KNOWLEDGE HYPERMARKET


Конспект уроку до теми: Іван Карпенко-Карий. Талановитий драматург-новатор. Життєвий і творчий шлях

Гіпермаркет знань>>Українська література >> Українська література: Життя і творчість Івана Карпенка-Карого – одного з корифеїв українського театру


План-конспект уроку з курсу «Українська література 10 клас» з теми «Іван Карпенко-Карий. Талановитий драматург-новатор. Життєвий і творчий шлях».



Тема заняття:    Українська драматургія і театр ІІ половини ХІХ ст. – початку ХХ ст. Іван Карпенко-Карий. Талановитий драматург-новатор.

                                                                                         Життєвий і творчий шлях


Мета заняття:  
Навчальна -    Охарактеризувати умови розвитку драматургії і театру в другій половині ХІХ ст., показати розвиток аматорського руху, боротьбу за реалістичний народний театр

Виховна -    Виховувати патріотичні почуття стосовно культури України

Розвиваюча -    Розвивати творче мислення, знайомлячи зі створенням українського професійного театру, з групою корифеїв драматичного жанру та їх діяльністю.

Вид заняття:    лекція

Вид лекції:    оглядова лекція-бесіда

Форма проведення заняття:    бінарне заняття


Міжпредметні зв’язки

Забезпечуючі    Історія України
Забезпечувані    Українська драматургія

Методичне забезпечення:    опорні конспекти, тексти драматичних творів


Література:    


1.    Єфремов С. Історія українського письменства. — К., 1995.
2.    Історія української літератури: В 8 т. — К., 1969. — Т. 4, кн. 1—2.
3.    Історія української літератури: В 2 т. — К., 1987. — Т. 1.
4.    Історія української літератури XIX століття: В 3 кн. — К., 1997. — Кн. 3. 70—90-тіроки XIX ст.
5.     Карпенко-Карий І. Твори. – К., 1987
6.     Галабутська Г. Життєві і творчі обрії Карпенка-Карого // Дивослово. — 1995. — № 12.
7.     Дем'янівська Л. Іван Карпенко-Карий: Життя і творчість. —К., 1995.


Технічні засоби навчання
     комп’ютер


                                                                    ХІД ЗАНЯТТЯ


1.   Організаційний момент 
  
1.1 Привітання студентів    
1.2 Підготовка аудиторії до заняття, перевірка наявності студентів.    

2.   Ознайомлення студентів з темою та навчальними цілями заняття
 
Українська драматургія ІІ половини ХІХ ст. Іван Карпенко-Карий. Талановитий драматург-новатор. Життєвий і творчий шлях    

3.   Мотивація навчання необхідне знання теми для морального розвитку особистості

1. Із тези Ростислава Пилипчука виокремте й проаналізуйте важливі ознаки драматичного твору: «Всі п'єси І. Карпенка-Карого позначені динамічністю дії, яскравою сценічністю, що забезпечувало їм успіх у глядача. Майстер діалогу, Карпенко-Карий не гребував також таким традиційним засобом, як монолог, особливо внутрішній, який, однак, ніколи не порушував загальної динаміки твору. У кращих п’єсах І. Карпенка-Карого завжди спостерігається єдність змісту і форми. Психологізм його героїв розкривається в конкретних подіях, у думках і вчинках».


2.Запам'ятайте літературознавчі терміни:
Комедія — драматичний твір, у якому дійові особи зображуються у смішних ситуаціях, нещадно висміюються людські пороки та негативні соціально-побутові явища. Майстрами комедійного жанру вважають Лопе де Вегу, Кальдерона де ла Барку, Вільяма Шекспіра, Жана Батіста Мольєра, Олександра Грибоедова, Миколу Гоголя, Івана Котляревського, Михайла Старицького, Івана Карпенка-Карого.
Трагедія — драматичний твір, в основу якого покладено гострий конфлікт. Головна дійова особа трагедії переважно діє в екстремальних ситуаціях, потрапляє у безвихідне становище і гине фізично або морально, здійснюючи подвиг або спокутуючи свою вину. Для трагедії характерна висока амплітуда напруги, перипетії сюжету такого твору постійно вимагають від головного героя особистісного вибору, герой переживає широку гаму пристрастей, розчарувань, мук совісті, жалю, відчаю, гніву тощо.


3.    Які комедії українських та зарубіжних драматургів ви знаєте?


4.    Пригадайте з уроків зарубіжної літератури, хто з давньогрецьких поетів та майстрів епохи Відродження уславився своїми трагедіями.

4.   Актуалізація опорних знань (опитування)

Тематичне опитування за романом «Хіба ревуть воли, як ясла повні»

1. Як ви ставитеся до того, що Іван Вареник, він же — Остап Хрущ, приховав від громади, священика і самої Мотрі, що на Дону в нього вже є сім'я?
2. Чи могла материнська нелюбов у дитинстві накласти відбиток на психіку Чіпки й зумовити в майбутньому його ненависть до матері? Відповідь належно обґрунтуйте.
3. Чому сільський голова і писар після нічного нападу на них Чіпки, Лушні, Матні і Пацюка навіть не шукали винних, хоч і здогадувалися, хто це зробив?
4. Як ви вважаєте, чому спроби Чіпки протистояти суспільному злу були приречені на невдачі?
5. З якою метою в романі виведено образ Василя Пороха? Чи можна його вважати порядною людиною? Чи слід зарахувати його до «пропащої сили»? Чому ви так вважаєте?
6. З якою метою у творі підкреслено, що як колись звістка про кріпацтво вкоротила віку Миронові Ґудзю, так звістка про скасування панщини звела в могилу Василя Семеновича Польського? Чому автори роману проводять саме таку паралель у долях двох абсолютно різних персонажів?
7. Як ви розцінюєте факт приятелювання Чіпки з Дмитренком?
8. Чому головний герой твору радів, що його обрали не просто в земство, а ще й в управу? Чи виношував Варениченко якісь користолюбні плани з цього обрання? Якими були мотиви його діяльності в земстві?
9. З якої причини Чіпка звернув на бандитську стежку? Чому він не зважив на прохання дружини припинити розбій?
10. Чому за світоглядом свекруха для Галі була ближчою, ніж рідна мати?
11. Як Галя ставилася до розбишацького ремесла батька? Чим було викликане Галине самогубство?

5.   Коментар відповідей та робіт  студентів    

Короткий аналіз відповідей, виставлення оцінок  

 
6.  Викладення та вивчення нового матеріалу (лекція)    
Якби ми дожили до національного театру,
то ми би стали нацією.
(Йоганн Фрідріх Шиллер)


                                                  Українська драматургія і театр 70—90-х років ХІХ століття


70-і—90-і роки ХІХ століття для духовного розвою України виявилися надзвичайно складними. Протистояти жорсткому наступу урядових антиукраїнських тенденцій (згадаймо горезвісні Емський указ і Валуєвський циркуляр) у цей час могла тільки творча інтелігенція. Чому? Після скасування кріпосного права відбулося різке розшарування селянства, яке було зайняте або виживанням і каторжною працею, або гонитвою за прибутками, купівлею землі й розширенням господарств. У місті розорені хлібороби поповнювали ряди пролетаріату, деградували морально, русифікувалися. Змінити ситуацію на краще у той час могли інтелігенти-патріоти, здатні працювати з ентузіазмом й усвідомленням своєї місії. Про національні інтереси дбали письменники, проте вони не могли охопити найширших верств населення. На часі стала поява національного театру, передумови для якого вже були створені, адже саме Україна відзначалася розмаїттям талантів співаків і акторів. Серед них були люди, які відзначалися високою національною свідомістю. Наприклад, визначний комік Карпо Соленик (1811—1851) двічі відмовлявся від пропозицій перейти на російську імператорську сцену, натомість обираючи невлаштоване життя в мандрівних напівпрофесійних трупах, які виступали переважно в Харкові та Одесі.

Театр корифеїв, який постав на українських теренах вагомо, професійно й зримо, — це унікальне явище в історії світового сценічного мистецтва. Слово корифей прийшло у нашу мову з античних часів. У грецькому театрі корифеєм називався заспівувач у хорі. На українському ґрунті це слово набуло дещо іншого лексичного відтінку і вживалося в значенні «перший». Сини й дочки України, передусім брати Тобілевичі: Іван Карпенко-Карий (1845—1907), Микола Садовський (1856—1933) та Панас Саксаганський (1859— 1940), створили спочатку аматорські, а згодом — професійні театральні трупи й зробили сцену підмостками морального й патріотичного виховання широких верств народу. Маємо феноменальний випадок в історії світової культури, коли, жертвуючи задля розпочатої справи маєтками, нехтуючи кар'єрою, здоров'ям, а деколи й свободою, театральні діячі зводили храм мистецтва, що гарантував нації зрілість і рівність у культурних здобутках серед європейських народів.

Ті, кого називають корифеями українського театру, маючи дворянське походження і неабиякі інтелектуальні здібності, могли б у славі й розкоші працювати артистами Імператорського театру, вибравши життя в столиці. Та ці талановиті люди обрали шлях служіння рідному народові, становлення й розвитку національного театру. Всупереч обставинам, ніхто з них не зрадив своїх ідеалів, не похитнувся в рішенні утверджувати українське мистецтво, незважаючи на злидні, переслідування й життєві випробування. Вони присвятили своє життя і натхнення театрові, який потрібен був рідному народові.


У 1882 році Марко Кропивницький створив театральну трупу, яка згодом дістала назву театру корифеїв. Для діяльності трупи вкрай необхідними були великі кошти й належна реорганізація. Продавши свій маєток, Михайло Старицький збільшив кількість акторів трупи, підвищив їм зарплатню, подвоїв хор, створив оркестр, запросив для роботи в театрі талановитих художників-декораторів. До акторського складу увійшли справжні самородки, якими міг би пишатися навіть столичний театр.

Високий професіоналізм театру корифеїв засвідчувала насамперед постійна потреба виставляти не просто соціально-побутові п'єски і водевілі, а й складні музичні драми, опери, оперети, що вимагали неабиякої майстерності й наявності оперних солістів. Ролі-партії в операх «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Утоплена», «Різдвяна ніч», опереті «Енеїда» Миколи Лисенка, в операх «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського, «Катерина» Миколи Аркаса, «Роксолана» Дениса Січинського потребували професійної постановки голосу виконавців і неабияких природних вокальних даних. Однак і цей рубіж було успішно взято.

Марія Тобілевич (на сцені — Садовська-Барілотті) опанувала італійську школу вокалу співака Барілотті, який так закохався спочатку в переливи її голосу, а пізніше й саму жінку, що одружився з нею. Марія Заньковецька навчалася співу у професора Гельсінгфорського відділення Петербурзької консерваторії Гржималі. Крім талановитих співаків, театр корифеїв співпрацював і з тогочасними композиторами. Крім Миколи Лисенка, який прислужився корифеям, а значить, і всій Україні чи не найбільше, за честь писати музичні твори для їхнього театру мали Петро Ніщинський, автор музичної картини «Вечорниці» до драми Тараса Шевченка «Назар Стодоля», Кирило Стеценко, автор музики до трагедії Спиридона Черка-сенка «Про що тирса шелестіла».

Засновники театру корифеїв були не лише національно свідомими й жертовними людьми, а й добрими знавцями своєї справи, які вміли і не боялися давати відповідь на злободенні питання доби. Михайла Старицького, наприклад, дуже обурювало поширене у той час міщанське розуміння призначення театру як розважальної інституції. Не міг він також погодитися з тим, що у багатьох творах, які йшли на сцені, було спотворено не лише українську дійсність, а й моральне обличчя всього народу. У листі до Володимира Барвінського, редактора львівської газети «Діло», Михайло Старицький із болем і образою писав: «З чого до сього часу сміялись у всіх українських водевілях? З мужика ніби дурноголового: завжди він — дурень, жінка — хитра і непутяща, москаль — вища мораль і розум. Я перший, можу сміло сказати, на посмішище у водевіль вивів не мужика, а панів, а що такі панки у нас суть, що це живі типи — Ви краще прислухайтесь до наших часописів!»
Влітку 1884 року театр корифеїв гастролював у Воронежі. Газета «Воронежский телеграф» так відгукувалася про їхні постановки: «В останніх спектаклях трупа п. Старицького удостоїлась таких овацій, яких не пам'ятає Воронеж. Особливо захоплено проводжала публіка талановитого актора і виконавця п. Кропивницького і п. Заньковецьку, що стала улюбленицею публіки за задушевність у грі. Завіса підіймалася мінімум двадцять разів. Публіка почала розходитися тільки тоді, коли світло у театрі згасло. В цьому проявилась загальна думка, а власне, і найвірніша оцінка артистів».

Заходи урядовців, спрямовані на придушення демократичних віянь в українському театрі, набули системного характеру. Керуючись поправкою до Емського указу, київський губернатор упродовж 1883 — 1893 років забороняв театрові корифеїв ставити українські п'єси на підлеглій йому території, тобто на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині, Поділлі. Інші градоначальники та губернатори теж утискали права корифеїв, а цензура категорично заборонила ставити зарубіжні драми українською мовою і обмежила репертуар театру побутовою тематикою. Та й ці драми можна було грати лише після вистави російською мовою, причому кількість актів у російській п'єсі мала бути не меншою, ніж в українській. Іван Карпенко-Карий справедливо обурювався: «Де збільшує витрати і відганяє публіку, яка абсолютно не розуміє, для чого ставити кожний вечір п'ять нестерпних водевілів, тим більше, що водевілі йдуть щоденно одні й ті ж, так як ставити нові не в змозі жодна трупа».

1885 року театр корифеїв поділився на дві автономні трупи. Основний склад акторів залишився у Марка Кропивницького, а Михайло Старицький сформував новий колектив. До старих адміністративних бід додалися нові: цензура вирішила не допускати до сцени жодних нових українських п'єс. Залишалося інсценізувати вже дозволені цензурою твори, але ці п'єси, як підкреслював Михайло Старицький у листі до Івана Франка, «були геть неможливі до постанови на сцені». Тож їх доводилося переробляти. Саме так, наприклад, на основі п'єси Івана Нечуя-Левицького «На Кожум'яках» народилася блискуча комедія Михайла Старицького «За двома зайцями». Втім, автори першотворів не завжди виявлялися благородними людьми. Інколи, переконавшись, що перероблений твір став явищем у мистецькому житті, вони заявляли про свої претензії на авторство, вимагали гонорару, звинувачували Михайла Старицького в літературній крадіжці — плагіаті. Після десяти років поневірянь зі своєю театральною трупою в 1893 році корифей покинув театр і оселився в Києві, де поринув у літературну роботу. Проте така праця не давала прибутків, і Михайло Петрович зазнав на схилі своїх літ нестатків.

Трупа Марка Кропивницького, який віддав улюбленому дітищу загалом сорок років свого життя, завдяки високопрофесійній діяльності цього режисера набувала все більшого авторитету. Ще задовго до творчих ідей геніального російського режисера Костянтина Станіславського (1863—1938) Марко Кропивницький практично на сцені втілював основні постулати єдиного ансамблю. Його талановитий учень Іван Мар'яненко так описував гру акторів у трупі: «У Кропивницького з ідеєю даної п'єси зливалося все: виконавець центральної ролі, хорист, статист, оформлення, деталь — усе гармонія. І це злиття складних елементів спектаклю в одне художнє ціле російський глядач уперше побачив тільки в спектаклях малоросійської трупи». А петербурзький театральний критик Олексій Суворін, який довго не хотів визнавати українського театру як явища, у статті високо поцінував акторські здібності Марка Кропивницького у ролі батька Софії в п'єсі Івана Карпенка-Карого «Безталанна»: « Він увесь у своїй роботі і співає з привички, співає для себе. Він ні разу не гляне на публіку, він не підкреслить жодного слова. Для артиста публіка не існує, існує для нього тільки та особа, в якій він живе на сцені. Де ж бо і є справжня творчість».

Марко Кропивницький як драматург уміло використовував багатющу мовну скарбницю свого народу. Таку чисту, виграючу всіма барвами поезії і гумору мову, як у його творах, мало в кого можна було зустріти. Пісні, жарти, приказки, дотепи переливаються в його творах перлами-самоцвітами, як гірське джерело. Деякі сценки, на думку Івана Франка, наче зумисно були написані як найвагоміший аргумент проти неправомірності царських заборон друкованого українського слова, адже завжди вигідно підкреслювали красу мови ошуканого й скривдженого колонізатором народу.

Патріотичні переконання, жертовне служіння українському народові не минули для Марка Кропивницького безслідно. Після струсу мозку від спущеної на нього на київській сцені важкої завіси корифей почав глухнути, а на старість перестав узагалі чути. Як Бетховен, що найкращі свої музичні твори писав, будучи глухим, Кропивницький створював свої унікальні сценічні образи, читаючи зміст реплік акторів-партнерів по губах.

Особливої слави серед корифеїв справедливо заслужили троє братів Тобілевичів. Найталановитішим на сцені був колишній бравий офіцер Микола Садовський, Георгіївський кавалер російсько-турецької війни, який ще в Бендерах створив аматорський гурток з військових, залучивши до постановок талановиту дружину офіцера Хлистова — майбутню зірку української сцени Марію Заньковецьку. Заради театру Микола Садовський подав у відставку, нехтуючи блискучою кар'єрою.

Актор Гнат Юра (1888 — 1966) у своїх спогадах наголошував, що природа наділила Садовського і вродою, і талантом: « Маючи виняткові сценічні дані, високий зріст, статуру, чудову зовнішність, приємний оксамитового тембру голос, могутній темперамент, велику сценічну привабливість, — Микола Карпович немовби самою долею був призначений для виконання ролей героїчного минулого: Богдана Хмельницького, Сави Чалого, Гната Карого... Але разом з тим Садовський був яскравим виконавцем характерних і комедійних ролей. Майстер сценічного перевтілення, він завжди знаходив для своїх персонажів нові, своєрідні риси, цікаві барви». До того ж, Микола Карпович не вдовольнявся виключно акторським мистецтвом. Попрацювавши сім років під керівництвом таких метрів, як Михайло Старицький і Марко Кропивницький, Микола Садовський теж знайшов смак у режисурі. Сучасники корифея сходилися на думці, що в його особі Україна отримала режисера, здатного осягати ідейну сутність і стильові особливості п'єси, здійснити постановку на сцені найскладнішого для виконання твору. Десять років Микола Садовський очолював театральну трупу, а в 1899 році приєднався до братів, які з тріумфом виступали на сценах України, Росії, Польщі, Литви, Кавказу.

Талановитий майстер сцени, актор Іван Мар'яненко (1878 — 1962) мав нагоду бачити кілька спектаклів у виконанні об'єднаного театру корифеїв і професійним оком оцінити їхню гру. Постановка драми Михайла Старицького «Богдан Хмельницький», у якій Садовський грав роль гетьмана Богдана, Саксаганський — роль Богуна, Заньковецька — Олени, а Кропивницький — полковника Барабаша, залишила у Мар'яненка найкраще враження.

Микола Садовський тримався на сцені природно й невимушено, наче гетьманування було написане йому на роду, а козацьке вбрання було для нього звичайним, буденним одягом. Упродовж вистави — жодної штучної пози, жодного красивого театрального жесту. Та попри зовнішню стриманість, Садовський був надзвичайно яскравий і глибоко емоційний у розкритті духовного світу Богдана Хмельницького. Незрівнянним також був Микола Карпович і як виконавець народних пісень, танцюрист, актор комедійного жанру. Його Шельменко («Шельменко-денщик» Григорія Квітки-Основ'яненка), Москаль («Москаль-чарівник» Івана Котляревського), Боруля («Мартин Боруля» Івана Карпенка-Карого) надовго запам'ятовувалися глядачам.

Коли брати Панас та Іван покинули трупу Миколи Садовського, вони створили «Товариство російсько-малоросійських артистів», яке діяло з 1895 року і яким успішно керував Панас Саксаганський. Кадровий офіцер у минулому, Панас відзначався організаторськими здібностями, сценічною зовнішністю: голос, статура, пластика рухів, міміка — все це найкраще виявлялося в театрі. Російський театральний діяч Володимир Немирович-Данченко (1858—1943) називав Панаса Саксаганського «шліфованим алмазом», «чистої води діамантом», «актором великої правди».

Театр Саксаганського спонукав глядачів думати, зіставляти і наслідувати героїв, адже сам Панас Карпович писав: « Зрада батьківщини, насильство, неправда та інші ганебні дії не можуть не збудити почуття ненависті, огиди і протесту проти зрадників, насильників та інших мерзенних людей, а засуджуючи зло, людина не може легко відважитись піти і собі на злочин». Роботу над твором режисер розпочинав задовго до прем'єри і вона завжди йшла за чітким планом. Він знав секрети акторського мистецтва і передавав їх обдарованій молоді. Його учнями вважали себе такі яскраві таланти сцени, як Гнат Юра, Іван Козловський, Оксана Петрусенко, а теоретичні праці Миколи Садовського «Моя робота над роллю», «Для театральної молоді», «До молодих режисерів» корисні й для сучасних студентів акторських закладів.

З-поміж артистів театру корифеїв було чимало жінок, серед яких особливе місце належить Марії Заньковецькій (1860— 1934). Хоча до вступу 1882 року в трупу Марка Кропивницького Марія Костянтинівна й мала певний сценічний досвід, саме в театрі корифеїв її талант розквітнув на повну силу. Всі найкращі українські драматичні акторки досі вважають себе її послідовницями і спадкоємицями, отже, ученицями. І Петербург, і Москва захоплено сприймали гру Марії Заньковецької, а коли в 1898 році вона приїхала у Петербург з нагоди святкування столітнього ювілею Івана Котляревського, у присутності чисельної публіки Олексій Суворін звернувся до Марії Костянтинівни з пропозицією перейти на найкращу столичну сцену Росії, Заньковецька відповіла: «Наша Україна надто бідна, щоб її можна було покинути. Я надто люблю її, мою Україну, її театр, щоб прийняти вашу пропозицію».

Належність до українського театру в умовах Російської імперії унеможливила Маріїну мрію грати на сцені постаті жінок у драмах зарубіжних авторів: Вільяма Шекспіра, Олександра Островського, Антона Чехова. Але цілком справедливо підкреслював найвідоміший німецький драматург, слова якого ми взяли за епіграф до теми, що для хороших артистів немає поганих ролей. Той же Суворін твердив, що для Заньковецької навіть «у драмах Карпенка-Карого поєднувались і Шекспір, і Ґете, і Шиллер, і Островський».
Як Тарас Шевченко на довгі роки залишається виразником нашого національного духу, співцем історичних мук нашого народу в літературі, так і тужливою бандурою національних страждань в артистичному перевтіленні стала Марія Заньковецька. Драматичний талант Марії Заньковецької російська критика вважала вищим за талант видатної французької акторки Сари Бернар і прирівнювала Марію до великої італійської артистки Елеонори Дузе.
Крім гри Марії Заньковецької, публіка тепло зустрічала кожен вихід на сцену талановитої акторки Ганни Затиркевич-Карпинської (1856 — 1921), яка почала свою акторську кар'єру в трупі Кропивницького у 1883 році, а згодом успішно виступала в складі трупи Старицького. Найкращими у виконанні Ганни Затиркевич-Карпинської театральна критика вважала ролі Риндички («По ревізії» Марка Кропивницького), Одарки («Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ'яненка), Лимерихи («Лимерівна» Панаса Мирного).
Драматичною артисткою школи Марка Кропивницького, успішною акторкою театральних труп Саксаганського і Садовського виявилася Любов Ліницька (1846 — 1914). На сцені вона виконувала жіночі ролі з 1887 року, у її репертуарі налічувалося 129 прекрасно зіграних ролей.

Сестра братів Тобілевичів Марія Садовська-Барілотті (1855 — 1891) не тільки віртуозно грала складні ролі (Наталки Полтавки з п'єси Івана Котляревського, Одарки з опери Семена Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», панночки з опери Миколи Лисенка «Утоплена»), а й зачаровувала співом, маючи чудове сопрано. Заради сцени Садовська-Барілотті пожертвувала заможним життям, навіть померла на сцені, виснажена хворобами, гастрольним життям, необлаштованим побутом.

Театральне мистецтво набуло великої популярності не лише в Східній, а й у Західній Україні. Незважаючи на політичні утиски, творчі передумови тут теж виявилися сприятливими. Західна Україна ще до виникнення в ній національного театру пишалася оперними співаками Олександром Мишугою (1853 — 1922) та Соломією Крушельницькою (1876 —1934).

У 1864 році при товаристві «Руська бесіда» у Львові було засновано Руський народний театр, який розпочав постановку п'єс українською мовою. Саме у цьому театрі розпочали діяльність такі генії сцени, як режисер Лесь Курбас (1885 — 1942) та актор Амвросій Бучма (1891 — 1957). У 1909 — 1914 роках на західноукраїнських землях великої популярності набув Гуцульський театр, створений письменником Гнатом Хоткевичем (1877 — 1938) зі звичайних горян, у переважній більшості — обдарованих селян. Саме Гуцульський театр здійснив постановку «Гуцульського року» — самобутніх етнографічних картин весілля, похорону, Різдвяних та Великодніх свят у Прикарпатті. Гуцульський театр був популярним не лише в Галичині, а й у Кракові, Москві, Харкові, Одесі, куди їздив із гастролями.

У Чернівцях компонував сольні пісні, хорові твори, оперети відомий композитор і поет Сидір Воробкевич (1836 — 1903). У цьому місті за сприяння Воробкевича було засновано « Руське літературно-драматичне товариство». Розвою театру в Західній Україні велику увагу приділяли Іван Франко та режисер Руського театру, театральний критик і поет Микола Вороний.

1. Що означає слово «корифей» і чому ним іменують засновників професійного українського театру?
2. Перелічіть відомих вам акторів і режисерів театру корифеїв.
3. Назвіть драматургів, чиї п'єси ставили у 70—90-х роках XIX століття на українській сцені.
4. Які ролі на сцені зіграли Михайло Старицький та Марко Кропивницький?
5. Що ви можете сказати про внесок у розвиток театру корифеїв родини Тобілевичів? Хто ще з тогочасних українських акторів уславився у світі й чим саме? Відповідаючи, використовуйте подані фото.
6. Кого з оперних співаків і композиторів того часу ви знаєте?
7. Як розвивалося театральне мистецтво у Західній Україні? Що ви довідалися про діяльність театрів у Львові та Чернівцях? З'ясуйте, у чому полягає унікальність театру корифеїв. Як про їхню майстерність відгукувались тогочасні мистецтвознавці?


                                                                                     ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ  (1845 — 1907)


Драматична творчість Карпенка-Карого — це найвище досягнення нашого класичного театру, театру корифеїв, що стало школою для українських драматургів нового часу.
(Ростислав Пилипчук)


Серед драматургів, які постачали театр корифеїв сценічною продукцією, найбільш талановитим виявився Іван Карпенко-Карий. В історію національного театру й українського красного письменства він увійшов як талановитий актор, батько української комедії та української трагедії, митець, велич творчого доробку якого досі викликає щире подивування. Як актор Іван Карпенко-Карий віртуозно зіграв ролі Назара Стодолі з однойменної драми Тараса Шевченка, Герасима Калитки («Сто тисяч»), Терентія Гавриловича Пузиря («Хазяїн»), Мартина Борулі й Омелька («Мартин Боруля»), Потоцького і Яна Шмигельського («Сава Чалий») з власних творів. Написавши вісімнадцять п'єс, Карпенко-Карий став найяскравішою зіркою в сузір'ї кращих українських драматургів.


«Сцена — мій кумир, театр — священний храм для мене!»
(Іван Карпенко-Карий)


29 вересня 1845р.
    Народився Іван Карпович Тобілевич в с. Арсенівка поблизу Єлисаветграда; батько його походив із старовинного зубожілого дворянського роду й працював прикажчиком поміщицького маєтку, а мати була простою селянкою. Освіту, до якої так тягнувся хлопець, довелося через матеріальну скруту обмежити чотирикласним училищем і з чотирнадцяти років заробляти на прожиття. Майже два десятиліття забрала в І. Тобілевича служба в різних канцеляріях — від писарчука до секретаря міського поліцейського управління. Малого Івана після науки у дяка, а вслід за ним і молодших братів Михайла і Петра, віддали в Бобринецьке повітове училище. Жили малі Тобілевичі у купленій батьком старенькій хаті, де порядкувала їхня бабуся Настя.


У 1859 році    Іван Тобілевич закінчив училище на «відмінно» і став писарчуком в канцелярії містечка Мала Виска, а згодом влаштувався на таку ж посаду в Бобринці.


в 1864 році    Завдяки сумлінності й дисциплінованості юнака підвищили по службі, і він зайняв посаду канцелярського служителя в Бобринецькому повітовому суді, а пізніше — посаду столоначальника у кримінальній частині. Саме у цей час Іван Карпович по-справжньому захопився театром.


в 1865 році    Коли повітовим містом визнали Єлисаветград, Карпо Тобілевич переїхав сюди жити разом зі старшим сином. У вільний від роботи час Іван грав у аматорському драматичному гуртку. У Шевченковій п'єсі «Назар Стодоля» він виконував роль Гната, а Надія Тарковська — роль Галі. Молоді люди закохалися і домоглися, щоб батько нареченої, поміщик, дав згоду на її одруження з нареченим із нижчого соціального стану. На згадку про свій акторський дебют Іван пізніше до першої частини псевдоніму Карпенко додав другу — прізвище Гната Карого, вірного побратима головного героя з драми «Назар Стодоля». На жаль, щастя молодої сім'ї виявилося недовгим: помер син-первісток, а четверо наступних дітей, які з'являлися на світ мало не щороку (Галя, Назар, Юрко, Орися), — непоправно підірвали здоров'я Надії Карлівни.


У 1879 році    Іван Карпович втратив матір, наступного року — дружину, потім дочку Галю і справжню берегиню сімейного затишку — бабу Настю. Проте особисті нещастя не вбили в Карпенкові-Карому доброти й щирості. Він став найактивнішим членом новоствореного Товариства для поширення ремесел і грамотності, яке на власні кошти утримувало школу для бідних.


написане 1881р., опубліковане1889р.    До першого етапу літературної творчості Тобілевича належить оповідання “Новобранець” (під псевдонімом Гнат Карий). У ньому йдеться про тяжку долю селянської родини, яка з величезними зусиллями вибивається із злиднів і, здається, могла б уже зрештою досягнути якогось добробуту, коли б не втручання державної машини.


у жовтні 1883 року
    за політичну неблагонадійність Івана Тобілевича звільнили з посади секретаря поліції. Іван Франко про цей випадок з життя Карпенка-Карого писав: «Він був поліційним комісаром, та ось у його домі викрито тайну революційну друкарню, його вигнано з місця... Росія стратила поліційного пристава, Україна зискала Карпенка-Карого».


З 1884 року    через заборону жити в Україні митець оселився в Новочеркаську. Тут Іван Карпович опанував професію палітурника, вечорами шліфував і удосконалював створені в 1883 — 1886 роках драми, надруковані значно пізніше, деякі навіть після смерті драматурга

1885    “Розумний і дурень”
1887    «Наймичка»
1890    “Сто тисяч”
1886-1891    «Мартин Боруля»

Навесні 1887р.    І. Карпенкові-Карому було дозволено повернутися на Україну, але ще до кінця 1888р. він перебував на хуторі “Надія” (тепер заповідник у Кіровоградській області) під гласним наглядом поліції (негласний нагляд було знято з нього 12 березня 1903р.). Діставши громадянські права, Карпенко-Карий приєднався до нової театральної трупи, створеної його братом П. Саксаганським, у якій до кінця життя працював активно й напружено як артист, режисер, драматург.


У 1897р.
    він складає “Записку до з'їзду сценічних діячів”, де з болем пише про безправне становище українського театру, про цензурні та інші урядові утиски.
1900    “Хазяїн”
1903    “Суєта”
1904    “Житейське море”
1910    «Безталанна»
1910    «Бондарівна»

На матеріалі історичного минулого    осмислення якого, за переконанням І. Карпенка-Карого, покликане збагатити українську драматургію, написано п'єси “Бондарівна” (1884), “Паливода XVIII століття” (1893; підготовчим етапом було створення у 1884р. п'єси “З Івана пан, а з пана Іван”), “Чумаки” (1897), “Лиха іскра поле спалить і сама щезне” (1896), “Сава Чалий” (1899), “Гандзя” (1902).
Твори Карпенка-Карого “Лиха іскра поле спалить і сама щезне” (1896) та “Гандзя” (1902) були спробами на фольклорному матеріалі, присвяченому давньому минулому, вийти до філософських узагальнень про долю України й подати їх у цікавій сценічній формі.


15 вересня 1907р.    І. Карпенко-Карий помер після тяжкої хвороби у Берліні, куди їздив на лікування; поховано його на хуторі “Надія”.
Драматургія І. Карпенка-Карого своєрідно підсумувала майже столітній розвиток української драматургії, піднявши її на новий рівень. Вражаючи тематичним і жанровим багатством, вона у своїй цілісності являє собою різноманітну картину життя України протягом століть. В художній розробці історичного чи фольклорного матеріалу далекого минулого досить відчутним є зв'язок з тогочасними життєвими проблемами Твори Карпенка-Карого багатьма своїми елементами входять в ідейно-естетичний контекст нової європейської драми.    
 
                                                          Перші твори  письменника


1881 – написав оповідання «Новобранець» й опубліковане М.Старицьким в альманасі «Рада» тільки через два роки у 1883р. Тут – глибоке знання народного побуту, психології трудящої людини.
(Більше автор до прози не повертається!)
1883 р. – перша п'єса – «Чабан» (пізніша назва «Бурлака»).
В основі п'єси події 70-80-х рр. ХІХ ст.., тобто період, коли на селі, незважаючи на стрімкий розвиток капіталізму, ще давали себе взнаки залишки кріпосництва. Конфлікт твору ґрунтується на боротьбі бунтаря-одинака Опанаса Зінченка, якого підтримують друг і однодумець Петро, племінник Олекса Жупа ненко та Олексина наречена Галя Королівна, більшість сільської громади, з одного боку, і сільського старшини Михайла Михайловича з поплічниками – писарем Омеляном Григоровичем, крамарем Гершком,  збирачем податків Сидором. Миротворчий фінал не допоміг у тому, щоб п'єсу надрукували (Опанасу з'явився Бог і він не зміг вбити старшину, за що й дякує потім Богові).
У комедії «Мартин Боруля» йдеться про намагання простої людини вибитись у пани, намагання відновити втрачене предками дворянство. Засуджується хабарництво й бюрократизм.


                                                     Тематика творів


Умовно всі його п'єси можна поділити на такі групи:

1) соціально-побутові драми про скалічену долю вихідців із простого люду;
2) драми з життя інтелігенції, зокрема — акторів;
3) комедії, головним сатиричним персонажем яких був учорашній неграмотний селянин, який за короткий час зумів скупити чимало землі й стати багачем;
4) трагедії з історичним контекстом.

-    життя селян;
-    історичні драми;
-    викриття вад людей;
-    показ чиновників – глитаїв;
-    аморальність людей;
-    чисті почуття.


                                               Боротьба за український театр


Пише та ставить п'єси українською мовою. У травні 1876р. Емським актом царизм заборонив виконання драматичних і вокальних творів українською мовою після чого аматорський гурток занепав. У цей час у місті активізувалася революційна або радикальна, як тоді говорилося, атмосфера. З'являються примірники підпільної преси: спочатку газета «Земля і воля», а далі, з поділом народницької партії, відповідно газети «Народна воля» і «Чорний переділ». Поширюються твори Чернишевського, Добролюбова, Островського. Єлисаветградський революційний гурток збирався то в Тобілевичів, то на квартирі інспектора духовного училища Лащенка.


7.  Запис плану лекції:
    


7.1    Початок українського театру («Наталка Полтавка», 1819). Історія цього періоду.
7.2    Виникнення в різних листах України аматорських театральних гуртків.
7.3    Створення М.Кропивницьким української професійної трупи, 1882
7.4    Великі труднощі для театру.
7.5    Боротьба за реалістичний театр українських та російських діячів.
7.6.    Театр на західноукраїнських землях.
7.7.    Роль І.Я.Франка у розвитку реалістичного театру.
7.8.    Розвиток музичної культури.
7.9    Огляд творчості Карпенка-Карого


8.   Закріплення знань студентів: фронтальне опитування, самостійна робота – аналіз поезій за варіантами


9.   Коментар роботи студентів

10. Підсумок заняття

1. Якою ви уявляєте батьківську сім'ю Івана Тобілевича?
2. Які чинники вплинули на формування характеру Івана Карповича?
3. Яку першу роль митець зіграв на сцені і як саме вона позначилася на його творчій долі?
4. Чому страшні життєві випробування не зламали Івана Карповича? На основі біографії доведіть, що драматург був прекрасним батьком.
5. У яких драматичних жанрах працював Карпенко-Карий? Назвіть відповідні твори.
6. Чи актуальною нині ви вважаєте тезу драматурга: «Комедію нам дайте, комедію, що бичує сатирою страшною всіх, і сміхом через сльози сміється над пороками, і заставля людей, мимо їх волі, соромитися своїх лихих учинків!».
7. Як вшановано пам'ять геніального драматурга на теренах України?


                                                                   Тести

                                       І. Виберіть один правильний варіант відповіді:


1.    Слово корифей означає:
а)    найкращий;    
б)    перший, заспівувач;                           г) винятковий;
в)    найактивніший;                                   ґ) домінуючий.


2.    Рідною сестрою Івана Карпенка-Карого була акторка театру корифеїв:
а)    Соломія Крушельницька;       
б)    Марія Заньковецька;                      г) Ганна Затиркевич-Карпинська;
в)    Марія Садовська-Барілотті;            ґ) Любов Ліницька.


3.    Іван Карпенко-Карий прибрав собі псевдонім на честь:
а)    драматичного персонажа;       
б)    діда;                                              г) сина;
в)    батька;                                           ґ) брата.


4.    Надія Тарковська, перша дружина драматурга, та Іван Тобілевич зіграли ролі:

а)    Марисі й Миколи у п'єсі Івана Карпенка-Карого «Мартин Боруля»;
б)    Наталки і Петра у драмі Івана Котляревського «Наталка Полтавка»;
в)    Проні й Голохвастова у драмі Михайла Старицького «За двома зайцями»;
г)    Наталі й Василя у драмі Панаса Мирного «Лимерівна»;
ґ) Галі й Назара у драмі Тараса Шевченка «Назар Стодоля».


5.    Найвище творчість Івана-Карпенка-Карого оцінив:
а)    Іван Нечуй-Левицький;    
б)    Панас Мирний;    
в)    Михайло Старицький;
г) Марко Кропивницький;
ґ) Іван Франко.


6. Виберіть два чи більше правильних варіантів відповідей:


1. Братами Івана Карпенка-Карого серед відомих корифеїв були:
а)    Панас Саксаганський;
б)    Михайло Старицький;
в)    Марко Кропивницький;
г)    Микола Лисенко;
ґ) Петро Ніщинський;
д)    Микола Садовський.


7.    Серед перелічених творів перу Карпенка-Карого належать
:
а)    «Наталка Полтавка»;                  г) «Назар Стодоля»;
б)    «Сто тисяч»;                              ґ) «Сава Чалий».
в)    «Мартин Боруля»;                     д) «Хазяїн».


8.    Комедіями є такі п'єси Івана Карпенка-Карого:
а)    «Сто тисяч»;                     г) «Хазяїн»;
б)    «Наймичка»;                     ґ) «Мартин Боруля».
в)    «Суєта»;                           д) «Безталанна».


4.    Членами сім'ї Мартина Борулі в однойменній драмі є:

а)    Микола;                      г) Степан;
б)    Омелько;                    ґ) Марися.
в)    Палажка;                    д) Гервасій.


5.    Ознаками драматичного твору є:

а)    яскраво виражений конфлікт;                   г) ремарки;
б)    список дійових осіб;                                ґ) ліричні й авторські відступи;
в)    численні пейзажі;                                    д) відсутність автора у творі.


6.    Основні ознаки комедії — це:

а)    наявність комічного персонажа;
б)    конфлікт з сатиричним забарвленням;
в)    наявність засобів сміху;
г)    дійові особи як носії високого і прекрасного;
ґ) наявність жвавих діалогів;
д)    розвінчання негативних суспільних та побутових явищ.


                                                    ІІІ. Доведіть або спростуйте істинність однієї з тез:


а)    «Сучасна драма, як і взагалі театр, стоїть на роздоріжжі, переживаючи переломну добу (Микола Вороний);
б)    «Життя — не трагедія і не комедія. У ньому поєднуються і комічне, і трагічне одночасно. Руки долі міцно тримають нас за мотузки... і смикають то в один, то в інший бік» (О'Генрї);
в)    «У діалозі з життям важливим є не його запитання, а наша відповідь» (Марина Цвєтаєва).

11. Домашнє завдання: Читати драму «Хазяїн»






Надіслала викладач будівельного технікуму транспортного будівництва Ясинуватський Муравльова Оксана Володимирівна, Донецька обл., м. Ясинувата


Шкільна бібліотека онлайн, підручники та книги по всім предметам, Українська література 10 клас скачати

Предмети > Українська література > Українська література 10 клас > Життя і творчість Івана Карпенка-Карого – одного з корифеїв українського театру > Життя і творчість Івана Карпенка-Карого – одного з корифеїв українського театру. Конспект уроку і опорний каркас