Гіпермаркет Знань>>Українська література>>Українська література 8 клас>>Українська література: Осип Назарук «Роксоляна»

ОСИП НАЗАРУК (1883—1940)
Ніяка  влада  не родиться з ненависті. Всяка влада родиться з любові.
Осип Назарук

Осип Тадейович Назарук народився 31 січня 1883 року в місті Бучач (нині Тернопільська область). Здобував освіту в Бучацькій та ще кількох гімназіях. Вивчав право у Львівському та Віденському університетах. Його покликанням зі студентських років стала політика. Тоді ж виявилися і публіцистичні здібності юнака.
Коли почалася Перша світова війна, Осип Назарук тісно пов'язав свою долю з організацією Українських Січових Стрільців, став літописцем того воєнного часу, подвигів і трагічної долі стрілецтва. Був одним із організаторів «Пресової квартири» УСС1.
У 1916 році у Львові вийшла друком праця Назарука «Слідами Українських Січових Стрільців», а у Відні цього ж року побачила світ його книжка «Над Золотою Липою». Донині ці видання залишаються одним з найважливіших джерел вивчення історії УСС.
Письменника постійно вабила історична тематика. Найбільше його увагу привернули дві постаті минулого — князь Ярослав Осмомисл та Роксолана, а також доба монгольських набігів на Русь-Україну.
У 1918 році було опубліковано першу повість митця «Князь Ярослав Осмомисл». Літературні критики відгукнулися на неї по-різному: дехто схвально або й захоплено, дехто гостро, негативно. Полеміка між ними не припинялася кілька років, а тим часом читачі активно купували повість, і почали вивчати у школах. У цей період Назарук написав ще дві повісті —  «Проти орд  Чингісхана»  та  «Роксоляна»,
однак видати їх не вдалося: на заваді став буревій політичних і воєнних подій, що охопив Україну.
Коли Галичина опинилась під гнітом панської Польщі, Осип Назарук у 1920 році емігрував до Відня, а влітку 1922 року виїхав до Канади, через рік — до СІЛА і змушений був залишитися жити за океаном упродовж деякого часу.
Повернувшись до Львова, Осип Назарук з 1928 року почав редагувати газету «Нова зоря», друкував статті у львівських журналах.
1930 року побачила світ його доопрацьована історична повість «Роксоляна: Жінка халіфа2 й падишаха Сулеймана Великого, завойовника і законодавця».
Помер Осип Назарук 31 березня 1940 року в Кракові, куди виїхав перед вступом радянських військ до Львова. Чимало з того, що він написав, залишилося в рукописах... Але й твори, що побачили світ, чекала сумна доля. 1939 року книги письменника були вилучені з усіх радянських бібліотек і зараховані до категорії націоналістичних, а ім'я його зникло з історії літератури. Нині твори Осипа Назарука друкуються на Батьківщині митця і повертаються до українського читача.

1.    Коли і де народився Осип Назарук? Які здібності виявив у студентські роки?
2.    Визначте   тематику   творів      письменника.   Як   зустріли критики і читачі вихід повісті Осипа Назарука «Князь Ярослав Осмомисл»?
3.    Де і коли вийшла друком повість «Роксоляна»?
4.    Чому Осип Назарук змушений був емігрувати за океан?
5.    Поясніть зміст епіграфа, поданого до біографії письменника.

Події історичної доби XVI століття
В основу повісті Осипа Назарука «Роксоляна» лягли історичні події першої половини XVI століття, пов'язані з Діяльністю Сулеймана II Великого-Пишного (1520—1566), одного з наймогутніших правителів Османської імперії, та української дівчини Насті Лісовської з Рогатина, яка, потрапивши у 1520 році в полон до татар, стала дружиною турецького султана. Настя відома у всьому світі як Роксолана — жінка з Русі. Протягом сорока років вона брала активну участь у політичному житті Османської імперії, прагнула захистити український народ.
Починається повість весіллям в Рогатині: львівський купець Дропан хоче оженити єдиного сина Степана з дочкою рогатинського священика Луки Лісовського Настею. Проте весільна радість була перервана несподіваним нападом татар на село. Дізнаєтеся більше про ці та інші події далекого минулого, коли прочитаєте повість Осипа Назарука.

РОКСОЛЯНА
(Уривки)
І. Страшне весілля

Не знаєш ранком,

Що буде вечерком.
(Народна приповідка)

Було то в гарячий літній вечір 1518 року.
Золота велика звізда дня помалу заходила в найбільший став Поділля, що в блискучім озері світла лагідно шелестів м'якими хвилями води. Вона мов цариця лагодилася до сну на своїм м'якім пурпуровім ложі. За ставом видніли темні окопи й білі стіни Рогатина та спокійна лента тихої річки Липи1.
В такий час із-за синьої смуги лісу показалися чотири вози на порошнім шляху, що провадив зі Львова до Рогатина. На них їхали весільні гості. То старий Дропан, львівський купець, їхав з сім'єю в Рогатин женити свого одинака Степана з дочкою отця Луки Лісовського, пароха2 при церкві Святого Духа' У передмісті Рогатина.
Молодий Степан Дропан, що вже від двох літ любився з Настунею Лісовською, не пам'ятався з весільної радості...
...Немов червоний пожар обняв сад і церковцю Святого Духа, що й досі стоїть на тім самім місці, і дім при ній, і тиху ленту Липи, і великий став, і лани золотої зрілої пшениці, що усміхалася до неба синіми квітами волошки й немов очікувала на серп. Всі присутні подивилися неспокійно на небо, лякаючись заграви. Але вона горіла на заході.
В кривавім блиску конаючого дня надходив молодий Степан Дропан зі своїм щастям у душі. Він очима живо шукав своєї Настуні. Знайшов її в садку, в товаристві двох подруг, дуже зацікавлену розмовою про щось.
—    Над чим так радите? — запитав весело, підбігаючи до своєї судженої.
—    Не скажемо! — відповіла за неї її подруга Ірина.
—    Завтра довідаєтесь! — докинула друга дівчина.
—    Та скажіть, скажіть,— просив м'яким голосом Степан. Нарешті    Настуня,    переглянувшись   очима   зі   своїми подругами,  втаємничила Степана:  Ірина замовила ворожку циганку, щоб перед тим вінчанням виворожила їй будучність!
—    Тільки батькові про це ні словечка, бо дуже гнівалися б! —сказала Настуня.
Степан прирік мовчати...
...Молодий Степан знайшов Настуню в крузі подруг, котрі товпилися на другім кінці подвір'я біля циганки, що хотіла ворожити молодій. Тітка Настуні гаряче противилася тому, кажучи, що перед самим весіллям не годиться. А Настуня весело напиралася, кажучи раз у раз:
—    Тіточко! Адже Бозя могутніший від ворожки!
—    Так, так! — підтягали за нею її подруги, а найбільше її приятелька Ірина.— Що Бозя дадуть, те й буде!
Степан сягнув у карман і знебачки1 сипнув на ворожку жменю Дрібних грошей. Се рішило справу. Настуня кинулася радісно до нього і взяла його за руку. А ворожка, що зараз визбирала часть грошей, вхопила її за ліву руку й почала вдивлятися в неї. Тітка вже не противилася, в напруженні очікуючи.
Ломаною бесідою почала циганка говорити, дивлячись то в обличчя, то в долоню Настуні:
—    Твоя чоловік багата, ах, яка багата. Дуже багата!..
—    Ото виворожила! — сказала одна з подруг.
—    Та все ми всі знаємо! — докинула друга і глянула на
Степана.
Він спустив очі й увесь запаленів. А ворожка говорила далі.
—    В перлах ходити будеш... І адамашки1 під ногами будещ мати, а горючий камінь у волоссю твоїм, а біленькі шовки на ніженьках твоїх,  а червона кровця на рученьках твоїх...Ладан у кімнатах твоїх... А їсти будеш дорогий цинамон, а пити будеш солодкі щербети... А мати будеш двох синів, як Єва... і два весілля, а одного мужа!..
—    Ха-ха-ха! — засміялися подруги.
—    Тіточко, тіточко! Аж два весілля і одного мужа! Як же се? Тітка Катерина відповіла: «От верзе!» Підняла праву руку над молодятами й поважно перехрестила їх. Степан весь час журився тим, відкіля він візьме аж таких багатств.
Циганка вдивлялася досі спокійно й немов з насолодою в біленьку рученьку Настуні. Нараз, немов збентежена сміхом дівчат, що перервали їй ворожіння, дуже споважніла й інакшим, суворішим тоном голосила свою ворожбу:
—    Далека дорога без мостів, без шляхів... По чорнобилю, по твердім корінню... де цвітуть шалвії і Божії ручки... де сон-
трава синіє... де горить горицвіт... де повзе перекотиполе...
Урвала, немов в екстазі, захлистуючись, як від води, і кинулася на землю збирати решту розсипаних грошей. Потім глянула глибоко в очі молодій і, навіть не звернувши уваги на Степана, поспішно відійшла. Оглянулася ще кілька разів за Настунею і зникла за ворітьми.
Всім зробилося по її відході якось ніяково. Стара тітка Катерина заговорила:
—    То, діти, всі так ворожать дівчатам перед вінчанням: що буде дуже багата, що поїде в далеку дорогу, що матиме синів, що буде їй і весело, і сумно от, як у житті буває.

Настя на те усміхнулася і притулилася до Степана...
А мала се бути остання ніч Настуні в її ріднім домі і — одна з останніх на рідній землі. Вона немов прочувала се. І якось докладно оглядала свою скромну дівочу кімнатку, одиноке вікно котрої виходило на луг над Липою. Переглянула ще раз свій шлюбний одяг і свої речі, які мала забрати до Львова...
Успокоїлася аж перед самим виходом з дому до церкви, коли вже була зовсім одягнена до шлюбу.
Вінчати молодят мав отець Іоан, стрик;) Настуні зі Львова.
Вже було з полудня як вийшли з дому й попрямували до церковці Святого Духа.
В хвилі, коли Настуня з дружбами станула на першім дерев'янім східці церкви, сталося щось страшне. Що саме сталося, в першій хвилі ніхто з учасників весілля не здавав собі справи. Вони тільки почули оподалік крики. Уривані, лроразливі1 крики.
Всі занепокоїлися й заметушилися. Та й почали інстинктивно оглядатися за місцем укриття. Втім скричав хтось:
—    Татаре йдуть!
—    Алла-гу! — залунали дикі крики вже на вулиці і з боків. Весілля  вмить  розлетілося  серед  страшного   переполоху. Кожний скакав, куди міг. Хто в сад, хто між будинки, хто в шуварі недалекої річки Липи.
Настуня вискочила з-поміж своїх дружбів і вхопилася за свого судженого. Хвильку обоє стояли перед отвореною й освітленою церквою, мов задеревілі. На хвильку пустилися йти в церкву, мов під опіку Святого Духа. А потому вибігли й пустилися бігти в сад.
Але вулиця вже була заповнена татарськими їздцями. Вони з диким криком перли наперед. Густі гриви й хвости їх коней досягали землі. Багато весільних гостей було вже в їх руках — на арканах. За садом теж видно було татар, що уганялися за поодинокими людьми то на конях, то пішки. Рев худоби долітав з цілого передмістя. Тут і там блимала пожежа. То татари підпалювали виграбовані доми передмість Рогатина.
Міста ще не мали в руках. Там лагодилися до оборони. Чути було грання труб і биття в дзвони, мов на пожар.
Під навалом жаху Настуня зомліла і в своїй білій шлюбній сукні з вінком на голові впала на порошній дорозі. А Степан прикляк біля неї... І світ затьмився обом.

II. Ой битим шляхом килиїмським, ой диким полем ординським...
Там в долині огні горять, Там татари полон ділять... Один полон з жіночками, Другий полон з дівочками...
(З народної пісні)
Настуня почула, як хлюпнули на неї студеної води. Пробудилася й відкрила очі...
Перша її думка була, що вона в руках татар — татарська бранка і що ті півдикі постаті з жовтаво-темними обличчями можуть з нею зробити, що хочуть.
Відвернула від них очі. Тепер побачила, що лежала на якійсь леваді, недалеко ліска. А біля неї лежало або куняло в отупінню багато молодих жінок і дівчат. Між ними пізнала кілька знайомих міщанських дівчат. Своєї подруги Ірини з Рогатина не бачила. Оподалік лежали й сиділи мужчини, пов'язані міцними мотузами й ременями. Відразу пізнала між ними свого Степана. Він вдивлявся в жіночий полон. Чула, що очима шукає її.
Рівночасно думала над тим, що сталося з її батьком і матір'ю, з її подругами, з її весіллям... Мала вражіння, що воно розбилося, як скло. Щезло, як сон...
Ранком, зі сходом сонця, рушив татарський табір разом з полоном у східнім напрямі...

Українських невільниць везуть у Крим, щоб продати їх на торгах. Настю Лісовську купує Ібрагім. Він віддає дівчину до школи невільниць у Кафі1, де вона вивчає Коран, але не цурається своєї віри.
Тим часом у Туреччині відбувається зміна влади. Після смерті султана Селіма на престол вступає у 1520 році Сулейман II, якого назвуть Великим. До нього в гарем потрапляє служницею Настя.

VIII. Служниця в султанській палаті
Любов перша — чаша запахущих квітів,

Любов друга — чаша з червоним вином,

Любов третя — чаша чорної отрути...
З сербської народної пісні
Не пам'ятала, як і куди йшла і як опинилася в невеличкім наріжнім будуарі2 гарему3, де в закратовані вікна заглядав синій, міцно пахучий боз4.
Серце в її грудях билося так сильно, що сперла знов руку на крату5 вікна.
Молодий Сулейман підійшов до неї і, взявши її за руку, повторив своє питання:
—    Як довго ти тут?
—    Три тижні,— відповіла майже нечутно...
Молодий Сулейман пустив її руку і запитав з притиском на кожнім слові:
—    Ти знаєш Коран?
—    Знаю,— відповіла вже трошки сміліше.— І знаю, що Коран у багатьох місцях поручає як богоугодне діло освободжування невольниць, а передовсім лагідність і доброту супроти них. І знаю, що ти наймогутніший сторож і виконавець приписів Пророка,— додала, незначно підводячи очі на моло-
дого султана Османів.
—    Хто вчив тебе Корану? — запитав.
—    Побожний учитель Абдуллаг у Кафі, в школі невольниць. Нехай Аллах Акбар дасть йому много добрих літ!
—    Він добре вчив тебе.
Обоє дивилися на себе, якби відкрили в сій палаті щось зовсім несподіване. Вона не сподівалася ніколи, що буде мати нагоду в чотири очі говорити з могутнім падишахом2 і може випросити у нього свобідний поворот до рідного краю. Чула всіми нервами, що ся молода людина здібна до благородних учинків. І вже ввижався їй у далекій мрії рідний Рогатин і церковця Святого Духа, і сад біля неї, і луги над Липою, і великі стави, і білий шлях до Львова...
А він не сподівався, що між невольницями одної зі своїх одалісок3 зустріне чужинку, яка кепською мовою, але зовсім влучно говоритиме про Коран і не схоче відразу кинутися йому до ніг — йому, наймогутнішому з султанів! Здавалося йому, що в її так скромно спущених оченятах замигтів відблиск гніву. На одну мить.
Взяв її знов за руку і сказав:
—    Чи ти віриш у Пророка?
—    Я християнка,— відповіла виминаючо, але доволі виразно. Усміхнувся, думаючи, що вже має перевагу над нею.
—    І як же ти можеш покликуватися на читанку Пророка, коли не віриш у нього?
—    Але ти віриш,— відповіла так природно й весело, що роззброїла його.—А ти тут рішаєш, не я,— додала.
—    Та й розумна ж ти! — сказав здивований Сулейман.— А звідки ти родом, як називаєшся і як сюди попала?
Скромно спустила очі й відповіла тихо:
—    Яз Червоної Руси. Твої люде називають мене Роксоляна Хуррем. Татари вивезли мене силою з дому батьків в день вінчання мого. І продали мене як невольницю, раз у Криму, а раз тут, на Авретбазарі.
—    Ти була вже жінкою другого? — запитав.
—    Ні,— відповіла.— В сам день вінчання вивезли мене. Молодий Сулейман хвилину боровся із собою. Потім взяв її за обидві ручки, подивився в очі й запитав:
—    ...Ти хотіла б, щоби твоїй волі підлягали всі палати мої. Правда?
—    Ні,— відповіла щиро, як дитина.— Не тільки палати, але й уся твоя земля — від тихого Дунаю до Базри і Багдаду, і до кам'яних могил фараонів, і по найдальші стійки твоїх військ і у пустинях. І не тільки земля, але й води, по котрих бушують розбишацькі судна.
Молодий падишах підняв голову, як лев, котрому на могутню гриву хоче сісти легка пташина. Так до нього не говорив ще ніхто! Був у найвищій мірі здивований і роззброєний. Тінь твердості зовсім щезла довкруги його уст. Велике зацікавлення сею молодою дівчиною, що так основно різнилася від усіх жінок в його гаремі, перемогло в нім усі інші почування. Пустив знов її руки і почав поводитися як супроти дівчини з найповажнішого дому.
—    Де тебе виховували? — запитав.
—    Вдома і два роки в Криму.
—    Чи ти, о Хуррем, знаєш, чого домагаєшся?
Мовчала. В тій хвилі чула, що звела першу боротьбу з могутнім падишахом, з десятим і найбільшим султаном Османів — і що тепер наступить кристалізування їх взаємин... Глибоко відчувала, що се не остання розмова з султаном.
А молодий Сулейман почав якимсь м'яким розмріяним тоном:
—    У старих книгах написано, що були могутні султанки, які по завзятих боях брали в підданство султанів. Але ти, о Хуррем, хотіла б мене взяти в підданство зовсім без бою!..
—    Без бою неможливо нікого взяти в підданство,— відповіла.
Довшу хвилю вдивлявся в її молоде інтелігентне личко. Потому сказав:
—    Так, маєш слушність. Чи ти, може, не виграла вже бою?..
Він приступив до вікна і схопив кілька разів запашного воздуху, як ранений.
Вона жіночим інстинктом відчула, що доволі глибоко загнала йому в нутро солодку, але затроєну стрілу першого враження симпатії і любові. І відчувала, що він зараз спробує виривати з серця ту стрілу...
По хвилі Сулейман сказав:
—    Ти завдала за весь час тільки одно питання, а я завдав тобі багато питань. Запитай мене ще за що... — й усміхнувся.
Настуня подивилася на нього уважно, чи не глумиться. Зміркувавши, що ні, спитала дуже поважно:
—    Чому ти маєш зачервонілі очі?
Такого питання  не сподівався від невольниці, з котрою вперше говорив. Бо звик його чути тільки від одної жінки -від своєї матері, коли вертав утомлений з нарад Високої Порти або з довгої їзди конем в часі вітру, або коли задовго читав книги, або звіти намісників.
Відповів з приємністю:
—    Сильніший кінь повинен більше тягнути...
IX. І зачалася боротьба невольниці з паном трьох частин світу
Вислід кожної боротьби непевний... Для того в жоднім положенні не трать надії, що виграєш.
Настуня пробудилася по короткім сні і скоро зірвалася з дивану. Хвилинку стояла перед ложем, протираючи очі, бо думала, що спить...
Над її ложем висіли прекрасні, дорогі котари... Відхилила їх... Вона була в величавій кімнаті, а не в спальні неволь-ниць... І ніхто не взивав її, щоб одягалася...
Ще раз кліпнула очима по міцнім сні і пригадала собі, з ким вчора говорила і як опісля сам Кизляр-ага1 запровадив її в отсі кімнати та призначив їй окрему прислугу. Чи все те дійсно сталося?..
Але якраз із-за котари сусідної кімнати виглянула одна з призначених їй білих невольниць і, низько кланяючись, запитала, чи Хатун хоче одягатися.
Кивнула несміло головою на знак згоди і не знала, що з собою почати. Миттю вступили в її спальню дві інші невольниці і глибоко склонилися. Одна з них запитала, чи Хатун хоче скупатися. Знов притакнула несміло, бо по тім як іще вчора сама послугувала, було їй прикро вживати послуги інших. її нові невольниці одягнули її тим часом і завели в гарну купальню.
Настя мовчки купалася, а серце її билося майже так, як учора, коли вперше побачила Сулеймана. По купелі завели її слуги в її одягальню, де побачила прекрасні посудини з дорогими парфумами, ще кращими, ніж були у її попередньої пані...
Деякі з тих парфум і квітів бачила у своєї колишньої пані, але не всі. Не знала, як забиратися до того всього, хоч недавно сама помагала при тім своїй пані. Слуги робили з нею, що хотіли. На всі їх питання лише потакувала.
Тільки при одяганню вже показувала, які одяги і яких красок хоче.
Відітхнула, коли скінчили її одягати і завели до їдальні, де вже був накритий столик для неї з різними присмаками й овочами. Сказала їм, щоб оставили її саму.
Оглянулася, впала на коліна й довго молилася. Щира молитва успокоїла її. Сіла до столу і несміло зачала куштувати присмаки з султанської кухні, думаючи про Сулеймана...
А молодий Сулейман встав з думкою про чужинку-неволь-ницю. Чогось подібного ще не переживав. У нім дріжали всі нерви.
Йому, панові трьох частин світу, оперлася його власна невольниця... І ще до того покликуючись на свою віру!.. Щось нечуване в його роді!..
Думки його бігали безладно. І всі кружляли коло тої невольниці, яку вчора перший раз побачив. Пробував відвернути від неї свої думки. Не міг. Раз у раз вертали.
Образ молодої чужинки таки стояв перед ним. Ось-ось стоїть, мов жива: волосся золотисте, очі легко сині, личко біле як сніг... таке лагідне, як у його матері, що все боїться за нього. Очі Сулеймана почервоніли ще більше, ніж вчора.
Здригнувся. Він ще не зустрічав у своїм житті жінки, котра більше пригадувала б йому матір, ніж ся невольниця. Вже був певний, що вона й тільки вона потрапить виступити супроти нього так само лагідно й так само твердо, як його мати, котра одинока говорила йому одверто правду в очі, коли стрілив якогось бика без пороху.
А серед вічних підхлібств і подиву остре слово матері було йому таке приємне, як разовий хліб голодному. Був зовсім певний, що і ся невольниця скаже йому те саме, як тільки візьме її за жінку... Встав і підійшов до вікна.
Парк цвів. І в душі Султана розцвітала друга — міцна любов. Відчував се глибоко і ще раз пробував з'ясувати собі, чим його властиво взяла за серце та чужинка з далекої країни, якої перед тим не бачив. Ще раз і ще раз уявляв собі її. Мала біле, як квіт ясмину1, личко і великий спокій у нім, і великі очі. А говорила так спокійно і розумно, якби належала до найвище освічених улемів ісламу. Так бодай здавалося йому...
Нараз заворушилася в нім думка, від якої засоромився. Вона була вже в нім вчора, але якась півсвідома. Щойно тепер остро проявилася в нім і нагло заволоділа всім його єством і чувством, перейшла як тепло-горяча хвиля по його чолі, обличчю, грудях, руках і ногах. Йому зробилося від неї так гаряче, що аж отворив уста...
Нервозно плеснув у долоні. До кімнати вступив німий невольник.
—    Покликати Кизляр-агу!
Безмежно довгим видався йому час, заки прийшов найвищий достойник гарему. Він уважно подивився на змінене обличчя падишаха і низько склонився, майже дотинаючи чолом долівки.
—    Де єсть невольниця, з котрою я вчора говорив? — запитав султан, пробуючи надати собі байдужний вигляд, хоч чув, що не стає йому віддиху.
—    Благословенна Роксоляна  Хуррем,  як  велить старий звичай, відокремлена була зараз по виході з наріжного будуару й одержала окремих невольниць і євнухів. Тепер одягається в новий одяг і виглядає, як сонце у квітах ясмину,-   відповів достойник, котрий зміркував, що молодий султан опанований вже пристрастю до нової жінки,..
Нараз прийшла йому до голови щаслива думка. І він сказав:
—    Нехай прийде до мене Мугієддін!
Кизляр-ага низько склонився й опустив кімнату. Заки дійшов до будинку улемів, знали вже всі в палаті, що першою в цілім гаремі стає бліда чужинка, невольниця Хуррем. ї зашипіла ненависть по коридорах, кімнатах і парках, як ядовита гадина, що сунеться по чудових квітах.
Султанові здавалося, що час задержався2, хоч клепсидра3 на його столі пересипала без упину золотий пісок як завше.
Нарешті вступив до кімнати султана старий Мугієддін і привітав його словами:
—    Сторожеві Корану, десятому Султанові Османів благосло-
венство і поклін від Колегії улемів, імамів і хатібів.
Молодий Сулейман рухом руки подякував за привіт, сів на шовкову подушку й дав знак старому священикові, що може також сісти. Тричі склонився старий Мугієддін перед заступником Пророка, дякуючи за велику честь, і сів на нижче місце обличчям до халіфа.
Сулейман почав відразу, без ніякого вступу:
—    Маю до тебе довір'я і хочу ради твоєї в такій справі: моє серце полонила християнська невольниця великої краси і розуму. Як найвищий сторож Корану не хочу переступати святих постанов його і силою брати невольницю... Освіти її серце правдивою вірою Пророка!
Старий Мугієддін, що любив Сулеймана більше, ніж рідного сина, задумався і так глибоко опустив голову, що аж біла борода його оперлася на долівку. По хвилі сказав:
—    Ти найбільша надія Османів, і сонця твого щастя ніщо не повинно затемнити! Але якраз тому я не можу зробити тобі того, що спробував би зробити кожному іншому правовірному...
—    А в кого ж ти радиш мені просити сеї прислуги?
—    Віддай сю справу Колегії улемів.
—    Ні. Се мені задовго тривало б,— відповів нетерпеливо. Старий Мугієддін знов помовчав. Потому зачав непевним голосом:
—    То, може, уповажниш мене говорити в тій справі з християнським патріархом...
—    З християнським патріархом? Чей же він не навертатиме християнки на іслам! — сказав молодий султан з найвищим здивуванням.
—    Сам не буде. А може знайти такого, що може се лучше зробити, ніж наші улеми. Не забувай, падишаху, що Аллах віддав тобі владу над ними і що вони, може, посвятять одну душу для ласкавості серця твого...
Ще того ж дня вернув до султана Мугієддін.
—    Що сказав християнський патріарх? — запитав султан.
—    Відмовив,— відповів спокійно Мугієддін.
Султан скипів. Обличчя мав спокійне, але під очима дрижали м'язи. Запримітив се старими очима Мугієддін і сказав помалу, слово за словом важачи, мов на вазі.
—    То моя рада була зла, не його рішення. Нехай же твоє рішення не буде менше справедливе, ніж його. Не забудь, о могутній, що боротьба з жінкою не виграється насильством. Я передумав дорогою відповідь патріарха і всі наслідки її. Та й кажу тобі по щирості серця свого: ніколи не прихилиться до тебе серце тої
невірної, не змінить вона щиро віри своєї, коли б ти із-за неї покарав християнського патріарха. Силою з жінкою не виграєш справи.
Султан помалу охолонув. По хвилі запитав:
—    Отож, що тепер радиш робити?
—    Заки я був у патріарха, улеми знайшли вже колишнього їх монаха і то з землі Роксоляни, що втік з монастиря і прийняв віру Магомета. Я ніколи не дивився добрим оком на таких людей, але тут він може зробити прислугу тобі. Іншого способу не бачу. Коли дозволиш, він іще сьогодні може говорити з тою невольницею.
—    Роби, що уважаєш! — відповів коротко Сулейман і додав:
— Освоєними соколами ловлять соколів диких.
Ще того ж дня сталася в султанській палаті подія, якої не було, відколи в ній засіли предки Сулеймана: до гарему падишаха впровадив за його дозволом сам Кизляр-ага колишнього монаха й завів його до кімнат молодої Хуррем. І зоставив його сам на сам з нею, тільки поставив сторожу з чорних євнухів під дверми.
Настуня, хоч знала строгі закони гарему, майже не здивувалася тим, що до неї допустили чужого мужчину.
Відчула, що він приходить у зв'язку з султаном. Але в якім? Сего не могла додумати, хоч з найбільшою увагою вдивлялася в обличчя гостя.
Була се людина літ понад 50, з хитрим виразом, який мають звичайно всі відступники.
Поблагословив її знаком хреста і, завагавшися ще хвильку, заговорив рідною мовою Настуні:
—    Дитино! Я колишній монах, приходжу до тебе в справі дуже важній для всіх християн і для тебе...
Се так вразило Настуню, що вона стала як непритомна...
—    Ви з мого рідного краю?! — запитала Настя, а сльози, як горох, пустилися їй з очей.
—    Так, дитинко, так,— відповів гість.
—    Ви давно з дому?
—    Моїм домом, дитино, була монастирська келія,— відповів поважно.— А там, де ми родилися, був я давно-давно.
Настуня посмутніла. А він сказав до неї лагідним тоном:
—    Але я приходжу до тебе, дитино, в справі, близькій також
нашій рідній землі, дуже близькій, хоч виглядає далекою.
Дівчина вся перемінилася в слух. Правда, від хвилі розмови з падишахом почувалася могутнішою, ніж була перед тим. Одначе все-таки не розуміла, як вона, бідна невольниця, замкнена в клітці птичка, може помогти рідному краєві, з котрого вийшла, й народові, котрий мучився там. Адже не могли на се порадити ні її батько, ні стрий, ні інші розумні люде. А що ж могла порадити чи помогти вона? Була дуже цікава. Вже добре розуміла, що в'яжеться се з залицянням султана. Але яким способом можна з того залицяння дати щось доброго людям під Рогатином і Львовом — сього не бачила...
—    Знаю, знаю,—  крикнула несподівано і вискочила, як людина, що нагло наткнеться на блискучий скарб, оточений гаддям. Вона в тій хвилі відчувала, що провадить не тільки ду. же тяжку боротьбу з паном трьох частин світу, але ще тяжчу боротьбу з собою. Відчувала, що боротьба з могутнім падишахом зарисовується на тлі ще більшої боротьби — в її власнім нутрі так, як зарисовується велика битва військ на полях, де в землі бореться за своє існування страшним, невблагальним боєм кожний корінець і кожна стеблинка...
Пригадала собі, що чула ще в Кафі: колишні власники неволь-ниць, коли продадуть їх до високих домів, ждуть на місці місяць або і два. І потому через євнухів бачаться зі своїми колишніми невольницями, вивідують у них про відносини в тих домах...
Певно, і до мене прийдуть, подумала. Адже вищого дому, як сей, нема тут ніде. Була цікава, чого від неї схочуть.
Прийшовши до себе, підійшла до вікна, відітхнула свобідніше й сіла на шовковій подушці дивану, показавши гостеві місце оиодалік.
Він розумів, що тепер почнеться його найтяжче завдання: зломити в душі людини святу форму її. Бо не суть думки, а форма найміцніше опановує душу чоловіка.
Се завдання було для колишнього отця Івана тим важче, що й він сам не порвав зовсім з формою, яку мав у ній порвати. Його весь час мучив гріх відступництва.
Ясно розумів, що тут найслабше місце, на якім може заломитися все діло. Відітхнув, перехрестився й почав:
...Мати Божа Воротарниця в Іверській іконі на Святім Афоні сходить з-понад брами на стежки колючі, на шляхи роз-стайні, на кам'яні дороги... Йде босими ногами по гострім камінню, по твердім корінню й шукає при стежинках зламаних рослинок, шукає ранених звірят, шукає горя в людській душі... І як іде розбійник з ножем у халяві, і як іде убивця з кривавими руками, і як іде зрадник правдивої справи,— вдається з ним в розмову і прощає йому, як тільки в нім відчує жаль за гріхи...
Молода невольниця, спочатку дуже заслухана в бесіду колишнього монаха, перервала:
—    Чи всі гріхи людські прощає Мати Божа Воротарниця?
—    Ні, не всі, дитино. Є один гріх, якого не прощає навіть Мати Божа Воротарниця в Іверській іконі на Святім Афоні.
—    А який це гріх?
—    Се гріх супроти мужа.
—    Хто ж його прощає?
—    Прощає церква Божа по словам Христовим.
Думка молодої невольниці випрямилася як струна и інстинктом дійшла таємниці вивищення церкви над земними справами.
—    Значить, хтось хоче мене так прив'язати до Сулеймана,
щоб опісля тільки він мав владу наді мною,— сказала собі.
Сама не знала, відки та сміла думка взялася у неї. Чула тільки, що відбудеться завзята боротьба між нею і кимсь іншим, хоч сильним, але укритим. Якийсь глум вибухав з глибини її душі й вона відповіла:
—    А я знаю один гріх, якого не сміє простити навіть церква Божа.
—    Ні, моя дитино! Церква має владу прощати всі гріхи.
—    А чи ти, мій отче, простив би в ріднім краю, де вороги так нищать правовірний люд, зраду нашій церкві, так тяжко гоненій? Коли Мати Божа Воротарниця в Іверській іконі наСвятім Афоні не прощає зради лишень супроти одної людини, то як же могла би простити зраду супроти костей цілих поколінь і церкви Сина Свого?..
Колишній монах зблід. Одиноке слабе місце мав у своїй душі, коли йшов до сеї дівчини. І якраз те місце відчула вона невинною душею. Зразу хотів пояснити їй, що церква все прощає, коли бачить покаяння і щирий жаль людини. Але не міг отворити уст, такий став пригноблений при молодій дівчині. І сидів мовчки.
Мовчанку перервала вона:
—    Я сама поїду молитися Божій Матері в Іверській іконі на Святім Афонії..
Не пробував їй пояснити, що се недопустима річ, бо ще прапрадід теперішного султана Магомет прирік на просьбу свято-афонських монахів не допускати жінок на Святий Афон. І від того часу се султанське приречення не було ніколи зламане так само, як придержувалися його перед тим і християнські царі від часів Константина.
Думав над тим, чи не захиталося щось у тій дівчині. Чого вона захотіла їхати на прощу до всепрощаючої Матері Божої Воротарниці в Іверській іконі на Святім Афоні?..
А в душі Настуні виростало, як горючий корч, ясне бажання піти на прощу до Богоматері в Іверській іконі на Святім Афоні. Піти і висповідатися зі своїх спокус і просити поради...

1.    Розкажіть, якими подіями розпочинається повість.
2.    Як ви думаєте, з якою метою автор увів у текст епізод з ворожкою? Як реагують на її пророцтва Степан і Настуня?
3.    Знайдіть у тексті опис дикої навали татарської орди. Виділіть її    у ньому художні деталі.
4.    Які риси характеру виявила Настуня при першій зустрічі з Сулейманом? Чим вона зацікавила султана? Використовуючи цитати  з тексту,  доведіть,  що раптове  кохання  виявилося взаємним.
5.    Знайдіть у тексті повісті порівняння і метафори, які характеризують ставлення султанського оточення до Роксоляни.
6.    Як ви думаєте, з якою метою колишній монах, що прийняв мусульманську віру, розповідає Роксоляні про ікону Матері Божої на Афоні? Яку роль відіграє цей епізод у розвитку сюжету повісті?
7.    Чому головна героїня повісті вирішила піти на прощу до Богоматері на Святім Афоні?
8.    Прокоментуйте епіграфи до розділів повісті. Яку роль вони відіграють?

X. В парку Ільдіз-кіоску
Дивний єсть зв'язок мужчини з жінкою, а ім'я йому таємниця. Глибінь тої таємниці пізнала тільки церква. І тому — не розв'язує її та й називає тайною.
Молодий Сулейман спробував ще раз освободити свої почування й думки від чару блідої дівчини. Перейшовся по іншім крилі і відвідав свою першу жінку. Успокоївся.
Але як тільки зголосився Мугієддін зі своїх звітом у дорученій йому справі, Сулейман знов занепокоївся... Що приносить йому старий приятель?..
Мугієддін докладно переповів султанові все, що довідався від колишнього монаха...
Вже на коридорах, якими йшов до кімнат Ель Хуррем, зауважив, що служниці й євнухи дивляться на нього зовсім інакше, ніж дивилися досі: з якоюсь більш напруженою увагою й надзвичайною цікавістю...
Вступив молодечим кроком. І тихо став майже біля самих дверей ясно освітленої кімнати Ель Хуррем.
Його любка ждала на нього стоячи. Але була се рішучо вже не та сама дівчина, з котрою недавно говорив. Так змінилася...
Першим, дуже сильним його враженням був її поклін -рівний, спокійний і поважний. Так здоровила тільки одна особа, яку досі знав: його молода ще мати, яку султан дуже шанував. Мимохіть порівняв їх знов у душі. І знов здавалося йому, що вона має в собі щось подібне до його матері.
Другим сильним враженням був одяг Ель Хуррем... Виглядала в тім одязі, як правдива султанка...
Але найбільше враження робила вона сама: її великі спокійні очі й обличчя, і ціла постава. Щось тепле й дуже живе било з її спокійного обличчя. З очей видніла якась думка, що так оживляла її личко, як горючий камінь оживляв її турецький тюрбан. Молодий султан відчув інстинктом любові, що то нова думка відродила її...
—    Чи се, може, початок любові, любові до мене? — подумав на хвильку. І дрож перейшла його тілом, як електрична струя.- Почувся більшим і сильнішим, мовби щось доповнило його силу. Подібне враження мав тільки в кімнаті своєї матері. Але се було сильніше, приємніше й мало в собі щось, що непокоїло його душу — можністю утрати...
Пригадалися йому слова досвідченого Кизляр-аги, що благословенна Хуррем виглядає в новім одязі, як рожеве сонце у квітах ясмину. Був йому вдячний за таку оцінку своєї любки. Так, вона дійсно виглядала, як ніжно-рожеве сонце... Вона весь час мала скромно спущені очі. Не оглядала його, бо не потребувала: інстинктом жінки чула, що діється в нім. Спокійно ждала, що скаже.
Молодий Сулейман, опанувавши перші враження, промовив:
—    Ти зібрана на вихід?
—    Так. Може, підемо в парк?..
В цілім величезнім палаці падишаха не було вже нікого, хто не знав би, що буде нова султанка Місафір, наймогутніша зі всіх.
Опустивши палату, почулася молода невольниця свобід-нішою у великім парку, що доходив аж до моря. Розуміла, що тепер розіграється гра, яка вирішить те, чи вона лишиться невольницею, чи стане наймогутнішою царицею світу...
Сулейман відхилив її плащ і взяв за руку. По хвилі запитав:
—    Скажи мені, Ель Хуррем, що ти робила б, якби сповнилося твоє бажання і твоїй волі підлягала би вся моя земля від тихого Дунаю до Багдаду, від кам'яних могил фараонів і до найдальших стійок моїх військ у пустинях...
Подумала хвилю і сказала:
—    Я будувала б, багато будувала б!
—    Що ж ти будувала б? — запитав з тим більшим зацікавленням, що досі ні одна з його жінок не висказала подібного бажання.
Відповіла поважно, але так приязно, якби вже просила його дати фонди на ті будови:
—    Наперед збудувала б я велику імарет1. Бо не можу думати про те, як убогі ходять голодні й не мають ні чим, ні де заспокоїти голоду свого.
Став здивований. Вона виростала в його очах на дійсну султанку.
—    А потому? — запитав.
—    Потому наказала б я збудувати велику дарешшіфу.
—    Дуже гарно, Ель Хуррем! А потому?
—    А потому караван-сарай1 для подорожніх і чужинців...Останнє слово виповіла майже нечутно. Але тим краще увійшло воно в душу великого султана. Був захоплений.
—    Ти маєш не тільки великий розум, але й дуже добре серце, що не забуваєш людей з країни, з котрої походиш. І що ж ти будувала б далі? Султанська скарбниця ще тим не дуже була б нарушена,— додав з веселістю в очах.
—    Дальше збудувала б я великий гамам, бо не можу дивитися на бруд людей.
- Ти маєш всесторонньо гарну душу, моя дорога,— сказав Сулейман.— Будуй дальше! Тобі варто віддати скарбницю, бо думаєш про обов'язки султана.
—    І ще збудувала б я багато мекбетів3... 1 дуже велику кігаб-хане...
—    Чудово! Того я сподівався по тобі... А скажи, на котру з тих речей ужила б ти найбільше грошей?..
Думав, що вона заговорить тепер про новий, величавий мечет. Але по хвилі зміркував, що вона як християнка не скаже сього.
Вона мовчала. Подивилася в його палкі очі і сказала повагом, помалу:
—    Найбільше грошей ужила б я для найбільш нещасливих людей.
—    Слушно. Але хто вони?
—    Се ті, що повинні жити в тімархане0...
Молодий Сулейман притиснув її ніжно до себе і йшов, мов осліплений, бо пожар мав в очах. Осліплений був не білим квітом у ясминовій алеї і не срібним світлом місяця, що заливав увесь парк, а мріями молодої Місафір...
Так. Се були султанські мрії.
Такої любовної розмови він ще не мав. Перебіг у споминах усі свої розмови з жінками. Які ж вони були пусті в порівнянні з сею!..
Мав якусь велику, безмежну ясність у душі. На небі гинули поодинокі звізди. А його щось підносило до звізд високо-високо. Вона запримітила се і сказала:
—    Бог розсіяв звізди по небу, як хлібороб насіння по ріллі.
—    І одну з них, мабуть, через забуття, кинув до мого парку,— сказав молодий султан.
їй було так добре з ним, що не хотіла сеї хвилі псувати просьбою про дозвіл виїхати на Афон, хоч весь час думала про се.
Але й він думав про се...
Думкою, яку заострила любов, почав порівнювати вартість обох поглядів: пустити її на Афон чи не пустити? Почав порівнювати так, що його думка, мов магнетична голка, схилялася до бажання Роксоляни. Він міркував уже тільки в тім напрямі і з тим заміром, щоб оправдати себе. І як не оправдати? Що значить одна їзда одної жінки до якогось там монастиря... супроти здобуття такої жінки! Адже на неї можна здатися в усім! Такої перли Аллах не кидає двічі на шлях життя людини!..
Став, немов отрясаючи з себе приречення предків і традиційну заборону старих царів Царгороду, котрих спадщину перейняв його рід. А вона розмріяна йшла дальше в місячнім сяйві, що заливало ясминову алею...
—    їдь, куди хочеш і коли хочеш! Хоч би завтра! І хоч би в місце, в яке я прирік не пускати жінок! — останні слова майже викидав зі себе.— Тільки верни! — додав м'якше.
Зрозуміла, що він знає, куди вона хотіла б поїхати. Від кого знає, се її не обходило. Мабуть, той відступник оповів комусь. Але се було їй байдуже.
Образ Богоматері Воротарниці став їй перед очима. Зрозуміла велику жертву Сулеймана. Вона була для неї завелика...
Коли Сулейман з Настунею вертали до палати, запитав він, як питав звичайно в таких випадках:
—    Який дарунок хотіла б ти завтра одержати?
—    Дарунок? — відповіла.— Пощо? Хіба гарну квітку.
Здивувався і знов запитав:
—    Більше нічого?
—    Ах,— плеснула в долоні, як дитина.— Чи не можна б сю-
ди спровадити учителя Абдуллага? Я тобі вже раз згадувала
про нього.  То чесний турок.  Він дуже шанує Коран і тебе!
Знаєш, він міг би іще вчити і мене, і тебе! Направду міг би!.. -
І усміхнулася весело.
Султан усміхнувся так само весело, як і вона.
—    А де ж він тепер може бути? — запитав.
—    Або тут, або в Кафі,— відповіла й подумала, що матиме коло себе хоч одну знакому душу, нехай і турка.
—    Добре,— сказав Сулейман.— Спровадимо сюди учителя Абдуллага.
То була перша посада, яку дала Роксоляна Хуррем в палаті падишаха. Як же багато їх роздавала вона потому — в Європі й Азії, на землях і на водах, в армії і флоті, у судах і скарбі султанськім! А все робила з одним таємним заміром і так витривало, як тільки робить жінка    - жінка, котра любить або ненавидить. Але ще не час казати про таємний план Роксоля-ни, бо вона ще не мала його. Ще не засіяв гріх у її чисту дущу ніяких таємниць, ніяких справ укритих, і вона була подібна ще до тої меви1, що радісним гомоном вітає ранком сонце...
І знов минув день. А вечором був на аудієнції у султана найбільший мудрець. Йшов з палицею, повагом, похилений, але бадьорий, з білою бородою, в зеленім одязі, так вилинялщ від старості, що при вході свіжа султанська сторожа не хотіла його впустити, думаючи, що се якийсь прошак. Усміхнувся і сказав, що сам султан його кличе.
Що сказав молодому султанові найбільший мудрець його держави, не довідався ніхто — аж поки не дійшло до того, що дрібні, делікатні рученьки Насті зачали ломати велику і сильну державу падишаха, що простяглася на три частини світу... Та до того часу ще не раз зацвіли квіти і не раз з гніздечок голуби вивели молодих.
1.    Розкажіть, про що розмовляли Сулейман і Роксоляна у парку перед поїздкою на гору Афон. Що найбільше вразило султана у словах дівчини?
2.    Знайдіть у тексті повісті порівняння і метафори, якими передається стан душі закоханих Сулеймана і Роксоляни. Чи переконливо показано у творі почуття любові між ними?
3.    На гору Афон заборонено було ступати будь-якій жінці. Яким чином домоглася дозволу Роксоляна потрапити на гору? Як це її характеризує?

XI. Перша подорож на прощу Роксоляни
На Афоні дзвони дзвонять

у неділю по вечірні;

починає Прот великий,

окликаєсь Ватопед.

Далі зойкнув Есфігмену,

загудів Ксеропотаму,

там Зографу, далі ГІавлю,

розливаєсь Іверон.
Іван Франко
Був кришталево-ясний ранок, коли султанські галери допливали до Святої Гори, що як білий мармуровий стіжок видніє на синім тлі неба і стрімкими стінами в море спадає. На довгім півострові вже здалека видніли зелені ліси. Як наближалися, повіяло з них чимсь рідним на душу Настуні, бо запримітила там не тільки кипариси, пінії й каштани, але на височинах також буки й дуби: тут лучилася тверда рістня її рідної землі з м'якою полудневою рістнею.
Здалека долітало привітне грання дзвонів усіх афонських церков, що вітали могутнього монарха. На березі заливу Дафні видніли великі процесії монахів зі всіх монастирів і багато паломників.
Свою велику славу як святе місце осягнув Афон вже дуже давно, ще як не було роздору між Сходом і Заходом, а єдність була у церкві Христовій.
Оподалік на скелях полуднево-західного узбережжя Святої Гори біля пристані Дафні пишався в прекраснім місці старий монастир великомученика й ісцілителя Пантелеймона, відновлений востаннє галицьким князем Ярославом Осмомислом. Тут проживали отшельники зі всіх земель України.
І здавалося їй, що в їх співах почула також від дитинства знайомий наспів галицьких церков.
Ще на галері просила Сулеймана, щоби спочив у тім монастирі.
Відчула самотність у натовпі мусульман і незнайомих монахів. Зразу зробилося їй так лячно, якби була сама в пустині. Змовила молитву щиро-щиро, і спокій увійшов у її душу. А потому стало їй так ясно і легко на душі, як у ріднім домі. І здавалося їй, що кожний дуб, і кожний бук, і кожна квітка Святої Гори — се її рідня.
Вже не чулася самотня. Не відчувала ніякого тягару. Уявляла собі Матінку Господню Воротарницю в Іверській іконі на Святім Афоні. Не лякалася її так само, як діти паломників не боялися султана, перед яким дрижали їх батьки.
Любила все кругом: і синє туркусове небо, і спокійне море, і Святу Гору, і пахучі ліси на ній, і монастирі, і скити, і трави, і квіти, і монахів, і паломників, і дітей...
Ідучи далі до найближчого скиту, побачила красу Святої Гори. Кругом під ногами розливалися ясні води архіпелагу... І ніщо не нарушує глибокої тиші. Хіба вітер просвистить час від часу в гірських проваллях або прошелестить у листі дерев і корчів. І знов тиша. Одно лиш море глухо й одноманітно шумить у прибережжя.
Захоплена красою афонської природи, запитала старого монаха:
—    Хто вибрав сю гору на святу обитель?
Старець, ідучи під гору, втомився. Сів, відпочив хвилинку й почав старе передання східної церкви:
—    Коли в Єрусалимі святі апостоли з Божою Матір'ю кинули жереб, кому яка земля припаде для проповіді Євангелія,— дісталася Богоматері Тверська земля. Але ангел сказав їй, що та земля просвітиться пізніше, а її Сам Бог приведе там, де очікують її опіки. Тим часом Лазар, що був тоді єпископом на Кіпрійськім острові, дуже хотів бачити Божу Матір. Але боявся прибути в Єрусалим, бо там були б гонили його. І за дозволом Богоматері прислав по неї корабель, на якім вона нлила до
Кіпру. Та нараз подув супротивний вітер і корабель прибув у пристань Дафні, до Святої Гори, де стояв храм поганського
бога Аполона і куди прибувало багато людей, щоб почути пророцтва про свої сердечні тайни і навіть про тайну самого життя. Як тільки Божа Мати ступила ногою на берег, всі кам'яні ідоли закричали: «Люде! Йдіть до пристані і прийміть Марію, Матір Ісуса!» Народ поспішив на берег моря і прийняв з почестю Богоматір. А вона оповістила народові про Ісуса. І всі впали й поклонилися йому, увірували в нього і хрестилися. Багато чудес совершила тут Божа Мати...
Настуня закрила очі рукою.
Все те, що оповів старий монах, видалося їй таким природним і правдивим, що немов бачила й чула, як оживають і кричать кам'яні ідоли, кричать про чуда, які мають діятися на землі. Вірила твердо в чуда. Бо чи ж не чудом було для неї те, що вона сюди дісталася? Дісталася всупереч приреченням цілих поколінь могутних царів!.. Дісталася як невольниця туди, де століттями не могли дістатися навіть жінки наймо-гутніших царів Візантії. Чи ж не чудом було, що з натовпу бідних невольниць так скоро вийшла аж на місце, якого їй завидують дочки перших домів сеї землі?
...Вечоріло, як наближалися до Іверської Обителі на північно-західнім склоні Афону, що стояла на прибережжі морського заливу, на тлі гір, покритих нетрами й лісами. Якраз входила процесія в браму святої Обителі.
Іверські монахи глибоко клонили голови перед темною іконою Богоматері, що стояла над монастирською брамою.
Настуня глянула на Сулеймана і на ікону та мимохіть і собі склонила голову. Вид Іверської Богоматері був строгий. Вона представлялася як Мати грізного Судді. На ланиті темної ікони виднів знак кривавої рани, що надавав їй більш грізного вигляду.
Настя подивилася на Сулеймана. Він ще вдивлявся в образ Матері «християнського Пророка». Дрож переходила і по його обличчю. Насунув тюрбан ще глибше на очі, ніж звичайно, і тізердим кроком увійшов на подвір'я старого монастиря. Там заночував з усім почтом своїм в окремих келіях.
Хоч Настя втомлена була дорогою, але не могла заснути в своїй келії. Місяць заливав її кімнату, таким сильним світлом, що було в ній ясно, мов удень. Душилася в тій малій келії і чулася дуже самотньою, мов осиротіла.
Чи подіяли на неї монастирські мури, чи дух відречення від світу, що віяв тут від століть, чи таємнича ніч полудня,— досить, що веселість, яка ніколи не полишала її, щезла зовсім. Відчула потребу якоїсь охорони й опіки. Охорони не перед зовнішнім світом, бо ту міг їй дати могучий Сулейман. Але охорони перед тим, що наближалося в її нутрі. Того ще не було. Одначе тінь того, що мало прийти, вперше тут упала на її молоду, розхвильовану душу...
Образ Богоматері Воротарниці не сходив їй з тямки. А місяць немов викликував надвір. Встала. Одягнулася. Вийшла...
Припускала, що монастирська брама буде замкнена в тій порі. Але хотіла походити бодай по стежках монастирського города, ближче чудотворної ікони. Тихо, як кіточка1, перейшла попри султанську сторожу і підійшла до брами.
Брама була відчинена!.. Біля неї міцно пахли сині бози і білі яс-мини, і червоні рожі, і сині грона квітів глицинії, і червоний квіт брескви... Вийшла перед браму... Ніч була ясна і спокійна. Ні найменший вітрець не віяв... А Єлинське море, гладке, мов дзеркало, посріблене сяйвом місячного блиску, віддихало тихо, як великий став під Рогатином... На спомин рідного краю задрижало серце молодої Насті, й очі її звернулися до обличчя Божої Матері.
Воно було зовсім інакше, як вдень! Якесь більш задумане і менш остре, хоч все ще суворе.
Молода невольниця в екстазі впала на коліна і поцілувала чужу землю. З острахом подивилася на Іверську ікону, очікуючи, що вона ось-ось крикне, зійде з-над брами і прожене її зі Святої Гори. Але ікона з суворим видом мовчала й немов готувалася слухати її молитви. І молода невольниця зачала молитися до образа з таким переняттям, якби говорила до живої людини:
—    ...Матінко Господня, Воротарнице! Твій Син сказав до всіх людей: «Просіть і дасться вам, шукайте і знайдете, стукайте і  отворять вам...»   Матінко Господня,  Воротарнице в Іверській іконі на Святім Афоні!.. І я тебе прошу!.. І я шукаю Твоєї опіки!.. І я стукаю до милосердя Твого!..
Відітхнула, коли важила в душі те, що дальше мала сказати ласкавій Матері Бога, котра знає, іцо таке біль. Прочувала, що зможе вертати. Але з чим і до кого? Хто знає, чи там живуть іще батько і ненька? Хто знає, чи Степан не оженився вже? І чи вільно тут тратити таку нагоду до сили і до злади?..
Тут пригадалася їй ворожба циганки, що буде великою панею. Відітхнула і знов молилася:
—    ...Я бідна дівчина з далекої країни, без дому і без роду між людьми чужими, одна-одинока, як билина в полі! Мене вирвали з дому й загнали в світ далекий. Але я не прошу ні за свою волю, ні за своє щастя... Матінко Господня, Воротарнице! Дай мені тільки знак, що робити маю у своїм ваганню! Я не можу за бути мук нещасних бранців і осель пожежі в своїм ріднім краю. Може, ти так хочеш, щоб я злагіднила великі нещастя рідної землі? Дай мені знак який-небудь від Всемогучого Сина Свого в Трійці єдиній! Адже Він знає все і всім опікується,  навіть черв'ячком найменшим! А біль душі моєї більший, ніж біль розтоптаного черв'яка. Я не хотіла б відрікатися церкви, в якій
молиться мій батько. Бо тоді буду самотня ще більше, ніж тепер. Але ж інакше не принесу пільги тисячам нещасних. Ти знаєш, що таке біль! Встався за мною до Всемогучого Бога, що сотворив небо, і море, і вітри, і птиці небесні, що наказав людям творити добрі діла. Дай мені знак який-небудь, Матінко Господня, Воротарнице! Може, якраз в тій цілі дивна рука Божа привела мене аж сюди, степами і морями,  щоб я принесла пільгу горіючим селам і гнаним у неволю жінкам і мужчинам?
Дай мені знак який-небудь, Матінко Господня, Воротарнице! Кивни своїм оком, задрижи повікою...
Молилася всею наївною щирістю невинної душі. І дивилася пильно-пильно то у вираз обличчя Матінки Бога Воротарниці, то в безвість синього неба над Святим Афоном. Але не змінялося.-дивне обличчя ікони. Лиш у небесних таємних безвістях тихо моргали зорі на синім тлі і ясний місяць сунув, мов млинове коло. Була сама. І відчула самоту. І якийсь дивний внутрішній голос немов заговорив до неї:
—    На образ і нодобіє Своє сотворив Бог людину. І дав людині промінь розуму Свого і вольної волі Своєї як дві могутні керми, щоб переплила життя. Рішай сама після розуму свого і волі своєї, що їх дав тобі Бог! А прийде час, коли Бог дасть тобі не один знак, але багато, чи ти добре рішила і чи добрі стежки твої...
Почула брязк зброї і відгомін кроків серед нічної тиші. То сторожа підносила зброю.
В брамі стояв задуманий Сулейман з насуненим глибоко тюрбаном, з кривою шаблею при боці. І він не міг заснути тої ночі. І йому не сходив з тямки суворий образ Воротарниці Обителі, в якій заночував. І він вийшов, щоби вночі подивитися на той таємний образ Матері християнського Пророка, якого замучили солдати...
Султан запримітив у Наступі якусь зміну. Була ще погідніша, як звичайно. Така дуже погідна, як осінь, що дає солодкі овочі.
—    Може, попрощалася зі своїм Богом? — шибнуло йому в душі. В тій хвилі припускав, що вона покорилася перед ним так, як покорилася перед його предками отся християнська земля з усіми святинями.
Радість засіяла на його обличчі і на хвилину остудила його гарячу любов, як остуджує все, що — вже осягнене...
Але глянувши в очі невольниці, відчув, що сю твердиню не вистачить раз здобути. Великий завойовник вишептав мимохіть слова:
—    Люблю тебе...
—    І я,— дуже тихо відповіла молода невольниця, так тихо, що великий султан не знав, чи він дійсно чув ті слова, чи тільки причулося йому те, що хотів чути.
Час для нього немов задержався від невиразного словечка його любки, що до котрого не був певний, чи дійсно його чув.
Але радість його через те не була менша. Якась розхвильована, солодка розкіш, що давала йому небувале почуття сили і життєвої радості, обхопила все його єство. Мов наелектризований перуном1 стояв великий султан Османів на березі вічногомонного моря і чув У собі подвійну силу і подвійну велич. Чув у собі погідну радість з життя, яку переливала в його серце та тиха дівчина з далекої країни. Помалу минало його розхвилювання. І обличчя султана залив спокій, який йому найбільше подобався в людях.
А від таємничого острова Самотраке сунув місяць вповні, спокійний, як найбільший володар Османів. Сунув і сипав своє срібне світло на пальчасте листя винограду, на вічнозелене гілля дерев лаврових, на сніжисті шпилі Святої Гори і на мінливі води Єлинського моря, в котрім також любилися Божі сотворіння й через любов набирали сили до дальшого життя в невідомій глибині.
Та не знав великий султан, яка глибина була в душі його любки і що мало вийти з глибини тої душі.
А на неї Святий Афон зробив таке сильне враження, що рішилася не покинути христової віри за ніякі скарби світу, навіть за діадеми султанки Османів! А що вже полюбила молодого Сулей-мана і хотіла стати його жінкою, то відчула, як великий біль входить у серце. І бачила вже перед собою круту стежину думки, якою мала йти душа її, тягнена двома силами: вірою і любов'ю. О, вже чула, що буде мати що прощати їй Матінка Господня Воротарниця на Святім Афоні в Іверській іконі...
Любов і віра, дві найбільші сили в людині, вже боролися в ній, як бореться буря з берегом Гелеспонту. Земська любов зачинала покривати все, освітлювана блискавицями того, що люди називають щастям-долею. Покривала їх обох...
Коли вже мала вертати з Сулейманом до монастиря зі своєї прогулки в спокійну, тиху ніч,-- нараз від Гелеспонту повіяв вихор і закрутилося море під Афоном... А поміж скелями Афо-ну щось застогнало й засвистіло. І видно було, як в глибоких яругах немов з жаху трясеться вся рістня. І небезпечно стало йти дальше...
Сулейман глянув на Настю, котра дрижала зі страху і холоду. Опісля подивився довкруги, потягнув її за руку в тихіше місце під густе дерево між скелями... А сам обличчям звернувся до Мекки1 й, похиливши голову, зачав молитися. Молилася й Настя до Бога свого, вся дрижачи зі страху...
Коли на хвильку затих рев бурі та гриміт2 громів на горах, вчула, як говорив до неї молодий султан Османів:
'Мекка - місто в Саудівській Аравії; з VIII ст. — головний релігійний центр ісламу, однієї з трьох (поряд з буддизмом та християнством) найпоширеніших у світі релігій; синоніми ісламу --мусульманство, магометанство.
—    Ти вся ирозябла, я дам тобі зараз і свій кафтан.
Відповіла:
—    Ти володар великої держави, а я никла квітка, як ка-
зав учитель Абдуллаг. Таких, як я, багато, таких, як ти, нема...
Сулейман не відповів ні слова і зачав розпинати свій кафтан. Задержала його руку, кажучи:
—    Не хочу!
—    Чому?
—    За тобою вже напевно шукають твої люди і кожної хвилни можуть сюди доповзти.
—    І що з того?
—    Та й що ж подумають собі, коли побачать, що великий султан Османів дрижить в сорочці на дощі, а кафтан свій дав служниці з гарему свого?..
—    Ти не служниця, ти будеш найлюбіша жінка моя!
—    Ще ні, ще ні! І Бог знає, що буде з нашої любові...
—    Не оглядайся на людей!
—    А на твою матір також ні? Таж вона довідається про все...
Се здержало Сулеймана.
А буря дальше гула. І султана Османів дійсно шукали його вірні люди, повзучи з нараженням життя поміж скелі Афону, що дрижали від ударів перунів. Два з них по-гибли: один упав у пропасті, другого вдарив перун й убив на місці.
На другий день Настя бачила тіла обидвох, покриті військовим знаменем.
Після подорожі на Святу Гору Афон відбулося весілля Сулеймана і Роксоляни. Хассена Хуррем (так її називали в гаремі) народила султану Селіма, потім Баязеда. Розумом, талантом Роксоляни захоплювались не лише в Османській імперії, а й за кордоном, називаючи її «найкращою квіткою» в оточенні султана.
Згодом починається боротьба її за врятування своїх дітей, бо в Османській імперії існував закон, за яким при вступі старшого сина султана на престол знищувались усі його інші сини. У цій боротьбі проливається кров. Щоб не розкрилася таємниця охрещення першого сина Роксоляни Селіма, вона умовляє Сулеймана стратити Агмет-башу. Султанша все більше прибирає до своїх рук владу в імперії, а разом з тим допомагає невільникам повернутися до рідного краю, займається благодійністю, будує храми.
У кінці повісті Роксоляна їде на другу прощу до Святої Мекки. Там монах передрікає їй трагічні події.

XVIII. Гаддж Роксоляни
«Хвала будь Богу Єдиному! Крім Нього, нема Бога. Він живучий і вічно живий. І нема нічого йому рівного ні на землі, ні на небі. Він сотворив небо та землю й упорядкував світло й темряву. Хвала і слава Йому, що своїх вірних провадить до святої святині!»

...По трьох безсонних ночах рішилася султанка Місафір відвідати дервіша. На триста кроків перед печерою затрималися всі, що товаришили їй, і тільки вона сама підійшла до печери й побачила в ній старця, що молився в ній. А вигляд мав такий, що пригадався їй опис того дервіша, котрий у Царго-роді предсказав султанові уродження її сина Селіма в річницю здобуття Стамбулу.
Вступила в печеру, привітала його і запитала, спустивши очі, як моленниця:
—    Чи ти, о старче Божий, лічиш хоре тіло і хору думку людей?
—    Бог лічить. А я тільки раджу людям, що мають робити, щоб осягнути ласку Його.
—    Чи тобі заповіли, що я прийду просити поради в тебе?
—    Ніяких заповідин не приймаю, бо вірю, що лиш один Аллах кермує ногами людей до покути, коли ще не стратив надії на по праву їх. Сядь, донечко моя,— і показав їй на кам'яну лаву.
Султанка сіла. Хвилину панувала мовчанка... Здалека долітав здавлений оклик сторожі, котра пильнувала, щоб ніхто не наближався до печери старця. Султанка задумалася й запитала:
—    Чи ти знаєш, хто я та де мій рід і дім?
—    Старець вдивлявся в неї довго. Потому відповів:
—    Ти  —  давно предсказана...  султанка Місафір...  Твій рідний дім звідси так далеко, що там по дощовій порі вода в по токах і ріках стає тверда, як камінь, і можна її різати, як дерево зубчастою пилою і долотом лупати, як мармор... бачу тиху річку... і садок над нею... дім батька твого... а ти ще маленька... бігаєш по нім...
—    Що було зі мною дальше? — запитала султанка, запираючи в собі віддих.
—    Ти виростаєш... струнка, як пальма... весела, як водиця... Тебе одягають... у білу суконку, в зелений вінок... Ти біжиш...   попри  коні...  дикі,  волохаті...  форкають  на  тебе зблизька ніздрями... а ремінні шлиї у тебе на шиї... Бачу доорську мряку... і місто над нею... мінарети1 сяють... мослеми співають... бачу тебе в школі... й учителів твоїх... сідаєш на галеру... на чорний корабель... а на руках твоїх... ланці затискають... на берег виганяють... на Авретбазар.
Тут султанка перестала плакати й уважно вдивилася в очі дивного старця...
—    О, старче Божий! Скажи мені правду, чи він не перестане... любити мене?
—    Сильний віл, моя доню, зриває воловід... великий чоловік не ломить слова... ось в'яне личко твоє... бо Господній посол... нікому невидимий... сильніший від заліза... вже час наспіває... в палату Сулеймана... у святу ніч Байраму... приведуть дівчину... найкращу квітку... зі всіх земель Султана...а він не прийме...
Султанка Місафір відітхнула глибоко і вже спокійно запитала:
—    Чи Мустафа, син Сулеймана, засяде на престолі султанів?
Обличчя старця захмарилося. Він остро вдивився в могутнюсултанку і твердо відповів, якби сокирою рубав:
—    Мустафа... син Сулеймана... правний наслідник його...не сяде на престолі... батька і діда свого!..
—    Чому?
—    Уб'є його могутня султанка Місафір!...
Султанка побіліла, як полотно, і виглядала, як береза, обвіяна снігом. Вся кров збігла їй з обличчя і віддих в ній заперло. Коли прийшла до себе, кинула одно різке слово:
—    Як?
—    Рукою мужа свого... і батька Мустафи...
—    Ти знаєш план її?! — закричала з забобонним острахом.
—    Бачу, дитино моя... бачу ученого... котрий підкуплений султанкою... фальшує листи невинного Мустафи... фальшує так... що й сам Мустафа... не годен перед батьком... відрізнити своїх листів від пофальшованих... І гине Мустафа смертю не винного...
—    А що буде з дітьми моїми?
—    Гріх робить мати, котра більше любить дітей, ніж Бога і заповіді його. Дітьми карає матір сила Божа. Скоро по смерті
Мустафи побачиш чашу кари в руці Селіма.
—    І що тоді зроблю?
—    Зажадаєш від мужа свого, щоб він право престола переніс на Баязеда.
 -  А муж?
—Він послухає закона Османів про право первородства і вперше та востаннє опреться волі твоїй.
—    А що зроблю я?
—    Ти даси Баязедові,  молодшому синові своєму, багато золота  і самоцвіт-каміння  на збунтування  агів і  війська падишаха. А свого мужа наклониш хитрістю, щоби зробив його  намісником Анатолії.   І  піде син  твій  Баязед  війною на батька і на брата свого... Заграють гармати, а син твій Баязед кривавими   руками   сягне   від   Скутарі   на   острови Принців, на Дівочу Вежу і на Долину Солодких Вод. І зачне обступати   пишну   столицю   Стамбул,   і   бити   в   довгу,   на милю, касарню яничарів і в серай батька свого, де колись стояла колиска  його.  А дикий  розрух  закривавить вулиці Стамбула...
—    А що буде з ним дальше?
- Від вечора до ранку ревітимуть гармати Баязеда на столицю батька. А за ту ніч покажуться білі, як срібло, нитки в волоссю побожного мужа твого. А як ранок засвітить, він виїде з сераю з молитвою на устах на чорно-чорнім коні, під зеленим прапором пророка, проти руїнника і сина свого. І трьома ударами розіб'є силу Баязеда...
—    Побідить?   —   прошепотіла   султанка   й   поблідла.-І довідається про мою участь у бунті? А що зробить зі мною?
—    Побідить і довідається про твою участь і нічого тобі не зробить... А що буде з моїм сином Баязедом?
—    Згине з рук батька свого, подібно як Мустафа...
—    Чи гютомство мого сина Селіма вдержиться на престолі султанів?
—    Удержиться, дитино моя, відповів з сумом старець, удержиться, аж поки мине круг часів, призначений Всемогучим Богом.
Подумала хвилю й запитала напівсвідомо:
—    Хто я, старче Божий, бо чужа я вже й сама собі...
—    Ти велика людина, нещасна доню моя... Бо маєш сильну волю у змаганні своїм. Але твоя воля звернена до зла, до не пошани заповідей Божих. І тому ти чужа сама собі, що ти відчужилася від Бога.
Султанка склонилася глибоко, дякуючи за потрясаючу розмову.
—    Не знаю, чим нагородити тебе, старче Божий,— сказала, помалу вимовляючи кожне слово.
—    Мене — нічим, хіба зміною злих замірів твоїх,— відповів зітхаючи.
 
Усміхнулася й нічого не кажучи, вийшла з кам'яної келії старця. Ще від отвору відвернулася і сказала:
— Нагороджу милостинею багатьох убогих, яких зустріну на шляху свого життя.
Тепер старець не відповів ні слова. Він похилився на кам'яну долівку й потонув у молитві.
...Так відбула султанка Роксоляна свій другий Гаддж. А третій Гаддж відбуде до Всевідучого Бога, коли небо розколеться, і коли звізди розсипляться, і коли води змішаються, і коли Бог зажадає рахунку від усієї тварі, що мас образ і по-добіє Духа Його.
Бо коли незнищимий жоден атом порошини, то мусить бути безсмертний і дух людини. І кожен з нас відбуде великий Гаддж до Творця свого.
 

 

1.    Виразно прочитайте опис гори Афон. Порівняйте його з описом цієї гори у поемі Івана Франка «Іван Вишенський».
2.    Яке враження справила на Роксоляну чудотворна ікона Богоматері? Чи хотіла дівчина зректися християнської віри?
3.    Про що молилася Роксоляна перед іконою? Що найбільше краяло її серце? Чи знайшла вона заспокоєння після молитви?
4.    Прокоментуйте слова із повісті: «Любов і віра, дві найбільші сили в людині, вже боролися в ній... Земська любов зачинала покривати все, освітлювала блискавицями того, що люде називають щастям-долею. Покривала їх обох».
5.    Яку роль відіграє пейзажна картина негоди на Святій Горі? Що у ставленні султана до коханої під час грози ви схвалюєте, а що засуджуєте?
6.    Перекажіть розмову султанки з дервішем. Від чого чернець застерігав дружину  Сулеймана?   Поясніть,  як  ви  розумієте кінцівку повісті.
7.    Які основні проблеми порушує письменник у цьому творі?
8.    Схарактеризуйте образ Роксоляни, визначте основні риси її характеру.
9.    Як ви думаєте, чи виступає Роксоляна у повісті Осипа Назарука патріоткою рідного краю? Аргументуйте своє твердження.
10.    Розкажіть, завдяки чому вдалося Настуні не лише вижити у жорстокому  мусульманському світі,  а   й  сягнути  найвищих владних вершин. Чим вона пожертвувала, на які компроміси пішла? Чи схвалюєте ви її вибір?
11.    Якою, на вашу думку, повинна бути дружина державного діяча? Чи була такою Роксоляна?
12.    Як саме увічнила Роксоляна своє ім'я в людській пам'яті?
 
 
Історична правда і художній вимисел
Кожен письменник своєрідно моделює різні життєві явища, акцентуючи увагу на типових ознаках. Так само й історичні події митець не копіює, а зображує за допомогою творчої уяви. Слід розрізняти в історичному творі поняття історична правда та художня правда (художній вимисел). У кожному художньому творі є своєрідна умовність, адже все, що в ньому зображується, не є дзеркальним відображенням дійсності.
Історична правда — це відтворення реальних фактів; те, що є чи було насправді. У повісті Осипа Назарука «Роксоляна» діють історичні особи, відбуваються історичні події, зафіксовані в історичних документах, хроніках, літописах, книгах, періодичних виданнях тощо.
Художня правда — це вимисел письменника, узагальнення ним історичних матеріалів за допомогою фантазії чи творчої уяви в яскравих художніх образах і картинах того, що могло бути в дійсності на тлі певних історичних подій. Розмова Су-леймана і Роксоляни, їхні почуття та переживання не записані в історичних джерелах, проте автор так розкриває внутрішній світ героїв, що ми йому віримо.

Для тих, хто хоче більше знати
І ось я в Стамбулі і стою коло південної, поверненої до Мекки, стіни найбільшо/ стамбульської мечеті Сулейманш перед гробницею-тюр-бе жінки з України. Роксолана, Хуррем, Хасекі — все це імена, під якими вона знана світом. Турки ще й сьогодні звуть її Хуррем. У Стамбулі велика міська дільниця носить ім'я Хасекі, в тій ДІЛЬНИЦІ — збудована Роксоланою мечеть, притулок для убогих, лікарня — все це на МІСЦІ Авретбазару, на якому колись продавали людей у рабство. А тут, коло мечеті Сулеймана Пишного, поряд з його величезною восьмигранною гробницею,— теж кам'яна восьмигранна усипальниця його жони Рок-солани, єдиної султанші в ТИСЯЧОЛІТНІЙ історії могутньої Осьманської імперії, взагалі єдиної в усій історії цієї землі жінки, яка удостоєна такої честі.
Чотириста років стоїть ця гробниця. Всередині під високим куполом Сулейман звелів вирізьбити алебастрові розетки й прикрасити кожну з них безцінним смарагдом, улюбленим самоцвітом Роксолани. Коли помер Сулейман, його гробницю так само прикрасили смарагдами, забувши, що його улюбленим каменем був рубін... (Павло Загребельний).
 

Радимо прочитати
Павло Загребельний. Роксолана: Роман.

В.Цимбалюк, Українська література, 8 клас

Надіслано читачами з інтернет-сайту

_{Календарно-тематичний план згідно шкільної програми, бібліотека української літератури, електронні видання безкоштовно, твір з української літератури}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.