичні, природоохоронні, побутові, науково-технічні теми. Особливістю доповіді є те, що вона може стати предметом обговорення, критики, її можна доповнювати новими фактами чи пропозиціями.
Політичні доповіді спираються на теоретичну базу, відзначаються злободенністю, мають елементи агітації і пропаганди. Звітні доповіді містять повідомлення про виконану роботу, оцінку її результатів. Наукова доповідь присвячується окремому питанню, в ній узагальнюються факти, аргументуються практичні висновки і рекомендації. Така доповідь може мати гіпотетичний характер. У діловій доповіді накреслюються шляхи розв'язання практичних питань.
Після доповіді можливе обговорення у формі виступів з приводу її змісту. Виступ може являти собою набір реплік з різних часткових питань.
Певні різновиди має і лекція, мета якої -роз'яснення суті подій, поглядів, поширення наукових чи політичних знань, формування світогляду слухачів.
Лекції бувають академічні, або навчальні, (курсові, підсумкові, оглядові) та публічні. Проведення навчальних лекцій полегшує те, що слухачі приблизно однакової підготовки і тому з ними неважко встановити контакт. Публічна ж лекція збирає дуже різноманітний контингент слухачів, які можуть по-різному сприймати зміст і реагувати на нього, тому публічна лекція вимагає популярнішого змісту та емоційнішого викладу. Публічні лекції мають багато різновидів: науково-популярна лекція, лекція-інформація, лекція-інструкція, лекція-показ, лекція-репортаж, лекція-спогад та ін.
Різноманітними бувають і огляди — господарські, політичні, спортивні тощо. Огляд має інформаційно-коментаторський характер: дається лише побіжна характеристика процесів, явищ, фактів, які мають створити загальну картину того, що є предметом розмови.
У кількох формах реалізується публічний діалог.
• Бесіда — обговорення різних проблем двома співрозмовниками, у процесі якого відбувається обмін думками, постановка запитань і відповіді на них.
• Інтерв'ю — це розмова журналіста з політичним чи громадським діячем за заздалегідь підготовленими запитаннями, призначена для обнародування у засобах масової інформації.
• Суперечка — словесне змагання, в ході якого кожен відстоює свій погляд на обговорювану проблему.
Різновидами публічного полілогу є:
• бесіда, в якій може брати участь 8-10 чоловік (групова) чи навіть 25-30 (колективна);
• "круглий стіл", коли учасники ведуть розмову на певну тему у присутності більшої чи меншої аудиторії. Іншим варіантом є навчальний "круглий стіл", коли учасники ведуть розмову, а керівник координує їхні дії;
• прес-конференція — відповідь державних, громадських, наукових діячів та інших відомих людей на запитання журналістів з питань, що цікавлять громадськість;
• диспут — обговорення якогось питання перед аудиторією (напр., на захисті дисертації).
Незважаючи на те, що між видами публічних виступів є значні відмінності, вони мають і багато спільного. Це передусім вимога добре знати предмет виступу, чітко аргументувати і послідовно викладати свої думки, доносити їх до адресатів, тому до кожного виступу слід ретельно готуватися, враховуючи особливості висвітлюваної теми, комунікативну мету, специфіку аудиторії.
ПІДГОТОВКА ДО ПУБЛІЧНОГО ВИСТУПУ
Передумовою успіху оратора є, звичайно, його природні дані, обсяг знань і набутий життєвий досвід. Але навіть найдосвідченішому і найталановитішому промовцю потрібна спеціальна підготовка до виступу.
Виділяють такі найважливіші етапи підготовки до кожного публічного виступу: визначення цільової настанови, збирання фактичного матеріалу, систематизація матеріалу і продумування логічної послідовності виступу (складання плану), добір мовних засобів для реалізації задуму, психологічна підготовка до виступу. З цього переліку видно, що підготовка до виступу майже нічим (крім останнього етапу) не відрізняється від підготовки до написання твору чи реферату (тому засвоєння елементів дидактики є, по суті, продовженням усієї системи розвитку мовлення учнів і передусім оволодіння публіцистичним стилем, усною формою якого є більшість видів ораторського мистецтва).
Передусім необхідні знання предмета, про який оратор збирається говорити, розуміння теми з усіма питаннями, які слід висвітлити, усвідомлення мети виступу, з'ясування рівня підготовленості слухачів до сприймання змісту.
Успіх виступу не можливий без достовірного і переконливого матеріалу. Тому слід ретельно добирати і перевіряти факти, цифри, імена, приклади* дати, цитати. Суттєву роль відіграє і добір способів і засобів унаочнення, що забезпечать сприймання найважливіших положень, висловлених оратором.
Систематизуючи факти, оратор намічає послідовність їх використання, складає план виступу.
Кожен розгорнутий публічний виступ (промова, лекція, доповідь) являє собою логічне міркування. Тому, по-перше, він повинен складатися з традиційних частин будь-якого роздуму — вступу, головної частини, закінчення, поєднаних у нерозривне логічне ціле. По-друге, як і в усякому роздумі, схема викладу (усієї теми або часткового питання) має передбачати послідовність: теза — аргументи (докази) — висновок.
Вступ має на меті привернути увагу слухачів, активізувати їх думку, зацікавити темою. Він має бути коротким і цікавим, хоч форма може бути різною, залежно від теми, змісту, складу слухачів. Бажано почати з якогось цікавого факту, коментування якого забезпечило б перехід до головної частини.
У головній (найважливішій!) частині виступу оратор послідовно, відповідно до наміченого плану веде слухачів до розуміння основної ідеї. Виклад матеріалу в головній частині зосереджується навколо кількох найважливіших питань, і тому весь виступ логічно та інтонаційно має поділятися на окремі розділи і підрозділи. Це дозволяє слухачам сприйняти хід думки оратора.
У процесі підготовки необхідно передбачати пропорційність, співмірність таких частин.
Кінцівка виступу має містити висновки з усього сказаного, виділити основну ідею, поставити завдання, закликати до певних дій (відповідно до виду публічного виступу і його мети).
Після докладного продумування плану і композиції оратор здійснює фіксацію майбутнього виступу на письмі. Зробити це можна по-різному:
1. написати повністю текст;
2. підготувати план-конспект, в якому визначити головні питання теми і фактичний матеріал до кожного з них;
3. обмежитися лише планом.
Вибір форми письмового запису залежить від самого оратора, від оцінки рівня своєї підготовленості.
Для того, щоб у записі можна було легко орієнтуватися, він повинен бути зорово виразним, з використанням легких для сприймання графічних позначок — підкреслень, дужок, виділення кольором тощо. Це дозволить оратору при потребі швидко знайти необхідний матеріал, а, отже, сприятиме його впевненості в собі під час виступу.
ВИРАЖАЛЬНІ ЗАСОБИ РИТОРИКИ
Передумовою успіху публічного виступу є і мовна майстерність оратора. Його мовлення повинно відповідати усім вимогам мовної культури, відзначатися усіма позитивними комунікативними якостями — правильністю, точністю, логічністю, доказовістю, доцільністю, виразністю, різноманітністю вжитих мовних засобів. Зважаючи на усну форму викладу, окремі з них для оратора особливо важливі.
Правильність визначається дотриманням норм літературної мови, порушення яких сприймаються як вимовні, лексичні, фразеологічні, граматичні помилки і, отже, засвідчують невисокий культурний рівень оратора. Найчастіше трапляються помилки у наголошуванні слів, вживанні замість літературного слова діалектизму або слова іншої, в основному російської, мови (елементи т. зв. суржику), наявність слів-"паразитів", жаргонізмів і вульгаризмів.
Точність виявляється у чітких формулюваннях, у вживанні слів у повній відповідності з їхнім значенням.
Логічність вимагає таких мовних конструкцій, які відповідають змістові думки, не допускають двозначного тлумачення.
Доказовість залежить від конкретизації висловлених думок, чіткості сформульованих висновків.
Доцільність досягається тоді, коли промовець враховує рівень підготовленості слухачів, добирає такі мовні засоби, що не спричиняють ніяких труднощів для сприймання змісту.
Виразність є наслідком добору слів і виразів, які найбільш яскраво передають висловлювані думки. Це здебільшого емоційно-експресивні засоби, наприклад, стилістично забарвлені слова, поєднання антонімів в одній фразі, риторичні звертання і питальні речення, попарно з'єднані сполучником однорідні члени речення, лаконічні безсполучникові речення, в т. ч. у складі фразеологізмів, засоби суб'єктивної оцінки як вияв особистого ставлення оратора до висловлюваного. У більшості видів публічних виступів, за винятком суто ділових, важлива й образність: абстрактні поняття, закони, висновки, цифровий матеріал в усному висловлюванні сприймається важко. Яскраві порівняння, образи художньої літератури, крилаті вислови сприяють усуненню цієї перешкоди. І навпаки, слід всіляко уникати зайвих слів, штампів, канцеляризмів, які утруднюють сприймання, викликають негативну емоційну реакцію.
В усних висловлюваннях повинні гармонійно поєднуватися елементи розмовної і книжної мови. Цим забезпечується змістовність виступу, його простота і доступність. Ораторові слід мати на увазі, що не завжди те, що добре у писемному мовленні, є прийнятним в усному. Скажімо, багатокомпонентні складні речення сприяють повному вираженню різноманітних зв'язків між фактами і явищами дійсності, але в усному висловлюванні вони недоцільні, бо погано сприймаються на слух. Замість них варто вживати окремі речення простішої будови.
З метою увиразнення публічного висловлювання в ньому можуть знайти застосування усі ті засоби, що вживаються в художніх текстах. Це, зокрема, тропи: порівняння, епітети, метафори, уособлення, гіпербола (перебільшення), літота (применшення), іронія, а також стилістичні фігури — повтор окремих слів чи речень, анафора (однаковий початок кількох фрагментів), епіфора (однаковий кінець), синтаксичний паралелізм (однакова будова двох чи кількох речень), градація (кілька однотипних за семантикою або синтаксичною роллю слів, словосполучень чи частин складного речення, які ніби підсилюють одне одного і сприяють більшій емоційності вислову).
Усний виступ виграє і від доречного використання таких синтаксичних структур, побудованих на основі ритмомелодики фрази, як період чи парцеляція.
Суттєву роль відіграє й інтонація — збільшення чи зменшення сили голосу, підвищення чи пониження його, більші чи менші паузи з метою виділення якоїсь частини висловлювання, зміна темпу залежно від важливості певного елементу змісту.
ПОВЕДІНКА ОРАТОРА ПІД ЧАС ВИСТУПУ
Перед публічним виступом, щоб почуватися більш упевнено, ораторові необхідно "настроїтись": уявити обстановку, склад слухачів, переглянути ще раз текст або конспект виступу, зібратися з думками. Перед аудиторію треба виходити з переконанням у важливості того, про що піде мова.
Для оратора важливо встановити і в подальшому підтримувати контакт з аудиторією. Перш за все слід подбати про належний зовнішній вигляд. Адже зустрічають "по одягу", тому недопустима як будь-яка неохайність, так і зловживання прикрасами, надмірна яскравість кольорів, оскільки це може відвертати увагу від змісту виступу. Поведінка оратора мусить бути простою і невимушеною, настрій — бадьорий, ставлення до слухачів — доброзичливе. Не повинно відчуватися зверхності оратора, повчального тону. Повідомляючи факти, виявляючи своє ставлення до них, досвідчений оратор поступово втягує слухачів у сферу своїх думок і почуттів, переконує, робить своїми однодумцями,
Перевага усного мовлення над писемним полягає у тому, що воно, крім словесних, користується ще й т. зв. позамовними засобами — інтонацією, мімікою, жестами. Треба, щоб усі вони були природними, відповідали змістові виступу. Ні в якому разі не слід зловживати жестикуляцією. Це відвертає увагу слухачів.
Це ж стосується й місця оратора під час виступу. Навіть вільно викладаючи намічений зміст, не користуючись письмовими заготовками, оратор не повинен переходити з місця на місце, примушуючи слухачів не стільки слухати, скільки стежити за ним.
Необхідною рисою лектора чи доповідача є вміння розподіляти увагу. Він повинен не тільки тримати в пам'яті зміст уже сказаного, будувати нові фрази так, щоб вони забезпечували перехід до наступних питань, але й спостерігати за реакцією аудиторії, щоб у разі зниження зацікавленості (перешіптування в залі, поглядання окремих слухачів на годинник тощо) оперативно вжити заходів — навести цікаву аналогію, використати жарт чи просто змінити темп мовлення або силу голосу.
Здебільшого у слухачів виникають певні запитання, що стосуються змісту висловленого. Можливі запитання оратор передбачив ще під час підготовки до виступу. Але якщо виникнуть непередбачені, відповідати на них треба престо і ясно. І що найголовніше — щиро, не уникаючи важких проблем чи неприємних деталей.
Тільки за дотримання сукупності вимог можна зберегти найголовніше для оратора — довір'я слухачів.