Конспект до уроку з предмету Українська література 10 клас
Тема:Іван Нечуй-Левицький – основоположник соціально-побутової повісті
Надіслано Ключенко О.А.,вчителем Міжнародного ліцею "Гранд"

 Шляхом творчости 


Перший друкований твір Левицького, „Дві московки", з'явився, як знаємо, р. 1868-го, себ-то — коли авторові вже за четвертий десяток повертало. Не юнаком виступив він на літературну ниву, а цілком дозрілою людиною. Багато визначних письменників кінчало вже творчу путь о цій порі, коли Левицький тільки-шо починав свою.

І це надто характерно для нашого письменника. Його літературна діяльність була не бурхливо-поломінним голосом безпосереднього чуття — того, що звуть покликанням, а розважливою роботою людини, що до літератури заходила з певним, скажу так, планом, наперед виробленою теорією, що накреслила собі ясно витичену путь і нею неухильно простувала. З другого боку пізній виступ Левицького на ниву письменства одбився й на обробці його творів. Виступав він готовим, з усіма сильними і слабкими сторонами свого таланту. Вже в перших творах своїх він виявив себе цілком — не дурно-ж напр. „Рибалка Панас Круть" або „Причепа" та знамениті „Баби" так і лишились кращими в літературному надбанні Левииького, а вони-ж усі належить якраз до перших родів його діяльности. Не диво, що й критика зустріла й оцінила дебют молодого письменника надто прихильно. Я вже наводив попереду голоси Куліша та видавців першого тому творів Левицького і голоси ці не стояли ізольовано. „Найталановитішим із сучасних українських письменників" взивав Левицького і Костомаров, одводячи йому що-до малювання народнього життя „одно з перших місць серед письменників цього роду в Росії"(54). Навіть такий суворий критик, як Драгоманов, дивиться на Левицького як на єдиного з усіх українських белетристів, що дебютували в галицьких виданнях, до якого можна ставить серйозні художні вимоги(55). Так само високо оцінюють його і всі історики українського письменства: Пипін, Петров, Огоновський та ин., в особливу ставлячи йому заслугу те, що він дав „не лише живі образи дійсности, але й образи, що появляються вперше …, образи взяті з такого життя, до якого ще не доторкалися й инші руські белетристи і якого дуже часто трудно й доторкнутися" не-українцям з роду й симпатій(56). І це був однодушний голос критики на протязі всієї літературної діяльности Левицького; показуючи й де-які його „органичні хиби", вона все ж неодмінно підкреслювала те нове, що вніс Левицький в українське письменство. Цей самий голос провожав його і в могилу, останній роблячи підсумок його літературної діяльности. „Художнє й культурно історичне значіння (за Левицьяим) лишиться на завжди, — писав один з найновіших критиків. — „Ніхто бо инший з українських письменників не дав у своїх творах такої широкої панорами українського життя з усім багацтвом побутового малюнку й типових фігур на протязі кількох десятків літ, — панорами, обвіяної теплою любов'ю, як це зробив покійний Левицький"(57).

Але всі оці прихильні голоси і висока оцінка базуються на творах виключно першої половини літературної діяльности Левицького. І це не випадково, що останні його твори мало хто й згадує, а як і згадає, то тільки з тим, щоб швидче перейти до тамтих. Покрасувавшись за перших літ своєї літературної діяльности на вершинах безперечних здобутків, далі письменник іде вниз, хилиться до занепаду. Помітного поступу, розвитку в Левицького ми не бачимо. Це також треба мати на увазі, беручись до оцінки його чималої обсягом літературної спадщини. Всю її можна на дві майже рівні половині розбити. Перша включає в себе твори, написані приблизно до 90-х років і характеризовані яскравістю й соковитістю постатів та подій, що живою б'є з них течією. Друга — приблизно з повісти „Над Чорним морем" (1888 р.) — характеризується вичерпанням спостереженнів, утомою, розволікдістю, велемовністю, млявим розвитком дії й мертвенністю контурів. Левицький, кажучи заголовком однієї його повісти з цього періоду — сам „не той став"; краще сказати буде: його твори другої половини втратили принадні сторони його перших спроб і натомісць виявляють до великої міри роздуті й випнуті їх хиби. Але про це докладніше — згодом. Звідки прийшов Левицький до літератури? З його автобіографії ми знаємо, що першими у його літературними вражіннями були житія святих з їх умовними формами, трафаретним змістом, що часто роблять, як що виключити ймення, одне житіє, мов дві краплі води, схожим на друге. Згодом ми побачимо, який це мало вплив на взагалі консервативну вдачу Левицького, що твердо стояла на раз принятих здобутках і ригористично, ревниво, фанатично їх додержувала. До цих впливів — власне первісних, майже не оформлених вражіннів, що діяли півсвідомо, може цілком стихійно — приходять незабаром чисто літературної натури впливи. Один факт з біографії Левицького показує в той бік, звідки ті впливи знайшли собі першу стежку. Французька книжка з „чудернацьким чортом" на обгортці („Кривий біс" Лесажа) одхилила з перед його завісу з західньої, переважно французької, літератури: Данте з його класичною величністю, невмірущий юмор Сервантеса, захоплення природою у романтиків Бернарден-де-Сен-П'ера та Шатобріяна, строгі форми французької натуралістичної школи — Є. Сю, Фдобера, Золя, бр. Гонкурів — через усе це пройшов Левнцький у своїх художніх шуканнях і все цеє й позначилося на його літературній манері. Нарешті треба додати й читання російських (і мабуть польських) письменників реальної школи — Гоголя та молодої тоді плеяди його наслідувачів: Тургенева, Л. Толстого, Гончарова, Островського, Салтикова-Щедрина. Характерно, що сам Левицький з російських більших письменників-сучасників нігде не згадує Достоєвського, — і справді вплив його нічим не позначається на творчості українського письменника. Занадто це були неоднакові вдачі й стояли вони на протилежних полюсах, щоб „жестокий талант" російського письменника міг якось одбитись на лагідній кебеті його українського товариша(58). Та й взагалі, як згодом побачимо, вплив російського письменства на Левицькому одбився дуже своєрідно і навіть до якоїсь, можна сказати, міри негативно. Усі ці впливи, треба ще зазначити, перейшли крізь призму старої духовної школи з її чисто формалістичними методами, з її метафізичним схилом, — і негнучка взагалі вдача Левицького набралась у ній тих тяжких, трохи схоластичних і умовних форм, які потім позначаються виразно в його літературній творчості. Нарешті — найбільш безперечний і найдужчий вплив був од попереднього українського письменства, надто — народньої поезії. І коли Левицький взявся врешті, дозрілою вже людиною, за перо, то в йому вигадливим віялом і розгорнулися всі зазначені тут впливи. Форма оповідання, повісти — з найновіших тоді зразків французького та російського повістевого письменства. Стиль — з української народньої й книжної поезії. Метод розробки — з умовних приписів академицької науки. Нарешті зміст — із життя українського народу, власне того куточка України, який перший дав вражіння, ще на початку життя, прийдущому письменникові й на віки лишивсь для його головним джерелом і спостереженнів і творчости. Своєрідна в розсудливій вдачі автора амальгама оцих досить ріжноманітиих і не завсігди згідних між собою впливів — це творчість одного з найбільших заступників українського повістярства.

Леввцькнй сам показує нам джерела й методи свовї творчости.

Я вже згадував про працю Левицького „Непотрібність великоруської літератури для України і для Слав'янщини", під заголовком „Сьогочасне літературне прямування" надрукованої анонімно в „Правді" 1878 та 1884 р.р.(59). Цю статтю і можна вважати за свого роду ключ до всенької літературної діяльности Івана Левицького. Написана десь на початку 1878 р. — Некрасова в ній названо „недавно помершим", а він-же помер у грудні 1877 р., — ця праця дає ніби оправдання й пояснення всім до того написаним творам нашою письменника й служить за програмовий нарис до його майбутніх праць. Тут виявились теоретичні погляди його на письменство, його літературні смаки та вподобання, його літературні симпатії й антипатії, його тлумачення певної літературної манери, не кажучи вже про те центральне питання, що силкувався автор поставити вже самим заголовком (первісним) своєї праці. Поруч опублікованої перед тим праці Драгоманова „Література російська, великоруська, українська і галицька" (1873 — 1874), яка може — хоч і негативним способом — надихнула й Левицького(60), це певно найвизначніше української критичної думки з'явище за тих часів. Отже на йому варто спинитись докладніше.

„Сьогочасне літературне прямування" для Левицького, відповідно до вимогів того часу, виявляється в трьох принципах, для кожної літератури обов'язкових — реальності, національності та народності, і з погляду цих принципів оглядає автор літературні події в чужих і в своїй літературах. Перше вимагання, вимагання од художніх творів реальности, на українському ґрунті робить письменника-українця ніби „фокусом для своєї громади", „осередком випнутого або увігнутого скла". „В його душі, — каже Левицький, — повинна одсвітитись і перетворитись українська жизнь, що кипить або що плісніе кругом його.

Коли писалник(61) хоч трошки себе чує українським громадянином, часткою українського народа й українського громадянства, він повинен мати за святу повинність одсвічувати в своїй фантазії, в своєму серці ту громаду, що роїться кругом його, радіти її радістю, плакати її слізьми, а не перелазити в чужі городи і підставляти свою душу під картини чужої, неукраїнської жизни. Український писалник не повинен клопотатись, що йому буде мало роботи на Україні. Українська жизнь — то непочатий рудник, що лежить весь під землею, хоч за його вже брались і такі високі таланти, як Шевченко; то безконечний матеріял, що тільки ще жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі"(62). Левицький ставить справу одсвічування життя в письменстві надзвичайно широко, охоплюючи в його рямці життя і побут усіх станів і всіх націй — одно слово, усіх мешканців України і на всіх її просторах „од Кавказа і Волги до самого лимана Дунаю, до Карпат і за Карпати, до далекого Гроднянського та Минського полісся"(63). „Все, що захоплює, — кінчить Левицький, — етнографічна гряниця української народности, все це повинно бути і конечне буде матеріялом для реальної української літератури, не викидаючи й чужоземців иншої напіональности, бо їх дуже багато напхалось на Україну"(64). Ці широкі надвірні межі письменства має виповнити конкретним змістом література на підставі двох инших принципів — національности та народности, що для свого втілення в письменстві вимагають народньої мови, використання форм народньої поезії та віддання самого духу її, що в тих формах виявляється. Особливо цікаве для характеристики поглядів Левицького та його власних літературних способів саме оте середуще вимагання що-до форм народньої поезії, і я дозволю собі тут навести його в цілості.

„Українська устна народня поезія, — пише він, — дуже видається своїми блискучими поетичними фарбами. Вона вся закидана букетами поезії, цілими покосами поетичних квіток, так що тямучий український писалник, не нагинаючись, може сміливо загрібати цілі оберемки квіток і обсипати ними свої твори.

Епичні та ліричні поетичні форми в українській народній поезії виявляються в цілих картинах, в метафорах, в символізмі, часом в глибокій іронії, а часом в гіперболах. Розгорніть багаті збірники народніх українських пісень — і ви зразу примітите те багацтво, котрим пересипані народні думи, пісні, приказки, загадки, колядки. От перед вами розгортуються цілі картини, де людська жизнь, людське чуття, людське горе й радість прирівнюється до пишних картин, взятих з природи. В козацьких думах, наприклад, крівава битва прирівнюється до пира; поле, закидане трупами, до поля, закиданого снопами, — зовсім так. як і в „Слові о Полку Ігоревім". Нещаслива людська жизнь прирівнюється до з'ораного поля, виораного мислями, заволоченого чорними очима, политого слізьми. Важке становище людської душі описується в піснях, як крута кам'яна гора, вкрита полинем, як важка робота лупати кам'яну гору. Шум діброви, гудіння бору, шум темної хмари, широка пустиня моря служать в піснях символами великого горя, а тихий шелест листу в лісі назначує людський поговір, людську славу. Зелений гай, літня дощова хмара, невеличка річка а бродом, ставок служать символами світлого становища людської душі, радости, кохання. Сади в цвіту — то щасливе кохання, сади без цвіту або з опавшим цвітом — то нещасливе женихання. Широкий степ, широке море часто бувають в піснях символами волі. Нещаслива, трудна жизнь, нещасливе кохання часто описується в піснях в образі перепливання бистрої річки або потопання в Дунаї, тоді як човник та весельце стріваються там, де говориться про щасливе женихання та про кохання. Похилене од вітру дерево назначує журбу, пряме дерево — веселість. Вся українська природа, всі рослини й птиці служать в народніх піснях і в живій розмові поетичними символами. Кучерявив дуб — то веселий парубок; червона калина, висока тополя, вишня та черешня — то дівчина; порубана калина — то дівчина, що вийшла заміж. Голубка буркоче — то дівчина співає, голубка гуде — то дівчина сумує; зозуля кує — то дівчина плаче. Голуби в парі, качки на ставу — то. щасливе кохання, вихід заміж за милого. Важка хода лебедів та гусей по воді — то гірка жизнь із нелюбом. Орел, що високо літає, вороний кінь, що в полі вигравав, злучається з такими випадками в жизні козака, коли він сидить в неволі і завидує широкій воді. Ясна зоря, ясне сонце — служать символом дівочої краси; повний місяць — то парубоча краса.

Іронія й гіпербола виявляється в народній поезії в своїх скромних формах, дуже виразних, різких та ущипливих. Про гордого чоловіка напр. кажуть, що він пишається, як собака в човні; про нечесного кажуть, що він чесний, як жидівський патинок. З лінивого сміються, що він так квапиться до роботи, як жид молотити. Про поганого кажуть, що вія гарний, як свиня в дощ, як собака на морозі, як копиця в дощову годину; процвітає, як макуха під лавкою; що він білий, як циганська литка, що в його очі карі, як морква, став тоненький, як бодня, шия — хоч обіддя гни, мордою хоч пацюки бий, ніс як цибуля, руки як макітри, рот як верша; як вигляне в вікно, то собаки три дні брешуть; як подивиться, то милоко кисне.

Краса дівоча й парубоча в українській народній поезії обмальовується окромними незвичайно пишними й поетичними фарбами. Про гяргу дівчину кажуть, що вона гарна, як квіточка, як ясочка, як зірочка, як у саду вишня та черешня, як тополя, як рожа. як червона калина в лузі, як ластівка, як зозуля в гаю, як сіно в полину, як мак, як сонце, як золото. Про гарне дівоче лице кажуть, що з його хоч води напийся, хоч видивись, хоч малюй. Про гарні дівочі брови кажуть, що вона тоненькі, як -шнурок, як шовкова нитка, що вовн гнуться колесом, що одна брова варта вола, другій брові й ціни нема; гарні очі описуються, як терен вкритий росою, як вишня на дощі, гарні губи, як рожевий лист, як листочок барвінку, солодкі як мед. Дівчина співає, як соловейко, як ластівка щебече. Гарний парубок описується в піснях, як дуб кучерявий, як зелений байрак; в його лице рум'яне, вуси чорні, чуб як барвінок, він рівний як хвоїна, стрибкий як живчак, як живе срібло, повнив як огірочок, чорнявий як чорнобривець, гарний як гвоздик, кучерявий як васильок, як любисток, як барвінок, гарний як повний місяць. Як гляне соколом, орлом, то в дівчини серце в'яне, а на дівчині вінок цвіте.

Нам прийшлось-бн багато листів списати такими багатими епичними та ліричними формами української няродньої поезії та народнього язика, коли-б ми схотіли виписати їх з українських збірників народніх пісень"(65).

Так кінчає Левицький свою про народню поетику мову — і треба сказати — багато листів він таки й списав, тільки уже не для наведеної цитати, а в своїх власних творах. Гортаючи сторінки його повістей та оповіданнів, ви стрінете повний букет образів і порівнаннів, згаданих у цитованій допіру статті. Це стало йому немов естетичним каноном, рецептом на писання, на стиль. І що це зроблено свідомо, з намислу, з певного виміркування — показують слова, якими я й закінчу цюю довгу може занадто, але конче нам потрібну цитату, — слова, що бренять приписом, наказом: „Українські писалники повинні обсипати свої твори цими перлами народньої поезії, як золотою ряскою (!). Вони дадуть їх творам гарячий поетичний народній колорит, і колорит живий, в рівні з котрим твори, писані книжним робленим язиком, будуть „похожі на мумії з їх гнилими тисячолітніми покривалами, що пахнуть трухлятиною"(66).

„Амінь" — так і проситься під перо. І це сакраментальне слівце промовив надто проречисто сам письменник десятками своїх творів.


II.

Досі мова була про позитивну сторону вимаганнів Левицького од літератури. Але в вгаданій його праці ціла друга половина присвячена вимаганням негативним — як не треба для українського читача писати, виведеним з прикладу чи то поодиноких письменників, чи й цілої російської літератури. Легко зрозуміти, чому Левицький спинився саме на російському письменстві, шукаючи одворотних зразків до того, як не треба писати і що на місце того „не треба" поставити. Претензії націоналістичної частини російського громадянства, що свою літературу накидала по цілій Росії і навіть Слов'янщині, нехтуючи права місцевих літератур — з одного боку; ретроградна, на формалістичній русифікації заснована політика російського уряду, що саме перед тим (1876 р.) новий видав, найкатегоричніший з усіх, засуд на українське письменство — з другого — були це занадто поважні причини, щоб скерувати увагу українського письменника саме в цей бік. І Левицький, як па свій час, надзвичайно сміливо й гостро ставить питання про „непотрібність великоруської літератури для України і для Слав'янщини". Виходячи з згаданих вже трьох принципів нової літератури по всьому світі, він розглядав творчість новітніх російських письменників після Гоголя, що тії принципи завів до російського письменства(67): Л. Толстого, Гончарова, Тургенева, Щедрина, Островського, Гл. Успенського, Решетникова, Некрасова та ин. Розгляд цей провадиться з погляду мотивів, змісту, побуту, мови та стилю й доводить автора до висновку, що згадані письменники задовольняють принципам реальности, національаости й народности в літературі. Але саме це й робить їх, на думву Левицького, непридатними для Україаи, як і для цілої Слов'янщини. Левицький заходить до письменства з трохи наївною, як на теперішні погляди, міркою безпосередньої користи: читач на зразках літератури має вчитись, яким йому самому бути в житті. Опріч того, багато ваги надає він і класовим чи становим звязкам письменника з читачем. І от саме тому, що великоруські письменники реально малююгь життя свого народу, вони й виходять письменниками місцевого значіння, письменниками суто-великоруськими. Ні українські вищі класи, ні духовенство та міщанство, ні там паче народ не пізнають себе в персонажах Толстого й Тургенева, Островського й Успенського, Решетникова й Некрасова. Побутом, духом, думками ці персонажі будуть чужі кожному не великоросові, а тим самим лишають їх холодними, по-за межами благодійного впливу письменства. „Ми високо шануємо, — пише Левицький, — нових великоруських письменників за їх прямування, за їх освічування своїх творів ліберальним поглядом, за народність їх творів і бажаємо, щоб і наші українські письменники йшли такою самою стежкою; але мусимо признатись, що їх твори не годяться для України, мають інтерес або місцевий, або зовсім етнографічний, і не піднімуть розумового та морального зросту України.… Великоруська література для України має вартість тільки одкидну, а не покладну, а на такому коні, — робить висновок наш автор, — далеко не заїдеш при теперішніх завданнях європейських літератур"(68). До кожного російського письменника Левицький заходить з питанням: чи твори даного письменника відповідають українській дійсності, чи впізнав в них себе український читач, иншого побуту людина, й чи навчиться бути кращим — і кожного разу рефреном бренить у його рішуча відповідь — ні і ні.

Ці парадоксальні, де в чому непевні й недоладні, де в чому цілком справедливі думки Левицького навожу я тут ні на те, щоб з ними полемізувати, ні на те, щоб їх стверджувати. Звичайно, заходити до літературних творів з вузько-дидактичною міркою — це спосіб що найменше застарілий і задовольнити сучасну людиву не може. Літературні твори не на те, звісно, пишуться, щоб когось учити, хоча й частенько таки вчать, і не на те, щоб читач конче в них себе впізнавав, хоча й це не рідко буває. Левицький звузив значіння літературної творчости і вагу поодиноких письменників зменшив, але в своїх висновках що-до української літератури, як головного показчика і носилника національної свідомости та потужного фактора в громадській боротьбі, він сформулував добре і влучно; що ніяка чужа література не зможе охопити всіх інтересів українського народу в його ріжноманітних проявах — це так само він показав яскраво. „Література, основана на тих трьох принципах, повинна розвиватися і на Україні, — такий висновок Левицького. — Вона вже настала і повинна міцнішати й рости. Вона повинна обсягати етнографічну гряницю української породи і на тім ґрунті добувати собі матеріял і впливати на громадянство; вона повинна промовляти до нації її природним живим язиком, а не чужим або позиченим в инших старих язиків, не трухлятиною, вишкрябаною з старих паперів, переїдених мишами, якою пишуть люди старої партії святоюрців та москвофилів галицької та угорської Русі"(69).

Проте, знов кажу, не цими безперечними висновками нам найбільш цікава оця центральна, скажу так, праця Левицького. Найбільша її вага знов-же в тому, що вона відхиляє завісу з його власної творчости й показує, звідки вийшов і куди прийшов та на чому врешті спинився й отаборився цей визначний заступник українського реалізму; які впливи він переживав та як на них сам реагував у власній творчості. Справа в тому, що Левицький тут не тільки критиком виступає чужих творів, а й своїм власним складає певний план. Почасти до того він вже пробував був цей план справдити, а почасти розгорнув опісля, по написанні своєї статті, в яку вложив свої найуподобніші думки. Ось чому я і вважаю її за справді центральне одбиття не тільки теоретичних поглядів автора, а й конкретних його літературних планів та змаганнів.

Хоча цілу статтю присвячено головним чином російському письменству, до того-ж під певним ухилом теоретичної думки, проте-ж автор виходить з вимаганнів ніби світової літератури, — в першій лінії французької. Це буде цілком для нас зрозуміливою річчю, коли ще раз пригадаємо, що на шкільній ще лаві він почав був в оригіналі знайомитися з творами французького письменства. І що він знав його саме в останніх тоді заступниках, до того-ж знав у первотворах, а не перепущеними крізь російське цідилко — на це маємо докази як-раз у цій його статті, яку я ставлю в центрі літературної діяльности Левицького. Говорячи Левицький про новаторство в літературі та про боротьбу нових течій з старими, вже в першій частині своєї праці він поясняв це прикладом саме з французького письменства. „Реальні французькі теперішні писалники — каже він, — брати Гонкури, Е. Золя, що почали обписувати міщанську жизнь, зачепили сільську і почали набивати мужичих слів в свої твори, довго не подобалися французам, а Золя, не вважаючи на свій блискучий талант, і досі бореться з романтичними писалниками, з традиційним літературним смаком французів і поборов не більше, як половину своїх літературних супротивників. Французькі критики просто ґвалтують проти його за його мужичий та міщанський язпк, за його реалізм в поезії"(70). На Золя з спочуттям, посилається Левицький і по инших місцях своєї статті, і це надзвичайно важлива вказівка на шляху спізнання літературних впливів на нашого письменника. Коли взяти на увагу, що популярність Золя в Росії прийшла вже пізніше й припадає власне на 80-ті роки, коли додати до цього, що й літератури про французького письменника російською мовою тоді, як писав свою статтю Левицький, все одно що й не було — то мусимо зробити не позбавлений ваги висновок. Золя очевидно цікавив нашого письменника, він самостійно звернув на його увагу, простудіював його й визнав його „блискучий талант" попереду російських та навіть і французьких критиків. Видима річ, творчість французького письменника не була чужою українському, коли він спеціяльно нею цікавився. Правда, конкретних слідів безпосереднього впливу на його Золя ми показати не можемо; можливо, їх не знайде і найпильніший аналіз та порівнання обох авторів. Але це не позбавляє нашого висновку всієї сили. Золя був, очевидно, серед тих авторів, що самим духом, напрямом, манерою, способами впливали на нашого автора, почасти підказували йому форму його творів, почасти служили за оправдання вибраної дороги реального побутописання. Золя й ипші того-ж напряму французькі письменники творили вкруг нашого автора ту атмосферу, в якій він знаходив художній вислов для своїх власних спостереженнів та життьового набутку.

З цією атмосферою сходилися вражіння — не скажу впливи — й од читання російських письменників. Ставиться він до їх критично, може навіть гіперкритично, але способи їх письма, їхню манеру літературну він безперечно поділяє, формою своїх творів вони так само сприяли зміцненню літературних позицій Левицького і що-до конструкції творів були йому зразками. Але цей вплив одбився на Девицькому дуже оригінальним і своєрідним способом. Він з своїми російськими товаришами по зброї полемізує не тільки принципіяльно в теоретичній статті, але й практично — своєю літературною діяльністю, образами своїх творів, манерою свого письма. Ось коли, власне кажучи, ще в 70-х роках, почав він ті свої „літературні позви з Московщиною", що їх згодом розгорнув у спеціяльній цраці під таким-же й заголовком (1891). Вже й те характерно, що з усіх російських письменників, про яких він вгадує, з найбільшою симпатією й пошаною ставиться Левицький до Щедрина, — не дурно-ж його відому казку про те, як мужик двох генералів прохарчував, Левицький перший переклав на українську мову слідом за тим, яв вона з'явилася в оригіналі. „Під пером Щедрина, — пише Левицький на хвалу російському сатирикові, — петербурзька аристократія виходить зовсім ин-шою, ніж під пером спеціяльно аристократичного писалника, графа Толстого". Серед усієї російської літератури про вищі верстви громадянства, каже він далі — „тільки одні сатири Щедрина можуть впливати на їх (увраїнських зрусифікованих аристократів), і то одкидним, а не покладним (позитивним) боком, бо в їх можна побачити темний бік петербурзького панства з його темними нікчемними тенденціями". Та й то — вертається він ще раз до цього письменника, „сатири шановного Щедрина" специфічно столичних мають на увазі персонажів і тому не всі можуть вдатися для українського читача. І характерний додаток, що ним закінчує Левицький уступ про Щедрина: „Ми ще тільки ждемо свого сатирика"(71) — і цей додаток я прохав-би затямити: він ще нам знадобиться згодом.

Так само високо ставить Левицький і Островського за його сатиричну манеру, за виразні типи з великоруського міщанського та крамарського побуту, — але вважав твори російського драматурга за цілком негодящі для України. „Островський, описавши своїх самодурів, показав себе чесним великоруським горожанином і має великий вплив на своїх земляків. Самодури впізнали себе в його художніх типах і засоромилися. Але яку вартість може мати Островський для України? Ми сміливо кажемо — ніякої. Він описує міщанську та купецьку жизнь; натурально, що його комедії повинні призначатися для наших міщан та купців. Чи впізнають вони себе в тих типах самодурів Островського? Чи стануть вони луччі? Чи розівє їх Островський? Ми кажемо — ні" „Нам треба свого Островського"(72), — закінчує Левицький уступ і про Островського, — і цей висновок я теж прохав би держати в пам'яті.

В цій перевазі, шо ми допіру бачили в концепції Левицького саме для сатиричних письменників над епічними, видко добре не саму тільки вдачу нашого письменника. Маючи з природи нахил до сатири, до юмористичного споглядання на світ наокружний, до підглядувания саме темних — „одкидних", його тодішнім терміном кажучи — сторін людського життя, Левицький, само собою, почував більш симпатії до письменників, рисами свого таланту з ним споріднених. Це натурально. Але, виходячи з своєї теорії придатности даного літературного твору тільки до свого національного і соціяльного осередку, Левицький, як ми бачили, йде далі. Він шукає на українському ґрунті того, хто-б міг сатиричним пером послужити рідному народові, беручи його в усіх верствах і класах. Шукає — і не знаходить серед своїх попередників. „Ми ще тільки ждемо свого сатирика", „нам треба свого Островського", — кидає він гадку, як критик-публіцист. А як белетрист. як художник — він сам захожується ту місію на свої плечі підняти. Він робиться сатириком для свого народу, починаючи од низів його й кінчаючи тими вищими верствами, що діяли тих часів иа Україні. Тісніше: немов виправдуючи свою думку, що „нам треба свого Островського", Левицькнй береться навіть до драматичної форми й дав, поруч сатиричних у ґрунті самому повістей на побутовій запарі, й кілька комедій як-раз із міщанського життя. З негативного відношення до зразків російського письменства виростае, як бачимо, ціла програма власної літературної діяльности.


III.

Що з цією програмою Левицький виступає на літературне поле зовсім свідомо — тому докази маємо знов-же в тій центральній для його світогляду праці, на якій ми з потреби так довго спинилися. Коли при її світлі розглянемо твори Левицького, то побачимо, що в ній у зародку маються зерна навіть сюжетів того, що вже вийшло або ще мало вийти згодом з-під його пера.

Як ми вже знаємо, письменаик, на думку Левицького, повинен бути „фокусом для своєї громади", повинен одбивати в своїх творах реальне життя усіх верств людности на даній етнографічній території. Народ, селянство — як більшість тієї людности — займав, звичайно, найперше місце, і таке місце приділено йому і в творчості Левицького. „Перед нами розторгується широким, широким полотнищем народна мужицька жизнь", — пише він у статті і теє полотнище пробує і в своїх творах розгорнути. Теж величезна більшість їх присвячена селянському життю. Але й инші верстви, каже Левицький — „козаки, міщане та городяне повинні так само не минути вваги вважливого українського писалника" — і дає малюнки козацького життя („Запорожці", подекуди в „Хмарах"), міщанського („На Кожум'яках", „Голодному і опеньки м'ясо", епізодично в „Хмарах" та ин.), городянського („Над Чорним морем", „Київські прохачі"). „На Україні проживає багато дрібної шляхти і православної й католицької, що платить панам за землі чинш" — це життя одбилося в „Причепі", в „Живцем похованих". „Українська література ніяк не повинна минати жидів" — маємо й їх — у „Рибалці Панасові Круті", „Приятелях", „Бурлачці", „Миколі Джері" і ин. „Вищі верстви… ввесь бит панів, всю їх жизнь, їх відносини до народа, їх політичні й релігійні тенденції, їх національність і відносини до української національности" — знов-же малює ціла низка творів: „Микола Джеря", „Бурлачка", „Причепа", „Хмари", „Над Чорним морем" і ин. Українська література „ніяк не повинна минути й українського духовенства, з великоруськими архиереями, з манастирями" — маємо: „Старосвітські батюшки та матушки", „Причепу", „Хмари". „Афонеького пройдисвіта", „По-між ворогами". „Не повинна минути і тих урядників, котрими набиті непотрібні нікому канцелярії на Україні, і професорів всякої масти" — знов-же й це знайдемо в творах Левицького („Хмари", „Голодному і опеньки м'ясо" й епізодично мало не по всіх творах). Одно слово, на кожен пункт своєї теоретичної програми Левицький відповідає і практично — художніми образами з життя, живими постатями, типами.

Треба додати ще, що тая програма у Левицького являється не тільки в загальних рисах, допіру тут наведених. Вія і конкретизує її, подає деталі — і тоді ще ясніше й виразніше виступав звязок її з творчістю письменника. „Для українського панства, — пише напр. Левицький, — треба підставити таке літературне дзеркало, в котрому-б воно побачило свій чималий ніс, свої поїдені раком губи, щоб воно почало ліки своїх ран, побачило, окрім того, ступінь свого розвиття, свою вдачу, свою недостачу, своє фальшиве прямування в національних, політичних та соціяльних відносинах". Читаючи опісля „Миколу Джерго" і „Бурлачку", „Хмари" і „Причепу", „Над Чоршш морем" і „Живцем похованих" — ясно бачимо, що автор опитується — чи всюди йому щастить, то инша річ — підставити саме отаке-от дзеркало українському денаціоналізованому й паразитарному панству. „Для нашого народа треба намалювати його сем'ю, розділену й розбиту, з дуже широким принципом особистої волі" — це-ж просто тема „Кайдашевої сем'ї", „Двох московок", „Бабів". „Українофили не одкидали естетики, не сміялись над чуттям, не одкидади штучности й поезії вже по своїй натурі з роду естетичній" і т. й. — це-ж перший ескіз чи оправдання — як хочете — таких персонажів Левицького, як Радюк і Комашко. „Космополітизм одбив їх (молодь українську) од літературної української праці хоч-би й для народа і дав багатьом випадок прикрити космополітизмом своє лінивство, свою апатію до всякої національно-народної праці" — хто в цих словах не пізнає героїв повісти „Над Чорним морем", отих Фесенків, Селабросів, то що?… Знов-же автор-художник виконує на всіх пунктах програму, що накреслив був автор-публіцист. „Українська література, — писав цей, — виявила в собі національний український дух та характер, широку гарячу фантазію, глибоке ніжне серце: тиху задуму, сміх з слізьми, гумор"(73). Усе це, а надто останні слова, взяв до серця художник і силкувався втілити в своїх власних творах. Наслідком цього силкування й була літературна діяльність Левицького. В основі своїй вона мала полеміку художніми засобами з російським, трохи моке з польським письменствами, бо вони претендували, щоб захопити в межі свого діяння і впливу українську людність, але на думку Левицького задовольнити її не могли. Поставте тільки поруч себе народні оповідання нашого автора і такі-ж самі твори російських письменників, „Хмари" і романи Тургенева, міщанські комедії Левицького і твори Островського, „Причепу" та ідилії на українські теми, скажемо, Крашевського — і ви побачите, що Левицький не просто подає свої художні спостереження, а кожним твором ніби стверджує право українського письменства навпроти сусіднього, провадить „літературні позви", показує, як треба і як не треба для українського народу писати. А загальний принцип, що присвічував йому в тій діяльності на його довгому життьовому шляху він висловив, може трохи по-старомодньому реторично, на закінченні своєї статті-програми. „Україну жде погана перспектива в Росії, перспектива темна як ніч, і тільки нові українські інтелігентні національні сили світять в тому темному будущому часі. як зірниця ранком. Сходь же, зоре, і поведи за собою пишне літне гаряче сонце, щоб воно освітило всю Україну, прогнало сумну пекельну ніч і повело за собою ясний день науки й просвіти і волі, волі, волі… Наше будуще в чужих руках, але… і в наших!"(74).

І знов читачеві дишалося-б тільки — амінь проказати, коли-б не проказав цього був сам письменник тими-ж десятками своїх творів До розгляду їх ми тепер і обернемось, затямивши той шлях розвитку, ті літературні впливи й вражіння і той багаж теоретичний, що з ними Левицькяй рушив був у свою путь письменницьку.


IV.

„Раз якось був тихий літній вечір. Сонце стояло вже на вечірньому прузі. Череда звернула з толоки на шлях, простяглася до села і підняла за собою куряву. По дорозі йшов молодий москаль додому по білету. За плечима його ранець та торбина з сухарями, через плече висіла сіра московська шинеля, скручена в обід. Мабуть здалека йшов москаль, бо підбився і на-силу, насилу волік свої притомлені ноги"(75).

Так починається перше з надрукованих (1868) Левицького оповіданнів, „Дві московки". А ось узятий навмання уривок із одного з останніх, надрукованого вперше 1912-го року:

„Вже давно сонце звернуло з півдня. А вловчі не вертались. Вже й обід був готовий. Матушка ждала гостей, застелила стіл, накраяла хліба й паляниці, а гостей не було. Вже сонце стало на вечірньому прузі. Усім схотілось їсти. Отець Зиновій випив чарку горілки й почастував гостю, щоб заморить червяка, як кажуть на селі; але червяк не заморився і надокучав страшенно. Матушка аж зблідла од втоми та голоду. А гості наче зумисне гаялись та не дуже то хапались додому" („На гастролях в Микитянах"(76)).

Мало не цілого півстоліття одділяє ці два твори, з яких наведено уривки, а які вони схожі між собою — наче написані поруч і в один час. Спосіб писання, манера, стиль лишивсь у Левицького однаковісінький за всю його довгу діяльність на літературній ниві. Лишились однаковими й улюблені у його вирази, як оте „сонце на вечірньому прузі", що знайдете його буквально в кожному творі. Письменник наш не пішов уперед, не розвивався, не виробляв нових способів творчости, ніби захолонувши на першій стадії своєї літературної манери. Тим-то на його способах не треба довго й спинятися, щоб їх характеризувати.

Серед академицьких традицій класичного письменства вихований, Левицький назавжди лишився з тим набутком, який придбав од своєї almae amtris. Де-які покрови, скажу так, консерватизму й штучної умовности від академицької естетики, що в його часи дуже метафізикою відгонила, окутали його щільно, бо на все життя. Адже саме на студентські роки Левицького припадає популярність у Київській академії відомого філософа Памфила Юркевича, якого ім'я саме тоді прогреміло в знаменитій полеміці з Чернишевським(77). Полеміка ця не могла не спинити на собі увагу молодого студента, — тим більш, що Левицький знав Юркевича, цікавився ним і навіть, під прізвищем Дашковича, змалював його опісля в своїх „Хмарах". Стара метафізична естетика безперечно полишила на йому свої сліди отією важкенькою старомодністю та де-якою умовністю і в поглядах, і в способах. Правда, засвоїв він і найновіші тоді зразки літературної творчости французького й російського та мабуть і польського реалізму в його народницьких переважно зразках. Але й ці найновіші зразки його вдача засвоювала теж метафізичне, як якийсь абсолют, раз на-віки даний, що змінам не підлягає й їх не потребує. На цьому пункті його вдача твердого реаліста й обсерватора життя дала бій метафізичним умовностям і — програла кінець-кінцем справу цілком. Умовність скувала в йому бистрого й спостережливого чи — як він любив говорити — кмітливого обсерватора і спинила лет його творчости на перших вражіннях буття, по-за які так і не пощастило йому вибратись.

Справді-бо — цікавий образ дають твори Левицького своєю, коли хочете, замкнутістю, локальністю картин. Околиці Росі, типи надросянського селянства, картини природи з надросянського-ж таки пейзажу — оце найкраще, що давав він у своїх творах і що йому давалось: це живе, рухається й мерехтить справжніми живими й не линючими фарбами. Инших таких само вдатних картин ви у його не знайдете і спроби малювати щось иише завжди у його одгонять копією, до того-ж вартости не першорядної. Це справжній співець Росі, що, можна сказати, тісно і на-віки з'єднав своє ім'я з надросянськими типами та ландшафтами. Жив він, видко, першими вражіннями, що заступали йому ширші обрії. Один куточок України заполонив йому всеньку істоту. Через те може й не міг органічно Левицький знятись до ширшого розуміння української справи, навіть у питаннях мови зостаючись на локальних позиціях. Оцей локалізм — то перша риса, що її треба пам'ятати, оцінюючи літературну спадщину Левицького. Коли перші вражіння буття почасти були вичерпані, почасти-ж погубилися в нетрях пройденого життьового шляху, то письменник почав жити лиш блідими одгуками, неясними копіями їх — і звідси все більша блідість і його творів у міру того, як вони одходять од свого перводжерела: недокровність, анемія заступає повні життя колишні вражіння. І тим більше це виявляється у Левицького, що на допомогу зазначеній допіру локальності, обмеженості вражіннів прийшла инша риса — абсолютний брак у його того, що Тургенев звав „видумкою", брак широкого лету фантазії, що снуе-висновує нові комбінації з раз засвоєних вражіннів, сполучає їх у типові образи й картини і вічно лишається свіжою та живою в своїй творчій роботі. Левицькому цього не дано. Тому то так часто й хапався він просто за анекдот, кладучи його в основу свого художнього будування. А як жвавістю темперамента, майстерністю діялогу Левипький ніколи не грішив, то анекдоти його не мають навіть позверхового блиску й губляться серед чисто словесного шумовиння.

Що до мети й змісту творів з Левицького був строгий реаліст. Він почуває твердий під ногами ґрунт тільки там, де спираеться на фактах, які сам власними руками обмацав, на подіях, що на власні очі бачив. Одійти од них і перекомбінувати в горні власної фантазії він не може, як не може часто й уложити події й факти в художню перспективу, вирізнити з-поміж них важніше й полишити в затінку другорядне. Він нагадує тих художників, у яких усе стоїть однаково на передньому плані й які однаково дбайливо вимальовують і обличчя своєму героєві, і який-небудь листочок на дереві, що мало-б стояти далеко десь позаду. Тому-то часто бачимо у Левицького, поруч з яскравими, сильними живими картинами — бліде накопичування умовних епітетів, порівнаннів, які тільки претендують на образність: запасу вражіннів вистарчило лиш на частину картини, а решту письменник вже просто „доробляє", користуючись з готового запасу умовних фраз. Та ще, на лихо, і запас той не малий був: Левицький держав у своїй пам'яті силу народніх виразів і, як знаємо, мав навіть вироблений трафарет, як уживати їх у письменстві. Для його це була словесна покраса або, мовляв сам — „золота ряска", якою естетичний канон Левицького наказував посипати художні твори. Він і досипав — без ліку, настирливо й цілком механично. А звідси — велерічивість, розволіклість, яка робиться просто нестерпучою в старечих творах Левицького, і повна конструктивна безпорадність. Левицький просто не знає иноді. що робити йому з своїми героями, як довести до краю почате оповідання, що загрожує або без кінця затягтися в поновлених і тому ослаблених деталях, або лишитися власне без кінця. Щоб показати, як це псувало Левицькому архітектоніку його творів, візьмемо для прикладу одну в найкращих його повістей — оту знамениту „Каядашеву сем'ю".

Це власне історія однієї селянської сем'ї в живих, надзвичайно колоритних соковитих картинах. Вони переходять одна по одній у нас перед очима, міняються, як у калейдоскопі, вигравають-виблискують живими фарбами. Починаєте повість читати з величезним інтересом. Але де далі — заінтересування спадає, слабне; картини починають вертатися, варіяції вже показаного все частіше навиваються на очі. Треба кінчати. Це розуміє читач, розуміє й автор. І він кінчає. Але — як? Кінця власне немає — автор просто одрубув, ще й дуже немудрим способом. Бо хіба-ж це не механічне рубання — отакий кінець повісти (справа йде, нагадаю, про нескінченні сварки між двома сем'ями за намежну грушу):

„Діло з грушею не скінчилось і досі. А груша все розростається і вшир і вгору та родить дуже рясно, наче зумисне дражниться з Кайдашенками та з їх жінками, а здорові, як горнята, груші й досі дратують малих Лавринових та Кардових дітей"(78).

Так кінчалась повість у першій редакції. Видимо, сам автор бачив, що це ніякий кінець, що повість просто врубано і врубано невдало. І він шукає виходу. В дальших виданнях маємо вже инше:

Діло з грушею скінчилось несподівано. Груша всохла і дві сем'ї помирились"(79).

Вийшло ще гірше, бо вже цілком не в'яжеться з попереднім, не виникає з його, а пришито білими нитками. Автор на попередніх сторінках дав був таку яскраву картину перманентної, коли хочете, сварки, образ невгашенного розбрату, що оце формальне закінчення аж ні трохи вас задовольнити не може. Ну, груша, хвалити бога, всохла, але хіба тут корінь у груші, а не в тих соціяльних причинах, яких такий яскравий образ дає Левицьаий у своїй повісті? Та замісць однієї всохлої груші нових десять виросте причин на сварку, на розбрат, на бійку й щоденну колотнечу, скоро не запобіжено тим соціяльним обставинам, що на ту колотнечу підводять. Фальшиве закінчення тільки підкреслює конструктивну безпорадність автора, його невміння вив'язатися з даної ситуації, вирішити психологічну проблему, дати підсумок, синтез художньому матеріялові, зібраному й. обробленому часто з великою спостережливістю й талантом. І так власне всюди у Левицького. Перегляньте закінчення всіх його творів — і ви всюди побачите оце механічне обрубування, замісць того останнього штриха, що одним зручним мазком робить підсумок і дає творові цінність художнього синтезу, узагальнення, що ціляє раз-у-раз глибше і далі, ніж може й сам автор хотів. Це тому, що саме життя здебільшого такого узагальнення не дає, хоча-б який яскравий матеріял постачило воно художникові. Художник сам має з того матеріялу вибрати типові риси й скомбінувати їх так, щоб позбавити всякої випадковости та певної закономірности надати. Але наш художник органічно позбавлений такої здатности, отого чуття закономірности, психологізму. Він не літає на крилах фантазії, художньої видумки, йому треба обома ногами стояти на землі, бути ближче до дійсности. І він розгублюється серед свого багатющого матеріялу, — однаково і побутового, і словесного — не знає, що з ним робити, механічно горне все на одну купу, а потім, безпорадно стоїть над брилами своїх образів і картин, не маючи сили надати їм закінчености. І тому-то так часто у його виходить не картина широка й типова, а дрібненький собі анекдот („Жовті гуси", „Шкодливе ягня"), не знати навіщо й розказаний.

Ця-ж безпорадність одбивається примітивізмом у конструкції творів Левицького, в його художніх засобах. Йому не досить, що його образ говорить сам за себе, йому конче треба підкреслити ще, підписати і — тим власне ослабити мову художнього образу. На підкреслення-ж у його є один тільки спосіб — спосіб контрасту, паралельного діяння супротилежних вдач, сил, нахилів. Знов перегляньте всі твори Левицького і ви всюди знайдете у його цей паралелізм типів і ситуацій; персонажі Левицького так і виходять перед вас парами і кожен ніби промовляє — ось дивіться, люди добрі, який красень чи яка погань з мого сусіда, зо мною нерозлучно спарованого! Дві московки, дві невістки Кайдашеві, дві бабі — Параска з Палажкою, два приятеля („Приятелі"), дві бурлачки („Бурлачка"), паралельні історії Лемішковських і Серединських („Причепа"), Дашкович і Водзвиженський з жінками, Радюк і Кованько з їх симпатіями („Хмари"), Комашко і Фесенко, Саня і Надя („Над Чорним морем") і так далі без кінця — всі вони проходять повз вас парами, побравшись за руки, і ясність однієї половини завжди намагається дужче підкреслити темноту другої. Спосіб — звичайно як спосіб, цілком законний у художній творчості, хоча й один може з найпримітивніших. Але у Левицького він набірае знов-же ваги якогось абсолюту, метафізичної умовности, по-за яку не виходить автор, і це накладає на всю його творчість печатку монотонности, одноманітности.

Те-ж саме і в манері Левицького, навіть у його стилі, в мові. Виходячи з справедливого цілком вимагання — користуватися з народніх образів (пригадаймо: „українські писалники повинні обсипати свої твори цими перлами народньої поезії, як золотою ряскою" (!) — він і це справедливе вимагання зумів закувати в кайдани непорушної умовности, шаблону, а тому й монотонности. Як і народня поезія, Левицький не знає иншого художнього звороту, як порівнання. „Василь сидів кінець стола на лаві. Як смола чорніли його кучері на білій сорочці з вишиваним червоним коміром, а запалене молоде лице, обмите свіжою водою, засвітилось при світлі, як свіжий мак ва городі. Чималі губи аж блищали з дороги, неначе намазані кров'ю. Поки засягає шапка, білів не дуже високий лоб, а на йому чорніли дві брові, неначе дві п'явки впилися в біле тіло. Карі очі блищали, як свічки. Хороший, свіжий та молодий був Василь Хоменко!"(80). Звичайно, хороший … такий хороший, що аж поривав трохи його розкушлати, розпатлати, розхристати, зменшити йому краси — тоді-б напевне йому життя прибавилось.… Бо як часто оті „букети поезії" та „оберемки квіток", що ними наказує Левицький обсипати та й обсипав таки сам свої твори — обертаються в сухе бадилля з паперових квітів, а „золота ряска" фольговою позліткою одлискує. Манерність, робленість, штучність і монотонність та велерічивість і тут даються в знаки, як наслідок бажання канонізувати способи й зробити з них закони на всі віки і простори непорушні. Всіх своїх героїв, а надто героїнь Левицький обмальовує однаковими, умовними фарбами і тому часто вони у його, за всіма рисами живих істот, набірають одноманітної, умоввої академицької, сказав-би, зверхности. Немов бачиш перед собою великі полотна Костя Трутовського, отих чистеньких, прибраних, причісаних і заквітчаних дівчат з трохи ковфектним виразом, що більше скидаються на умовних пейзан, ніж на реальних, взятих од землі персонажів. Не вважаючи отже ва ввесь теоретичний і практичний реалізм Левицького, все таки сидів у йому й часто озивався голосно сущий романтик, який трощив приписані теорією умовні рамці і з любістю та замилуванням заглиблювався в ті невиразво-мрійні глибини, яким нема місця в реальному житті, але які часто скрашують його сухі лінії. Обробкою, деталями він часто сам руйнував свої тверезі заміри і давав постаті може й „не од мира сього", але по своєму гарні й принадні. Яка-небудь Марина („Дві московки"), в реальних тонах накреслена, все-ж показує, скільки мрійности жило десь на дні у нашого тверезого реаліста і як він часом не тільки умовно, а й зовсім щиро і простосердо, нехай і наївно, користувався з тієї „золотої ряски", що нею рекомендує нашим письменникам свої твори обсипати.

Досі мені довелося спинятися переважно на негативних сторонах Левицького творчости. Мені зовсім не хотілося-б, щоб читач зрозумів це так, ніби по-за ними у Левицького й немає нічого. Навпаки — лишається ще багато, дуже багато, і до того-ж головне з його літературної спадщини — те, що вніс він до нашої літератури по-за своїми замірами та завданнями, незалежно від зовнішніх способів, техніки й манери свого письма. І лиш розглянувши як раз цюю сторону в творчості вашого письменника, зможемо звести між собою плюси й мінуси, підрахувати позитивну остачу, а значить і належну скласти йому ціну та визначити те місце, що по заслузі належить Левицькому в історії українського письменства. Напрям і зміст його творів дадуть основу для потрібних поправок і дальших висновків.
Літописець своєї епохи 

Сторінка:  1 2 3 

Напрям і зміст літературної творчости Левицького складалися за умов, на яких я почасти вже спинився був на попередніх сторінках. Особливості тієї з багатьох поглядів визначної епохи, коли письменник уперше розплющив очі, щоб свідомо глянути кругом себе — наложили невиводну на твори Левицького печатку. Почавши своє свідоме життя за доби, коли стався критичний перелом у громадських стосунках старої кріпацької Росії, він разом з Панасом Мирним зробився в українському письменстві найкращим витолковником та виразником цього перелому, літописцем українського життя в пореформенному (по 1861 р.) періоді. Звичайно, коріння його світогляду заходить далеко глибше й виявляється насамперед одкиданням самих основ старого кріпацького ладу. В його творах не одне знайдемо місце з гострою на той лад критикою, подиктованою обуренням громадянина й виконаного майстерним пером художника.

„Хто з киян, — писав напр. Левицький на світанку своєї літературної діяльности, в повісті „ Причепа", — не пам'ятає часу перед Севастопольською війною? То був тяжкий час для України, то було її лихоліття. Простий народ стогнав у тяжкій неволі під панами, мусів мовчати і терпіти гірше, як до Хмельницького. А за кожний стон його московським звичаєм катовано. Україна забула історичні перекази і не могла наукою дійти до страчених думок. На обох боках Дніпра опинились у чужих порядках, в чужій шкурі, набіралися чужої мови, забували свою. Згинула наука, впала просвіта, зоставшись тільки в схоластичних латинських духовних школах. Університетська наука була тільки азбука європейської просвіти, обрізаної по казенній мірі. Та наука хотіла повиучувати собі людей на москалів, до війська, до уряду. З українських університетів і других шкіл повиходили ті хаптурники, хабарники-урядники, неправедні судді, що правого робили винним, а виноватого правим; ті консерватори-вчителі і професори, що вертіли історією по московському наказу; ті офіцери москалі, що забивали свій-же народ на закуціях. А народ робив панщину, а поміщики — ляхи й москалі — дерли останню шкуру з України, тим часом як наші щироукраїнці за свою молоду українську ідею сиділи вже в неволі на далекій московській півночі. То був тяжкий час, бодай він не вертався!"(81).

„Бодай не вертався!" — то був загальний покдик людей, що дивилися вперед, у майбутнє. Але й не вертаючись у деталях, в основному старий лад устоявся і здужав накласти свою важку руку і на те, що йшло за ним. Розклад та гнилизна дореформенного ладу, схарактеризовані в цих різких штрихах Левицького, на жаль, не перейшли ділком, не згинули і під час так званої епохи великих реформ, — навпаки, і її отруїли своїми задушливими випарами. Самі реформи, що йшли зверху, од переляканого самодержця, спинились на півдорозі, лишились недоведеними до логічного кінця, недоробленими. Самодержавіє, підтримане поміщицькою, хоча трохи й ображеною скасуванням кріпацтва класою та новонарожденною буржуазією доморослого російського вигляду, „поставило крапку до реформ" і взялося до старих, добре випробуваних методів урядування. Оргії великодержавного націоналізму, що розбурхались слідом за польським повстанням, надали реакції патріотичного кольору — і держава преблагополучно скотилася в ту саму ковбаню, з якої почала була по Севастопольському погромі ніби вигрібатися. Сліди до-реформенної гнилизни проступають черев те і в дальшому, і тим виразніше проступають, що далі дана сфера громадських стосунків була спинена на шляху до оновлення. Реакція політична, економічна й національна побрались дружненько за руки і вкупі почали знаменитий поворот до старого, відтворили копію минулого. „Тим часом настали, — писав згодом Левицький у повісті „Бурлачка", — не легкі часи. Народ ішов на роботу до панів з великою неохотою, бо плата ва роботу була мала і тільки нужда гнала його на панську роботу. Пани почали наймати на рік строкових за малу ціну в зимній час, користуючись народним голодом та холодом та всякою нуждою: стали ва Україні звісні „порції", маленька нова панщина"(82). Звязок поміж справжньою колишньою панщиною та „маленькою новою панщиною" найглибше поставлено й розгорнуто у Левицького в повісті „Микола Джеря".

Розпочинається вона за справжньої паншини. Перед нами кріпацькі стосунки, що визначаються цілковитим занедбанням та приниженням людської особи, безощадною експлуатацією людського інвентаря та безмежним нехтуванням і його особистого життя й матеріяльних та духовних інтересів. Це була, мовляв-би Герцен — „хрещена власність", з якої, навіть уводячи в хрест, знущаються можні люди: піп був сердитий на Нимидориного батька і тому „надавав його дітям такого ймення, що всі люди на селі ніяк не могли убгати його в голову, а баба-повитуха ніколи не могла донести в своїй голові того ймення додому і губила його на поповому порозі"(83), — цікава побутова рисочка з того хорошого часу.… І от молодому парубкові, Миколі Джері, вподобалася саме ота дівчина в чудним найменням, а як обоє вони належали до „хрещеної власности", та ще й ріжних панів, то на шляху до парування одразу став був високий мур. Нимидорин пан згоджувався на шлюб тільки тоді, як замісць власности, що одходила од його, дістане таку саму иншу, себ-то коли хто в дівчат Джеревого пана піде заміж за парубка пава Нимидориного. Що пережила нещасна пара — легко собі уявити, — та от щасливим випадком така міньба „хрещеною власністю" одбулася й молоді стали на рушник, на-віки, здавалося-б, свою долю влучили. Весілля скінчилося, молоді вступають у нове життя. Ось як цеє нове життя починається.

— Ввечері по-під дворами їздив осавула на коні й загадував усім на панщину до току. Крик осавули дав знати людям, що весілля скінчилося. Всі почали розходитися додому. Джерина хата спорожнилася.

Ввечері в Джериній хаті блищав каганець. Джериха і Нимидора кинулись прибірати в хаті й перемивати посуду. Весільний чад вийшов у всіх з голови. Джеря й Джериха ва волі передумували, скільки вони витратили грошей ва весілля. Треба було заплатити жидові, заплатити подушне, нашаткувати другу діжку капусти. Грошей не було ні копійки.

— А що, стара, будемо робити? Чим будемо оплачуватися? — промовив батько.

— Змолотимо та продамо половину хліба. Хвалити бога, хліб уродив.

— А як не стане хліба, що будемо їсти? — сказав батько.

— То заробимо. Хіба-ж не маємо рук, чи що? — обізвався син.

— А коли-ж ми його заробимо? Хіба за тією панщиною похопишся заробити? — сказав батько.

— Бодай ту панщину дідько забрав собі до пекла! — промовив син!"(84).

Такий був за кріпацьких порядків прокид „хрещеної власности" од „весільного чаду" на порозі до особистого щастя. Страшним контрастом бренить, вплітаючись у весільний ритуал, оце привітання на початку нового життя — з уст осавули, нагадуючи, що завтра чекає молодих робота з-під батога на панськім току. Жахом, страхіттям чорної безвиглядности віє од цього кінцевого поклику: „бодай ту панщину дідько забрав собі до пекла!"… Не забрав.…

Микола молотив поруч з батьком.

— А Що, музико, вигравай ціпом після свого весілля! — жартували чоловіки над Миколою.

Микола глянув на незліченні скирти, задумався і спитав у батька:

— Нащо одному чоловікові так багато хліба? Господи! Чи вже-ж він поїсть оце поле?"(85).

Наївне питання.. Але його споконвіку завдавали і завдають у тисячах підхожих випадків — і не мали та й не мають одповіди. Проте думка про соціяльну неправду, що зародилася за таких дошкульних обставин наочної, сказати б, науки — вже не кидається Миколи, не замовкае в йому й доводить його до активного протесту а в результаті цього одбулася лиш безощадна екзекуція, що нової долила оливи на вогонь протесту. Коліщатко тут чепляеться за коліщатко. Життя робиться усе тяжчим, тягар його все більш дається в знаки і нарешті навіть навдивовижу міцний терпець мужицький уривається. Вихід один — тікати з рідного села світ за очі, на поталу кинувши близьких людей і на прощання помстившись над паном єдиним, що мали втікачі, способом — підпалом. Останнім для їх притулком був широкий степ, колишнє „Дике поле". „Туди їх тягло чуття волі; туди, далеко на степи, їх тягла якась невідома сила, на ті шляхи, на ті степи, де колись ховалась воля українського народа, не вважаючи на близьку пащеку страшного степового звіря — татар. Та й степовий звір, не був такий страшний, як свій хатній звір", — кидає гірку думку автор(86).

Ми не підемо слідом за бурлаками в їх тяжкому блуканні по заводах, фабриках, по степах та рибальських ватагах, одсилаючи читача до самої повісти, що сильно й правдиво, широкими штрихами накреслює цю хресну, усіяну жертвами, путь вигнанців. Нагадаємо тільки, що коли панщина згинула й Микола — вже на старість, підтоптаний і виснажений волоцюжним життям — вернувся до рідного села, то знайшов тут ту-ж самісіньку експдуаіацію, ту-ж таки неправду, в инших тільки трохи формах, бо „хрещена власність" повернулася у „ременем обв'язаних", як переробили наші селяни термія „временно обязанные" Та-ж самісінька система видушування поту надсильною роботою під'яремною, усяким здирством та утисками, та ж таки неправда стріла Джерю й на порозі „вольного" життя, як колись на порозі особистого щастя. „От тобі й воля! — говорив Джеря. — От тобі й вернувся до господи. І на що було вертатись у цей проклятий край! Будь він тричі проклят од бога й од людей!"(87) — таке резюме знайдемо життьового досвіду в старого протестанта. Не знайшов собі упокою старий бурляка, хоч автор і пробує ніби пом'якшити безпросвітне вражіння, закінчивши повість ідилічним образком тихого пожиття не пасіці.

Оця повість що відбувається серед умов кріпацького господарства, служить немов-би за вступ до цілої низки творів, що торкаються вже пізнішого життя. Вони яскраво показують пореформенний побут нашого села, шо так само, як і за кріпацтва, борсається в тісних лещатах сутужних економічних і соціяльних обставин, задержавши до того-ж і всю первісну темноту й примітивізм громадських стосунків. До тяжкого висновку доводять картини, що розгортає Левицький, насамперед самого автора. „Глянеш на життя людське, — прохопився він, показавши красу природи в своєму улюбленому куточку над Россю, — і де та веселість дінеться! Весело й хороше там на світі божому, та погано жити там людям"(88). Оце „погано" розлито по всіх творах Левицького, невідступно йде за ним слідком і виявлено в таких з погляду простих і звичайних, але тим потужніших картинах і сценах, що глибоко викривають самі підвалини робітницького в широкому розумінні життя на Україні. Безпорадний часто в справах архітектоніки своїх творів, в окремих місцях, у деталях Левицький розгортав таку силу спостережливости й художнього перевтілення, що це ставить його в рівень в світовими майстрами слова.


II.

Через згадані вже соціяльні умови, через темноту нашого села та примітивізм стосунків, в йому — простір на експлуататорську роботу стелеться просто таки безмежний. Вже в повісті „Микола Джеря" показано гнітючі картини цієї експлуатації на основі ніби вільного порозуміння з хазяїнами отих бурлак, що тікали од страхіття панщини, а опинилися серед ще гіршого страхіття фабрицької промисловости, — і до цієї теми вертається він не раз, що-разу додаючи до характеристики поновленої „маленької панщини" все свіжих подробиць. Перед читачем проходить ціла низка по-життьовому правдиво й по-художньому сильно окреслених постатів і сцен, що в цілому розгортають безпросвітну картину життя нашого народу. З цього погляду Девицький програму свою в статті „Непотрібність великоруської літератури" хоч почасти — безперечно виконав, захопивши в художньому освітленні українське життя, зібравши його мов у фокусі та одбивши й перетворивши в широко накиданих картинах.

Ось перед нами епічна постать рибалки Панаса („Рибалка Панас Круть"), натури, як і Джеря, талановитої, що всякого діла перепробував був на віку й нігде не знайшов щастя-долі. Ставши нарешті рибалкою — не тільки з матеріяльних міркуваннів, а і з художнього мабуть потягу, — він двадцять і три роки ловить рибу на Росі: „годує і зодягає мене Рось, спасибі їй, як та рідна мати", каже він(89), — але справжній спокій знайшов тільки в річці на дні, де „оддячила своєму ворогові риба". Ось жахливі картини фабрицько-промислового життя в повісті „Бурлачка" що воскресили увесь жах кріпацького ладу в нових обставинах. Ось тяжка доля „Двох московок", що стали неповинними жертвами, не знати — від кого, на вівтар мілітаризму. Ось невмірущі баби („Баба Параска та баба Палажка"), живе втілення, квінтесенція всієї тієї темноти чорної, безпросвітної, що густим покривалом огорнула українське село. Ось історія однієї родини („Кайдашева сем'я"), — розбилась вона на непримиренно-ворожі табори через ті ж таки неможливі умови існування, що примушують заздрісно позирати на кожен кусень хліба в руках у свого-ж таки брата. Ось ціла вже низка загублених, морально розбитих і розчавлених істот („Пропащі"), що найкращії свого серця порухи принесли в жертву матеріяльній півзабезпеченості, а проте не досягли її. Ось цілі маси вже позбавлених „на законній підставі" хліба і житла („Живцем поховані"), які дійсне не знають, де голову прихилити й чим собі півголодпе існування забезпечити.… І не один з персонажів Левицького надаремне сушить собі голову отим питанням: „нащо то бог так недобре розділив долю між людьми: одним дав панство й степи й лани, а другим дав важку працю, бідність та трохи не торби"(90). Погляньте тільки на заголовки творів Левицького: „Пропащі", „Живцем поховані", „Поміж ворогами", „Хмари", „Бурлачка", „Бідний думкою багатіє", „Київські прохачі" і т. д, — вже вони промовисто-лиховісно свідчать, який темний за їми зміст криється. Питання, що поставив був у російському письменстві Некрасов: „народ освобожден, но счастлив ли народ?" — цеє питаная ставить і наш письменник і розвязуе цілком негативно, а на потверження подає таку силу справжніх людських документів, що мимоволі зринає ото лиховісне пророкування: „на место цепей крепостннх люди придумают много иных".… Ані трохи я, звичайно, не мав на думці, щоб використати усенький такий матеріял з творів Левицького, переглянути довгий мартиролог „пропащих" і „живцем похованих", тих, що загинули і загибають під нагнітом соціяльної неправди. А втім, ледве чи цей матеріял і потребує детального переказу, бо його легко одсвіжити з перводжорела. Я хотів тільки зазначити головний у творах нашого письменника зміст, що з надзвичайним реалізмом та справжнім розумінням показує перелом у народному житті й тяжкі того перелому наслідки. Маруся з казки „Запорожці" цілу сотню років проспала в образі калинового куща і, вернувшись у рідне село чарівним способом, знаходить … ми зараз побачимо, що вона знаходить.

„… Дивиться вона, аж на степу пасеться велика череда: голендерські корови, здорові коні, круторогі чумацькі воли, цілі табуни шпанських овець. Череда була сита, а пастухи й чабани були пообдирані, босі або в драних постолах. На свитках були сами за себе лати; вони були худі, замлілі.

— Чий це скот ви пасете? Чи козацький, чи свій? — спитала Маруся.

— Панський! — обізвався обідраний як старець пастух і побіг за коровою, на котрій шерсть аж вилискувалась проти сонця, неначе на якому панові шкура.

Йдуть вони далі, аж пасеться друга черідка: коровки погані, кудлаті, бички миршаві, низенькі, свині дрібні.

— А це чия черідка? — спитала Маруся.

— Людська! — обізвався босий і обідраний хлопець"(91).

І так з усим: що краще та більше — то панське, що гіршеньке, миршаве, вбоге — то „людське" … і не видержала бідолашна дівчина тієї „інтенсифікації господарства" й воліє знов обернутися в кущ калини, ніж тягти злиденне життя серед поновлених і не в одному погіршених обставин. Такий у самій речі й висновок і самого автора. „Сохнуть наші яри, — немов загальний писумок він підбиває, — висихає наша вода, горять од сонця наші гори, гадиною висисає останню силу нашої землі наш ворог, без сліду їдять панські сахарні нашу благодать, наші „зелені діброви", наші „темні луги", що так любо виспівано їх у піснях"(92). І часто Левицькнй піддає своїм „пропащим" персонажам оті золоті, та недосяжні мрії про людське життя. „Як гляну я часом, — мріє в голос одии такий бідолаха, — як іде чий-небудь хазяйський плуг по полю в три пари кругорогих сивих волів, як хожу я за чужим плугом та одрізую скибу чорної, сирої ріллі, то в мене аж серце замірає! Коли б мені, думаю, таких три пари волів та добрий плуг, то не треба б тоді мені ні царства, ні панства. Ходив би я за ними, як за своїмд дітьми! Напував, годував би їх, сам не доїдав. Настала б весна, як тільки заспівав в полі жайворонок, спорядив би я свій плуг та попереду подивився б, як ідуть мої круторогі з двора на поле, махаючи головами.… А там би орав та орав свою чи чужу ниву, а ти б, серце, мені воли поганяла та обідати виносила"(93). Та ба — про таку „хазяйську ідилію" можна хіба з заплющеними очима снити. І замісць цього пів-дрімотного маріння, письменник покаже вам такі події з справжнього життя, що від них усякі мрії мов дим розлетяться й без сліду зникнуть, важким memento mori прикрившись. „Важка праця — кінчить він в епітафії одному з таких мрійників, — виссала в його усю силу. Вся його сила пішла на чужу користь, у чужу кишеню, — на дорогі оксамитові сукні, на золоті сережки…, на дорогі наїдки та напитки, на дорогі панські примхи"(94). І не одному з мрійників смерть — шастя, бо „життя було важче від сирої землі"(95); бо „і спокійніше, й лучче безталанним під землею лежати та землю держати, ніж було жити й горювати на землі"(96); бо „все померло й сліду не зосталось. Марно перегоріло й перетліло … життя і тепер зостався тільки попіл, доки його не поглине свята земля"(97). Як-часто такі „надгробні слова" провожають у Левицького людей на той світ і як далеко стоїть цей висновок цілого життя од тих дуже невибагливих мрій, що ними „багатіють" і тішать себе бідолахи!

Та не тільки економічні злидні, матеріяльна недоля тягарем важким лежать на народові. В звязку з тими злиднями і як неминучий од їх наслідок — стоїть духова темнота, моральне каліцтво серед народньої маси, викликані такими стосунками, яких нігде не було, тільки на Україні. Серед злиднів розум спить. Темнота й каліцтво виявляються і в самобутніх формах — як розбрат, нерозуміння власних інтересів, невміння опанувати обставини або хоч до них принатуритись; і в захожих — як оте вимучене призирство до питомих, основних форм свого життя, що походить од славутного „обрусенія" та звички з лакейсько-казарменною „цівілізацією". Левицький часто за дієвих людей бере виключно талановитих, оригінальних, з самостійною думкою хлопців — і показує, що з них зробили гурт і обставини. Микола Джеря і Панас Круть, Антін Радивиловський і Лемішковський, і багато инших мали всі дані, щоб вибитись на корисних людей, на щось помітне серед своєї громади. Микола Джеря — письменний, хапається науки, малює, грає на скрипці, зробить усяку цяцьку — і його „робота була така гарна, така чиста, колесо було так штучно зроблене, наче його зробив справжній майстер", хоча того ні в кого й не вчився. З Панаса Крутя — на все митець, усе він уміє, за все береться, усе потрапить зробити: „чи поймеш віри — на що було тільки гляну, вже й умію, вже й сам вроблю, та ще й як зроблю!" А кінець-кінцем усенька ота талановитість тільки на шкоду повертається, бо дужче сприяє тому, що талановиті натури оті не миряться з життям, повстають проти його, а воно-ж — дужче: забиває, нівечить, поповнює кадри отих „пропащих" та „живцем похованих". „А скільки з їх, — гірко нарікає Левицький, подавши історію одного з таких „живцем похованих", — скільки з їх вийшло-б просвітних діячів для України, робітників культурного розвитку, певних сівачів його по усіх закутках на Україні, що користувались би місцевими добутками української культури, тоді як магнати та великі пани вміють дбать про свої достатки, про свої догоди та роскоші життя й знають тільки культуру … роскоші та блиску великопанського світового життя, та й годі!"(98) Зате справжніх покидьків того „світового життя" у нас і не оберешся. Постаті військового писаря („Дві московки") та парубчака Бубки („Хмари") що зпишна вже на Бубкова перехрестив себе, „не хоче робить чорної роботи та все шукає легкого хліба, пнеться в паничі, прилизується, маже голову лоєм з каганця та курить люльку"(99) — належать до найперших з цієї категорії образів у нашому письменстві. Дарма що ці й инші такі постаті комічне справляють вражіння; дарма що і взагалі в творах Левицького багато юмористичного елементу — видко, що автор не саму комічну добачає в них сторону, видко, що він замислюється глибоко над тими загальними причинами, що цих перевертнів плодять, що множать гург отих „ні пав ві ворон", які від одного берега одстали, до другого не пристали й тільки збільшують собою лави чужих експлуататорів, які вигідно розсілися на шиї в народа. У Левицького, сказати до речи, експлуататорами взагалі бувають здебільшого чужі національно люди, як це й справді таки було перших по реформі часів. Народження власних глитаїв та жмикрутів, усіх отих Калиток, Пузирів та инших такого-ж хижацького типу створіннів, так яскраво змальованих у комедіях Карпенка-Карого, не одбилося у Левицького. Він і тут лишився сам собою, не поступивши наперед по-за перші вражіаня свого свідомого життя і вже новим письменникам, що почали почасти під впливом Левицького писати, довелося закидати полишене в його творах порожне місце.


III.

Найбільшу віддаючи увагу в своїй художній творчості селянству й робітництву, що безпосередньо з селянства виходить і ще не порвало з ним усіх звязків, а частенько навіть і вертається до землі, Левицький по-за сферою своїх інтересів не лишив инших верств української, топографічнo беручи це слово, людности. Програму, яку він накидав був у переказаній попереду статті, він і що до цього пункту виконав, скільки письменницької снаги було, одбивши життя всіх станів української людности. Одних він торкався лиш епізодично, по дорозі, скільки вони притикалися до головного ядра української людности, до селянства, і часто збував кількома більш-менш виразними штрихами. Инших, навпаки, ставив у центрі своїх художніх екскурсій, віддавав мало не стільки-ж уваги, скільки й народнім типам. Залежало це і від кругу його спостереженнів, і від тієї ваги, яку він надавав даному станові в загальному житті нашого краю. Цілком натурально, наприклад, що жидівські персонажі у Левицького, або польська шляхта, або зайшлі великороси виводяться на сцену у його тільки вряди-годи, коли вони переходять, скажу так, дорогу головним його героям. Але й тут стрінемо у Левицького просто блискучі сторінки, які доводять, що він добре знав життя цих наших сусідів і вмів вибрати в його типові риси, які добре характеризують їхню ролю в загальному житті краю. Сторінки присвячені містечковому життю й побуту жидівської бідноти („Рибалка Панас Круть", „Бурлачка", „Микола Джеря" та ин.) або характеристика місцевої шляхти в „Бурлачці", „Причепі" та ин. належать взагалі до кращих у літературному надбанні нашого письменника. Зазначаючи темні сторони в їхніх стосунках до українського народу, особливо економічне експлуататорство („Приятелі", „Бурлачка"), що корінням своїм увіходило глибоко в загальний соціяльний ґрунт, Левицький не заплющував очей і на просто людські болі цих зайд на чужій землі, якими те-ж таки невблаганне життя мов трісками кидає й нівечить їхню долю. Часом одна тільки рисочка, — напр., оцей опис залізничної станції: „Серед зеленого дерева та газонів, серед маси пишних квіток текла ніби течія з голих полудрабків, сухих конячих ребер та живих мумій" („Живцем поховані")(100) — і перед вами цілком стане отой образ злиднів невилазних, яким так само платять данину ці чужі люди.

Але — знов кажу — це буває у Левицького тільки епізодично. Головна його увага — і знов-же це натурально — з'осередкована таки на членах українського народу.

Дуже був цікавий Левицький до „середньої культурної верстви", тієї переступної од народу до інтелігенції, яку репрезентувало по містах міщанство, по селах недобитки української шляхти. Він надавав їй, як ми вже бачили, великої ваги в процесі утворення культурних цінностей, але він-же мусів констатувати й повний її занепад, надто на селі, під впливом обставин нового життя. Почавши з історії Лемішки, що од фальшивої науки й пихи панської перевернувся на Лемішковського й цілком загинув морально („Причепа"), Левицький згодом подає повний образ занепаду цієї верстви в особі Свіклицького („Живцем поховані"). „В мене прокинулись, — пише він, — сумні почування, сумні думки од втрати нашої середньої культурної верстви да Правобічній Україні та на Білій Русі, тієї осередини суспільства, тієї верстви, котра найбільше постачає розвитих наукою людей, бо вона утворювала-б саму культуру, служила-б для неї й розносила просвітність по темних закутках. Я почував, що ті усі наші ходачкові та сірачкові шляхтичі, що колись були й не ходачкові, а сиділи на своїх клаптичках землі, як і той давній дідич Свіклицький — що усі вони теперечки живцем поховані люде на Україні, поховані великими панами"(101). І яскраво Левицький розповідає і про самий процес того дивовижного похорону, що так нагадує відомий процес вивласнювання англійських та ірландських фермерів англійськими лордами. „Вас поховав, — ніби відповідав Левицький на скарги нещасного Свіклицького, — старий гетьман Ксаверій живцем, без спобоління, без жалю, а натомісць позаводив псярні та розпложував вовки та лисиці.… Культура вловчих собак, дорогих коней, культура пишних парків та краківських хомутів … та панщини — це була одна й єдина культура, яку несли на Україну давні польські магнати"(102), — наперекір Кулішеві зазначав Левицький. Але тільки зазначає: сучасному письменникові вже нема чого робити з живими мерцями. З усіх міщанських та шляхетських персонажів у Левицького — характерно! — один тільки Михалчевський („Бурлачка") задержує в собі образ людський і то ціною занехаяння якраз тієї культурної місії, якої його верстві надавав письменник. Як простий робітник на фабриці, Михалчевський індивідуально врятувався, але соціяльно за тих часів, про які оповідає Левицький, він ще не являв із себе ніякої сили й тому марно пропадає в громадському будівництві. Виходу для тієї середньої верстви, на думку Левицького, нема: або опинитись серед „живцем похованих" або зректися своєї історичної, як культурних робітників, ролі. І констатувавши в жалем цю „велику історичну неправду", доводиться письменникові перейти над нею до инших злоб дня і до заступників инших верств громадських на Україні, а саме до тих, що з них рекрутувалися у нас інтелігентні сфери. Інтелігенцію Левицький захопив широко, давши в своїх творах аналіз тих умов серед яких їй доводилось наростати, жити і діяти.

Розглядаючи писання нашого письменника з цього боку, доводиться знов-же констатувати глибоко-песимістичний погляд його на інтелігенцію в цілому. Причина цього — архіненормальні умови, що витворилися були в тій сфері, яка найближче торкається інтелігенції, яка творить її — в сфері виховання, цілком збудованого на одриванні вихованців од рідного ґрунту та на підбиванні їх під чужі впливи чужих, часто ворожих культур. Ми вже бачили, як Левицький дивиться на вплив культури польської — але вона для нашого народу була почасти вже в минулому, по-части-ж діяла в сфері особистого життя, ламаючи хисткі вдачі Серед та Лемішок. Инше доводиться сказати про впливи з другого боку, впливи русифікаційного апарату. Вони тим дошкульніші, що найбільшого напруження досягли були як-раз за часів Левицького, поняли всі сфери побуту та й найбільш одворотним способом виявлялися якраз на тій ділянці, що Левицькому, як культурникові, була найдорожча — в школі, в освіті, в тих найістотніших формах, в яких кується духовий розвиток народа. Яка це школа і чого вона варта, Левицький показує і на фактах, і на висновках.

Ось факти:

Ледве дитина спробувала науки, — так показує нам письменник шкільні роки Якимка Лемішки в повісті „Причепа", — і вже вона не любила науки, ненавиділа шкоду. Вчіння граматки, часловця, псалтиря, вчіння тих складів, тих тма, мна, здо, тло, тих псалмів, писаних незрозумілою мовою — кому те вчіння не далося взнаки, не одбило змалку в дитини охоти до науки! Бідний Якимів розумок надаремно силкувався знайти хоч будлі які зрозумілі мислі та образи в тих мертвих словах, і не міг постерегти нічогісінько. Чудні слова тільки розбуджували в його дитячій голові часом якісь незвичайио чудні покручі мислі.… Сліпає було Якимко по часловці: „Вскую шаташася языцы, а йому здавалось, що по всій хаті долі шатаються та вештаються волячі та овечі поодрізувані язики, ніби ті курчата коло проса стрібають. „Сіи на колесницахъ, а сіи на коняхъ," — читає він дапі, а його напружена фантазія, шукаючи образів у словах, показує йому якихсь людей то верхом на конях, то верхом на одному колесі сіючих жито та гречку. Идумея здавалась йому якоюсь здоровенною макітрою, Амалик здавався мамалиґою з кукурузи, Коноб — казаном, а Моав — собакою Бровком.

Тільки було й тішить хлопець свою уяву та думку чудними кучерявими малюнками в початку і на кінці кожної кафизми та першими здоровими червоно-розмальованими літерами.

Після такої твердої науки в школі у дяка, котрий надавав ще до того добрих стусанів Якимкові, його посадили за гражданську граматику, тоб-то за московську, як звичайно вчать дітей у нас на Україні. І знов удруге силкувався Якимко постерегти тяму тієї чудної для українця мови, і знов він постерегав тільки п'яте через десяте! Московські слова, схожі трохи з нашими українськими, знов підіймали в його головці — на другий лад — покручі думок, якусь каліч образів. Московська „овца" здавалась йому таки вівцею, тільки якоюсь чудною — ніби з одрубаним хвостом, з одрубаною мордою і безухою; крысы (пацюки) здавались йому крисами коло горшка або миски, а не пацюками. І поки то дигина освоїлась та оговталась з мовою чужою! І скільки то воно перетерпить головної муки од фальшивої педагогії, накидаючої нам чужу мову! І як дитина покалічить мозок покрученими образами! А таку муку терплять діти нашого духовенства, селян, міщан, та й ще за свої злиденні гроші!(103)

А ось і висновки:

„Московська школа на нашій Україні багато одрізнила луччих людей од свого народу, од свого плем'я, од сем'ї, од батька й матері. А знов народ дуже одрізнив сам себе од панів, од вчених українців і косим оком споглядає на їх. Між ними викопана велика безодня! І потрібно великої-великої праці не одного генія, щоб засипати ту провалину, почату ляхами, скінчену москалями, щоб зв'язати те, що порвала наша недбайливість та стидка українська байдужість та ледача недобачливість"(104).

Художник немов з рота вийняв думки знаменитому вченому, що згодом широким жестом узагальнення підбив підсумок усьому питанню й поставив його на таке місце, звідки вже збити його не можна. „Взагалі денаціоналізація. — писатв 1879 р. Ол. Потебня, — зводиться до поганого виховання („на дурное воспитание"), до моральної хвороби: до неповного користування явними засобами сприняття, засвоєння, діяння; до ослаблення енергії думки; до мерзости запустіння на місці витиснутих, але нічим не заступлених форм свідомисти; до ослаблення звязку недорослих поколіннів з дорослими, заступленого тільки кволим звязком з чужими; до дезорганізації громади, аморальности, спідлення"(105). В живих образах Левицький сказав буквально те-ж саме на якийсь десяток років попереду вченого.


IV.

Отже „велику безодню" бачить письменник у стосунках між народом та інтелігентними верствами на Україні. Вперше позначилась нона не вчорашнього дня. Початок її показав Левицький у побутових нарисах „Старосвітські батюшки та матушки" з 20 — 40-х років XIX в., — вже там ясно визначились умови й процеси, що доводять кінець-кінцем до цілковитого розбрату народа з інтелігенцією, найперше, як і в тому разі — з духовенством. Старосвітське духовенство, виборне і залежне від своїх парафіян, мусіло жити одним життям із народом. Та ось мертвуща рука бюрократичної держави торкається цієї старосвітської ідилії — і вона в прах розлітається. Духовенство потроху перетворюється на бюрократію духовного стану з неозначеними й необмеженими часто функціями, од яких проте, запахло чимось для народу вельми підозренним. Духовенство почало з'являтись на села з чужої волі, особисто невідоме людям. Далі воно, як і слід чиновництву, дістало казенне жалування. Апетити збільшилися. Повстала думка — накинути плату ще й на парафіян, спершу не без внутрішньої опозиції.

— Але воно буде якось ніяково перед людьми: парафіяне обібрали нас на парафію, помагають роботою. Коли-б часом не обважнити та не розсердити людей, — несміливо обізвався отець Харитін, трохи подумавши.

— То вас, бачте, обібрали, а нас ніхто не обирав, — сказав благочинний, — нас настановили на парафії, то ми цього не боїмось. А ну, панотці, разом та гуртом!

Ті батюшки, — додає Левицький, — що вчились в академії й були понаставлювані на парафії митрополитом, встоювали за накидку плати за треби; старіші й простіші, обібрані громадами, були проти накидки плати. Але раз те, що накидки хотів благочинний, а друге — що гроші люблять гроші, всім схотілось самоварів та ресорних екипажів, схотілось і дочок повиучувати в пансіонах: всі радили накинути плату за треби, щоб і „старі дірки полатати"(106).

Початок зроблено: люди були „загули, загомоніли, але мусіли платити".… Ще гірше сталося, коли на духовенство накинуто було поліційну ролю і воно її слухняно почало справляти, користуючись до того ще й з одіозних народові поміщицько-поліційних привілеїв. Знамениті „інвентарі" 1847 р., що ніби регулювали панщанні повинності кріпаків перед панами, звелено було священникам читати й тлумачити народові по церквах; потім уряд сам злякався „превратных толкований", схаменувся і той наказ скасував. Та сталося, з тієї урядової витівки щось зовсім вже несподіване, — даємо слово самому літописцеві тих часів.

Од часу інвентарів, од 1847 року, селяни повинні були обробляти поле й священикам, цебто попросту сказати, одбувати батюшкам панщину в жнива по одному дню. Пан прислав до батюшки людей на панщину. Чоловіки й молодиці од сорому не знали, де очі діти, й батюшці й матушці навіть спочатку було якось ніяково.

— Чи це, батюшко, нас послали до вас на роботу за спасіння душі, неначебто спасенників, чи таки на справдішню панщину? — питали люди в батюшки.

— Хто його зна! Я й сам добре не второпаю,— говорив отець Харитін.— Спасенники й без того помагали мені в роботі, як говіли, а це казав пан, що таки в тих «інвентарях» написано, щоб усі дорослі люди одбували, священикам по одному дню в жнива.

Люди мовчки пішли на поле робити, але од того часу, як почалася ця попівська панщина, селяни почали потроху одхилятись од священиків. Молодиці й чоловіки перестали ходити до батюшки в гості й послухати по добрій волі; й скільки не прохав отець Харитін молодиць напрясти матушці по півміточку, ні одна молодиця в селі й веретеном не крутнула для матушки. Онися Степанівна швидко оговталась з тією панщиною й командувала людьми, як панський осавула(107).

По цьому все було скінчено. „Велика безодня" одразу війнула і вже береги її ніколи не зійшлися. Довелося нашому письменникові тільки далі висліжувати той процес роз'єднання, якого початок так яскраво показано в „Старосвітських батюшках та матушках"; довелося констатувати й зафіксувати в образах його зглиблення та поширення. І в пізніших творах Левицького він виступав вже цілком закінченим. Боязкі ще вияви своєкористя у „старосвітського" духовенства обертаються у войовничий антагонізм до народу, в глибоку антипатію та ворожнечу в „новосвітського". Тоді, в старовину, ще були в житті духовенства риси, що могли підкупати художника бодай своєрідною красовитістю, простотою й безпосередністю стосунків, цілістю вдачі. Тепер і того не стало. О. Артемій (повість „Поміж ворогами"), що політичної науки набірається з „Московских Вдомостей", виступає вже справжнім і непримиренним, „принципіяльним" ворогом своєї „пастви", своєкористливим до такої міри, що тільки свої особисті вигоди й інтереси і мав на оці, безповоротно одірваним од народу егоїстом і кар'єристом. Він породив безпосередньо тих політиканів, яких голосами російська „конституція" недавнього минулого „боролася проти народу, які зоповняли 3-тю і 4-ту державні думи й офарбовували їх суспіль на чорно. Процес народження та пишного розцвіту отого рясофорного чиновництва Левицький показав виразно і правдиво.

3 усіх творів Левицького найяскравішу ілюстрацію до процесу розпадання в межах нації на ворожі між собою верстви дають дві повісті: „Причепа" („Нахаба") та „Хмари". Обидві показують, як одбувалася денаціоналізація української інтелігенції — перша в бік сполячення, друга — обрусіння. Розбрат в народом — так гадав Левицький — завжди в основі мав своєкористливу думку; наслідки од неї виявляються не тільки в національно-культурній сфері, але сягають глибше, до самих підстав соціяльного життя і знаменують собою зраду життьових інтересів народньої маси. Не диво, що Левицький з глибокою антипатією ставиться до тих денаціоналізованих покручів і не жалує їм сатиричних фарб. В обох названих повістях та й в инших майстерною рукою виписує він низку картин, що малюють нікчемство, своєкористливість, невміння й небажання вибитись по над рослинне життя, брак свідомости та ясно окреслених ідеалів. Це здебільшого інертна, пасивна, хитка маса, що хилиться куди вітер, віє, „к добру й злу позорно равнодушна", яку одурити й повести за собою легко може всякий промітний пройдисвіт. „І мати і доня, — характеризує Левицький типову пару в пізнішій повісті „Неоднаковими стежками", — були ніби два кущі пишних рож-центифолій, викоханих на доброму ґрунті, котрі тільки те й знали, щоб їх поливали дощі, кропила роса, щоб їх хтось поливав та доглядав та милувавсь ними. Випещені змалку, як дуже мазані дітки, ці обидві красуні вийшли ліниві, ледачі, нездатні ні до чого. Краса була для їх обох і долею, і недолею"(108). Енергічніші з них бувають разом і шкідливіші з соціяльного погляду, бо енергія їхня цілком і без остачі повертається на ще більше пригнічування інертної маси. Може й денаціоналізуються вони, принаймні кращі з їх, через ту-ж таки інертність свою та пасивність вдачі. А денаціоналізації підпадають не тільки пів інтелігентні Серединські та Лемішковські, а й високо освічені люди, як от професор Дашкович, що тверезо спочатку й свідомо дивився на свої обов'язки до рідного краю та народу, а згодом між трьох сосен заблудився — науки для науки, панславизму та метафізики. І на його рідне село, додає автор, „не впала й крапля з тієї праці вченої людини. Він на віщось розносив по чужих огородах, по чужих нивах розсівав те сім'я науки, котре він повинен посіяти на своїй убогій ниві, тільки що з'ораній й не политій"(109). Рідко коли трапляються таким людям хвилини просвітку, — таку напр. пережив і Дашкович під час одвідин рідного села, — і не сила їм вернути ці зав'ялі й видихані мумії до живого джерела народнього життя і тільки виразніше виявляють ціlicida intervalla внутрішнє їх безсилля. „Я й сам не счувся, — безсило зітхає Дашкович, — як тонув у тому морі і … втопив свою Ольгу й усіх своїх дітей: одбив їх од свого народа, не передав навіть їм рідної мови, не передав їм симпатій до рідного краю, до народа. Я заблудився в дорозі й своїх дітей завів в якісь нетрі та пущі"(110). Коли Левицький малює цих „діячів" нашої минувшини, з-під його стриманого звичайно та спокійного пера бренять публіцистичні нотки. Обурене почуття громадянина не може стерпіти й проривається низкою одбігів, що вадять може художній цілості твору, але виказують духе виразно світогляд самого автора.

Правда, поруч оцих негативних типів з інтелігентної верстви пробував не раз Левицький дати й позитивні образи справжніх иародніх діячів, що не тільки не порвали звязків з народом, а до його допасовують і сьої погляди, й практичну діяльність. Такий у Левицького Радюк у „Хмарах", такий і Комашко в пізнішій повісті „Над Чорним морем". В останній повісті Левицький робить натяк навіть на чисто революційну, нелегальну очевидно роботу: Надя Мурашкова йде „в народ", — але це сама гола згадка, а не конкретний образ. Зате на діяльності таких персонажів більш культурницького типу, як Радюк, він спиняється докладно й пробує дати образ дійсно „нової людини" — уривок з „Хмар" про Радюка первісно так і названо було: „Новий чоловік" („Правда", 1878), — нової, певна річ, як рівняти до загального рівня тодішньої інтелігенції. Радюк перш за все мрійник, романтик. „Обвіяний духом поезії пісень, неба, тепла, квіток, він неначе бачив душею свою Україну, свою дорогу Україну будущого часу. Вона вся вставала перед ним гарна, як рай, чудова, як дівчина першої пори своєї краси, вся засаджена садками, виноградом і лісами, вся облита ріками й каналами, з багатими городами й селами. Україна вставала перед ним з своїм гордим, поетичним і добрим народом, багатим і просвіченим, з вольним народом, без усякого ярма на шиї, з своєю мовою в літературі, з своєю наукою й поезією. І він неначе почув душею, як та поезія розвивається, мов рожа в садку, в роскішну, багату й вольну літературу. І перед його очима неначе розторгувалась театральна сцена, де він бачив усе те уявки. Як той чудовий сон, бачив він такою Україну"(111). Звичайно в цих мріях багато дійсно таки театральности. Радюк не міг не бачити, що „гордий, поетичний і добрий" народ поки що гине в темноті на тяжкій роботі, що забезпечує йому хіба злиденне, півголодне існування. У його прокидається думка і про тії шляхи, що ними тільки й можна дійти до майбутньої вимріяної України. „Е, тепер, діду, инший час настав на світі, — каже він до діда-баштанника, беручись допомагати йому в роботі. — Годі вже панам сидіти, згорнувши руки! Треба й панам до роботи браться, розділять працю з простим народом, а вам треба пнуться до книжок, до науки. Як поділимось ми працею й наукою, то аж тоді буде на світі добре всім". „Може й буде! — саркастично відповідав на цю в основі цілком справедливу думку дід, — а ви все-таки ляжте кодо куреня та куріть люльку"(112). І дід мав рацію: в обставинах Радюкового життя його справедлива думка думкою тільки й лишалася, на неї кругом дивились тільки як на певного роду дивацтво, як на панську забавку чи примху — до схочу, мовляв, грається, а не як на серйозне діло.

Багато досталося авторові од критики за Радюка. З легкої руки Драгоманова(113) вказувано на його нежиттьове мрійництво, надмірну афектацію та балакучість, на нездатність до справжнього діла: вся його робота, мовляв, виявляється в тому, що він читае селянам книги та раз допоміг недужій молодиці(114). Але головна хиба Радюка, як художнього образу, зовсім не в цьому. Невдалий з програмового боку, він міг-би все-ж таки бути живим, як художній образ, як мистецьке втілення певних життьових з'явищ. Балакучість і недіяльність напр. Рудина не заважає йому бути типовим образом російського інтелігента з певної генерації. Річ зовсім не в цьому, а в тому, що позитивні образи у Левицького, на жаль, мають хибу всіх позитивних образів, для яких дійсність занадто мало дає конкретного матеріялу. Доводиться доповняти, чого не вистарчає з життя, комбінуванням, вигадкою, а на це, як ми вже бачили, ніколи не був митець з Левицького. Чого не бачив він у дійсності, того ніколи не міг явити добре і в образі. Не одбиваючи життя, а випережаючи його, такі створіння бувають у Левицького звичайно неокреслені, бліді й позбавлені тих виразних індивідуальних рис на які багаті инші, життьові, образи нашого письменника. Левицький поділяв тут долю багатьох письменників-реалістів, сильних на негативні типи й мілких та недолугих на персонажів ідеальної категорії.


V.

„Весело й хороше там на світі божому, та погано жити там людям"… „як поділимося ми працею й наукою, то аж тоді буде на світі добре всім", — поміж цими двома афоризмами лежить увесь світогляд Левпцького; поміж ними можна й розложити всі його твори що до їх внутрішнього змісту. Одні з них малюють злиденне людське життя на фоні вічно прекрасної невмирущої природи; другі подають мрії про те, як теє життя кращим зробити, пустити в гармонію з природою й утворити такий лад, щоб було „на світі добре всім". Бо автор таки твердо вірить, що „в кожній людині, одколи світ животів, сидить трохи чорта, трохи й бога, або в де-кого й багато бога; і той бог вижене колись чорта та й прожене його на очерета та болота"(115). І тільки один-єдиний раз під вражінням страшних подій війни майнула була у його думка про „страшну всесвітню катастрофу"(116), — звичайно-ж наперед він дивиться з утіхою й надією. Першої категоріі твори — це реальні малюнки життя, другої — всупереч реалістичній манері часто являють із себе найчистішої води романтику, мрійництво, що не потурає тверезому авторові, а своїх домагається прав на існування, на зовнішній реалізм накидає покривало мрійности, — не дурно-ж „мрія" та слова з того-ж кореня чи не найчастіше либонь стрінемо в поетичному словнику Левицького. Формальний реалізм, реалізм у способах мирно уживається в йому з непоправною романтикою, з змаганням до високостей духа. Теоретик-Левицький накреслював певну програму своїх літературних творів, обмірковував їх наперед до найменших дрібниць і силкувався твердо і тверезо держатися землі. А практик-Левицький ламав рямці тієї програми, не давав собі ради з тими виміркованими подробицями й невдержно одривався од ґрунту, щоб виснувати якусь свою „мрію", подати науку, підкреслити висновок. Ця амальгама часто не досить зручно буває у Левицького перетоплена, бо складові частки її до різних категорій мистецької вдачі належать. 1 саме від того, як органічно вони зливаються, і залежать художні вартості, а ще більше хиби в його творчості.

Обертаючись до художніх засобів Левицького, треба насамперед зазначити великі його заслуги саме як побутового письменника, як літописця українського життя певної епохи в його розвитку. Письменник дуже добре знав життя тих людей, яких бере за об'єкт для своїх творів, уміє вибирати типові образи й ситуації, хоча не завжди потрапить розікласти їх у міру їхньої ваги для оповідання. Взяті самі по собі, вони виходять у Левицького справді живими, з усим багацтвом та повністю життьових переживаннів навіть середньої людської істоти. Кажуть, що одна з стеблівських бабів приходила до Івана Семеновича „позиватись": „на що, паничу, ви мене в книжці обписали: тепер мені проходу на улиці люде не дають". „На-силу од каторжної баби одчепився" — добродушно додав він, коли якось я запитав був, чи правда тому. Претензії баби Палажки були справедливі: індивідуально, треба думати, портрет її схоплено живо і влучно. Але не тільки це. Кому доводилось читати або давати селянам на прочитання твори Левицького, той знав, що в кожному селі знаходились свої баба Палажка з Параскою, свої Кайдаші, свекрухи, рибалки Панаси, то-що, і вони так само приходили „позиватись" за те, що їх негарно описано. Саме такі факти знайдемо у Б. Грінченка в його відомих нарисах про українську книжку на селі. „Через який час після цього читання, — пише Грінченко про „Бабів", — пішла скрізь чутка, що е книжка про те, як баба Параска (та, що тепер ходить до мене на читання) лаялася з Кухаркою, та про старого пана, що вже вмер (у книжці Левицького згадується про „битливого пана"). Баба, теперішня моя слухачка, страшенно образилась; дочка того покійного пана … теж образилася, що її батька описано. Авторами книжки називано мене та тутешню пані"(117). Це показує, що Левицький зумів широко захопити з'явище, взяти його суще-типові риси і створити таким чином не індивідуально-схожий портрет, а загальний тип, дійсно невмирущий образ широко розповсюдженого побуту. Що-до цього останнього, то в нашому письменстві взагалі мабуть над Левицького немає письменника. Побутових подробиць як-раз такого типового значіння у його так рясно назбирано, що з його творів можна студіювати народне життя, немов із етнографічних матеріядів, — тільки що це не сухі фактичні записи, а живі картини побуту, овіяні справжньою поезією митця-художника. І Левицький вміє подавати їх сильно та гаряче. Писання молодих наших письменників напр. з робітничого життя — рожева водиця, як рівняти їх до кров'ю написаних сторінок з „Миколи Джері" чи „Бурлачки", як і всі побутові нариси бліднуть перед незрівняними картинами з „Кайдашевої сем'ї".

Вдачею своєї творчости, манерою — це типовий епік, що спокійно і безстороннє розбирає і складні прояви душі людської, і з'явища природи, і тільки зрідка хіба не додержить і зірветься з того тону спокійної об'єктивности. Це не значить, що Левицький холодно і байдуже, з олімпійських ніби високостей, ставиться до подій і людей. В образах його раз-у-раз видко буває його симпатії чи антипатії, хоч це не порушує загального спокійного тону, а тільки надає йому більшого переконання, глибини, — принаймні в кращих його створіннях. Він нічого не потаїв, напр., в історії бурлачки Василини („Бурлачка"), але все-таки видко, що й сам автор гаряче переживає її вольні й невольні гріхи та бруд, і читача примушує переживати разом з собою.

Особливо любить Левицький спинятися на картинах та з'явищах природи і до них достроюе і свої власні почування, й переживання своїх персонажів. З цього погляду з його безперечно не аби-який майстер, знов-же один з найкращих у нас, що дав багато прекрасних зразків живого пейзажу, взагалі описової прози. „Пишна земля! — якось вирвалось у його в захваті з повних ущерть, грудей, — яка ти дивно гарна з твоїми високими горами, озерами та зеленими долинами! Ти дивно гарна, як кохання, як пісня, як людське серце, налите добром"(118). І Левицький уміє ту красу сам відчути, вміє заразити своїм відчуванням і читача, показати йому на-віч те. перед чим сам спинився в захваті. „Кажуть, що в глуху північ буває така година, коли засипає все на світі. Мабуть така година йшла над містом. Місто заснуло, скелі стояли над водою, неначе думу тяжку думали; заснув ліс на горі, сумували зелені верби. Десь гавкнула собака спросоння та й замовкла; десь свиснув пізній соловейко та й задрімав. Глянеш на все те здалека, з гори, і здається тобі, що бачиш якесь зачароване царство, де все поснуло і стало кам'яне: і гори, і ліся, і вода, навіть самий місяць з своїм тихим промінням скаменів і захолов. І чудно якось серед такого спокою! І примічаєш, що ти тут неначе зайвий: наче кругом тебе все вимерло, все що жило, а ти зостався сам. І не думки, не мислі йдуть на душу, а якийсь смуток, страх, бо чуєш, неначе в великій хаті, як стукає в грудях серце, як дзвенить в ушах кров. Знехотя озираєшся навкруги, чи не літають кругом тебе якісь инші істоти, чи не виглядають з-за кущів чиїсь очі, чи не хлюпаються в воді, чи не гойдаються на велених вербах-зеленоокі русалки"(119). Це зразок дійсно хорошої прози Левицького. І таких глибоких, настроєвих описів багато знайдете в кращих його творах, а де-які, як, напр., „Рибалка Панас Круть", мало не на половину стають мов якась поезія в прозі. В описах Левицького переважає пластика, зверхній образ, що справляють часто велике вражіння своєю свіжістю й колоритністю, хоча иноді й тут автор надуживав гарячих фарб та занадто великої скрупулезности й деталізму, що завалюють цілість і роблять її розтяглою і млявою, даючи тільки варіяції на старі описи.

На жаль, ця органічна, мовляв один з критиків, хиба Левицького де далі все більш промикаеться в його твори. Що далі одходив він од епохи перелому й хитаннів, яка надихала його на початку літературної діяльности, то твори його стають блідіші, ескізніші, а реальної й художньої правди в них менше. Твори другої половини його діяльности взагалі позначено ніби печаткою якоїсь втоми, вичерпання, роблености, зумисности, а через те вартості їх одходять у затінок, а хиби (де-яка умовність, реторичність, розтяглість) випинаються й вирисовуються видніше. Кращими творами Левицького так і лишились старі його повісті та оповідання, до яких він хіба зрідка наближався тільки в своїх пізніших творах, але ніколи не став з ними врівні.

Тут може до речи буде зняти питання, по дорозі кинуте на попередніх сторінках і ставлене, хоч і обережно, ще за життя письменника — „чого пересохло те живе джерело життя, що ключем било перше з його творів?"(120). Мені здається, що відповідь на це дає як особиста вдача письменника, так і обставини його зовнішнього життя. Натура надто спокійна й урівноважена, Левицький ніколи не горів тим жерущим, жертовним вогнем творчости, що палить письменника, але й виплавляє речі, що печуть і читача. „Упорствуя, волнуясь і спеша" — ось чого ніяк не можна було сказати про хорошого, симпатичного Нечуя, — навпаки: помаленьку, систематично, вимірковано творив він свої образи і там, де треба було самої живої спостережливости, кмітливости, де мова йшла про особи й події, змалку йому знані — там виходило дуже добре. Зате-ж де треба було вогню підложити, осяяти зовнішні події світом внутрішньої роботи творчости, зогріти теплом справжнього людського серця — там не вистарчало сили, там завжди подихало холодком реторики, було більш вимірковано, вигадано, ніж щиро. До цієї загальної риси його хисту долучилися ще обставини життя — самотнього, холодного, розміреного і розмаркованого. Одлюдковатий „старий кавалер", Левицький не жив повним життям, не зазнав тих трівог і радощів, які дає людині родинне й громадське життя, що постачає стільки клопоту, яке живого, втомляє, але фіксує вражіння, оновляє їх у невпинному своєму гоні. Натомісць Левицькпй замкнувся серед чотирьох стін і буквально, і фігурально. Давні вражіння не освіжалися, духового „обміну речовин", такого потрібного для живого організму, не одбувалося. Кров застоювалася. Жива вразливість почала потроху атрофуватися й одмирати. Спокійно плинуло життя в ідилічному Сегетовому будиночку, в центрі великого міста, але й так безмежно далеко од його клопоту і турбот — і для людини це може було й добре. Але для письменника безмірно було-б краще, коли-б зірвалась була хоч одна порядна буря, вдарив грім і розкуйовдив, сколошкав і розбив оцей спокій. Бо то був спокій могили, що грубим шаром одноманітного життя все присипав та й присипав перші живі вражіння. Звичка, потреба тягла до пера — і доводилось брати все з тіеї-ж старої криниці давніх спостереженпів, давно вичерпаної і не поновленої нічим свіжим. А життя йшло своїм ладом і лишало по-за-собою старого письменника. І коли иноді вривалося бурхливо поміж його чотирьох стін, то було йому цілком чуже, незрозуміливе і реагувати на його міг він тільки іржавою зброєю з то того-ж давнього арсенала. Це здавалось неуразливим дивацтвом, але для письменника було це кінцем. Глибока зміна поглядів і настроїв, докорінний переворот у техніці й побуті, війни, революції одбувадися тут, навкруги шуміла шалена боротьба, але це все одбивадось тут тільки зверхнім способом і не досягало свідомости. Одиноко стояла ця постать при кінці свого довгого віку, немов справді отой Чехівський Фірс, забута й покинута в порожньому будинкові. І може щастям для старого було, що він вже не розумів усієї трагічности свого становища тоді, коли направити його ніякої не було змоги.

Характером своєї діяльности Левицький взагалі займає виключне серед українських діячів місце. Його натура й обставини життя поставили його осторонь од тієї нерівности й нервовости, шукання виходу з бездоріжжя, яке створили умови нашого громадського життя. Саме тоді, як палкіші натури безпорадно борсалися в лещетах неможливих умов, кидалися на всі боки, часто розмінюючись на дрібняки або й зовсім загибаючи — Левицький мав одну дорогу і не ухиляючись ішов нею, систематично працюючи, регулярно випускаючи повість за повістю, оповідання за оповіданням, знаходячи ще час служити народові як популяризатор, озиваючись иноді на — академічні, правда — злоби дня публіцистичними працями. Через цей брак нервовости, в діяльності Левицького майже непомітно пауз, антрактів, на які така багата діяльність письменників, його сучасників; на йому найменше одбилися загальні скрутні умови існування українського письменства. Були часи, — друга половила 80-х років, — коли з визначніших українських письменників старілої генерації він сам один з'являвся перед українською публікою в межах Росії і тільки самі його твори нагадували читачам, що взагалі є ще на світі українська література. Можна сказати, що в межах свого хисту й сили Левицький „усього земного доконав" і заняв своє стале місце в історії нашої художньої прози.

Квітка, Куліш, Марко Вовчок — і Левицький.… Він безпосередно йде за тими трьома кращими нашими повістярами і знаменує собою дальший ступінь в обробці нашої повісти. Як рівняти його до попередників, він розсунув рямці розповідної форми в українському письменстві новими темами й свіжою їх обробкою; він дав низку яскравих типів з добре відомого йому життя народа та верств до народу близьких, він не мало вніс нового в скарбницю самої нашої літературної мови, якої добрим знавцем і майстром, по-за деякими переборщеннями останнього часу, він безперечно був. Кращі твори Левицького тривкий по собі лишили слід і були зразками для молодших письменників, а його манера на довго запанувала в літературі, одгукнувшись у багатьох визначних заступників нашого повістярства. Не казатиму про молодого Коцюбинського, який увесь був під чарами манери Левицького(121), але навіть Винниченко — нехай і негативним способом, а мусів оддати данину його впливові. Початок першого друкованого твору Винниченкового, „Краса і сила", дуже нагадує манеру старого нашого письменника, хоча тут-же таки письменник-дебютант в описі героїні й пробує не то з-під цього впливу вибитись, а навіть в ним полемізувати. „То була краса, — писав Вивниченко. — що викохується тільки на Україні, але не така, як малюють де-які з наших письменників. Не було у неї ні „губок, як пуп'янок, рожевих, як добре намисто", ні „підборіддя, як горішок", ні „щок, як повная рожа", і сама вона не „вилискувалась, як маківка на городі"(122). Натяк був занадто прозорий. У Левицького знайдемо буквально ті порівнання, що одкидае тут зручним маневром молодий письменник: „Підборідочок в неї був невеличкий, кругленький, як волоський горішок", губи „червоніли, як добре червоне намисто", „на смуглявих щоках грав рум'янець, номов тая весняная рожа"(123), „пишні, повні та чималі губи виступали вперед, як рожевий пуп'янок"(124). І вже сама оця оригінальна полеміка показує, як сильно держався в нашому письменстві вплив Левицького ще на початку XX віку. Але епізодично він сягає й далі. Напр., у О. Васильченка прегарний ліричний уступ — „розкладу, розвішаю свої згадки, як молода дівизну, розстелятиму до місяця, розглядатиму, аж поки не згасне у небі остання зірка"(125) — мабуть мав в основі зовсім реальний малюнок Левацького: Ганна, виймаючи з скрині та розвішуючи й розстеляючи рушники, згадує „своє дівоцтво" та весілля(126). Навіть у де-кого з наскрізь модернах письменників не без виразів та зворотів, коріння яких може бути там-же таки, у Левицького.

Та хоча-б з якими суворими вимаганнями заходили до старого нашого письменника новочасні читачі й критики, а навіть і вони знайдуть серед літературної спадщини Левицького з десяток творів, що надовго переживуть свого творця, визначного письменника тієї епохи, що почалася скасуванням панщини, а закінчилася першою революцією 1905 р. Поміж цими двома датами не тільки пройшла краща пора в житті Левицького-белетриста, але між ними укладається і схема розвитку того побуту, якого ретельним і тямущим літописцем він став: зародившись на руїнах панщини, нове життя нестримно вело до подій 1905 р. І дійсно непропаща заслуга Левицького в тому, що він цю тенденцію помітив, викрив і дав живий та яскравий образ епохи в своїх мистецьких творах.

1. Єфремов, С. Коцюбинський. Київ, 1922, стор. 39. 2. Див. „Світ" 1881, ч. 7 (стор. 125- 127) та 8 й 9 (стор. 154 — 156).

3. 3 цього листа де-що Огововський використав у своїй праді, — див. „Исторія …" ч. 111, в. 1, Львів, 1891, стор. 574, 576

4. Левицький, Ів. — Повісті й оповідання, т. IX Київ, 1914, стор. 149 — 150; порівн, т. VIII, стор. 236.

5. У своїй автобіографії Левицький переказує, що прадід його в документах не Левицьким іменувався, а Леонтовичем і вже потім одмінив це прізвище (власне переклав: Leo — лев) на модне тоді по всій Україні прізвище — Левицький. („Світ", 1881, стор. 125). Характерна побутова рисочка!…

6. Життєпись Івана Левицького (Нечуя) написана ним самим. „Світ", 1881, стор. 125.

7. Там-же, стор. 126.

8. Левнцький, Ів. — Повісті й оповідання, т. 1. СПБ. 1899, стор. 165.

9. „Світ", 1881, стор. 156.

10. Левнцький, Ів. — Повісті й оповідання, т. 1 стор. 302.

11. Там-же, стор. 165 і 166.

12. Левицький, Ів. — Повісті й оповідання, т. IX. стор. 63.

13. Незадовго до того в академії викрито було таємне товариство „фур'єристів", ва яке вигнано з академії М. Владимирського-Буданова, Павла Житецького, Правикова й ин. Перші два згодом здобули собі славу ва науковому полі. Про це товариство чув я од самого Житецького та од небіжчика Федора Дурдуківського, що знався в Правиковим. Чи не до цього гуртка належить та згадка про якийсь звязок студентів духовної академії в революційними організаціями, що її подав В. Краснов у статті „Пасквільний Комітет" („Червонив Шлях", 1924, IV - V, стор. 170, 173)?

14. Левицький, Ів. Повісті й оповідання, т. V. Київ. 1908, стор. 10.

15. Там-же, стор. 11.

16. Між цими „трьома праведвиками", очевидно, був Микола Ів. Петров, академицький товариш Левицького, при кінці життя член Української Академії Наук, що багато положив праці на розвиток української науки й письменства, бо „считал себя связанным с ними не-которыми родственными узамы". Див. Проф. Н. Й. Петров — История одной книги. „Украинская Жизнь". Сборник І, стор 95.

17. „Світ", 1881 р., стор. 155.

18. Огоновський, О. — Исторія літератури рускої, ч. ІІІ, в. І. стор. 574.

19. В спискові „22 курса" Київської духоввої академії, що тягся 1861 — 1865 рр., ім'я Івана Левицького стоїть на п'ятому місці між „магістрами". На 6-му стоїть Петро Линицький, відомий опісля філософ, на восьмому Микола Петров. Див.; „Пятидесятилтній юбилей Кіевской Духовной Академіи 28 сентября 1869 года" Київ, 1869, стор. 440.

20. Цей цікавив епізод, на жаль, мало розроблено в літературі. Матеріяли подано в „Письмах Ф. Г. Лебединцева к брату в Киев", — „Кіевская Старина", 1898, кн. III - V; Маковей, О. — З життя і письмевства — „Л.-Н. Віетник", 1898, кн. VII; Крыжановский, Е. М. — Русское Забужье. СПВ. 1911, стор. 373 — 423. Див. також: Дрозд (Конисьяий, 0.) — В гостях добре, а дома ліпше. Історичие оповідання з життя руської еміграції. Львів, 1885.

21. Огоновський, О. Исторія литаратурн рускої, ч. III, в. 1, стор. 576.

22. Службовий атестат Левицького, — звідти всі наведені тут дати.

23. Нечуй, Ів. — Повісті, т. І. У Львові, 1872. Передмова, стор. ii.

24. Там-же.

25. „Рибалку Панаса Крутя" в російському перекладі надрукував „Кіевлянинъ" за 1874 р. і передрукував „Сборникъ въ пользу голодающихъ самарцевъ"; „Запорожці" — окремо, під заголовком „Легенда о запорожцахъ". Пер. съ мадоросійскаго Н. Бронке. Москва, 1877; „Старосвітські батюшки та матушки" й „Українські гумористи та штукарі" — в «Кіевской Старин" ва 1884 і 1885 р.р., — перша повість вийшла й окроме в 1885 р.

По-польськи видано „Причепу": „Przybleda". Powjé ukrainska Jana Neczuja. Posna, 1878 та „Рибалку Панаса Крутя" в часопису „Swiat illustrowany" 1885 р., переклад F. Mroczko.

26. Огововський, О. — Исторія… ч. III, в. 1, стор. 577.

27. В. Шенрокъ — П. А Кулишъ. Біографическій очеркъ. „Кіевская Старина", 1901, кн. VII — VIII, стор 78. Автора листа тут не названо, а сказано загально як про «одного из его (Куліша) друзей". Але що це був не хто, як Левицькпй, легко можна догадатися, поставивши поруч факти з життя обох письменників.

28. Там-же. Порівн. Маковей, О. — Панько О. Куліш. Огляд його діяльиости. „Л-Н. Вістанк", 1900, кн. X, стор. 33 - 41.

29. Огоновський, О. — Исторія …, ч. III, в. 1, стор. 577.

30. Про свій побут У Львові Левицький згадує в листі до В. Шенрока. — див. „Кіевская Старина", 1901, кн. VII - VIII, стор. 86.

31. Там-же, стор. 87. Порівн. „Л.-Н. Вістник", 1900, кн. X, стор. 41.

32. Єфремов, С. — Історія українського письменства. Вид. 4-те, Київ-Ляйпціг. Том II, 1919, стор. 186. Один із епізодів свого перебування серед київської Громади (1877 р) описав Левицький у нарисі „Ніч на Дніпрі", — див. „Нові повісті й оповідання", т. VII. Київ, 1910, стор. 815.

33. Ці відомості про кишинівське життя беру з листа Д. Щеглова, одного з свідків та учасників того життя. Сам великорос а роду, він проте близько стояв до згаданого українського гуртка і в його ото і зберігся власноручний рукопис праці Левицького, такої важливої для зрозуміння настроїв і змаганнів нашого письменника. Користуюся з нагоди, щоб скласти на цьому місці подяку Ол. У. Гребенетському, що той рукопис здобув у Кишиневі й передав мені на використання.

34. Єфремов, С. — Над могилою Бориса Грінченка. Київ, 1910, сюр. 9. Такий самий факт маємо і в біографії другого дебютанта тих часів, акад. М. Грушевського: „… в р. 1884 вислав, — читаємо в його автобіографії, — перший транспорт своїх проб пера Ів. Сем. Левицькому-Нечую, якого адресу вичитав в „Очерках исторіи укр. литературы" Петрова. Заохочений ним, я далі працював над виробленням своєї мови й белетристичної манери" (М. Грушевський. — Брошюра без заголовка, друкована як рукопис в 50 пр. sine loco et anno, стор. 1). Тепле слово заохоти од Івана Семеновича маю також і в моїх літературних згадках.

35. Левнцький, Ів. — Нові повісті й оповідання, т. VIII. Київ, 1912. стор. 149.

36. Лист із 26 лютого 1902 р., — цитую з оригіналу.

37. Лист з дня 2 лютого 1899 р., — цитую а оригіналу.

38. Лист з 3 березня 1899 р., — цитую з оригіналу.

39. Лист з 11 лютого 1901 р,, — цитую з оригіналу. Біблія у виданні „Британського і заграничнього Біблійного Товариства" вийшла у Відні р. 1903. Левицькому належать там переклади: книги Рути, першої й другої Параліпоменон, Єздри, Неемії, Естери й пророка Даниїла.

40. Лист з 3 березня 1899 р., — цитую з оригіналу. До речи тут буде згадати, що довелось старому письменникові незабаром спіткатися з фактом, проти якого він заздалегідь протестував. Я дістав, — писав він згодом до П. Стебницького, — через київс(ьку) цензуру один примірник українського перекладу біблії, і бачу, що видавець позміняв і в мене, і в Куліша форми мови по-галицьки" (Лист з 24 січня 1905 р., — цитую з оригіналу). Про тії „форми" буде ще у нас докладніше мова.

41. Лист із 2 лютого 1899 р., -цитую з оригіналу.

42. Прикладів такого вульгаризування мови можна-б набрати без числа; обмежусь на двох-трьох. У повісті „Над Чорним морем" читаємо: „…сказав Комашко і втирив очі в червоне ясне небо, неначе в йому шукав собі поради" (том IV, стор. 45), — в первісному тексті було: „…сказав Комашко і втопив очі в червоне тихе небо, неначе в йому шукав собі поради та спокою" (.Зоря", 1893 р., стор. 99). „ — Добрий вечір! — ляснув голосно Комашко" (том IV, стор. 123) і „ — Добрий вечір! — сказав голосно Комашко" („Зоря", 1890, стор. 164). „От я й пришелепалась до тебе, бо почувала, що ти мене ждеш до себе…" (т. IX, стор. 187) — такою делікатною мовою говорять закохані!.

43. Я простежив з листів та инших рукописів небіжчика — і виявилась цікава річ: до самого 1903 р. він писав дав. і місц. одмінок жіночого роду в й: „в давній «Правді", „в цій справі", „йій", ,д. Кулішевій" і т. и. Зустрінемо також у його транскрипцію: „сей": „про се дам звістку" і навіть форму „виданнь", а слово „скількість" написано так, що одразу постережеш, що отой ь перероблено з к. Одно слово — писав більш-менш як усі, аж раптом прозрів і почав закидвти громами та блискавицями всіх тих, хто писав так само або не надавав цим дрібним питанням правопису великої ваги.

44. Лист із 21 січня 1905 р., — цитую а оригіналу.

45. Про це вбереглося прецікаве листування з П. Я. Стебницьким, що надаремне пробував, остерегти Левицького перед таким нерозважним і непотрібним учинком. Як голос стороннього свідка, навожу листа Стебницького в додатку.

46. Серед паперів небіжчика Б. Д. Грінчевка є листок із заголовком: „Умови, на яких І. С. Левицький згожується пристати до „Просвіти", на половину писаний рукою самого-ж Левицького.

47. Лист до П. Стебвицького з 8 вересня 1905 р., — цитую з оригіналу.

48. Лист із 8 листопада 1805 р., — цитую з оригіналу.

49. Лист із 24 січня 1905 р. — цитую в оригіналу.

50. Грінченко, Б. — Тяжким шляхом. Про українську пресу. Київ, 1906, стор 45 — 46.

51. Сьогочасне літературве прямування. „Правда". літ. збірник, 1884 р., стор. 231.

52. Єфремов, С. — Відгуки з життя і письменства. „Л.-Н. Вістник", 1907, кн. V, стор. 338-339.

53. Обмірковуючи план, як звіряти з оригіналом переписаний Кулішів переклад біблії, Левицьквй волів-би цю роботу з себе скинути; цею дорогою — писав він до Б. Грівченка 28 червня 1901 р. — „вже я не потраплю, та не так я, як мої очї, бо вже слабшають та слабшають потроху" (цитую в оригіналу).

54. Костомаров, Н. Й. — Задача украинофильства. „Встникъ Европи", 1882, кн. II, стор. 895.

55. Драгоманов, М. — Українське письменство 1866 — 1873 років. „Л.-Н. Вістник", 1902, кн. XI, стор. 70.

56. Там же, стор. 71.

57. Дорошенко, Д. — Ів.Сем. Нечуй-Левицькни. „Книгарь", 1918 р. ч. 8, стор. 426. Див. ще Міяковський, В. — Пнсьменник-народолюбець „Л.-Н. Віст.", 1918, кн. IV - VI.

58. Здається, тільки раз на віку. та й то далеко пізніше й між иншим, і згадав був Леввцький про Достоевського. Оцінюючи одну повість Винниченка, Левицький каже: „Про утвори Достоввського венгерський відомий письменник Морис Іокай писав, що їх кожна читать тільки по кільки листочків в'однораз. В д. Винннченка й справді вийшла якась достоєвщина — нудна, пренудна („Сьогочасна часописна мова на Україні", — Україна", 1907, кн. II, стор. 189). Ця єдина згадка тільки стверджує висловлену допіру думку.

59. Що вона належить Левицькому, вперше виявив це Фраако в своєму показчику до „Правди", — див.: „Правда", літературний збірник 1884 р.. стор. 296. Автентичний рукопис це стверджує.

60. В рукопису на початку другого розділу маємо полемічну проти Драгоманова примітку, — в друкованому тексті вона одпала.

61. Такого терміну вживав тоді Левицький замісць „письменник".

62. Сьогочасне літературне прямування, — „Правда", 1878. т. II, стор. 15.

63. Там-же.

64. Там-же, стор. 17.

65. Там-же, стор. 28 - 31. Друкований текст я вивірив і помилки виправив в рукопису.

66. Там-же, стор. 31.

67. Гоголя Левицький ставить високо за талант („геніяльний Гоголь"), за те, що він „навів великоруську літературу на … принпип народности'", хоча дивується, як він „поніс свою працю на користь иншому народові… та й зрадив своєму народові, своїй Україні". Своїми увагами про національність персонажів Гоголя („Правда", 1884, стор. 196-198) Левицький що найменше років на 35 попередив С. Венгерова з його ніби парадоксального тезою: „Гоголь совершенно не знав реальной русской жизнн" (С. Венгеров. — Собраніе сочиненій, т. II, СПВ. 1913, стор. 117). До речи треба тут згадати, що у Левицького знайдемо один раз і терпку вихватку проти Гоголя в формі згадки про те вигадане Запоріжжя, „яким його намалював нетямущий Гоголь на втіху ще менш тямущої Московщини" (Повісті Івана Нечуя, Т. I. Львів, 1872, стор. 258; в російському виданні „Причепи", «Повісті й оповідання", т. III, цей уступ проминуто). Пам'ятаю, що Левнцькиа казав мені, ніби цюю фразу приписав у „Причепі" Куліш.…

68. „Правда", 1884, стор. 226 — 227. Нагадаю теперішньому читачеві, що слово „одкидний" у Леьицького значить — негативний, а „покладний" — позитивний.

69. Сьогочасне літературне прямування. „Правда", 1878, т. II, стор. 40 (виправлено з рукопису).

70. Там-же, стор. 2471. „Сьогочасне літературне прямування", — „Правда", 1881, стор. 203, 204, 225.

72. Там-же, стор. 209 і 210.

73. Всі попередні цитати беру з „Правди" 1878 р., т. II, стор. 15 — 20.

74. „Сьогочасне літературне прямування". „Правда", 1884 р., стор. 231. До речи тут буде, може, згадати, що під час першого процесу українських соціялістів у Австрії (1877 р) Левицький послав до редакції „Правди" статтю, де доводив, що українство „завше й було соціяльний рухом" (Драгоманов, М. — Листи до Ів. Франка і инших. Львів, 1908, стор. 23). Стаття ота друком не з'явилася.

75. Левицький, Ів. — Дві московки. Київ, 1887, стор. 3.

76. Левицький, Ів. — Нові повісті й оповідання, т VIII, стор. 32.

77. На статтю Чернишевського „Антропологический принцип в философии" Юркевич озвався в „Трудах Кіев-ской Духовной Академій" (1860 р.) працею „Из науки о человеческом духе", скерованою проти матеріялістичної філософії російського критика. Полеміку, що з приводу цього зав'язалася в російській журналістиці того часу („Русскій Встникъ", „Отечественныя Записки"). Чернишевський переглядає в „Полемических красотах" („Сочиненія", т. VIII). Критики ідеалістичного напряму (В. Соловйов, Волинський, Іванов) і пізніше були тієї думки, що не Чернишевський, а Юркевич вийшов переможцем з полеміки. Докладніше про Юркевича див. у В. Соловйова: „О философских трудах П. Д, Юркевича" та „Три хррактеристики" („Сочиненія" т. I і IX).

78. Левицький, Ів. — Кайдашева сем'я. Повість. »Правда", 1879, кн. XII, стор. 754.

79. Левицький, Ів. — Кайдашева сем'я. Повість. Квїв, 1887, стор. 211.

80. Нечуй, Ів. — Дві московки. „Правда", 1868 р. стор. 86.

81. Нечуй, Ів. — Повісті, т. І. Львів, 1872, стор 258-259. Це місце в київському виданні („Повісті й оповідання", т. III, 1901) цензура викинула.

82. Левицький, Ів. — Повісті й оповідання, т. I, стор. 184; порівн там-же, стор. 134-185.

83. Там-же, стор. 13.

84. Там-же, стор, 25.

85. Там-же, стор 27.

86. Там-же, стор. 55.

87. Там-же, стор. 134.

88. Там-же, стор. 477; порівн. ще стор. 260: „Світе мій ясний, світе прекрасний! як на тобі тяжко жити, а ще тяжче, не нажившись, умірати".

89. Там-же, стор. 489.

90. Там-же, стор. 34 — 35; порівн. т. VII, стор, 79.

91. Левицький, Ів. — Повісті й оповідання, т. І, стор. 158-159.

92. Левицький, Ів. — Повісті й оповідання, т. III, стор. 64.

93. Леницький, Ів. — Дві московки, стор. 29 — 30.

94. Левицький, Ів. — Повісті й оповідання, т. І, стор. 33.

95. Там же, стор. 117.

96. Левицький, Ів. — Дві московки, стор. 75.

97. Левицький, Ів. — Повісті й оповідання, т. І. стор. 129.

98. Левицький, Ів. — Повісті й оповідання, т. IX, стор. 162.

99. Левицький, Ів, — Повісті й оповідання, т. V, отор. 168,

100. Левицький Ів. — Повісті й оповіданая, т. IX, стор. 144.

101. Там-же, стор 162.

102. Там-же, стор. 169-170.

103. Левицький, Ів. — Повісті й оповідання, т. III. стор. 97 - 98.

104. Там-же, стор. 126.

105. Потебня, А. А. Рецензія на Головацького, Я. — „Народныя псни Галицкой и Угорской Руси." „Отчетъ о 21-мъ присужденіи наградъ гр. Уварова. СПБ, стор. 96.

106. Левицький, Ів. Повісті й оповідання, т. II. Київ, 1905, стор. 232.

107. Там-же, стор. 244.

108. Левицький, Ів. — Нові повісті й оповідання. VII, стор. 28.

109. Левицький, Ів. — Повісті й оповідання, т. V, стор 258.

110. Там-же, стор. 380.

111. Там-же, стор. 160. Це, очевидно, думки і самого автора, — порівн. вражіння „В концерті", — Повісті й оповідання, т. І, стор. 406.

112. Левицьхий, Ів — Повісті й оповідання, т V. ст 209-210.

113. „Малорусское литературное движеаіе въ 1874 р." „Кіевскій Телеграфъ", 1875 р. № 30.

114. Петровъ, Н. Й. — Очерки исторіи украинской литературы XIX ст. Київ, 1884. стор. 408.

115. Левицький, Ів. — Повісті й оповідання, т. IV. Київ, 1905, стор. 92.

116. Левицький, Ів. — Повісті й оповідання, т. Т, стор. 518.

117. Грінченко, Б. — Перед широким світом. Київ, 1907, стор. 60. Порівн. там-же оповідання про те як у „Кайдашевій сем'ї" свекруха „пізнала свого патрета" і виганяла невістку: „ти все тільки такі й книжки береш, щоб під мене" (стор 55).

118. Левицький, Ів. Нові повісті й оповідання, т. VIII стор. 233.

119. Левицький, Ів. — Повісті й оповідання, т. I, стор. 479.

120. Єфремов, С. — Відгуки з життя і письменства. „Л.-Н. Вістник", 1907. V, стор. 339.

121. Єфремов, С. — Коцюбинський. Київ, 1922, стор. 80-83.

122. Винниченко, В. — Краса і сила. Київ, 1906, ст. 6.

123. Левицький, Ів. — Дві московки, стор. 13.

124. Левпцький, Ів. — Повісті й оповідання, т. 1, стор. 168.

125. Васильченко, О. — Оповідання. Київ, 1915, с.т.37.

126. Левицький, Ів. — Дві Московки. стор. 44 — 45.
Нечуй-Левицький Іван Семенович
(1838-1918)
письменник, перекладач

Кайдашева сым
Вгору-вниз, вгору-вниз (або навпаки). Аж дух перехоплює. Це зовсім не те, про що можна подумати, маючи дещо збочену фантазію. Це дороги на Богуславщині. Балки, яри, схили і пагорби. А за пагорбами річка Рось, яка все це створила.
Ось авто видирається на пагорб. А за ним...
-Ух! Ніх... собі!
І що відчувають гірськолижники на слаломі-гіганті. Ну точно люди з башкою не в ладах.
 
Перша зупинка – село Вільховець, що відразу за легендарними Семигорами (“Кайдашеву сім’ю” пам’ятаєте). Тут, поміж високими пагорбами збереглася Успенська церква. Це пам’ятка архітектури національного значення. Збудували її у 1780 році. Хоча Лаврентій Похилевич вказує на Михайлівську церкву у Вільхівці, зведену у 1743 році. Де правда? Можливо “совдепи”, які ставили табличку, помилились. А може церкву перейменували?
 
У Вільхівці тече річечка, що починається у Семигорах. Саме на переїзді через неї старий Кайдаш кілька разів ламав вісь воза. Да, на таких горбах не лише вісь зламаєш.
 
І знову пагорби, знову стрімкі спуски і підйоми. Нарешті я побачив Рось. Це сталося на окружній Богуслава. Але через ремонт мосту зупинитись тут не вдалося. В кілометрі від Богуслава, знову на крутих пагорбах (як вони мене зай...и), розкинулись Розкопанці. Це село славне не лише своїми краєвидами, але і церквою Івана Богослова, яка є пам’яткою архітектури національного значення (ПАНЗ).
 
Від Розкопанців до Бороданів кілометрів сім. Ці два села розділяють Дибинці – велике поселення все на тих же крутих горбах. Спускаєшся донизу – аж дух перехоплює. Тільки б гальма не відмовили. У Бороданях, майже на березі Росі, стоїть невелика церковка (Воскресенська). Збудували її у 1800 році. Це також ПАНЗ. Дуже прикольна.
 
Над Бороданями пагорби вкриті густим лісом. Але варто піднятися на будь-який з них і погляду відкриється казковий краєвид – долина Росі. Всьо як положено: сосновий ліс, заросла очеретами заплава, кілька русел і села. Села що як на долоні розкинулись у широкій долині (Бородані, Лютарі, Чайки), що виблискують маківками церков та червоними дахами шикарних вілл.
 
І знову вгору-вниз. Аж подих забиває, а з грудей до горла підкочується якась грудка. Аж у вухах закладає. Особливо коли зкочуєшся у глибочезну долину села Ісайки. Хати тут ліпляться прямо під горами (та такого у справжніх горах не побачиш). Ні, кримськими серпантинами я не їздок. Теж саме відчуваєш, коли спускаєшся у Лисянку. Але ось нарешті Моринці (саме тут народився Тарас Шевченко) і, за чотири кілометри від них – Гнилець. Саме сюди я і їхав.
 
Село глухе і безлюдне. Вулиці, вимощені каменем, нагадують лісові просіки, а у лісах, садах та закинутих подвір’ях повно грибів. Вже перерослих рядовок і опеньок.
 
Куди не стань – то дивись щоб не розчавити якусь опенячу сімейку. І ніхто не збирає. Кажуть ніжки жорсткі – не то. Ось через тиждень будуть. Маленькі, з товстими ніжками як у боровичків.
 
У Вільхівці дерева стояли зеленими, а у Гнильці вже все жовте. А багато - геть без листя.
 
Гнилець – рай для фотографа. Головне – гарно побродить, і щоб з освітленням пофартило. Я брав і цифровик і плівковик. Плівка все-таки краще. Ну зовсім не те освітлення, не ті кольори. Хоча від камери багато залежить (в мене Minolta 600si – просто супер, головна проблема – обмеженість у кадрах і гарний сканер).
Якщо гарно пошукати - можна знайти ось таку стару криницю.
 
Або гніздо бронзовок (вони ліплять гнізда із засохлого пташиного посліду).
 
Або ось таке коріння (хоча такого добра всюди навалом).
 
Назад вертались через Таращу. Ну справді “кто дал этому тухлому болоту громкое название город” (прошу таращан не ображатись, це не я сказав, а Шевченко). З такою кількістю архітектурних пам’яток бути такою глухою провінцією. Ні тобі дороговказів, ні табличок на пам’ятках, про існування яких не відають навіть місцеві жителі.
Про костьол не знають люди, що мешкають за 150 метрів від нього. Для них це просто “музична школа”.
 
Ансамбль споруд присутніх місць: флігелі земського суду і казначейства, службові присутні місця, в’язниця – де це, що це (“Буратіно – це твої друззя”). П...ц!!! Музей в неділю чомусь зачинений (хоча вихідні: субота й понеділок). Я вже втретє не можу потрапити до нього. У в’язниці зараз корпус агротехнічного технікуму.
 
Завод “Мотор” – щось дуже старовинне і прикольне. Але що за завод був тут до революції – таємниця за сімома замками.
 
Пожежне депо з каланчею – пам’ятка арх. місцевого значення. Каланча дійсно ефектна.
 
А потім була траса Е-95 у час пік (мені не позаздриш) – гонки Формула-1. І знову похмурий, задимлений і смердючий Борщагівський Київ.