KNOWLEDGE HYPERMARKET


Рицарські Ордени
Строка 1: Строка 1:
-
'''''Реферат на тему: "Лицарські Ордени"'''''<br>
+
'''''[http://school.xvatit.com/index.php?title=%D0%9A%D0%B0%D1%82%D0%B5%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%B8%D1%8F:%D0%A0%D0%B5%D1%84%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%82%D0%B8 Реферат] на тему: "Лицарські Ордени"'''''<br>  
-
<metakeywords>Всесвітня історія, клас, урок, на тему, Лицарські Ордени</metakeywords><br>
+
<metakeywords>Всесвітня історія, клас, урок, на тему, Лицарські Ордени</metakeywords><br>  
-
План<br>1.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Перші лицарі.<br>2.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Лицарські бої.<br>3.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Лицарські ордени.
+
План<br>1.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Перші лицарі.<br>2.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Лицарські бої.<br>3.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Лицарські ордени.  
-
'''ПЕРШІ ЛИЦАРІ''' <br>
+
'''ПЕРШІ ЛИЦАРІ''' <br>  
-
Лицарі завжди викликали до себе невичерпний інтерес. Відомості про них дуже суперечливі. Одні вважають їх безко¬рисливими захисниками пригноблених, галантними слугами прекрасних дам, вірними васалами. В інших про них склалася абсолютно протилежна думка. Лицарі, на їхній погляд, були жорстокими грабіжниками, безрозсудними неуками й Ґвалтів¬никами. Ці суперечливі погляди були наслідком того, що ли¬царі за часів середньовіччя були єдиною силою, здатною дія¬ти. Усі королі вимагали допомоги своїх відданих васалів, їм потрібно було втихомирювати своїх сусідів і непокірних під¬леглих, тримати в покорі селян і церкву. Сама церква прагну¬ла протистояти іновірцям, королям, селянам і "городянам. Сю¬зерени хотіли захиститися від сусідів, короля й селян. А селя¬ни мріяли жити в мирі з лицарями сусідніх князівств. Тільки городянам не було потреби використовувати лицарську від¬вагу, хоча вони й намагалися використовувати їхній військо¬вий досвід.<br>Відомо, що професійний воїн — це і є лицар. Інакше лица¬рів ще називають рейтерами, шевальє. Але на всіх мовах ці слова означають «вершник», який має при собі шолом, панцир, спис, щит і меч.<br>Спорядження лицарів коштувало дуже дорого. Наприкін¬ці X століття розраховувалися не грішми, а худобою. І тоді, щоб придбати комплект зброї, необхідно було «заплатити» 45 корів або 15 коней. Таку кількість худоби могли мати тіль¬ки багатії. У селян на ціле село ледве набиралася така кіль¬кість корів і коней.<br>Одержати зброю — не найголовніше. Основним було вмін¬ня нею користуватися, для цього потрібно було постійно тре¬нуватися, починаючи з дитинства. Тому хлопчиків із родин лицарів з юного віку .намагалися прилучити до лицарства: їм купували обладунки, спеціально пристосовані для їхнього віку. Отже, лицарями могли стати тільки люди багаті, які мали вдо¬сталь вільного часу. Навіть великі сюзерени мали можливість тримати при дворі лише декількох лицарів. Виникала пробле¬ма: як забезпечити захист володінь? Було зрозуміло, що будьякий селянин, навіть маючи 45 корів, ніколи не проміняє їх на лицарські обладунки. Король знайшов вихід із такого поло¬ження. Він зобов'язав дрібних сюзеренів забезпечувати всім необхідним великих, а ті, у свою чергу, повинні були певну кількість днів на рік служити королеві, ніби відпрацьовуючи повинності.<br>Подібні відносини існували в Європі за часів феодалізму. До XI—XII ст. важкоозброєні вершники почали називатися лицарями. Стати лицарем ставало чимраз важче. Ним міг бути тільки потомствений лицар, родовитість якого була підтвер¬джена гербами й грамотами. Нікому не хотілося ділитися сво¬їми привілеями, адже вони давали можливість безбідно існу¬вати, насолоджуючись повною свободою. Заприсягнувшись на вірність своєму сеньйорові, лицар ставав власником селян, мав право судити їх, збирати для своїх потреб податки, міг полювати у володіннях сеньйора, мав «право першої ночі»... У лицаря обов'язок був лише один: один місяць на рік відслу¬жити своєму сеньйорові, покладаючись тільки на свою прові¬зію й обмундирування. І то лише під час воєнних дій.<br>
+
Лицарі завжди викликали до себе невичерпний інтерес. Відомості про них дуже суперечливі. Одні вважають їх безко¬рисливими захисниками пригноблених, галантними слугами прекрасних дам, вірними васалами. В інших про них склалася абсолютно протилежна думка. Лицарі, на їхній погляд, були жорстокими грабіжниками, безрозсудними неуками й Ґвалтів¬никами. Ці суперечливі погляди були наслідком того, що ли¬царі за часів середньовіччя були єдиною силою, здатною дія¬ти. Усі королі вимагали допомоги своїх відданих васалів, їм потрібно було втихомирювати своїх сусідів і непокірних під¬леглих, тримати в покорі селян і церкву. Сама церква прагну¬ла протистояти іновірцям, королям, селянам і "городянам. Сю¬зерени хотіли захиститися від сусідів, короля й селян. А селя¬ни мріяли жити в мирі з лицарями сусідніх князівств. Тільки городянам не було потреби використовувати лицарську від¬вагу, хоча вони й намагалися використовувати їхній військо¬вий досвід.<br>Відомо, що професійний воїн — це і є лицар. Інакше лица¬рів ще називають рейтерами, шевальє. Але на всіх мовах ці слова означають «вершник», який має при собі шолом, панцир, спис, щит і меч.<br>Спорядження лицарів коштувало дуже дорого. Наприкін¬ці X століття розраховувалися не грішми, а худобою. І тоді, щоб придбати комплект зброї, необхідно було «заплатити» 45 корів або 15 коней. Таку кількість худоби могли мати тіль¬ки багатії. У селян на ціле село ледве набиралася така кіль¬кість корів і коней.<br>Одержати зброю — не найголовніше. Основним було вмін¬ня нею користуватися, для цього потрібно було постійно тре¬нуватися, починаючи з дитинства. Тому хлопчиків із родин лицарів з юного віку .намагалися прилучити до лицарства: їм купували обладунки, спеціально пристосовані для їхнього віку. Отже, лицарями могли стати тільки люди багаті, які мали вдо¬сталь вільного часу. Навіть великі сюзерени мали можливість тримати при дворі лише декількох лицарів. Виникала пробле¬ма: як забезпечити захист володінь? Було зрозуміло, що будьякий селянин, навіть маючи 45 корів, ніколи не проміняє їх на лицарські обладунки. Король знайшов вихід із такого поло¬ження. Він зобов'язав дрібних сюзеренів забезпечувати всім необхідним великих, а ті, у свою чергу, повинні були певну кількість днів на рік служити королеві, ніби відпрацьовуючи повинності.<br>Подібні відносини існували в Європі за часів феодалізму. До XI—XII ст. важкоозброєні вершники почали називатися лицарями. Стати лицарем ставало чимраз важче. Ним міг бути тільки потомствений лицар, родовитість якого була підтвер¬джена гербами й грамотами. Нікому не хотілося ділитися сво¬їми привілеями, адже вони давали можливість безбідно існу¬вати, насолоджуючись повною свободою. Заприсягнувшись на вірність своєму сеньйорові, лицар ставав власником селян, мав право судити їх, збирати для своїх потреб податки, міг полювати у володіннях сеньйора, мав «право першої ночі»... У лицаря обов'язок був лише один: один місяць на рік відслу¬жити своєму сеньйорові, покладаючись тільки на свою прові¬зію й обмундирування. І то лише під час воєнних дій.<br> <br>  
-
<br>
+
-
'''ЛИЦАРСЬКІ БОЇ'''<br>Кожен лицар приводив із собою селян, які приносили списи й сокири. А великі землевласники до того ж наймали арбалетників і лучників. І всетаки аж до XIV ст. тільки ли¬царі могли вирішити результат бою. їхні слуги, хоча й були підмогою своїм панам, але нічим не могли допомогти, коли справа стосувалася вирішальної сутички. Самі лицарі розу¬міли, що користі від ненавчених селян дуже мало, адже в бій вступали професійні бійці, до того ж у важких об ладунках. Часом вони нехтували своїми піхотинцями й не звертали уваги, що коні топчуть їхніх власних воїнів. Байдуже стави¬лися вони до вершників, не закованих у важку броню. Якось лицарям зустрілися вороже настроєні вершники з легкими списами. Лицарі не вважали їх гідними супротивниками й просто перекололи їхніх коней своїми довгими списами, а потім рушили на ворога, якого вважали гідним. І лише тут вони продемонстрували, як вони можуть битися. Вершники мчали назустріч один одному й намагалися вибити ворога із сідла. Якщо врахувати, що обидва були заковані в броню, виставляли вперед важкі мечі й довгі списи, то можна собі уявити, якою була сила удару. Найчастіше хтось із них не витримував і вилітав із сідла. Траплялося так, що броня була міцною й супротивники залишалися в сідлі. Якщо в них були зламані списи, то пускали в хід мечі. Не можна порівнювати, навіть приблизно, рубання на мечах і фехтування на шпагах. Удари мечів були сильні й точні, хоча й не такі часті," як у фехтуванні. Дійти висновку про їхню силу можна за остан¬ками загиблих воїнів. Зустрічаються тут і розтрощені чере¬пи, і розрубані навпіл гомілкові кістки. Лицарі мріяли.саме про такі двобої, коли можна було випробувати свої силу й спритність, витривалість й уміння володіти зброєю.<br>Як тільки виникала ймовірність перемоги над ворогом&gt; лицарі стрімголов мчалися грабувати стан ворога. Це обу¬рювало деяких королів, й іноді їм, щоб заспокоїти знахабні¬лих васалів, доводилося будувати шибениці. Адже невідомо, чим зрештою закінчиться бій, що складався зазвичай з безлі¬чі двобоїв.<br>У лицарів існували свої поняття лицарської честі. На¬приклад, тамплієрам за статутом дозволялося накидатися на ворога з будьякого боку, у тому числі й ззаду. Є ще невели¬ка особливість. Якщо ворогам вдавалося примусити хоча б декількох лицарів відступити назад, то їхні сподвижники від¬разу починали тікати. І жодному полководцеві було не під силу зупинити переляканих лицарів. Не перелічити королів, які втратили перемогу через панічну втечу своїх васалів Із поля бою.<br>Що ж до військової дисципліни, то в лицарів її взагалі не було. Усі знали, що лицар — боєцьодинак, який не визнає над собою командування. Протягом усього свого життя лицар тренується, а отже, є справжнім професіоналом своєї справи. У такому випадку він рівний кожному зі свого стану, навіть самому королеві. Бій для лицаря — це демонстрація його умін¬ня воювати й триматися в сідлі. Лицар намагався продемонст¬рувати свої професійні якості, щоб одержати ще більше приві¬леїв від свого сеньйора. Тому він ніяк не реагував на будьякі накази, що зачіпають його гордість, а робив так, як вважав за потрібне. Про хворобливе самолюбство лицарів було відомо всім: від полководців до церковних діячів. Щоб якось випра¬вити ситуацію, державна й церковна адміністрації вживали за¬ходів. Вони бачили, що через свої амбіції лицарі часто зазна¬ють поразки. А їх ставало чимраз менше. На всю Англію, на¬приклад, у 70х роках XIII століття було всього лише 2750 ли¬царів. У бій вступали, як правило, кілька десятків лицарів. Коли бій був масштабним, відповідно збільшувалася й кіль¬кість воюючих лицарів. Однак це траплялося не так уже й часто. Від кінця XI ст., коли почалися хрестові походи, почи¬нають зароджуватися духовнолицарські ордени. Усі вони мали суворі статути. Захопивши величезні території на Сході, ор¬дени розгорнули на «святій землі» широку діяльність. Лицарі закріпачували селян, як місцевих, так і тих, які прийшли з ними з Європи. Грабуючи міста й села, займаючись лихварст¬вом, експлуатуючи місцеве населення, ордени накопичували величезні багатства. На награбоване золото купувалися вели¬кі маєтки в Європі. Поступово ордени перетворювалися на найбагатші корпорації.
+
'''ЛИЦАРСЬКІ БОЇ'''<br>Кожен лицар приводив із собою селян, які приносили списи й сокири. А великі землевласники до того ж наймали арбалетників і лучників. І всетаки аж до XIV ст. тільки ли¬царі могли вирішити результат бою. їхні слуги, хоча й були підмогою своїм панам, але нічим не могли допомогти, коли справа стосувалася вирішальної сутички. Самі лицарі розу¬міли, що користі від ненавчених селян дуже мало, адже в бій вступали професійні бійці, до того ж у важких об ладунках. Часом вони нехтували своїми піхотинцями й не звертали уваги, що коні топчуть їхніх власних воїнів. Байдуже стави¬лися вони до вершників, не закованих у важку броню. Якось лицарям зустрілися вороже настроєні вершники з легкими списами. Лицарі не вважали їх гідними супротивниками й просто перекололи їхніх коней своїми довгими списами, а потім рушили на ворога, якого вважали гідним. І лише тут вони продемонстрували, як вони можуть битися. Вершники мчали назустріч один одному й намагалися вибити ворога із сідла. Якщо врахувати, що обидва були заковані в броню, виставляли вперед важкі мечі й довгі списи, то можна собі уявити, якою була сила удару. Найчастіше хтось із них не витримував і вилітав із сідла. Траплялося так, що броня була міцною й супротивники залишалися в сідлі. Якщо в них були зламані списи, то пускали в хід мечі. Не можна порівнювати, навіть приблизно, рубання на мечах і фехтування на шпагах. Удари мечів були сильні й точні, хоча й не такі часті," як у фехтуванні. Дійти висновку про їхню силу можна за остан¬ками загиблих воїнів. Зустрічаються тут і розтрощені чере¬пи, і розрубані навпіл гомілкові кістки. Лицарі мріяли.саме про такі двобої, коли можна було випробувати свої силу й спритність, витривалість й уміння володіти зброєю.<br>Як тільки виникала ймовірність перемоги над ворогом&gt; лицарі стрімголов мчалися грабувати стан ворога. Це обу¬рювало деяких королів, й іноді їм, щоб заспокоїти знахабні¬лих васалів, доводилося будувати шибениці. Адже невідомо, чим зрештою закінчиться бій, що складався зазвичай з безлі¬чі двобоїв.<br>У лицарів існували свої поняття лицарської честі. На¬приклад, тамплієрам за статутом дозволялося накидатися на ворога з будьякого боку, у тому числі й ззаду. Є ще невели¬ка особливість. Якщо ворогам вдавалося примусити хоча б декількох лицарів відступити назад, то їхні сподвижники від¬разу починали тікати. І жодному полководцеві було не під силу зупинити переляканих лицарів. Не перелічити королів, які втратили перемогу через панічну втечу своїх васалів Із поля бою.<br>Що ж до військової дисципліни, то в лицарів її взагалі не було. Усі знали, що лицар — боєцьодинак, який не визнає над собою командування. Протягом усього свого життя лицар тренується, а отже, є справжнім професіоналом своєї справи. У такому випадку він рівний кожному зі свого стану, навіть самому королеві. Бій для лицаря — це демонстрація його умін¬ня воювати й триматися в сідлі. Лицар намагався продемонст¬рувати свої професійні якості, щоб одержати ще більше приві¬леїв від свого сеньйора. Тому він ніяк не реагував на будьякі накази, що зачіпають його гордість, а робив так, як вважав за потрібне. Про хворобливе самолюбство лицарів було відомо всім: від полководців до церковних діячів. Щоб якось випра¬вити ситуацію, державна й церковна адміністрації вживали за¬ходів. Вони бачили, що через свої амбіції лицарі часто зазна¬ють поразки. А їх ставало чимраз менше. На всю Англію, на¬приклад, у 70х роках XIII століття було всього лише 2750 ли¬царів. У бій вступали, як правило, кілька десятків лицарів. Коли бій був масштабним, відповідно збільшувалася й кіль¬кість воюючих лицарів. Однак це траплялося не так уже й часто. Від кінця XI ст., коли почалися хрестові походи, почи¬нають зароджуватися духовнолицарські ордени. Усі вони мали суворі статути. Захопивши величезні території на Сході, ор¬дени розгорнули на «святій землі» широку діяльність. Лицарі закріпачували селян, як місцевих, так і тих, які прийшли з ними з Європи. Грабуючи міста й села, займаючись лихварст¬вом, експлуатуючи місцеве населення, ордени накопичували величезні багатства. На награбоване золото купувалися вели¬кі маєтки в Європі. Поступово ордени перетворювалися на найбагатші корпорації. <br>  
-
<br>
+
-
'''ЛИЦАРСЬКІ ОРДЕНИ'''<br>У Європі з 1100 року по 1300 рік виникло 12 лицарських духовних орденів. Найбільш життєстійкими, здатними проти¬стояти будьчому були орден тамплієрів, орден госпітальєрів і Тевтонський орден.<br>Тамплієри<br>«Татріе» у перекладі з французької означає «храм». Тому офіційною назвою ордену була така: «Таємне лицарство Хри¬стове і Храму Соломона». У Європі він мав іншу назву — Орден лицарів Христа. Відкіля ж узялася така назва? Справа в тому, що резиденція цього ордену була розташована в Єру¬салимі, на тому місці, де, відповідно до переказів, колись зна¬ходився храм царя Соломона. Лицарів називали не інакше, як тамплієрами.<br>1118—1119 рр. вважаються датою заснування цього ор¬дену. Він був створений дев'ятьма французькими лицарями, яких об'єднав Хуго де Пейнсон із Шампані. Протягом дев'яти років ніхто не чув про існування ордену. У 1127 році ці де¬в'ять лицарів повертаються до Франції, щоб заявити про жит¬тєздатність свого ордену. І вже в 1128 році орден офіційно визнається церковним Собором у Труа (Шампань).<br>Орден мав свій символ: білий плащ з червоним восьмикут¬ним хрестом. А печаткою ордену стало зображення двох лица¬рів, які сидять на одному коні. Це, очевидно, вказувало на бідність і братерське єднання.<br>Члени ордену зобов'язані були «по можливості піклува¬тися про дороги й шляхи, а особливо про охорону прочан». Вони не мали права вести світське життя, співати й навіть смі¬ятися. Дисципліна була дуже суворою. Лицарям належало дати три обітниці, яких вони повинні були неухильно дотримувати¬ся. Це обітниці цнотливості, бідності й послуху. Після цього неможливо було вслухатися наказу вищого за рангом. Посту¬пово орден переростав у бойову одиницю, що підкорялася лише Великому магістрові й Папі Римському. Великим магіс¬тром відразу ж був обраний де Пейнсон.<br>У результаті суворої дисципліни й беззаперечної слухня¬ності тамплієрам удалося домогтися організованості. У ре¬зультаті вони заволоділи величезними багатствами. Тампліє¬ри стали власниками корабелень і портів, не кажучи про чис¬ленні землі. До того ж у них був свій могутній флот. Доходи¬ло до того, що вони могли позичати величезні суми грошей монархам, що втратили своє становище, у результаті чого мали можливість впливати на державні справи. З історичних дже¬рел відомо, які саме тамплієрами були введені бухгалтерські документи й банківські чеки.<br>Лицарі Храму не цуралися науки, усіляко заохочували її розвиток. До того ж намагалися всі новітехнічні винаходи тримати в себе. Відомо, що, наприклад, компас, уперше вико¬ристали саме тамплієри.<br>Лицарітамплієри були вправними хірургами. Часто їм доводилося лікувати поранених, що, зрештою, входило до обов'язків членів ордену.<br>Тамплієри славилися своєю хоробрістю й досвідченістю у військовій справі. Тому в XI ст. їм була подарована фортеця Газа у Святій землі. Хоча однією з обітниць лицарів була обіт¬ниця послуху, що припускало й простоту в стосунках, однак тамплієри славилися своєю зарозумілістю. Саме вона й стала однією з причин поразки християн у Палестині. 1191 рік став роком загибелі або розпаду ордену Тамплієрів, які не змогли втримати фортецю СенЖанд'Акр.<br>Госпітальєри<br>1070 рік став роком заснування в м. Палестині купцем Мауро з Амальфи госпіталю для пронан до святих місць. З кожним роком госпіталь розростався, перетворившись через якийсь час у братство з догляду за хворими й пораненими. Воно почало набувати значення в найвищих колах, його пози¬ції стали міцними й непохитними. У 1113 році братство офі¬ційно визнається Папою Римським, перетворюючись на духов¬нолицарський орден. Братство почало називатися — «Орден вершників госпіталю святого Іоанна Ієрусалимського».<br>Як і в тамплієрів, у госпітальєрів були три обітниці: по¬слуху, бідності й цнотливості. За свій символ лицарі взяли білий восьмикутний хрест, розташований на лівому плечі чор¬ної мантії. Щоб засвідчити обітницю послуху, у мантії були зроблені дуже вузькі рукави, що показували, наскільки мало свободи в ченця. Через певний проміжок часу лицарі змінили колір свого одягу. Відтепер вони почали носити червоне вбран¬ня з хрестом, який був розташований на грудях.<br>Орден розпадався на три категорії. Тут були просто лица¬рі, капелани, службова братія. Главою ордену був проголоше¬ний Раймонд де Пюї, призначений Великим магістром. Щоб прийняти важливі рішення, лицарі збирали генеральний капі¬тул. З метою продемонструвати, що госпітальєри не прагнуть багатства й згодні його позбутися, члени капітулу повинні були віддавати Великому магістрові гаманець із вісьма динарами.<br>Протягом тривалого часу догляд за пораненими й хвори¬ми це й був одним з основних завдань ордену. Головний госпі¬таль, розташований у Палестині, уміщав близько 2 тисяч лі¬жок. Іоанніти безкоштовно допомагали біднякам, намагалися нагодувати їх, чим могли. Підкидьки й немовлята також не були обійдені увагою госпітальєрів. Що цікаво, умови для всіх, хто знаходився в госпіталях або притулках, були одна¬кові, незалежно від наявності або відсутності грошей.<br>Але незабаром пріоритети змінюються. Із середини XII сто¬ліття лицарі зобов'язані захищати прочан і воювати з невірни¬ми. Орден уже не бідний: йому належать землі в Південній Франції й Палестині. З кожним роком вплив іоаннітів зростає й стає практично рівним впливу тамплієрів.<br>Кінець XII століття не був щасливим для лицарів. Християні були вибиті з Палестини, й іоаннітам довелося пересели¬тися на Кіпр.<br>Незабаром вони втрачають практично всі землі в Європі. •Тоді вони вирішують знову спробувати своє щастя й приста¬ють до європейських берегів. Карл V, імператор Священної Римської імперії, дарує лицарям Мальтійський архіпелаг. З того часу іоанніти почали назватися мальтійськими лицарями.<br>Для вступу до ордену госпітальєрів з 1262 року треба було довести, що ти належиш до дворянського стану. Але з часом вимоги прийому до ордену змінилися. З'явилося дві категорії бажаючих вступити до ордену. Одна з них припус¬кала вступ за покликанням, а інша — за правом народження. Люди, що вступають до ордену за покликанням, повинні були тільки довести, що їхні предки не були ремісниками або ра¬бами. До ордену мали право вступити й монархи, які зуміли переконати всіх у своїй прихильності до християнства. Як не дивно, але Мальтійський орден відкривав свої двері також для жінок.<br><br>У лицарів Мальтійського ордену були свої обов'язки, яки¬ми не можна було нехтувати. Вони повинні були знаходитися постійно в казармах і покидати їх тільки з дозволу Великого магістра. У казармі лицарів, або конвенті, вони зобов'язані були провести не менше п'яти років. Конвенти знаходилися на острові Мальта — їхній основній резиденції. Також до обов'яз¬ків мальтійців уходило плавання на кораблях ордену протя¬гом 2,5 років, що мало назву «караван».<br>Минали віки, змінювалися відносини лицарів Мальтійсь¬кого ордену із зовнішнім світом. Середина XIX століття при¬несла свої нововведення. Мальтійський орден із військового став духовноблагодійним закладом. Він існує й донині, про¬довжуючи виконувати цю функцію, його резиденція розташо¬вана в Римі.<br>Тевтонський орден<br>Орден був утворений у 1199 році. Але лише через багато років тевтонцям удалося домогтися таких привілеїв, які мали їхні «брати»лицарі, наприклад тамплієри або іоанніти. Трапи¬лося це тільки в 1221 році. Як і всі представники духовнолицарських орденів, тевтонці давали обітницю цнотливості, бідності й послуху. У 1237 р. орден об'єднався з орденом ме¬чоносців. Об'єднаний орден мечоносців жорстоко винищував і грабував місцеві племена — литовські, латиські, естонські. Намагався він захопити й руські землі в XIII ст., однак князь Олександр Невський зумів 5 квітня 1242 р. розгромити ли¬царське військо на льоду Чудського озера.<br>Відмінністю тевтонських лицарів від членів інших орде¬нів було те, що до них належали тільки німці, а не представни¬ки різних національностей.<br>У.Німеччині дотепер існує Тевтонський орден.<br><br>&nbsp;<br><br><br>
+
'''ЛИЦАРСЬКІ ОРДЕНИ'''<br>У Європі з 1100 року по 1300 рік виникло 12 лицарських духовних орденів. Найбільш життєстійкими, здатними проти¬стояти будьчому були орден тамплієрів, орден госпітальєрів і Тевтонський орден.<br>Тамплієри<br>«Татріе» у перекладі з французької означає «храм». Тому офіційною назвою ордену була така: «Таємне лицарство Хри¬стове і Храму Соломона». У Європі він мав іншу назву — Орден лицарів Христа. Відкіля ж узялася така назва? Справа в тому, що резиденція цього ордену була розташована в Єру¬салимі, на тому місці, де, відповідно до переказів, колись зна¬ходився храм царя Соломона. Лицарів називали не інакше, як тамплієрами.<br>1118—1119 рр. вважаються датою заснування цього ор¬дену. Він був створений дев'ятьма французькими лицарями, яких об'єднав Хуго де Пейнсон із Шампані. Протягом дев'яти років ніхто не чув про існування ордену. У 1127 році ці де¬в'ять лицарів повертаються до Франції, щоб заявити про жит¬тєздатність свого ордену. І вже в 1128 році орден офіційно визнається церковним Собором у Труа (Шампань).<br>Орден мав свій символ: білий плащ з червоним восьмикут¬ним хрестом. А печаткою ордену стало зображення двох лица¬рів, які сидять на одному коні. Це, очевидно, вказувало на бідність і братерське єднання.<br>Члени ордену зобов'язані були «по можливості піклува¬тися про дороги й шляхи, а особливо про охорону прочан». Вони не мали права вести світське життя, співати й навіть смі¬ятися. Дисципліна була дуже суворою. Лицарям належало дати три обітниці, яких вони повинні були неухильно дотримувати¬ся. Це обітниці цнотливості, бідності й послуху. Після цього неможливо було вслухатися наказу вищого за рангом. Посту¬пово орден переростав у бойову одиницю, що підкорялася лише Великому магістрові й Папі Римському. Великим магіс¬тром відразу ж був обраний де Пейнсон.<br>У результаті суворої дисципліни й беззаперечної слухня¬ності тамплієрам удалося домогтися організованості. У ре¬зультаті вони заволоділи величезними багатствами. Тампліє¬ри стали власниками корабелень і портів, не кажучи про чис¬ленні землі. До того ж у них був свій могутній флот. Доходи¬ло до того, що вони могли позичати величезні суми грошей монархам, що втратили своє становище, у результаті чого мали можливість впливати на державні справи. З історичних дже¬рел відомо, які саме тамплієрами були введені бухгалтерські документи й банківські чеки.<br>Лицарі Храму не цуралися науки, усіляко заохочували її розвиток. До того ж намагалися всі новітехнічні винаходи тримати в себе. Відомо, що, наприклад, компас, уперше вико¬ристали саме тамплієри.<br>Лицарітамплієри були вправними хірургами. Часто їм доводилося лікувати поранених, що, зрештою, входило до обов'язків членів ордену.<br>Тамплієри славилися своєю хоробрістю й досвідченістю у військовій справі. Тому в XI ст. їм була подарована фортеця Газа у Святій землі. Хоча однією з обітниць лицарів була обіт¬ниця послуху, що припускало й простоту в стосунках, однак тамплієри славилися своєю зарозумілістю. Саме вона й стала однією з причин поразки християн у Палестині. 1191 рік став роком загибелі або розпаду ордену Тамплієрів, які не змогли втримати фортецю СенЖанд'Акр.<br>Госпітальєри<br>1070 рік став роком заснування в м. Палестині купцем Мауро з Амальфи госпіталю для пронан до святих місць. З кожним роком госпіталь розростався, перетворившись через якийсь час у братство з догляду за хворими й пораненими. Воно почало набувати значення в найвищих колах, його пози¬ції стали міцними й непохитними. У 1113 році братство офі¬ційно визнається Папою Римським, перетворюючись на духов¬нолицарський орден. Братство почало називатися — «Орден вершників госпіталю святого Іоанна Ієрусалимського».<br>Як і в тамплієрів, у госпітальєрів були три обітниці: по¬слуху, бідності й цнотливості. За свій символ лицарі взяли білий восьмикутний хрест, розташований на лівому плечі чор¬ної мантії. Щоб засвідчити обітницю послуху, у мантії були зроблені дуже вузькі рукави, що показували, наскільки мало свободи в ченця. Через певний проміжок часу лицарі змінили колір свого одягу. Відтепер вони почали носити червоне вбран¬ня з хрестом, який був розташований на грудях.<br>Орден розпадався на три категорії. Тут були просто лица¬рі, капелани, службова братія. Главою ордену був проголоше¬ний Раймонд де Пюї, призначений Великим магістром. Щоб прийняти важливі рішення, лицарі збирали генеральний капі¬тул. З метою продемонструвати, що госпітальєри не прагнуть багатства й згодні його позбутися, члени капітулу повинні були віддавати Великому магістрові гаманець із вісьма динарами.<br>Протягом тривалого часу догляд за пораненими й хвори¬ми це й був одним з основних завдань ордену. Головний госпі¬таль, розташований у Палестині, уміщав близько 2 тисяч лі¬жок. Іоанніти безкоштовно допомагали біднякам, намагалися нагодувати їх, чим могли. Підкидьки й немовлята також не були обійдені увагою госпітальєрів. Що цікаво, умови для всіх, хто знаходився в госпіталях або притулках, були одна¬кові, незалежно від наявності або відсутності грошей.<br>Але незабаром пріоритети змінюються. Із середини XII сто¬ліття лицарі зобов'язані захищати прочан і воювати з невірни¬ми. Орден уже не бідний: йому належать землі в Південній Франції й Палестині. З кожним роком вплив іоаннітів зростає й стає практично рівним впливу тамплієрів.<br>Кінець XII століття не був щасливим для лицарів. Християні були вибиті з Палестини, й іоаннітам довелося пересели¬тися на Кіпр.<br>Незабаром вони втрачають практично всі землі в Європі. •Тоді вони вирішують знову спробувати своє щастя й приста¬ють до європейських берегів. Карл V, імператор Священної Римської імперії, дарує лицарям Мальтійський архіпелаг. З того часу іоанніти почали назватися мальтійськими лицарями.<br>Для вступу до ордену госпітальєрів з 1262 року треба було довести, що ти належиш до дворянського стану. Але з часом вимоги прийому до ордену змінилися. З'явилося дві категорії бажаючих вступити до ордену. Одна з них припус¬кала вступ за покликанням, а інша — за правом народження. Люди, що вступають до ордену за покликанням, повинні були тільки довести, що їхні предки не були ремісниками або ра¬бами. До ордену мали право вступити й монархи, які зуміли переконати всіх у своїй прихильності до християнства. Як не дивно, але Мальтійський орден відкривав свої двері також для жінок.<br><br>У лицарів Мальтійського ордену були свої обов'язки, яки¬ми не можна було нехтувати. Вони повинні були знаходитися постійно в казармах і покидати їх тільки з дозволу Великого магістра. У казармі лицарів, або конвенті, вони зобов'язані були провести не менше п'яти років. Конвенти знаходилися на острові Мальта — їхній основній резиденції. Також до обов'яз¬ків мальтійців уходило плавання на кораблях ордену протя¬гом 2,5 років, що мало назву «караван».<br>Минали віки, змінювалися відносини лицарів Мальтійсь¬кого ордену із зовнішнім світом. Середина XIX століття при¬несла свої нововведення. Мальтійський орден із військового став духовноблагодійним закладом. Він існує й донині, про¬довжуючи виконувати цю функцію, його резиденція розташо¬вана в Римі.<br>Тевтонський орден<br>Орден був утворений у 1199 році. Але лише через багато років тевтонцям удалося домогтися таких привілеїв, які мали їхні «брати»лицарі, наприклад тамплієри або іоанніти. Трапи¬лося це тільки в 1221 році. Як і всі представники духовнолицарських орденів, тевтонці давали обітницю цнотливості, бідності й послуху. У 1237 р. орден об'єднався з орденом ме¬чоносців. Об'єднаний орден мечоносців жорстоко винищував і грабував місцеві племена — литовські, латиські, естонські. Намагався він захопити й руські землі в XIII ст., однак князь Олександр Невський зумів 5 квітня 1242 р. розгромити ли¬царське військо на льоду Чудського озера.<br>Відмінністю тевтонських лицарів від членів інших орде¬нів було те, що до них належали тільки німці, а не представни¬ки різних національностей.<br>У.Німеччині дотепер існує Тевтонський орден.<br><br>&nbsp;<br><meta content="text/html; charset=utf-8" http-equiv="Content-Type"></meta><meta content="Word.Document" name="ProgId"></meta><meta content="Microsoft Word 11" name="Generator"></meta><meta content="Microsoft Word 11" name="Originator"></meta><link href="file:///C:\DOCUME~1\class27\LOCALS~1\Temp\msohtml1\01\clip_filelist.xml" rel="File-List"></link><!--[if gte mso 9]><xml>
-
[[категория:Реферати]]
+
<w:WordDocument>
-
[[категория:Тема 13. Організація папством Хрестових походів. Духовно-рицарські ордени. Реферати]]
+
  <w:View>Normal</w:View>
 +
  <w:Zoom>0</w:Zoom>
 +
  <w:PunctuationKerning/>
 +
  <w:ValidateAgainstSchemas/>
 +
  <w:SaveIfXMLInvalid>false</w:SaveIfXMLInvalid>
 +
  <w:IgnoreMixedContent>false</w:IgnoreMixedContent>
 +
  <w:AlwaysShowPlaceholderText>false</w:AlwaysShowPlaceholderText>
 +
  <w:Compatibility>
 +
  <w:BreakWrappedTables/>
 +
  <w:SnapToGridInCell/>
 +
  <w:WrapTextWithPunct/>
 +
  <w:UseAsianBreakRules/>
 +
  <w:DontGrowAutofit/>
 +
  </w:Compatibility>
 +
  <w:BrowserLevel>MicrosoftInternetExplorer4</w:BrowserLevel>
 +
</w:WordDocument>
 +
</xml><![endif]--><!--[if gte mso 9]><xml>
 +
<w:LatentStyles DefLockedState="false" LatentStyleCount="156">
 +
</w:LatentStyles>
 +
</xml><![endif]--><style>&lt;!-- /* Style Definitions */ p.MsoNormal, li.MsoNormal, div.MsoNormal {mso-style-parent:""; margin:0cm; margin-bottom:.0001pt; mso-pagination:widow-orphan; font-size:12.0pt; font-family:"Times New Roman"; mso-fareast-font-family:"Times New Roman";} @page Section1 {size:595.3pt 841.9pt; margin:2.0cm 42.5pt 2.0cm 3.0cm; mso-header-margin:35.4pt; mso-footer-margin:35.4pt; mso-paper-source:0;} div.Section1 {page:Section1;} --&gt; </style><!--[if gte mso 10]>
 +
<style>
 +
/* Style Definitions */
 +
table.MsoNormalTable
 +
{mso-style-name:"Обычная таблица";
 +
mso-tstyle-rowband-size:0;
 +
mso-tstyle-colband-size:0;
 +
mso-style-noshow:yes;
 +
mso-style-parent:"";
 +
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
 +
mso-para-margin:0cm;
 +
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
 +
mso-pagination:widow-orphan;
 +
font-size:10.0pt;
 +
font-family:"Times New Roman";
 +
mso-ansi-language:#0400;
 +
mso-fareast-language:#0400;
 +
mso-bidi-language:#0400;}
 +
</style>
 +
<![endif]-->
 +
Реферати зі шкільних предметів: [[Історія_всесвітня|Всесвітня Історія]], Географія, <span lang="UK" style="">Історія України</span> та ін.
 +
<br><br>
 +
 
 +
[[Category:Реферати]] [[Category:Тема_13._Організація_папством_Хрестових_походів._Духовно-рицарські_ордени._Реферати]]

Версия 09:54, 26 января 2010

Реферат на тему: "Лицарські Ордени"


План
1.    Перші лицарі.
2.    Лицарські бої.
3.    Лицарські ордени.

ПЕРШІ ЛИЦАРІ

Лицарі завжди викликали до себе невичерпний інтерес. Відомості про них дуже суперечливі. Одні вважають їх безко¬рисливими захисниками пригноблених, галантними слугами прекрасних дам, вірними васалами. В інших про них склалася абсолютно протилежна думка. Лицарі, на їхній погляд, були жорстокими грабіжниками, безрозсудними неуками й Ґвалтів¬никами. Ці суперечливі погляди були наслідком того, що ли¬царі за часів середньовіччя були єдиною силою, здатною дія¬ти. Усі королі вимагали допомоги своїх відданих васалів, їм потрібно було втихомирювати своїх сусідів і непокірних під¬леглих, тримати в покорі селян і церкву. Сама церква прагну¬ла протистояти іновірцям, королям, селянам і "городянам. Сю¬зерени хотіли захиститися від сусідів, короля й селян. А селя¬ни мріяли жити в мирі з лицарями сусідніх князівств. Тільки городянам не було потреби використовувати лицарську від¬вагу, хоча вони й намагалися використовувати їхній військо¬вий досвід.
Відомо, що професійний воїн — це і є лицар. Інакше лица¬рів ще називають рейтерами, шевальє. Але на всіх мовах ці слова означають «вершник», який має при собі шолом, панцир, спис, щит і меч.
Спорядження лицарів коштувало дуже дорого. Наприкін¬ці X століття розраховувалися не грішми, а худобою. І тоді, щоб придбати комплект зброї, необхідно було «заплатити» 45 корів або 15 коней. Таку кількість худоби могли мати тіль¬ки багатії. У селян на ціле село ледве набиралася така кіль¬кість корів і коней.
Одержати зброю — не найголовніше. Основним було вмін¬ня нею користуватися, для цього потрібно було постійно тре¬нуватися, починаючи з дитинства. Тому хлопчиків із родин лицарів з юного віку .намагалися прилучити до лицарства: їм купували обладунки, спеціально пристосовані для їхнього віку. Отже, лицарями могли стати тільки люди багаті, які мали вдо¬сталь вільного часу. Навіть великі сюзерени мали можливість тримати при дворі лише декількох лицарів. Виникала пробле¬ма: як забезпечити захист володінь? Було зрозуміло, що будьякий селянин, навіть маючи 45 корів, ніколи не проміняє їх на лицарські обладунки. Король знайшов вихід із такого поло¬ження. Він зобов'язав дрібних сюзеренів забезпечувати всім необхідним великих, а ті, у свою чергу, повинні були певну кількість днів на рік служити королеві, ніби відпрацьовуючи повинності.
Подібні відносини існували в Європі за часів феодалізму. До XI—XII ст. важкоозброєні вершники почали називатися лицарями. Стати лицарем ставало чимраз важче. Ним міг бути тільки потомствений лицар, родовитість якого була підтвер¬джена гербами й грамотами. Нікому не хотілося ділитися сво¬їми привілеями, адже вони давали можливість безбідно існу¬вати, насолоджуючись повною свободою. Заприсягнувшись на вірність своєму сеньйорові, лицар ставав власником селян, мав право судити їх, збирати для своїх потреб податки, міг полювати у володіннях сеньйора, мав «право першої ночі»... У лицаря обов'язок був лише один: один місяць на рік відслу¬жити своєму сеньйорові, покладаючись тільки на свою прові¬зію й обмундирування. І то лише під час воєнних дій.

ЛИЦАРСЬКІ БОЇ
Кожен лицар приводив із собою селян, які приносили списи й сокири. А великі землевласники до того ж наймали арбалетників і лучників. І всетаки аж до XIV ст. тільки ли¬царі могли вирішити результат бою. їхні слуги, хоча й були підмогою своїм панам, але нічим не могли допомогти, коли справа стосувалася вирішальної сутички. Самі лицарі розу¬міли, що користі від ненавчених селян дуже мало, адже в бій вступали професійні бійці, до того ж у важких об ладунках. Часом вони нехтували своїми піхотинцями й не звертали уваги, що коні топчуть їхніх власних воїнів. Байдуже стави¬лися вони до вершників, не закованих у важку броню. Якось лицарям зустрілися вороже настроєні вершники з легкими списами. Лицарі не вважали їх гідними супротивниками й просто перекололи їхніх коней своїми довгими списами, а потім рушили на ворога, якого вважали гідним. І лише тут вони продемонстрували, як вони можуть битися. Вершники мчали назустріч один одному й намагалися вибити ворога із сідла. Якщо врахувати, що обидва були заковані в броню, виставляли вперед важкі мечі й довгі списи, то можна собі уявити, якою була сила удару. Найчастіше хтось із них не витримував і вилітав із сідла. Траплялося так, що броня була міцною й супротивники залишалися в сідлі. Якщо в них були зламані списи, то пускали в хід мечі. Не можна порівнювати, навіть приблизно, рубання на мечах і фехтування на шпагах. Удари мечів були сильні й точні, хоча й не такі часті," як у фехтуванні. Дійти висновку про їхню силу можна за остан¬ками загиблих воїнів. Зустрічаються тут і розтрощені чере¬пи, і розрубані навпіл гомілкові кістки. Лицарі мріяли.саме про такі двобої, коли можна було випробувати свої силу й спритність, витривалість й уміння володіти зброєю.
Як тільки виникала ймовірність перемоги над ворогом> лицарі стрімголов мчалися грабувати стан ворога. Це обу¬рювало деяких королів, й іноді їм, щоб заспокоїти знахабні¬лих васалів, доводилося будувати шибениці. Адже невідомо, чим зрештою закінчиться бій, що складався зазвичай з безлі¬чі двобоїв.
У лицарів існували свої поняття лицарської честі. На¬приклад, тамплієрам за статутом дозволялося накидатися на ворога з будьякого боку, у тому числі й ззаду. Є ще невели¬ка особливість. Якщо ворогам вдавалося примусити хоча б декількох лицарів відступити назад, то їхні сподвижники від¬разу починали тікати. І жодному полководцеві було не під силу зупинити переляканих лицарів. Не перелічити королів, які втратили перемогу через панічну втечу своїх васалів Із поля бою.
Що ж до військової дисципліни, то в лицарів її взагалі не було. Усі знали, що лицар — боєцьодинак, який не визнає над собою командування. Протягом усього свого життя лицар тренується, а отже, є справжнім професіоналом своєї справи. У такому випадку він рівний кожному зі свого стану, навіть самому королеві. Бій для лицаря — це демонстрація його умін¬ня воювати й триматися в сідлі. Лицар намагався продемонст¬рувати свої професійні якості, щоб одержати ще більше приві¬леїв від свого сеньйора. Тому він ніяк не реагував на будьякі накази, що зачіпають його гордість, а робив так, як вважав за потрібне. Про хворобливе самолюбство лицарів було відомо всім: від полководців до церковних діячів. Щоб якось випра¬вити ситуацію, державна й церковна адміністрації вживали за¬ходів. Вони бачили, що через свої амбіції лицарі часто зазна¬ють поразки. А їх ставало чимраз менше. На всю Англію, на¬приклад, у 70х роках XIII століття було всього лише 2750 ли¬царів. У бій вступали, як правило, кілька десятків лицарів. Коли бій був масштабним, відповідно збільшувалася й кіль¬кість воюючих лицарів. Однак це траплялося не так уже й часто. Від кінця XI ст., коли почалися хрестові походи, почи¬нають зароджуватися духовнолицарські ордени. Усі вони мали суворі статути. Захопивши величезні території на Сході, ор¬дени розгорнули на «святій землі» широку діяльність. Лицарі закріпачували селян, як місцевих, так і тих, які прийшли з ними з Європи. Грабуючи міста й села, займаючись лихварст¬вом, експлуатуючи місцеве населення, ордени накопичували величезні багатства. На награбоване золото купувалися вели¬кі маєтки в Європі. Поступово ордени перетворювалися на найбагатші корпорації.

ЛИЦАРСЬКІ ОРДЕНИ
У Європі з 1100 року по 1300 рік виникло 12 лицарських духовних орденів. Найбільш життєстійкими, здатними проти¬стояти будьчому були орден тамплієрів, орден госпітальєрів і Тевтонський орден.
Тамплієри
«Татріе» у перекладі з французької означає «храм». Тому офіційною назвою ордену була така: «Таємне лицарство Хри¬стове і Храму Соломона». У Європі він мав іншу назву — Орден лицарів Христа. Відкіля ж узялася така назва? Справа в тому, що резиденція цього ордену була розташована в Єру¬салимі, на тому місці, де, відповідно до переказів, колись зна¬ходився храм царя Соломона. Лицарів називали не інакше, як тамплієрами.
1118—1119 рр. вважаються датою заснування цього ор¬дену. Він був створений дев'ятьма французькими лицарями, яких об'єднав Хуго де Пейнсон із Шампані. Протягом дев'яти років ніхто не чув про існування ордену. У 1127 році ці де¬в'ять лицарів повертаються до Франції, щоб заявити про жит¬тєздатність свого ордену. І вже в 1128 році орден офіційно визнається церковним Собором у Труа (Шампань).
Орден мав свій символ: білий плащ з червоним восьмикут¬ним хрестом. А печаткою ордену стало зображення двох лица¬рів, які сидять на одному коні. Це, очевидно, вказувало на бідність і братерське єднання.
Члени ордену зобов'язані були «по можливості піклува¬тися про дороги й шляхи, а особливо про охорону прочан». Вони не мали права вести світське життя, співати й навіть смі¬ятися. Дисципліна була дуже суворою. Лицарям належало дати три обітниці, яких вони повинні були неухильно дотримувати¬ся. Це обітниці цнотливості, бідності й послуху. Після цього неможливо було вслухатися наказу вищого за рангом. Посту¬пово орден переростав у бойову одиницю, що підкорялася лише Великому магістрові й Папі Римському. Великим магіс¬тром відразу ж був обраний де Пейнсон.
У результаті суворої дисципліни й беззаперечної слухня¬ності тамплієрам удалося домогтися організованості. У ре¬зультаті вони заволоділи величезними багатствами. Тампліє¬ри стали власниками корабелень і портів, не кажучи про чис¬ленні землі. До того ж у них був свій могутній флот. Доходи¬ло до того, що вони могли позичати величезні суми грошей монархам, що втратили своє становище, у результаті чого мали можливість впливати на державні справи. З історичних дже¬рел відомо, які саме тамплієрами були введені бухгалтерські документи й банківські чеки.
Лицарі Храму не цуралися науки, усіляко заохочували її розвиток. До того ж намагалися всі новітехнічні винаходи тримати в себе. Відомо, що, наприклад, компас, уперше вико¬ристали саме тамплієри.
Лицарітамплієри були вправними хірургами. Часто їм доводилося лікувати поранених, що, зрештою, входило до обов'язків членів ордену.
Тамплієри славилися своєю хоробрістю й досвідченістю у військовій справі. Тому в XI ст. їм була подарована фортеця Газа у Святій землі. Хоча однією з обітниць лицарів була обіт¬ниця послуху, що припускало й простоту в стосунках, однак тамплієри славилися своєю зарозумілістю. Саме вона й стала однією з причин поразки християн у Палестині. 1191 рік став роком загибелі або розпаду ордену Тамплієрів, які не змогли втримати фортецю СенЖанд'Акр.
Госпітальєри
1070 рік став роком заснування в м. Палестині купцем Мауро з Амальфи госпіталю для пронан до святих місць. З кожним роком госпіталь розростався, перетворившись через якийсь час у братство з догляду за хворими й пораненими. Воно почало набувати значення в найвищих колах, його пози¬ції стали міцними й непохитними. У 1113 році братство офі¬ційно визнається Папою Римським, перетворюючись на духов¬нолицарський орден. Братство почало називатися — «Орден вершників госпіталю святого Іоанна Ієрусалимського».
Як і в тамплієрів, у госпітальєрів були три обітниці: по¬слуху, бідності й цнотливості. За свій символ лицарі взяли білий восьмикутний хрест, розташований на лівому плечі чор¬ної мантії. Щоб засвідчити обітницю послуху, у мантії були зроблені дуже вузькі рукави, що показували, наскільки мало свободи в ченця. Через певний проміжок часу лицарі змінили колір свого одягу. Відтепер вони почали носити червоне вбран¬ня з хрестом, який був розташований на грудях.
Орден розпадався на три категорії. Тут були просто лица¬рі, капелани, службова братія. Главою ордену був проголоше¬ний Раймонд де Пюї, призначений Великим магістром. Щоб прийняти важливі рішення, лицарі збирали генеральний капі¬тул. З метою продемонструвати, що госпітальєри не прагнуть багатства й згодні його позбутися, члени капітулу повинні були віддавати Великому магістрові гаманець із вісьма динарами.
Протягом тривалого часу догляд за пораненими й хвори¬ми це й був одним з основних завдань ордену. Головний госпі¬таль, розташований у Палестині, уміщав близько 2 тисяч лі¬жок. Іоанніти безкоштовно допомагали біднякам, намагалися нагодувати їх, чим могли. Підкидьки й немовлята також не були обійдені увагою госпітальєрів. Що цікаво, умови для всіх, хто знаходився в госпіталях або притулках, були одна¬кові, незалежно від наявності або відсутності грошей.
Але незабаром пріоритети змінюються. Із середини XII сто¬ліття лицарі зобов'язані захищати прочан і воювати з невірни¬ми. Орден уже не бідний: йому належать землі в Південній Франції й Палестині. З кожним роком вплив іоаннітів зростає й стає практично рівним впливу тамплієрів.
Кінець XII століття не був щасливим для лицарів. Християні були вибиті з Палестини, й іоаннітам довелося пересели¬тися на Кіпр.
Незабаром вони втрачають практично всі землі в Європі. •Тоді вони вирішують знову спробувати своє щастя й приста¬ють до європейських берегів. Карл V, імператор Священної Римської імперії, дарує лицарям Мальтійський архіпелаг. З того часу іоанніти почали назватися мальтійськими лицарями.
Для вступу до ордену госпітальєрів з 1262 року треба було довести, що ти належиш до дворянського стану. Але з часом вимоги прийому до ордену змінилися. З'явилося дві категорії бажаючих вступити до ордену. Одна з них припус¬кала вступ за покликанням, а інша — за правом народження. Люди, що вступають до ордену за покликанням, повинні були тільки довести, що їхні предки не були ремісниками або ра¬бами. До ордену мали право вступити й монархи, які зуміли переконати всіх у своїй прихильності до християнства. Як не дивно, але Мальтійський орден відкривав свої двері також для жінок.

У лицарів Мальтійського ордену були свої обов'язки, яки¬ми не можна було нехтувати. Вони повинні були знаходитися постійно в казармах і покидати їх тільки з дозволу Великого магістра. У казармі лицарів, або конвенті, вони зобов'язані були провести не менше п'яти років. Конвенти знаходилися на острові Мальта — їхній основній резиденції. Також до обов'яз¬ків мальтійців уходило плавання на кораблях ордену протя¬гом 2,5 років, що мало назву «караван».
Минали віки, змінювалися відносини лицарів Мальтійсь¬кого ордену із зовнішнім світом. Середина XIX століття при¬несла свої нововведення. Мальтійський орден із військового став духовноблагодійним закладом. Він існує й донині, про¬довжуючи виконувати цю функцію, його резиденція розташо¬вана в Римі.
Тевтонський орден
Орден був утворений у 1199 році. Але лише через багато років тевтонцям удалося домогтися таких привілеїв, які мали їхні «брати»лицарі, наприклад тамплієри або іоанніти. Трапи¬лося це тільки в 1221 році. Як і всі представники духовнолицарських орденів, тевтонці давали обітницю цнотливості, бідності й послуху. У 1237 р. орден об'єднався з орденом ме¬чоносців. Об'єднаний орден мечоносців жорстоко винищував і грабував місцеві племена — литовські, латиські, естонські. Намагався він захопити й руські землі в XIII ст., однак князь Олександр Невський зумів 5 квітня 1242 р. розгромити ли¬царське військо на льоду Чудського озера.
Відмінністю тевтонських лицарів від членів інших орде¬нів було те, що до них належали тільки німці, а не представни¬ки різних національностей.
У.Німеччині дотепер існує Тевтонський орден.

 
<meta content="text/html; charset=utf-8" http-equiv="Content-Type"></meta><meta content="Word.Document" name="ProgId"></meta><meta content="Microsoft Word 11" name="Generator"></meta><meta content="Microsoft Word 11" name="Originator"></meta><link href="file:///C:\DOCUME~1\class27\LOCALS~1\Temp\msohtml1\01\clip_filelist.xml" rel="File-List"></link><style><!-- /* Style Definitions */ p.MsoNormal, li.MsoNormal, div.MsoNormal {mso-style-parent:""; margin:0cm; margin-bottom:.0001pt; mso-pagination:widow-orphan; font-size:12.0pt; font-family:"Times New Roman"; mso-fareast-font-family:"Times New Roman";} @page Section1 {size:595.3pt 841.9pt; margin:2.0cm 42.5pt 2.0cm 3.0cm; mso-header-margin:35.4pt; mso-footer-margin:35.4pt; mso-paper-source:0;} div.Section1 {page:Section1;} --> </style> Реферати зі шкільних предметів: Всесвітня Історія, Географія, Історія України та ін.

Предмети > Всесвітня історія > Всесвітня історія 7 клас > Хрестові походи > Тема 13. Організація папством Хрестових походів. Духовно-рицарські ордени. Реферати
Реферати