Версия 11:29, 28 августа 2009

ПАНАС МИРНИЙ
(1849—1920)
Наші сльози гіркі перелили ми
в сумні приповістки, Наші муки нелюдські зв'язали
із муками миру, Коли ми й помилялися в чому —
помилялися чесно, За душею не скрили нічого,
про що думали й знали.
Панас Мирний

З появою романів і повістей Панаса Мирного в українську художню прозу ринула повінь народного життя з усім розмаїттям людських характерів, із істинністю народного мислення, з незвичайно багатим емоційним світом простих людей.
Олесь Гончар

«Кажуть, краще б було, якби всі люди говорили однією мовою, не треба б було затрачувати часу на те, щоб вивчитися чужим мовам, а той час краще б було затратити на що-нєбудь більш корисніше задля людей. Чудні то бажання! Це все однаково як сказати,— як добре б було, якби всі люди їли однакову їжу, носили однакову одежу... Дехто, забуваючи, що наша мова — та ж і є одежа наглого духу, або ще краще — яскравий вираз всього того, що нас вражає, що ми почуваємо, про що ми думаємо-гадаємо, того, що ми зовемо духом або душею».
Так на початку нашого століття роздумував про мову рідного народу, про вороже ставлення одвертих і прихованих шовіністів до національної самобутності українців наш великий майстер художнього слова, відомий читачам під ім'ям Панас Мирний. Визначаючи неповторність індивідуального стилю автора численних оповідань, повістей, романів, Михайло Коцюбинський вказував на наявність у них широкого та вільного розмаху думки — «власне те, чого не стає мало не всім нашим белетристам».
 
«МОЄ НЕВЕЛИЧКЕ СЕРЦЕ ЩЕ ЗМАЛЕЧКУ ПЕСТИЛА ЛЮБОВ ДО ТЕБЕ, МІЙ ОБЕЗДОЛЕНИЙ КРАЮ»
«В ДОРОГУ!»
Панас Мирний — це літературний псевдонім Панаса Яковича Рудченка. Народився він 13 травня 1849 р. в родині бухгалтера повітового скарбництва в м„ Миргороді на Полтавщині.
Це місто, за пізнішими спогадами письменника, нічим не відрізнялося «від звичайного села або містечка у хліборобській стороні»: чепурні біленькі хатки під соломою чи очеретом, на подвір'ях господарські будівлі для худоби та збіжжя, тік із стогами хліба та ожередами соломи, а за хатами грядки і садки.
Панас ще з дитинства був заполонений чарівним світом народних пісень, казок та легенд, які майстерно розказувала йому нянька Оришка. Артистично, «в особах», із змінами в інтонаціях розповідала синові різні бувальщини й історичні оповідки мати, яка з дітьми спілкувалася тільки українською мовою.
Навчався хлопець у початкових школах Миргорода та Гадяча, за старанність і відмінні успіхи його щороку нагороджували «похвальними листами». Вчителі радили батькові «не закопувати талант», далі вчити здібного школяра в гімназії, в згодом — і в університеті. Однак батько і в гадці не мав таких намірів і вже у чотирнадцятирічному віці послав сина на «власний хліб». Так з ранньої юності і до останніх днів життя довелося Панасові Рудченку тягнути лямку чиновницької служби.
Розпочалася його праця в канцеляріях Гадяча, Прилук, Миргорода. Невеселим було життя юнака в провінційних містечках тодішньої Полтавської губернії. Одноманітна, нецікава праця, рабське плазування нижчих чиновників перед вищими, зневажання гідності простої людини чиновницькою «братією» — такою була «клята» дійсність, яка щодня оточувала майбутнього письменника.
У формуванні світоглядних позицій Панаса Рудченка важливу роль зіграло піднесення визвольного руху в зв'язку з боротьбою проти кріпосництва. Записи в щоденниках свідчать про прагнення юнака знайти відповіді на злободенні питання життя, показують неприйняття ним офіційної моралі, різке незадоволення правовими порядками.
Певну відраду приносило читання: його захоплює Шев-ченкова поезія, він задумується над проблематикою творів російських класиків XIX ст., над майстерністю розгортання конфліктів у трагедіях ПІекспіра.
На цей час припадають перші спроби Панаса Рудченка на ниві літературної творчості та фольклористики. Частина зібраних ним зразків усної народної поезії була опублікована братом Іваном у збірниках «Народні південно-руські казки» (1869, 1870) та «Чумацькі народні пісні» (1874).
З 1871 р. до самої смерті Рудченко живе й працює в Полтаві, займаючи різні посади в губернському скарбництві, а згодом у казенній палаті. Він намагається не поступатися своїми принципами й переконаннями при виконанні найскладніших доручень. «Вся моя слава — Україна,— писав він у щоденнику,— якби я їй добра хоч на мачину зробив, то б мені і слава була, я більшої не хочу. Якби я зміг показати безталанну долю життя людського, високую його душу, тепле серце, як вони є у мирі — то б моя слава була і моя надія справдилася...»
Вразливе, добре серце Панаса Рудченка відгукується на горе обездолених, свої переживання та роздуми він передає у віршах. Спочатку серед них чимало траплялося учнівських «співів-забаганок», та з часом вони все більше відсовуються на задній план, бо реальне життя нагадувало про себе складностями й суперечностями. Досягти успіху на ниві творчості можна було тільки через заглиблення в реальну дійсність. «Між люди! у справжнє життя! — таке завдання ставить перед собою початківець.— Хай воно тебе посіпає, хай зачіпає — отоді, може, і вийде що, як не звихнеться сила, як не запліснявіє серце!..»
Є у письменника глибокоемоційна поезія в прозі «4В дорогу!» (1883), з якої зримо постає ідейно-художня еволюція автора соціально-психологічних романів і повістей, його щирі прагнення передати засобами слова нелегку народну долю. Звертаючись до музи, до «сестри-співухи», митець щиро зізнається в тих змінах, які вносило життя в його творчість на різних етапах її розвитку.
В юності світилася радість в очах його музи, «вітання весни-чарівниці» грало на її личку, і рожеві сподівання сповнювали душу митця. Та минав рік за роком, втомлювалося серце «від бур та негоди», і потьмяніли безжурні надії. Зір митця став помічати всюди страждання і лихо, і не могло тепер заспокоїтися розтривожене серце, не лікували його спогади про щасливі минулі дні. Не міг він тепер бути таким, як раніше.
Не  впізнати  тепер  натхненниці  митця. На світанку творчості з являлася муза до письменника чистою та ясною, чарувала його зоряною красою, рясними та пишними шатами. Тепер же з'являється вона «в простій, старенькій спідниці», зів'яла й змарніла. Вже не голосний спів зривається з вуст музи, а тільки тихий шепіт, в якому бринить тільки надія. Переривається шепіт гіркими зітханнями, але митець усвідомлює, що нікому не потрібні пісні-голосіння.
Муза намагається заспокоїти поета: «Рано ми вийшли на поле жати, рано й пісень заспівали!» Та митець не погоджується з такою думкою, рішуче відкидає настрої розпачу. Потрібно не проклинати, не тужити, а правдиво показувати буденне життя людей. Тільки тоді письменники допоможуть трудівникам. Оптимістичним звертанням до музи — «В дорогу!» — завершується твір. Так розумів письменник високе покликання митця.

«СВІЖИЙ І СИЛЬНИЙ ТАЛАНТ»
Уперше твори Панаса Мирного побачили світ на початку 70-х років XIX ст. Цим псевдонімом був підписаний вірш «Україні», опублікований у львівському народов-ському журналі «Правда» за 1872 р. Тоді ж у цьому журналі Мирний надрукував й оповідання «Лихий попутав». Цей твір і змістом, і формою оповіді тісно пов'язаний з попередніми традиціями української прози. Як і більшість оповідань і повістей Григорія Квітки-Основ'-яненка, Марка Вовчка, Олекси Стороженка, письменник застосовує в оповіданні прийом організації художнього матеріалу від першої особи, що сприяло глибшому розкриттю внутрішнього світу оповідача.
Наймичка Варка Луценкова щиро розказує про своє страдницьке життя, свою змарновану долю. Залишившись ще дитиною без батьків, яких забрала холера, Варка, живучи у дядьковій сім'ї, ніколи не чула ні привітного слова, ні подяки за невсипущу працю. Не здійснилися її сподівання: обдурена і зганьблена, дівчина терпить зневагу, несе тяжкий хрест за вчинений проступок.
Іван Франко в одному з листів до Михайла Драгоманова зазначав, що в юності, крім Тараса Шевченка і Марка Вовчка, на нього найсильніше враження справило це оповідання молодого прозаїка.
Повість «П'яниця» (1874) розширювала тематичні обрії нашої прози: в ній зображується чиновницьке життя, яке письменник добре знав, отже, міг звернути увагу наряд характерних подробиць. У центрі твору — доля «маленької людини», трагедія здібного юнака, зламаного чиновницьким середовищем. Іванові Левадному огидні лицемірство й нещирість, які процвітають у канцелярії. Він не може витримати тиску підлабузництва, сваволі, доно-щицтва, йому не щастить у коханні. Зломлений морально, Іван опускається на саме дно життя і гине.
Якщо Олександр Пушкін («Станційний доглядач»), Микола Гоголь («Шинель»), Федір Достоєвський («Бідні люди») створили яскраві образи «маленьких людей» доре-форменої епохи, то Мирний зумів показати те нове, що стало властивим дрібним чиновникам у період після 1861 р. Так і з'явилися «свіжі» нотки у зображенні українського провінційного чиновництва: Іван зумів зберегти почуття людської гідності, незважаючи на жорстокі удари життя.
Повість «П'яниця» засвідчила, що в нашу літературу, за спостереженням Івана Франка, увійшов «свіжий і сильний талант».
Відгуком на злободенні питання часу стала повість «Лихі люди» (1877). В ній уперше в нашій літературі показано розмежування в середовищі інтелігенції, висвітлено причини, що розвели колишніх шкільних товаришів в антагоністичні табори. Петро Телепень і Тимофій Жук, не примирившись з гнітючою дійсністю, виступили на боротьбу проти сил суспільної реакції. Шестірний і Попенко, навпаки, стали вірними охоронцями системи, яка захищала кривдників, ставила всілякі перешкоди на шляху суспільного прогресу.
Авторська позиція в творі чітко виражена. Письменник поетизує нерівну боротьбу тієї молоді, що пожертвувала особистим благополуччям і мужньо виступила проти соціальної несправедливості, освяченої самодержавним ладом. Водночас він показує непривабливе обличчя реакці-онерів-кар'єристів чи збайдужілих до народної недолі, взагалі тих, хто дбає тільки про себе і власну кишеню.
Події в повісті розкриваються головним чином через спогади і сприймання Телепня, який опинився за ґратами тюрми. Як письменник Телепень служив людям правдивим, щирим словом. І от ув'язнення. У спогадах і мареннях хворого Телепня пролітають дні його життя — від дитинства до арешту в недавню дощову ніч. Так з'явилася для автора прекрасна можливість з психологічною достовірністю показати формування передової людини, з'ясувати ті внутрішні імпульси, які природно привели вихідця із заможної родини до небезпечної справи оборони народних інтересів.
Телепень ще в гімназії перейнявся недолею трудівників» Знайомство з таємно поширюваними книжками допомогло йому побачити кричущі контрасти життя, задуматися над причинами соціальної несправедливості, що панувала в імперії. Розмова з селянином глибоко запала в душу юнака: як же так, що земля «верстов на тридцять уподовж, на двадцять вшир» належить одному графові, який десь бенкетує в столиці, а тут, «серед поля, скиглить люд свою голодну пісню». В університеті Петро зближується з демократично настроєною молоддю, яка готова помірятися силами з кривдою, знищити несправедливий лад.
Незважаючи на слабке здоров'я, добру, м'яку вдачу, Телепень виявляє в тюрмі непохитну волю і твердість. Він не бажає навіть розмовляти з прокурором, який захищає несправедливість. Правда, нестерпні умови ув'язнення стали причиною важкого психічного захворювання героя, його самогубства.
Тимофій Жук — типовий образ революційного народника. Він набагато енергійніший за Телепня. За читання нелегальних політичних брошур Жук був виключений з гімназії. Та Тимофій не розгубився, не впав у відчай: він «іде в народ», працює вантажником, косарем, рибалкою, поширює ідеї знищення несправедливої системи. Він закликає «силою» боротися за народні права жити по-людському. Жук також попав до в'язниці, але тюремникам не вдалося зломити його мужності. Крізь ґрати рветься на волю його пісня.
Письменник водночас викриває «лихих людей», але в цей термін він вкладає протилежний розумінню захисників царизму зміст. «Лихі люди» — не революціонери, а ті, хто силкується врятувати систему, підперти її прогнилі основи. Охоронці самодержавства змальовані в повісті сатиричними засобами. Шестірний як слідчий докладає всіх зусиль, щоб довести «злочинність» дій своїх колишніх шкільних товаришів. Ще в гімназії він виявив себе мерзенним донощиком, «єзуїтом». А тепер старанно викриває «ворогів уряду», бо на цьому шляху найлегше досягнути і високого чину, і багатства.
Осуджується в творі й Попенко. Коли Жук і Телепень пішли шляхом служіння народові, Попенко будує своє благополуччя на темноті мас. Тому він намагається подо-вше зберегти відсталість,    неосвіченість селянства:  «Мужик поки ще темний, то і в Бога вірує; а вивчиться — він і церкву забуде, а про батюшку — поминай як звали!» Вся ницість і огидність цього мракобіса і шкурника постає в його цинічних словах про загибель Телепня: «Дурний! Коли вже наважився, то так би і вмирав, От би і мені перепало рублів зо три на похороні. Було б на пулечку. А то наш кривоногий сторож сам і ховав, і поминав».
Опублікована без підпису в женевському журналі «Громада» за 1877 рік повість «Лихі люди» нелегально ввозилася в Україну і поширювалася разом з народницькими брошурами, тобто використовувалася з пропагандистською метою.

«ЛИХО ДАВНЄ Й СЬОГОЧАСНЕ»
Улюбленою темою Панаса Мирного були життя і праця, мрії і сподівання селянства.
Широка панорама життя українського села упродовж кількох поколінь постає з роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1872 — 1875). Над цим твором Панас Мирний працював у співавторстві з братом Іваном Ві-ликом — одним з відомих літературних критиків і публіцистів. Ті шість редакцій роману, які збереглися, показують інтенсивні пошуки втілення ідейного задуму в нову для української прози жанрову форму реалістичного соціально-психологічного роману. Вже тут на повний голос зазвучала тема «лиха давнього й сьогочасного», до якої Панас Мирний звертатиметься ще кілька разів.
Одним з найвищих досягнень письменника є роман «Повія», основна редакція якого здійснена на початку 80-х років. Перші дві частини роману були опублікдвані в альманасі «Рада» (1883, 1884), третя — в журналі «Літературно-науковий вісник» (1919), а повністю роман з'явився вже посмертно у 1928 р.
З роману постають яскраві картини життя порефор-меного селянства, роздертого гострими соціальними контрастами. Жменька багатіїв тримає в руках землю і владу. А поряд у лещатах злиднів і голоду борсаються бідняки. Безвихідь знедолених передано через змалювання щоденних буднів, символічно відтінених похмурими пейзажами дощової осені та морозної зими. В лютий мороз гине селянин Пилип Притика. Ця трагічна смерть стає початком нещасть його дочки Христі.
Читач бачить, як у пореформені часи бурхливо множаться нові гнобителі. Панський прикажчик Грицько Супрун різними неправдами піднімається на новий щабель достатків. Пошесть наживи захопила Карпа Здора, який раніше осуджував глитаїв, а тепер сам збагачується працею наймитів. Галерею сільських чумазих доповнюють Кравченко, Горобець, Вовк. Вони готові з'їсти один одного, але в погоні за наживою, в захисті корисливих інтересів підтримують один одного.
Панас Мирний показує владу грошей і в місті, причому численними картинами підкреслює її розтлінну силу,
Жорстокий крамар Загнибіда по-звірячому вбиває свою дружину. З крамарів-хижаків виріс великий землевласник Колісник. Керуючись правилом «не ти накриєш — тебе підведуть», він обдурює й краде, зрештою, топче будь-які морально-етичні принципи. З колишньої старшини вийшов «панюга» Лошаков.
Панас Мирний піддає осуду й показне «народолюбство» таких, як молодий чиновник Проценко, безпосередній винуватець трагедії Христі. Прихильне сприйняття модних у молодіжному середовищі ідей «любові до народу» було короткочасним і нетривким: власне, чиновник тільки забавляється грою в демократизм, такі його «захоплення» швидко вивітрюються, а верх беруть підлість і кар'єризм.
Усі ці картини й образи об'єднує сюжетна лінія, пов'язана з долею Христі. Дівчина з бідняцької родини, потім міська наймичка, чиста, здорова натура, загинула у задушливому царстві лицемірства, брехні, ошуканства, підлості. Трагедія Христі — суворе обвинувачення анти-людяній системі.
Роман «Повія» — це те художнє явище, яке виразно репрезентує розвиток соціально-психологічної ідейно-стильової течії в українському реалізмі XIX ст.
Кріпосницький характер «селянської реформи» викривається у незакінченій повісті «Голодна воля» (кінець 80-х років). Автор показує живучість і незнищенність прагнень поневолених людей до свободи, їхніх заповітних прагнень працювати на себе на своїй землі. Колишній кріпак Василь очолює селян і вимагає грамоту про справжню волю. «Наше не за горами,— говорить він.— Чутка про волю все росте і шириться. Діждемося її — оділлються наші сльози комусь другому!»
Розкриваючи ідею повісті «Лихо давнє й сьогочасне» (1897), Панас Мирний у листі до Володимира Науменка відзначав, що в творі йдеться про лихо кріпацьке «з його утисками, серед котрих скніли і ниділи людські душі», і горе новітнє з його безземеллям та голодом, що примушує людей «забувати про гурт, думати тільки про себе, а декого і йти проти свого ж таки брата».
У першій частині повісті показано дикий розгул сваволі поміщика Башкира, землі якого «через увесь повіт розіслалися» . Вражає контраст між багатством і розкішним побутом кріпосника, з одного боку, і злиднями, безправністю, щоденною виснажливою працею кріпаків — з другого» Трагедійність знедолених трудівників розкривається у життєвій історії сім'ї Проценків= Друга частина твору передає животіння селян після запровадженої солдатами «волі». «Лихо сьогочасне» спустошує душу людини, робить її егоїстичною, жорстокою» Марина, здобувши прихильність свого хрещеника — Башкирового сина, обдурює й оббирає голодних односельців, безсердечно відштовхує хворого й немічного діда Уласа, «забувши», що той колись врятував її від загибелі, а згодом віддав їй свою хату.
Про безвихідь, в яку потрапили кріпаки в переломну епоху, йдеться також у повісті «За водою», створеній обома братами Рудченками в першій половині 80-х років, та вперше надрукованій тільки в 1918 р. Пішли за водою під час весняної повені халупа й кузня Грицька Коваля, що й поклало початок пролетаризації селянина. Втопився у річці панський наймит Федір Нужда, бо змушений був потай у буряну ніч ловити раків для хворої дитини. Ці життєві історії конкретизують «голу волю», в якій тепер опинилися селяни, попавши в тенета і колишнього поміщика, і нових визискувачів — хитрого, спритного шинкаря й безсердечного попа.
У 70 — 80-х роках було написано цикл «образків із життя» під загальною назвою «Як ведеться, так і живеться». Тут у чотирьох оповіданнях («Пасічник», «Яків Бородай», «Замчище», «Визвол») описано життя трьох поколінь родини, представлених столітнім пасічником Карпом, органічно пов'язаним з хліборобством, його сином Яковом, що прагне виявити себе в дрібному підприємництві, а також внуком пасічника — хлопчиком Івасем, історія життя якого через незакінченість циклу не знайшла докладного висвітлення. Все ж автор зазначав, що внуки, переконавшись у помилках батьків, знову поверталися до народу.
«Перлиною» серед дрібних оповідань Панаса Мирного Іван Франко назвав сатиричну новелу «Лови» (1883). У ній створено образ пристава Костенка — бездарного, ні до чого не здатного поповича, який «десь під школою тинявся, був попихачем, був і в сторожах, у москалі ходив і там не погодився» о Зрештою, він знайшов себе на поліцейській службі, та й тут виплив тому, що «одній барині на цегельні робочих усмиряв». А тепер він ганяється за політично неблагонадійними, мріючи про підвищення на службі. Та й тут Костенко потрапляє в халепу.
Щирою гуманістичною схвильованістю наснажене оповідання «Морозенко» (1885). Розповідь про наймичку Катрю та її семирічного сина Пилипка закінчується трагічно. Мати гине біля замерзлого синочка, який на Новий рік пішов засівати в інше село і збився з дороги. Майстерно розкрито своєрідність дитячого сприймання природи, де щільно переплелися реальність і фантастика.
Замерзаючи, Пилипко бачить багатобарвний казковий світ, у багатстві змін, звуків, кольорів якого втілилися уявлення малолітньої сільської дитини.
Визначним явищем української драматургії є п'єса Панаса Мирного «Лимерівна» (1883), в якій нищівно викривається «темне царство» родинного деспотизму. Трагедія Наталі зумовлена силуваним шлюбом з багатирем-нелюбом, тим пеклом, яке вбивало молоду жінку в хаті деспотки-свекрухи.

«МИ ЧЕСНО СВІЙ ВІК ПРОЖИЛИ»
Панас Мирний вимагав і від себе, і від інших літераторів писати так, щоб «і каміння завило», щоб і в закостенілі серця, у черстві душі прорвалося світло «правди і любові». Правильним орієнтиром на цьому шляху була для нього пристрасна Шевченкова поезія. Справжнє мистецтво пов'язане з народним життям, стоїть на сторожі інтересів трудівників — такими принципами керувався письменник у творчості. Літературну діяльність Панас Мирний органічно поєднував з громадською. Він брав активну участь у спорудженні пам'ятника Іванові Котляревському в Полтаві, організовував літературно-музичні вечори, підтримував тісні зв'язки з Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Іваном Карпенком-Карим, Михайлом Коцюбинським, Марією Заньковецькою.
Зміцнення віри письменника в перспективність розвитку національної культури виявляється в тому, що з початком визвольного руху 1905 р. він починає виступати, так би мовити, із відкритим забралом. Мирний стає одним з організаторів і керівників журналу «Рідний край», активно відстоює права українців на розвиток своєї культури, сприяє консолідації українських літературних сил.
 
Уже в першому номері полтавського журналу друкується вірш Панаса Мирного «До сучасної музи», в якому звучить мотив активної ролі художнього слова у визвольних змаганнях народу. В час, коли «по майданах воля в кайданах зично гукає: «Борись!», кожний чесний митець має бути в передових лавах борців. Тут же публікується новела «Сон», пройнята пафосом революційного оновлення життя, Відблиск народних виступів відчувається і в інших творах письменника цього часу — оповіданнях «Пригода з «Кобзарем», «Дурниця» (1909), вірші «До  братів-засланців» (1908).
Переступивши шістдесятирічний рубіж. Мирний у ліричному нарисі «Робота» (1909) так оцінював свою діяльність на літературній ниві: «Все, що довелося нажати за оцю пору, зложено в копи, звезено в стоги, вимолочено, провіяно... Чисте зерно пішло поміж людьми, зосталися тільки солома та полова». Справді, пішло до людей «чисте зерно» творчості великого майстра. Проте слід внести й корективи у вимогливу самооцінку власного доробку, адже серед невідомого читачам були дві останні частини «Повії», повісті «Голодна воля» та «За водою», оповідання.
Тяжкі випробування випадають на долю письменника в останнє десятиріччя його життя. Не стало багатьох добрих знайомих, яких знав упродовж тривалого часу і з якими працював на ниві рідної культури. Смерть багатьох письменників, театральних діячів, журналістів болісно відгукувалася в його серці. Порушувала душевну рівновагу нервова хвороба дружини. Та найдужче вразила Панаса Мирного загибель у вересні 1915 р. на війні старшого сина Віктора. Біль від втрати посилювався хвилго-ванням і за долю середнього сина Михайла, також мобілізованого до діючої армії. А в громадянській війні, яка охопила країну після жовтня 1917 р., загинув на початку 1919 р. молодший син Леонід.
Письменник привітав українське національне відродження. За його участю в 1918 р. в Полтаві організовується видавниче товариство «Зірка», яке друкує книжки для школярів. У час розгулу денікінського терору, переслідування шовіністами всього українського Мирний виступає 12 вересня 1919 р. з промовою на мітингу в Полтаві з нагоди 150-річчя з дня народження Івана Котляревського.
Помер письменник 28 січня 1920 р. Через два дні його в останню дорогу проводжали тисячі полтавців.
Усе життя Мирний самовіддано служив рідній культурі. Тому й мав право сказати «дітям» і «внукам»:  «Ми чесно свій вік прожили» все найвище носили в душі і найкраще гріли у серці». Український народ свято шанує пам'ять великого сина; твори Панаса Мирного видаються, вивчаються, досліджуються, у Полтаві 1939 р. відкрито музей письменника, згодом споруджено йому пам'ятник. Ім'ям Панаса Мирного названі школи, культосвітні заклади, вулиці. Його твори перекладені багатьма мовами — російською, білоруською, естонською, латиською, литовською, молдавською, азербайджанською, чеською, словацькою, болгарською та іншими.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
Як ви розумієте таку, за висловом Михайла Коцюбинського, рису таланту Панаса Мирного, як «широкий та вільний розмах думки»?
Що має на увазі Олесь Гончар, коли говорить про «істинність народного мислення», відображеного у творчості Панаса Мирного?
З'ясуйте проблематику ранніх творів прозаїка.
У чому ви вбачаєте продовження Панасом Мирним шевченківських традицій?
Якими рисами твори Панаса Мирного близькі до творів інших письменників-реалістів другої половини XIX ст.? Що нового вніс Панас Мирний в українську прозу?
Чому прозу Панаса Мирного відносять до сеціально-психолопчної течії українського реалізму?

«ХІВА РЕВУТЬ ВОЛИ, ЯК ЯСЛА ПОВНІ?»
«РОМАН З НАРОДНОГО ЖИТТЯ»
Прагнення глибоко дослідити закономірності народного життя привело Панаса Мирного до жанру великого епічного твору, який давав змогу широко висвітлити соціальні взаємини між людьми, передати нестримний потяг селянства до землі й волі.
Важливим етапом у творчій передісторії роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» став нарис Мирного «Подо-ріжжя од Полтави до Гадячого» (1872), в якому виявився інтерес автора до життя селянства в переломну історичну епоху. Безземелля, напівголодне існування, непомірні побори, утиски з боку місцевих властей — ось що дошкуляє селянинові, щодня отруює йому життя. Такі соціальні причини зумовили появу в середовищі одвічних хліборобів злодія і бандита.
Письменник так зацікавився історією «злющого зарі-зяки», що поклав її в основу повісті «Чіпка» (1872), За задумом автора в ній мав бути реалізований висновок про злочини Гнидки, зроблений ще в нариск розбишака є «скаліченим виводком свого побиту», де «все стало і стоїть нерухомо на однім місці, стояло, поки зачало гнити у самому корні», Змальовуючи в повісті незвичайну долю Чіпки Варениченка, розкриваючи зміни в його психіці, що привели до розбійництва, Мирний зловживав натуралістичними прийомами зображення.
Брат письменника, відомий фольклорист і критик Іван Білик, ознайомившись з рукописом повісті, загалом позитивно оцінив розвиток її сюжету, але порадив авторові розширити показ соціальних умов життя селянства і вмотивувати переродження молодого Чіпки. Мирний уважно прислухався до зауважень. Завдяки спільній праці обох братів невелика повість про одного героя переросла в багатоплановий соціально-психологічний роман. У ньому глибокий художній аналіз дійсності поєднується з всебічним розкриттям внутрішнього світу людини.
Працю над романом «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» було закінчено 1875 р. В алегоричній назві твору звучала головна ідея: воли — символічний образ уярмленого селянства — не ревли б, якби було що їсти й пити. Автори винесли в заголовок злободенне соціальне питання, вже цим самим привертаючи до нього увагу читачів, насамперед інтелектуальної громадськості.
Уперше роман був надрукований 1880 р. в Женеві. При перевиданні твору в Україні автори змушені були дати йому назву «Пропаща сила» (1905), але пізніше він видається під первісним заголовком. Роман засвідчив новий етап у розвитку української прози. Це був перший «роман з народного життя», в якому, за визначенням Івана Франка, «змальовано майже столітню історію українського села», розкрито тогочасну дійсність в усіх її складностях і суперечностях.

«БУДИНОК З БАГАТЬМА ПРИБУДОВАМИ І НАДБУДОВАМИ»
Так образно академік Олександр Білецький визначив своєрідність складної композиції роману.
Як відомо, композиція літературного твору — це розміщення і співвідношення всіх його складових частин, епізодів, що змальовують певні життєві події, взаємозв'язок описів поведінки персонажів, їхньої зовнішності, картин природи, інтер'єрів з монологами та діалогами» До композиції належать розташування персонажів у творі, система розгортання подій, своєрідність організації художнього матеріалу.
Роман братів Рудченків складається з чотирьох частин, кожна з яких поділяється на розділи. Тридцять розділів роману складають так звану зовнішню структуру. Кожна частина, кожний розділ мають завершений зміст, внутрішній лад, становлять певну художню цілісність. Так, перша частина твору показує дитинство та юність Чіпки, друга присвячена столітній історії села Піски, третя знайомить з складною долею хлібороба, звивистою, нерівною стежкою його бунтарства, а четверта завершує його трагедію.
Своєрідність внутрішньої структури роману виявляється в соціально-психологічному вмотивуванні поведінки численних персонажів, у показі широкої, справді панорамної картини життя кількох поколінь представників основних соціальних груп і станів українського суспільства і в минулому, і, головним чином, у складну, перехідну добу середини XIX ст.
Якщо в першій частині роману йдеться про формування характеру правдошукача, то. в другій переривається природний хід подій. Тут зовсім відсутні епізоди з життя Чіпки, натомість розгортається історія села Піски від часу нового закріпачення українського селянства в другій половині XVIII ст. до перших пореформених років. Саме тут простежується родовід Максима Ґудзя і панів Польських, змальовується життя народу упродовж трьох поколінь. Такий екскурс у минуле затримує розвиток дії, порушує стрункість викладу, але в кінцевому рахунку роман від цього не програє, адже ж було значно розширено його соціально-історичне тло.
У третій і четвертій частинах сплітаються всі сюжетні лінії, пов'язані з життям Чіпки, Грицька, Максима, панів Польських, розв'язуються вузли соціальних й інтимно-особистісних суперечностей.
У романі на перший план висунуто долі Чіпки, Грицька, Максима, Мотрі. Інші персонажі, як Галя, Христя, баба Оришка, сприяють рельєфнішому відтіненню головних характерів, а треті — Лушня, Матня, Пацюк, Порох, Чижик, Явдоха, генеральша, Кряжов, пан Польський, хоч і є епізодичними, але їхні інтереси, дії, помисли дали змогу авторові передати сутність суспільних тенденцій.
Характери головних персонажів, скажімо Чіпки і Грицька, розкриваються за принципом контрасту. Є щось спільне в долі Чіпки і Максима (обидва загинули марно для громадянства), проте впадає в око й різка відмінність у їхньому бунтарстві, Ідея правди об'єднує образи Чіпки, Мотрі, Христі, Галі, але сама правда розуміється ними неоднаково. Найголовніше ж у тому, що трудівники переконливо протиставлені гнобителям та їхнім прислужникам,
Визначним досягненням романістів є створення узагальненого образу селянства, що поступово звільняється від рабської залежності, що дедалі наполегливіше, рішу-ЧІШЄ заявляє про право жити по-людському. Так, гнівним гомоном кріпаків, які зібралися біля шинку в зв'язку з чутками про необхідність ще два роки працювати на поміщика, передається і зрозуміле обурення людей кріпосницьким характером реформи, і одвічна ненависть трудівників до експлуататорів. Важливу ідейну функцію виконують у романі епізоди, пов'язані з викриттям паразитизму дворянства, хабарництва І крутійства чиновників, механіки виборів до земства тощо.
Пейзажі у творі подаються і як тло дії, і як засіб індивідуалізації персонажів. Описи природи, як правило, гармонують з настроями чи роздумами героїв. Так, на тлі весняного поля відбувається перша зустріч Чіпки з Галею, а світлий настрій, навіяний пейзажем, допомагає глибше відчути почуття парубка й дівчини. Картина ж похмурого дощового дня відповідає смутку Чіпки, боляче враженого трагічною таємницею свого батька, розкритою дідом Ула-сом, Через опис природи правдиво передано горе Мотрі, її трагічну мужність припинити злочини сина. Холодної зимової ночі виходить з хати стара мати з дівчинкою, що прибігла шукати рятунку від убивць. Страшна дорога Мотрі до волості освітлена кривавою загравою запаленої на хуторі хати та диким валуванням собак.
Донесенню авторського задуму також допомагають по-засюжетні відступи — різноманітні за своїм характером і призначенням (ліричні, публіцистичні, сатиричні, філософські). Так, характеристика паразитизму панів Польських яскраво відтінюється нищівною сатирично-публіцистичною оцінкою ненажерливої, зголоднілої шляхти, котра, мов сарана, накинулась на українське селянство: «Звикши підбирати крихти з панського столу, вилизувати тарілки після смачних панських страв, вона передала й потомкам нахлібницькі звичаї й страшенну жагу до всього смачного, солодкого».
Отже, автори роману майстерно скомпонували, поєднали різнорідний матеріал, втілили злободенну соціальну тему в повнокровні реалістичні образи й картини.

«А ДЕ Ж ТА ПРАВДА, КОЛИ ТАК?!»
У центрі роману образ Чіпки — селянина-бунтаря, невтомного шукача правди, котрий зрештою зійшов на криву стежку боротьби і став «пропащою силою».
Уже на перших сторінках твору постає Чіпка — широкоплечий двадцятирічний парубок, з гострими карими очима, довгобразим лицем, одягнений у білу вишивану сорочку та просту свиту, накинуту наопашки. На голові в нього висока решетилівська шапка. Та автори не задовольняються зовнішніми ознаками в зображенні людини, як це властиво Іванові Нечуєві-Левицькому. Вони помічають риси, що розкривають соціальний стан людини: «Не багатого роду!» — казала проста свита. Портрет парубка передає його внутрішній світ: «Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах та селах. Одно тільки в цього неабияке — дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духова міць разом з якоюсь хижою тугою...»
А далі докладно з'ясовується формування характеру героя, наростання його протесту проти приниження людини. Син зневаженої селянки, Чіпка зростає в злиднях, в умовах недоброзичливості й ворожості. Тільки бабусині казки розширювали кругозір хлопчика, викликали в нього далеко не дитячі запитання. Коли багатій Бородай за впертість прогнав Чіпку з роботи, він «поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника...»
Вразлива душа й допитливий розум прискорюють визрівання хлопця. Його добре, гаряче серце, розбуджене побаченим чи почутим, довго не заспокоюється. Розповіді діда Уласа про кріпацьку неволю, нещасливу долю батька важким каменем лягають на його душу. Чіпка тоді стільки настраждався, стільки передумав, що аж на виду змінився.
Кожний з етапів життя Чіпки виразно окреслюється завдяки тонкому психологічному аналізу його поведінки. Так, емоційністю позначені роздуми парубка у зв'язку з несправедливим відбиранням землі. Різкі переходи від сподівань щасливо жити на своєму добрі до гірких розпачливих настроїв, до болючих думок про кривду, яка «заснувала цілий світ», про лихо, з тенет якого не вирватися трудівникові, гарячкова розмова з самим собою у безсонну ніч, коли зримо постала неправда, розкривають збентежену душу героя. Тому й вразила кривда Чіпку прямо в серце, коли за право працювати на власній землі чиновник цинічно вимагає хабара.
У цей момент Чіпка втратив не тільки ниву, а й віру у справедливість. У його серці знову закипіла ненависть, на жаль, не лише до гнобителів та їхніх прислужників, а до всіх людей. Звідси — сліпе, стихійне бунтарство зневаженої, обікраденої людини. Горе і чорну безнадію Чіпка починає топити в чарці, а від пиятики вже прямий крок до грабунку. Злочинні дії парубка переконливо вмотивовуються: кричуща несправедливість штовхнула вчорашнього хлібороба, щасливого своєю працею, до грабіжництва. Такі вчинки він вважає відбиранням свого ж добра, привласненого хитрішими, спритнішими, багатшими.
Це ті риси в характері Чіпки, в його поведінці, які передають істотне в діях його реального прототипу. Мирний у згадуваному нарисі вказував, що згодом в людській уяві залишиться соціальна основа розбійництва Гнидки, і той стане поруч з Гаркушею, Засориним та іншими розбишаками, які «уславилися по всій Україні, яко бо-ронителі убогих і безталанних од заздрості й пригніту багатих і щасливих».
Прагнення помститися насильникам у Чіпки ще дужче посилюється після катування його москалями під час придушення селянської непокори. У його гнівних словах за-звучало гнівне застереження гнобителям: «За ті сльози, за ту кров, що сьогодні безневинно пролито... будуть вони довіку мучитися, до суду мордуватися!..» Нестримним почуттям ненависті до кривдників Чіпка близький до шевченківських протестантів і месників.
Роздумуючи над особистою недолею, над всенародним лихом, Чіпка все глибше усвідомлює соціальні корені пануючої несправедливості. Для нього стає очевидним, що на трудівника «налягли» і поміщик, піп, шинкар, і «свій брат-багатир», що «всім бажається поїздити» на шиї безправного селянина.
Під впливом лихого «товариства» Чіпка опустився на саме дно життя, чим гірко образив рідну матір. Проте добро в його натурі на якийсь час перемогло. Чіпка перепросив матір, повернув її до себе. Одружившись з Галею, він став ревно працювати в господарстві, безкорисливо допомагати тим, хто звертався за підтримкою. Його сувора натура, «загартована давнім злиденним життям, м'якшала: він тепер соромився свого давнього безпуття, тієї кривої стежки, якою він думав дійти до щастя».
Коли пішли розмови про земство, про вибори гласних, Чіпка закликає громаду захищати свої інтереси. Селяни-гласні всупереч волі дворян та чиновників обирають його членом повітової земської управи. Та дворяни все зробили, щоб «очистити» свої ряди від «мужика», і Чіпку наказом губернатора було виведено з управи «по неблагонадежно-сти». Ця кривда стала останнім поштовхом, що зламав життя правдошукача, зіпхнув його на стежку сліпої помсти.
Селянин на собі відчув, що панська «правда» гірша за крадіжки, розбій. Не знайшовши справедливості і вище, Чіпка став мстити без розбору, бити направо й наліво, бити наосліп. Грабунки, вбивства зводять нанівець його протест, кров загублених жертв, смерть невинних людей страшним тавром заплямовують Чіпку. Власне з правдошукача він перетворився у звичайного кримінального злочинця.
В оцінці морального падіння Чіпки автори виходили з позицій народної моралі, керувалися тими критеріями, що добро завжди прекрасне, а зло — потворне, огидне, бридке, хто б його не вчинив. Криваві злочини заплямовують людину навіки. Коли Чіпка заради «легкого хліба» почав грабувати і вбивати, цим його діям не могло бути якихось інших оцінок, крім беззастережного осуду.
Весь розвиток сюжету підводить до однозначного висновку: найблагородніші пориви перекреслюються злочином. Невміння знайти справжні шляхи боротьби проти кривдників, «крива стежка» бунтарства зробили Чіпку «пропащою силою».

«СВІЙ, НА ПРИБУТОК НАПРЯМЛЕНИЙ РОЗУМ»
Інший життєвий шлях обирає ровесник Чіпки, найближчий приятель його дитячих літ — Грицько. Круглий сирота, він у дитинстві випив добрий ківш лиха. Зростав без материної ласки і батькової підтримки, піднімався на чорних, як земля, сухарях — тій мізерній платні, що перепадала йому від сільської громади за догляд овець.
На відміну від Чіпки, котрий вже дитиною задумувався над причинами людської недолі, Грицько не обтяжував себе такими питаннями. Коли підріс і довелося розпрощатися з вівцями, парубок, «скинувши через плече косу, а за спину — торбину з сухарями, лихеньку свитину та не кращі й чоботи», потягнувся з іншими бідарями на заробітки в південні степи. Грицька у злигоднях підтримує бажання стати господарем. Міряючи босими ногами курні заробітчанські шляхи, він переносився уявою в майбутнє, де бачив власну «хату теплу».
Наймит важко працював, випускав косу з рук тільки для обіду й сну. Земляки-піщани насміхалися з його ретельності, та Грицько не пішов восени, як усі, додому, а став у Херсоні підробляти розвантажуванням барж, косив очерет, збивав копійку до копійки й наступного літа. Повернувшись до рідного села, придбав садибу, город. Тепер Грицькові хотілося б до свого добра «приточити ще й жінчине», однак багатир, до дочки якого він сватався, теж думав «мати зятем не простого козака». Невдача остудила запал хазяйновитого парубка, й він одружився з рівною собі, працьовитою дівчиною Христею.
Впадають в око й такі риси вдачі Грицька, як байдужість до долі інших, егоїзм, намагання не втручатися в небезпечні справи. Він не прийшов на допомогу Чіпці, щоб вирятувати з рук карателів діда Уласа. Більше того: він зневажливо ставиться до катованих москалями селян («Важно парять бісових маштаків!»), бо кріпаки, мовляв,— це злодії, ледацюги, п'яниці.
Автори роману постаттю Грицька розвінчували обмежений індивідуалізм власника. Грицька розбирає заздрість, що Чіпка дістав за Галею багатий посаг і теж став «хазяїном». Буваючи в гостях у Чіпки, він завжди скаржився на нестатки та втрати, хоч насправді жив заможно. Він лукавив, лицемірив, намагаючись «заробити» на душевній доброті приятеля дитячих літ.   
Грицько «своїм, на прибуток напрямленим, розумом» не міг зрозуміти роздумів і настроїв Чіпки, відчути те щире і гуманне, що характеризувало колишнього товариша. Навіть приятелювання з ним Грицько намагається використати для власного збагачення. Він зрадів, що Галя стала хрещеною матір'ю його сина, адже ж сподівався, що хрещеникові «перепаде». Тут Грицько не помилився, бо незабаром Чіпка подарував йому на хрещеника сто карбованців. Та варто було Чіпці схибити, як Грицько з неприхованим злорадством повідомив дружині цю новину. А потім смакував плітки і чутки про товариша, намагаючись всюди підкреслити свою вищість і зневажити Чіпку.
Такий природний шлях еволюції характеру людини з народу, яка, вирвавшись із злиднів, швидко переродилася.
 
«ПАЛКИЙ, ЯК ПОРОХ, СМІЛИВИЙ, ЯК ГОЛОДНИЙ ВОВК»
Простежуючи розвиток характеру Максима Ґудзя, помічаємо, що автори хоч і звертають погляд у минуле для з'ясування його родоводу, проте намагаються показати сучасні умови, які скалічили здорову натуру, сформували ще один тип «пропащої сили».
Внук запорожця Мирона Максим перейняв від діда неспокійну, бурхливу вдачу. Розповіді січовика про звитягу козаків, відраза діда до підневільного існування глибоко запали в хлоп'яче серце. «Як у гніздечку, так у Максимовім сердечку виплодилась воля, про яку дід переказував; поривала хлопця до сваволі, до невпокою,— кидала од одного до другого, пекла ненавистю до всього, що гнітило або перечило, не давало робити, як нам хочеться, як нам здумається...»
Душа Максима рвалася до енергійного, бурхливого діла, молоді сили нестримно рвалися на широкий простір. «Палкий, як порох, сміливий, як голодний вовк», Максим був заводієм у парубоцькій компанії. Та в умовах уярмленого панщиною села ініціативність молодика проривається у свавільних діях. Правда, гордий Максим дорікав кріпакам за покірність, намовляв їх до втечі. Це вже було бунтарство проти системи. Якось не попав у тюрму, але від солдатчини не врятувався...
Як і Тарас Шевченко, Марко Вовчок, Юрій Федькович, автори роману правдиво показують тягар солдатського побуту. Конкретні деталі з щирою емоційністю передають горе людей, що часто навіки прощалися з синами, братами, чоловіками, яких забирали у москалі. За рекрутами — плач і голосіння, ніби мертвих виряджають. «Там стара мати заливається гіркими сльозами, обнімаючи бриту голову синову; тут молода молодиця з дитинкою на руках голосить на весь майдан, однією рукою схопивши за шию молодого чоловіка; а ось сестра з братом розмовляє, сльозами доливаючи горе...»
Гірка доля солдата, що страждав від безглуздої служ-би-муштри, де «учили, щоб бити, били, щоб учити». Навіть моторний та говіркий Максим не міг знести смертельної нудьги від такої «науки». Знаходив одраду в бешкетах та пиятиці, у вибріхуванні перед офіцерами. Коли йому потрапила до рук «граматка», самотужки опанував азбуку і навчився по церковних книжках читати.
Та казарма зламала й таку небуденну силу. Горілка, до якої Максим звик, вимагала грошей, і він не соромиться
грабувати цивільне населення та оббирати солдатів. Тут для нього, фельдфебеля, прикладом були офіцери- Всякими неправдами Максим збагачується і повертається в село через тридцять років з грошима та «заслугами». Тепер у його хату завертають випити чаю та «пропустити чароч-ку-другу» піп, становий, волосне начальство. Максим став звисока поглядати на «нетесане мужиччя».
Не випадково Максимів хутір стає пристановищем грабіжників. Розбещений, морально зіпсований солдатчиною, Максим живе єдиною пристрастю — збагаченням.
Він зрозумів, що для цього не обов'язково працювати, що є й «легші» способи здобування грошей. Запальною вдачею Максим дещо схожий на діда-запорожця. Та є між ними й істотна відмінність: якщо січовик палко протестував проти закріпачення і домігся козацьких, вільних прав для свого роду, то Максим не знаходить розумного застосування своїй енергії, пиячить, бешкетує, займається розбоєм і зрештою гине ганебною смертю в одному з грабежів.
Автори, змальовуючи Максима, пояснювали його вчинки успадкованими, природженими рисами характеру. Певною мірою це так, однак потрібно враховувати й соціальні чинники. Саме в умовах сваволі, постійних утисків і знущань надлюдиною формується тип гульвіси-«махамеда», який марно розтратив здорову силу і енергію, пішовши крученими дорогами.

«НЕ СУДИЛОСЯ МОТРІ ЩАСТЯ»
Мотря — одна з найтрагічніших жіночих постатей в українській літературі.
Попередники Панаса Мирного вже показували скалічене життя жінок у кріпосницькому суспільстві. Трагічно загинула ошукана офіцером Шевченкова Катерина. Не зазнала щастя в одруженні з кріпаком Олеся з оповідання «Козачка» Марка Вовчка. Гірко поневірялася все життя Нимидора, розлучена з чоловіком («Микола Джеря» Івана Нечуя-Левицького). Розповідаючи драматичні історії життя селянок, показуючи трагедію матерів, письменники-реалісти вказували на винуватців їхньої недолі, суворо обвинувачували рабську суспільну систему, яка затрималася в Російській імперії аж до другої половини минулого сторіччя.
Автори роману внесли новий нюанс у художнє розв'язання одвічної проблеми жіночої долі. Навіть юридично вільній людині в світі несправедливості не дано ніяких можливостей для особистого щастя. Нестерпно тяжко жилося Мотрі; одне, що невимовне убожество, з якого не могла виборсатися довгі роки, а друге — неприязне ставлення забобонних, затурканих односельців, які і в роботі відмовляли, і з острахом її хату обминали.
Аж помолодшала жінка, коли після смерті далекого родича дісталось їй «днів на десять поля». Раділа сама, вселяла надії синові. Та недовго пощастило працювати на своїй землі. Гострим ножем прямо в серце вдарила Мотрю неправда, розворушила старі болі, знищила всякі надії.
Мотря розуміла, як тяжко жити селянинові без землі. Та, побачивши, як страшно побивається Чіпка за втраченою нивою, як з безнадії запив гірко, стала сама втішати сина, заспокоювати його. Скільки горя зазнала, скільки лихих думок передумала в чорні дні, коли син пропивав майно, ображав злими словами: «як підстрелена горлиця тіпається-б'ється, тихо туркоче й стогне, так мати затіпалась на печі в куточку...»
Та забуває материне серце кривди й образи. Почувши, що сина посадили до «чорної», схвильована Мотря хоче з ним побачитися, порозмовляти. її тривожать лихі пересуди про Чіпку. Ціла хвиля суперечливих переживань, почуттів, думок нещасної матері передають її горе. Вона обурена лихими вчинками Чіпки, але їй болить і його безталання.
Дізнавшись про люте та ще й прилюдне катування солдатами сина, Мотря була сама не своя. її серце починає бунтуватися, ненавидіти всіх — і москалів-екзекуторів, що поглумилися над Чіпкою, і односельців, які не тільки не захистили сина, а ще й насміхалися над його стражданнями.
Коли Чіпка взявся за господарювання, одружився, Мотря аж сплакувала з радощів. Та нагло переривається куце материне щастя, бо знову горілка залила очі синові. Мотря аж почорніла від нового горя, як бажаного рятунку чекала смерті.
З психологічною переконливістю вмотивовано останній крок жінки. Вона все була готова віддати заради сина. Та, не витримавши страшних випробувань, які впали на її сиву голову, не знісши кривавого розбишацтва Чіпки, мати викриває його злочини. Такі дії матері, тяжкі і болісні, виправдані всією логікою розвитку образу. Мати не могла мовчати, цього не дозволяла її совість, вихована народними етичними нормами.
Так образ матері-страдниці, її чесні, справедливі рішення і дії набирають символічного звучання: це сама справедливість, саме людське сумління карали і злочин, і злочинця, ким би він не був. Такий поворот у розвитку образу нещасної жінки, здійснений романістами, ще раз засвідчує неминучість перемоги добра над злом як однієї з етичних засад нашого народу.

«ЯКБИ ЛЮДИ ПО ПРАВДІ ЖИЛИ»
І
Ідеєю шукання правди освітлені в романі також образи молодих жінок Христі й Галі.
Сирота змалку, Христя, вийшовши заміж за Грицька, відчула радість праці на себе, спокій родинного затишку. На відміну від черствого чоловіка вона переймається стражданнями інших людей. Усім серцем сприймає Христя схвильовані слова Чіпки про бідняцьку недолю. І побачила в уяві Мотриного сина не гультіпакою та волоцюгою, як усі його взивали, зрозуміла, що лихо зламало добру людину: «У Чіпки й серце добріше, й душа чистіша... А що він п'є?.. То його лихо п'є... недаром він хвалився ним!..» — так зіставляє вона Грицька й Чіпку, правильно розуміючи причини його безталання.
Якось Христя висловила Грицькові наболілі думки про неправду, яка всюди панує, а чоловік одразу ж знайшов виправдання кривді, прикрившись егоїстичною формулою: «Своя сорочка ближче до тіла».
Після тієї розмови Христя різко змінилася. Де й поділися щебетання веселе, усмішка щаслива! Не залишають молодицю болючі роздуми про правду і кривду, так схвильовано й гостро висловлені Чіпкою. Христі гірко і сумно, що її «добрий» Грицько ніколи не порушував таких питань. Більше того, вона вже відчула, що її чоловік може правду сам обійти, може легко змиритися з неправдою.
Важкі будні селянського життя, щоденні хатні турботи, догляд за малими дітьми втягують Христю в звичайне для мільйонів трудящих жінок річище, проте серце її завжди було чуйним до людського горя.
Образ Галі розкривається в інтимно-побутовому плані. Ця красуня, «польова царівна», що зачарувала Чіпку з першої зустрічі й потім стала його дружиною, зросла в умовах злодійської сім'ї. Та все те зло, що оточувало її з дитинства, не спотворило душі дівчини. Добра, щира, справедлива, Галя допомагає Чіпці на якийсь час повернутися  до  чесної  хліборобської  праці.   Вона,  щиро люблячи Чіпку, наполегливо закликає чоловіка жити по правді.
Та слабкими виявилися сили молодої жінки, зломилися під тиском брутальних умов. Знову опинився Чіпка в зграї грабіжників і бандитів. А їхня хата, яку вона так чепурила, стала розбійницьким притоном. Галя думала увійти в розбишацьке «товариство» «тихим янголом-спа-сителем», усовістити запеклі «харцизяцькі душі». Та не з її м'якою, доброю натурою руйнувати давно заведений гультяйський спосіб життя» Побачивши всю безодню злочинів» у яку потрапив Чіпка, зрозумівши, що не зможе його врятувати, Галя накладає на себе руки.
Галя теж прагнула правди, але сприймала її як чесність, щирість, відкритість людських взаємин. Глибшого, соціального значення вона в це поняття не вкладала. Однак рогаан саме й викликає неослабний інтерес неоднозначним трактуванням цієї морально-етичної категорії.

БІДА, КАЖУТЬ, НЕ САМА ХОДИТЬ, А З ДІТКАМИ»
Сюжетна лінія роману, пов'язана з історією роду панів Польських, з характеристикою їхньої ролі у суспільному житті, порушувала чимало злободенних соціальних питань, зокрема тих, що безпосередньо стосувалися закріпачення селян після ліквідації царизмом Гетьманщини, посилення їхнього визиску, а також проведення селянської реформи.
Друга частина твору звернена у минуле, віддалене від основної дії на ціле сторіччя. Змальовуючи становище українців в останній чверті XVIII ст., автори правдиво передають тривогу селян від зловісних чуток про кайдани неволі, які знову кувалися царизмом для козацького народу, котрий за переяславськими домовленостями 1654 р. мав бути вільним навіки.
Гострим виявом соціального пригнічення для піщан було віддання їх до рук пана Польського, одного з лютих ворогів нашогЬ народу. Це прізвище гнобителя обране авторами не випадково. Пан Польський зовсім недавно належав до тієї «голопузої шляхти», яка за часів Речі Посполитої кишіла по дворах магнатів, годувалася з їхнього столу і за це підтримувала своїх хлібодавців на сеймах і сеймиках. При поділах панської держави між Росією, Австрією і Пруссією дрібні шляхтичі стали не потрібні магнатам. Призвичаєні до гулянок, ледарства, сваволі,  ці  трутні  кинулися  шукати  іншого  дармового хліба. Так і пан Польський прибув до Петербурга, «заліз у якийсь полк», терся в приймальнях царських сановників,, поки таки «дотерся до генерала.„. і до Пісок!»
Вперше прибувши до українського села, «подарованого» царицею, й відчувши опір вільних людей, новоспече-ний володар Пісок зрозумів, що громада добровільно не вставить шию в ярмо, що «волів» потрібно гарненько призвичаїти, щоб самі простягали шию і слухняно виконували волю господаря.
На другий день генерал Польський привів з повітового центру роту москалів, котрі прикладами гвинтівок швидко роти заціпили» піщанам. Особливо дісталося тим, які «закричали, заґвалтували, що вони ляшкові довіку не покоряться, що від ляхів діди та батьки їх тікали сюди на слободи, а тепер ляхів сюди надсилають панувати».
Зломивши опір селян військовою силою, переписавши «своє добро», пан Польський, щоб не втратити людей, бо багато хто кинувся тікати з насиджених місць і шукати волі, тихо-мирно пообіцяв селянам, що буде брати з них тільки невеликий чинш, тобто плату за користування землею, а все інше залишиться без змін. Обіцянка генерала трохи втихомирила людей, тим більше, що й сам він покинув село на кілька років.
Панська облудність була формоїо призвичаювання селян до неволі. «Біда, кажуть, не сама ходить, а з дітками»: вперше вона затесалась у Піски у вигляді царського генерала, а невдовзі з'явилася разом з удовою-генеральшею та її синками. Тепер до селян дійшло, що пропали навіки. «Встала перед їхніми очима їх будуша доля — сумна, заплакана, без волі, без радості,., з батогом у руках!»
Новоявлені «господарі» відібраної землі стали люто знущатися з наших людей. Ось картина зустрічі генеральші, влаштованої запопадливим прикажчиком Потапови-чем, коли селян вишикували у кілька шеренг — окремо чоловіків, жінок, парубків, дівчат, навіть малих дітей. Московські зайди муштрували «хохліков», як треба «га-спажу» зустрічати. Та генеральша навіть «не глянула на кумедію», а її синочки встигли скубнути селянських дітей. А незабаром кріпосниця виявила свій норов: звеліла повісити на шию Мокрині мертве кошеня і щоб літня селянка макала на виду всього села панські кухні. За її розпорядженням люто шмагають різками дівчину Уляну.
Місткі реалістичні деталі передають дух феодальної сваволі. «Тілиста рука товстопузого Потаповича» не одному кріпакові «виправила щелепи», не в одного «вилущила зуби». Та ще гірше стало, коли прикажчиком став «свій» Карпо Дровиченко — «іржа, не чоловік»: якщо вже на кого уїсться, то «точить-точить, поки таки наскрізь не проточить». Саме ж «землячок» підбив кріпосника запровадити шостий день панщини на тиждень, відібрати в селян рештки землі.
Василь Семенович, нащадок генеральші, мав клопіт з дочками. їх мав аж шість, а видати заміж було не так просто, бо в Гетьманському повіті не вистачало «благородних» женихів, та й дівчата вродою не відзначалися: «З чорними очима, з довгими, як кендюхи, носами, з циганським кучерявим волоссям, а чорні ж то, чорні, як у сажу вимазані!» Довелося володареві Пісок прилаштовувати дочок за будь-кого, аби «з дворянського кодла».
Так розкоренився рід Польських у повіті, так і заверховодили пани Польські в цілій околиці, як у себе на царстві. «Василь Семенович — царьок; його родичі — царські слуги; а цілий повіт з панами й мужиками — піддані». Хто б з дворян чи чиновників не приїжджав у Гетьманське, мусив поклонитися «царькові».
Глибина художнього дослідження дійсності, художнє новаторство авторів виявилися і в правдивому показі кріпосницької суті реформи. Вчорашні володарі кріпацьких душ тепер обійняли всі керівні посади в адміністративних установах. Пан Польський очолив повітову земську управу, а всі його родичі стали її членами. Серед гнобителів, вигодуваних «чужою працею», взутих і одягнених «чужими руками» — поміщик Кряжов, «потомок того самого гетьманського полковника Кряжа, що уславився ні боями, ні походами, а тільки тим, що, як прикріпляли до землі підсусідків, він прикріпив нетрохи своїх далеких родичів». У земство пробрався й попович Шавкун, котрий гарно засвоїв науку підлабузництва й лакейського догоджання.
Зрозуміло, що зловживання вчорашніх кріпосників та їхніх прислужників, які засіли в земстві, прикриваються зверху. В романі сатирично показується, як губернський чиновник «розслідував» скаргу Чіпки. За кілька годин посланця губернатора було вміло «оброблено», і де й подівся недавній переляк земців. За обіднім столом, як давні приятелі, сиділи чиновник з Польським і Кряжовим, підносилися тости за єднання інтересів «адміністрації» з «привилегированным сословием». Земці були в захопленні від красномовства губернаторового посланця, котрий закликав «зорко следить» за «революционными злементами»
і захищати «государственнмй строй» од «напора безумньїх социалистических идей».
Такі картини переконливо свідчать про викривальний пафос роману.

«НЕ ПІДМАЖЕШ — НЕ ПОЇДЕШ»
У творі нищівно осуджується бюрократичне чиновництво, викривається його паразитизм, вся система продажності й хабарництва, сваволі й лицемірства.
Типовим породженням гнобительського ладу виведений секретар «мирового суду» Чижик. Уже зовнішність чиновника викликає відразу: це «сухий, перегнутий утроє панок», з довгим носом, запалим ротом і вигнутою шиєю. Таке ж і його внутрішнє єство. При першій зустрічі з Чіпкою він, ознайомившись з проханням селянина, спочатку категорично кинув: «Нічого не буде!» Та це тільки один з хитро продуманих і вже гарно перевірених прийомів обдирання прохача, бо зразу ж чиновник наказав Чіпці зачекати. Друга розмова викриває сутяжництво Чижика: без будь-яких церемоній, змірявши селянина «мишачим поглядом», він безсоромно вимагає хабара.
Чижик не забув обуреного, гострого погляду непокірного селянина, який назвав його «сутяжищем». Згодом саме цей миршавий чиновник пригадає «образу» і зіграє наймерзеннішу роль у вигнанні Чіпки з земства.
Цікава чиновницька кар'єра Шавкуна. П'яничка, не-довчений студент, він завдяки підлабузництву був помічений паном Польським і з благословлення «царька» зайняв стіл у канцелярії. Тепер для ощасливленого панською» ласкою Шавку на не існувало нічого, крім паперів. «Став він виводити стрічку по стрічці, списуючи копії; став одбирати спершу по десять гривень, далі по двадцять, а через рік дійшов до трьох рублів. Зробився паничем — хоч куди!» Поступово піднімається все вище по службі, став «не останньою спицею в колесі». Тепер уже не він скидає шапку перед панами, а йому стали кланятися. Скупий безмірно, Шавкун одружився з такою ж скрягою, і тепер разом складали гроші. Так цей «пронира» став тримати «цілий повіт у своїх руках, заправляючи ним по своїй хіті».
Певна річ, автори, змальовуючи триб життя цього соціального прошарку, йшли насамперед від власних спостережень. Однак не можна відкидати й впливу традицій у зображенні чиновництва: про цих п'явок у нашому письменстві гостре слово сказали Григорій Сковорода й Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ'яненко й Тарас Шевченко, автори роману були обізнані з художнім досвідом Миколи Гоголя, Михайла Салтикова-Щедріна.

«ЯК БИ НАМ НАШУ КРАСНУ МОВУ ТАК ВИСОКО ПІДНЯТИ, ЯК ПІДНЯВ її ШЕВЧЕНКО У ПІСНІ»
Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» засвідчив дальший розвиток і збагачення української літературної мови. Під пером Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Івана Нечуя-Левицького мова нашого письменства безупинно збагачувалася, шліфувалася, вдосконалювалася.
Як відомо, українська національна мова вийшла з живлющих народних джерел. Як літературна вона в новий час сформувалася внаслідок органічного поєднання живого мовлення і мови усної поезії. Мова роману братів Рудчен-ків відповідає усному мовленню наддніпрянського, зокрема полтавського, селянства. Живі джерела народної мови визначають багатство і самобутність стилю твору. Розмаїте народне слово звучить не тільки в монологах, діалогах, полілогах, воно є основою й авторської мови.
Досить у цьому зв'язку глянути на майстерність використання стійких фразеологічних словосполучень, котрі органічно ввійшли у мову роману: «Гляди лиш, щоб очкур не урвався», «Доїхала-таки її дівка Уляна!», «Життя — що погода... Оце тихо й мирно, любо та мило... гульк! — не вспів озирнутись, як повернуло на негоду...», «Яке життя, таке й товариство», «Довго ждали, та добро придбали» тощо.
Автори роману, як і їхні попередники, орієнтувалися на багату лексично, майстерно оброблену впродовж сторіч мову народної творчості. Для стилю твору характерна насиченість прислів'ями, приказками, примовками, ідіоматичними зворотами. Завдяки їм досягається реалістична виразність змальованих картин, забезпечується народний погляд на зображуване, зрештою, передається сам національний дух, національна ментальність українців. Мова роману виражає характер, специфічність мислення, світобачення нашого селянства: «Життя — що стерняста нива, не пройдеш, ноги не вколовши», «Кому воля, а кому неволя», «Риба без води, а чоловік без землі гине».
Духом народної мудрості пройнято весь твір. Ось для прикладу початок роману: «Надворі весна вповні. Куди не глянь — скрізь розвернулося, розпустилося,  зацвіло
пишним цвітом. Ясне сонце, тепле й приязне, ще не вспіло наложити палючих слідів на землю: як на Великдень дівчина, красується вона в своїм розкішнім убранні...» Кожне слово, кожний мікрообраз тут відповідає духові народної мови, яка виражає сутність мислення хлібороба.
Вражає багатством синоніміка мови твору. Слова, що звучать неоднаково, але близькі значенням, збагачують виразність зображуваного, посилюють емоційність розповіді. Як і в усному повсякденному мовленні, синоніми в романі здебільшого вживаються для передачі дії, характеристики, оцінки стану. Жайворонкова пісня «тремтить, переливається, застигає в повітрі»; голос дівчини «розходився на всі боки», «розлягався в високім просторі», «слався по землі», «замирав оддалеки на полях», «вливався в душу якимсь несвідомим щастям». Таких прикладів розмаїття нашого слова, його різноманітних художніх функцій у моделюванні сторін дійсності можна навести безліч.
Значний крок уперед порівняно зі своїми попередниками роблять романісти і в збагаченні художнього синтаксису літературної мови, особливо в удосконаленні діалогічних конструкцій. Діалоги у творі будуються за зразком усного мовлення, вони емоційно наснажені, експресивні, часто охоплюють окремими репліками різні сторони явища. В них природно звучать запитальні й окличні інтонації, що сприяє глибшому розкриттю внутрішнього світу персонажів і водночас загостренню сюжетних колізій, тобто зіткненню альтернативних, протилежних інтересів та поглядів.
Ось для прикладу розмова Мотрі з Чіпкою в зв'язку з новиною — обранням селянина до земської управи:
—    І нащо воно тобі, сину, з панами тягатись? — каже вона журливо.— Ще, не дай Боже, підведуть як... Самі ж поховаються,
а тобі — буде,..
—    Не бійтесь, мамо: не подамся! — заспокоює її Чіпка.
—    Ще встрянеш куди...— своє-таки Мотря.
—    Нічого ви, мамо, як я бачу, не знаєте,— одказує без гніву Чіпка.— На те їх воля... А може, я, мамо, людям у пригоді
стану... добро яке зроблю...
—    І вже, сину! Ти — один, а їх стільки...
—    Один, та добрий,— оступилася за чоловіка Галя, і, всміхаючись, пішли обоє в хату.
Як бачимо, для діалогу характерні уривчастість реплік, пропускання слів, їх незвичний порядок у реченнях, повтори.  Завдяки  цим  поетичним  фігурам,  тобто  засобам синтаксичної організації художньої мови, зображена картина виразно окреслюється, а також яскравіше індивідуалізуються і самі персонажі. Взагалі, діалоги у романі напружують дію, активізують її, прояснюють зміст і показаного раніше, і того, що змальовуватиметься пізніше,
Панас Мирний та Іван Білик значно ширше, ніж це було властиво прозаїкам середини минулого віку, вдаються до метафоризації зображення. Особливо важливу функцію у романі виконують прийоми персоніфікації: «Поле — що безкрає море; скільки зглянеш — розіслало зелений килим, аж сміється у очах. Над ним синім шатром розіп'ялось небо — ні плямочки, ні хмарочки, чисте, прозоре — погляд так і тоне.,. З неба, як розтоплене золото, ллється на землю блискучий світ сонця; на ланах грає сонячна хвиля; під хвилею спіє хліборобська доля...»
Хоч над романом працювали два автори, але стиль його сприймається як цілісний і єдиний. Панасові Мирному належить задум твору і більша частина праці над його художнім втіленням.

„ ШИРОКИЙ ТА ВІЛЬНИЙ РОЗМАХ ДУМКИ”
Так охарактеризував своєрідність художнього мислення Панаса Мирного його молодший сучасник Михайло Коцюбинський. Справді, масштабність змальованих у романі явищ і подій життя, їхнє глибоке художнє дослідження, багатогранність виписаних людських характерів, висока культура слова забезпечили твору одне з чільних місць у великій прозі XIX ст.
У романі братів Рудченків на повний голос «заговорило» життя українського суспільства складної перехідної доби. Реальна дійсність подається у творі у найрізноманітніших виявах — соціальному, національному, історичному, побутовому, і такі художні зрізи, проведені на різних рівнях, позитивно позначилися на панорамності змалювання життя.
Художнє слово впливає з однаковою силою і на думку, і на почуття читача. Картини підневільного життя селянства за панщини, їхнього неспокою при запровадженні «голодної волі», показ пристрасного шукання правди Чіпкою, страждань Мотрі та Галі, викриття паразитизму панства, крутійства чиновників, морального падіння люмпенів — весь багатоплановий зміст роману, його пафос викликають у нас не тільки роздуми про віддалене минуле, а й емоції,  почуття симпатій чи  антипатій,  любові чи гніву, жалю чи зневаги. Якраз у цьому неоціненне значення твору, його естетично-емоційний вплив на читача.
Темі селянства у всесвітній літературі присвячено багато неординарних, справді художніх творів. Так, про долю хлібороба йдеться в романі Оноре де Вальзака «Селяни», в грандіозній епопеї польського письменника Владислава Рей-монта під аналогічною назвою, ця тема так чи інакше опрацьовувалася Іваном Тургенєвим, Глібом Успенським та іншими белетристами. Але, як зауважив Олександр Білець-кий, для багатьох письменників — «від Бальзака до Рей-монта селянське життя — об'єкт, спостережуваний ними не тільки збоку, але і з досить далекої відстані. Вони ставлять селянську проблему на обговорення, але кровного інтересу в практичних результатах цього обговорення вони не мають. Вони «байдужі», «об'єктивні». Панас Мирний же, звичайно, не байдужий до знедоленої селянської маси».
Глибока, кровна зацікавленість авторів роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» в поліпшенні умов селянського життя, в тому, щоб поневолений хлібороб теж став людиною, виокремлюють цей твір з потоку літературно-художніх явищ про представників найдавнішої професії.
Внутрішня масштабність роману, його зосереджена соціальна аналітичність, проникливий психологізм, помножені на філософічність, дають підстави твердити про появу в' українській прозі нового типу епічного полотна, відмінного багатьма жанровими якостями від зразків, створених не тільки раніше, а й одночасно з ним. Широкий предметний фон, вмотивованість поведінки героїв, пластичність портретних зображень і мальовничість пейзажних картин, майстерність розгортання сюжетних ліній, поєднання різних часових площин ставлять роман братів Руд-ченків в один ряд з найвищими досягненнями європейських літератур минулого століття, засвідчують епічну зрілість української реалістичної прози.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
Чому Іван Франко назвав «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» першим українським романом «з народного життя»?
Висвітліть історію написання роману.
З'ясуйте ідейний пафос твору, Як ви розумієте його назву?
У чому полягають своєрідність і складність композиції твору?
(Зіставте постаті Чіпки і Грицька. В чому полягає відмінність між цими характерами? Який зміст вкладають ці персонажі у визначення «правди», «справедливості»?
 
Чому Чіпку не можна вважати позитивним героєм роману? Яку ідею проводили автори роману, показуючи «криву стежку» протесту Чіпки? Ілюструйте відповідь матеріалом з твору.
Чи є, на вашу думку, не тільки Чіпка, а й Грицько та Максим «пропащою силою»? Наведіть у відповіді аргументи, взяті з тексту роману.
Проведіть зіставлення описів солдатського життя у романі братів Рудченків і в творах Тараса Шевченка, Юрія Федьковича, Івана Нечуя-Левицького. Що спільного у цих картинах?
Пригадайте образи матерів, створені Тарасом Шевченком, Марком Вовчком. Що зближує їх з образом Мотрі? Які прийоми творення образу матері використано в романі?
Охарактеризуйте образи Христі й Галі. Як розуміють молоді жінки щасливе життя?
З'ясуйте антикріпосницький пафос роману. З якою метою автори роблять екскурс у минуле?
Як  змальовано  в  романі  чиновницьку  «братію»?  В  яких  творах української літератури також йшлося про цю суспільну верству?  Що  вас  найбільше  захопило  в  романі?   Які  роздуми  викликало прочитання твору?
Яку функцію виконують у романі пейзажні описи?  Як  змальовується зовнішність персонажів  у  романі? Що нового порівняно з попередниками внесли автори в портретну характеристику персонажів? Зробіть відповідні зіставлення.
Підготуйте повідомлення на одну з тем: «Чіпка — пристрасний шукач правди»; «Неволя, як той чад, задурманила людям голови»; «Злигодні солдатського життя, показані в романі»; «Заверховодили пани Польські у Гетьманському, як у себе на царстві»; «Місце роману братів Рудченків серед творів української літератури про селянство».

Надіслано читачами з інтернет-сайту

 акселеративні методи на уроці                         національні особливості
 виділити головне в уроці - опорний каркас             нічого собі уроки
 відеокліпи                                            нова система освіти
 вправи на пошук інформації                            підручники основні допоміжні
 гумор, притчі, приколи, приказки, цитати              презентація уроку
 додаткові доповнення                                реферати
 домашнє завдання                                      речовки та вікторизми
 задачі та вправи (рішення та відповіді)               риторичні питання від учнів
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)    рівень складності звичайний І
 знайди інформацію сам                                 рівень складності високий ІІ 

 ідеальні уроки                                      рівень складності олімпійський III
 ілюстрації, графіки, таблиці                          самоперевірка
 інтерактивні технології                               система оцінювання
 календарний план на рік                               скласти пазл з різних частин інформації
 кейси та практикуми                                   словник термінів 
 комікси                                               статті
 коментарі та обговорення                            тематичні свята
 конспект уроку                                        тести
 методичні рекомендації                                шпаргалка 
 навчальні програми                                    що ще не відомо, не відкрито вченими