Гіпермаркет знань>>Українська література >> Українська література: Володимир Сосюра. Життєвий і творчий шлях визначного українського лірика. Інтимна лірика поета

План-конспект уроку з курсу «Українська література 11 клас» з теми «Володимир Сосюра. найпроникливіший лірик першої половини XX ст».

                            ВОЛОДИМИР СОСЮРА — найпроникливіший лірик першої половини XX ст. Життєвий і творчий шлях поета.

                                     Автобіографічний роман «Третя Рота». Образ малої та великої батьківщини в творах.

                  Вірші: «Любіть Україну», «Як я люблю тебе, мій краю вугляний» В.Сосюра — співець кохання. Інтимна, пейзажна лірика Сосюри

Мета лекції:    
Навчальна -    Поглибити знання про основні етапи творчого шляху В.Сосюри, познайомити студентів з інтимною та пейзажною лірикою письменника, розширити уявлення про пейзаж на прикладах, навчити дітей здобувати знання з літератури за допомогою комп’ютера. Показати яку роль відіграє особа в історії країни
Виховна -    Виховувати найкращі людські почуття: милосердя, любов до людини, відповідальність за свої вчинки; виховувати чуття прекрасного, любов до рідного краю, його природи, викликати почуття гордості за свою Батьківщину;
Розвиваюча -    розвивати художню уяву студентів, здатність самостійно мислити, розвивати уміння працювати з декількома джерелами: художніми, літературознавчими, архівними, синтезувати й реалізовувати самостійно отримані знання.

                                                                  БІБЛІОГРАФІЯ

1.    Д. Чижевський. Історія Української літератури.
2.    В. Оліфіренко, “Підручник з української літератури: історія і теорія”, Донецьк, 2003
3.    “Живиця – хрестоматія української літератури ХХ ст.” Т. І і ІІ, Київ, 1998
4.    “Українське слово – хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.”, кн. І-ІV, Київ, 2001
5.    В. Сосюра “Калина над водою”, Київ 1968
6.    В. Сосюра “Сонячні мечі”, Київ 1967
7.    В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000
8.     Подов В.И. “Сосюра известный и неизвестный», Луганськ 1999
9.    І. Майстренко, “Спогади про В. Сосюру”  [у:] Сучасність, травень 1965, но. 5(53)
10.     Г. Гребенюк “Двоїстість губила поета”, Східний часопис, число 7(58), 15 лютого 1994р
11.     «Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст.»
12.    В.І. Гришко “Заборонений Сосюра – вибране з творів”, Луцьк 1992
13.    Ю. Бурляй, “Володимир Сосюра”, Київ 1959
14.    В. Моренець “В. Сосюра. Нарис життя і творчості”, Київ 1990

                                                              План:
1. Володимир Миколайович Сосюра
2. Поезія Володимира Сосюри
3. В. Сосюра – Захисник рідної землі та мови

                                                  ВОЛОДИМИР МИКОЛАЙОВИЧ СОСЮРА
                                                              1898 (6.01) — 1965 (8.01)

 Володимир Миколайович Сосюра — видатний лірик нашої епохи, автор понад 80 збірок поезій,  широких епічних віршованих полотен (поем), роману “Третя Рота”. З творчістю Володимира Сосюри українська література поповнилась новими  темами героїчної і трагічної боротьби нашого народу за свободу і незалежність, за краще життя, збагатилась  зразками високої громадянської й інтимної лірики,  образами і картинами індустріального Донбасу, його людей. Любов до рідного донецького краю стала провідним мотивом його поетичної творчості. З синівською відданістю він признавався в одному із своїх віршів:

                                                        І сниться, все сниться й донині
                                                        берізки тонкий силует.
                                                        Хоч знаний я всій Батьківщині,
                                                        а все ж я донецький поет.
                                                        Або в іншому творі:
                                                        Швидкий Дінець, і шум сосон,
                                                        і аромати м’яти-рути,
                                                        як золотий дитинства сон,
                                                        мені ніколи не забути.

В. Сосюра народився 6 січня 1898р. на станції Дебальцеве (нині Донецької обл.). Мати поета, Марія Данилівна Локотош, робітниця з Луганська, працювала в домашньому господарстві, батько, Микола Володимирович, за фахом кресляр, був людиною непосидющою, перемінив багато професій: вчителював по селах, був сільським адвокатом, шахтарем, добре малював і співав.

Дитинство поета минає на Донбасі. Родина Сосюр оселяється в старій хворостянці над берегом Дінця, в єдиній кімнаті якої туляться восьмеро дітей і батьки. Від одинадцяти років хлопець іде працювати — спершу до бондарного цеху содового заводу, потім телефоністом, чорноробом, не цурається випадкового заробітку. Початкову освіту здобуває під наглядом батька, зачитується пригодницькою літературою (Жюль Верн, М Рід, Ф. Купер), віршами О. Кольцова та І. Нікітіна. Від 1911р. в с. Третя Рота (нині м. Верхнє) навчається в міністерському двокласному училищі. Маючи блискучу пам'ять, легко виходить у кращі учні, захоплюється співом і художньою літературою. Лектуру поета становлять твори Гомера, Шіллера, Гоголя, Пушкіна, Шевченка, Лєрмонтова, Некрасова, Лесі Українки, Франка. У цей період він захоплюється й лірикою А. Бєлого, О. Апухтіна, С. Надсона; від 1912р. сам пробує писати вірші російською мовою.

Продовжує навчання в Кам'янській сільськогосподарській школі, після смерті батька (1915р.) йде працювати на шахту, потім знову повертається до школи. Тут в 1916 — 1917 pp. В. Сосюра пише поезії, які вперше публікуються в бахмутській «Народной газете» та лисичанських газетах «Голос рабочего» і «Голос труда». Більшість поезій («Гроза», «Бокал», «Вновь один») сповнена традиційними мотивами російської романсової лірики. Разом з тим деякі створені під впливом поетики Некрасова («Много в душе еще песен неспетых», «Товарищу»).

У 1918р. В. Сосюра бере участь у повстанні проти кайзерівських і гетьманських військ. Невдовзі потрапляє на кілька місяців до петлюрівських загонів, тікає до червоних, восени 1919р. опиняється в полоні денікінців. У 1920 р. хворого на тиф В. Сосюру звільняють бійці Червоної Армії. Його розстрілювали денікінці, він стояв перед трибуналом, але мудрість голови трибуналу врятувала йому життя. У 1920р. В. Сосюра вступає до Комуністичної партії. Продовжує писати.
1920р. в Одесі В. Сосюра — політкурсант 41 стрілецької дивізії — знайомиться з Ю. Олешею, Е. Багрицьким, К. Гордієнком, з поезією В. Чумака. В дружньому колі, а часом і в «Кафе поетів» читає власні вірші. Літературне товариство одностайно визнає його поетом, а за образно-інтонаційним ладом, тематикою і традицією — поетом українським. 20 травня в газеті «Одеський комуніст» за підписом «Сумний» з'являється вірш «Відплата», що вважається одним із перших опублікованих українських поезій В. Сосюри. Поет дедалі більше (а від 1921р. майже виключно) пише українською мовою.

Вже добре знаного читачам талановитого поета відкликають з фронту до Харкова, де 1921р. В. Сосюра призначається інспектором преси при агітпропі ЦК КП(б)У. Починається період напруженого творчого життя в колі таких тогочасних молодих майстрів, як В. Блакитний, О. Копиленко, О. Довженко, І. Сенченко, О. Вишня, М. Йогансен, П. Усенко.

1921p. виходить у світ перша збірка В. Сосюри «Поезії». 1921 р. також виходить у світ поема «Червона зима».

1922p. виходить друга збірка В. Сосюри — на той час студента Харківського комуністичного університету — «Червона зима».

Поет вільно почувається в складному, повному багатьох течій літературному процесі, не приєднуючись остаточно до якогось одного угруповання і не надаючи цьому особливої ваги. Протягом десятиріччя (1922 — 1932) поет побував у багатьох літературних організаціях, наприклад, у «Плузі», «Гарті», ВУАПі, ВАПЛІТЕ, ВУСППі та інших. В ці роки з'являється ряд ліро-епічних поем В. Сосюри, серед яких засновані на поетиці документалізму діорами «1917 рік», «Навколо».

Пристрасну чуттєву лірику приносять книги 1924p. «Осінні зорі» і «Місто». Народжуються такі перлини новочасної лірики, як «Ластівки на сонці...», «Магнолії лимонний дух...», «Вже в золоті лани...», «Такий я ніжний...» та ін.

Митець постійно звертається до великих поетичних форм. Після поем 1923р. «Віра» і яскраво експресіоністичного «Золотого ведмедика» він пише епопею «Залізниця» (1923 — 1924), яка складається з п'яти сюжетно пов'язаних поем.

З 1923p. після короткочасного навчання на робітфаку Харківського інституту народної освіти (тут поет опинився в рідкісній ситуації, коли він вивчав історію літератури, а вся молодь України за хрестоматією Плевако студіювала його власну творчість) В. Сосюра повністю віддається літературній праці. Пише ряд великих соціальних портретів — це ліро-епічні поеми «Робітфаківка» (1923), «Воно», «Шахтар», «Сількор», «Хлоня» (1924), а також складений з кількох сюжетних ліній (багатих на неймовірні збіги обставин) віршований історичний роман «Тарас Трясило» (1925), витриманий у романтичних барвах, видає збірки поезій «Сніги», «Сьогодні» (1925), «Золоті шуліки» (1927), «Юнь» (1927).

У 1928 — 1929 pp. виходять поеми В. Сосюри «Вчителька», «Поет», «Заводянка», «ГПУ», публікуються збірки віршів «Коли зацвітуть акації», «Де шахти на горі» (1926), «Серце» (1931), «Червоні троянди» (1932). Поет бере активну участь у літературному житті — багато виступає перед робітниками, на творчих дискусіях і вечорах.

В 30-х роках поет багато працює в галузі художнього перекладу (поезія О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, О. Блока, Христо Ботева, І. Петникова). Здобута в багатьох роздумах філософічна ясність мислі вносить у книжки поета («Нові поезії», 1937; «Люблю», 1939) почуття творчої впевненості й оптимізму.
У 1937р. В. Сосюра починає працювати над романом у віршах «Червоногвардієць», який закінчує 1940р. Останні передвоєнні книги віршів («Журавлі прилетіли», «Крізь вітри і роки», 1940) сповнені мотивами небуденної, виняткової любові, явленої і в стосунку до жінки («Марії»), і в стосунку до природи («Я квітку не можу зірвати»), до всього того великого, що зветься Вітчизною.

Велика Вітчизняна війна застає В. Сосюру в Кисловодську. Він повертається до Києва і за рішенням урядових інстанцій разом з іншими письменниками старшого віку виїздить до Уфи. Тут пише поему «Син України» (1942), видає поетичні збірки «В годину гніву» і «Під гул кривавий» (1942). У 1944р. В. Сосюра закінчує роботу над поемою «Мій син». В роки війни В. Сосюра як військовий кореспондент фронтової газети «За честь Батьківщини» бере участь у роботі українського радіокомітету, виступає як пропагандист і агітатор, виїздить на фронт. 1944р. поет повертається до Києва.

1947p. виходить з друку збірка поезій «Щоб сади шуміли», відзначена в 1948p. Державною премією І ступеня. Патріотичну поезію приносить збірка «Зелений світ» (1949). Активно працює В. Сосюра у великих поетичних жанрах (поеми «Студентка», 1947; «Вітчизна», 1949), в галузі художнього перекладу звертається до поезії С. Кудаша, М. Тихонова, Л. Гіри, О. Одоєвського, К. Рилєєва та ін.

Поезії громадянського звучання сповнені збірки «Поезії» (1950), «Вибрані поезії» (1951), «За мир» (1953). В цей же час з'являються такі великі твори В. Сосюри, як історико-публіцистична поема «Україна» (1951), поема-інвектива «Запроданці» (1953), драматична мініатюра «Дочка лісника» (1957), ліро-епічна поема «Біля шахти старої» (1957). Лірика В. Сосюри кінця 50-х років сповнена гармонії людини і природи (збірка «На струнах серця» (1955)). Численні вірші збірок «Солов'їні далі» (1957) і «Біля шахти старої» (1958) присвячує В. Сосюра рідній Донеччині.

Не полишає В. Сосюра й перекладацької праці. У 1960р. за активну участь у розвитку радянської літератури поет нагороджений орденом Леніна.
1961р. поет присвячує XXII з'їздові КПРС поему «Щастя сім'ї трудової». Незважаючи на тяжку хворобу серця, багато працює — з'являються збірки «Лірика» (1959) і «Близька далина» (1960), «Поезія не спить» (1961), «Щастя сім'ї трудової» (1962) і «Якби помножити любов усіх людей» (1963).

За збірки поезії «Ластівки на сонці» і «Щастя сім'ї трудової» В. Сосюра 1963р. удостоюється звання лауреата Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка.
Останньою ліро-епічною поемою В. Сосюри є поема «За владу Рад» (1964), останніми збірками — «Осінні мелодії» і «Весни дихання» (1964) .
8 січня 1965р. поета не стало, але старість і хвилини не мала над ним влади.

 Зупинимось на особистому житті поета та його дружини - Марії Гаврилівни Сосюри, яка заслуговує ширшої згадки з огляду на свою причетність до такого, а не іншого життєвого шляху поета. З нею саме пов’язана та їй присвячена більшість інтимної лірики В. Сосюри – дуже важливої частини ліричної творчості поета. Марія Гаврилівна була другою дружиною поета.  Познайомились вони в березні 1931 року, одружились місяцем пізніше.  Звичайно, так швидке одруження відбулося з огляду на романтичну вдачу В. Сосюри, яка спричиняла схильність поета до любовних історій.  До речі, це помітно в його віршах, як юних, так і пізніших літ. Як згадувалося раніше, рік, в якому В. Сосюра оженився на Марії, був особливо важким періодом в житті поета з огляду на цькування з боку компартії та неприємності від інших організацій, з якими мав справи В. Сосюра, як поет, що творив у радянській країні.  Одруження дало В. Сосюрі  певну рівновагу та зарядило його свіжою дозою натхнення. Однак, такий стан речей тривав недовго.  Надзвичайно чутливе серце поета скоро відчуло зміну у ставленні дружини до нього. Дружину дратувала відсутність грошей (не так вона уявляла собі життя з відомим поетом), а В. Сосюра, в свою чергу, навіть удома не відчував потрібного йому для існування та творення ґрунту, позаяк дружина не тільки не розуміла його, але навіть не намагалася зрозуміти.

 Скоро почалися домашні сварки та бійки, а В. Сосюра встрявав в гурток лихих товаришів, які тягнули його  вниз.  Про його “богемське життя” та зловживання алкоголем у цей час згадав у своїй статті І. Майстренко, який знав поета особисто¹.    Все-таки думаю, що кривдять В. Сосюру ті, хто так погано про нього говорив.  Вже син поета в своїй статті заявив² , що він батька не знав таким компанійським та схильним до розваги, як говорилося.  Чи то насправді через спосіб життя  та припадки божевілля, чи теж для того, щоб приховатися від партійних чисток, які проводилися в ті часи, В. Сосюра перебував у психіатричній лікарні, на т.зв. Сабуровій дачі під Харковом. Як би це не було, причини доведення поета до такого стану відомі і я розповів про них більш детально в попередній частині того розділу. Головне, що такі випадки напевне не допомагали поетові та його дружині вести сімейне життя.  З’являлися і інші точки зору стосовно хвороби поета.  Борис Антоненко-Давидович в статі в газеті “Східний часопис” висловив думку, що В. Сосюра деякою мірою “хитрував”, вдаючи то наївняка, то психічно хворого, щоб врятуватися від загибелі, яка загрожувала йому у ті часи³.  Однак, коли б навіть так було, враховуючи жорстокість радянської системи, така поведінка поета була цілком оправданою. Поет, якому було заборонено писати вірші про Україну та взагалі звертатися до такої тематики, відкрив у Марії нову творчу нішу, тобто  любовну тематику в ліриці. Саме цей напрям лірики, ймовірно, врятував поета на деякий час, позаяк не викликав раптової критики з боку уряду та радянізованої преси.  В таких обставинах з'явився цикл віршів про Марію.

¹І. Майстренко “Спогади про В. Сосюру” ibidem, с. 70
² В. Сосюра – “Його життя  - це низка зльотів і падінь” ibidem
³ Г. Гребенюк “Двоїстість губила поета”, [y:] Східний часопис, число 7(58), 15 лютого 1994р., ст. 3

Однак дружина не відповідає на щиру любов поета такою ж любов’ю.  Це спричиняє поета функціонувати в режимі протилежних почуттів, як відчуття любові з боку дружини та її відсутності.  В першому випадку у віршах помічаємо згадки про весну, сонце, золото.  В другому навпаки – про осінь, зиму, ніч, туман.  Такі мотиви та образи супроводили майже всю ліричну творчість В. Сосюри в 30-ті роки.  Напевне, мало в кого буває так чутливе до найтонших нюансів серце, як це було у В. Сосюри, та і мало кому доводилося стільки страждати з приводу щасливої і водночас нещасної любові. Відомо, що в минулому В. Сосюра досить часто та легко закохувався та скоро холонув.  Однак коли ідеться про Марію Гаврилівну, його любов була дуже глибоким та постійним почуттям.  Тому він так неймовірно страждав від усіх негараздів, які виникали між ним та дружиною, відчував страшенну самотність та зневіру.  Тому з’явилися оці сумні  рядки:

                                                        “А я один до цього гаю    
                                                        з своєю мукою прийшов.
                                                        Щасливий той, хто в світі має
                                                        Своє гніздо, а в нім любов”.⁴

Або   гостріше:                                                                                                  
                                                        “..Завжди я сам.                                               

                                                         Твоїм очам я вже не вірю,
                                                        Не вірю я твоїм сльозам”.
                                                         (“Якби я знав, що сонце встало”)⁵                

Підсумком поетового життя у подружжі у ті часи може слугувати вірш “Як дивно”, в якому з’явилися такі рядки: 

                             
                                                        “Як дивно! Любить і не вірить в любов,

                                                        і жити, Маріє, з тобою...”⁶      

 ⁴ В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 315
 ⁵ В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 322-323
 ⁶ В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 271                        

Ще яскравіше описані взаємини між подружжям та великий жаль поета з приводу такого стану речей у вірші “Квітки”, в якому В. Сосюра прирівнює їхнє нещасливе життя до квітів, які через свою недбалість та байдужість дружина звичайно потоптала:

                                                        “Над рікою вітер віє
                                                         і шумить у морі трав.
                                                        Серця квіти, щастя мрії –
                                                        Я усе тобі відав.
                                                        Та як вітер цей, Марії,
                                                        Що над хвилями ріки,
                                                        Ти розвіяла ті мрії,
                                                        Потоптала ті квітки.
                                                        Не судилось нам з тобою
                                                        Тиску теплого руки.
                                                        Що ж ти дивишся з журбою
                                                        На потоптані квітки?” ⁷                           

Обставини ще більше погіршувались – під час одного з чергових нападів шалу Марія Гаврилівна порвала рукописи з віршами поета.  До того, ще мала місце ізоляція чоловіка від синів та друзів.  Однак і таке можна простити задля сімейного щастя.  Але було ще гірше – Марія Гаврилівна не могла та не хотіла збагнути українства в творчості та житті свого чоловіка. Це було головним джерелом непорозумінь. Саме у такій психологічній атмосфері доводилося жити поетові аж до самої війни. До речі, непорозуміння стосовно глибокого патріотизму В. Сосюри були також однією з причин негараздів у першому подружжі поета з Вірою Берзіною, яка сповідувала великоросійський шовінізм та ненависно ставилася до самої ідеї самостійності України.⁸   Тоді у віршах поет докоряв собі з приводу свого подружжя:

                                                        “Ми з тобою зійшлися в маю,                                          

                                                        ще не знав я, що значить ідея.                                               

                                                        Ти й тоді Україну мою                                                    

                                                        Не любила, сміялася з неї.” ⁹    

Коли у 1941 році вибухнула Друга світова війна, родина Сосюр знаходилася в різних місцях, що дуже важко довелося переносити поетові.

Скоро поета було залучено до агітгрупи в Києві, метою якої було підтримувати на дусі солдатів, щоб їм було легше тримати опір загарбникові.  Потім поета було евакуйовано до столиці Башкирії, Уфи.  Побувавши в Уфі деякий час, він вертається на фронт, де стає кореспондентом.  Принаймні, з одного боку його життя стає радіснішим – його потребують та нагороджують черговими медалями.    Власне у цей, самий по собі складний час поет дізнався, що його дружина працювала агентом Міністерства державної безпеки (МДБ).  Наслідки цієї інформації виявилися для В. Сосюри дуже серйозними, позаяк у нього наступив рецидив психічної хвороби.  Важкі це були часи, і це помітно в поемі “Марія”, в якій поет неначе пояснює поступки дружини обов’язком, від якого відмовитися ніяк, але все-таки не має внутрішньої змоги назвати цих учинків інакше, ніж відступництвом: 

      
                                                        “І де не йду я, дві Марії                                                   

                                                        Зі мною тінями ідуть”.¹⁰                            

Війна була часом, в якому знову став помітним патріотизм поета, та в якому йому знов дозволено було звертатися до українських сюжетів у творчості.  Тоді ним знов оволоділа національна ідея.  Так він і вернувся до свого обов’язку, мобілізувати народ до боротьби проти ворога, за Україну.¹¹  В 1944 році було опубліковано один із більш відомих творів поета - вірш “Любіть Україну”.  Вірш цей сподобався широкому колу читачів та громадян взагалі, однак партійні керманичі знов почали ставитися до поета дедалі холодніше.  Врешті, вірш “Любіть Україну” вилучають зі збірок. 1948 рік приносить чергову зраду з боку Марії Гаврилівни, яка пише детального листа тодішньому голові Спілки письменників, зміст якого свідчить про інтимні стосунки між нею та адресатом листа.  В цьому ж листі, Марія Гаврилівна немов передає звіт, в змісті  якого багато-чого поганого про її чоловіка.

⁷  В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 301-302
⁸  М. Кагарлицький “Така важка любов” [у:] Наше життя, липень/серпень 1994, Нью Йорк, 1994
⁹  В. Оліфіренко «В. Сосюра»  http:www.donbaslit.skif.net/tvorchistSosura.html 1.5.2005
¹⁰ В. Оліфіренко «В. Сосюра»  http:www.donbaslit.skif.net/tvorchist/Sosura.html 1.5.2005
¹¹  В. Терещенко “Трагедія душі” ibidem, с. 49    

Звичайно, що Марія Гаврилівна не розуміла свого чоловіка та приєднувалася до тих, які в своїй критиці називали поета націоналістом.  Це, та її зрадницька поведінка призвели до розлучення, яке і відбулося в 1949 році.  Враження від цих подій звичайно прозвучали і у поезії В. Сосюри:

                                                        “А Марія? Кат і вітер...    
                                                         Де ти був? Куди!?                                              

                                                        А сама?! Од ночі гніту втік я назавжди.” ¹²
Або у написаному російською мовою вірші

                                                         “Я ухожу любя...»:
                                                         «Что лжет мне ангел мой
                                                         з безгрешными глазами,
                                                         что любиш не меня,
                                                          а славу ты мою.
                                                         Как мертвая звезла
                                                          Ее любви лучами                                                 

                      Ты светишь для других,
                                                        А я лишь горе пью...
                                                        И переповнилась
                                                        Моих страданий чаша
                                                        За девятнадцать лет,
                                                        Бездумных и святых...
                                                        И понял я, что мы с тобой
                                                        «не сварим каши»,
                                                        что узкий лобик твой    
                                                        не для стихов моих».¹³

У цьому вірші зображено все, про що згадано мною вище стосовно подружжя В. Сосюри з Марією Гаврилівною.  Цей вірш – синтез усіх причин, за яких подружжя не можна визнати вдалим.  Врешті, поет не зміг стримати почуттів – у завершенні твору він прямо в очі закидає дружині її нехтування тим, що дла нього було найдорожчим.

Згодом В. Сосюра знову хворіє.  Цим разом це маніакальний депресивний психоз.  Поет черговий раз потрапляє до лікарні, тим разом в Києві.  Попри обставини, що склалися, він продовжує писати.  Саме в цій лікарні постав вірш-байка “Осел і Соловей”, в якому відчутна критика політики, згідно з якою незручних письменників забирають до психіатричних лікарень:

                                                        “Ти піяв, Соловей!...Луна пісень твоя
                                                        щось розтривожила чиновників “всесильних”, -
                                                        і посадили Солов’я до камери будинку божевільних.”¹⁴       

 ¹² В. Оліфіренко «В. Сосюра»  http:www.donbaslit.skif.net/tvorchist/Sosura.html 1.5.2005
 ¹³ у: В. Костюченко «Біль аж до краю дороги» ibidem, с. 148
 ¹⁴ В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 564 

Здавалося б, що з розлученням з Марією Гаврилівною так вона сама, як і все горе, яке вона стягувала на поета, закінчилося назовсім.  Так не сталося, оскільки в листопаді 1949 року Марію Гаврилівну заарештовують та звинувачують у антирадянській діяльності та розголошенні державної таємниці.  Врешті було винесено вирок – десять років виправно-трудового табору в Казахстані. І хоча Марія Гаврилівна вже не була дружиною поета, В.Сосюра тяжко пережив її арешт та строк, який  вона отримала.  Безсумнівно, зіграли тут роль доброта поета та ще те, що йому важко було викреслити із пам’яті та серця когось, з ким він провів багато років. Навіть коли вони були не зовсім легкими.  Крім того, тут ще існував один дуже важливий фактор, який невпинно морочив голову поета.  Ідеться про те, що арешт Марії Гаврилівни, як і інші дії держави проти сім’ї Сосюри, мали характер свідомої атаки з боку держави, метою якої було змушення поета до того, щоб той танцював під партійну дудку.  Сам факт засудження та ув’язнення Марії Гаврилівни скоріше за все інше мав нагадати поетові, що він весь час так і залишається піддослідним органів безпеки, та що і він може скоро перебратися туди, де потрапила його колишня дружина.
Цькування поета продовжувалося, позаяк його визивали до МВД на допити та протягом двадцяти п’яти років звинувачували насправді лише в одному і тому ж самому – любові до рідного краю.  В результаті багатолітнього переслідування поет не може знайти собі місця, боїться всього і всіх.  Міняє рядки в своїх поезіях, які б спричинилися до підозри в націоналістичному змісті.  В одному із своїх віршів поет доходить такого висновку щодо життя свого та багатьох своїх співвітчизників, які так як і він будували новий радянський порядок після революції:

                                                        “Руками власними тюрму
                                                        творили ми собі одвічну..” ¹⁵

Радянська влада вимагала від В. Сосюри перередагування багатьох написаних раніше творів.  Поет був примушений пристосовувати свою вже існуючу творчість до ідеологічних вимог часу.  Саме тому під багатьма віршами В. Сосюри помічаються подвійні дати їх написання, нпр. “Сніг” (1921-1957), “Відплата” (1920-1957) та багато інших.¹⁶    Щодо тексту, прикладом вимушених тодішнім режимом змін можуть слугувати рядки вірша “І пішов я тоді до Петлюри...”, які у першій його редакції звучали так:                                                                            

                                                        “Скільки нас, отаких, попід мури  од червоної кулі лягло!”¹⁷ 

зате у новій редакції ці ж самі рядки прозвучали так:                  
                                                        “Скільки нас, отаких, через журу
                                                         покидали востаннє село!”. ¹⁸     

  ¹⁵В. Костюченко «Біль аж до краю дороги» ibidem, с. 159
  ¹⁶С. Гальченко “Феномен таланту, або захалявна творчість В. Сосюри”[у:] В. Сосюра “Розстрiляне безсмертя”, Київ 2001, с. 12
  ¹⁷В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 126
  ¹⁸С. Гальченко “Феномен таланту, або захалявна творчість В. Сосюри”[у:] В. Сосюра “Розстрвляне юезсмертя”, Київ 2001, с. 12                      

Як бачимо, зміни введені під вимогою радянської влади були суттєвими. Насправді, лише поет у змозі сконстатувати, як дорого йому обійшлося (на душевному спокої та психічному здорові) вводити такі програмові зміни до натхненних душею творів. В 50-ті роки роздвоєння поета сягнуло вже крайньої межі.  Зацькований і переляканий, він здатний здебільшого на те, щоб у своїх творах оспівувати труд.  Єдиним відступом від цього, отже і проявом справжнього обличчя поета, була його таємна праця над романом “Третя Рота” та поемою “Мазепа”.В газетах та на офіційних зборах “Солов’я” вчать писати вірші, та в разі відступу від партдиректив, попросту не друкують.Восени 1954 року звільнили з табору Марію Гаврилівну, яка згодом вернулася до Києва.  Вона приїхала з табору зовсім іншою людиною, ніж була раніше. Вже не була такою агресивною та інакше ставилася до колишнього чоловіка.  Вони знов стали жити разом, а згодом повторно одружилися.  Між ними запанували гармонійні, щирі та теплі стосунки, про які стільки років мріяв поет.  
Навіть не знаючи історії поета, читач, який подивиться на творчість В.Сосюри, враховуючи її хронологію, без жодних проблем помітить, що десь з 1955 року поет немов знов почав дихати та жити насправді.  З поверненням, або краще сказати, з набуттям злагоди у сімейному житті, В. Сосюра вдруге пережив молодість.  Його вже не лякає сивина голови, ані теж не мучить туга по минулому, по дитинству.  Він вірить, що попри все, його душа ще молода та відчуває неймовірну життєву енергію, яка допомагає йому продовжувати “пісню життя”. Наприклад в 1956 році, у вірші “Знову пахне липа юністю, весною” він так захоплюється своїм “новим” життям:

                                                         “Трави, мої трави, ви густі, шовкові,
                                                         вітер ваші коси в пестощах не рве.
                                                         Б’ється моє серце, сповнене любові                                      

                                                         До землі, що з неї вийшло все живе”.¹⁹                    

Врешті-решт поетові вдалося добитися реабілітації і його твори знов почали друкуватися, та не лише в Україні, а в усіх республіках. Однак неймовірно тяжкий та виснажливий для психіки людини життєвий шлях нагадав про себе в 1957 році, коли у поета трапився перший інфаркт.  

Помер В. Сосюра в 1965 році, але творив майже до останніх хвилин свого життя.  Микола Фененко, лікар, який лікував В. Сосюру, згадує, що навіть в останні дні до смерті поет читав лікареві свої нові твори, посміхаючись крізь сльози, які виникли внаслідок пережитого²⁰ .  Правильно говорили,  що “буває, поетами стають. Сосюра народився ним”.                  

Гадаю, що коли б В. Сосюра наприкінці життя сказав прощальне слово, це були б слова, якими закінчується роман “Третя Рота”:
                                                            “Я всім прощаю і всіх люблю”.²¹  

  ¹⁹В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 399
 ²⁰“Володимир Сосюра. Життя і творчість у документах, фотографіях, ілюстраціях.” Упор.: Ю.С. Бурляй, І.І. Гончаренко, Є.Є. Рабченко, В.В. Сосюра, Київ, Радянська школа, 1978, с.125
 ²¹ В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 2 с. 399

                                                             Поезія Володимира Сосюри

Натхненним співцем України став у літературі XX ст.  Володимир Сосюра. Його поетичну музу називають «Голосом ніжним, як пісня у солов'я, громом молодим» під час суспільних заграв і бур. Син шахтаря і сам шахтар з Донбасу, він увійшов у літературу рідного народу і разом з ним пройшов тернистий шлях зростання та утвердження як один з улюблених поетів-ліриків України.

Продовжуючи традиції Шевченка, Франка, Лесі Українки та ін., він збагатив поезію новими темами, образами, почуттями, 3 особливою любов'ю поет оспівав рідну Україну, зокрема — край свого дитинст¬ва — Донбас, Так, у вірші «Знов село» (1932) подано типовий образ юнака з шахтарського селища, який пройшов важкий шлях хлопця з бідної родини до відомого українського поета. Рідний край, земля бать¬ків, стежки дитинства і перший вчитель — все це викликає у нього теплі й зворушливі спогади, роздуми про життя.

                                                          Працювать, працювать, безумовно!
                                                          Кожній хвилі нема ж вороття!
                                                          Ні! Я зовсім ще не заповнив
                                                          Золотої анкети життя.

Образ рідного краю схвильовано подає поет і у вірші «Як передать, Донбас, твою красу і силу» (1952). Любов до шахтарів, до донецької землі така глибока, що поет часто ілюзорно уявляє її майбутнє, бо ж він — син України.

У роки Великої Вітчизняної війни його патріотична лірика, його палке поетичне слово, звернене до українського народу, відігравало ви¬значну роль у мобілізації їхніх трудових, духовних сил для боротьби з ворогом. Цій темі присвячені збірки Сосюри «Під гул кривавий», «В годину гніву», «Олег Кошовий». Особливою популярністю користувався «Лист до земляків», надрукований як листівка і поширюваний з літаків на території окупованої України. Написаний у формі віршованого по¬слання, вірш устами поета-патріота закликав воїнів до помсти над віроломним ворогом:

                                                          Бийте ворога скрізь, хай в крові своїй чорній потоне
                                                          Злий нападник під розгойданий гул батарей.

В. Сосюра вірить у світле майбутнє України, бо переконаний, що такий народ, з такими багатовіковими традиціями скорити, поставити на коліна неможливо;

                                                          Там, де попіл тепер, де жаліються в небо руїни,
                                                          Встануть села ясні, загуркочуть міста золоті,
                                                          Буде кращою ще неосяжна моя Україна
                                                          І не стане вже ніч на її переможнім путі.

Урочистим гімном рідному краю, рідній Україні звучить вірш В. Сосюри «Любіть Україну». В цій невеличкій за обсягом поезії— весь Володимир Сосюра з його полум'яною любов'ю до розтерзаної України та її незламного, гордого й мужнього народу. Написаний у рік повного визволення України (1944), вірш відтворює незабутній образ «вишневої України», змальовує красу ЇЇ природи, звитяжну історію, волелюбний український народ з його багатющою культурою і солов'їною мовою.

Звертаючись до юнака й дівчини, поет передає їм естафету свого розуміння необхідності досконало знати свою рідну українську мову:

Не можна любити народів других, Коли ти не любиш Вкраїну.

Сила любові до України посилюється у вірші Сосюри свіжими бар¬вами, художніми деталями, влучними порівняннями: краса ЇЇ вічно жива і нова, вона, як сонце, вітер, трави і води, як пісня; вона — в квітці, в пташині, в електровогнях, у дитячій усмішці, у зойках гудків. Вічність,
нетлінність, безсмертя українського народу, його культури розкрива¬ється порівнянням її з купиною — вічнозеленим кущем, що горить І не згоряє:

                                                          Всім серцем любіть Україну свою—
                                                          І вічно ми будемо з нею!


                                               В. СОСЮРА – ЗАХИСНИК РІДНОЇ ЗЕМЛІ ТА МОВИ

У багатьох читачів Володимир Сосюра викликає асоціації з більшовицькою революційною романтикою, як основною ланкою, яка пронизувала більшість його творчості.  На щастя, зовсім протилежне, дійсне минуле поета стає відомим щораз ширшому загалові. Стихія, якою звичайно була революція, не могла не залишити свого впливу на житті та творчості поета, особливо поета з такою тендітною душею, як В. Сосюра. Зрештою, участь поета у бурхливих історичних подіях оправдовує застосування біографічного методу дослідження також до творчості, яку своєю темою охоплює цей підрозділ. Незалежно від того, сприймав В. Сосюра революцію, чи ні, природнім є те, що вона підсилила та роздмухала його талант, так як це було у випадку інших письменників.  Для В. Сосюри щастям було те, що революція ввірвалася в його юність як нектар на спрагу романтично настроєної душі  - його приваблювала гроза революції, тому вона так легко стала таким важливим сюжетом “пісні”.  Розквіт творчості поета припадає на час, коли партійна ідеологія, приборкавши вже своїх прихильників, почала прямувати в бік захоплення трудовими явищами, дедалі частіше визнавши революційну романтику вчорашнього дня небезпечною. В. Сосюра сліпо вірив у те, що революція поліпшить  людську долю.  З точки зору поета, вона була бунтом проти несправедливості та приниження людей.  Як скоро виявилося, саме цей бунт використала згодом радянська влада для досягнення своїх цілей²².

В. Сосюра увійшов у доросле життя як учасник Української революції 1918-1920 рр. Саме тоді, коли у поета була ще змога відверто звертатися до сюжетів, які насправді були близькими його серцю, провідною ідеєю його творчості була ідея України.  В. Сосюрі йшлося про Україну як державу, про долю Батьківщини та її майбутнє.  Саме ця любов до рідного краю була причиною страждань, яких зазнав поет з боку радянської влади. Саме чутливість та тендітна психіка штовхнули поета на шлях, який повів його до писання творів на вимоги часу.  Однак, не ця остання творчість перемогла, а навпаки – ці перші, настроєні патріотичним духом рядки.  Бо саме вони лишаються та лишаться в пам’яті про поета назовсім²³.

Складна історична доля, яка випала Україні під кінець другого десятиліття ХХ століття, стала невід’ємною часткою долі В. Сосюри, коли він в 1918 році добровольцем вступає до полку Гайдамаків, Української Народної Армії.  Ці події знайдуть своє віддзеркалення в пізнішій поемі “Червона зима”. Нижченаведений фрагмент поеми виразно свідчить про патріотичне настроєння поета:

                                                          На фронт, на фронт,
                                                          А на пероні люди,    
                                                          Біля вагонів    
                                                          Ми співаєм “чумака²⁴       

  ²²Л. Талалай “Воля поета” [y:] Літературна Україна н. 1 (4764),  6 січня 1998
  ²³B. Костюченко, ibidem ст. 1
  ²⁴В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 44-47                        

“Червона зима” - дуже цікавий та визначний твір В. Сосюри ще з іншого боку.  Саме в цій поемі поетові вдалося передати перші враження молодого хлопця, який скоро став рядовим солдатом, залишивши свої романтичні уявлення про волю і щастя.  Однак “Червона зима” найцікавіша в тому сенсі, що в ній поет передбачив свою долю, в якій змучене поетичне Я поета відмовляється від волі та приєднується до загальної течії²⁵.

До служби в рядах армії Української народної республіки В. Сосюра ставився свідомо та сумлінно.  Доказом цього є час служби (аж до 1920 року, тобто до розгрому армії) та служба в особистій охороні Атамана Симона Петлюри. Після розгрому армії Української народної республіки, В. Сосюрі лишилося ризикувати життям, або змиритися з більшовицьким рухом, щоб вижити та залишитися на Україні. Як вважає дослідник Василь Терещенко, з яким я зустрівся особисто у Донецьку, перехід на бік червоних безумовно був зрадою українського визвольного руху з боку В. Сосюри.  Проте з поглядів сучасності, несправедливо  і необ’єктивно засуджувати або виправдовувати поета.  Про свій погляд на цю тему В. Терещенко пише також у своєї праці про В. Сосюру²⁶.

Незабаром, після перемоги комуністичної революції протягом певного часу співіснували комуністична і національна ідеї.  Вірші В. Сосюри, написані у той час, сповнені великого бажання служити українському народові та згадок славного минулого України.  Як приклад хочу навести фрагмент поеми “Мазепа”: 

                    
                                      Вкраїну полонив поляк,                               
                                      І, наче оводи ті злі,
                                      Її обсіли москалі... ²⁷
і                                                                                                                          
                                      я хочу швидше відціля    

                                     віддячить москалю і ляху,
                                     що мій народ ведуть на плаху під сміх царя і короля! ²⁸  

Доказом поетового патріотизму була і друга світова війна, позаяк національна ідея знов оволоділа поетом у ті часи.  Правда, це було за дозволу тодішньої диктатури, але все-таки вкотресь показало, яка орієнтація насправді найближча серцю поета²⁹.  Ще інший приклад патріотичної думки В. Сосюри знаходимо у рядках вірша “Розгром”:

                                     Той каже – я великорос –    
                                     Так гордо, радісно, пихато.
                                     А я стою, немов проклятий, -          
                                     Дитина українських гроз.

      
В. Сосюра ніколи не спромігся на правдиву оцінку свого життя і творчості, навіть після смерті Сталіна та подій що мали місце опісля.  Однак, гадаю, не поета слід звинувачувати у тому, а скоріше злочинний режим, який забрав багато українських душ³⁰.  Віршів, що висловлюють любов до України у В. Сосюри багато.  Любов до Батьківщини та рідної української мови були важливими мотивами творчості В. Сосюри.  Варто ще раз нагадати, що В. Сосюра народився та виростав на вже тоді зрусифікованому Донбасі, тому те, що він залишився при рідній мові, було не лише подвигом, але також свідчило про глибокий патріотизм поета.  Шлях поета до закріплення в ньому української мови як мови його творчості вів через творчість Тараса Шевченка.  Про вплив шевченкової творчості на свою національну тотожність поет згадував неодноразово.  Ця проблема стала об’єктом уваги ряду науковців.   

  ²⁵Л. Талалай, „Воля поета” [y:] Літературна Україна,н. 1 (4764), 6 січня 1998р.
  ²⁶В. Терещенко, ibidem
  ²⁷В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 112
  ²⁸В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с.117
  ²⁹В. Терещенко с. 51 ibidem
  ³⁰В. Терещенко с. 53 ibidem

      
Наступним моментом у житті поета, який ще посилив любов до рідної мови, був період перебування в армії С. Петлюри.  Тут поет вчився в юнацькій школі, в якій, звичайно виховували учнів у суто патріотичному дусі.  Поряд із таким вихованням йшло читання українських віршів та зустріч з Симоном Петлюрою.     Згодом В. Сосюра знайомиться з віршами Павла Тичини, який в ранній період своєї творчості був геніальним поетом-патріотом.   Вирішальними в сенсі самовизначення були слова поета, сказані одному із його товаришів, який дорікав В. Сосюрі, що той, переходячи з російської мови на українську, “сменил королевскую флейту на сопилку”.  У відповіді поет сказав, що йому “сопилка дороже тысяч королевских флейт!»  Ці останні слова точно віддають ставлення поета до рідної української мови. Зрештою, воно помітне в кожному майже рядку творчості В. Сосюри.  На завершення цієї теми слід згадати про заповітний вірш В. Сосюри «Любіть Україну», який найбільш виразно віддзеркалює патріотичні думки поета.  Твір написаний в 1944 році, тобто в один із тяжких моментів Другої світової війни.  Вірш постав як заповіт митця-громадянина своєму народові.  У розумінні поета любов до рідного краю та повага до інших народів ідуть поряд.  У вірші В. Сосюра наголошує також на смертность людини у контексті вічності народу :

                                     Всім серцем любіть Україну свою, -
                                     і вічні ми будемо з нею!

Ідеєю вірша була любов до Батьківщини у рамках моральної основи світогляду.  Однак радянська влада не зрозуміла чисто синівської любові поета до власного краю.  Вірш став причиною подальших цькувань поета та звинувачень у націоналізмі.  Наслідки такого перебігу подій поетові довелося відчувати майже до кінця свого життя.  Однак, натхнена патріотичним духом спадщина поета залишилася серед народу на покоління, а скоріше навіки.  

Надіслала викладач будівельного технікуму транспортного будівництва Ясинуватський Муравльова Оксана Володимирівна, Донецька обл., м. Ясинувата

_{Календарно-тематичне планування з української літератури, завдання та відповіді школяру онлайн, курси учителю з української літератури скачати}