Гіпермаркет Знань>>Українська література>>Українська література 11 клас>> Українська література: Життєвий і творчий шлях Андрія Малишка

Статті до предмету Українська література 11 клас.

Тема «А.Малишко - співець напруженої, складної епохи середини ХХ століття».

Розгляд теми: Життєвий і творчий шлях Андрія Малишка»

                         А.МАЛИШКО - співець напруженої, складної епохи середини ХХ століття. Життя та творчість поета-пісняра.

                   Провідні мотиви творчості поета. Пісенна творчість А.Малишка: «Пісня про рушник», «Стежина», «Ранки солов'їні»

Мета лекції:    
Навчальна -    Ознайомити учнів із біографією і тематикою творчості поета
Виховна -    Виховувати пошану до матері, до символів українського народу
Розвиваюча -    Формувати в учнів бажання боротися за правду, проти кривди і несправедливості, не боятися важких випробувань

Література:    1.    Історія української літератури. ХХ століття: У 2 кн. Кн. 2. Ч. 2: 1960-1990-ті роки: Навчальн. посібник/ За ред. В.Г.Дончика. – К.: Либідь, 1995. – 512 с.
2.    Малишко А.С. Поетичні твори: Літературно-критичні статті/ - К.: Наук. Думка, 1988.- 736 с.
3.    Малишко А. Твори: У 5 т. К., 1985. – 1985-1986.
4.    Яременко В. Панорама української літератури ХХ століття// Українська мова та література. - № 11, 2001.

                                                                      ЗМІСТ ЛЕКЦІЇ

Андрій  Самійлович Малишко народився 14  листопада 1912 року в місті Обухові на Київщині. Сім’я, в якій ріс майбутній поет, була великою - одинадцятеро дітей, батько з матір’ю, старенька бабуся. Щоб прогодувати сім’ю, батько займався чоботарським ремеслом, а в засушливі роки ішов на заробітки в Таврію, в беріславські і каховські степи.

У 1927 році, закінчивши Обухівську семирічку, Малишко вступає до Київської медичної профшколи.  Однак уже тоді його приваблювала поезія.

«Узнав о дополнительном наборе в Институт народного образования, я решил сдавать екзамени и , к моему удивлению, сдал их успешно.  Меня зачислили на литературный факультет, который я окончил в тридцать втором году» , - згадуватиме згодом в «Автобиографии» поет. Який час він учителює в Овручі, викладає російську і українську літературу. Після переїзду до Харкова працює в газеті «Радянське село».

Перший друкований вірш Малишка з’явився 1930 року в журналі «Молодий більшовик» (№ 9-10).  Ряд його поезій увійшов до колективної збірки «Дружба», що вийшла в харківському видавництві «Український робітник» 1935 року. У них Малишко оспівує «труди і дні» комсомольскої юні, героїзм молоді в роки громадянської війни, радість праці на вільній радянській землі.

Великий вплив на становлення  Малишка як поета мала народна творчість, класична література, а також радянська, зокрема твори Горького, Маяковського, Тичини.

З 1934 року Малишко - у лавах Червоної Армії. Враження від служби, розповідей про героїчного полководця Миколу Щорса вилилися в поезіях пісенного характеру. В армії було написано і більшість віршів, які увійшли до першої збірки поета «Батьківщина» (1936).

Невелика обсягом збірка одразу ж засвідчила появу талановитого лірика. Вірний син Соціалістичної Вітчизни, він в одному з перших віршів збірки говорить про свого учителя і натхненника - партію комуністів:  

        Пісень, що стали в рівний лад
        Не для притихлих і похилих,
        Що нашу славу, цвіт і сад,
        На молодих виносять крилах,
        Навчила партія.
        Путі
        Прослала ранньою порою,
        Привчила щирій прямоті
        І слово вибрала, як зброю…
                    («Пісень, що стали в рівний лад…»)

Після служби в Червоній Армії  Малишко цілком віддається літературній праці, активно співробітничає у газеті  «Комсомолець України», журналі «Молодий більшовик». Невдовзі його обирають членом ЦК ЛКСМУ.

Одна за одною виходять збірки віршів: «Лірика» (1938), «З книги життя» (1938), «Народження синів» (1939).  За заслуги у розвитку української радянської літератури  уряд  у 1939 році нагородив поета орденом «Знак пошани».

Плідним був для поета і 1940 рік. Крім книги «Листи Червоноармійця Опанаса Байди», вийшли друком збірки «Березень», «Зореві дні», «Жайворонки».
Влітку 1941 року поет закінчував готувати збірку балад і пісень «Запорожці», яка того року так і не була опублікована: почалася Велика Вітчизняна війна.
Характерна особливість творчості Малишка, що виявилась уже в перших його збірках, - широта тематичного і жанрового діапазону. Вже в «Ліриці» поряд з найрізноманітнішими  формами ліричної поезії маємо вірші-портрети, вірші-оповіді, балади, сюжетні твори, для яких  характерна епічна манера викладу.

Тяжіння до точності, конкретності у змалюванні  людини, її бойових і трудових подвигів в ім’я утвердження Радянської влади властиве не лише поезії Малишка. Створення поезій в жанрі вірша-портрета збігається  з появою в українській радянській поезії таких творів, як «Пісня трактористки» П.Тичини, циклу «Чотири поезії» М.Рильського та ін. Це було свідченням закономірності повороту поезії від узагальнено-символічних, збірних образів, від гіперболізації в дусі романтизму і міфологічної умовності до звичайних рядових людей праці з їхнім багатим духовним життям, людей скромних, зовні непоказних, проте здатних на високу бойову чи трудову звитягу.

Як відомо, поетика «гігантизму» і  «космізму» породжена була прагненням передати всесвітнє значення революційного перевороту, його величезне, епохальне значення в житті пролетаріату, трудящих всієї планети. Ця поетика була виявом планетарності, а планетарність, всесвітність вважалися синонімами інтернаціоналізму.

Уже з перших днів свого існування радянська література утверджувала ідею єдності інтересів трудящих усіх націй і народностей, ідею їх єднання в боротьбі за інтереси  всіх народів - «людства, об’єднаного в одну сім’ю» (Максим Горький)   

В 30-і роки радянський поетичний епос, який відтворював масштаби Жовтневого перевороту, окреслював перспективи майбутнього дня людства, розбудженого революцією до грандіозної активності, набуває характеру більш строгого, конкретного, земного. По всьому фронту радянської  літератури і поезії передусім ішли пошуки такого слова, яке відтворило б «красу нового дня». Його прикметами стали історична й локальна конкретність, спрямована на осмислення і відображення, по-перше, революції і громадянської війни як близької героїчної  історії і, по-друге, нової дійсності. Дедалі  виразнішим стає перехід від узагальнено-романтичної образності до реалістичної конкретності. Час працював на реалізм. Не відкидаючи набутків революційного романтизму - його високої пафосності, його поетизації незвичайного, його тенденції до широкого зображення життя в епоху ломки старих форм і становлення нових великих історичних зрушень, реалістичне мистецтво все впевненіше утверджується на своїх позиціях.

Історизм виявився у поезії 30-х років не лише у зверненні до ще таких живих  у пам’яті подій революції, громадянської  війни, колективізації, які стали визначальними періодами в історії нашого народу, а й у самому підході  до зображення  дійсності.  Герой в них був співвіднесенний з історичними прикметами того часу. З усією повнотою зазначені тенденції виявилися у ранній творчості  А.Малишка. В збірці «Лірика», у віршах про героїв громадянскої війни, як і трудівники - своїх сучасників, Малишко виступає як поет-реаліст, майстер точної портретної і психологічної  характеристики.

Поезії цього часу позначені безпосередньою близкістю до фолькльору. Серед віршів-портретів вирізняються народнопісенний за стильовою манерою, розлогий «Заспів про Боженка», патетично-суворий «Товаришу Серго», баладно-романтичні поезії «Корнюша», «Опанас Біда». Ось початок першої поезії:

         Зашуміли дві тополі,
         За ярами вітер зник.
         Пролягла доріжка в полі,
         Світить місяць-молодик.
         Половіє в полі жито,
         Сонце падає в траву,
         Коней ковані копита
         Б’ють дорогу степову.

Поетичні образи в цих творах - «студена вода», «ворожа лють сліпа», «ковані копита вороних коней» і «бойові товариші», «коней порвані вудила», те, «як його могутнє тіло волокли у три сліди», - характерні для народної пісні.

Проте є тут образи і свої, суто малишківські. Це орігінальні  поетичні метафори: «День устав на  люту муку», «не вітри грудьми в розгоні прилягли до шпоришів», «квітне вечір синім цвітом, припадає до лиця» і  ін. І у щедро використаних прийомах народної поетики, і у власному баченні світу виділяється перш за все одна риса: зримість, конкретність, відчутність світу - на дотик, на колір, на запах. Відбувається своєрідна інтімізація, наближення світу до людини - чи, точніше, лидини до світу - рухомого, барвістого, напоєного похощами вітру і духом шпоришу під синім вечірнім небом.

Помітне місце в ранній творчості поета займають ліроепічні розповіді про сільских трудівників, відданих улюбленій справі: «Учитель», «Мати», «Урожай», «Материнська», «Дядько мій, Микита-чорнокнижник…»  та ін. Його віршований портрет завжди виразно індивідуалізований, в основі вірша - конкретний факт, подія, людина.

«Малишко, як, може, ніхто з наших поетів, - зазначав М.Т. Рильський, - любить називати конкретні людські імена, - і нам, читачам, нема діла, чи справді була собі ота оспівана ним «Марина із Сваром’я». Я вірю, що це справжнє ім’я справжньої  людини. Я вірю, що про дійсну, а не вигадану людину писав Андрій Самійлович у вірші «Учитель» (збірка 1938 року «Лірика»), і що людина та звалась Трохим Іванович»

Сюжетні поезії  Малишка були певним кроком митця до ліро-епічної поеми. До неї наближається, зокрема, вірш «Учитель». Тут і властива поемному жанру епічність, широта охоплення картин життя, і увага до найдрібнішої,  але завжди яскравої , характерної деталі. Ведеться розповідь про приїзд ліричного героя  у рідне село, про зустріч з односельцями, з дорогою людиною - улюбленим учителем, згадується  минуле.

Замилуванням красою рідної землі і її  людей дихає ця поезія. Настрій спокою і душевної врівноваженості переходить у ліричного героя в відчуття  щастя, радісної впевненості в собі, у вивірених друзях. Внутрішнім  емоційним складом, інтонацією він дуже близький до написаної згодом «Мандрівки  в молодість» Максима Рильського. Це Малишкова «мандрівка в молодість»:

        Під літнім широченним небокраєм
        Мене стрічають друзі і знайомі,
        І кожен добрим словом пригощає,
        Пахучим хлібом, яблуками в домі.
        Навік ту дружбу, чесну і єдину,
        Не розіб’є огонь у громовину.

Ліричний струмінь пронизує неквапливу розповідь поета про дитячі роки («школярських днів  нам не забуть ніколи») і особливо помітний при змалюванні образу учителя з «чесним старечим обличчям»:

        Учитель піде тихо по діброві,
        На кожнім слові перетомить очі:
-    Трохим Іванович, чи живі і здорові…-
І вже він не засне до полуночі,
Ті голоси згадає повнозвучні,
Сусідам гордо скаже:- Пишуть учні.

Уже раннім поезіям Андрія Малишка притаманне глибоке відчуття краси рідного краю. Кожна деталь, яка в його вірші  стає поетичною, здатна набувати найвищого символічного значення. Дніпро - рідна річка поета у прямому розумінні і водночас символ слов’янської могутності. В історичну давнину проектується така цілком сучасна картина:

        Жнива, обжинки, гомонить Славута,
        Ми сядем в круг над рідною рікою…

Дуб - «любиме дерево мого народу», і «яворина теж, мабуть, столітка», - образи, з давніх-давен вживані в народнопоетичній творчості, і дещо архаїчний бриль - все це історія, яку не відділити від сучасності. Ось чому поет сміливо і вільно, щедро вплітає у свій вірш широко відомі поетичні рядки - фольклорні, літературні, ніби підкреслюючи, що це і його власний духовний набуток, як набуток усього народа:

        Батьки згадають бойовії рубки,
        Дівчата заворкують, як голубки…

Масштабність соціалістичних перетворень, розквіт колгоспного села в центрі уваги автора в поезії «Урожай». Поета хвилює «друге народження» людей - народження соціалістичної свідомості, зумовлене Жовтнем, Радянською владою, і він створює образ Хоми Метелика - передового колгоспного бригадира, господаря нового життя. У поезії два рівнозначні герої - трудівник колгоспних ланів і прірода, одухотворена й збагачена мудрою господарською діяльністю людини. А третій герой цього сюжетного, описового вірша - сам автор, його проникливий погляд, його оцінка баченого.

Наш час включає в сферу поезії зовсім нові теми, наприклад, боротьбу колективно організованого розуму проти стихійних сил природи і взагалі проти «стихійності» виховання не класової, а всесвітньої Людини Людства, творця «другої природи», створеної енергією його волі, розуму, уяви. І далі: «Висувається зовсім нова поезія - поезія творчої праці (на зміну «прокляттю праці»)»  

Форма поезії «Урожай» проста й невибаглива, розповідь лине природно, і перед читачем повільно пропливають безмежжя хлібів, «небеса безкраї», «гречки медоцвіт», смаглява рука хлібороба, що торкається «зерна тугого й чистого». І на цьому тлі нова людина - не безлика постать, а чітко виписаний характер, тип, за яким - його тяжка історія, історія народу, для якого найстрашнішим був спогад про те, як «хліб горів, і пломінь язикато кричав до хмар про кров твою і піт».

Поетова позиція ясна і недвозначна. Його радує впевненість радянської людини у своїй силі, у завтрашньому дні на рідній життєдайній землі. Закінчується пластичний опис колгоспної ниви думкою високого громадянського звучання - про необхідність відходу в минуле гіркої турботи про хліб насущний. Але показове тут інше, перш за все - утвердження активної особи в новому суспільстві.

Вже в цих ранніх портретних поезіях виявляється характерна риса Малишкової подальшої творчості - аналітичність, уміння бачити витоки, джерела явища, характеру. Поет за конкретними вчинками, поведінкою, вдачею людини простежує ті соціальні та історичні чинники, обставини життя, які їх зумовили. Герой поезії «Урожай» Хома Метелик не доїсть і не доспить, самовіддано працює на артільній ниві, пестить зерно, як рідну дитину. Все життя цієї людини - безкорисливе і самовіддане служіння народу. Так з’являється у поезії Малишка селянин із світоглядом, психологією колективіста, вихованого соціалістичним, колгоспним ладом.

В ряді поезій Малишка цього часу відбите неспокійне передчуття ворожого вторгнення в Країну Рад. Перші застереження перед воєнною небезпекою звучать у віршах «Пісня», «Ніде не меркне наша слава…», «Пісня про соколів». В них з’являються начерки образів червоних бійців, прикордонників, матросів, - постатей, від яких віє силою, здоров’ям, непохитною рішучістю битися до кінця з ворогами Вітчизни:

        Встали мої друзі на дальньому кордоні,
        Може, вони птицями линуть в небеса,-
        Коники ж ви, коники, воронії коні,
        Гвинтівочка звірена та вірная краса!
                        («Пісня»)

Тут знову - виразніше - виявляється така риса лірики Малишка, як пісенність. Органічна пісенність, породжена особливим складом мислення, яка нічого спільного не має із стилізацією під народну пісню. Та пісенність, яку характерізує виняткова простота і лапідарність форми, музикальність у поєднанні з чіткою ліричною конструкцією, природність вислову - інакше, здавалося б, і сказати не можна, - завершеність думку, цільність настрою. Це та вища простота вислову, коли подолано складність чи, скоріше, ускладненість, подолано бар’єр штучності і багатослів’я.  Малишкові, поетові аж ніяк не книжному чи кабінетному, ця висока простота далася, мабудь, легше ніж багатьом іншим митцям. Один з дослідників творчості О.Твардовського писав: «Простота вірша Твардовського - не спрошення, не зведення, а возведення складності в простоту… Простота й зрозумілість «Василя Тьоркіна» та інших кращих віршів Твардовського - це прозорість глибини, а не мілководдя. Вже у перших віршах Твардовського намітився цей принцип прозорої глибини. Більше того - саме глибінні течії народного життя і є основною темою і початком  його творчості»  Ці тенденції, ці особливості повною мірою властиві й поезії Андрія Малишка.
Як і видатний російський сучасник, український поет надзвичайно швидко знайшов власний шлях, як і він, у ранній період своєї творчості працює з винятковою напругою, так же швидко проходить його духовне зростання і дозрівання.

У роки перед другою світовою війною Малишко поетичним словом відгукується на політичні події, що відбуваються у світі, зокрема, на громадянську війну в Іспанії. Він створює цикл поезій «Іспанські балади», які увійшли до збірки «Лірика».

Балади - цілий етап поетичної творчості Малишка. В цьому жанрі якнайповніше виявились його емоційність, внутрішня сила переживання, почуття при мужній стриманості, стислості  зовнішнього вияву.

Формою нагадує старовинні англійські матроські балади «Балада про матроса» - твір, сповнений нового, революційного змісту. Традиційно суворо починається розповідь про загартованих «морських вовків» - англійських матросів, які везуть смертоносну зброю для знищення повсталих іспанських міст - Кордови і Мадріда. Дізнавшись про страшний вантаж, вони твердо вирішують допомогти іспанським патріотам: «Ми краще повернем снаряди оті- акулу на морі глушить!».  Матроси знають, що жорстокою буде розправа капітана, але їхнє  прагнення допомогти братам по класу залишається непохитним. Повсталих розстріляно, та безсмертне братерство людей праці. Їхній подвиг став своєрідною пересторогою всім душителям народної свободи, паліям війни. Наприкінці  твору автор поєднує старовинну, традиційно-баладну і нову революційну символіку.

Вірш написаний класичним баладним розміром - амфібрахієм, який надає епічного розмаху, широти оповіді - поважної, суворої. Чіткості, карбованості  загального ритму, як і окремого рядка чи строфи, сприяє чоловіча клаузула, послідовно дотримана. Весь вірш - чітко організована структура, афористично стисла, що посилює його емоційну виразність.

В баладах Малишка часто, можна сказати, послідовно зустрічається фантастичний мотив «оживлення», «воскресіння» героїв. У «Баладі про вартового» замість убитої маленької героїні з Мадріда встають десять інших, у яких «той самий зріст і та ж походка». Цей прийом зустрічаємо і в баладі «Долорес»:

        Ночами, як змовкнуть рушниці,
        Спадає над горами тьма,
        Вона виліта, як орлиця,
        Забитих синів підійма.
        Колишуться гори похмурі,
        У вирвах яснішає путь,
        Стрічають живі - Ібаррурі!
        І мертві до бою встають!

Серед інших поетичних прийомів найчастіше привертає увагу використання зримої й точної пейзажної деталі. Малишко «бачить» край, де відбуваються зображені ним події. Цей край суворий, край «чорних ланів і яруг», «крутих схилів Гвадаррами», де навіть «дороги суворо лягли до ясної зорі», це «сиві стежки», «сльозами полита земля».

«Іспанські балади» Малишка суворі й ніжні, гнівні й зворушливі. Поет уміє знайти слова прості й щирі, в яких трагізм ситуацій, подій, людських доль не залишає читача байдужим, змушує знову й знову переживати героїчні будні боротьби іспанського народу за свободу і незалежність.
 
ЛИСТ ДО ГРЕЧКИ

 Часто сняться твої килими,
Білосніжні і медвянисті,
Де тоненькі шершаві бджоли
Колихаються на вітрах
І, покриті у бронзу літа,
Тчуть на лапках весняну, легеньку пряжу,
В мареві теплім гудуть, гудуть.
 
Ти була мені затишком снів,
Коли пахла в материнській долоні,
І моє волосся на голові
Брало твої кольори в сизі ранки,
Голосок мій бринів, як твоє стебло
Бурштиновими дзвониками над полями,
Я не кажу вже нро очі дитячі,
Налиті по вінця, як дві тарілочки,
Твоєї росяної, живодайної,
Твоєї гречаної доброти.
 
* * *
 Важкі вітри не випили роси,
Черлені трави бродять буйним соком,
І вдалині під обрієм високим
Лугів осінніх теплі голоси.
 
А при багатті хлопці косарі
І комбайнери у спецівках синіх
Вплітають сміх до цих лугів осінніх,
Ведуть пісні під маєвом зорі.
 
Булькоче, пріє каша в казані,
А клен русявий хилить ніжно віти,
І йдуть в лугах, немов засмаглі діти,
І поминулі, і прийдешні дні.
 
Як хороше, як легко поміж них,
Між цих людей, в труді людей живих,
Між ними жить і поклоняться літу,
Свою турботу, снами не сповиту,
Свої думки у їхні перелить
На все життя, а тільки ж не на мить.
 
На все життя, з лугами, з берегами,
Із травами, із зорями в воді,
Щоб не спіткаться більше з ворогами,
Щоб не хилитись в горі та біді.

 1956
ЛИСТ

Так. Без Тебе повільна, нестямна загибель,
Батьківщино моя, Батьківщина німа!
Навіть гіркість в черствому щоденному хлібі
Мстить, нагадуючи, що Тебе нема.
 
А пусті, нескінченні, бездонні ночі,
А ворожі, навіки вже страчені дні,
Коли марно палаєш, а ворог регоче,
А доба ось гримить у залізі й вогні.
 
І от знову дощі. Не дихнеш, не промовиш
Крізь завісу просторів у скудний мій день
Ані леготом піль, ані квітом любови,
Ані шумом топіль, ані вітром пісень.
 
Та у муках ночей, під нещадними днями,
За безкрилим триванням цих згублених літ
Виростає ось мудрість, важка, наче камінь,—
Одинокий безрадісний плід.

***
Палають огні при долині,
І північ заходить, і сон.
Татари сидять при долині
На всіх поділяють полон:
 
— Два списи бери, на придачу
Китайку червону з плеча.
— Мені ж гривуна вороного.
— Мені чорнокосе дівча.
 
Китайка горить, як заграва,
Ірже сумовито гривач,
Оксана сльози не втирає,—
Не плач, моя бідна, не плач.
 
— Бери собі матір із дітьми,
Отару овець і волів.
— Віддай мені шаблю-дамаску,
Як сам ватажок повелів.
 
А шабля не сяє, як злото,
Воли не займають трави,
І мати із дітьми ридає:
— Сини мої старші, де ви?
 
Палають огні при долині,
Світанок заходить і сон,
Татари сидять при долині
На всіх поділяють полон.
 
То хмара — не хмара у небі,
То бурі великої знак.
То коні летять чортомлицькі,
Їх свистом жене Сагайдак.
 
І шаблі скреснули і впали,
І порох покрив сіножать.
Татарські порубані кості
Під сонцем палючим лежать.
 
ПІСНЯ ПРО РУШНИК

 Рідна мати моя, ти ночей не доспала,
Ти водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя дала.
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.
Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,
І зелені луги, й солов'їні гаї,
І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші твої.
І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші, блакитні твої.
Я візьму той рушник, простелю, наче долю,
В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.
І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, і вірна любов.
І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов

ПРАВДА

 Мене навчала мати ще колись;
Як виростеш, моя мала дитино,
То мудрим будь і мужнім будь в житті.
Скупі два слова. Нелегкі два слова.
 
У мудрості свої закони є:
І цвіт, і злет, і несходимі пущі.
Пізнай краплину і точіння зір,
Зерно, і камінь, і могутній всесвіт,
А правда лиш одна — вона колюча,
Гірка й жорстока. І завжди в біді.
 
Тож мужнім будь —
оборони її,
Карай себе і серце рви на частки,
Збивай коліна в кров,
Упавши — встань,
І знов іди, і знов шукай її.
 
Як проклянуть лукаві —
проклянися!
Як одречуться друзі —
що ж, даремно,
Залишать рідні одного —
хай так!
Як треба вмерти —тілом ляж за неї,
Ох, нелегкі два слова.
Нелегкі!

УКРАЇНО МОЯ

 Запалали огні за долиною синьою неба,
Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти.
Україно моя, мені в світі нічого не треба,
Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.
 
Як росли ми ізмалку?
Скрипіла у хаті колиска,
Загасав каганець чи горіла воскова свіча,
Ти нам шлях показала, який під зірницями блиска,
І проміння багряне подібне було до меча.
 
Люлі, люлі, дитино, засни, мій синочку, нівроку,
Люлі, люлі, засни...— так співали синам матері.
Ми ж виходили вніч на закурену стежку широку,
І сестра наша, доля, вела од зорі до зорі.
 
Паровоз прогуде: може, з фронту вертають солдата?
Мо’, й житам квітувать? На отаву позве сіножать?
Повертались батьки на хвилину до рідної хати,
Щоб навчити синів, як гвинтівки на бій заряджать.
 
Журавлі пролетіли: а може, є вісті від брата
Із карпатських долин, з полинових потоптаних меж?
Розкололась земля. Наставала велика розплата.
За лужком-бережком багряніли картини пожеж.
 
То ішла революція в сірій тужавій шинелі
Із окопів грязьких, із-під куль на ромашковий шлях.
Гомоніли солдати: — Ми з’їли доволі шрапнелі,
Хай ще німець куштує на зритих снарядом полях.
 
Поминули літа. Зацвітає Шевченкова круча,
Домни плавлять метал. Подніпров’я колише човни.
Україно моя, напливає загрозлива туча
І дзюбаті шуліки з чужої, як смерть, сторони.
 
В них на крилах не зорі барвисті, веселі, гарячі —
На підкриллі в них бомби і чорні зловісні хрести.
Спостеріг я вночі: загоряються очі юначі
І виходять полки на залізні й дубові мости.
 
І шуліки ті падають, полум’ям білим повиті,
Танки, димом закутані, трупом залізним лягли,
І трасуючих куль золоті розтікаються ниті.
Смерть за смерть ворогам! На шулік вилітають орли!
 
Я в Дніпра запитаю:
— Скажи мені, сивий Славуто,
Ти, забомблений сталлю, свинцевого звідав дощу? —
І Дніпро заревів:
— Мною кривду стару не забуто,
А нової наруги я вічно катам не прощу!
 
Та й запінився дужий, і час пригадавши Батиїв,
І німецьких зажер в вісімнадцятім літі, в бою.
—Здрастуй, Києве любий!— І каже, всміхнувшися,
Київ:
Я чекаю на вас, я чекаю, як воїн стою.
 
Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,
Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.
Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,
Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.
 
То ж палають вогні за долиною синього неба,
Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти.
Україно Радянська, у світі нічого не треба,
Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.
 
Тільки б бачить тебе у народів привольному колі,
Де завжди набиралась могуття, і слави, й снаги.
Із синами Росії на грізному ратному полі
Стій, як месниця вірна! Хай падають ниць вороги!
 
ІІ
 Ти ізнов мені снишся на стежці гіркої розлуки
Синім лугом, ромашкою, птицею з канівських круч.
Так візьми ж мою кров і візьми моє серце у руки,
Тільки снами не муч і невипитим горем не муч.
 
Я топтав кілометрів не сто, і не двісті, й не триста,
Все в похід, у похід, в небезпеки на правім краю.
Он зоря вечорова до мене шепоче барвиста:
— Що ж ти став, як німий, надивляйся на землю
свою!
 
Надивляйся на землю, де сизі орли клекотіли
Із могили високої в димнім безмежжі доріг.—
І лежала земля, в попелищі земля чорнотіла,
Я дививсь — і німів, і прощавсь, і прощатись не міг.
 
Я ізнов тебе вгледжу в народів привольному колі,
Де завжди набиралась могуття, і слави, й снаги.
Із синами Росії на грізному ратному полі
Стій, як месниця вірна! Хай падають ниць вороги!
 
ІІІ
 Знову кличу тебе, чи ти голосу не розпізнала?
Знов прошу: озовись! Молода і далека моя!
Може б, вітром я став, тільки ж хмар налягає навала,
Може б, співом покликать,— так де ж його взять
 солов’я?
 
На дніпровській долині ромашка зів’яла побита.
Тополина скрипить. Догоряє мій батьківський дім
І не хочу я вітром лягати під кінські копита,
Соловейком співати на чорному горі твоїм.
 
Буду дихати, падать, рости й воювать до загину,
Бо великий наш гнів, бо дорога рівнішою є.
Я візьму твого смутку і горя важку половину
розтерзане, горде, нескорене серце моє!
 
І піду, як Микула, пригнусь, потемнію від ноші,
Висхну, спрагою битий, можливо, впаду на сліду,
Але бачити буду: цвіти зацвітають хороші
У твоїм, Україно, зеленім і вічнім саду.
 
Тільки бачить тебе у народів привольному колі,
Де завжди набиралась могуття, і слави, й снаги.
Із синами Росії на грізному ратному полі
Стій, як месниця вірна! Хай падають ниць вороги!
 
ІV
 Вставай, моя рідна, розлуки доволі,
Які ми з тобою ще будем багаті —
Веселкою в небі, барвінком у полі,
Розплатою-люттю при спаленій хаті.
 
Торкнусь тебе ніжно— і рук моїх дотик
Забурха вогнем, і я взрю опівночі:
Дитини забитої змучений ротик,
Залізом обпечені очі дівочі,
 
Дідівську сльозу, закривавлену з жалю,
Сорочку стару на розстрілянім тілі.
Простіть, якщо словом кого запечалю,
Далекі мої, дорогі, помарнілі!
 
Свисти не свисти, проклятуща нагайко,
Не бачив катюга розплати такої:
У димному полі встає Наливайко
І землю стрясає страшною рукою.
 
І тінь його віща в залізній закові
Випростує плечі під хмари невмиті.
Озброєні Діти Залізнякові,
Ми пройдем шляхами при стиглому житі.
 
І прийдем до тебе, солдати-звитяжці,
У дружбі великій, в братерстві святому:
Сухар у торбинці, вода у баклажці
І зустріч сестри біля отчого дому.
 
Радянська Вкраїно! Розлуки доволі,
Які ми з тобою ще будем багаті —
Веселкою в небі, барвінком у полі,
Розплатою-люттю при спаленій хаті!
 
V
 Не плачте, мамо, не треба, вже не вернути сина.
Он він лежить під тином, скроня злегка в крові.
І меркне зимовий вечір, утіха твоя єдина,
А з лісу ідуть повстанці, закурені в дим, живі.
 
Чого ти журишся, батьку, що хату спалили кляті?
Брата забили в пута, сивіє, бач, голова.
Пожитки твої хороші, радості небагаті—
Усе димить в попелищі і тліє, не дотліва.
 
Іржали коні в артілі, ворота скрипіли новії,
Забрали овець і коней — кривавий слід по траві...
І меркне зимовий вечір в далекій сивій завії,
А з лісу ідуть повстанці, закурені в дим, живі.
 
Он ту яблуневу гілку, де снігу замети білі,
Ти сам щепив із сусідом, цвіти, мій веселий дім!
Ми знаємо, знаєм, знаєм! — кричать пеньки обгорілі
Із хати, з комори, з клуні в сльозах і в горі твоїм.
 
Повішених вітер гойдає. Гармата б’є опівночі.
І тліє все в попелищі: і радість, і труд, і піт.
Дивляться зорі з неба, немов замучених очі,
Немов розстріляних очі біля кленових воріт.
 
Не плачте, мамо, не треба, і ви не журіться, тату,
Друзі ідуть зі сходу, сурма не грає — б’є!
Катів поведуть на страту, на нашу святу розплату,
І в них не вистачить крові за грізне горе твоє!
 
 

Надіслала викладач будівельного технікуму транспортного будівництва Ясинуватський Муравльова Оксана Володимирівна, Донецька обл., м. Ясинувата

_{Календарно-тематичне планування, завдання школяру 11 класу з української літератури скачати, Українська література онлайн}