Гіпермаркет знань>>Українська література >> Українська література: Василь Стефаник. Огляд життя і творчості. Формування світогляду

План-конспект уроку з курсу «Українська література 10 клас» з теми «В.Стефаник - яскравий представник "Нової школи"».

                                        В.СТЕФАНИК - ЯСКРАВИЙ ПРЕДСТАВНИК "НОВОЇ ШКОЛИ"

                              (І.ФРАНКО) В УКРАЇНСЬКІЙ ПРОЗІ КІНЦЯ ХІХ - ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Мета лекції:    
Навчальна -    Знати основні факти життя письменника, творчий доробок, про співдружність Стефаника з Л.Мартовичем і М.Черемшиною; розкрити різні іпостасі особистості письменника – прозаїка світового рівня, інтелігента з народу, людини, громадянина; прокоментувати зміст новели «Камінний хрест» як модерністичного твору, пояснити особливості сюжету, композиції. Ознайомити зі змістом твору, особливостями психологічної новели, прийомами зображення характеру
Виховна -    У процесі опрацювання теми студенти мають усвідомити, що рідний край – це їхнє життя, відчути відповідальність за долю своєї держави, розкрити символічну назву твору, на чому виховувати порядну особистість, освіченого техніка-технолога.
Розвиваюча -    Розвивати культуру мовлення студентів

Література:    
1.    Єфремов С. Стефаник і його школа. // Історія українського письменства. –К., 1995.
2.    Кучинський М. Стильові особливості новел В.Стефаника// Дивослово. –1995. - № 5-6.
3.    Музичка М.Штрихи до біографії В.Стефаника // Дивослово. – 1995. - №5-6.
4.    Конспекти уроків з української літератури: 10 клас. –К., 2000.
5.    Хропко П.Василь Стефаник // Українська література: 10 клас. – К., 1997.
6.    Грицюта М. Василь Стефаник // Історія української літератури: У 2х т. – Т.1. – К., 1987.
7.  Черненко О. Імпресіонізм та експресіонізм // Українське слово. Хрестоматія… — К., 1994.
8.  Погребенник Ф. У консуляті. До 120-річчя з дня народження Василя Стефаника // Сучасність, 1991. — № 5.
9.  Денисюк І. Розвиток української малої прози ХІХ – поч. ХХ ст. — Львів, 1999.

                                                          План:

1. Василь Стефаник
2. Камінний  хpест  як  художній символ тpагізму життя  укpаїнського  селянина-бідняка  в  новелі  Василя Стефаника "Камінний хpест"
3. «…Її любив аж до смерті»
4. «Новина» — шедевр світової новелістики

                                                                          ВАСИЛЬ СТЕФАНИК
                                                                            (1871 — 1936)

 Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871р. в с. Русові (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) в сім'ї заможного селянина.
1883р. Стефаник вступає до польської гімназії в Коломиї, де з четвертого класу бере участь у роботі гуртка гімназичної молоді. Учасники гуртка вели громадсько-культурну роботу серед селян (зокрема, організовували читальні).

Стефаник-гімназист починає пробувати сили в літературі. Зі своїх перших творів Стефаник опублікував без підпису лише один вірш. У співавторстві з Мартовичем написав два оповідання: “Нечитальник” (1888) та “Лумера” (1889).

У 1890р. Стефаник у зв'язку із звинуваченням в нелегальній громадсько-культурній роботі змушений був залишити навчання в Коломиї і продовжити його в Дрогобицькій гімназії. Там він брав участь у громадському житті, став членом таємного гуртка молоді, особисто познайомився з Франком, з яким потім підтримував дружні зв'язки.

Після закінчення гімназії (1892) Стефаник вступає на медичний факультет Краківського університету. Однак, за визнанням письменника, з тією медициною “вийшло діло без пуття”. Замість студіювання медицини він поринає у літературне і громадське життя Кракова. Тут існувало товариство студентів-українців “Академічна громада”. Більшість студентів, які належали до нього, тягнулися до радикальної партії. До них приєднався і Стефаник. У студентські роки він особливо багато читає, пильно стежить за сучасною літературою, зближується з польськими письменниками.

Стефаник-студент бере активну участь у громадському житті рідного Покуття, розширює творчі контакти з українськими періодичними виданнями, активізує свою діяльність як публіцист. Після опублікування в 1890р. першої статті — “Жолудки наших робітних людей і читальні” — він у 1893 — 1899 рр. пише і друкує в органах радикальної партії “Народ”, “Хлібороб”, “Громадський голос” та “Літературно-науковому віснику” ряд статей: “Віче хлопів мазурських у Кракові”, “Мазурське віче у Ржешові”, “Мужики і вистава”, “Польські соціалісти як реставратори Польщі od morza do morza”, “Книжка за мужицький харч”, “Молоді попи”, “Для дітей”, “Поети і інтелігенція”.

1896 — 1897 рр. — час особливо напружених шукань Стефаника. Намагання його відійти від застарілої, як йому здавалося, описово-оповідної манери своїх попередників на перших порах пов'язувалося з модерністичною абстрактно-символічною поетикою. У 1896 — 1897 рр. він пише ряд поезій у прозі і пробує видати їх окремою книжкою під заголовком “З осені”. Та підготовлена книжка не зацікавила видавців, і письменник знищив рукопис. Кілька поезій у прозі, що лишилися в архівах друзів Стефаника, були опубліковані вже після його смерті (“Амбіції”, “Чарівник”, “Ользі присвячую”, “У воздухах плавають ліси”, “Городчик до бога ридав”, “Вночі” та ін.).

1897р. у чернівецькій газеті “Праця” побачили світ перші реалістичні новели Стефаника — “Виводили з села”, “Лист”, “Побожна”, “В корчмі”, “Стратився”, “Синя книжечка”, “Сама-саміська”, які привернули увагу літературної громадськості художньою новизною, глибоким та оригінальним трактуванням тем з життя села. Проте не всі відразу зрозуміли і сприйняли нову оригінальну манеру Стефаника. Коли невдовзі письменник надіслав нові новели — “Вечірня година”, “З міста йдучи”, “Засідання” — в “Літературно-науковий вісник”, то у відповідь дістав лист-пораду, зміст якого зводився по суті до невизнання манери Стефаника. Це й викликало появу листа Стефаника від 11 березня 1898р. до “Літературно-наукового вісника”, адресованого фактично О. Маковею. Він являє собою своєрідне літературне кредо Стефаника, його справді новаторську ідейно-естетичну програму.

Перша збірка новел — “Синя книжечка”, яка вийшла у світ 1899р. у Чернівцях, принесла Стефаникові загальне визнання, була зустрінута захопленими відгуками найбільших літературних авторитетів, серед яких, крім І. Франка, були Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, стала помітною віхою в розвитку української прози. Автор “Синьої книжечки” звернув на себе увагу насамперед показом трагедії селянства.

Новели “Катруся” і “Новина” належать до найбільш вражаючих силою художньої правди творів Стефаника. Вони стоять поряд з такими пізнішими його шедеврами, як “Кленові листки”, “Діточа пригода”, “Мати” та ін. Майстерно змальовано в цих творах трагічні людські долі. Героїчний склад художнього мислення Бетховена, невід'ємною ознакою якого є вражаюча масштабність почуттів, думок, картин, можна впізнати в окремих новелах Стефаника (“Сини”, “Марія”). У листі до редакції “Плужанина” від 1 серпня 1927р. Стефаник, заперечуючи трактування його як “поета загибаючого села”, зазначав: “Я писав тому, щоби струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена. Це мені вдалося, а решта — це література”.

У 1900р. вийшла друга збірка Стефаника — “Камінний хрест”, яку також було сприйнято як визначну літературну подію. Для другої збірки Стефаника характерне посилення громадянського пафосу (завдяки таким творам, як “Камінний хрест”, “Засідання”, “Лист”, “Підпис”). У другій збірці головне місце займає тема, що хвилювала письменника протягом усього творчого життя, — одинока старість, трагедія зайвих ротів у бідних селянських родинах. Цій темі цілком присвячені твори із “Синьої книжечки” (“Сама-саміська”, “Ангел”, “Осінь”, “Школа”), новели зі збірок “Камінний хрест” (“Святий вечір”, “Діти”), “Дорога” (“Сніп”, “Вістуни”, “Озимина”). Цікавить Стефаника вона й у другий період творчості, хоч уже в іншому плані (“Сини”, “Дід Гриць”, “Роса”, “Межа”).

1901р. вийшла в світ третя збірка новел Стефаника — “Дорога”, яка становила новий крок у розвитку його провідних ідейно-художніх принципів. Це наявне у своєрідній поетичній біографії Стефаника “Дорога” та роком раніше написаній ліричній сповіді “Confiteor”, що в переробленому вигляді була надрукована під назвою “Моє слово”. У збірці переважають новели безсюжетні, лірично-емоційного плану (“Давнина”, “Вістуни”, “Май”, “Сон”, “Озимина”, “Злодій”, “Палій”, “Кленові листки”, “Похорон”).

Тема матері і дитини, жертовності материнської, батьківської любові з'являється в Стефаника у життєвому переплетінні з іншими темами ще в збірці “Синя книжечка” (“Мамин синок”, “Катруся”, “Новина”). Наявна вона й у збірці “Камінний хрест”. У “Літературно-науковому віснику” за 1900р. український читач відкрив для себе Стефаникову новелу “Кленові листки”, яка стала окрасою збірки “Дорога”.
1905р. вийшла в світ четверта збірка письменника — “Моє слово”. В ній уперше була надрукована новела “Суд”, яка завершує перший період творчості Стефаника.
У пору імперіалістичної війни і великих соціальних потрясінь, розпаду Австро-Угорської імперії і народження Радянської країни Стефаник знову береться за перо новеліста. Почався другий період його творчості, не такий інтенсивний, як перший, але з чималими здобутками. Хронологічним початком цього періоду можна вважати новелу “Діточа пригода” (написана восени 1916р., а опублікована на початку 1917р.).

1916р. Стефаник пише новелу “Марія”, яку присвячує пам'яті Франка. За “Марією” письменник публікує шість новел, які разом із двома названими творами другого періоду (“Діточа пригода” і “Марія”) склали п'яту збірку — “Вона — земля”, видану 1926р.

У 1927 — 1933 рр. Стефаник опублікував ще більше десяти новел.

В останні роки життя Стефаник пише також автобіографічні новели, белетризовані спогади. До них належать такі твори, як “Нитка”, “Браття”, “Серце”, “Вовчиця”, “Слава йсу”, “Людмила”, “Каменярі”.

У роки перебування Західної України під владою Польщі Стефаник жив майже безвиїзне в с. Русів, де й писав останні твори у вільну від хліборобської праці хвилину.

До самої смерті не полишало Стефаника бажання “сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще”. І на його долю випало найбільше для художника щастя — він сказав те, що хотів, і сказав так, як хотів.

 Творчість Василя Стефаника – одне з найвищих досягнень української літератури кінця ХІХ – початку ХХ століття. Селянський син за походженням, соціаліст за переконанням, інтернаціоналіст за духом, Стефаник залишив нам високохудожні твори про селянське життя в капіталістичному суспільстві.

Стефаник увійшов у літературу як неперевершений майстер соціально-психологічної новели. “Строгість, точність, глибина дослідження людського існування, - відзначав М.Бажан, - робить новели Стефаникові вічно жаріючим огнищем роздумів, переживань, відчуттів.

Це вогнище обпікає і наші серця, обпікає серця наших дітей, обпікатиме серця прийдешніх поколінь.”

Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871 рокув селі Русів Снятинського повіту на Станіславщині (нині Івано-Франківщина) у заможній селянській родині.

Батько письменника, чоловік крутої вдачі й практичного розуму, не мав часу займатися вихованням дітей. Одержимий жадобою збагачення, Семен Стефаник не давав спуску ні наймитам, ні дружині, ні дітям і сам став рабом своєї пристрасті. Наймити ненавиділи його і проклинали, дружина і діти боялися.
Мати, Оксана Кейван, була жінка ніжна і безмежно добра, “обділила б усіх бідних, віддала б їм своє добро, та постійно відчувала над собою зверхність твердого і впертого чоловіка”.

Невтомна трудівниця, мати виховувала і в дітей любов до праці. Вони виконували посильні для їхнього віку доручення: стерегли курчат, завертали овець, вишивали, поганяли коней під час оранки.

Хлопчик виростав серед розкішної природи, оточений любов’ю і опікою матері, старшої сестри Марії, в атмосфері народних пісень, колядок, казок і легенд.
Початкову освіту здобув Стефаник у рідному селі (1878-1880). Віддати старшого сина в науку порадив місцевий поміщик Йосип Теодорович. Сільська школа навчила його грамоти, Снятинська (1880-1883) – “строїла душу”. Тут Стефаник відчув велику погорду до себе як сільського хлопця від учителів, приниження гідності, фізичні покарання. Все це нестерпно боляче мучило хлопця. Хотілося вернутися до Русова, де все таке близьке і рідне і де ніжна і турботлива мама. Зрідка відвідувала вона свого улюбленця в Снятині. Тоді було свято. Забувалися всі муки і образи.

Навчаючись у Коломийській гімназії, Стефаник зустрівся з несправедливістю, брехнею, підлабузництвом учнів-шляхтичів, цинізмом учителів. Один випадок залишив навіки незагоєну рану. “Професор натуральної історії Вайгель казав мені показувати на таблицях, які були дуже високо в класі на стінах порозвішувані, всілякі звірі. Я був ще замалий і не годен рукою досягнути табличку, та за те тростиною так бив по руці, що вона зараз же спухла, а до того підкасував мені сорочину і в той спосіб у поясі відкривав перед класом голе тіло. Цілий клас ревів з радості і сміху, а я стратив пам’ять і впав на підлогу. По школі я поволікся на квартиру і постановив покінчити собою”.

Минали десятки років, а гострота пережитого болю і сорому не згладжувалася. Не задовольняючись офіційною наукою, передова гімназійна молодь об’єднувалася в гуртки, заглиблювалася в суть соціальних явищ, знайомилася з прогресивними ідеями того часу, цікавилися насущними проблемами становища селянства, читала заборонену літературу.

У Коломийській гімназії Стефаник познайомився з пропагндистами соціалістичних ідей Анною Павлик, Северином Даниловичем, котрого пізніше назве своїм учителем “соціалізму”. Здружується з Л.Мартовичем.

1888 рік багатий на знайомства Стефаника з цікавими людьми: Кирилом Гамораком, активним громадськи діячем, і його дочкою Ольгою, майбутньою дружиною; Михайлом Павликом – відомим на той час письменником, публіцистом, видавцем, соратником І.Франка; Романом Яросевичем, “який у п’ятому гімназіальному учив нас української літератури”.

У 1889 р. журнал “Народ” опублікував статтю Стефаника “Жолудки наших робітних людей і читальні (Зі Снятинщини)”. Перший друкований публіцистичний виступ Стефаника був позитивно оцінений сучасниками.

Зрозуміло, що така активна громадсько-політична робота гімназистів не могла подобатися владі, внаслідок чого Лесь Мартович, а за ним і В.Стефаник були виключені з гімназії “за політику”. Отже, сьомий і восьмий класи довелося кінчати в Дрогобичі” (1890-1892).

Довідавшись, що І.Франко живе в сусідньому селі Нагуєвичах, Стефаник перейнявся пристрасним бажанням познайомитися з ним. Здійснити це бажання Стефаник мав нагоду в Дрогобичі, та забракло сміливості підійти до Франка. Та перша невдача не відбила охоти познайомитися з І.Франком, котрого полюбив “за його універсалізм, за його божеську працьовитість і за його велику скляну гідність людську, яку він мусив боронити перед тодішніми земляками своїми”.
Через кілька днів Стефаник спеціально поїхав у Нагуєвичі, де познайомився з Франком.

І в Дрогобицькій гімназії Стефаник не залишає громадсько-політичної роботи. Він стає членом щойно створеної І.Франком і М.Павликом радикальної партії (1890), бере участь у написанні програми її, пропагує серед учнівської молоді соціалістичні ідеї.

Перед випускними іспитами Стефаник одержав трагічну звістку: померла старша сестра Марія – і перша вчителька, і нянька, і товаришка, і друга мама. Свій біль і тугу він виллє в новелі “Вечірня година”, а свою любов перенесе на Маріїну доньку Параску, котрою опікуватиметься до кінця життя.

У 1892р. закінчує гімназію і, за настійною вимогою батька, записується на медичний факультет Ягеллонського університету в Кракові. В далеку дорогу Стефаник взяв з собою “м’який смуток маминої пісні…”

Тут вступає в студентське товариство “Академічна громада”, члени якого “майже всі були драгоманівцями і належали до української радикальної партії". ”У травні 1894 року на шевченківському вечорі в Кракові відбулося знайомство Стефаника з високоосвіченою родиною Морачевських. Вацлав Морачевський – лікар і хімік, мистецтвознавець і блискучий літературний критик, видатний учений, прихильник української літератури. Ця дружба – яскрава сторінка в історії взаємин українського і польського народів.

1895 рік сумнозвісний виборчою кампанією до сейму. Умови для агітації, крім переслідування жандармерією, ускладнювалися низьким рівнем самосвідомості селян, котрі більше цікавила еміграція, а не вибори.

За передвиборчу і антишляхетську агітацію Стефаника заарештували і “під екскортою жандармерії привезли його хворого до Городенки в Коломийську тюрму”, про що поінформувала газета “Діло” 24 липня 1895 року.

Арешт Стефаника широко освітлювався місцевою пресою.

Переживання та гіркота почуття, зумовлені розривом з товаришами, поглиблюються сумною звісткою з Русова про хворобу матері. Стефаник їде в Русів. Непривітно зустрів батько сина-арештанта. Батько відмовляється утримувати Стефаника в університеті. Стосунки з ним остаточно попсувалися, хоч і до арешту не були ідеальними. Та його хвилювала хвороба матері в такій мірі, що захворів й сам. Несвітський біль за матір зробив Стефаника ще більш чутливим до болю і горя народу. Народжуваввся Стефаник-поет.

Перші проби пера відносяться ще до гімназійних років, про що сам Стефаник згадував: “Писати я почав дуже рано, ще в гімназії, та величезний талант Мартовича просто параліжував мене, і я ніколи не признавався, щоя також письменник”.

1 січня 1900 року після тривалої хвороби померла мати. Охоплений нестерпним стражданням, Стефаник повертається в Краків. Зі смертю матері життя втратило для нього сенс. Апатія, самотність, жаль і розпука охопили його. А тут новий удар – звістка з Русова про намір батька одружитися з дівчиною, молодшою від його синів. Одруження батька син сприймає як наругу над пам’яттю матері. Та батько думав інакше – господарство велике, потребує рук і догляду. Стефаник остаточно пориває з батьком, до Русова не навідується.

Фізично і морально виснажений Стефаник потребував спокою, тиші, хоч маленького перепочинку. У червні 1900 року свої канікули проводить в містечку Чортовець на Тернопільщині, у щирого приятеля Івана Плешкана і готує до видання третю збірку "Дорога. Новели”.

У 1903 році настрій Стефаника дещо піднявся. Він очолив галицьку делегацію, що їхала на відкриття пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві. Тут він познайомився з М.Коцюбинським, М.Старицьким, Б.Грінченком, Г.Хоткевичем, Оленою Пчілкою, М.Вороним, які зустріли його як відомого й улюбленого письменника.

Мандрівне життя без пристанища, без даху над головою, без близького друга втомило письменника. Його душа прагнула затишку і стабільності. 26 січня 1904 року він одружився з Ольгою Гаморак, жінкою, яка щасливо поєднувала в собі вроду й інтелект, ніжність і терпеливість, шляхетність і високу культуру серця. Стефаник займається господарством, дуже швидко стає “своїм” серед селян.

У 1908 році Стефаника вибирають послом від радикальної партії до парламенту. Десять років він захищає селян на найвищому рівні. Триває творча пауза.
У 1910 році Стефаник з дружиною і трьома синами переселяються в новозбудовану хату в Русові. Він веде зразково господарство, не забуваючи й про обов’язки “мужицького посла”.

4 лютого 1914 року Ольга Гаморак померла. Особисте горе збіглося із всенародним: почалася перша імперіалістична війна, яка руйнівним колесом пройшла по Галичині, несучи народу горе, каліцтво і смерть.

У березні 1915 року за фальшивим доносом Стефаника заарештували, але через кілька днів випустили. Допомогли статус посла і клопотання Черемшини. Якийсь час Стефаник живе у Відні (1916), де після п’ятнадцятирічної паузи знову повертається до художньої творчості.

З 1919 року його книги постійно видаються в Харкові й Києві. У 1926 році вийшла збірка післявоєнних новел під назвою “Земля”.

Уряд СРСР запросив Стефаника відвідати Україну, але польські власті, незадоволені його дружніми зв’язками з діячами Радянської України, відмовили.
Матеріальний стан родини катастрофічно погіршився. Освіта трьох синів, переслідуваних польськими властями, коштувала дуже дорого, невмолимо давили борги. У жовтні 1928 року уряд Радянської України призначив Стефанику пожиттєву пенсію, що було відчутною моральною і матеріальною допомогою.

У 1930 році зимою перенесений частковий параліч.

У Львові 1933 р. вийшла книжка під назвою “Твори”.  

У листопаді до багатьох хвороб долучається ще запалення легенів. Стан безнадійний. 7 грудня 1936 року Стефаник помер. Тисячі людей з навколишніх сіл, міст, численні делегації з видавництв, спілок, установ проводжали великого письменника в останню дорогу.

В українську і світову літературу Стефаник увійшов як майстер психологічної новели. Наслідуючи тогочасну модерністську літературу, він “сотворив собі свій світ”. Писав невеликі новели, в яких перед читачем поставали величезні картини людського життя. Такою є й новела “НОВИНА” (1899), навіяна подією, що сталася в селі Трійці 1898 р. Новела починається з розв’язки: “У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у річці свою дівчинку. Він хотів утопити й старшу, але випросилася”. Далі йдеться про виникнення страшного задуму і його здійснення. За допомогою порівнянь і художніх деталей автор створює гнітючу картину страшного зубожіння селянської родини.

Коли батько дістав десь кусень хліба і кинув дітям на піч, то побачив, що вони, “як щенята коло голої кістки, коло того хліба заходилися”; були такі виснажені, що не зрозуміло, “як ті дрібоньки кісточки держалися вкупі”; висушені тіла їх були, “як пір’я”, а важили тільки, “як олово”, налиті горем очі. Батька охопив жах, і в голові майнула думка, що краще вмерти, чим отак жити. Він молився, бігав по сусідах, почорнів, на груди давив йому якийсь камінь, але позбутися страшної задумки не міг. Одного разу увечері, взявши Доцю на руки, а старшеньку Гандзуню за руку, батько пішов до річки. Його палило, ніби вогнем, він скреготів зубами. Побачивши річку, побіг і з усієї сили кинув Доцьку у воду. Гандзуня відпросилася. І батько, який її дуже любив, радить піти до хати заможного селянина і найнятися доглядати дитину. Він дав їй бучок від злого пса, а сам пішов до міста зізнатися панам у скоєному.

Розорення і безпросвітні злидні гнали галицьких селян у масову еміграцію до Америки. Протягом 1890-1910 рр. Із Галичини поїхали за океан 300 тисяч українців, ще більше з Буковини і Закарпаття. Чимало виїхало людей і з рідного Русова. Проводи на чужину нагадували письменнику похорони з масовим голосінням, що й викликало появу відомої новели “Камінний хрест” (1899). У ній Стефаник показує, як селянин Іван Дідух (прототип односельчанина Стефана Дідуха) десять років служив у війську, від хвороби й праці став “переламаним”, тобто зігнутим. Все життя він працював на своєму горбі, запрягав себе поряд з конем, робив більше і важче від нього, а кінців з кінцями звести не зміг. І вирішив, як і багато інших у селі, виїхати до Канади. У нього важке передчуття. Тому він робить камінний хрест, вибиває на ньому своє і жінчине ймення і встановлює на тому горбі, що весь вік його мучив, але був йому рідним.

Прощаючись із селом, він просить односельців справити по ньому поминки, а дружині, яка ще сподівалася на краще життя за океаном, сказав: “Аді видиш, де твоя дорога та й твоя Канада? Отам!”. Цим зіставленням Канади з могилою новеліст засуджує еміграцію як явище протиприроднє.

Прощання з рідним селом звучить тужливо, мов реквієм.

Іван Дідух виступає в новелі як втілення працелюбства, безмежної любові до землі, страждання і горя галицького народу. “Нема задурно їсти сонце і дощ пити”, - гомонів він до свого горба і каторжно трудився, збираючи по тому мізерний урожай. Горе від розлуки з горбом таке велике, що всі попередні злигодні здаються йому сонячною дниною, щасливим минулим. Драматизм переживань героя посилюється деталями, від яких холоне серце; тужливий спів зі старим Михайлом, танок із дружиною, камінний хрест на горбі. Цим автор художньо підкреслює високе почуття людської гідності, любові до рідного краю у затурканого селянина. За свідченням О.Кобилянської, між словами цієї новели “тиснулись великі сльози, мов перли”, письменник у творі потужною рукою життя витесав пам’ятник для свого народу.

Не меншим лихом, ніж еміграція, для народних мас було й рекрутство, а проводи до цісарської армії нічим не відрізнялись від проводів на цвинтар. Тому новела “Виводили з села” й написана у формі голосіння батьків за сином Миколайком, якого проводжали з села в далеку дорогу.

Значна частина новел В.Стефаника пройнята зворушливим ліризмом, в основі якого бажання змалювати найтонші переживання персонажа, збентеження людської душі.

Ще на початку творчого шляху В.Стефаника І.Франко дав влучну характеристику поетичному хисту письменника, назвавши його “надто добрим знавцем народної мужицької душі”, а його психологічну оповідь як “дійсний срібний проймаючий тон правдивого, широкого і глибокого чуття”.

                                                                            НОВИНА» — ШЕДЕВР СВІТОВОЇ НОВЕЛІСТИКИ

 «Людський біль цідиться крізь серце моє, як крізь сито, і ранить до крові. Людське щастя пересівається крізь душу, як сонце крізь хмару, і до неба мене вносить. Сто раз спадати з неба у сором людський — боляче». Ці слова Стефаник сказав про себе. Нехай вони будуть епіграфом до уроку аналізу новели «Новина».

Соромно і боляче — такі почуття пронизують автора цієї короткої художньої картини, вихопленої з жорстокого селянського життя.

Великий російський письменник, людина непростої долі Максим Горький, прочитавши новели Стефаника, сказав дуже влучно: «Як коротко, сильно і страшно пише ця людина». Справді, лаконізм вислову досягає у Стефаника крайньої межі, за якою — глибока прірва людського горя, страждань, важких переживань. Щоб збагнути оте «коротко», давайте звернемося до єдиного рядка. Пригадуєте, кинувши дітям кусень хліба, Гриць потрясає хату страшними прокльонами, які пронизують серце холодом і страхом. А що ж діти? Дівчата не слухали татової бесіди {яке мирне слово!), бо таке було щоднини — і щогодини, і вони привикли.

Що криється за цими словами? Голодні дівчатка не реагували на батькові крики, бо кусень хліба забирав до решти їхню увагу. Це — перше. А, по-друге, батько лементував щодня і щогодини) очевидно, тому, що шукав виходу із свого жахливого становища, а його не було... І, по-третє, діти таки відчували, що не зі зла батько кидає на них ті тяжкі прокляття.

«Сильно!» — сказав один письменник про іншого. А в чому ж ця сила? У тому, що нас (читачів) вражає кожне слово, кожен порух душі персонажів. Забуваємо про себе, сумуємо, жахаємось, думаємо, тобто перебуваємо під магічною дією художнього слова. Про могутню емоційну силу Стефаникових творів говорили ще його сучасники. Богдан Лепкий після прочитання новели «Сини» писав, що в нього «мурашки побігли по спині. Тремчу цілий, як у пропасниці, й заспокоїтися не можу. Не входжу в подробиці, не приглядаюся до форми, лише бачу нашу землю, нашого хлопа і його велике горе».
Писати коротко і сильно вдається далеко не кожному письменникові. Як знайти те єдино точне слово, за яким криється ціла картина людського життя, стан душі, горе і мука?

Василь Стефаник умів дошукуватися таких висловів, і називаються вони в теорії літератури художньою деталлю.

Художня деталь — така виразна подробиця або штрих, яка особливо збуджує думку, часто викликає в уяві цілу картину, робить зображення дуже відчутним і яскравим.

Стефаник — майстер художньої деталі. У «Новині» ми цей художній засіб зустрічаємо часто. Справді вражаюча, коротка словесна деталь здатна сказати все, що почував автор і його герої. Знайдемо в тексті опис голодних дітей: «їли хліб на печі... здавалось, що кістки в лиці потріскають».

Які ще деталі свідчать про виснаження дівчаток голодом?

«Очі... як олово» — єдине, що мало вагу; дівчата не їли, а «глемедали» хліб.

Так Стефаник підводить читача до того страшного слова, що обпекло батькову свідомість: «Мерці!»

Які художні деталі розкривають важкий психічний стан батька, що замислив жахливе?

Читаємо уривок: «Через кілька днів» до — «камінь, що давив груди». «Почорнів», «очі запали всередину», «камінь давив груди» — ці подробиці досить промовисті. І ще: чому очі запали?.. Бо дивилися не на світ, а «на той камінь, що давив груди». Чи можна сказати виразніше?!

Нарешті Гриць Летючий наважився здійснити свій намір; на душі стало ще важче, нестерпно важко. Тому він і «йшов довго лугами» та й став на горі. Що побачив з гори: долину, луг? Ні, його увагу прикувала тільки ріка — «велика струя живого срібла». Він несе в собі і сумнів, і жаль, і жах.

Які художні деталі передають батьківські муки?

«Гриць скреготав зубами, аж гомін лугом розходився», «чув на грудях довгий огневий пас, що пік у серце і голову».

І, нарешті, чому Гриць побіг, «борзенько взяв Доць-ку і з усієї сили кинув у воду»?

Учні скажуть: боявся передумати. Якби хоч на мить затримався, то навряд чи зміг би втопити доньку. Адже Гандзуню він уже відпустив, давши бучок від собак.

Яким штрихом так само виразно Стефаник передає внутрішній стан Гриця Летючого після того, що сталося?

Хотів іти через річку «мельдуватися», вступив у воду — й «задеревів».

«Страшно робиться», — признавався Лепкий, читаючи Стефаника. Від чого — страшно?

Страшно, якщо голод і холод, біда й нестатки штовхають на батьківський злочин, на дітовбивство. Страшно, що немає кому подати руку допомоги, що людська біда байдужа іншим, благополучнішим. Невже ніхто не міг запобігти лихові? Страшно, бо описаний Стефани-ком випадок — це не художнє перебільшення, не якась символічна картина крайнього зубожіння. Це — саме життя. Сюжетом «Новини» стала реальна подія, що трапилася в селі Трійці в 1898 році. Про це Стефаник пише в листах до Кобилянської та Морачевського. Страшно, бо суспільство, осудивши батьківський злочин, не хоче усвідомити свого злочину перед людьми.

Які почуття будить новела?

Однаково жаль і дітей, і їхнього батька, який не зі злості, а з відчаю топить своїх донечок, рятуючи так їх від голодної смерті. Він сам — найнещасніша жертва.

Уся ця страшна трагедія викликає протест проти негідного становища людини на своїй землі, бажання щось змінити, кличе до пошуку виходу з тяжкого становища.

Підсумки. Василь Стефаник виявив себе глибоким знавцем народної душі, складних тогочасних життєвих проблем, зокрема села. Він увібрав у своє серце людське горе, знайшов такі слова, «що можуть гриміти, як грім, і світити, як зорі». Недаремно «Новина» ще за життя автора була названа шедевром світової новелістики. Змальовуючи трагедію українського села, Стефаник усе ж вважав себе оптимістом, бо, пишучи, думав про майбутнє. Він справедливо обурювався, коли деякі критики намагалися зробити його поетом вмираючого села. У 1925 році він писав О.Дорошенку: «...критики, які прийдуть після Вас, назвуть мене здоровлям України». Він не помилився.
Домашнє завдання. Прочитати новелу «Камінний хрест». Визначити художні деталі, що розкривають психологічний стан Івана Дідуха, його дружини. Дати цитатні заголовки до кожного розділу

        КАМІННИЙ  ХPЕСТ  ЯК  ХУДОЖНІЙ СИМВОЛ ТPАГІЗМУ ЖИТТЯ  УКPАЇНСЬКОГО  СЕЛЯНИНА-БІДНЯКА  В  НОВЕЛІ  ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

                                                                           "КАМІННИЙ ХPЕСТ"

Емігpація. Скільки їх, укpаїнців, живе  за  коpдоном. Пpотягом  1890-1910  pоків  тільки з Галичини виїхало за коpдон 300 тисяч  укpаїнців.  Цієї  теми  тоpкалися  у  своїй твоpчості багато письменників. Та  й pозглядалося це питання по-pізному.  Бо ж і  покидали  свою батьківщину  люди з pізних пpичин.

У  Стефаника  в  "Камінному хpесті" емігpація - один з виходів для  селян з нестеpпного  становища,  пошуки  кpащої  долі. Безземелля,  занепад  селянських  господаpств,  загpоза смеpті - це штовхає селян  до  емігpації.  Але й  втpата батьківщини  для багатьох  була  pівноцінною смеpті. Так і з'явився камінний хpест на  "могилі"  живих людей як символ тpагедії у житті укpаїнців.

Hовела  "Камінний  хpест"  -  єдиний  твіp Василя Стефаника пpисвячений  темі  емігpації.  В  основу  твоpу покладено спpавжній факт.  Односелець  письменника,  емігpуючи  до  Канади, поставив на своєму  полі  камінний  хpест.  Він  і  понині  стоїть на найвищому пагоpбі в Русові.

Геpой новели Іван Дідух емігpує, піддавшись вимогам дpужини і синів:  "Два  pоки  нічого  в хаті не говоpилось, лише  Канада та й Канада..."

Іван  не  тішив  себе  ніякими  ілюзіями. Він пеpеконаний, що Канада - це могила для нього і дpужини.

Так,  на  гоpб  "щонайвищий  і  щонайгіpший  над усе сільське поле",  що його отpимав Іван Дідух у спадщину від батьків, на нього витpатив  селянин  молодечу  силу,  на ньому скалічився, постаpів і став господаpем.  Hе багачем, але свій шматок хліба був. А тепеp, на стаpість літ, господаpство, налагоджене такою катоpжною пpацею і неймовіpними  зусиллями,  Іван  добpовільно  залишає.  "Ця земля не годна кілько наpода здеpжіти та й кільки біді витpимати", - звучить pозпач у словах селянина.

Для  геpоя  pозставання з pідною землею - тpагедія. Пpойнятий стpашною  тугою,  Дідух почував себе як камінь, викинутий хвилею на беpег. Та й весь він наче закам'янів.

Каpтини пpощання, сповіді, жалібний  спів,  божевільний танець - все це  намагання  автоpа  показати читачеві наpодну недолю,  людське  гоpе  і  водночас  сподівання тpудівника на кpаще майбутнє.

Василь  Стефаник  -  великий  знавець  психології людини в її найкpитичніші  хвилини  життя. Письменник часто подає свого геpоя в ситуації  відчаю, pозпуки, захмеління з гоpя, тобто в такому стані, коли  наболіле  виpивається  на  зовні.  Камінний  хpест зі своїм і жіночим  іменами,  поставлений  Іваном  Дідухом на глиняному гоpбі, став пам'ятником не лише його pодині, а й всім тим тpудівникам, які виїздили  до  "Гамеpики" й Канади, котpі асоціювалися у Стефаника з могилою, став символом тpагізму життя селянина-бідняка, емігpанта.

        Чуєш, бpате мій,
        Товаpишу мій,
        Відлітають сіpим шнуpком
        Жуpавлі в виpій.
        Чути: кpу! кpу! кpу!
        В чужині умpу,
        Заки моpе пеpелечу,
        Кpилонька Зітpу
            ( Богдан Лепкий ).

           
Федір Погребенник

                                                                               «…ЇЇ ЛЮБИВ АЖ ДО СМЕРТІ»

Троєцька плебанія над Прутом: звичайна й незвичайна попівська оселя. Гарний дерев'яний будиночок під лісом. Перед хатою городчик із квітами, де навесні, влітку і восени порається господиня. За хатою — аж до Прута — великий сад, пасіка. Скинувши рясу після вранішнього богослужіння, тут цілий день клопочеться господар, Василь Калитовський, доглядаючи дерева і божі бджілки. Навкруги тиша. її порушує лише птаство.

З пагорба, на якому стоїть хата-плебанія, збудована попові громадським коштом, відкриваються прекрасні панорами: з півдня — на близькі карпатські гори, зі сходу — на надпрутську долину, що тягнеться, доки сягає зір.

...Листопад 1898 року в Євгенії та Василя Калитовських був особливим: у них гостював Стефаник. Щось гнало його від рідної хати до приятелів, від приятелів вабило до рідної хати, до матері, яка потрібна була йому, як малій дитині. Тільки під її опікою почувався щасливим. А тепер вона, хвора, мучилася, і він мучився біля неї, не міг дивитися на її страждання.

Як тільки матері полегшало, поїхав з Русова до недалекої Трійці. Треба було заспокоїть розбурхані нерви, відпочити в оточенні приятелів, побачитися з Євгенією...

Осінні роботи вже пороблено. У Калитовських стало більше часу для гостей, серед яких Стефаник завжди був на першому місці. Тут він мав свій покоїк, де міг працювати.

Вставав рано. Ішов через сад, що весь тремтів у золотому промінні, до Прута. Любив цю тиху ріку, яка, здавалося, перетнула його життя на дві половини — лівобережну й правобережну. На одній половині щасливе дитинство, добра мати, срібний плужок у полі, білі вівці. І голосна пісня, і сміх дитячий — його Русів, його селянське середовище. На другій половині, у Коломиї, куди батько перевозив його через Прут,— перші дитячі жалі й болі.

Йдучи вниз до річки, думав над своєю долею. Великої радості від навчання не мав. Відчувай, медицина не була його покликанням. Але що робити? Залишати навчання? З чого тоді жити? З літератури? А чи дасть вона той прожиток?

Всюди, куди б не тікав сам від себе, стояли перед його очима змарнілі обличчя змучених людей, всюди ранили душу страшні картини народного життя.
Мов грім, село приголомшила звістка: вдівець Михайло втопив у Пруті свою меншу дівчинку, хотів іще втопити й старшу, але — випросилася.

Дітовбивця... Що штовхнуло на цей злочин?

Ходив по селу, розпитував людей. Щоб тут, у цих побожних, тихих селах, де «не убий» мало силу предковічного морального закону, могло щось таке трапитись — не міг повірити, поки... не побачив своїми очима оту старшеньку дочку Михайла, яка випросилася, на власні вуха не почув її страшні слова... Вона прийшла до Калитовських — схудла, змарніла, лише шкіра та кості, та чорні, мов вуголь, стражденні очі.

— Ми дуже бідували, неня нам померли, залишилися малі, голі й босі. Доки було тепло, ходили в поле, збирали колоски, десь барабольку знайшли. Дєдя ходив по заробітках, щось приносив, годував нас, обпирав. А як похолоднішало, роботи на полі закінчилися, стало тяжко. Ми мерзли, не мали що їсти, марніли.

Дєдя все ходив по людях, випрошував для нас їжу, все журився, ледве вже ноги сам волочив. Одного разу прийшов якийсь такий страшний, геть зчорнілий. Зварив нам останні кілька бараболь, що були в хаті. Як попоїли, то він сказав: «Збирайтеся, підемо десь у гості...» Одягнув на нас драночки, а мене за руку, й ми пішли.

Йшли лугами, аж поки не стали на горбі, звідки було видно всю долину. У місячнім світлі холодно і страшно блищала ріка. Дєдя не міг йти далі, ніби задеревів. А потім побіг із Доцькою на руках, а я за ним. Нараз з усієї сили кинув її у воду — навіть крику не було.

— Дєдику, не топіт мене, — крикнула я, — не топіт!

Він зупинився закам'янілий. Мовчав, а потім тихо сказав:

— Та не буду, як си просиш, не буду, але тобі би ліпше, а мені однаково сидіти, ци за одну, ци за дві. Будеш бідити, небого, змалку й до останку...

Я злякано мовчала, дєдя був як без пам'яти. А потім приязно мене погладив по голові, ніби прощєвси зо мнов, та й порадив:

— Аді, оцев стежков вертайси в село, зайди до першої ліпшої хати та скажи, що дєдя хотів тебе утопити, але ти випросиласи, а він пішов мельдуватиси, бо Доцьку утопив, аби не мучиласи. А я буду мучитиси...

А коли я вже пішла, дєдик нараз крикнув за мнов:

— А на тобі, Гандзюню, бучик, аби-с мала чим від псів обгонитиси, з ним безпечніше.

І показувала прут з лози...

Стефаник занімів з болю, слухаючи дівчину. Тулив Гандзюню до себе, а в очах йому світилися сльози. Хто привітає цю круглу сироту, хто зрозуміє муки її батька-дітовбивці, розкаже про його драму? Він мусить сповістити світові, що в його краю є такі «злочинці», мусить зняти з грудей Михайлович: той тяжкий камінь.

...Якби Стефаник не написав «Новини», а лиш залишив той шкіц новели, що дійшов до нас у листі до Вацлава Морачевського, то й цей людський документ варто було б друкувати у вибраному письменника як звинувачення жорстокому світу.

Все більше задумувався Стефаник і над особистою долею. Євгенії Бачинської не стало в самому цвіті, Софія Морачевська,   до   якої    горнувся    серцем, невільниця своєї долі, карається, як і він, але переступити ті пороги, що їх розділяють, не може: обоє надто поважають її чоловіка Вацлава. Давня приятелька Ольга Гаморак — добра, як сестра, розуміє його з погляду, давно чекає на одне-однісіньке слово: «Люблю...» А він? Чи вагається, чи не впевнений у своїх почуттях, чи на перешкоді сестра Ольги — Євгенія... Що його тягне так до Трійці? Прецінь Євгенія має свого Василя, має добру родину — і не маг. щастя...
Відколи почав бувати в Калитовських, відчув, що Євгенія ставала йому все дорожчою. Делікатна душею, врівноважена характером, розбитна розумом, вона прагнула в світ прекрасного, любила літературу, музику, любила людей.

...Троєцька плебанія вже жила своїм життям: отець Василь, відкашлявшись, почав нишпорити по господарству, вдавав бога на Олімпі, Євгенія готувала сніданок, наймичка Марця гримала мисками на кухні. В хаті був високий гість, готувалися смачні страви. Між сніданками, обідами й вечерею — політика, література, пасіка, полювання, і, звичайно, церковні треби: хто народився, одружився, помирає — все знали на плебанії, все знали її господарі й Стефаник.
Василь сідав на покуті, благословляв хліб, сіль, запрошував до трапези. Час від часу заходився кашлем, тоді промочував злегка горло. Розповідав придибашки зі свого полювання. Казав, що мусить деколи переступати святе письмо, стріляючи в куцохвостого зайця чи руду лисицю. Господнє повчання «всякоє диханіє да хвалить Господа!» спочатку путало йому руки — не міг стріляти дробину. А потім призвичаївся.

— А, прошу, дорогий приятелю, призволяйтеся! — сказав до гостя. — Що бог послав, і що я вполював. Сьогодні ж свята неділя.

Точилася тиха, мирна розмова. Отець вів перед, не вдаючись у високі матерії, говорив про буденне, що його оточувало, що переживав.

Євгенія більше мовчала. З благоговінням дивилася на Стефаника. Він розумів її душу, знав, як гнітить її щоденна нудна робота, цей вузький світ, що обмежувався плебанією. Не могла  надто скаржитися  на   Василя — він шанував її, любив, але... не розумів. У душі Євгенії   крадькома   почала   вибруньковуватися ніжна, прихована для людського ока приязнь до молодшого від неї на вісім років Василя  Стефаника.  Вона стримувала своє почуття, як  могла: одне те, що знала про ставлення Стефаника до своєї незаміжньої сестри  Ольги,  друге — що була  заміжня... Стефаник теж це розумів — і мучився. Але   мовчати не міг. Мусив освідчитися. Мусив перейти через болючу для Євгенії й нього відмову...

То сталося восени  1899 року. Шелестіло під ногами  пожовкле листя, у  петрилівському лісі каркало вороння. Ходили по саду, вслухаючись у повів вітру. Пригрівало осіннє сонце. Мовчали.

—     Пані Геню, я щиро дякую за хвилини щастя, що ви мені даруєте.

—     Та й я вам дякую,— відповіла тихо, збентежено. — Моє життя, знаєте, дуже одноманітне: кухня, діти, церква. Оце й усе...

—     А моє дуже неспокійне. Тільки тут, у Трійці, відпочиваю, хоча моя душа тисячними очима на все дивиться, все вбирає в серце.

—     І мої болі, мої страждання...

—     Так дорога Геню. Вона все бачить... Ви більше не можете мучити себе в цій клітці, і я не можу без вас... Мушу мати людину, яка розуміє кожен порух мого серця. Будьте нею ви, дорога Геню.

—     Не можу,— ледь сказала. — Знаю, що роблю вам боляче. Мені ще тяжче. Буду біля вас у думках своїх, у мріях, благословлятиму нечутно й незримо, коли на білий папір будете класти писані кров'ю серця рядки свої. Кажуть, поети найкраще пишуть, коли страждають. Хай страждання, мимоволі завдані вам, дорогий мій, переллються в мужнє слово. Ви мусите все переболіти. Простіть мені...

Взяв її ніжно за руку, пригорнув. У очах світилися сльози...

Колія летіла до Кракова. Миготіли попри вікна галицькі села, маленькі містечка.

На столі, що стояв у куті високої кімнати, в картонній касеті, чекали на нього рівно нарізані подовгасті шматки білого цупкого паперу з позолоченими берегами. Рідко коли дозволяв собі таку розкіш — найкращий папір, який міг знайти в Кракові. Для свого серця роздобув його, для свого зраненого слова. Його почуття мали перейти з глибини душі, з її потаємних закапелків, на цей папір і дійти до неї, до людей. Не соромився, не ховав того, що боліло. Ще як його малого водили до церкви, бачив образ Божої Матері з відкритим серцем. Тепер він відкривав своє серце людям — через сповідь Євгенії.

Беру, як святиню, в руки аркуш паперу, перев'язаного золотистою ниткою. Здається, тримаю серце   Стефаника, в долонях тремтливе, бентежне,   здається,   чую   його живе биття.

Під заголовком вивів дрібним почерком «Писано для Євгенії Калитовської на її уродини дня 28.11.1899». Спочатку ця сповідь буде звернена лише до неї, Євгенії. Згодом свій символ віри Стефаник переробить, надасть йому ширшого громадянського звучання, зверне до людей, розкриє їм свої болі.

У напівгарячковому, збудженому стані водив пером по білому папері, говорячи сам до себе: «Білими губами впівголос буду Вам казати за себе. Ні скарги, ні смутку, ні радості не чуйте! Я пішов від мами у біленькій сорочці, сам білий»...

Він беріг цю білу сорочку від бруду життя. Ходив у ній, простій сорочці, до школи, до гімназії. Паничики сміялися з мужицької сорочки, ранили його серце.
Діточий світ, шовком тканий, сріблом мережаний, почав бліднути. Перед ним стояв світ інший — новий і чорний. Ловив його за поли, казав: скинь мужицьку сорочку, забудь мужицький світ — паном будеш.

Не погоджувався. Не піддавався на лукаву намову.

Думки стелилися довгими скибами чорної ріллі, поїли його самотою, меланхолійним сумом, потом солоним, піснями тихими, що снувалися по полю за орачами. А на вечірньому обрії бачив дим із вогнища, що діти, пасучи вівці, запалили. Хотів, аби ці дитячі візії тримали його якнайдовше в своїх обіймах.
Але в його свідомість уривався й інший світ, той, де чорна машина, що з червоного рота тяжким димом стогне, той, де панує облуда, неправда — панський світ. Не любив його, ненавидів!

Створив собі власний світ. Вимріяний — і реальний. Шліфував його, як дорогоцінний камінь, леліяв, як запашну отаву. Хотів цей світ замаїти всіма квітами рідної землі. По тому світу пливуть невидимі неводи його сердечних бажань...

Євгенію вразив сумний дарунок зболілої душі, стривожила туга, безнадія, те, що в ньому «ані одного промінчика щастя не видно».

Стефаник відчував, що не все сказав, і не зовсім так, як хотів. На тій емоційно-ліричній хвилі, що нуртувала в його серці, наступного року до дня народження Євгенії написав новелу-поезію в прозі — «Дорога», яка дала назву його третій збірці новел.

Ользі та її сестрі Євгенії моторошно робилося, коли читали «Конфітеор» і «Дорогу». Не рятувало пояснення Стефаника, що «Конфітеор» написано в манері «правди й поезії». Правда була надто болюча, поезія — дуже сумна.

«Ваше признання дуже прикре,— писала авторові Ольга. — Тут показалися як безнадійний песиміст. Нічого веселого та щасливого нема ані поза Вами, ані перед Вами... Ви, син бідного народу, маєте бути сильні, щоб Вата оборона була сильною». Євгенія, прочитавши «Конфітеор», 9 березня 1899 року сповіщала автора: «Обдарували-сьте мене найкращим дарунком своєї власної зболілої душі. Приймаю його зі співчуттям і вдячністю, горджуся ним. Буде се найкраща й найдорожча пам'ятка моя... Всіх слів подяки замало. Читаючи його, мусила-м чути радість задля великої краси, мусила-м чути смуток, бо ані одного промінчика щастя не видно... Якби я хотіла принести Вам те щастя...»

...Минув майже рік, поступово влягалися пристрасті в серці Стефаника. Втрачалася гострота особистих переживань, на хвилях яких народилися згадані поезії в прозі, призначені не для друку, не для всіх. Зайшла мова про можливості їх публікації. І Ольга, і Євгенія вважали, що була б втрата для літератури, коли б вони не побачили світу.

Те, що народилося під серцем, у пориві сердечного зізнання знову перейшло через душу, вилилося на папір у новій редакції: 1901 року в «Літературно-науковому віснику» з'явився «Конфітеор» під назвою «Моє слово». Того ж року побачила світ і поезія в прозі «Моє слово» — обидва твори дали назви збіркам прози Стефаника.

Обидві книжки отримала в дарунок і Євгенія Калитовська, яка з неприхованою любов'ю писала до Стефаника: «Моїм бажанням є, щоби впереді Вас світила надія, не поміж могилами блукати Вам, але йти дорогою, квітами устеленою... Ви маєте збирати «золоте жниво Вашого чуйного серця».

Мине понад тридцять років. Вже не буде серед живих ні Ольги Гаморак, ні Євгенії Калитовської. «Моє слово» знову оживе — в театральній виставі за новелами Стефаника.   Надихане  поетичним  образом   Євгені* сповідь поета звучатиме на сценах у Львові й Коломиї, у Русові   й Кутах. Тоді ж, під упливом інсценізації новел, Стефаник скаже про своє «Слово»: «Це був приватний лист, який я написав до жінки, що її любив аж до смерті».

Надіслала викладач будівельного технікуму транспортного будівництва Ясинуватський Муравльова Оксана Володимирівна, Донецька обл., м. Ясинувата

_{Реферати, домашня робота з української літератури скачати, підручники скачати безкоштовно, онлайн уроки, запитання та відповіді}