Гіпермаркет Знань>>Історія України>>Історія України 10 клас>> Історія України:Культурне і духовне життя в роки непу. Українізація. Кампанія з ліквідації неписьменності серед дорослих.

ПОЛІТИКА УКРАЇНІЗАЦІЇ

Згадай:
1. Яким було ставлення більшовиків до української мови й культури в 1917-1919 рр.?
2. Чи змінилося це ставлення у 1920 р.?

Політика більшовиків у галузі культури

Перемога більшовиків у боротьбі зі своїми противниками й перехід до нової економічної політики визначили зміст і напрями розвитку національної культури в Україні в 20-х роках.
Поступившись рядом позицій в економічному житті, дозволивши приватну торгівлю і приватне підприємництво, держава прагнула за всяку ціну зберегти контроль над культурою, над усіма проявами духовного життя людей. Не гребуючи будь-якими методами, у тому числі й за допомогою каральних органів, вона обмежувала вплив на культуру тих верств інтелігенції, котрі не поділяли більшовицьких позицій. Пленум ЦК КП(б)У 1922 р. в директивах з національного питання знову продемонстрував своє безкомпромісне прагнення здійснювати всеосяжний контроль за розвитком культури в Україні, націлюючи більшовицькі організації на рішучу боротьбу з будь-якими відхиленнями від генеральної політичної лінії РКП(б).
Рішення пленуму ЦК КП(б)У були конкретизацією в специфічних умовах української дійсності відповідних розпоряджень московського парткерівництва. В. Ленін став ініціатором нової кампанії репресій проти інтелігенції. За його розпорядженням за кордон вислали кілька сотень представників інтелектуальної еліти Росії. Відгомоном цієї кампанії стала висилка в жовтні 1922 р. з Одеси, Києва, Катеринослава, Харкова в північні райони Росії та за кордон 70 вчених, погляди яких розходилися з офіційною лінією властей. Репресії проти інтелігенції тривали в Україні й у наступні роки непу.
Таким чином, КП(б)У, не допускаючи інакомислення, прагнучи звести всю сукупність проявів духовного життя в суспільстві до заздалегідь визначених схем, фактично залишалася на позиціях громадянської війни в культурно-ідеологічній сфері. За таких умов підтримку держави і більшовицької партії мала лише цілком одержавлена, наскрізь політизована, підпорядкована ідеологічним настановам культура. В спотвореному марксистсько-ленінському світогляді партійно-державного керівництва саме така «культура» оцінювалась як культура найвищого рівня - соціалістична.

Курс на українізацію

Досвід громадянської війни свідчив, що без задоволення мінімуму національних потреб українського народу доля більшовизму в республіці завжди буде під загрозою. Саме ця обставина була основою політики «коренізації», яка після XII з'їзду РКП(б) (1923) впроваджувалася в усіх радянських республіках, а в Україні мала назву українізації. Українізація стала офіційною лінією більшовицької партії, вона передбачала виховання кадрів із представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, радянського і господарського апаратів рідної для населення мови, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів із навчанням рідною мовою, розвиток національної культури. Багато хто з більшовиків України з величезним ентузіазмом сприйняв курс на українізацію.
Важливе значення мала та обставина, що керували ключовим у справі українізації наркоматом освіти в 20-х роках переконані прихильники національного відродження -
Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник. Вони виходили з того, що українізація за умов збереження радянської влади має ліквідувати наслідки пригнобленого становища, в якому український народ перебував до революції. Українізація з її гаслами національного відродження сприяла залученню до культурного будівництва багатьох представників національної інтелігенції, які щиро прагнули служити народові, сприяти його соціально-економічному та духовному піднесенню. Не випадково перша половина 20-х років відзначена поверненням в Україну ряду відомих діячів національної культури, котрі залишили батьківщину в роки національно-визвольних змагань. Зокрема, для наукової роботи в республіці повернувся видатний український історик М. Грушевський. Частина представників західноукраїнської інтелігенції переїхала на Наддніпрянщину, щоб своєю працею сприяти національному відродженню.
Однак українізація не розглядалась її ініціаторами як самоціль. Цей процес із самого початку підпорядковувався «надзавданню» більшовицької партії - перебудові культури в Україні на засадах марксизму. Українізація допускалася лише тією мірою, якою не суперечила інтересам та ідеологічним орієнтирам вищого державного й партійного керівництва.

Опір українізації

3 перших же кроків українізація зіткнулася з опором партійного і державного апарату. Згідно з даними уряду УСРР, на початку 20-х років органи радянської влади в Україні переважно обслуговувалися російськими або російськомовними чиновниками. Багато хто з них не сприймав українізацію, вважаючи її політичним маневром, поступкою «петлюрівщині», і всіляко саботував.
У 1923 р. секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь виступив з «теорією», в якій доводив, що в Україні точиться «боротьба» двох культур: російської — «пролетарської, передової», і української -«селянської, дрібнобуржуазної, відсталої». Більшовики в цій боротьбі, природно, повинні бути на боці російської культури. Хоча ця відверто шовіністична теорія була засуджена, відповідні настрої серед більшовиків залишалися.
У другій половині 20-х років ситуація дещо змінилась. З великими труднощами вдалося перевести на діловодство українською мовою 75 % місцевих державних установ і організацій. Українізація стала поступово охоплювати найважливіші ланки партапарату. В 1927 р. в апараті ЦК КП(б)У 42 % працівників володіли українською мовою. Повільний хід українізації керівних комуністичних структур визначив характер і темпи українізації в цілому.


ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
1. Якими були позиції більшовиків у культурно-ідеологічній сфері?
2. Як це відбилося на становищі української інтелігенції?
3. Чим була викликана політика українізації? Якою була її мета?
4. Хто були провідниками українізації в УСРР?
5. Які сили чинили опір українізації?
6. У чому суть теорії боротьби двох культур?
Якими були конкретні результати українізації?


ДОКУМЕНТИ
1. З інформаційного листа секретаря ЦК КП(б)У Д. Лебедя
секретарям губкомів Компартії України. Серпень, 1992 р.

ЦК дав директиву провести арешти і намітити до висилки професорів і представників інтелігенції, які явно чи таємно починають протягувати свої зміновіхівські міркування в практику культурної
праці у вищій школі та інших радянських установах. Із намічених професорів і кількох лікарів більшість виявляється упертими ідеологами буржуазії, колишніми членами кадетської партії, які зараз намагаються в новій фразеології проповідувати старі кадетські
гасла.
Касьянов Г. Українська інтелігенція 1920-х - 30-х років:
Соціальний портрет та історична доля. –
К: Вік, 1992. - С. 42-43.

2. Із резолюції червневого (1926) пленуму ЦК КП(б)У "Про
підсумки українізації"
"Соціальне коріння російського шовінізму на Україні залягає в товщі російського міського міщанства (буржуазії) та в інтелігентсько-спецівському прошарку.
При цьому треба підкреслити, що російський шовінізм на Україні має міцну підтримку в масах російського міщанства поза Україною. За його спиною старі, далеко не вижиті забобони щодо «українського діялекту», щодо переваги російської культури і т.ін. (розмови про переваги російської культури і висування положен-ня про неминучість перемоги більш високої російської культури над культурою більш відсталих народів - українського, азербайджанського, киргизького та ін. - є не що інше, як спроба закріпити панування великоросійської національності), - говорить постанова XII з'їзду РКП(б)).
Партія мусить вести рішучу боротьбу і у власних рядах, і в пролетарських масах проти забобонів російської та русифікованої частини пролетаріату, проти перекручень інтернаціоналізму, проти псевдоінтернаціоналізму, русотяпства, шовінізму.
... Рішуче борючись проти пережитків російського шовінізму, що є головною перешкодою до розв'язання національного питання, партія мусить водночас боротися і проти українського шовінізму.
Культурне будівництво в Українській РСР. - Т. І. - С. 313, 314.

3. Д. Лебідь про «боротьбу» двох культур.
Квітень 1923р.
Поставити перед собою завдання активно українізувати партію, отже й робітничу клясу (за цю українізацію партія не може взятися, не перекинувши своєї роботи й на робітничу клясу) тепер буде для інтересів культурного поступу заходом реакційним, бо націо-налізація, тобто штучне запровадження української мови в партії, в робітничій клясі за теперішнього політичного, економічного й культурного співвідношення між містом і селом - це значить стати на погляд нижчої культури села, як рівняти з вищою культурою
міста.

Майстренко І. Історія Комуністичної партії України. -
Мюнхен, 1979. -С.88.


ЗАПИТАННЯ 1 ЗАВДАННЯ ДО ДОКУМЕНТІВ
1. Документ № 1.
Виходячи із змісту документа, зроби висновок, чому в представниках української інтелігенції ЦК більшовиків бачив «ворогів народу».
2. Документ № 2. Яким було ставлення більшовиків до процесу українізації згідно з резолюцією червневого (1926) пленуму ЦК КП(б)У «Про підсумки українізації»?
3. Документ № 3.
У чому полягає антиукраїнський характер теорії боротьби двох культур? Дай розгорнуту відповідь.

ОСВІТА І НАУКА В РОКИ НЕПУ

Згадай:
1. У якому стані перебувала освіта в Україні в 1917-1920 рр.?
2. Які зміни в науковому житті України відбулися в 1917-1920 рр.?

Культурно- освітня робота

Встановлення тотального контролю над сферами духовного життя особливо яскраво відбилося на культурно-освітній роботі. Ще в грудні 1920 р. при Наркоматі освіти УСРР за зразком Російської Федерації було створено Головний політично-освітній комітет - Головполітос-віту. V Всеукраїнський з'їзд рад у березні 1921 р. поставив завдання «якнайшвидше об'єднати культурно-освітню роботу під єдиним керівництвом Головполітосвіти і спрямувати її на боротьбу з пережитками анархізму, петлюрівщини, бандитизму, на пропаганду законів і заходів радянської влади». Цим рішенням більшовики підпорядкували Головполітосвіту обслуговуванню своїх партійних цілей.
Діяльність Головполітосвіти на собі відчули насамперед «Просвіти», які ще працювали в багатьох селах республіки. Протягом 1921-1923 рр. переважна їх більшість була насильно реорганізована в сільські будинки (сільбуди) і хати-читальні, які перетворювалися в організаційні центри політосвітньої роботи на селі. В містах органи Головполітосвіти використовували існуючі з революційних часів заклади та установи, провадили свою роботу через клуби, агітпункти, театри, бібліотеки.

Кампанія ліквідації неписьменності серед дорослих

Одним із важливих завдань культурно-освітньої роботи була ліквідація неписьменності серед дорослого населення. У травні 1920 р. IV Всеукраїнський з'їзд рад видав постанову про боротьбу з неписьменністю. Все неписьменне населення віком від 8 до 50 років зобов'язувалося навчитися грамоти. До цієї роботи планувалося залучити письменників у порядку трудової повинності з відповідною оплатою, а загальне керівництво покладалося на Головполіт-освіту, до складу якої входила Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з неписьменністю. Як і раніше, ставилося завдання не лише навчити робітників і селян читати, писати та лічити, а й прищепити їм комуністичну ідею. У 1923 р., за прикладом РСФРР, в Україні під головуванням Г. Петровського було утворено товариство «Геть неписьменність!». На кошти товариства у 1924/25 навчальному році утримувалося понад 2,5 тис. пунктів і шкіл лікнепу, де навчалося до 100 тис. чол.
Оголосивши ліквідацію неписьменності одним із найважливіших політичних завдань, держава прагнула забезпечити цю кампанію літературою відповідного політичного спрямування. В Україні видавалися букварі для дорослих «Геть неписьменність!», «Червоний прапор», «Буквар залізничника», «Буквар селянина», книга для читання «Ми новий світ збудуємо» та інші. Зміст цієї літератури мав забезпечити поєднання навчання елементарних навичок читання й письма з вихованням відданості новому ладу, непримиренності до його противників.

Розвиток початкової освіти

Перехід до мирного будівництва сприяв розвитку освіти в Україні. В 1922 р. був прийнятий «Кодекс законів про народну освіту в УСРР», який закріпив курс на підпорядкування школи ідеологічним настановам більшовицької партії. Метою виховання й освіти Кодекс оголошував «розкріпачення трудових мас від духовного рабства, розвиток їх самосвідомості, створення нового покоління людей комуністичного суспільства з психологією колективізму, з твердою волею, суспільно необхідною кваліфікацією, матеріалістичним світоглядом».
Ці утопічні за своєю сутністю завдання ставилися в умовах гострої нестачі найнеобхіднішого. У 1922 р. в Україні налічувалося 1,5 млн безпритульних дітей, сиріт і напівсиріт. Господарські труднощі спричинили скорочення асигнувань на народну освіту і зменшення - 1922 р. майже вдвоє у порівнянні з 1920 р. - кількості учнів. З часом економічне становище поліпшилося, що дало змогу збільшити протягом 1923-1925 рр. майже в 7 разів асигнування на освіту. В 1926 р. у школах України навчалося 2 105 070 чол. Було організовано десятки навчально-виховних закладів для сиріт і безпритульних. Одним із відомих теоретиків і організаторів цієї роботи був А. Макаренко. Однак у роки непу так і не вдалося залучити до навчання всіх дітей. Наприкінці 1925 р. поза школою залишалося ще понад 40 % дітей шкільного віку. Особливо багато їх було у сільській місцевості.
Проголошений радянською владою курс на українізацію досить відчутно позначився на роботі школи. Число в УСРР шкіл з українською мовою викладання зростало. Якщо у 1925 р. вони становили 79,1 % усіх шкіл, то у 1930 р. - 85 %. У решті шкіл навчання велося мовами народів, які проживали в Україні: російською, грецькою, польською, німецькою, чеською, єврейською та іншими.

Вища школа

Новий суспільний лад змінив певним чином роботу вищих навчальних закладів. Доступ до них дітей священнослужителів, землевласників, великих підприємців, інших осіб, яких відносили до «ворожих» радянській владі, був закритий. Для того щоб позбутися тих із них, кому все ж поталанило вступити до вузів, влаштовували чистки та перереєстрації студентів. Водночас велась активна і цілеспрямована робота по «пролетаризації» студентства, розширювалась мережа робітфаків. Набирали на ці факультети виключно за рекомендацією партійних, радянських і профспілкових організацій, військових частин. Наприкінці 1921 р. у вузах республіки налічувалося 12 робітфаків. 1925 р. в 30 робітфаках, які діяли на той час в Україні, навчалося близько 7,5 тис. студентів. Тенденція до розширення мережі робітфаків збереглась і в наступні роки.
Політика українізації сприяла впровадженню української мови в навчальний процес вищої школи. В 1923 р. Раднарком УСРР прийняв декрет, згідно з яким поступово, відповідно до наявності викладачів, що володіють українською мовою, необхідно було перевести вузи на українську мову викладання. Навіть перед військово-навчальними закладами України поставили завдання підготувати певну кількість командирів, які б володіли українською мовою. Першою це завдання виконала Харківська школа червоних старшин.
Мережа вузів у 20-ті роки швидко розширювалася. Вони готували спеціалістів для всіх галузей народного господарства. Наприкінці 20-х років українців серед студентів вузів республіки було трохи більше половини, росіяни становили 20 %, євреї - 22 %.
Як і в інших радянських республіках, в Україні створювалася група навчальних закладів, покликаних забезпечити більшовицьку партію і державу кадрами кваліфікованих працівників, викладачів, пропагандистів суспільних наук. Це — комвузи і радпартійні школи - елітні навчальні заклади, що користувалися особливою увагою Раднаркому і ЦК КП(б)У. В 1921 р. у Харкові почала працювати вища партійна школа, яку в 1922 р. було перетворено в Комуністичний університет ім. Артема.

Наука

Найвищою державною науковою установою республіки Раднарком УСРР оголосив 1921 р. Всеукраїнську академію наук (ВУАН). У 1922 р. її очолив український ботанік В. Липський, який перебував на цій посаді до 1928 р. Великий внесок у розвиток Академії зробив С. Єфремов, котрий тривалий час був віце-президентом ВУАН. У системі ВУАН на середину 20-х років працювало близько 40 науково-дослідних установ, що входили до трьох відділів: історично-філологічного, фізично-математичного і соціально-економічного. На початку 1924 р. в Академії налічувалося 37 дійсних членів і близько 400 наукових співробітників.
У 20-х роках особливо плідно діяв історично-філологічний відділ Академії, який очолювали визначні мовознавці А. Кримський і С. Єфремов. Відділ видавав журнал «Записки Історично-філологічного відділу ВУАН». З поверненням в Україну М. Грушевський розбудовує історичну секцію цього відділу і через Держвидав видає з 1924 р. історичний двомісячник «Україна», який став провідним періодичним українознавчим виданням.
Учені активно працювали над забезпеченням потреб українізації. У 1921 р. було засновано Інститут української наукової мови, зусиллями співробітників якого до 1932 р. було видано 49 термінологічних словників і заплановано ще 34.
У фізично-математичному відділі ВУАН працювала група видатних учених, котрі своїми дослідженнями здобули міжнародне визнання. Це - математики Д. Граве, М. Кри-лов, хіміки Л. Писаржевський та В. Кістяківський.
Протягом 20-х років відбувався процес підпорядкування науково-дослідних закладів України відповідним установам центру. Рішенням ЦВК СРСР у 1925 р. Російська академія наук оголошувалася вищою всесоюзною установою та перейменовувалася в Академію наук СРСР. Республіканські академії наук, у тому числі Всеукраїнська, поступово перетворювалися на звичайні філії загальносоюзної академії наук.


ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
1. Визнач, розв'язанню яких завдань була підпорядкована вся культурно-освітня робота в Україні.
2. Дай характеристику роботи товариства «Геть неписьменність!».
3. Яких змін зазнав освітянський процес в роки непу?
4. Які процеси відбувалися в 20-ті роки у вищій школі України?
Охарактеризуй внесок українських учених у розвиток різних галузей науки.



ДОКУМЕНТИ
1. Із постанови РНК УСРР «Про боротьбу з неписьменністю»
21 травня 1921 р.
...Совет Народиых Комиссаров постановил:
1. Все население Республики в возрасте от 8 до 50 лет, неумею-
щее читать или писать, обязано обучаться грамоте... Обучение
это ведется в государственных школах...
3. Наркомпросу и его местным органам предоставляется право привлекать к обучению неграмотных в порядке трудовой пови-нности...
6. ...Органам Наркомпроса предоставляется использовать на-родные дома, церкви, синагоги, молельни, клубы, частные дома и подходящие помещения на фабриках, заводах и советских уч-реждениях.
Председатель Совета Народних Комиссаров Управляющий делами Секретарь
Собрание узаконений и распоряжений рабоче-крестьянского правительства Украины. - 1921. - № 9. - С. 254.
2. Із Кодексу законів про народну освіту УСРР (від 25 листопада 1922 р.)
§ 2. Мета радянського виховання і освіти - розкріпачення трудящих мас від духовного рабства, розвиток їх самосвідомості, створення нового покоління людей комуністичного суспільства з психологією колективу, з твердою волею, суспільно необхідною кваліфікацією і з матеріалістичним світоглядом, основаним на ясному розумінні законів розвитку природи і суспільства. § 3. Завдання органів виховання і освіти - бути знаряддям диктатури пролетаріату по знищенню класового суспільства, створення нового, провідником принципів комунізму та ідейно-організуючого впливу пролетаріату на напівпролетарські і непролетарські верстви трудящих з метою виховання покоління будівників нового, комуністичного суспільства.
§ 4. Всі заходи по вихованню і освіті як дітей і юнацтва, так і дорослого населення, будучи строго погоджені з основними завданнями соціалістичної революції, повинні виходити з життєвих умов та інтересів трудящих, маючи тісний зв'язок з народним господарством і державним будівництвом Радянських Республік...
Культурне будівництво в Українській РСР: Збірник документів. -К.: Держполітвидав УРСР, 1959. - Т. 1.- С. 155-156.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДО ДОКУМЕНТІВ
1. Документ №1.
а) Охарактеризуй масштаби боротьби з неписьменністю, яку вела радянська влада в 20-ті роки.
б) Чим були викликані такі масштаби?
2. Документ № 2.
а) Які завдання українських освітян випливали з Кодексу про народну освіту УСРР?
б) Дай критичну оцінку цих завдань.

ЛІТЕРАТУРА І МИСТЕЦТВО. ЦЕРКОВНЕ ЖИТТЯ

Згадай:

1. Які нові явища з'явилися в літературно-мистецькому житті України в 1917— 1920 рр.?

2. У якому стані перебувала православна церква в Україні у 1917 — 1920 рр.?

Література

У 1919-1920 рр. з України виїхали видатні письменники й поети, зокрема М. Вороний, О. Олесь, В. Вин-ниченко, В. Самійленко. На зміну їм у літературу прийшло покоління молодих, котре, спираючись на демократичні традиції дожовтневої української літератури, прагнуло до оновлення мистецтва, написання художніх творів, співзвучних власному розумінню нової епохи. Це - О. Досвітній, М. Драй-Хмара, М. Зеров, Г. Косинка, М. Куліш, М. Рильський, О. Слісаренко, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий, В. Яловий і багато інших. У 20-х роках в республіці видавалося понад 20 літературно-художніх і громадсько-політичних альманахів та збірників, 10 республіканських газет і 55 журналів. Виникали і розпадалися численні літературно-художні об'єднання: «Гарт», «Плуг», «Ас-панфут», «Ланка», «Молодняк», «Авангард» та інші.
У центрі дискусій різних літературних течій другої половини 20-х років був ідейний натхненник провідного літературного об'єднання України - Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ) — М. Хвильовий, член більшовицької партії, учасник громадянської війни, один із засновників новітньої української літератури.
Микола Хвильовий — росіянин за походженням (його справжнє прізвище Фітільов) щиро вірив, що більшовицька революція приведе до соціального і національного визволення
українського народу, розвитку його культури, мистецтва. Разом з тим загострене чуття художника дозволило йому одному з перших у радянській літературі відобразити в художніх творах назрівання в суспільстві небезпечних та трагічних змін. У літературній дискусії 1925-1928 рр. йшлося про шляхи розвитку української літератури, про необхідність широко використовувати досягнення європейського мистецтва, про недоцільність однобічної орієнтації на російську культуру. Без Європи, поза Європою Хвильовий не уявляв собі українського відродження. Він проголосив тоді надто сміливе гасло "Геть від Москви! Дайош Європу!», яке було закликом дати відсіч тому, що критики пізніше назвали «московським комплексом». «Злою іронією звучать безграмотні поради орієнтуватися на московське мистецтво», - писав письменник у публіцистичних роздумах «Україна чи Малоросія».
Письменника Хвильового цікавили питання відродження і розвитку української культури, можливості її виживання за умов соціалістичного будівництва, в яке він у той час ще щиро вірив, а не відрив України від Радянської Росії. Але саме так, як заклик до сепаратизму, оцінив червневий пленум ЦК КП(б)У 1926 р. погляди письменника. «Такі гасла можуть бути прапором для української буржуазії, що зростає на грунті непу, бо вона під орієнтацією на Європу безперечно розуміє відмежування від фронту міжнародної революції, столиці СРСР — Москви». Хвильового звинуватили в націоналізмі, ворожості до офіційного курсу партії, основних настанов більшовицького керівництва, «хвильовікації всіх граней суспільного життя», «причісування» української культури за великоруським зразком.
Більшістю українських письменників статті Хвильового були сприйняті із захопленням. «Враження від статей Хвильового подібне до того, ніби в кімнаті, де було так душно, що було важко дихати, відчинили вікна, і легені раптом відчули свіже повітря», - писав один із сучасників Хвильового, письменник М. Могилянський.

Образотворче мистецтво. Театр. Музика

3 переходом до мирного будівництва значно зростає інтерес до образотворчого мистецтва, музичної та театральної творчості. Виникає ряд об'єднань художників, у тому числі Асоціація художників Червоної України, члени якої - Є. Їжакевич, К. Трохименко, О. Кокель, Ф. Кричевський та інші — проголосили своїм основним завданням правдиве відображення сучасності. Тривала діяльність художників блискучої, оригінальної школи послідовників І. Бойчука (бойчукісти), в творчості яких у неповторний синтез зливалися елементи староукраїнського і візантійського живопису.
У театральному мистецтві плідно працювали колективи, об'єднані в Першому державному драматичному театрі ім. Т. Г. Шевченка в м. Києві на чолі з О. Загаровим та державному драматичному театрі ім. І. Франка під керівництвом Г. Юри. Нарешті, в 1922 р. у Києві засяяла зірка театру «Березіль», очолюваного одним із найвидатніших реформаторів українського театру за всі часи його існування - Лесем Курбасом. У 20-ті роки його творчість сягає вершин. Театр «Березіль» зібрав видатних майстрів української сцени- П. Саксаганського, О. Мар'яненка, М. Крушельницького, О. Сердюка, А. Бучму, Ю. Шумського та інших. В Україні на середину 20-х років налічувалося 45 професійних театрів.
У галузі музичного мистецтва відбувається творчий злет композиторів Г. Вірьовки, П. Козицького, Л. Ревуцького, К. Бо-гуславського та інших. Далеко за межами республіки славилася хорова капела «Думка» на чолі з її беззмінним керівником Н. Городовенком. Цей колектив об'їздив усю Україну, виступав на Дону, Кубані, в Грузії, Азербайджані, в Москві, а в 1929 р. виїздив на гастролі до Франції.

Кінематограф. О. Довженко

У 20-х роках помітне місце в культурному житті посіло кіно. 1922 р. введено в експлуатацію Одеську кінофабрику, в 1927 р. розпочалося будівництво Київської кіностудії - на той час найбільшої в Європі. У середині 20-х років у містах і селах України працювало вже понад 500 кінотеатрів. У 1923 р. В. Гардін поставив фільм «Остап Бандура» за участю М. Заньковецької. В 1924-1925 рр. було створено понад півтора десятка картин. У 20-ті роки зійшла зоря одного з видатних майстрів українського і світового кіномистецтва О.Довженка. В 1927р. він поставив фільм «Звенигора», в 1929 р. - «Арсенал».
Отже, 20-ті роки характеризувалися бурхливим розвитком літератури та образотворчого мистецтва, музики та театру, кінематографа. Українська творча інтелігенція включалася в практичну діяльність зі створення декретованої партією соціалістичної культури, вносячи в неї національну сутність. Творчий потенціал українського національного мистецтва виявився настільки потужним, що всупереч усім перепонам і обмеженням ідеологічного характеру кращі його представники досягли небачених висот.

Релігійне життя

Атеїстичне керівництво більшовицької партії оголосило релігію історичним «пережитком», з яким слід боротися і який необхідно «подолати». На боротьбу з релігією і церквою були мобілізовані партія, комсомол, преса і навіть репресивні органи.
У цих складних умовах серед православних священиків і віруючих наростало прагнення до створення незалежної від Руської православної церкви (РПЦ) Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). 11 жовтня 1921р. з дозволу влади відбувся Всеукраїнський православний собор у Києві, який затвердив автокефалію та обрав Василя Липківського митрополитом УАПЦ.
Служба в автокефальних храмах велася українською мовою замість малозрозумілої церковнослов'янської, якою користувалися священики РПЦ. Управління автокефальною церквою ґрунтувалося на демократичних засадах за участю віруючих. Між РПЦ і УАПЦ точилася гостра боротьба за вплив на віруючих. Близько 7 млн парафіян пішли за автокефалістами, які об'єдналися в 2800 парафій. Але більшість віруючих в 20-ті роки все ще залишалася в лоні РПЦ.
Дозвіл на існування УАПЦ був тимчасовою поступкою центральної більшовицької влади національно-релігійним почуттям українського народу. Існування української автокефалії влада дозволяла, поки тривав неп і діяв курс на українізацію. У 1928 р. розгорнулося переслідування автокефальної церкви з метою її повного знищення.


ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
1. Охарактеризуй особливості літературного поцесу в Україні в 20-ті роки.
2. Проаналізуй вплив М. Хвильового на розвиток літератури.
3. Що тобі відомо про перші кроки українського кіномистецтва?
4. Чим, на твій погляд, можна пояснити складність розвитку літератури та мистецтва України у 20-ті роки?
5. Користуючись додатковим матеріалом, підготуй доповідь про одну з яскравих та драматичних сторінок розвитку української культури 20-х років.
6. Охарактеризуй особливості релігійного життя в роки непу.
7. Яке місце в релігійному житті України відігравала УАПЦ?


ДОКУМЕНТ
1. З праці М. Хвильового «Думки проти течи»
На яку із світових літератур повинна українська література взяти курс? У всякому разі не на російську. Це рішуче і без всяких застережень. Не треба плутати нашого політичного союзу з літературою. Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати. Поляки ніколи не дали б Міцкевича, коли б вони не покинули орієнтуватися на московське мистецтво. Справа в тому, що російська література тяжить над нами в віках, як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування. Отже, вигодовувати на ній наше молоде мистецтво - це значить затримати його розвиток. Ідеї пролетаріату нам і без московського мистецтва відомі, навпаки - ці ідеї ми, як представники молодої нації, скоріше виллємо у відповідні образи. Наша орієнтація - на західноєвропейське мистецтво, його прийоми... Кінець прийшов не тільки «малоросійщини, українофільству й просвітянству», але й задрипанському москвофільству. Досить «фільструвати», «дайош» - свій власний розум... Москва сьогодні є центр всесоюзного міщанства.
Майстренко І. Історія Комуністичної партії України. -Мюнхен, 1979. - С. 120- 121.


ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДО ДОКУМЕНТА
1. Документ № 1.
а) Охарактеризуй оцінку М. Хвильовим українського літературного процесу.
б) Що таке комплекси «меншовартості», «вторинності», «хуторянства» і як із ними боровся М. Хвильовий?
в) Чому М. Хвильовий закликає не орієнтуватися на російську літературу? Кого з тодішніх російських письменників ти пам'ятаєш?

УКРАЇНСЬКА СРР В УМОВАХ НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ (1921-1928 РОКИ)

Повторювально-узагальнюючий урок

Неп - вимушений відхід від «воєнного комунізму»

Роки нової економічної політики були особливим періодом у новітній історії України. Ці роки позначені компромісом між потребами життя, об'єктивними законами економічного, політичного і духовного розвитку суспільства, з одного боку, і вимогами більшовицької доктрини комуністичного будівництва - з іншого. Спроби продовжити «воєнно-комуністичний» курс за мирних умов зустріли народний опір у всіх радянських республіках. В Україні він вилився в антибільшовицьке повстання селянства і заворушення серед робітників. Відхід від «воєнного комунізму» став питанням життя і смерті партії більшовиків та створеної нею радянської держави.

Відбудова народного господарства

Першим і найважливішим кроком нової економічної політики стала заміна продрозкладки продподатком. Було легалізовано приватну торгівлю, підприємницьку діяльність. У роботу державної промисловості впроваджувалися госпрозрахункові засади. Україна в складі СРСР швидко виходила з економічної розрухи. Неп демонстрував свою життєздатність і економічну ефективність. Україна досягла довоєнного рівня промислового виробництва в 1925/26 господарському році.
Але в уявленні більшовиків нова економічна політика не мала далекої перспективи. Для них це було не що інше як вимушений тимчасовий відступ, за яким неминуче розгортатиметься новий наступ. «Цю політику, - писав В. Ленін про неп, - ми проводимо всерйоз і надовго, але, звичайно ... не назавжди».

СРСР - псевдофедеративна держава

Як вимушений відступ розглядали керівники РКП(б) і зміни в національно-державній політиці. Погодившись після деяких вагань і внутріпартійної боротьби на створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік і відкинувши сталінський план «автономізації», більшовики так і не переглянули фундаментальне положення своєї партійної програми: «Як одну з перехідних форм на шляху до повної єдності партія висуває федеративне об'єднання держав, організованих за радянським типом». «Повна єдність», тобто унітарна держава, завжди була ідеалом більшовицької партії. Не випадково УСРР у складі СРСР мала ще менші повноваження, ніж мала Радянська Україна, об'єднана 1919 р. з Російською Федерацією та іншими радянськими республіками у складі «воєнно-політичного союзу». Ця обставина дає підставу характеризувати СРСР як псевдофедеративну державу.


«Українізація» і національно-культурне відродження

У національно-культурній сфері відступ від великодержавного курсу, який більшовицьке керівництво проводило в перші роки радянської влади, був особливо відчутний, і почався він задовго до переходу до непу. VIII конференція РКП(б), що відбулася в грудні 1919 р., резолюцією «Про радянську владу в Україні» поставила завдання широко впроваджувати в роботу державних органів українську мову, поповнювати партію, державний і господарський апарати за рахунок місцевих кадрів, переводити на місцеву мову викладання в школах, вищих навчальних закладах. Вище партійно-державне керівництво дійшло висновку, що до місцевого населення слід звертатися зрозумілою, близькою йому мовою. Ця політика в 20-ті роки дістала назву «українізації».
Державний апарат, шовіністичні кола в КП(б)У саботували політику українізації. Але оскільки ця політика стала офіційним державним і партійним курсом, відкрито виступати проти неї не наважувалися. Національно-комуністичні елементи стали активними провідниками українізації, сміливо викриваючи її відкритих і прихованих противників.

Національно-комуністичні тенденції

Українська національна інтелігенція сприйняла українізацію з піднесенням, прагнучи своєю працею сприяти національному відродженню. Хоча вона і не могла вийти за ідеологічні рамки, в які була поставлена більшовицькою партією, її діяльність сприяла зростанню національної свідомості широких мас сільського і міського населення. Результати цієї діяльності проявлялися не лише в мовно-культурній сфері. Деякі історики вважають, що українізація створила своєрідну соціально-політичну ситуацію, котра стимулювала сплеск національно-комуністичних настроїв в Україні. За сприятливих умов вони могли втілитися в національну форму суверенної радянської державності в Україні. Але наприкінці 20-х років ці тенденції були перервані.


ЗАПИТАННЯ 1 ЗАВДАННЯ
1. Простеж за розвитком міжнародної діяльності України на початку 20-х років. З якими країнами було встановлено дипломатичні відносини? Які договори було підписано в цей час?
2. Охарактеризуй процес створення СРСР. Яке значення для України мало входження до Союзу?
3. Назви прізвища державних діячів України, котрі в 20-ті роки відстоювали її національні інтереси. Як склалась їхня доля?
4. Що таке українізація?
5. На основі матеріалу про культурне будівництво в період непу порівняй мету, що її висувала перед діячами культури держава, і мету, яку відстоювали своєю творчістю П. Тичина, М. Зеров, М. Куліш, М. Хвильовий та інші. Як склалась їхня доля?
6. В яких сферах життя України в 20-ті роки проявлялися національно-комуністичні тенденції? У чому вони проявлялися?
7. Чи мала Українська СРР національно-комуністичну перспективу?


ЗАПАМ'ЯТАЙ ЦІ ДАТИ
28 грудня 1920 р. - підписання союзного робітничо-селянського
договору між РСФРР і УСРР
8-16 березня 1921 р. -X з'їзд РКП(б)
Травень 1921 р. - судовий процес над членами ЦК УПСР
Вересень 1921 р. - остаточний розгром махновців; перехід їх
на територію Румунії
1921-1923 рр. - голоду південних губерніях України
2 січня 1922 р. - створення Комісії у справах електрифікації
України (КЕУ)
1922 р. - початок роботи театру «Березіль» під керівництвом Леся Курбаса
Серпень-жовтень 1922 р.- висилка близько 70 українських учених у північні райони Росії
30 грудня 1922 р. - створення СРСР
31 січня 1924 р. - прийняття Конституції СРСР
Березень 1925 р. - саморозпуск УКП
Кінець 1925 р. - завершення відбудови промисловості України
Грудень 1925 р. - XIV з'їзд РКП(б); проголошення курсу на індустріалізацію
1925-1928 рр. - літературна дискусія, розпочата з ініціативи М.Хвильового
1926/27 р. - завершення відбудови сільського господарства України
1928 р. - виступ М. Волобуєва в журналі «Більшовик України» із статтею «До проблеми української економіки»

Новітня історія України 10 клас, Ф. Г. Турченко

ЗМІНИ В СОЦІАЛЬНОМУ СКЛАДІ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ
Згадайте } Коли сформувалася станова структура суспільства і на яких соціально-економічних і правових підставах вона існувала?
Творче завдання Як бездержавне становище України вплинуло на її соціальну структуру?
1. Нові соціальні верстви суспільства_
Соціальна структура України на початку ХХ ст. характеризувалася переплетінням старого і нового: ще існували соціальні групи, які вийшли з аграрно-ремісничої епохи, - поміщики, селяни і ремісники, але вже набирали силу класи індустріального суспільства - буржуазія і робітники. В умовах модернізації збільшувався попит на людей, професійно зайнятих розумовою працею, - інтелігенцію.
Нові соціальні верстви суспільства - буржуазія, робітники та інтелігенція - формувалися з середовища поміщиків, селян та ремісників. Чинниками, які сприяли цьому, були: скасування кріпацтва; індустріалізація; урбанізація; поширення шкільництва, вищої освіти.
2. Формування робітничого класу_
Велика модерна промисловість, яка будувалася за сприяння влади на кошти закордонних капіталістів, вимагала кваліфікованої робочої сили. Часто іноземні підприємці разом з машинами і новітнім обладнанням привозили з-за кордону інженерів, майстрів і навіть робітників. Їм створювали пристойні умови праці, виплачували високу зарплату. Так було в Наддніпрянщині, так було і в Західній Україні, де на нафтопромислах працювало багато іноземних робітників - поляків, австрійців, німців та ін. Але лише іноземцями обійтися було неможливо. Шукали місцевих, які б мали схильність до роботи в промисловості і необхідні професійні навички.
Резерви для цього в Україні були величезні. Після ліквідації кріпосного права в селах України склався значний надлишок робочої сили, який називають аграрним перенаселенням. Мільйони «зайвих» селян мусили залишати рідні села й шукати нові засоби для існування.
Здавалося, що українські селяни вщент заповнять міста і робітничі селища, шахти Донецького та Криворізького басейнів, металургійні заводи Півдня та інші галузі промисловості, почнуть нове, робітниче життя або шукати-
Точильник на вулиці Полтави. 1907 р.
муть своє місце в торгівлі чи підприємництві. Нездоланних перепон для цього не було. Перехід селянина в робітники чи міщани був відносно вільним.
Проте виявилося, що селяни неохоче йшли в міста, зокрема на шахти та новозбудовані промислові підприємства. Вони до останньої можливості трималися за землю.
Поміркуйте
Чому так сталося?
По-перше, в селянському середовищі з пересторогою ставилися до роботи поза сільським господарством. Традиційна мораль (ментальність) українського селянина не схвалювала відхід від землеробства й сільського життя.
По-друге, робота на заводах і шахтах була надзвичайно важкою і ма-лопривабливою для селянина. Початковий етап модернізації взагалі пов'язувався з величезними труднощами, і місцеве селянство добре про них знало: часті випадки травм і каліцтва на виробництві, незвичні для селян побутові умови, антисанітарія (життя в бараках і землянках і т. п.), хвороби, пияцтво й випадки розпусти в робітничому середовищі. Шахтарі Катеринославської губернії хворіли в 2-3 рази частіше, ніж селяни, які жили поруч. Щоб залучити місцевих селян до роботи в промисловості, їм необхідно було платити більше, ніж прийшлим. Ось чому перебірливі капіталісти місцевих селян на заводи й шахти без нагальної потреби не запрошували.
У той же час на Південь і Схід України, де на заводах, фабриках і шахтах відчувалася потреба в робочих руках, масово переселялися селяни з Центральної Росії. Суворіший клімат і малородючі землі робили мало-привабливими сільськогосподарські заняття в рідних селах. Як правило, ці селяни здавна - інколи в декількох поколіннях - у вільний від сільськогосподарських занять час займалися різними промислами, а то й ходили на заробітки в сусідні міста. Російські селяни були менше прив'язані до землі, ніж українські, й охочіше набували нового соціального статусу -робітничого. Вищим у російських губерніях був і рівень освіченості населення - дітей у Росії вчили рідною мовою, що давало можливість швидше оволодівати грамотою. Все це створювало сприятливі передумови для успішної адаптації переселенців з Росії не лише у фабрично-завод-

Ливарний цех заводу братів Классенів. Олександрівськ. 1912 р.
ському виробництві, але й у торгівлі, підприємництві, в освіті, медицині та інших сферах.
Масове переселення росіян мало для України суттєві наслідки довготривалої дії: закріплювався російськомовний характер міських поселень українських губерній і формувався соціальний і мовно-культурний розкол між містом і селом.
З часом, звичайно, українські селяни також стали призвичаюватися до роботи на фабриці, заводі чи шахті. З певним запізненням вони відгукувалися на модернізаційні виклики часу. Неможливість закріпитися на землі та злидні примушували їх погоджуватися на найгірші умови. В Галичині, писав І. Франко в повісті «Борислав сміється», «кожен день сотні людей плили-напливали до Борислава, як пчоли до улія. Роботи! Роботи! Якої-небудь роботи! Хоть би й найтяжчої! Хоч би й найдешевшої! Щоб тільки з голоду не загинути! - се був загальний оклик, загальний стогін, що хмарою носився понад головами тих тисячів висохлих, посинілих, виголоджених людей...».
На Наддніпрянщині найчастіше селяни йшли на цукрові заводи, які будувалися здебільшого в сільській місцевості. Виходець із роду хліборобів Андрій Волик, герой повісті М. Коцюбинського «Гака шогдапа», перейшовши на роботу на цукроварню, вже не мислить іншого життя, ніж за заводським гудком.
3. Особливості формування буржуазії_
У країнах Заходу індустріальна модернізація супроводжувалася формуванням класу національної буржуазії, який поступово виростав у середовищі купецтва, міських ремісників, заможного селянства і перетворювався в нову еліту, що поступово перебирала керівництво суспільством у свої руки. Особливості індустріалізації України призвели до того, що підприємницьке середовище було переважно неукраїнським. Великі заводи і шахти належали головним чином іноземному капіталу, переважно акціонованому.
Крім іноземців (французів, бельгійців, німців, австрійців, поляків, чехів тощо), у складі буржуазії України було багато вихідців з Росії. Готовою сприйняти модернізаційні виклики виявилася і єврейська етнічна громада

УКРАЇНА В 1900-1913 рр.
України. Її представники зайняли сильні позиції в торгівлі, сфері обслуговування, інших галузях підприємництва України.
Поміркуйте
В яких галузях промисловості концентрувалася українська буржуазія?
Українці в складі буржуазії були представлені порівняно слабко. Деякі історики вважають, що серед українців не було власної буржуазії, - це не відповідає істині. Українців на початку ХХ ст. можна зустріти серед великих підприємців-цукрозаводчиків (Симиренки, Терещенки, Харитоненки та ін.) і представників деяких інших галузей промисловості, зорієнтованих на переробку сільськогосподарської продукції (борошномельної, винокурної).
Оскільки, крім великої промисловості, в Україні на основі міського ремесла і сільських кустарних промислів зростала середня і дрібна промисловість, зорієнтована на задоволення повсякденних потреб населення, формувалася середня буржуазія і дрібні підприємці. Серед цих категорій підприємців представників корінного населення було значно більше, ніж серед великих капіталістів.
Подальший розвиток промисловості відкривав перспективу зміцнення економічних (а відтак і політичних) позицій місцевої буржуазії.
Стефан Кульженко, видавець, засновник «Фототиполітографії С. Кульженка». Початок ХХ ст.
4. Українська інтелігенція
Модернізаційні процеси супроводжувалися збільшенням попиту суспільства на осіб розумової праці - інтелігенцію. Життя ускладнювалося і вимагало більшої кількості спеціалістів різних сфер - сільського господарства, промисловості, освіти, медицини, державної служби, місцевого самоврядування тощо. Як і інші соціальні групи, інтелігенція була багатонаціональною, причому українці на початку ХХ ст. становили лише третину загальної кількості осіб, пов'язаних з розумовою діяльністю.
Поміркуйте
Які соціальні джерела формування української інтелігенції?
Основним соціальним джерелом формування української інтелігенції було селянство, головним чином заможне. Незважаючи на те, що селяни зазвичай неохоче переходили до інших видів діяльності, життя примушувало їх шукати джерела існування поза сільським господарством. Викликано це, значною мірою, небажанням ділити серед спадкоємців своє господарство і таким чином перетворювати його в економічно нежиттєздатне. Сім'ї були великі, і за цих умов старший син ставав головним кандидатом у спадкоємці, а молодші діти йшли на навчання до середніх і вищих навчальних закладів. Оскільки грошей мали небагато, то й навчальні заклади не завжди були престижними. В основному, селянство виховувало нижчі прошарки
інтелігенції - сільських учителів, канцеляристів та дрібних урядовців, волосних писарів, конторників і техніків в усіх галузях народного господарства. Своєрідною категорією сільської інтелігенції виступали священики.
Сільська інтелігенція зберегла мову батьків і національні почуття. Що ж до середніх і вищих прошарків інтелігенції, яка вийшла з селянського середовища і постійно проживала у великих містах, то політика зросійщення щодо них була досить ефективною, хоча й не всесильною. Часто, втрачаючи навички спілкування рідною мовою, інженер, військовий, юрист чи державний службовець зберігав інтерес до української культури, симпатію до українського руху і лояльність до всього українського.
В умовах відсутності власної буржуазії інтелігенція відігравала роль національної політичної еліти.
5. Соціальні рухи_
Суперечливий характер модернізації, численні патріархальні й кріпосницькі пережитки в соціально-економічному і політичному ладі країни викликали незадоволення в середовищі селянства і робітників.
Економічне становище селян значно погіршилося навесні 1902 р., коли почався голод. Попереднього року поряд з неврожаєм зернових повністю або частково загинули городні культури, зокрема картопля - основна їжа селянина. Уже на початку 1902 р. більшість селян залишалася без продовольства, а їхня худоба - без фуражу. У цій трагічній ситуації вони опинилися сам на сам зі своїми проблемами і не отримали допомоги ні від держави, ні від сусідів-поміщиків. Наслідком стали великі заворушення на Полтавщині та Харківщині. Було спалено багато поміщицьких садиб, цукроварень, інших підприємств. У селянських виступах 1902 р. активну участь брали українські інтелігенти - патріоти, які прагнули надати виступам, крім соціального, національно-визвольного характеру. Подекуди це їм вдавалося.
У Західній Україні до масових селянських заворушень з руйнуванням маєтків доходило рідко. Тут селянські протести набули форми страйків. У 1902 р. масовий страйк, в якому взяло участь 200 тис. селян, охопив усю східну частину Галичини. Учасники страйку протестували проти низької плати за роботу на поміщицьких ланах. Разом з економічними, вони висували політичну вимогу - загального виборчого права.
В умовах економічної кризи став знижуватися життєвий рівень фабрично-заводських робітників. Рівень безробіття зріс.
У Росії не було досконалого фабричного законодавства, що відкривало простір для безкарних зловживань фабрикантів і заводчиків. З іншого боку, під впливом модернізаційних процесів відбувалися зміни в свідомості робітників, зростало їхнє прагнення до організації з метою захисту своїх інтересів. Велике враження на місцеве робітництво справляла страйкова боротьба в Західній Європі. Як наслідок, починаючи з 1900 р. щорічно збільшувалася кількість робітничих страйків та число їхніх учасників.
Першого травня 1900 р. в Харкові відбулися масовий робітничий страйк і 10-тисячна демонстрація, які проходили не лише під економічними, а й під політичними гаслами. Влітку 1903 р. страйкували робітники південних міст імперії, у т. ч. українських. Серед вимог страйкарів, крім економічних, були й політичні. Ці гасла не виходили за межі загальнодемократичних і політичних свобод: слова, мітингів, демонстрацій. Інколи лунало: «Геть самодержавство!».
( Підсумки й узагальнення )
Модернізаційні процеси супроводжувалися розпадом соціальної структури аграрно-ремісничого суспільства і формуванням нових соціальних груп суспільства, характерних для індустріальної епохи (соціальною мобілізацією). Умови бездержавності наклали помітний відбиток на національний склад нових соціальних груп, які виникли в умовах промислового розвитку. Вони законсервували традиційні риси ментальності сільського населення, які «прив'язували» його до землі. На заводи й фабрики йшли переселенці з Центральної Росії, яких гнали в Україну злидні і безземелля. Разом з тим модернізація сприяла втягненню в процес формування нових класів і соціальних груп місцевого населення, у тому числі українців.
( Перевірте себе )
1. Назвіть основні верстви аграрно-ремісничого й індустріального суспільства.
2. Що таке аграрне перенаселення і які його причини в Україні?
3. Охарактеризуйте особливості формування робітничого класу в Україні. Чому українське селянство не стало основним соціальним джерелом формування робітництва?
4. За рахунок яких соціальних і національних груп формувалася в Україні буржуазія?
5. Розкрийте соціальні джерела і національний склад інтелігенції в Україні.
6. Чим був викликаний і в яких формах проявлявся робітничий і селянський рух в Україні на початку ХХ ст.?
Про традиціоналізм українського селянства
Погодитися на свідому заміну узвичаєного розуміння сутності праці, тобто радикально «розселянитися», відмовитися в одному-двох поколіннях від свого «віковічного едо», українське село не могло. Історія, по суті, не відвела часу для такої пертрубації. В епоху модерності абсолютна більшість хліборобів вступила «не підготовленою»...
Хліборобам доводилося жити в умовах обезземелення (скорочення наділів), інтенсивного згущення рільничого населення та багатьох інших незвичних і обтяжливих для них явищ. За спостереженням етнографів, українські «мужики» втрачали зв'язок із землею «з більшим болем у серці та боротьбою», ніж російські і білоруські. А втім, помилково було б думати, що майже патологічна за мірками модерності «віковічна прихильність» до землеробства заперечувала готовність діяти аномально прагматично. Траплялися ж випадки відмови від рільництва. Щоправда, здебільшого тоді, коли зникала остання можливість обробляти ґрунти або нічим сплачувати податки.
Присяжнюк Ю. Українське селянство Наддніпрянської України: Соціоментальна історія другої половини ХІХ -початку ХХ ст. - Черкаси, 2007. - С. 269, 294.
Запитання і завдання
1. Чи згодні ви з твердженням історика, що в Україні «в епоху модерності більшість хліборобів вступила "не підготовленою"»?
2. Які наслідки для подальшого розвитку України мала та обставина, що «українські "мужики" втрачали зв'язок із землею "з більшим болем у серці та боротьбою", ніж російські і білоруські»?



ПЕРЕХІД ДО ПОЛІТИЧНОГО ЕТАПУ ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ В НАДДНІПРЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ
Згадайте | 1. Що вам відомо про суспільно-політичний рух у Наддніпрянщині у другій половині ХІХ ст.? 2. Які течії цього руху ви пам'ятаєте? 3. Назвіть відомих діячів українського визвольного руху другої половини ХІХ ст.
Творче завдання Під впливом яких факторів відбувалася політизація українського руху в Наддніпрянській Україні?
1. Від громад до політичних партій_
Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. український визвольний рух перейшов у третій етап - політичний. Період українофільських Громад, які обмежувалися переважно культурницькою діяльністю, поступово відходив у минуле. На політичному етапі інтереси населення стали представляти політичні партії, які прагнули завоювати масову його підтримку, мобілізувати своїх прихильників на досягнення політичних змін, найголовнішою з яких було отримання суверенітету України.
Для наддніпрянських українців надихаючий вплив мав приклад Західної України, де політичні партії стали формуватися ще на початку 90-х років ХІХ ст. «Східняки» підтримували тісні зв'язки із західноукраїнцями і добре знали процеси партійного будівництва в Західній Україні. Зокрема, Галичина на початку ХХ ст. залишалася «українським П'ємонтом».
Згадайте Хто з діячів української культури брав участь у роботі «Братства тарасівців»?
Яскравим проявом політизації українського руху в Наддніпрянській Україні, сильним поштовхом до створення політичних партій була діяль-
Члени товариства «Громада». Сидять (зліва направо): В. Коцюбинська, І. Шраг, М. Левицький, Ф. Шкуркіна, Р. Сембратович. Стоять (зліва направо): Б. Грінченко, В. Самійленко, М. Коцюбинський, Д. Лук'янович, Г. Коваленко, І. Руденко, А. Версілов, А. Балика, В. Доманицький, О. Глібов. Чернігів, 1904 р.
. Нагадаємо, що «Братство» сформувалося на початку 90-х років XIX ст. Після арешту ряду його членів у 1893 р. діяльність організації ослабла, але продовжувалася до кінця 90-х років.
«Братство тарасівців» було законспірованою організацією, яка еволюціонувала в напрямку до політичної партії. Домінуючою у «Братстві» була ідея незалежності України. Хоча «Братство» так і не стало згуртованою організацією партійного типу, воно підштовхнуло українську інтелігенцію до пошуку шляхів об'єднання в політичні партії європейського зразка, активізувало цей процес.
2. Зародження української соціал-демократії_
Партії, що виникали на українському етнічному ґрунті, на перший план висували проблему національного визволення. Що ж до питання: який лад матиме майбутня українська держава, які соціально-економічні порядки в ній будуть панувати? - то й тут погляди окремих груп політиків розходилися. Кожна з них схилялася до однієї з суспільно-політичних течій, які формувалися в Україні і вже утвердилися в Західній Європі, - соціальної, ліберальної, консервативної. Ці течії в умовах України набували національного забарвлення.
Соціалізм у Європі в 90-х роках ХІХ ст. переживав період піднесення. Швидке зростання робітничого класу та його страйкова активність сприяли поширенню ідеї К. Маркса про те, що створення досконалого суспільства (шляхом революції чи мирних реформ) і є історична місія пролетарів.
Поміркуйте
Чим відрізнявся драгоманівський соціалізм від марксівського?
Західноєвропейський соціалізм став досить швидко проникати в Україну, витісняючи застарілі драгоманівські ідеї, прихильники яких орієнтувалися на селянство. Уже в 1893—1894 рр. в Києві існувала студентська соціалістична група під проводом Івана Стешен-ка. У результаті еволюції цього гуртка до марксизму і приєднання до нього геніальної української поетеси, племінниці М. Драгоманова, Лесі Українки у 1896 р. склалася київська група Українська соціал-демократія (УСД). Одним з членів групи був видатний український письменник Михайло Коцюбинський.
Звернення цих видатних діячів української культури до соціал-демо-кратичних ідей не було випадковим. У його основі - прагнення пов'язати справу соціалізму (соціального визволення) з національним відродженням. Існувала реальна перспектива того, що соціал-демократія в Україну прийде з Росії і буде підпорядкована інтересам російської централізаторської політики.
Група українських письменників у Полтаві (зліва направо): М. Коцюбинський, В. Стефаник, Олена Пчіл-ка, Леся Українка, М. Старицький, Г. Хоткевич, В. Самійленко. 1903 р.
У свій час М. Драгоманов писав, що багато російських соціалістів «найсерйознішим чином зрозуміли формулу "Пролетарі усіх країн, єднайтеся!" - у такому вигляді: "Пролетарі всіх країн, підвладних російській державі, зросійщуйтесь!"». Реальним втіленням такої формули стала Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), формування якої інтенсивно відбувалося в останні роки ХІХ ст. У цей процес були втягнуті жителі України, як українці, так і представники інших національностей. Україна, зокрема Київ, Катеринослав, Одеса, стали важливим центром формування РСДРП.
Група Українська соціал-демократія (УСД) в цих умовах залишалася організаційно й ідеологічно цілком самостійною. Вона чітко орієнтувалася на європейські джерела соціал-демократії, а не на їх російські тлумачення. Разом з тим УСД не наважилася на проголошення курсу України на самостійність. Її майбутнє організація бачила у федерації народів.
З Загальна українська організація_
Активність молодіжних соціалістичних гуртків підштовхувала до більш рішучих кроків зрілих громадівців. Перед керівниками старих Громад відкрилась перспектива залишитися «генералами без армії». У цих умовах в їх середовищі посилилася тенденція до тіснішого згуртування.
У вересні 1897 р. на з'їзді делегатів місцевих громад у Києві було вирішено створити українське об'єднання громад, яке одержало назву Загальна українська організація. Головним завданням організації оголошувалося об'єднання всіх українських сил для боротьби «за національні права українського народу в Росії». Ініціаторами створення цієї організації були В. Антонович і О. Кониський, у свій час активні українофіли, які займалися просвітництвом і остерігалися політики. Тепер вони прийшли до висновку про необхідність згуртування національних сил і розгортання активніших форм боротьби за інтереси українців. Прискоренню виникнення Загальної української організації сприяла фінансова допомога відомого українського підприємця-мецената В. Симиренка.
Поміркуйте
Представники яких течій суспільно-політичного руху працювали в Загальній українській організації?
До організації входили, головним чином, представники української інтелігенції, зокрема композитор М. Лисенко, історик В. Антонович, літературознавець П. Житецький, лікар О. Чер-няхівський, драматург М. Старицький, поет М. Кононенко. Разом з тим, серед членів Загальної української організації траплялися й поміщики, земські діячі, кооператори, підприємці. До Загальної української організації входили і соціалісти, і представники ліберальної і консервативної течій національного руху, і ті, хто відстоював ідею автономії України у складі загальноросійської федеративної держави, і ті, хто стояв на платформі самостійності України Володимир Антонович (колишні тарасівці).
4. Російський, польський і єврейський_
суспільно-політичний рухи в Україні
Як і раніше, на зламі ХІХ-ХХ ст. українські губернії залишалися ареною діяльності російських громадських і політичних об'єднань, керівники яких вважали Україну невід'ємною частиною Росії. Відповідно до цього переконання вони прагнули формувати свої об'єднання таким чином, щоб місцеві осередки в Україні були у складі єдиних загальноросійських централізованих політичних організацій.
Поміркуйте
Які національні меншини мали можливість створити в Україні свої партії?
Зокрема, незадоволені самодержавним режимом, деякі представники російської буржуазії, поміщиків та інтелігенції мріяли про ліберальне реформування Росії, перетворення імперії на конституційну монархію. Російські ліберали прагнули знайти й знаходили прихильників в Україні. До 1905 р. своєї партії вони не мали. У Росії існувала заборона на політичні партії, яку ліберали боялися порушити.
Наприкінці ХІХ ст. розгорнули діяльність російські соціал-демократи. У 1898 р. була створена підпільна Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП). У 1903 р. російські соціал-демократи розкололися на помірковану (меншовики) і ліворадикальну (більшовики) течії. Меншовики орієнтувалися на парламентську боротьбу, реформи, демократичні свободи. Більшовики на чолі з В. Леніном прагнули соціалістичної революції і встановлення диктатури. І більшовики, і меншовики намагалися закріпитися в Україні.
Наприкінці 1901 - на початку 1902 р. у Росії було створено партію російських соціалістів-революціонерів (есерів). Ця партія взяла багато з тактики народників. Зокрема, вона широко застосовувала революційний терор. Чимало прихильників есерівської партії було в Україні.
Спостерігаючи за активізацією лібералів і соціалістів, до активної політичної діяльності прагнули і представники консервативної частини суспільства, але на створення власної партії вони не наважилися.
Поміркуйте
Чому ставлення до майбутнього України всіх трьох течій російського суспільно-
політичного руху істотно не відрізнялося?
Національному питанню в загальноросійських партіях особливої уваги не приділяли. І ліберали, і соціалісти, і консерватори стояли на позиціях збереження єдиної Російської держави. Україну вони вважали невід'ємною частиною Росії. Правда, соціал-демократи формально визнавали «право націй на самовизначення», хоча революційно доцільним вони вважали унітарну державу.
Як і в попередній період, в Україні продовжували діяти польські громадські і політичні об'єднання. У їх середовищі також відбувалося розмежування на різні політичні табори. Поляки не мали власної держави, а територія Польщі була розчленованою між Російською, Австро-Угорською і Німецькою імперіями. Палким бажанням поляків було відродження незалежності, причому більшість польських політиків схилялася до ідеї історичної Польщі, тобто в кордонах до 1772 р.
На арену політичного життя наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. виступили євреї - третя за чисельністю після українців і росіян етнічна група України. Серед єврейської громади були прихильники різних полі-А тичних течій, але політичну партію ще в 1897 р. першими створили соціа-I лісти. Називалася вона Загальний єврейський робітничий союз, або Бунд щ (у перекладі - Союз). Партія поширювала свою діяльність на всю імперію, у тому числі й на Україну. Вона прагнула діяти на правах автономії у складі РСДРП. Однак російські соціал-демократи не визнавали у своїй партії автономних утворень. У 1903 р. бундівців було виключено зі складу РСДРП, і вони почали діяти як цілком самостійна партія.
Разом з тим серед членів РСДРП залишилося чимало євреїв, у тому числі - жителів України.
( Підсумки й узагальнення )
На рубежі ХІХ-ХХ ст. під впливом модернізаційних процесів відбулися суттєві якісні зміни в українському національному русі. Виходячи з вітчизняних реалій і враховуючи досвід країн Західної Європи, його учасники прийшли до усвідомлення того, що задля збереження майбутнього свого народу необхідно боротися за українську державу. Відповідно до загальноєвропейських тенденцій в українському визвольному русі формувалися течії, які відбивали настрої й економічні інтереси різних верств суспільства.
Нові, більш складні й масштабні завдання вимагали й набагато вищого рівня організації учасників національно-визвольного руху. Роль керівника їхньої боротьби не могли виконувати об'єднання типу гуртків, якими до того часу були громади. Досвід Західної Європи показував, що цей вищий рівень могли забезпечити політичні партії.
( Перевірте себе )
1. З діяльністю яких організацій пов'язується початок політичного етапу українського визвольного руху?
2. Чим політичний етап визвольного руху відрізняється від попередніх етапів?
3. Коли почали свою діяльність на території Наддніпрянщини неукраїнські політичні партії? Яким було їх ставлення до українського руху?
4. Які факти свідчать про те, що український національний рух на початку ХХ ст. піднявся у своєму розвитку на новий щабель?
5. Яку роль відіграла в історії українського руху група Українська соціал-демократія на чолі з Лесею Українкою?
6. Охарактеризуйте склад і завдання Загальної української організації.
Документи
1. Історик Норман Дейвіс про головні політичні течії Європи на початку ХХ ст.
Лібералізм. Оборонці лібералізму наголошували передусім на пануванні закону, індивідуальній свободі, конституційних процедурах, релігійній толерантності та на загальних правах людини...

УКРАЇНА В 1900-1913 рр.
Економічний лібералізм зосереджувався на концепції вільної торгівлі.
Консерватизм... був не проти демократичних змін узагалі, і його не слід сплутувати зі звичайними реакційними поглядами. Консерватизм лише наполягав, що всякі зміни слід запроваджувати і скеровувати так, щоб органічний розвиток загальновизнаних державних та суспільних інституцій - монархії, церкви, соціальної ієрархії - не опинився під загрозою.
Націоналізм - сукупність ідей, пов'язаних з нацією, чиї інтереси вважалися за найвище добро.
Соціалізм, як і націоналізм, - колективна віра. Він виступає проти експлуататорів та власників задля захисту не просто індивіда, а суспільства в цілому. Соціалізм вважає, що знедоленим, кволим та пригнобленим життя буде гарантованим тільки тоді, коли будуть об'єднані ресурси, порівну поділені багатства.
Дейвіс Н. Європа. Історія. - К., 2005. -С. 827, 837, 860-861.
2. Іван Франко про небезпеку поширення російського соціал-демократизму в Україні (1899 р.)
Російський соціал-демократизм є для українства далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавіє і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичної сили і, так сказати, в'яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх густими і фальшивими доктринами і відвертає від праці на ріднім ґрунті.
Франко І. Я. Зібрання творів: У 50 т. - К., 1986. - Т. 45. - С. 272.
Запитання і завдання
Використовуючи матеріал підручника і фрагменти документів 1 і 2, підготуйте історичне есе: «Співвідношення західноєвропейського і російського впливів на формування суспільно -політичних течій України наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.».
. ПАРТІЙНЕ БУДІВНИЦТВО В НАДДНІПРЯНЩИНІ НА ПОЧАТКУ XX ст.
Згадайте | 1. Коли виникли перші українські політичні партії в Західній Україні? 2. Як початок їхньої діяльності позначився на національно-визвольному русі на західноукраїнських землях?
Творче завдання Чому перша національна партія України - РУП - взяла на озброєння самостійницьку програму М. Міхновського, а потім від неї відмовилася?
1. Утворення Революційної української партії (РУП)_
Історія національних політичних партій на Наддніпрянщині веде відлік від започаткованої в 1900 р. Революційної української партії (РУП).
Поміркуйте
Чому перша українська політична партія виникла в Харкові, а не в історичній столиці України - Києві?
Перша українська політична партія виникла в Харкові, де для цього склалися сприятливі умови. У Харкові ще жили колишні члени «Братства
тарасівців». Сюди в 1899 р. переїхав один з колишніх керівників «Братства», авторитетний самостійник М. Міхновський. Тут, у столиці Слобожанщини, був сильний студентський рух. Українську студентську громаду в Харкові очолював син Володимира Антоновича - Дмитро, який у 1897 р. перевівся на навчання з Київського університету до Харківського.
Утворення РУП датується 29 січня 1900 р., коли на нараді членів Харківської студентської громади на чолі з Д. Антоновичем було вирішено утворити законспіровану і організаційно самостійну політичну партію. Негайно постало питання і про програму нової партії. Її доручили скласти М. Міхновському. Завдання він виконав швидко, і вже 1900 р. програму РУП під назвою «Самостійна Україна» було видано в Західній Україні і нелегально переправлено на Наддніпрянщину.
Брошура «Самостійна Україна» починається з оцінки міжнародного становища, яке характеризується як початок епохи «боротьби націй» - повстань проти іноземного панування і назріваючого воєнного конфлікту між європейськими імперіями. Історичний прогноз щодо неминучої світової війни, краху імперій і епохи національних революцій, які охоплять всі континенти і супроводжуватимуться появою нових незалежних держав, виправдався в ХХ ст.
Далі М. Міхновський характеризує становище українського народу як «зрабованої (від слова раб. - Авт.) нації» і доводить, що таке становище не може бути визнане за нормальне. Звідси простий і переконливий висновок: «Державна самостійність є головною умовою існування нації, а державна незалежність національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин».
Поміркуйте
Яку роль в історії України відіграла її еліта?
«Самостійна Україна» окреслювала сили для розв'язання поставленого завдання. Ці сили М. Міхновський вбачав в українській національній еліті, адже в усіх народів освічені верхи очолюють визвольні рухи. Однак українська історія склалася так, що еліта двічі відмовлялася від своїх національних коренів. Уперше в ХУІ-ХУІІ ст. вона перейшла на бік польської влади, вдруге у ХУШ-ХІХ ст. - злилася з російською. Та український народ у надзвичайно несприятливих умовах ХІХ ст. зумів витворити нову, «третю» інтелігенцію. Їй належало взяти до своїх рук «стерно національного корабля». Але, за переконанням М. Міхновського, вона виявилася не готова виконати цю історичну місію. Ця інтелігенція не наважилася йти шляхом Т. Шевченка. Налякана його стражданнями, а почасти й прикростями, які зазнали товариші поборника та поета, вона відмовилася від боротьби і стала на шлях так званого «українофільства». М. Міхновський піддає «українофільство» жорстокій, нищівній критиці. Його суть він формулює такими словами: «Робім так, щоб ніхто ніколи, нігде не бачив нашої роботи».
Поміркуйте
Чи справедлива критика М. Міхновського щоді
Його критика, без сумніву, не справедлива. Внесок «українофільства» в українське національне відродження загальновизнаний. Але «українофіли» стали головною перешкодою на шляху створення української політичної партії, а їхній вплив на молодь все ще був значним. Тому без подолання цієї перешкоди український національно-визвольний рух не міг піднятися на новий рівень.
Себе та своїх однодумців М. Міхнов-ський також зараховує до третього покоління української інтелігенції, але до тієї його генерації, яка називала себе «молодою Україною». «Сучасна молода Україна уважає себе безпосереднім спадкоємцем Шевченка, а її традиції йдуть до Мазепи, Б. Хмельницького та короля Данила, минаючи українофілів», - зазначається в «Самостійній Україні». Саме ця генерація українців, за переконанням М. Міхнов-ського, має стати на чолі визвольної боротьби українського народу.
У тексті «Самостійної України» двічі великими буквами позначено кінцеву, стратегічну мету партії - досягнення самостійності і соборність: «ОДНА, ЄДИНА, НЕРОЗДІЛЬНА, ВІЛЬНА, САМОСТІЙНА УКРАЇНА ВІД ГІР КАРПАТСЬКИХ АЖ ПО КАВКАЗЬКІ».
Формулювалася й найближча мета партії: «Ся мета - повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року з розширенням її впливу на цілу територію українського люду в Росії... Наша нація добуде собі повну свободу і перший ступінь до неї - Переяславська конституція».
«Самостійна Україна» - видатний документ українського національно-визвольного руху, який відкрив його самостійницький етап.
2. Діяльність РУП та її ідеологічна еволюція_
Як перша політична партія Наддніпрянської України, РУП істотно відрізнялася від усіх попередніх груп, які переважно займалися культурницькою роботою серед інтелігенції та студентства, інколи пробуючи поширити свою діяльність на село.
За перші три роки існування РУП розгорнула мережу місцевих організацій, утворила Центральний комітет у Києві та Зарубіжний комітет у Львові. Між 1900 і 1904 рр. РУП випустила 4 газети і видала 38 брошур загальним накладом 190 тис. примірників. Видання РУП поширювалися в селі - серед сільськогосподарських робітників і селян, пропагуючи ліквідацію поміщицького землеволодіння, безоплатну передачу землі селя-
о «українофільства»?
Поміркуйте
Наскільки точним було припущення, що після ліквідації самодержавства зникнуть усі прояви національного гніту?
Ідея М. Міхновського про незалежність України вважалася серед інтелігентського загалу занадто радикальною. Більшість була переконана в тому, що слід домагатися автономії України у складі Російської держави. Майбутнє за федерацією - всеросійською, а може, й загальноєвропейською. Поки що Україні досить і автономії, а самостійність - це далекий ідеал, про який говорити сьогодні не має сенсу.
Характерно, що ініціатором цієї ідеологічної еволюції був Д. Антонович, один із засновників РУП. Д. Антонович спочатку проголосив національне питання буржуазною вигадкою з метою «затемнювати самосвідомість пролетаріату», а потім взагалі оголосив його «неіснуючим». Це викликало реакцію спротиву в середовищі самостійницьки налаштованих членів РУП і призвело до розмежування в лавах партії.
3. Утворення Української народної партії (УНП)_
У ході розмежування РУП частина її членів продовжувала вважати «Самостійну Україну» своїм програмним документом, а інша частина - ні. Першу групу очолював М. Міхновський. Він узяв курс на формування нової політичної партії на самостійницьких засадах, яка б увібрала в себе національних радикалів зі складу РУП та інших позапартійних прибічників незалежності України. Врешті, наприкінці 1901 - на початку 1902 рр. було сформовано Українську народну партію (УНП).
Поміркуйте
Наскільки історично виправданим було створення самостійницької партії?
нам, підвищення заробітної плати і поліпшення умов життя сільськогосподарських робітників, закликаючи до страйків та інших актів непокори. Зміст пропагандистських матеріалів відповідав настроям населення і сприяв розгортанню масового антиурядового, антипоміщицького селянського руху 1902-1903 рр. на Полтавщині та Харківщині.
Поміркуйте
Чим була обумовлена орієнтація РУП на роботу в селі?
Члени партії, а це переважно молодь, вважали, що майбутнє України слід шукати в селі, яке зберегло свій національний характер і через це надавало значні революційні можливості для боротьби з владою, що гнобила українство. І члени РУП, за прикладом революціонерів попередніх років, пішли в село й понесли з собою брошури, газети і відозви.
На Наддніпрянщині навколо перших видань РУП розгорнулася гостра ідейна боротьба. У середовищі партії стала посилюватися опозиція самостійницькому курсу й підносилася орієнтація на зближення з російськими революціонерами. Серед деяких членів РУП поширювалася думка, що після ліквідації самодержавства зникнуть усі прояви національного гніту.
Центром діяльності УНП був Харків, але її філії існували в Києві, Полтаві, Одесі та інших містах України.
Крім беззаперечного лідера М. Міхновського, до керівного ядра партії входили інженери Сергій та Олександр Макаренки, банкір Євген Любарський-Письменний, студенти Григорій і Василь Шевченки та ін. Члени УНП вели пропагандистсько-агітаційну роботу в студентських аудиторіях, легальних громадських організаціях, серед військових. Вони організовували звернення і петиції до властей, в яких ішлося про несправедливу політику щодо українців, формулювалися вимоги зняти заборони на українське друковане слово і культурно-просвітницьку діяльність. Партія поширювала листівки, в яких прямо закликала до боротьби проти самодержавної влади, за незалежну Україну.
У 1904 р. у складі УНП засновано воєнізовану організацію під назвою «Оборона України». Очолював її військовий - Віктор Чехівський, а серед її членів були кадети Чугуївського військового училища. «Оборона України» створювалася для того, щоб у вирішальний момент стати на чолі всеукраїнського національного повстання.
4. Українська демократична_
і Українська радикальна партії
Виникнення і діяльність РУП і УНП (переважно молодіжних за складом) сприяли формуванню нових українських партій. У середовищі ліберально-консервативного керівництва Загальної української організації (старше покоління) поступово визрівало рішення про перетворення її в політичну партію.
Поміркуйте
Чому українські ліберали свої партії створили пізніше за соціалістів і самостійників?
Восени 1904 р. було ухвалено рішення про створення на основі Загальної української організації Української демократичної партії (УДП). Програма новозаснованої партії будувалася за зразком галицької Української національно-демократичної партії (див. підручник для 9-го класу). Незабаром від українських демократів відкололася група радикалів (налаштованих більш рішуче, ніж демократи), яка утворила Українську радикальну партію (УРП).
Ці партії, їхні засновники та лідери - відомі громадські й культурні діячі Євген Чикаленко (1861-1929), Борис Грінченко (1863-1910), Сергій Єфремов (1876-1939) та ін. в національному житті відстоювали політичну автономію України.
Микола Міхновський
Сергій Єфремов
Що ж до соціально-економічних перетворень, то, підтримуючи, як і соціалісти, ідею загальнонародної власності, вони при цьому вважали, що вилучення у приватних осіб власності все ж повинне супроводжуватися компенсацією тим, кому вона раніше належала. Демократи і радикали віддавали перевагу забезпеченню змін через проведення державою реформ, а не шляхом руйнівної боротьби між класами.
5. Подальший розкол РУП
Микола Порш
РУП як перша українська політична партія здійснила велику роботу щодо політизації українського руху. Але короткому періоду її швидкого піднесення поклав край вихід з її складу самостійників, які утворили власну партію - УНП, і арешт керівного ядра та багатьох найактивніших рупівців у 1903 р. Ослаблену організацію ще більше знесилили внутрішньопартійні суперечки. Сумніву піддавався основний ідеологічний принцип РУП, суть якого полягала в поєднанні національних вимог із соціальними.
Частина рупівських діячів у 1904 р. вирішила взагалі порвати з національним табором. Влітку 1904 р. з РУП вийшла група під проводом Мар'яна Меленевського (1878-1938) й Олександра Скоропис-Йолтуховського (1880-1950). Вона заснувала Українську соціал-демократичну спілку, яка на правах регіональної організації увійшла до Російської соціал-демократичної робітничої партії (меншовиків).
Більшість РУП, лідером якої став економіст Микола Порш (1879-1944), не відмовилася від автономістської національної програми, яку поєднувала з соціал-демократизмом. Ця частина РУП поступово еволюціонувала в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).
( Підсумки й узагальнення )
Важливим чинником, що помітно посилив можливості національно-визвольного руху, стало формування українських політичних партій на Наддніпрянщині.
Майже всі партії майбутнє України бачили в її розвитку шляхом побудови суспільного ладу на засадах заперечення приватної власності на засоби виробництва. Вони вважали, що процвітання може бути забезпечене втіленням у життя соціалістичної ідеї.
Та на перше місце партії ставили собі за мету боротися за державність свого народу. При цьому поряд з автономістською сформувалася течія визвольного руху, представники якої висували вимогу повної самостійності майбутньої держави українців.
Таке розуміння державності завойовувало собі прихильників поступово. І РУП, і інші партії, що виникли на початку XX ст., вважали достатнім для себе обмежитися вимогами автономії України в майбутній Російській демократичній державі. Виняток становила лише виразно самостійницька УНП на чолі з М. Міхновським.
1. Коли була утворена РУП?
2. Охарактеризуйте основні ідеї «Самостійної України» М. Міхновського. Наскільки вони відповідали тодішній ситуації в Україні та Європі?
3. Розкрийте основні напрямки діяльності РУП і обставини її еволюції у бік автономізму.
4. Які обставини політичного життя привели до створення УНП?
5. Які обставини сприяли політичному оформленню українських лібералів?
6. Кого з відомих членів УРП і УДП ви знаєте?
7. Чим викликана поява Української соціал-демократичної спілки?
8. Розкажіть про самостійницьку та автономістську течії в українському визвольному русі.
Документи
З програми Української соціал-демократичної робітничої партії
... Українська с.д. партія перш за все і головним чином вимагає:
1) демократичної республіки - в якій найвища державна влада у всіх міжнародних і тих внутрішніх ділах, що стосуються всієї Російської держави, належить виключно одному виборному законодавчому зібранню народних представників;
2) автономії України з окремою державною інституцією (сеймом), якому належить право законодавства у внутрішніх справах населення тільки на території України;
3) загального, рівного, прямого виборчого права з таємним голосуванням для кожного громадянина старше 20 років; права кожного виборця бути обраним у всяку представницьку інституцію...
6) права кожної нації на культурне і політичне самоопреділення;
7) широкого самоврядування (автономії) місцевого і крайового для всього населення держави;
8) необмеженої свободи слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків...
11) знищення усяких привілеїв класів, верств (сословій), походження, статі, релігії і націй;
12) рівноправності всіх мов у школах, судах, у крайових, громадських і державних інституціях;
13) проголошення релігії ділом кожного громадянина.
15) заміни постійного війська народною міліцією.
Багатопартійна українська держава на початку ХХ ст.: Програмні документи перших українських політичних партій. - К., 1992. - С. 9-11.
Запитання і завдання
Знайдіть у програмі пункти, що підтримувалися всіма українськими партіями, та положення, з якими виступали лише соціал-демократи.
Ф.Г. Турченко Історія України 10 клас
Надіслано читачами з інтернет-сайту



_{Календарно-тематичне планування для історії України 10 клас, історія України підручник, урок історії для школярів, підручники з історії України}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.