Гіпермаркет Знань>>Українська література>>Українська література 10 клас>> Українська література:Розвиток української драматургії і театру в 70-90-х роках ХІХ ст.

 Марко Кропивницький.
                                                                                (1840— 1910)
Одного тільки хотів — знову об'єднати

першорядні артистичні сили і попрацювати

на схилі років во славу рідної сцени.

Марко Кропивницький

Того, що встиг зробити за своє життя

Кропивницький як драматург, актор, режисер,

антрепренер і композитор, цілком досить,

щоб ім'я його збереглося в пам'яті українського народу.

 Леонід Стеценко

Форомування таланту митця.
     Коли в 1896 р. українська громадськість відзначала 20-річчя театральної діяльності Марка Кропивницького, видатний художник Ілля Рєпін підготував для ювіляра символічний сувенір. На віньєтці привітального адреса було зображено човен у хвилях розбурханого моря. Штормові хвилі заливають човен, за ними ледве видно голови веслярів-запорожців. Однак отаман, який стоїть на човні (а в його постаті впізнається Кропивницький), мужньо тримає кермо, долаючи бурю. Цим образом маляр передавав громадянський подвиг видатного діяча української культури, який у складних, часто нестерпних умовах шовіністичного гніту не зневірився, не опустив рук, а залишився до останніх днів вірним патріотичному обов'язку.

Природно постає питання: що ж сформувало талант видатного митця, які джерела його різнобічної творчості? Народився Марко Лукич Кропивницький 22 травня 1840 р. в с. Бежбайрак (тепер Кропивницьке, Новоукраїнського району Кіровоградської області) у родині управителя поміщицьким маєтком. Не було щасливим його дитинство, бо батько від ранку до смерку був зайнятий у полі й не міг бути з дітьми, а мати, захопившись мішурою панського життя, залишила чоловіка з маленькими дітьми.

І все ж саме від матері, яка гарно співала, грала на скрипці, флейті, гітарі, фортеп'яно, Марко перейняв добрий естетичний смак, потяг до мистецтва. А постійне спілкування з селянськими дітьми, їхніми батьками сприяло доброму засвоєнню рідної мови і народної поезії. Навчаючись у повітовому училищі в м, Бобринці, Марко захоплюється аматорським театральним рухом. Так само, відвідуючи як вільний слухач заняття в Київському університеті (1862—1863 рр.), він не пропускає театральних вистав і під їх впливом пише свою першу п'єсу «Микита Старостенко», відому пізніше під назвою «Дай серцю волю, заведе в неволю». А восени 1863 р. драму було поставлено на самодіяльній сцені, причому у виставі брав участь і сам автор.

     Близько 10 років Кропивницький віддав чиновницькій службі в канцеляріях Бобринця і Єлисаветграда. Відрадою були аматорські вистави. У репертуарі гуртківців поряд з російськими п'єсами були й твори Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ'яненка, Дмитра Дмитренка. Знайомство з засланим сюди письменником і громадським діячем Олександром Кониським сприяло ознайомленню з українською літературною класикою, глибшому розумінню багатства і краси народної поезії. Найкращим орієнтиром на шляху служіння рідній культурі стали для нього життя і творчість Тараса Шевченка.

З 1871 р. Кропивницький повністю віддається театральному мистецтву, виступаючи як актор у російських трупах. У 1875 р. він перебував у Галичині як режисер львівського театру «Руська бесіда». За свідченнями Євгена Олесницького, галицькі актори вперше серйозно усвідомили, що на сцені має панувати правда. І зразком для них була гра Марка Кропивницького, який виступав у ролях Хоми Кичатого і Назара («Назар Стодоля» Тараса Шевченка), виборного («Наталка Полтавка» Івана Котляревського), Отецька («Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ'яненка), Гаркуші з однойменної драми Олекси Стороженка. Публіка була в захопленні й від співу актора, який виконував і народні пісні, і власні — «Соловейко», «Удовиця».

Вплив Кропивницького на львівських акторів був величезним. Його послідовником за реалістичний театр виступив Іван Гриневицький, який пізніше приїжджав у Катеринослав, щоб конкретніше ознайомитися з новаторськими пошуками українських акторів.

     З 1881 р. й до останніх днів життя Кропивницький працює на ниві українського професійного театру, згуртувавши знаменитий акторський колектив, у складі якого були брати Іван, Микола та Панас Тобілевичі, їхня сестра Марія Садовська-Барілотті, Марія Заньковецька, Ганна Затиркевич-Карпинська. Трупи під його керівництвом чарували своєю майстерністю не тільки глядачів багатьох міст і сіл України, а й Росії, Білорусі, Молдови, Грузії, Вірменії.

Як актор був неперевершеним і в трагедійно-драматичних, і в комедійних ролях. Сучасники відзначали майстерність перевтілення в ролях Тараса Бульби, Івана Непокритого («Дай серцю волю, заведе в неволю»), Карася («Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського), Шпоньки («Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка» Михайла Старицького). В нього не було жодного натяку на фальшивий пафос чи дешевий комізм. Навпаки, кожний жест, інтонація передавали імпульси зовнішньої поведінки людини. Кожного разу Кропивницький жив на сцені, всебічно розкриваючи внутрішній стан особистості.

Для поповнення репертуару Кропивницький багато зусиль віддає драматургічній творчості. Він пише оригінальні п'єси «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» (1882), «Глитай, або ж Павук» (1882), «Дві сім'ї» (1889), «Олеся» (1891), «Замулені джерела» (1895), а також інсценізує твори інших авторів, зокрема Тараса Шевченка («Неволь-ник», «Глум і помста»), Олекси Стороженка («Вуси»), Миколи Гоголя («Пропавша грамота»), Євгена Гребінки («Чайковський, або Олексій Попович»).

     Останні двадцять років життя пристанищем письменника був його хутір Затишок у Куп'янському повіті на Харківщині. Тут було споруджено будинок з мезоніном, де господар приймав дорогих гостей — братів Тобілевичів, композитора Миколу Лисенка, знайомих акторів і незнайомих студентів. У вільний час він відпочивав, доглядаючи фруктовий сад. Але і тоді постійно цікавився українським театральним життям.

У будинку була гарна бібліотека, зокрема багато зібрань класиків європейських літератур, комплекти журналів «Киевская старина», «Исторический вестник». Вечорами Кропивницький сідав за фісгармонію, награвав на ній прелюдії та хорали Йоганна Себастьяна Баха. Любив майструвати за верстаком, виготовляв рами для картин, клітки для птахів, дудки різних розмірів і зразків. Відпочивав, коли плів невід  для ловлі риби.

Хоч і нездужав, проте навесні 1910 р. взяв участь у гастролях в Одесі. За свідченням рецензента, глядачів зачарувала і гра великого актора, і його багате інтонаціями мовлення. «Незважаючи на свої 70 років, п. Кропивницький видається зі сцени таким же бадьорим, як і десять — п'ятнадцять років тому». На останніх виставах актор відчував себе втомленим, тому вирішив повертатися додому. Але так і не доїхав: помер у поїзді 21 квітня 1910 р. Поховано Марка Кропивницького в м. Харкові.

Драматургічна творчість.

     З іменами Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Івана Карпенка-Карого, як певною мірою й Івана Франка, Бориса Грінченка, пов'язаний один з важливих періодів розвитку української драматургії. Якщо Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ'яненко заклали основи національної драматургії, то письменники 70— 90-х років XIX ст. піднесли її на новий рівень. У творчості Кропивницького, як і Михайла Старицького, ще зримо відчувається фольклорно-етнографічна стихія, але й помітне глибше соціальне дослідження народного життя.

Кропивницький створив кілька десятків п'єс, і переважна більшість з них присвячена темам, взятим із сучасної авторові дійсності. Скований цензурними вимогами, драматург змушений був писати головним чином про село, проте і тоді він знаходив такі підходи до реалізації селянської теми, щоб відгукнутися на питання, що стосувалися й життя інших соціальних верств.

У драмі «Дай серцю волю, заведе в неволю» (1863), створеній під впливом «Наталки Полтавки», порушувалися злободенні соціально-етичні питання.

Поетизуючи чисте й світле кохання Семена й Одарки, показуючи їхнє вірне подружнє життя, драматург високо підносив народну мораль. З щирою симпатією змальовано тут і наймита Івана Непокритого, котрий заради щастя Семена пішов замість нього в солдати й повернувся додому скаліченим. Позитивним героям драми протиставлено багацького сина Микиту Гальчука — жорстокого, егоїстичного, честолюбного, котрий, відчуваючи себе хазяїном, готовий заради вдоволення власних інтересів піти на будь-які мерзенні вчинки. Це надало певною мірою мелодраматичному конфлікту соціального звучання.

Соціально-економічні умови життя пореформеного села стали об'єктом художнього дослідження в драмі «Глитай, або ж Павук» (1882). Драматург з'ясовує ті стимули, що зумовлюють дії і вчинки багатія Йосипа Бичка, підпорядковані особистому збагаченню. Той позичками грошей і хліба розорює селян, руйнує господарство можливих конкурентів, забезпечує себе майже дармовою робочою силою.

Бичок вніс розлад і деморалізацію в сім'ю бідняка Андрія Кугута. В той час як селянин далеко від рідної хати заробляє кривавою працею копійки, глитай обдурює його дружину Олену, що призводить її ^о передчасної смерті.

У тенетах цього павука опинилися не тільки односельці, а й трудівники з сусідніх сіл. У руках лихваря перебувають й представники місцевої влади: у нього «і старшина під п'ятою, і становий під пахвою», йому служать і суддя, і шинкар.

Найжахливіше, що Бичок діє підступно, приховуючи хижацьке єство за показною доброзичливістю, фальшивим правдолюбством. Розмовляючи з селянами, з Стехою та її дочкою Оленою, він вдається до лицемірної солодкуватості, приправленої святенницькими настановами. Завдяки таким прийомам він і досягає свого. «Хто раз попався у його лещата, годі вже пручатись!» — ця думка драматурга висловлюється одним з персонажів.

У головних ролях виступали вже в перших виставах сам автор (виконував роль Бичка) і Марія Заньковецька (у ролі Олени). Оскільки вистава викликала в глядачів неприховану огиду до глитайства як типового суспільного явища, власті постійно придиралися до драматурга, тому він змушений був приглушувати соціальний пафос п'єси.

Як переконує назва твору, драматург насамперед акцентував увагу на тому, що очікувана і закріпаченими селянами, і передовими освіченими колами реформа 1861 р. не виправдала пов'язаних з нею сподівань. Інакше кажучи, з проголошеним звільненням селян не зійшло для них сонце радісного життя.

Згадуємо про це тому, що автор розпочав працювати над своїм твором ще в 60-х роках, що йому довелося кілька разів її переробляти. Навіть після того як драма вже виставлялася впродовж багатьох сезонів, петербурзька цензура у 1891 р. розіслала всім губернаторам імперії циркуляр, яким заборонила її вистави. Аргументом було те, що драма є «твором у вищій мірі тенденційним як за змістом, так і в подробицях», оскільки кріпосники показувалися «безжалісними плантаторами».

Щоб домогтися дозволу на виставу п'єси, Кропивниць-кому довелося і в 90-х роках переробляти її, викреслювати соціально значущі моменти, зокрема згадки про кріпаччину. Причіпки властей, які захищали гнобительську систему, ще раз засвідчують яскраво виявлений соціальний пафос твору, спрямований проти гноблення людини людиною, проти нівеляції особистості.

     Драматург нищівно викриває всю потворність життя панської сім'ї Воронових, які і в пореформених умовах не відмовилися від кріпосницького трибу життя. Поміщик Воронов, армійський офіцер у відставці, не може зрозуміти, чому це приятель його сина, студент-агроном Володимир Горнов поводить себе «не по-дворянському». Не випадково Воронов, щоб принизити Володимира, натякає, що його рід не належить до потомствених дворян. А діставши від Горнова гідну людини відповідь, поспішає заявити, що з ним він більше «не знайомий», а далі забороняє синові з ним приятелювати. За намір сина одружитися з дівчиною-селянкою Оксаною Воронов погрожує оголосити його божевільним, запроторити «в желтый дом».

Звертає на себе увагу ще один момент: Воронов, за національністю українець (його дід носив прізвище Ворона, а згодом додав до нього «хвостика»), став типовим манкуртом, що зрікся свого роду, мови своїх батьків і тепер спілкується з усіма тільки по-російському.

Не випадково жертвою деморалізації, якою пройняте життя панства та його лакеїв, стала передчасна смерть Оксани, що «насмілилася» полюбити панича. У її смерті винні не тільки пани, а й такі їхні мерзенні прислужники, як покоївка Текля.

     Порушивши питання деморалізації, що охопила й міщанське середовище, драматург образом шевця Гордія Поваренка осуджує соціальних перевертнів, яких засліпила мішура панського життя. Наступ капіталізму захопив у свій вир Гордія, котрий став керуватися в своїх діях єдиним принципом: «Главноє дєло, штоб був дєнє-жний капитал. Человєк без напитала, што швець без колодки, человєк с капиталом всєгда імєєт настоящую хвизономію у хорошій кумпанії». До речі, такий несусві-тенний жаргон, яким користується Гордій, є одним з найосновніших прийомів його характеристики. Власне, Кропивницький одним з перших запровадив у нашу літературу міщанський жаргон для характеристики таких покручів, що були носіями нового соціального зла.
Хоч і не гучно, але в п'єсі також звучить тема осуду безхарактерництва дворянської інтелігенції, котра на словах нібито й прагнула допомогти «меншому братові», але реальних результатів її праці не видно. Природно, що селянин Максим підсміюється над Борисом Вороновим, який нібито зібрався «на власних плечах зважити усю ту вагу й працю, під котрою згинається наш хлібороб». Гор-нов також намагається довести, що «людське щастя» — його щастя, однак мізерними виявляються його заходи допомоги трудівникам.

Саме завдяки такому тематичному розмаїттю ця драма й зберігає своє пізнавально-виховне значення.

Кропивницький виявив майстерність і в жанрі комедійної одноактівки («Помирились», «За сиротою і Бог з калитою»). Особливим успіхом у глядачів користувався етюд «По ревізії» (1882), в якому через показ сварки баби Риндички з солдаткою Пріською викривалася бездуховність не тільки обмежених селянок, а й старшини Василя Мироновича та писаря Скубка. Мова дійових осіб яскраво індивідуалізована, саме мовлення наснажене інтонаційним багатством.

     Драматургія Марка Кропивницького сприяла збагаченню реалізму не тільки в літературі, а й у сценічному мистецтві.

Митець розширив обрії української драматургії, підніс її порівняно з попередниками на вищий щабель. У багатьох його драмах і комедіях мальовничі етнографічно-побутові картини набули соціального звучання, що сприяло глибині зображуваних сторін народного життя. «Крім сили волі, крім незвичайної відданості улюбленій справі й твердої впевненості в успіхові, потрібний був і стихійний могутній талант першорядного актора, і віртуозний дар письменника-драматурга. Кропивницький поєднував у собі всі ці рідкісні сторони людської природи...» — так схарактеризував неповторність творчої індивідуальності видатного діяча нашої національної культури його молодший сучасник, вчений-філолог, академік ВУАН Микола Сумцов.

Запитання та завдання.
Що сприяло формуванню естетичних смаків Марка Кропивницького?
В чому виявилось засвоєння драматургом фольклорних традицій?
З'ясуйте багатогранність творчого обдаровання Кропивницького.
Що ви знаєте про Кропивницького як корифея українського театру?
Чому одна з п'єс драматурга називається «Глитай, або ж Павук»? Розкрийте смисл назв інших його п'єс.
В чому виявилося новаторство Кропивницького як автора драми «Доки сонце зійде, роса очі виїсть»?
Розкрийте, проблематику драми «Доки сонце зійде, роса очі виїсть». Проілюструйте відповідь аналізом відповідних сцен п'єси.
Чому в п'єсі «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» драматург звертається не тільки до української мови? Які функції виконує застосований у драмі мовний суржик?
Висвітліть місце творчості Марка Кропивницького в історії української культури.

Список рекомендованої літератури.
1. Киричок П. Марко Кропивницький: Нарис життя і творчості.— К., 1985.
2. Кропивницький В. Із сімейної хроніки Марка Кропивницького: Спогади про батька.— К., 1968.
3. Кропивницький М. Автобіографія (За 65 років) // Марко Лукич Кропивницький: Збірник статей, спогадів і матеріалів.— К., 1955.
4. Мар'яненко І. Минуле українського театру: Зустрічі, творча праця.— К., 1953.
5. Мороз 3. Проблема конфлікту в драматургії.— К., 1961.
6. Мороз Л. Марко Кропивницький // Історія української літератури XIX століття: У 3 кн.— К., 1997.— Кн. 3.
7. Панченко   В.  Подвижник    (Марко    Кропивницький)// Панченко  В. Магічний кристал.— Кіровоград.—1995.
8. Стеценко Л. М. Л. Кропивницький // Історія української літератури: У 8 т.— К., 1969.— Т. 4.— Кн. 2.
 
Українська література 10 клас, Петро Хропко

_{Повний перелік тем по класам, календарний план згідно шкільної програми з української літературионлайн, відеоматеріал з української літератури для 10 класу скачати}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.