МИХАЙЛО СТАРИЦЬКИЙ
(1840—1904)

На вас, завзятці-юнаки, Що возлюбили Україну, Кладу найкращії гадки, Мою сподіванку єдину.
Михайло Старицький

Старицький був переважно співцем громадянських настроїв, але бриніли у нього — правда, зрідка — й чисто ліричні тони небуденної краси, що до самого серця доходять і проймають його   відповідними   почуваннями.
Сергій Єфремов

Письменник, що залишив помітний слід на ниві лірики, драматургії й прози, будівничий літературної мови, один з організаторів і керівників славетного театру корифеїв, активний громадський діяч — таким сприймаємо Михайла Старицького. Вся його багатогранна творча діяльність була підпорядкована високим завданням піднесення української національної культури на світові рівні, розбудженню приспаних національних почуттів усіх верств українського суспільства.

ЖИТТЄВА ДОЛЯ МИТЦЯ
Михайло Петрович Старицький народився 14 грудня 1840 р. у селі Кліщинці, тепер Чорнобаївського району Черкаської області в дрібномаєтній поміщицькій родині. Рано залишившись сиротою, виховувався в сім'ї Віталія Лисенка, двоюрідного брата його матері, батька славетного українського композитора Миколи Лисенка. Здобувши вдома початкову освіту, далі навчався у Полтавській гімназії та Харківському (1858—1860) і Київському (1860— 1866) університетах. Навчаючись у Києві, Старицький активно працює в недільних школах, театральних і народознавчих гуртках. Коли у травні 1861 р. домовину з тілом Тараса Шевченка підвезли до Дніпрового лівого берега, група київських студентів (серед них поряд з Михайлом Драгомановим, Миколою Лисенком, Петром Косачем, Тадеєм Рильським, Павлом Житецьким був і Михайло Старицький) впряглася у траурний повіз і Ланцюговим мостом, а потім Дніпровською набережною доправила його до церкви Різдва на Поштовій площі. Цей факт промовисто свідчить про свідомий прихід Михайла Старицького до «українства».
Уже в середині 60-х років Старицький починає активно займатися літературною діяльністю: він пише низку оригінальних поезій, частина з яких друкується у львівському журналі «Правда», перекладає ліричні твори Олександра Пушкіна, Михайла Лєрмонтова, Миколи Огарьова, Генріха Гейне, створює лібрето «Гаркуша» за однойменною п'єсою Олекси Стороженка. Ця праця з роками розширюється, набирає громадського резонансу. Оселившись з 1871 р. в Києві, він поєднує літературну творчість з театральною діяльністю, бере активну участь у роботі Південно-Захід-ного відділу Російського географічного товариства, який тоді очолював талановитий учений-народознавець, автор пісні «Ще не вмерла Україна» Павло Чубинський.
У перекладах Старицького окремими виданнями з'являються «Казки» Андерсена (1873), «Байки» Івана Кри-лова (1874), «Пісня про купця Калашникова» Михайла Лєрмонтова (1875), «Сербські народні думи і пісні» (1876), «Гамлет» Уїльяма Шекспіра (1882). Він видає двотомну збірку власних поезій «З давнього зшитку. Пісні та думи» (1881, 1883). Намагаючись пожвавити українське літературне життя, Старицький видав два випуски альманаху «Рада» (1883, 1884), де, крім власної драми «Не судилось», опублікував дві перші частини роману Панаса Мирного «Повія», повість Івана Нечуя-Левицького «Микола Дже-ря», твори Пантелеймона Куліша, Данила Мордовця, Ганни Барвінок, Олени Пчілки, Бориса Грінченка, Івана То-білевича та інших. Високо оцінюючи зміст альманаху та його значення в літературному процесі, Іван Франко писав: «Се був мов перший весняний грім по довгих місяцях морозу, сльоти та занепаду».
Болісно відчуваючи обмеженість українського сценічного репертуару, Старицький пише низку п'єс за сюжетами інших авторів. Так, за мотивами творів Миколи Гоголя на українські теми були створені п'єси «Різдвяна ніч», «Сорочинський ярмарок», «Тарас Бульба», лібрето опери «Утоплена, або Русалчин Великдень». Він інсценізував твори Елізи Ожешко «Зимовий вечір», Юзефа Крашевського «Хата за селом» (переробка Старицького одержала назву «Циганка Аза»), удосконалив, пристосувавши до театральних вистав, малосценічні п'єси Якова Кухаренка «Чорноморський побит на Кубані» (під новою назвою «Чорноморці»), Івана Нечуя-Левицького «На Кожум'яках» (у Старицького — «За двома зайцями»), Панаса Мирного «Перемудрив» (під назвою «Крути, та не перекручуй»).
Старицький збагатив українську драматургію й такими відомими оригінальними драмами, як «Не судилось» (1881), «У темряві», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1892), «Талан» (1893). З метою ознайомлення сучасників з героїчним минулим України він пише драми «Богдан Хмельницький» (1887), «Маруся Богуславка» (1897), «Оборона Буші» (1898), «Остання ніч» (1899). Йому належать також водевілі «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка» (1872), «По-модньому» (1887), «Чарівний сон» (1889).
Українська історія стала об'єктом змалювання в трилогії «Богдан Хмельницький» («Перед бурею», «Буря», «Біля пристані»), створеній у середині 90-х років, в повісті «Облога Буші» (1891), у романах «Молодість Мазепи» (1898), «Руїна» (1899), «Останні орли» (1901). У романі «Розбійник Кармелюк» (1903) створено романтизований образ народного месника, що діяв на Поділлі в перших десятиріччях XIX ст.
Усе життя Старицького було віддане розбудові української національної культури, Виснажений працею, він помер 27 квітня 1904 р. Коли опускали тіло митця у могилу на Байковому кладовищі в Києві, Микола Лисенко у прощальному слові мав усі підстави сказати, що невсипуща праця покійного не загинула, що молодь понесе в життя віру в справедливість тих ідеалів, які він сповідував.

ХУДОЖНІЙ СВІТ ПОЕЗІЇ
Старицький належав до того покоління української інтелігенції, яке вступало у громадсько-культурне життя під могутнім впливом Шевченкової музи. Він перейняв від геніального поета образ України, ідею визволення рідної землі й служив цій великій справі впродовж усього свідомого життя.
З смертю Тараса Шевченка завершився цілий період у розвитку української поезії, відійшла в історію та художньо-стильова манера, яка була властива йому. За зауваженням Івана Фюанка, тим шляхом, який проклав Шевченко і яким він уперше пройшов, далі йти було нікуди. Однак у поезії 60-х років продовжували з'являтися твори, написані «під Шевченка»: в них часом порушувалися важливі проблеми, однак з художнього погляду вони не вносили чогось істотно нового у розвиток лірики чи лі-ро-епосу. І от з'явився Старицький, який, вирвавшись з-під впливу Шевченкової манери, заговорив справді по-новому. Він перестав дивитися на світ «очима співучого селянина, афектувати селянську наївність», «перескакувати» від горя народного до власного горя або щастя.
Старицький відкинув ту стилізовану образність, якої було чимало в поетів-«основ'ян», скажімо, у Василя Кулика, Олександра Кониського, Олександра Навроцького, Петра Кузьменка та Пантелеймона Куліша. Вже перші поезії Старицького засвідчили, що їх ліричним героєм став український інтелігент, який зі своїми болями став звертатися не до народу взагалі, а до інтелігентів, заговорив про «свої інтелігентські погляди та почування».
Розмаїтим був образний світ лірики Старицького, широкий діапазон її тональності — від мінорних, елегійних, скорботних роздумів до світлих, оптимістичних почуттів, навіть енергійних, бадьорих закликів. Ліричний герой поета розуміє тягар колоніального гніту, який придушує всі суспільні верстви, сковує душу навіть мистецьких, творчих особистостей. Поет образно передає широку гаму почуттів і переживань людини, яка виступила на герць з консервативно-реакційними силами, в руках яких перебували не тільки каральні, репресивні інституції, а й такі знаряддя зміцнення «стабільності» державної системи, як вірнопідданство чиновництва, слухняна покірність селянства, облудність проголошуваних проповідей, а найголовніше — повна відсутність почуття людської гідності й національної гордості в мільйонів «рабів незрячих, гречкосіїв».
У вірші «Ізнов нудьга...» передано гірке усвідомлення мислячою особистістю духовного рабства, до якого вже звикли й знедолені низи, й освічена верхівка. Героєві боляче, що «одурено гадки», «оббрехано» світлі ідеали, «знесилено кайданами заміри й столочено найкращії квітки». Підтекст твору зрозумілий: авторові, який прагнув живого діла, який сподівався, що після знесення кріпосництва суспільний розвиток піде так, як у країнах Західної Європи, що відбудуться зміни в ставленні уряду до національних культур народів імперії, було болісно усвідомлювати, що кардинальних змін не відбувалося.
Так само в поезії «На спомин Т. Г. Шевченка» (1881) йдеться про те, що за двадцять років після смерті Кобзаря не настала очікувана свобода. Не здійснилися рожеві мрії про поліпшення життя людини і нації, не вдалося реалізувати Шевченкові заповіти, і гіркий біль звучить з вірша: «вже й посивіли ми, а ждемо все слушної надії, що розтануть сніги вікової зими». У часи юності віри лося, Що скресне крига, зашумує вільне духовне життя краян. Однак не заспівали «німі у гурті» псалом побратання, не засяяло «над убогим селом світло правди, любові, науки». Більше того, поборники високих ідеалів, що «терновий вінок понесли за сльозу ту криваву», не досягли бажаного, самі загинули, навіть загубилися їхні «німі могилки». Незважаючи на мінорність звучання, вірш стукав у серця нових поколінь, закликав до нових змагань, до праці.
Поет у віршах, адресованих насамперед сучасникам, зокрема особисто йому знайомим громадським і культурним діячам («До І. Білика», «До Миколи Лисенка», «Артисту М. К. Садовському»), постійно закликав зберегти вірність світлим заповітам, долати перешкоди на шляху розбудови національної культури. Автор відкидав гадку, що «сердечні наші муки» не розбудять інших, йому імпонував подвиг Миколи Лисенка, що залишився вірним народній пісні. З щирим болем прощався поет з Михайлом Драгомановим, який змушений був навіки покинути рідну землю («На проводи другу»).
Вірш «Поету» акумулював у собі заповітні сподівання Старицького, став, як і аналогічні поезії Івана Франка, Павла Грабовського, Лесі Українки, Олександра Олеся, своєрідною художньою декларацією у гнітючих умовах переслідування рідного слова імперськими колонізаторами. Можна зрозуміти важкі настрої митця, «коли кругом в дочасні труни борців лягає гурт тісний, коли юнацька сила в'яне», і все ж він покликаний своєю творчістю підтримувати ослаблих у боротьбі. Поет зобов'язаний іти з «святим вогнем» туди, де його чекають: «Співай, ридай і будь готовий замість лаврового — терновий вінець узяти на чоло».
Одне слово, різноманітні мотиви лірики Старицького концентруються навколо головного образу, ім'я якому Україна. Цей образ генетично пов'язаний з фольклорним і шевченківським. Очевидним є патріотичний пафос лірики Старицького: про що б поет не говорив, яку б тему не  порушував,   завжди  перед  його  очима стояла рідна земля, поневолена й знедолена, зруйнована й обікрадена. її недоля втілилася в образі халупи з дірявою покрівлею, де страждає з дрібними дітьми «сердешна мати» («Край коминка»). Це образ типово народницький, аналогічних йому можна знайти чимало в Бориса Грінченка та Олександра Кониського, Якова Щоголіва та Івана Манжури. Проте впадає в око й ота совісність інтелігента, котрий страждає від думки, що в його помешканні «тепло, сухо й палають весело дрова», а там десь доводиться «голоті сидіть в нетопленім хліві».
Образ України в поезії Старицького конкретизується у різних вимірах, різних площинах. Тут і минуле рідної землі («Гетьман», «На спомин Котляревського»), і її гірка сучасність («Місто спить», «Швачка», «За лихими владарями»), тут пейзажні малюнки («Весна», «Сумно і темряво...») і медитації про місце рідного народу серед європейських («Поклик до братів слов'ян», «До броні»). Не випадково тема слов'янського єднання, породжена визвольною боротьбою болгарів та сербів проти турецького панування, також розгортається через українську призму. Старицький хоче донести українські болі й тривоги до всього світу.
У «Поклику до братів слов'ян » поет звертається до росіян і поляків, чехів і словаків, до сербів, просить зрозуміти ту велику неправду, яка спотворила одвічні змагання українців за свободу і незалежність. Мовою художніх образів поет переконує, що його народ ніколи й нікому не чинив кривд і насильств. Українці прагнули зберегти свої звичаї й обряди, бажали, щоб «дума славутня і мова співоча ширіли й пишались в народі...»
І сьогодні звучать актуально промовисті рядки поета, в яких акумульовано багатовікові прагнення української нації:
Ми тільки боролись за власную хату, За те, що нам дорого й нині; Бажаємо ми і тепер небагато: Рідного розвою родині...
Серед інтимно-особистісних поезій Старицького («Не сумуй, моя зірко кохана», триптих «Монологи про кохання», «О, дякую, що ти прийшла-таки») виокремлюється вірш «Виклик (Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна)», який завдяки щирості висловлених почуттів, емоційно-схвильованій тональності, яскравій образності став народною піснею.
Новаторство поезії Старицького виявилося також у розширенні системи жанрів української поезії, збагаченні виражальних засобів. У ліриці поета відбилося публіцистичне мислення епохи, а це також вплинуло на своєрідність звучання лірики наступного літературного покоління, представленого іменами Павла Грабовського, Володимира Самійленка, Миколи Вороного.

НА НИВІ ДРАМАТУРГІЇ
Трудно переоцінити значення Старицького в розвитку драматургії, а отже, й українського театрального мистецтва. Він залишив 25 закінчених п'єс, серед яких поряд з оригінальними творами значне місце належить уже згадуваним інсценізаціям та драматичним переробкам деяких п'єс. Працюючи над темами, порушуваними в творах Миколи Гоголя, Якова Кухаренка, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Олекси Стороженка, Елізи Ожешко, Юзе-фа Крашевського, він вносив у переробки багато нового. Зберігаючи, як правило, сюжетну канву, Старицький водночас всебічніше окреслював постаті вже відомих читачеві персонажів, загострював конфлікти, збагачував мову. Ці переробки здійснювалися за згодою авторів, на театральних афішах вказувалося, що текст нових п'єс належить двом авторам. Проведені вченими текстологічні дослідження засвідчили значний внесок Старицького в здійснені ним інсценізації та переробки, що дало підстави включати їх у видання спадщини драматурга.
Злободенні проблеми сучасного життя порушувалися драматургом і в оригінальних п'єсах. Драма «Не судилось» (1881) через художню реалізацію традиційної теми нещасливого кохання селянської дівчини Катрі з паничем висвітлювала не тільки мерзенність «панського болота», а й переконливо спростовувала нікчемність популярної тоді в дворянському середовищі ідеї про «злиття» пана з мужиком. Впадає в око й новий аспект порушених у п'єсі проблем: принципове осудження інтелігентом-демократом Павлом Чубанем розтлінної панської моралі, носієм якої виявився його приятель, студент Михайло Ляшенко: «Ет, одним ви миром мазані: обтешетесь зверху тією культурою, приберетесь у ідеальні химороди та й красуєтесь, а дмухни тільки на вас, подряпай трошки, то такі ж жироїди у ґрунті...»
Входить і сьогодні до сценічного репертуару драма «Ой не    ходи,    Грицю,    та   й   на   вечорниці»   (1892), написана за мотивом пісні напівлегендарної полтавської піснетворки середини XVII ст. Марусі Чурай. Ця пісня неодноразово використовувалася українськими письменниками — Кирилом Тополею (п'єса «Чари»), Левком Бо-ровиковським (балада «Чарівниця»), Володимиром Алек-сандровим (лібрето оперети «Не ходи, Грицю, на вечорниці»), Володимиром Самійленком (драматичні картини «Чураївна»), Ольгою Кобилянською (повість «В неділю рано зілля копала»). Старицький хоч і вживає жанрове визначення «Драма із давніх часів», проте показує в п'єсі соціальні взаємини в українському пореформеному селі. Багатий підстаркуватий Хома, якому запала в око вісімнадцятирічна Маруся, незважаючи на відразу дівчини до нього, прагне будь-що одружитися з нею, намагається «грішми поборотись з красою». Діючи мерзенними засобами, багатій розбиває щастя закоханих Марусі й Грицька, спричиняє отруєння парубка і божевілля дівчини. За законами мелодрами (а її відгомони відчутні в п'єсі) лиходій також гине у фіналі твору. Ця п'єса позначена широким використанням музично-пісенного фольклору, народнообрядового матеріалу.
Драма «Талан» (1893), яка, до речі, присвячу-«Талан» валася Марії Заньковецькій, вперше в українській літературі звернула увагу на життя, складні творчі будні акторів професійної національної трупи. Розгортаючи життєву долю талановитої актриси Марії Лучицької, Старицький порушує низку актуальних соціальних, мистецьких, морально-етичних питань, що стосуються місця і ролі творчої інтелігенції в суспільстві, яке роздирається гострими суперечностями. Нелегко було Лучицькій прийти на сцену, але ще важче їй реалізувати свій мистецький талант.
Лучицька прагне нести світло мистецтва широким масам, виховувати їх, картинами народного життя, звичаїв, обрядів, багатством і красою рідної поезії і мови підносити національну свідомість і знедолених низів, і зденаціоналізованої верхівки. Однак їй на заваді стоять бездарна акторка Квятковська, деспотичний антрепренер Котенко, продажний журналіст Юркович. На деякий час актриса, вийшовши заміж за поміщика Квітку, залишила сцену, однак ні спокою, ні рівноваги не знайшла в домі чоловіка. Більше того, її пригнічують умови бездуховного існування, її переслідує жорстока свекруха, мучить безпідставними ревнощами чоловік.
Лучицька знайшла в собі сили повернутися в театр, глядачі тепло вітають її гру. Однак цькування талановитої актриси продовжується, набуває ще цинічніших форм. Вона непритомніє під час вистави. Здоров'я остаточно залишає Лучицьку: єдиним світлим променем в останні хвилини її життя стало привітання від групи студентської молоді. В колі справжніх друзів з сподіваннями принести радість людям Лучицька помирає. Таким гірким є її талан, такою важкою виявилася її життєва доля.
П'єса «Талан» не позбавлена окремих мелодраматичних прийомів, і все ж її можна вважати одним з кращих зразків жанру соціально-психологічної драми в українській літературі.
Старицького постійно цікавила тема націо-«Остання нально-визвольних змагань українського на-ніч» роду в минулому, він прагнув художньо дослідити героїчні сторінки історії, опоетизувати її героїв, надихнути сучасників у їхній боротьбі за здобуття незалежності рідного краю. Щоб яскравіше передати патріотичний пафос народного подвигу, драматург в усіх історичних п'єсах («Маруся Богуславка», «Богдан Хмельницький», «Оборона Буші», «Остання ніч») повністю або дуже широко використовує специфічні прийоми системи віршової мови, власне створює жанр історичної віршової драми. Письменникові пощастило в цих творах передати дух епохи, звитягу народної боротьби проти іноземних напасників, виписати яскраві образи історичних діячів, зокрема Богдана Хмельницького, Івана Богуна, Данила Нечая, Максима Кривоноса, Михайла Чарноти.
Сюжетом для драматичної поеми «Остання ніч» (1899) послужила справжня історична подія, пов'язана з патріотичною діяльністю волинського шляхтича Данила Брат-ковського, котрого за прагнення визволитися з-під польської кормиги і об'єднати Волинь з Правобережною Україною, де ще зберігалися хоч рештки козацького самоврядування, було схоплено і страчено у 1702 р. в м. Луцьку.
Драма показує останню перед стратою ніч ув'язненого Степана (так його названо у творі) Братковського. Майже всі сцени обох картин твору присвячені болісним роздумам героя, з яких постає і його попередня діяльність, і цільність його волелюбного характеру. Братковський рішуче відкидає брехливі обвинувачення, пред'явлені йому, не вважає себе зрадником країни, а навпаки,— вірним сином свого народу. Справжнім же ворогом краю є той напасник, хто тримає його в неволі й знущається над рідним людом.
Підступний шляхетський суд обіцяє в'язневі свободу, життя в обіймах «коханої сім'ї», лише б він визнав свої неіснуючі «провини», відмовився від своїх принципів. Бра-тковський не може прийняти такі облудні пропозиції:
Хіба ж любить отчизну свою — зрада? Хіба ж стоять за кревних — вчин лихий?
Щирий патріот, мужній громадянин, Братковський аж стрепенувся, коли тюремники привели як свідка його приятеля Остапа. З його вуст зриваються болісні слова, звернені до України: «Що станеться з тобою, Україно, коли тебе найкращії сини — ради страху, ради мамони — зрадять?» Цей стогін ув'язненого ватажка дав силу й Остапові не скоритися, залишитися людиною. Як не домагалися кати, щоб Братковський видав спільників, навіть обіцяли йому зберегти життя, але він залишився непохитним, вірним тій справі визволення, на яку піднімав знедолених людей. Відкинувши з презирством пропонований тюремниками шлях порятунку, переборовши ті сумнівні поради, які подавали сторож і ксьондз, подолавши принадні спокуси життя, герой мужньо йде на страту. І підмогою в цьому його остаточному рішенні стала покійна мати, яка з'являється в останньому сні та висловлює найзаповітніше:
Не нарікай, що ламлеться життя, Що мало втіх зажив на цьому світі,— Ти вип'єш ківш завчасний забуття, Не сплямивши ясного щастя й миті. Не нарікай, що марно твої дні Яскравою стягою помайнули: Твоя любов розбуркала знебулих, А смерть твоя скріпить ряди рясні, Й замає стяг братерства, правди, волі...
У драмі майстерно використано п'ятистопний ямб. Його ритмічне звучання посилює вплив твору на читача чи глядача, передає найтонші почуття і переживання героя. Композитор Микола Лисенко музичним оформленням драми акцентував на її головній темі, гостроті психологічного конфлікту, що позитивно позначилося на сприйманні ідейного пафосу твору глядачем. Драма «Остання ніч» і сьогодні не втратила свого пізнавального, виховного й естетичного значення, могла б посісти своє місце і в сучасному репертуарі.
 
КОРИФЕЙ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
Доля відміряла Старицькому 63 роки. Але як багато було ним зроблено за кілька десятиріч свідомої творчої діяльності! Думи про Україну, національний біль — ось що її характеризує.
Старицьккй своєю подвижницькою працею, своєю ідейно високою літературною і театральною творчістю, прикладом особистого життя виховав цілу плеяду української інтелігенції, яка активно включилася в реалізацію ідеї національного відродження рідної землі. І не їхня вина, що не повністю здійснилися заповітні мрії. Леся Українка, Людмила Старицька-Черняхівська, Микола Чернявський, Микола Вороний, Олександр Олесь й інші представники нової генерації свідомо йшли шляхами розбудови національної культури.
Свідомих борців завжди переслідували реакційні режими. І все ж, як говорив свого часу Олександр Герцен, ідеї не ловляться на багнети. їх можна на якийсь час придушити, затлумити, відсунути на самий спід духовного життя, проте їх не можна вбити. Вони можуть ледь-ледь жевріти, та настане час, коли вони знову спалгьхнуть і вкажуть світлі шляхи в омріяну будучину. Старицький був серед тих, хто плекав волелюбні ідеї, ніс їх у народ, і пам'ять про таку діяльність переживає віки.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
Розкрийте багатогранність діяльності Старицького.
У чому виявилось новаторство поезії Старицького? На матеріалі аналізу кількох віршів конкретно висвітліть нові мотиви й образи, внесені поетом в українську лірику.
Чому Іван Франко назвав Старицького справжнім продовжувачем традицій Тараса Шевченка?
У яких художніх вимірах постає образ України в поезії Старицькего? Проілюструйте свої судження аргументами з тексту конкретних віршів поета, зробіть відповідні зіставлення з творами Тараса Шевченка на цю тему.
У чому виявилася злободенність проблем, порушених у драматургії Старицького? Чи збереглася актуальність цієї проблематики і для наших сучасників? Аргументуйте своє судження.
З'ясуйте ідейно-тематичний перегук між драмами Старицького й епічними творами українських письменників того часу.
Які проблеми мистецького життя порушені в драмі «Талан»?
З яких позицій вони розв'язуються письменником?
Чи зберегла свою злободенність драма «Остання ніч»? Доведіть свою думку розглядом відповідних яз драми. Чому дослідники схильні визначати цей твір як драматичну поему?
Напишіть творчу роботу «Місце Михайла Старицького в історії української культури».

Надіслано читачами з інтернет-сайту

 акселеративні методи на уроці                         національні особливості
 виділити головне в уроці - опорний каркас             нічого собі уроки
 відеокліпи                                            нова система освіти
 вправи на пошук інформації                            підручники основні допоміжні
 гумор, притчі, приколи, приказки, цитати              презентація уроку
 додаткові доповнення                                реферати
 домашнє завдання                                      речовки та вікторизми
 задачі та вправи (рішення та відповіді)               риторичні питання від учнів
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)    рівень складності звичайний І
 знайди інформацію сам                                 рівень складності високий ІІ 

 ідеальні уроки                                      рівень складності олімпійський III
 ілюстрації, графіки, таблиці                          самоперевірка
 інтерактивні технології                               система оцінювання
 календарний план на рік                               скласти пазл з різних частин інформації
 кейси та практикуми                                   словник термінів 
 комікси                                               статті
 коментарі та обговорення                            тематичні свята
 конспект уроку                                        тести
 методичні рекомендації                                шпаргалка 
 навчальні програми                                    що ще не відомо, не відкрито вченими