Школьная

Тема 11. Олександр Довженко «Зачарована Десна»

Материал из Гипермаркет знаний

Перейти к: навигация, поиск

Гіпермаркет Знань>>Українська література>>Українська література 6 клас>>Українська література: Олександр Довженко «Зачарована Десна»


ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО
(1894-1956)

Олександр Довженко народився на Чернігівщині.

Олександра Довженка знають і високо пошановують у цілому світі, бо, як справжній геній, він належить усьому людству.
Першим поетом кіно назвали його американці, Гомером XX століття — греки. Японці вважали, що найкращі їхні фільми створено під впливом українського режисера. Чарлі Чаплін, знаменитий американський актор і кінорежисер, вважав, що слов'янство дало світові в кінематографії одного митця — Олександра Довженка.
Потужний талант митця, як коштовний діамант, виграє багатьма гранями. О. Довженко відомий світові як геніальний режисер, талановитий письменник, художник, філософ. Олександр Петрович є одним з основоположників національного кінематографа.
Перш ніж перейти до розповіді про життя і творчість Олександра Довженка, уважно прислухаймося до голосів, що лунають здалека і зблизька, у просторі і часі й творять всесвітню славу генієві.
Олесь Гончар, український письменник: «Мабуть, зустріч з живим Мікеланджело не справила б враження більшого, ніж те, що зосталося після зустрічі з ним, автором "Землі" й "Арсеналу".
Великість.
Крилатість.
Могуття духу.
"Ось такими, певне, були люди епохи Відродження", — подумалось тоді про нього. Справді, Довженко був духовним побратимом титанам тієї розквітаючої доби, де часто в одній особі поєднувались цілі грона талантів, де геніальний живописець водночас міг бути і звіздарем, і механіком, і зодчим, де рука, що вдень малювала невмирущі фрески, вночі бралася за циркуль математика або наводила у небо телескоп».
До цього долучено ще один мудрий голос сердечного Довженкового друга і шанувальника — Максима Рильського:
«Творчість Довженка — це передусім він сам. Незмінне враження, яке справляв Олександр Петрович на кожного, хто бачив його вперше, було: яка обдарована людина! При цьому інколи й не знали, в якій саме галузі ця людина працює, а от враження надзвичайної обдарованості виникало зразу».
Олександр Петрович Довженко народився 10 вересня 1894 р. на околиці містечка Сосниці над річкою Десною в родині козака-хлібороба. Тут пережив він «і перші радощі, і вболівання, і чари захоплень дитячих...»
Про дитячі роки майбутнього митця ти найкраще довідаєшся з автобіографічної повісті «Зачарована Десна», уривки з якої подаються в підручнику. Варто зазначити, що все, про що розповідає автор, — то чистісінька правда, а не художній вимисел. Спогади дитинства, які лягли в основу кіноповісті, створюють дивовижний світ людей, народжених для праці й любові. Образи їх, опоетизовані й піднесені, гармоніюють з образом прекрасної землі, на якій вони живуть.
Кожна постать описана з дитячою безпосередністю і м'яким, добрим гумором. Тут тобі й дід, що в уяві маленького Сашка скидався на Бога чи Святого Мико-лая. І батько — гарний і мудрий велетень. І мати, умілі та роботящі руки якої плекали розкішний город біля хати. І ще багато-багато неповторних цікавих людей, що населяли великий і незбагненний світ маленького доброго хлопчика-язичника.
Отже, поринай у цей незбагненний світ і зачаровуйся ним.

Чи знаєш ти, що...  Олександр Довженко — майже ровесник кіно, яке по праву називають мистецтвом десятої музи (відомо, що в античній міфології муз було дев'ять). У 1895 р. з'явилися перші фільми французьких винахідників цього мистецтва — братів Огюста і Луї Люм'єрів.
В Україні перші художні фільми було створено на початку XX ст. Ще в 1909-1910 рр. кінооператор Д. Сахненко разом з відомим майстром сцени М. Садовським зняли на плівку популярні вистави «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Наймичка» І. Карпенка-Карого, «Богдан Хмельницький» М. Старицького.
У 1919-1920 рр. в Одесі було організовано першу кінофабрику. Саме тут розпочав свою діяльність О. Довженко, знявши фільми «Вася-рефор-матор», «Ягідка кохання» та інші.
У 1928 р. було засновано Київську кінофабрику. Нині це Київська кіностудія імені О. Довженка. Тут митець зняв знаменитий фільм «Земля», який у 1958 р. на Всесвітній виставці в Брюсселі назвали одним з найталановитіших кінотворів усіх часів.
У 1995 р. започатковано Державну премію України ім. О. П. Довженка.


9 серпня 1994 р. Інститут теоретичної астрономії Російської академії наук присвоїв малій планеті під № 4520 (відкрита 22 серпня 1977 р. Кримською обсерваторією) ім'я Олександра Довженка.

Перлини Довженкової мудрості:
• Життя таке коротке.
• Поспішайте творити добро.
• Велике діло — добре слово. Воно часом дорожче від усього, від усяких ліків, від багатства і потрібне людині, як хліб і мед, як жива вода.
• Любіть землю! Любіть працю на землі, бо без цього не буде щастя нам і дітям нашим ні на якій планеті.

Кіноповість — жанр художньої літератури, який виник і розвинувся у XX ст. як поєднання красного письменства й кіно.
Автобіографічним є твір, у якому письменник розповідає про своє життя.

!  Видатні майстри слова ще до народження кіно писали твори, які легко можна екранізувати. Наприклад, вірш Т. Шевченка «Садок вишневий коло хати» — це ж готові до зйомки епізоди фільму. Чи не так?

ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА
Кіноповість
( Скорочено )

У цьому короткому нарисі автобіографічного кіно-оповідання автор поспішає зробити відразу деякі визнання: в його реальний повсякденний світ, що не день, то частіше, починають вторгатися спогади.
Що викликає їх? Довгі роки розлуки з землею батьків, чи то вже так положено людині, що приходить час, коли вивчені в давно минулому дитинстві байки й молитви виринають у пам'яті і заполоняють всю її оселю, де б не стояла вона.
А може, те й друге разом і в такій же мірі, як і непереможне бажання, перебираючи дорогоцінні дитячі іграшки, що завжди десь проглядають в наших ділах, усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел. І перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих...
До чого ж гарно й весело було в нашому городі! Ото як вийти з сіней та подивитись навколо — геть-чисто все зелене та буйне. А сад, було, як зацвіте весною! А що робилось на початку літа — огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу, моркви! Чого тільки не насадить наша невгамовна мати.
— Нічого у світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає саме з землі всяка рослиночка, ото мені радість, — любила проказувати вона.
Город до того переповнявсь рослинами, що десь серед літа вони вже не вміщалися в ньому. Вони лізли одна на одну, переплітались, душились, дерлися на хлів, на стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з тину прямо на вулицю.
А малини — красної, білої! А вишень, а груш солодких було як наїсися — цілий день живіт як бубон.
І росло ще, пригадую, багато тютюну, в якому ми, маленькі, ходили, мов у лісі, в якому пізнали перші мозолі на дитячих руках.
А вздовж тину, за старою повіткою, росли великі кущі смородини, бузини і ще якихось невідомих рослин. Там неслися кури нишком од матері і різне дрібне птаство. Туди ми рідко лазили. Там було темно навіть удень, і ми боялися гадюки. Хто з нас у дитинстві не боявся гадюки, так за все життя й не побачивши її ніде?
Коло хати, що стояла в саду, цвіли Квіти, а за хатою, проти сінешніх дверей, коло вишень, — поросла полином стара погребня з одкритою лядою, звідки завжди пахло цвіллю. Там, у льоху, в присмерку плигали жаби. Напевно, там водилися й гадюки.
На погребні любив спати дід.
У нас був дід дуже схожий на Бога. Коли я молився Богу, я завжди бачив на покуті портрет діда в старих срібнофольгових шатах, а сам дід лежав на печі і тихо кашляв, слухаючи моїх молитов.
У неділю перед Богами горіла маленька синенька лампадка, в яку завжди набиралось повно мух. Образ святого Миколая також був схожий на діда, особливо коли дід часом підстригав собі бороду і випивав перед обідом чарку горілки з перцем і мати не лаялась. Святий Федосій більш скидався на батька. Федосію я не молився, в нього була ще темна борода, а в руці ґирлиґа1, одягнена чомусь у білу хустку. А от Бог, схожий на діда, той тримав в одній руці круглу сільничку, а трьома пучками другої неначе збирався взяти зубок часнику
Звали нашого діда, як я вже потім довідавсь, Семеном. Він був високий і худий, і чоло в нього високе, хвилясте довге волосся сиве, а борода біла. І була в нього велика грижа ще з молодих чумацьких літ. Пахнув дід теплою землею і трохи млином. Він був письменний по-церковному і в неділю любив урочисто читати Псалтир2. Ні дід, ні ми не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало нас, як дивна таємниця, що надавала прочитаному особливого, небуденного смислу.
Мати ненавиділа діда і вважала його за чорнокнижника. Ми не вірили матері і захищали діда од її нападів, бо Псалтир всередині був не чорний, а білий, а товста шкіряна палітурка — коричнева, як гречаний мед чи стара халява. Зрештою, мати крадькома таки знищила Псалтир. Вона спалила його в печі по одному листочку, боячись палити зразу весь, щоб він часом не вибухнув і не розніс печі.
Любив дід гарну бесіду й добре слово. Часом по дорозі на луг, коли хто питав у нього дорогу на Борзну чи на Батурин, він довго стояв посеред шляху і, махаючи пужалном3, гукав услід подорожньому:
— Прямо, та й прямо, та й прямо, та й нікуди ж не звертайте!.. Добра людина поїхала, дай їй Бог здоров'я, — зітхав він лагідно, коли подорожній нарешті зникав у кущах.
— А хто вона, діду, людина ота? Звідки вона?


1 Ґирлиґа — ціпок, зазвичай загнутий на кінці.
2 Псалтир — одна з частин Біблії, що складається зі 150 псалмів — релігійних пісень.
3 Пужално — держак батога.


— А Бог її знає, хіба я знаю... Ну, чого стоїш як укопаний? — звертався дід до коня, сідаючи на воза. — Но, трогай-бо, ну...
Він був наш добрий дух лугу і риби. Гриби і ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо.
А коли ми ото часом наловимо волоком чи топчійкою риби і принесемо до куреня, він, усміхаючись, докірливо хитав головою і промовляв з почуттям тонкого жалю і примиренності з бігом часу:
— А-а, хіба це риба! Казна-що, не риба. От колись була риба, щоб ви знали. Ото з покійним Назаром, хай царствує, як підемо, було...
Тут дід заводив нас у такі казкові нетрі старовини, що ми переставали дихати і бити комарів на жижках і на шиї, і тоді вже комарі нас поїдом їли, пили нашу кров, насолоджуючись, і вже давно вечір надходив, і великі соми вже скидались у Десні між зірками, а ми все слухали, розкривши широко очі, поки не засинали в запашному сіні під дубами над зачарованою річкою Десною.
Найкращою рибою дід вважав линину. Він не ловив линів у озерах ні волоком, ні топчійкою, а якось неначе брав їх з води прямо руками, як китайський фокусник. Вони ніби самі пливли до його рук. Казали, він знав таке слово.
Влітку дід частенько лежав на погребні, ближче до сонця, особливо в полудень, коли сонце припікало так, що всі ми, й наш кіт, і собака, і кури ховалися під любисток, порічки чи в тютюн. Тоді йому була найбільша втіха...
Більш за все на світі любив дід сонце. Він прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок. Так під сонцем на погребні, коло яблуні, він і помер, коли прийшов його час.
Дід любив кашляти. Кашляв він часом так довго й гучно, що скільки ми не старалися, ніхто не міг його як слід передражнити. Його кашель чув увесь куток. Старі люди по дідовому кашлю вгадували навіть погоду.
Часом, коли сонце добре припече, він аж синів увесь від кашлю і ревів, як вовк чи лев, хапаючись обома руками за штани, де була та грижа, і закарлючу-ючи догори ноги, зовсім як маленький.
Тоді Пірат, що спав біля діда на траві, схоплювався і спросоння тікав у любисток і з переляку гавкав уже звідти на діда.
— Та не гавкай хоч ти мені. Чого б ото я гавкав, — жалівся дід.
— Гав-гав!
— Та, щоб бодай тобі кістка в горло! Кахи-ках!..
Тисячі тонесеньких дудочок раптом загравали у діда всередині.
Кашель клекотів у нього в грудях, як лава у вулкані, довго і грізно, і дуже нескоро після найвищих нот, коли дід був уже весь синій, як квітка крученого панича, вулкан починав діяти, і тоді ми тікали хто куди, а вслід нам довго ще неслися дідові громи і блаженне кректіння.
Тікаючи од дідового реву, одного разу стрибнув я з-під порічок прямо в тютюн. Тютюн був високий і густий-прегустий. Він саме цвів великими золотими гронами, як у попа на ризах, а над ризами носилися бджоли — видимо-невидимо. Велике тютюнове листя зразу обплутало мене. Я упав в зелену гущавину й поліз попід листям просто до огірків.
В огірках теж були бджоли. Вони порались коло цвіту і так прудко літали до соняшника, до маку й додому, і так їм було ніколи, що, скільки я не намагавсь, як не дражнив їх, так ні одна чомусь мене й не вкусила. А бджоляче жало хоч і болить, зате вже коли почнеш плакати, дід уже чи мати дають зразу мідну копійку, яку треба прикладати до болючого місця. Тоді біль швидко проходив, а за копійку можна було купити у Масія аж чотири цукерки і вже смакувати до самого вечора.
Погулявши коло бджіл і наївшись огіркових пуп'янків, натрапив я на моркву Більш за все чомусь любив я моркву. Вона росла в нас рівними кучерявими рядочками скрізь поміж огірків. Я оглянувся, чи не дивиться хто. Ніхто не дививсь. Навколо тільки дрімучий тютюн, мак та кукурудзяні тополі й соняшники. Чисте полуденне небо, і тихо-тихо, немовби все заснуло. Одні тільки бджоли гудуть та десь з-за тютюну, від погребні, доносивсь дідів рик. Тут ми з Піратом і кинулись до моркви. Вириваю одну — мала. Гичка велика, а сама морквина дрібненька, біла і зовсім не солодка. Я за другу — ще тонша. Третю — тонка. А моркви захотілось, аж тремчу весь! Перебрав я цілий ряд, та так і не знайшов ні одної. Оглянувсь — що робить? Тоді я посадив усю моркву назад, хай, думаю, доростає, а сам подався далі шукати смачного.
Довго щось ходив я по городу. Після моркви висмоктував мед з тютюнових квітів і з квітів гарбузових, що росли попід тином, пробував зелені калачики і білий, ще в молоці, мак, покуштував вишневого клею з вишень, понадкушував на яблуні з десяток зелених кислих яблук і хотів уже йти до хати. Коли ж дивлюсь, — баба снує коло моркви, дідова мати. Я — бігом. А вона — зирк, та за мною. А я тоді — куди його тікать? — та повалив соняшника одного, другого.
— Куди ти, бодай тобі ноги повсихали!
Я — в тютюн. «Побіжу, — думаю, — в малину, та рачки попід тютюном». Пірат за мною.
— Куди ти тютюн ламаєш, бодай тобі руки і ноги поламало! А бодай би ти не виліз з того тютюну до другого пришестя! Щоб ти зів'яв був, невігласе, як ота морковочка зів'яла від твоїх шибенних рук!
Не вдаючись глибоко в історичний аналіз деяких культурних пережитків, слід сказати, що у нас на Вкраїні прості люди в Бога не дуже вірили. Персонально вірили більш у Матір Божу і святих — Ми-колая-угодника, Петра, Іллю, Пантелеймона. Вірили також у нечисту силу. Самого ж Бога не те щоб не визнавали, а просто з делікатності не наважувались утруждати безпосередньо. Повсякденні свої інтереси прості люди хорошого виховання, до яких належала і наша сім'я, вважали по скромності недостойними божественного втручання.


Зауваж, як стиль оповіді з побутового перетворюється на казковий («Тут ми з Піратом і кинулись до моркви...»). А шкоду приховав теж по-казковому: «Тоді я посадив усю моркву назад».
Зауваж  Прогулянка малого Сашка по городу — це справжня незабутня мандрівка, багата на першовідкриття. Адже тютюн у його сприйнятті — дрімучий (знаємо, що цей епітет найчастіше застосовують до слова ліс), стебла кукурудзи — як тополі (такі високі!).


Тому з молитвами звертались до дрібніших інстанцій, до того ж Миколая, Петра та інших. У жінок була своя стежка: вони довіряли свої скарги Матері Божій, а та вже передавала Сину чи Святому Духу-голубу.
Вірили в свята. Пригадую, баба часто казала мені:
«А щоб тебе побило Святе Різдво» або «Побий його Свята Пасха».
Отже, кинувшись через тютюн у сад, прабаба бухнулась з розгону на коліна. Отак, як дід любив сонце, так йога мати, що її, як я теж уже аж потім довідався, звали Марусиною, любила прокльони. Вона проклинала пес, що попадалось їй на очі, — свиней, курей, иросят, щоб не скугикали, Пірата, щоб не гавкав і не гидив* дітей, сусідів. Кота вона проклинала щодня по два-трп рази, так що він трохи згодом був якось захворів, аж поки не здох десь у тютюні.
Вона була малесенька й така прудка, і очі мала такі видющі й гострі, що сховатись од неї не могло ніщо у світі. їй можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити й дня. Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. У неї тоді блищали очі й червоніли щоки. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі.
— Мати Божа, Царице Небесна, — гукала баба в саме небо, — голубонько моя, святая великомученице, побий його, невігласа, святим твоїм омофором! Як повисмикував він з сирої землі оту морковочку, повисмикуй йому, Царице милосердна, і повикручуй йому ручечки й ніжечки, поламай йому, свята владичице, пальчики й суставчики. Царице Небесна, заступнице моя милостива, заступись за мене, за мої молитви, щоб ріс він не вгору, а вниз, і щоб не почув він ні зозулі святої, ні Божого грому. Миколаю-угоднику, скорий помочнику, святий Юрію, святий Григорію на білому коні, на білому сідлі, покарайте його своєю десницею, щоб не їв він тієї морковочки, та бодай його пранці та болячки з'їли, та бодай його шашіль поточила...
Баба хрестилася в небо з такою пристрастю, аж торохтіла вся од хрестів.


? Чи такими вже страшними видаються бабині прокльони?
? Кого нагадує тобі баба Марусина? Знайди їй відповідника в народних казках.

[...]
Доглядали мене змалечку аж чотири няньки. Це були мої брати — Лаврін, Сергій, Василько й Іван. Пожили вони щось недовго, бо рано, казали, співати
почали. Було як вилізуть всі четверо на тин, сядуть рядочком, як горобці, та як почнуть співать. І де вони переймали пісні, і хто їх учив? Ніхто не вчив.
Коли вони померли від пошесті зразу всі в один день, люди казали: «Ото Господь забрав їх до свого ангельського хору». Вони справді виспівали всі свої пісні за маленький свій вік, ніби віщуючи коротку свою мить.
Недаром деякі жіночі тонкі душі не витримували їхніх концертів. Жінки дивилися на них, і, сумно хитаючи головами, хрестилися, і навіть плакали, самі не знаючи чого: «Ой не буде добра з цих дітей...»
Сталося це, кажуть, якраз на Зелену неділю. Лихо прийшло в нашу хату біленьку. Мені тоді ще перший рік минав.
Довідавшись на ярмарку в Борзні, що дома діти загибають з невідомої хвороби, батько ударив по конях. Як він промчав ті тридцять верстов, нещадно б'ючи коней, аби швидше нас врятувати, як гукав на Десні перевозу і як далі летів — про це довго гомоніли подорожні. А дома вже бачили тільки, як ударився він мокрими кіньми в ворота, аж ворота розбились, і покалічені коні попадали в кривавій піні. Кинувся батько до нас, а ми вже мертві лежимо, один лиш я живий. Що діяти? Бити матір? Мати напівмертва. Гірко заплакав наш батько над нами.
— Ой сини мої, сини! Дітки мої, соловейки!.. Та чого ж так рано відспівали...
Потім він називав нас орлятами, а вже мати — соловейками. А люди ридали і довго жаліли, що ні рибалок не вийде вже з нас, ні косариків у лузі, ні плугатарів у полі, ані вже воїнів отечества-царя.
З чим порівняти глибину батькового горя? Хіба з темною ніччю. В великім розпачі прокляв він ім'я Боже, і Бог мусив мовчати. Явися тоді йому у всій своїй силі, напевно, батько кинувсь би і прохромив його вилами або зарубав сокирою.
Попа він вигнав геть із двору і заявив, що сам буде ховать дітей своїх.
Подібний вибух розпачу і гніву, вже не на Бога, а на нас, дорослих, бачили в нього над Дніпром, через півстоліття, коли вдруге плакав він на покинутих київських горах4, докоряючи нам усім до одного. Правий був чи не правий поневолений старець, не нам його судити. Адже давно відомо вже, що сила страждання вимірюється не так гнітом зовнішніх обставин, як глибиною потрясіння. А кого вже, кого потрясло життя!
Багато бачив я гарних людей, ну такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь в полоні у сумного, і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів.


4 Ідеться про Київ, покинутий фашистам на поталу.

Зауваж  Зрештою, бабині прокльони радше дитячі й нешкідливі порівняно з батьковою розпукою, його страшною погрозою до неба, на яку навіть «Бог мусив мовчати».



Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий. Тіло біле, без єдиної точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі. Як гарно ложку ніс до рота, підтримуючи знизу шкоринкою хліба, щоб не покрапать рядно над самою Десною на траві. Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість. Зневажав начальство і царя. Цар ображав його гідність миршавою рудою борідкою, нікчемною постаттю і що нібито мав чин нижче за генерала.
Одне, що в батька було некрасиве, — одяг. Ну такий носив одяг негарний, такий безбарвний, убогий! Неначе нелюди зухвалі, аби зневажити образ людини, античну статую укрили брудом і рванням. Іде було з шинку додому, плете ногами, дивлячись у землю в темнім смутку, аж плакати хотілось мені, сховавшись в малині з Піратом. І все одно був красивий, — стільки крилося в ньому багатства. Косив він чи сіяв, гукав на матір чи на діда, чи посміхався до дітей, чи бив коня, чи самого нещадно били поліцаї, — однаково. Коли, покинутий всіма на світі вісімдесятилітній старик, стояв він на майданах, безпритульний, у фашистській неволі, і люди вже за старця його приймали, подаючи йому копійки, він і тоді був прекрасний.
З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів, — він годивсь на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку.
У виконання вічного закону життя, схиливши сиву голову, під північним небом, шапку знявши й освятивши мислі мовчанням, повертаю я прибитий журбою талант до нього, нехай сам продиктує мені свій заповіт. Ось він стоїть передо мною далеко на київських горах. Прекрасне лице його посиніло від німецьких побоїв. Руки й ноги спухли, і туга залила йому очі слізьми, і голос уже однімає востаннє навіки. І я ледве чую оте далеке його: «Діточки мої, соловейки...»
[...]
Жили ми в повній гармонії з силами природи. Зимою мерзли, літом смаглись на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає тієї радості і повноти життя. Весна пливла до нас з Десни. Тоді ніхто не чув про перетворення природи, і вода тоді текла куди і як попало. Часом Десна розливалась так пишно, що у воді потопали не тільки ліси й сінокоси. Цілі села тоді потопали, гукаючи собі порятунку. І тут починалася наша слава.
Як ми з батьком і дідом рятували людей, корів і коней, про це можна написати цілу книгу. Це був мій дошкільний героїзм, за який мене тепер, напевно, послали б до Артека. Тоді Артеків ще не знали. Давно це діялось. Забув, якого року, навесні, напередодні Пасхи, повінь случилась така, якої ніхто, ані дід наш, ні дідова баба не знали.
Вода прибувала, з дивовижною швидкістю. В один день затопило ліси, сінокоси, городи. Стало смеркати, розгулялася буря. Ревом ревло над Десною всю ніч. Дзвонили дзвони. У темряві далеко десь гукали люди, жалібно гавкали пси, і шуміла й лящала негода. Ніхто не спав. А на ранок усі вулиці були під водою, а вона ще прибуває. Що робити?
Тоді поліцейський справник посилає до нашого батька величезного поліцая Макара.
— Рятуй людей на Загребеллі. Штопають, чув? — наказує він батьку сиплим голосом. — У тебе човен на всю губернію, і сам ти мореплавець.
Почувши про таку біду, мати зразу в сльози:
— Пасха свята?!
А батько вилаявсь, аби замовкла мати, та й каже Макарові:
— Ой рад би я людей рятувати, боюся гріха. Удосвіта Христове воскресіння. Святої ж паски мушу з'їсти скибку і випити треба по закону. Два місяці не пив. Не можу Пасху зневажати.
— Сядеш у карцію, — сказав Макар і понюхав на припічку жарене порося. — Замість грамоти за врятування чоловічества й скотини, битимеш блощиць у буцегарні5.
— Добре, — здався батько. — Будь ви неладні, душогуби. Поїду.
Мати, яка завжди перед Пасхою здавалася трохи несамовитою, крикнула в жалібному розпачі:
— Ну, куди ти поїдеш? Пасха!
— Давай несвячену. Грішити так грішити, сідай, Макаре! Христос воскрес!.. Наливайте по другій! З весною вас, з вербою, з водою, з бідою!
Отак почавши розговлятись у суботу, потрошки-по-маленьку поснули ми, проспали службу Божу і тільки вдосвіта з великими труднощами стали підпливати човном до затопленого села Загребелля. Вся загребель-ська парафія сиділа на стріхах з несвяченими пасками. Сходило сонце. Картина була незвичайна, неначе сон чи казка. Осяяний сонцем, перед нами розкрився зовсім новий світ. Нічого не можна було впізнати. Все було інше, все краще, могутніше, веселіше. Вода, хмари, плав — все пливло, все безупинно неслося вперед, шуміло, блищало на сонці.
Весна красна!..
Ми гребли з усіх сил під мудрим керівництвом нашого батька. Було нам жарко од труда і весело. Батько сидів з веслом на кормі — веселий і дужий. Він почував себе спасителем потопаючих, героєм-мореплава-телем, Васко да Гамою. І хоч життя послало йому калюжу замість океану, душа в нього була океанська. І саме тому, що душі в нього вистачило б на цілий океан, Васко да Гама часом не витримував цієї диспропорції й топив свої кораблі в шинку. Кажуть, п'яному море по коліна. Яке там! Неправда. Тільки довідавсь я про це не скоро. Топив наш батько кораблі задля того, щоб бодай хоч іноді у брудному шинку маленька калюжа його життя обернулась хоч на час у море — бездонне і безкрає.


5 Буцегарня — тюрма, в'язниця.
Зауваж  Кожного зі своїх домашніх письменник зображує в дії. До того ж ця дія є найхарактернішою, вона вичерпно передає не стільки зовнішність, скільки внутрішню сутність людини: мати саджає городину, дід зі смаком викашлюється, баба кляне, а батько рятує людей від води.


Вода прибувала з великою люттю. Не встигло село отямитись, як опинилося па острові, і острів став зникати під водою, потопати.
— Рятуйте-е!..
Бистра текла по вулицях, левадах з піною і аж сичала попід призьбами й сінешніми дверима, заливала хліви, кошари, клуні. Потім, піднявшись аж на півтора аршина зразу, ввірвалась в хати через двері й вікна. Ой про-бі, ря-а-атуйте!
Хати хитало течією. Ревла худоба по кошарах. Позаклякали коні на припонах по шию у воді, свині потопились. З сусідніх задесенських сіл несло потоплених роздутих биків. Вода добралася до церкви, до самих царських врат. Затонуло все село. Один лише Ярема Бобир, наш родич по дідовому коліну, не постраждав у цій пригоді. Вій знав прикмети до всіх природних явищ і особливо вірив у мишей. Про повідь він довідавсь наперед, ще аж зимою. Коли на Хрещення мишва почала тікати з клуні й комори по снігу, наш хитрий лялечко зразу догадався, що буде весною біда. І як не сміялися тоді з нього необачні кутчани, він мовчки розібрав на сінях стріху зробив на даху кошару, побудував східці, наносив повне горище сіна і збіжжя. І ось, коли село замість «Христос воскрес» гукало в розпачі «рятуйте», велике Бобиреве сімейство розговлялось па даху коло ясел в оточенні корови, коней, овечок, курей і голубів, зовсім як па старій картині, що висіла колись у церкві. Рятуй-те! Хата пливе!.. — гукали знизу. Христос воскрес!
Тут Христу довелось почути за воду таке, якого не чув ні один засідатель за невідповідні діла. Та ще хтось пустив провокаційну чутку, ніби попадя у Великий піст їла скоромне, яке вона одержувала вприпуст із закритого попівського розподільника. Галасу було багато. Проте, коли вдуматись, це не були антирелігійні безбожницькі розмови. Сидячи на стріхах з несвяченими пасками серед потопленої худоби, віруючі, очевидно, хотіли, щоб Бог був трохи більш уважним до створеного ним світу. Будемо говорити, їм хотілось від Бога, Матері Божої і всіх святих чогось кращого, а не таких пригноблюючих і невчасних прикростей.
— Ну справді, яка це в нечистого паска, коли її, хай Бог простить, доводиться їсти несвячену. Вся парахвія на стріхах, а в хатах соми плавають.
— Христос воскрес, мокрогузи! — весело гукнув мій батько, коли човен, пропливши поверх тину в двір, стукнувся носом під стріху.
— А ну його к лихій годині, — обізвався з стріхи немолодий вже чоловік Левко Кияниця і подав батькові чарку. — Воістину воскрес. Рятуй, Петре, та хоч не смійся. Скоро он хату понесе. О, вже ворушиться!


?  Читаючи уривок про повінь, спробуй знайти ті художні прийоми, якими автор досягає іронічної розповіді. Як і чому О. Довженко жартує про стихійне лихо?

— Ой, пробі! Рятуйте! Про-о-обочку! — закричали баби.
— «Воскресенія день, просвітимось, людіє! Пасха Господня, Пасха од смерті до жизні і од землі к небесі...»
— Рятуйте! Топимось...
Скоро з-за хати виплив невеличкий човник, а в човнику й співці — отець Кирило, дяк Яким і кормчий за веслом — паламар Лука. Духовні особи плавали давно поміж хатами і святили паски, підтримуючи морально-релігійний рівень парафії.
— Давайте сюди, батюшко! Діти, паски плачуть.
— Потерпіть, православні! — гукав отець Кирило. — Преблагий Создатель посилає нам знаменіє в водах своїх, яко благоє предвозвестіє урожаю злаков і трав... Куди правиш, іроде! До стріхи, до стріхи прав. Ой, упаду!
Паламар Лука причалював отакечки до стріхи. Служителі культу кропили паски й крашанки весняною святою водою і так потроху нахваталися на холоді по чарці, що вже й забули, якої співати.
— Тут, батюшко, не «Воскресенія день», а «Вниз по матушці» заспівати б слід, — пожартував наш батько, сміючись.
— Чого смієшся! — розсердився отець Кирило. Він не любив мого батька за красу і нешанобливу вдачу. — І тут ти проти Бога, нечестивець, безвірнику лукавий!
— Батюшко, і ви, дяче, і ти, паламарю, давайте щодо сповідання віри умовимось одразу: я не проти Бога, — весело сказав мій батько, притягаючи до човна арканом напівзатонулу телицю. — Сашко, хватай її за роги. Держи, не бійся! Я підведу аркан під черево... Не проти Бога я, духовні люди, не проти Пасхи і навіть не проти Великого посту. Не проти вола його, і осла його, і всякого скота його... І коли я часом гнівлю його всесильне, всеблагеє, всевидящее око, так це зовсім не тому, що я в нього не вірую чи вірую в якогось іншого бога.
— Ось будеш ти смалитись у пеклі за отакі слова! — заступився за Господа дяк.
— Дарма, — сказав батько і, підваживши телицю великим кілком, ловко втяг її у човен. — Раз уже я грішний, так де мені й смалитись, як не там, де ви кажете. Звичайно, Богу з неба більш, ніж нам, видать, що й до чого, який огонь чи воду пустити на нашого брата, чи мишву, чи черву, чи суховій, чи лихе начальство або війну. Ну, з другого ж боку, я теж, як Божеське створіння, маю свій інтерес і розсудительність, хоча й дрібну, проте не злу і не дурну неначе. Справді, чого мені хвалити Бога, і особливо на Великдень, от за таку повідь? Мені не звісні Божі плани щодо такої порції води. Не бачу я, яке в оцій воді добро.


Поміркуй Що створює комічну ситуацію? Напевно, поєднання високого і низького стилів, таке традиційне для української літератури.


— Путі Господні несповідимі, — строго промовив отець Кирило.
— Авжеж, — згодився батько і по-хазяйськи оглянув повідь. — У такому плануванні води повинен, очевидно, бути великий божественний смисл, ну тільки про себе я знаю одне: штани в мене мокрі і чуб не висихає.
— Замовч, нечестивцю! — гнівно гукнув отець Кирило, і тут раптом створилася прикрість. Похитнувшись у човні, священнослужитель зателіпав руками і полетів сторч у воду! А човен тоді хить на другий бік, — од дяка й паламаря тільки жмурки пішли.
Ой, як же не зарегоче наше затонуле село, як не возрадуються стріхи! Баби, дівки, діди, чоловіки, діти! От народ! Отак сміятися з Святої Пасхи, з самих себе, з усього в світі на Великдень! І де? На стріхах, в оточенні коней і корів, що тільки роги й голови стирчать з холодної води. Ні! Національний характер загреблян не піднявсь до верховин розуміння закономірності й доцільності лиха. Він спокусив їх на сміх з Святої навіть Пасхи. Дивлячись на людей, усміхавсь і мій батько — великий добрий чоловік.
— Ну й парахвія! Щовесни отак мокне вже тисячу, може, літ, і чорт їх не витопить і не вижене звідси. Природа!..
Зачепивши отця Кирила за золотий ланцюг держаком весла, батько витяг його, як сома, в свій ковчег до корів і овечок. Потім стали витягати дяка і, витягаючи, так нареготались, що забули про паламаря Луку, якого, мабуть, чи не з'їли раки, забув уже. Отака була вода.
[...]
Довго стояла вода весняна, пам'ятаю. Ще в переплавну середу було її багато по левадах і долинах, тому і косовиця в те літо розпочалася пізно. [...]
Прокидаюсь на березі Десни під дубом. Сонце високо, косарі далеко, коси дзвенять, коні пасуться. Пахне в'ялою травою, квітами. А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс — все блищить і сяє на сонці. Стрибаю я з кручі в пісок до Десни, миюся, п'ю воду. Вода ласкава, солодка. П'ю ще раз, убрівши по коліна і витягнувши шию, як лошак, потім стрибаю на кручу і гайда по сінокосу. І вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись лугу. Вбігаю в ліс — гриби. У лози — ожина. У кущі — горіхи. В озері воду скаламучу — риба. [...]
Диких звірів теж було мало — їжак, заєць, тхір. Вовки перевелись, і навіть саме слово «вовк» вважалося вже наче дідовою лайкою — «га, вовк би тебе з'їв». Водилися леви, ну теж дуже рідко. Один лише раз по висипу Десни пройшов був лев, та й то, кому не розказую, ніхто віри не йме. А було ось як. Ми з батьком поставили перемети в Десні і пливемо до куреня в душогубці на палець од води. Вода тиха, небо зоряне, і так мені хороше плисти за водою, так легко, немов я не пливу, а лину в синьому просторі. Дивлюсь у воду — місяць у воді сміється. «Скинься, рибо», — думаю — скидається риба. Гляну на небо: «Зірко, покотися», — котиться. Пахнуть трави над водою. Я до трав: «Дайте голос, трави», — гукають перепілки. Дивлюсь на чарівний, залитий срібним світлом берег: «Явися на березі лев», — появляється лев. Голова велична, кудлата грива і довгий з китицею хвіст. Іде поволі вздовж висипу над самою водою.
— Тату, гляньте — лев, — шепочу я батькові, як зачарований.
— Де там той лев. То ж... — далі батько почав пильно вдивлятися, і, коли човен порівнявся з левом, батько підняв весло і гучно ляснув плазом по воді.
Ой! Лев тоді як стрибне та як рикне! Луна покотилася громом. З мене вилітає душа. Весь берег, кручі, лози — вся округа переповнилась трепетом. Батько трохи весла не випустив і, вже на що був хоробрий, а теж засмутився і сидів нерухомо, аж поки нашу душогубку не однесло водою і не прибило до крутого берега. Посидівши ще мовчки з півгодини, ми оглянулись — ні висипу, ні лева: подався десь у лози.
До самого ранку горів у нас вогонь біля куреня над Десною. Мені було страшно і чомусь жалко лева. Ми не знали з батьком, що робити, коли почне він їсти наших коней чи діда, що спав під дубом. Я довго прислухавсь, чи не гукне він ще раз. Не гукнув. Перед сном мені так палко захотілось розвести левів і слонів, щоб було красиво скрізь і не зовсім спокійно. Мені наскучили одні телята й коні.
На другий день казали вже, що ненадовго пощастило тому левові звільнитися з клітки. Коли трапилось крушення поїзда під Бахмачем і клітка мандрівного звіринця зламалась, виплигнув він на волю, глянув навкруги, і так йому, очевидно, стало погано, так огидли глядачі і укротителі, і все на світі — він махнув на все та й подався на Десну знайти собі хоч трохи відпочинку. Тільки не пройшов він і тридцяти верстов, як догнали його, оточили зсіх боків і вбили, бо він був лев. Не міг же він ходити серед телят і коней. Його ж у віз не запряжеш, яка з нього користь. Коли б ще вмів він гавкати чи мекати, — голос не годиться: гукає так, що листя в'яне й трави стеляться... Ну добре... Ой, що ж це я пишу! Здається, не плив я човником тієї ночі по Десні. Плив батько сам, а я лежав на курені, під дубом, коло діда. Може, й так. Ну, лев же все-таки проходив нашим берегом! І десь коло Спаського вбили його стражники! [...]
Тут над левом, думаю, пора поставить крапку і перейти до опису домашніх тварин. [...]
Здавалось мені, що коні й корови щось знають, якусь недобру таємницю, тільки нікому не скажуть. Я почував їх полонену темну душу і вірив у віщування через них, особливо вночі, коли все жило по-іншому. Коні водилися в нас різні, бо батько часто їх міняв на ярмарку. Були часом хитрі й недобрі коні. Були перелякані, закляті, стурбовані або заворожені навіки
грішники конячі. Але всі вони були окремі від пас, пригноблені, засуджені безповоротно і навіки. І це було видно по заході сонця, коли довго дивитися зблизька у велике темно-сизе кінське око.
Один кінь у нас звався Мурай, другий Тягнибіда. Обидва вони були вже немолоді, сухорляві, некрасиві копі. Вже не пригадую, та, може, і ніхто не знав гаразд, яка була в їх масть. Короста6 з них аж сипалася скрізь, і вже вони чухались об що тільки можна. І куди тільки не глянеш у дворі, скрізь на всіх кілках, ушулах7 вид-нілися сліди їх чухання, неначе весь двір був у корості. Тому, очевидно, ні в житті ще, ні в письменстві не існувало хлопчика, що так би мріяв про кінську красу, як я, і так би соромивсь потворності.


6 Короста заразна шкірна хвороба.
7 У шула — стоїш, до якого прикріпляються ворота.


Мурай був коняка вже вельми старий і невеселий. Тягнибіда, хоч і молодший, був розумніший і добріший за Мурая, проте підірваний на ноги, і тому, коли він пасся часом у болоті, ноги в нього заклякали і він падав між куп'ям у багно і мусив там лежати до ранку, бо коні ж не просять допомоги. А вже ранком, прокинувшись під сіряками й свитками, ми витягали його з болота на сухе за хвіст, як іхтіозавра. Він дозволяв це робити і дививсь на нас, малих, з подякою і, як нам здавалося, з любов'ю. І я любив його за нещасливу долю і за розум. Він був розумний і добрий коняка, тільки ну абсолютно, аж ні найменшої краплиночки чогось там героїчного, чи мальовничого, чи того, що в піснях і в колядках про коней співають. І не питайте, — не було й натяку. Ох, яких ми мали некрасивих коней! Згадаю, і досі жаль і сором, хоч і пройшло вже півстоліття. Трудно жилось їм у нас. Роботи багато, корм поганий, збруя стерта, ніякої пошани. Люто часом кричав на них батько, і кляв, і бив їх раз у раз по чім попало, важко дихаючи і полотніючи од гніву.



«В усій творчості Довженка є коні, благородні супутники козака, справедливі й людяні. Вони кричать людськими голосами до своїх бойових господарів в «Арсеналі»; вони... залітають у панські палаци; вони втілюють велич української нації у «Звенигорі» (і шкапа Діда стає легендарним скакуном). Вони... міфічні й казкові у «Поемі про море» і в «Зачарованій Десні». У них є секрети, і вони співчувають горю людей. Вони німі в «Землі», проте, як воли,
«вони думають»... Щось є в них далеке й близьке, нерозгадане й тихе, як таємниця самого життя. Вони теж — дитинство Довженка».
                                                                                                                                                                 Бартелемі Амангаль, французький кінокритик


Якось одного разу над Десною підслухав я вночі, на сіні лежачи і дивлячись на зорі, як після денної важкої праці коні розмовляли між собою, пасучись. Розмова йшла про нас, якраз про батька.
— І чого він такий лихий, ти не знаєш?
— Не знаю. Я ледве стою на ногах, отак натягався.
— А я що знаю? Теж нічого. Знаю хомут, голоблі і пугу. І ще хіба його лайку.
— Знаю і я його лайку. Наслухавсь доволі. Так чомусь сумно і недобре мені.
— Сумно й мені. Колись я бігав понад хмарами. — Тягнибіда розігнув шию і подививсь за Десну. — Тисячі літ, ще до возів і оранок, на моїй спині їздили пророки. Були в мене тоді ще крила. А пращур мій був кінський цар чи бог, колись казали мати.
— Були і в мене крила, та нема. Ні крил у мене вже, ні краси, тільки вавки на спині. Хоч би сіделку зробив порядну, сіделки немає. І так душа пригноблена його недобротою, а він, не знаю, як тебе, повіриш — нема тієї днини, щоб не бив. А толк який: валюся з ніг.
— Це правда. Тільки не нас він б'є.
— Балакай! Не нас! Болить же нам?
— Конику, він б'є недолю свою. Худі ми, коростя- . ві, і сили в нас мало, от що. А натура в нього старовинна, геройська, хіба йому таких треба, як ми? Учора, коли загруз я з возом у калюжі і він трощив мене пужалном і носаками і кричав, роззявивши рота, як лев, помітив я в його очах страждання, та таке палке, бездонно глибоченне, — куди там наше! І я подумав:
і тобі болить, проклятий, бідний чоловіче.
— Тихо. Пасімося мовчки. Ось його хлопець зоріє, — сказав Мурай, помітивши мене під копицею.
Від того часу я ні разу не вдарив коня. [...]
— Пустіть колядувать! — чую голос дівочий знадвору. Я — зирк у вікно: то не повний місяць із зоряного неба засвітив у хату перед Новим роком. У маленькім віконці, якраз проти печі, рожевіє на морозі дівоче лице.
— Пустіть колядувати?! — питається ще раз.


Олюднення тварин чи рослин, надання їм властивостей людського характеру, що в літературознавстві називається анімалізмом, глибоко укорінене
в українському фольклорі, особливо в казках. Нині цей засіб широко застосовується в мультфільмах.
До речі, О. Довженко першим в українському кіно використав мультиплікацію у фільмі «Арсенал».

 
— Співайте! — голосно одказує мати.
— Кому?
— Сашкові!
— «Молодець- Сашечко та по торгу ходив, святий вечір...» — заспівало зразу аж чотири дівки, і вже хто їх знає, чи то від морозу, чи такі дівчата і слова колядки у зимовий вечір, тільки спів лунає так дзвінко і гучно і світ став одразу такий урочистий, що в мене, малого, аж дух захопило. Притулившися на лавці край вікна під рушниками, щоб не помітили дівки, я весь обертаюся в слух. І вони тоді довго й повільно, ніби линули в безмежну далечінь часу, на сімсот, може, літ, виспівують мені талан. І ось, вслухаючись в чарівні слова, я починаю видіти: великий молодець, ходжу я по торгу з конем серед крамарів і купців. І мушу я ніби продати коня, бо слова мої співали так: «Ой коню, коню, ти порадо моя. Ой, порадь ти мене, та продам я тебе за малу ціну, за сто червінців». А кінь у яблуках, шия крута, червона стрічка в гриві, одспівує мені на вухо не продавати його і спогадати про себе. Я почуваю біля вуха його ніжні м'які губи, а слова коневі у дівчат такі, що повік пам'ятатиму: «Ой, чи ти не забув, як у війську був, як ми з тобою бились з ордою, да як же за нами турки влягали, ой, да не самі турки, пополам з татарами. Да догнали ж бо нас аж на тихий Дунай, до крутого берега, — святий вечір...»
Що ж мені робити? Вже коні ворожі іржуть на Дунаї і ворожі стріли піють недолю мені. Тоді, розкривши широко очі, я почуваю, ніби якась сила піднімає мене з лави і виносить з хати прямо на коня, і тут кінь мій скочив, «Дунай перескочив, да Дунай перескочив, копита не вмочив, і ні шаблі кінця, ні мене, молодця, — святий вечір...» [...]
Потім мене переносили вже зовсім сонного на піч. Там я і засинав на житі серед пісень, міцно обнімаючи за шию свого яблукатого коня. Там я давав собі слово ніколи не продавати його ні за які скарби. Так і не продав я його по сей день. Ой коню, коню, не продам я тебе. Як би часом не було мені трудно, як турки й татарове не обступали на торгу мене, не розлучуся з тобою ні за яку ціну. [...]


Зауваж
Малий Сашко має багату художню уяву. У його свідомості переплітаються, як оті рослини в маминому городі, реальне та уявне, своєю фантазією він домислює себе в тій чи іншій ситуації: то «поверженим з небес маленьким ангелом», то чародієм, що на його бажання, як від чарівної палички, скидається риба в Десні, то хоробрим воїном, що бився з турками і татарами і не зрадив своєї віри та коня свого.



Минули трохи згодом косовиця й жнива. Поспіли груші й яблука на Спаса. Малина й вишні одійшли давно. Штани мені пошили нові, довгі і повели до школи.
Учитель Леонтій Созонович Опанасенко, старий уже, нервовий і сердитий, очевидно, чоловік, носив золоті ґудзики й кокарду. Він здавався мені величезним паном, не меншим од справника чи судді. На зріст він був вищий од батька, що також надавало йому грізної сили.
— Зто твой? — спитав він батька, зиркнувши на мене з-під окулярів утомленими очима.
— Так, звиніть, се мій хлопець, чи, сказати б, ребя-тьонок меншенький, — відповів батько тихим чужим голосом, смиренним, як у церкві.
— А как зовут?
— Сашко.
— Тебя не спрашиваю. Пускай сам ответит, — сказав тоном слідчого учитель і знову прохромив мене своїм сірим оком.
Я мовчав. Навіть батько і той якось трохи злякавсь. -Ну?
Я вчепився одною рукою в батькові штани, другою за шапку і хотів був сказати своє ім'я, та голосу не стало. Рот спустів і висох.
— Как? — нахмурився вчитель.
— Сашко, — прошелестів я.
— Александр! — гукнув учитель і невдоволено глянув на батька. Потім знов перевів на мене очі і поставив мені саме безглузде і дурне запитання, яке тільки міг придумати народний учитель:
— А как зовут твоего отца?
— Батько.
— Знаю, что батько. Зовут как?!
Ну, що ви скажете? Ми глянули з батьком один на одного і зразу догадались, що діло наше програне. Проте в батька була ще, певно, якась крихітка надії:
— Ну, скажи, синку, як мене звуть. Кажи-бо, не бійся, ну!
Я одчайдушно закрутив головою і так круто одвернувсь, що трохи не впав, коли б не вдержався рукою за батькові штани. Якась нудьга підступила мені до горла. І так мені стало погано, погано.
— Ну, кажи-бо, не крутись. Чого мовчиш, ну? — Батько хотів підказати мені своє ім'я, та, видно, теж посоромивсь. — Не скаже, звиняйте, малий ще. Соромиться.
— Не развитый! — промовив нерозумний учитель. Ми з батьком пішли геть.


Зауваж
Якою мовою спілкується вчитель із Сашком. Чому? А якою мовою спілкувалися в родині Довженків?


Було це в далекі старі часи. Тоді ще не знав я, що все проходить, все минає, забувається й губиться в невпинній зміні годин, що всі наші пригоди і вчинки течуть, як вода, між берегами часу. Тому душевні страждання мої були безмірні. [...]

А чи не занадто вже я славословлю старих своїх коней, і село, і стару свою хату? Чи не помиляюсь я в спогадах і почуттях?
Ні. Я не приверженець ні старого села, ні старих людей, ні старовини в цілому. Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм. Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої пив колись воду, і до моєї білої привітної хатини і посилаю їм у далеке минуле своє благословення, я роблю ту лише «помилку», яку роблять і робитимуть, скільки й світ стоятиме, душі народні живі всіх епох і народів, згадуючи про незабутні чари дитинства. Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнавання, всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну. Сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та отроцтва, нічого не бачить вона дорогого, небуденного, ніщо не гріє її, не будить радості ані людяного суму. Безбарвна людина ота, яку посаду не посідала б вона, і труд її, не зігрітий теплим промінням часу, безбарвний.
Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє. Чому ж я мушу зневажати все минуле? Невже для того, щоб навчити онуків ненавидіти колись дороге іі святе моє сучасне, що стане теж для них колись мппу-л им...
Було в минулому житті моїх батьків багато неладу, плачу, темряви іі жалю. Неясні надії іі марні сподівання знаходили собі могилу в горілці іі сварах. А найбільш, чого їм відпустила доля, — роботи, тяжкої праці. Всі прожили свій вік нещасливо, кожен по-своєму — і прадід, і дід, і батько з матір'ю. Так, ніби всі були народжені для любові і мали всі талант до неї. Таж, певно, не знайшли одне одного чи не доглянули, і гнів, і ненависть, які були огидні їм ціле життя, підкинула їм ворожка-чарівниця, і все життя облудні примари невпинно турбували їх і бентежили марно. І все життя їх було скорботним, як життя стародавніх. Воші не знали, як змінити його, і, віддаючи перевагу тому, чого не судила їм доба, не порадувались.
Тільки було це так давно, що майже все вже розтануло в далекім мареві часу, як сон, і потонуло. Одна лише Десна зосталася нетлінною у стомленій уяві. Свята, чиста ріка моїх дитячих незабутніх літ і мрій.
Нема тепер уже таких річок, як ти була колись, Десно, нема. Нема ні таємниць на річках, ні спокою. Ясно скрізь. Нема ні Бога, ані чорта, і жаль мене чомусь бере, що вже нема в річках русалок і водяних мірошників нема. Зате багато дачників тепер купається в трусах на зло робочим людям, в гарячий літній час і, очевидно, на досаду, бо чого ж мені й досі так соромно відпочивати там, де працюють люди?
Тоді Десна була глибокою і бистрою рікою. У ній тоді ще не купавсь ніхто, і на пісках її майже ніхто ще не валявся голий. Ще ніколи було усім. Були ми всі тоді трудящі чи малі. Дівчата не купались навіть у свято, соромлячись скидати сорочки. Чоловікам із давніх-давен не личило купатись за звичаєм. Жінки ж боялися водою змить здоров'я. Купались тільки ми, малі. Була тоді ще дівкою Десна, а я — здивованим маленьким хлопчиком із широко розкритими зеленими очима.
Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя.
Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м'яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах.


Довженкова мова — це не що інше, як поезія в прозі. Яка ж бо вона справді точена і, сказати більше, витончена! Фрази сповнені особливого чару, вони небагатослівні, мелодійні, у них часто відчувається відгомін народної пісні, колядки або казки чи легенди.


Відтворюємо прочитане
1. Яку картину описує О. Довженко на початку кіноповісті?
2. Що найбільше у світі любила робити мати Сашка?
3. Назви мешканців рослинного царства на Довженковім городі. А що з цих рослин вирощує твоя родина? Чи маєш ти улюблену рослину?
4. Яку книжку любив читати дід? Яке враження, які думки це викликало в Сашковій уяві?
5. Що повисмикував у городі малий Сашко? Чому вчасно не зупинився чинити шкоду?
6. Яка трагедія сталася в родині Довженків? Що про це говорили люди? Скільки тоді було років Сашкові?
7. Що, як пише митець, було в батька некрасиве? Кого, за словами письменника, можна було писати з образу батька?
8. Який героїчний вчинок вдалося здійснити малому Сашкові навесні?
9. Які коні були в родині Довженків? Назви їхні клички.
10. Яким чином на березі поліської річки з'явився лев?
11. Що виспівували колядники малому Сашкові?

Аналізуємо зміст і особливості художнього твору
12. Яким словом називає О. Довженко свою матір на початку твору? Як це її характеризує?
13. З ким порівнює письменник свого діда? Чим викликане таке порівняння?
14. Чому, на твою думку, мати ненавиділа діда і вважала його за чорнокнижника?
15. Як ти оцінюєш учинок Сашка посадити назад усю недозрілу моркву? Чи можемо ми говорити про кмітливість хлопчика?
16. Як, по-твоєму, варто розцінювати прокльони баби Марусини? Знайди в тексті фрагмент, у якому про це пише сам О. Довженко.
17. Якими рисами наділяє письменник свого батька? Свою відповідь обґрунтуй рядками з тексту.
18. Як письменник розповідає про коней? Чи не здаються тобі їхні характеристики схожими на людські («були часом хитрі й недобрі коні...»)? Чим це можна пояснити?
19. Від імені кого ведеться розповідь у кіноповісті? Чи випадкове таке переплетіння?

Творчо мислимо
20. Обміркуй, що викликало в письменника спогади про часи давно минулого дитинства.
21. Опиши, якої вдачі був дід О. Довженка Семен. Свої думки проілюструй рядками з твору.
22. Перекажи, яка пригода трапилася з малим Сашком, коли одного разу, тікаючи від дідового кашлю, він забрів до городу.
23. Пофантазуй, який заповіт міг би дати батько Олександрові Довженку. Чи збігалися б його настанови з повчаннями ваших батьків?
24. Поясни, як ти розумієш вислів письменника «жили ми в повній гармонії з силами природи».
25. Чи доводилося тобі часом спостерігати за кіньми? Поділися своїми враженнями від спілкування з цими тваринами. Можливо, твої думки перегукуються з підслуханою Сашком розмовою двох коней.
26. Прокоментуй переплетіння реального й уявного у творі. Що воно засвідчує і як характеризує образ малого Сашка?
27. Розкажи, як письменник ставився до природи, якщо у творі бджоли так само працелюбні й заклопотані, як і його батьки; коні такі ж нещасливі, як і їхній господар.
28. Зауваж, річку свого дитинства Олександр Петрович назвав не чарівною, а зачарованою. Хто ж зачарував її? Безперечно, сам автор, який безмежно любив рідний край, його людей і природу. А чи причарувала тебе ця повість? Чим саме?

Виконуємо домашнє завдання
29. З'ясуй тлумачення слова «епіграф». Запиши його в робочий зошит.
30. Напиши твір на тему: «Співець краси, природи і людини». Використай у ньому епіграф:
Хлопчик, зачарований Десною, Виріс, щоб усіх нас чарувать. Щоб усе, що в думі, в серці, в мислі Визріло з дитячих давніх літ, Повернуть народові, як пісню, Як надії слово, мрії зліт.
Петро Дорошенко

Перевіряємо себе

• Я знаю найголовніші факти з біографії О. Довженка.
• Я вмію виразно і вдумливо читати найяскравіші фрагменти з кіноповісті «Зачарована Десна».
• Я можу розповідати про родину Сашка, про колядників, коней, історію з левом, коментувати поєднання у творі реального та уявного.
• Я можу знаходити в тексті твору описи вражень малого Сашка про довкілля, коментувати їх, проводити власні спостереження навколишнього світу й описувати їх.
• Я знаю, що таке кіноповість.


Українська література. 6 клас. Авраменко О.М., Шабельникова Л.П.
Вислано читачами інтернет-сайту.


Повний перелік тем по класам, календарний план згідно шкільної програми з української літератури, курси та завдання з української літератури 6 клас

Зміст уроку
1236084776 kr.jpg конспект уроку і опорний каркас                      
1236084776 kr.jpg презентація уроку 
1236084776 kr.jpg акселеративні методи та інтерактивні технології
1236084776 kr.jpg закриті вправи (тільки для використання вчителями)
1236084776 kr.jpg оцінювання 

Практика
1236084776 kr.jpg задачі та вправи,самоперевірка 
1236084776 kr.jpg практикуми, лабораторні, кейси
1236084776 kr.jpg рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
1236084776 kr.jpg домашнє завдання 

Ілюстрації
1236084776 kr.jpg ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
1236084776 kr.jpg реферати
1236084776 kr.jpg фішки для допитливих
1236084776 kr.jpg шпаргалки
1236084776 kr.jpg гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
1236084776 kr.jpg зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
1236084776 kr.jpg підручники основні і допоміжні 
1236084776 kr.jpg тематичні свята, девізи 
1236084776 kr.jpg статті 
1236084776 kr.jpg національні особливості
1236084776 kr.jpg словник термінів                          
1236084776 kr.jpg інше 

Тільки для вчителів
1236084776 kr.jpg ідеальні уроки 
1236084776 kr.jpg календарний план на рік 
1236084776 kr.jpg методичні рекомендації 
1236084776 kr.jpg програми
1236084776 kr.jpg обговорення


Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.