KNOWLEDGE HYPERMARKET


Особливості конфесійного стилю в Україні

 Особливості конфесійного стилю в Україні




Одним із досягнень науки про мову є визначення структурно-функціональних стилів і дослідження основ застосування їх у мовній діяльності суспільства. Однак дотепер лінгвістика не має єдиного й загальноприйнятого поняття стилю, що, у свою чергу, стало однією з важливих причин існування цілого ряду класифікацій з неоднаковою кількістю самих функціональних стилів та їх різновидів. За традиційною класифікацією виділяється п'ять стилів: офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, художній та розмовний. Проте політичні й духовно-культурні процеси останнього десятиріччя в Україні стали поштовхом до виокремлення в сучасній лінгвостилістиці ще одного функціонального різновиду мови — конфесійного



У пропонованому дослідженні йдеться не про створення останнього, а про його відродження, оскільки виформовується конфесійний стиль у царині прадавніх, дохристиянських, вірувань українців. Підтвердженням цього є існування цілого пласта релігійних номенів, (термінів), серед яких вичленовуються назви богів (Сварог, Дажбог, Перун, Хорс, Велес (Волос), Стрибог, Мокоша, Лада, Доля та ін.); божків (водяник, болотяник, очеретник, криничник, лісовик (полісун), гайовик, польовик, русалка, мавка; Біда, Лихо, Блуд, Мара, Мана, Морок, Журба, Трясця (Пропасниця), Завійна і т.ін.); номінації, пов'язані з богослужбою (ідол, жертовник (капище, требище), бог, святилище (храм, кумирня), жертва (треба), молитва, священик (батюшка) та ін.); назви стародавніх народних свят та їх складових(Коляда, Різдво, колядка, щедрівка, гадання, Стрітення, Масниця, Великдень, Русалії, Купала (Купайла), Ярила, Уведення і т. ін.); лексика, що стосується загальних понять давньої віри українців (благословення, душа, тіло, гріх та ін.). 



Практично неможливо визначити час виникнення конфесійного стилю та чітко виділити окремі його етапи, оскільки про давні слов'янські вірування маємо дуже неповні й неточні відомості. Досить умовно зародження первинних елементів сучасного,функціонального різновиду, що обслуговує сферу культу, відносимо до так званої індоєвропейської доби — найдавнішого періоду життя народів сучасної Європи, періоду вироблення мов, культур і вірувань. Саме з ним пов'язують формування поняття "бог"



В аналізованому часовому відрізку мовної історії чіткіше виділяється загальнослов'янська доба, яка глибше обстежена науково, хоч, однак, не дає вичерпних відповідей на численні питання. 



Сучасні дослідження переконливо доводять, що в історії культури українців була Чорноморсько-дунайська доба, яка охоплювала приблизно IV-IX ст



З християнством, офіційне запровадження якого традиційно датується  988 роком, починається якісно новий період у розвитку конфесійного стилю. Проте це зовсім не означає, що до зазначеного часу він не мав християнських впливів. З усіх територій сучасної України найраніше проповідь християнства мала місце на півдні, бо тиверці й уличі сусідили з грецькими колоніями на північному березі Чорного .моря. Через постійні торговельні зносини християни-греки мали, безумовно, і культурні впливи. Отже, від них українські племена тиверців, уличів і полян знайомилися з християнством, унаслідок чого в давні вірування почали проникати нові елементи. Крім греків, іншими посередниками в поширенні нової віри серед названих племен були германські готи, які з'явилися на Дністрі й Дунаї на початку ІІІ ст. Тому приблизно з цього часу можемо говорити про появу синкретизму (двовір'я), котрий спостерігається й дотепер як у самих віруваннях українців, так і в релігійних назвах. На півночі проповідь Христової віри поширюється пізніше, ніж на півдні, близькім до Візантії, але й там вона була джерелом нової релігії. 



Більш послідовними християнські впливи стають у IX-Х ст., про що свідчать численні наукові розвідки. Так, митрополит Іларіон (І.Огієнко) зазначає, що існували руські переклади Біблії ще до появи перекладів Костянтина (Кирила), адже в Києві вже за 150 років до офіційного прийняття християнства не могли не використовувати місцеву розмовну мову (койне) для релігійних цілей: "Безумовно, християни в Києві мали свої Богослуження — бодай у приватних домах із дуже давнього часу, але вже, певне, у першій половині ІХ віку. Думаю, що ці Богослуження правилися грецькою мовою і їх зовсім не розуміли київські християни. Ті священики, що жили в Києві, мали за обов'язок не тільки правити Богослуження, але й навчати нової віри. Отож, на мою думку, у Києві християни мусили мати не тільки грецьке Богослуження, але й живу доповідь місцевою полянською мовою. [...] Я вважаю за цілком можливе, що в Києві для потреб християнської громади якийсь священик, слов'янин або грек, що добре вмів послов'янському, переклав потрібні йому для проповіді уривки з Євангелії та Псалтиря на місцеву київську мову. Вірні, що цікавилися новою вірою, могли мати собі відписи з такого перекладу".



Християнство, яке прийшло в Русь-Україну, являло собою сформований культ і досить струнку й відлагоджену систему догматики, закріплені візантійськими церковними канонами та статутними положеннями. Однак у міру утвердження на українських землях воно змінювало свої зміст і форму, поступово втрачало окремі візантійські риси, адаптуючись до особливостей духовного світу слов'ян, обростаючи елементами їхньої культури. Під впливом християнства одні елементи язичницьких вірувань і обрядів безслідно зникали, інші — зливалися з християнським культом або існували поряд з новою релігією, утворюючи двовір'я, яке було не просто зовнішнім формальним поєднанням двох релігій, а їх тісним переплетінням, синтезом старого та нового. 
Двовір'я перетворилося на національні вірування та звичаї. Власне українське вкоренилося й зрослося з характером українця настільки міцно, що нове, грецьке, не змогло його заступити.



Християнські храми будували на місці капищ, ідолів, язичницьких храмів; християнські свята почали призначати в час свят дохристиянських, і це було причиною легкого їх сприймання (до речі, з переходом християнства на східнослов'янський обрядовий календар утвердження нової релігії перестало бути суто формальним); старі боги ставали бісами й дияволами, а отже, залишалися вищими духовними істотами, яких людина боялася і яким корилася; окремі якості язичницьких богів переносилися на християнських святих, а те, що раніше було вірою перетворювалося в забобони. 



Усі ці культурно-релігійні явища позначилися й на розвитку конфесійного стилю. Ще з давніх вірувань відомі терміни бог. господь, молитва, молитися, небо. рай, пекло, жертва, храм. свято, святий і т. ін. Дохристиянська релігійна лексика наповнювалася новим християнським змістом, а формою залишалася незмінною. Одиниці грецької термінології приходили в нашу мову лише тоді, коли в стародавній вірі українців не було відповідного поняття: ангел, ікона, літургія, просфора, апостол і под. 



Сучасний стиль, що обслуговує сферу релігії, пережив багатовікову історію становлення. У його розвитку виділяються два тривалі періоди: дохристиянський (язичницький) і християнський. У першому періоді найбільш окресленою, як було зазначено, є оcтaння доба — Чорноморсько-Дунайська, інші ж, попередні, етапи чітко виокремити не маємо змоги через брак грунтовного наукового обстеження дохристиянських вірувань у найдавніший час. Другий, християнський, період є більш дослідженим, тому його, хоч і досить умовно, можна членувати на окремі етапи: 




  •   І. Конфесійний стиль у дохристиянський період витворення (від найдавніших часів до ІХ ст.). 
  •   ІІ. Конфесійний стиль християнського періоду (з ІХ ст.). 

 1. Конфесійний стиль початкового етапу (ІХ-ХІІІ ст.) (дав ньокиївська доба).
  2. Конфесійний стиль XIV — до кінця ХVІІ ст. (доба Реформації). 
  3. Конфесійний стиль кінця ХVІІ — першої половини ХІХ ст. (доба масової русифікації). 
  4. Конфесійний стиль другої половини ХІХ — 20-х pp. ХХ ст. (доба чергування періодів національного піднесення із суворими заборонами всього українського). 
  5. Конфесійний стиль 30-80-х pp. ХХ ст. (доба застою; діаспорний етап). 
  6. Конфесійний стиль 90-х pp. ХХ ст. (доба нового відродження). 



  Кожний функціональний різновид мови має специфічну організацію на лексичному рівні. Не є винятком і аналізований стиль, лексична база якого була майже сформована на початку ХХ ст. Але у зв'язку з витісненням релігії з усіх сфер суспільного життя України в радянський час конфесійний стиль надовго табуюється, втрачаючи всі права на повноцінний розвиток. Зрозуміло, що й удосконалення його на лексичному терені в цей час уповільнилося. Осередком розвою конфесійного функціонального різновиду української мови стає діаспора, представники якої зберегли неперервність його історії, однак віддалення від материкової України, тобто від природних умов розвитку, мало відомі наслідки. 



У самій же Україні протягом тривалої доби так званого застою конфесійний стиль функціонує переважно в одній зі своїх форм — усній. Це стосується як церковно-релігійних обрядових дійств узагалі, так і, зокрема, деяких його елементів — молитов, піснеспівів, читання священних книг, які продовжували своє життя в устах і душах українців. Не піддавався стиль із зрозумілих причин і науковому обстеженню, про що свідчить відсутність його в класифікаціях, а в лексикографічних джерелах елементи функціонального різновиду фіксувалися, як правило, з позначкою "застаріле". 



Сучасні ж умови активно сприяють повноцінному розвиткові всіх засобів мовної організації стилю сфери релігійно-церковного культу. 



На сьогодні маємо вже чимало богословської літератури, яка дає неоціненний матеріал для наукових розвідок; з'являються, хай ,і поодинокі, дослідження з проблем стилю; проводиться велика лексикографічна робота, пов'язана з упорядкуванням богословських номенів; організовуються конференції, круглі столи, у котрих беруть активну участь мовознавці й богослови не тільки материкової України, а й діаспори.



Отже, конфесійний стиль поступово відроджується, щоразу відчутніше заявляючи про себе. Думається, що він одержить справжнє життя, коли на території України буде своя Українська помісна церква.