Версия 13:08, 2 сентября 2009

ІВАН ФРАНКО (1856 — 1916)
А як, мільйонів куплений сльозами,

День світла, щастя й золі засвітає,

То чень в новім, великім людськім
храмі Хтось добрим словом і мене згадає.
Іван Франко
Франкова любов до рідного народу загальнолюдська своїм змістом, пов'язана з безнастанною працею, «кривавою в серці раною», що завжди болить і весь час змушує його думати про добро народу.
Симон Петлюра
 
Ще в 1940 р. Микола Бажан образом могутнього дуба, який вкоренився на карпатських узгір'ях і не зламався під ударами стихії, хоч було йому «важко зростати, міцніти й цвісти», яскраво передав життєвий подвиг великого українського письменника:
Я бачу й дивуюсь. Радіючи, я пізнаю В нагірному дубі твою незабутню й єдину, Твою міцнотілу, уперту подобу твою, Карпатський поете, ковальський прославлений сину!
Називаємо його Каменярем, який прокладав рідному народові шляхи в краще майбутнє, називаємо титаном праці, що високо підніс українське слово. В його особі щасливо поєдналися великий письменник, глибокий уче-ний-гуманітарій, активний громадський діяч. Жив і працював в ім'я народу і для народу. До останніх днів вірив у неминучість його національного відродження, у створення власної держави. Здійснення високої мрії мільйонів українців бути господарями у «своїй хаті» і на «своїм полі» забезпечить їм почесне місце «у народів вольних колі» — цими сподіваннями жив автор «Мойсея», цього, за словами Юрія Шереха, «другого «Заповіту» української літератури». Тому й шанує незалежна Україна свого великого поета-громадянина.
 
«ЛИШ В ПРАЩ ВАРТО І ДЛЯ ПРАЩ ЖИТЬ»
З ВОГНЕМ БАТЬКІВСЬКОЇ ДУХОВНОСТІ
Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856 р. в сім'ї коваля з околиці Гора села Нагуевичі Дрогобицького повіту в Східній Галичині (тепер Львівська область). Тут серед мальовничої підкарпатської природи минуло дитинство хлопця, пізніше відбите в оповіданнях «У кузні», «Малий Мирон», «Під оборогом». Саме з батькової кузні, куди щоранку сходилися селяни, де точилися розмови на різні теми, взяв Іван у свою душу «на далеку мандрівку життя» отой вогонь повсякденної невсипущої праці, вогонь честі й правди, який допомагав йому вистояти у бурях суспільних зрушень. Мати ж передала йому в спадок душевність і теплоту, любов до народної пісні. Пізніше поет заявить: «Пісня і праця — великі дві сили! їм я до скону бажаю служить...»
Власне, кристалізація духовності відбувалася в письменника впродовж усього життя, але її основи сформувалися вже в часи юності. Навчався Франко спочатку в школі села Ясениця Сільна (1862 — 1864), потім у так званій нормальній школі нри василіанському монастирі у Дрогобичі (1864 — 1867) та Дрогобицькій гімназії (1867 — 1875), У багатьох оповіданнях («Грицєва шкільна наука», «Олівець», «ЗсЬбпзсЬгеіЬеп») художньо передано окремі моменти з цієї пори життя автора. З них довідуємося, як важко було навіть обдарованому селянському хлопцеві, що на дев'ятому роді втратив батька, свого найближчого порадника, здобувати освіту. Доводилося жити на квартирі у далекої родички на околиці Дрогобича, нерідко спати у трунах, які виготовлялися в її столярній майстерні («У столярні»).
Навчаючись у гімназії, Франко виявив феноменальні здібності: міг майже дослівно повторити товаришам інформацію, яка подавалася вчителями на заняттях; глибоко засвоював зміст прочитаних книжок. А читав дуже багато: твори європейських класиків, культурологічні, історіософські праці, популярні книжки на природничі теми.
Інтенсивній самоосвіті гімназиста сприяла зібрана ним бібліотека, в якій нараховувалося близько 500 книжок і українською, й іншими європейськими мовами. Знайомство з творами Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка, захоплення багатством і красою української мови викликають у нього підвищений інтерес до усної народної творчості, стимулюють запис її зразків.
На роки навчання в гімназії припадають і перші спроби на ниві літературної творчості. Франко, виконуючи письмові завдання з різних предметів, вдавався до їх художнього викладу.
Досконало володіючи німецькою і польською мовами, він у віршовій формі написав кілька драматичних сцен на сюжети з всесвітньої історії, переклав українською мовою окремі твори античних і новітніх авторів. У 1874 р. його ранні вірші надрукували на сторінках львівського студентського журналу «Друг». Так в українській літературі з'явилося нове ім'я.
У ВИРІ ГРОМАДСЬКОГО ЖИТТЯ
Восени 1875 р. Франко став студентом філософського факультету Львівського університету, увійшов до складу редакції «Друга». Під впливом листів Михайла Драгома-нова до редакції цього журналу Іван Франко, Михайло Павлик, Іван Белей, Володимир Левицький та інші їхні однодумці стали змінювати напрям часопису, демократизувати його, виступати за заміну штучного «язичія», яким він друкувався, живою українською мовою. З цією метою Франко публікує в журналі статті, в яких обґрунтовує необхідність творення літератури на засадах народності.
Молоді ентузіасти розвою рідної культури видають літературний альманах «Дністрянка» (1876), де побачили світ реалістичні оповідання Франка «Лесишина челядь» і «Два приятелі».
Цей альманах, виданий народною мовою, став справді одним з перших демократичних видань у Галичині після тривалого періоду застою, викликаного засиллям у духовному житті консервативних ідей, пропагованих москвофільською пресою. Тоді ж з'явилася й перша збірка віршів Франка «Баляди і розкази». У 1877 р. молодий автор почав друкувати оповідання з широко задуманого циклу «Борислав», які збагатили українську прозу художньою реалізацією нової теми.
Активна громадська діяльність стала приводом до арешту й ув'язнення Франка у червні 1877 р. А в січні наступного року власті організували суд над Франком і його однодумцями, звинувачували їх у належності до насправді неіснуючої таємної соціалістичної організації.
Дев'ять місяців ув'язнення стали для Франка великим випробуванням на громадянську стійкість. І під час слідства, і на суді він тримався мужньо, викривав соціальну несправедливість. У тюремній камері написав нищівну сатиру «Сморгонська академія», епіграми на реакційних москвофільських лідерів — Богдана Дідицького, Венедик-та Площанського.
Хоч від Франка і його товаришів після їхнього виходу з тюрми відсахнулися, ніби від зачумлених, «добропорядні» керівники львівських громадських організацій, він не опустив рук. Розуміючи значення демократичної преси у суспільному поступі, він з Михайлом Павликом засновує новий журнал «Громадський друг» (у 1878 р. вийшло тільки два номери), а після його заборони видає у цьому ж році два збірники журнального типу — «Дзвін» і «Молот», які, власне, були своєрідним продовженням часопису. В цих виданнях побачили світ такі його твори, як «Товаришам з тюрми», «Каменярі», «Воа сопвігісіог», гостро полемічні статті «Критичні письма о галицькій інтелігенції», «Література, її завдання і найважніші ціхи».
Франко в цей час також багато перекладає з різних літератур, публікує ці переклади в серії книжок «Дрібна бібліотека» (1878 — 1880). Утомлювала повсякденна праця, перервалася довголітня дружба з Ольгою Рошкевич, яка змушена була під тиском батьків вийти заміж за іншого. Драматичне розгортання взаємин з дівчиною відбилося в ліричному циклі «Картка любові» (1878 — 1880).
Інтенсивна діяльність Франка була несподівано перервана другим арештом у березні 1880 р. і тримісячним ув'язненням у коломийській тюрмі, Письменника звинувачували у підбуренні місцевих селян проти «законного порядку». В нестерпних тюремних умовах Франко написав поетичний цикл «Думи пролетарія», в якому мовою художніх образів показувалося, що причини суспільного зла — не в людях, «а в путах тих, котрі незримими вузлами скрутили сильних і слабих з їх мукою і їх ділами». Ліричний герой циклу мужньо заявляв несправедливим суддям, що він і його однодумці прагнуть «перевернуть... суспільний лад», бо «паном в нім багач, а гнесь слугою люд німий».
1880 рік запам'ятався Франкові на все життя. З коломийської тюрми його було доставлено етапом через Станіслав і Стрий до Дрогобича, а звідти пішки, важко хворого, приведено до рідного села. Невдовзі Франко вирішив повернутися до Нижнього Березова на Коломийщині, щоб відпочити у приятеля. Та в Коломиї його знову було затримано, поки не надійде з Дрогобича паспорт. Хворий, без грошей, письменник пролежав кілька днів у темній
кімнатці готелю, чекаючи смерті. Незабаром з Березова жандарм веде його пішки до Коломиї; «Тяжка це була дорога,— згадував пізніше письменник у листі до Михайла Драгоманова,— після котрої мені на обох ногах повідпадали нігті на пальцях». Враження від коломийського ув'язнення передані у творі «На дні».
З 1881 р. у Львові за найактивнішої участі Франка виходить журнал «Світ». У ньому друкується його роман «Борислав сміється». Матеріальна скрута змусила письменника прибути влітку до Нагуєвичів і допомагати вітчимові по господарству. В селі він живе й у наступному році. Писати міг тільки вночі; у таких умовах створює повість «Захар Беркут», перекладає трагедію «Фауст» Йо-ганна Вольфганга Ґете, поему «Німеччина» Генріха Гейне, рецензує збірку «Хуторна поезія» Пантелеймона Куліша, пише низку статей про Тараса Шевченка.
З 1883 р. Франко працює у львівському журналі «Зоря», входить до складу редакції газети «Діло». І згадані народовські часописи, й польсько- та німецькомовну пресу він використовує для поступу загальнонародної справи, для пропаганди радикальних ідей.
У 1885 — 1886 рр. Франко відвідує Київ, знайомиться з Миколою Лисенком, Іваном Нечуєм-Левицьким, Михайлом Старицьким, Павлом Житецьким, зустрічається з Олександром Кониським, Володимиром Антоновичем. Він планує організувати видання часопису «Братство», який би об'єднав творчі сили обох частин української землі, підносив загальноукраїнське національне самопізнання. На жаль, ця ідея не була реалізована.
У травні 1886 р. Франко одружився в Києві з курсисткою Ольгою Хоружинською, дівчиною освіченою, прогресивно настроєною. Ще до шлюбу Франко писав їй: «Мені здається, що з нашої тихої й скромної хати повинна виходити струя нового, могутнього руху...— руху реального і розумного народолюбства». Ольга справді стала тією жінкою, що завжди була поруч, стала другом і помічником письменника. Саме їй поет присвятив збірку «З вершин і низин» (1887).
ЗРІЛІСТЬ
Дні письменника були наповнені невсипущою працею. Скрутні матеріальні умови змушували його працювати у польськомовній газеті «Кигіег Ьлуо\узкі». У 1889 р. Франкові довелося пережити ще один арешт і понад двомісячне ув'язнення за зв язок з групою київських студентів, що прибули до Галичини. У 1890 р. з ініціативи Франка та Михайла Павлика засновується Русько-українська радикальна партія. Зі сторінок її органу — двотижневика «Народ» — Франко веде просвітницьку працю серед селянства.
У Чернівецькому університеті Франко виконав навчальні завдання останнього семестру, у 1892 р. прослухав у Віденському університеті курс лекцій з класичної філології, після чого захистив докторську дисертацію «Варлаам та Йоасаф», старохристиянський духовний роман і його літературна історія». Хоч Франко з успіхом прочитав пробну лекцію «Наймичка» Тараса Шевченка» студентам Львівського університету, однак консервативні суспільні сили не допустили його до викладацької праці.
При допомозі дружини Франко у 1894 — 1897 рр. видає журнал «Житє і слово», а потім організовує «Літературно-науковий вісник», котрий об'єднав навколо себе письменників, критиків, публіцистів з усієї України. Ця праця якоюсь мірою відвертала його увагу від того морального терору, якого завдавали письменникові австрійські чиновники, польська шляхта та й землячки, котрі любили говорити про «народну справу», але насправді дбали про власну кишеню.
Та були й щасливі години, коли виходили нові книжки поезій — «Зів'яле листя» (1896), «Мій Ізмарагд» (1897), коли друкувалися прозові й драматичні твори. Передова громадськість відзначила у 1898 р. 25-річний ювілей творчої праці славетного письменника і громадського діяча.
Потрібно сказати й про інтенсивну наукову працю Франка в галузі фольклористики, етнології, історії й теорії літератури, історії, філософії, соціології, економічної теорії. Його численні статті, огляди, нариси з'являлися в українських та зарубіжних часописах і збірниках.
Франко не обминув жодного більш-менш помітного імені в рідному письменстві, оглядав шляхи його розвитку в синтетичних -розвідках. Такими фундаментальними науковими працями, які витримали іспит часу, є «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.», дослідження «З остатніх десятиліть XIX віку», двотомні «Студії над українськими народними піснями», численні літературознавчі статті, есе.
Високий громадянський пафос художньої й публіцистичної творчості, глибина й універсальність наукових досліджень принесли Франкові заслужену популярність і славу не тільки Б слов'янському світі, а й за його межами. Він підтримував тісні взаємини з Михайлом Грушевським, Миколою Лисенком, Михайлом Драгомановим, Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Володимиром Гнатю-ком, молодшою українською культурною генерацією,
Останні десять років Франко тяжко хворіє. Однак, долаючи недугу, продовжує працювати. Коли перестали слухатися руки, диктує синові Андрієві художні твори і наукові розвідки. Працював гарячково, розуміючи, що недовго залишилося жити. Прагнув виконати задумане, а плани його були широкими, різноманітними. Франка не полишали думи про долю поневоленого рідного народу, його майбутнє. Ідея визволення України з-під колоніального гніту проймає його поему «Мойсей» (1905), вірші із книжки «Semper tiro» (1906).
У 1906 р. Харківський університет присвоює Франкові науковий ступінь доктора російської словесності. Видатні вчені Олександр Шахматов і Федір Корш, оцінюючи внесок Франка у філологічну науку, висувають його кандидатом у члени Російської академії наук, правда, імперські реакційні сили перешкодили цьому обранню.
Письменник кілька разів виїздив на лікування, зокрема на береги Адріатики та до Одеси. Повертаючись з Одеси, побував у 1909 р. в Києві на виставі своєї драми «Украдене щастя» в театрі Миколи Садовського. Інтенсивно перекладав, зокрема з Данте. «Передача чужомовної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою,— писав він,— збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий міст зрозуміння і спочування між ними і далекими людьми, давніми поколіннями».
Франко у цей час виїжджав у різні міста Галичини, де на зустрічах з інтелігентами, молоддю читав поему «Мойсей».
У 1913 р. українська громадськість Львова відзначає 40-річчя творчої діяльності Франка, а наступного року виходить ювілейний збірник «Привіт Іванові Франкові», серед авторів якого була Леся Українка, Микола Сумцов, Лесь Мартович, Уляна Кравченко, Тимофій Бордуляк, Максим Горький, Володимир Короленко, вчені Олександр Шахматов, Ватрослав Ягич, Петко Тодоров, Альфред Єн-сен, Бодуен де Куртене, Василь Щурат, Михайло Возняк.
Видаючи в 1914 р. збірку «Із літ моєї молодості», Франко у передмові зазначав, що його праця наснажувалася ідеями служіння інтересам    рідного народу та загальнолюдського поступу. «Тим двом провідним зорям я, здається, не спроновірився досі, ніколи і не спроновірюся, доки мойого життя». Він вірив, що ці «високі духові прикмети будуть розвиватися чимраз краще серед нашого народу».
Трудними були останні роки письменника. Світова війна принесла лихо мільйонам, зруйнувала й Галичину, й Наддніпрянщину. Війна розкидала і його родину: синів забрали до цісарського війська, дочка опинилася по другий бік фронту, в Києві, дружина лежала з нервовою хворобою в лікарні. Часто залишався сам, хворий і одинокий, правда, українські студенти організували чергування біля ліжка письменника, опікувався ним і сімнадцятирічний племінник. До фізичних страждань додавалися й моральні, адже після окупації Львова російською армією люто переслідувалися будь-які вияви українського національного життя.
Серце Франка зупинилося 28 травня 1916 р. Його поховано на Личаківському кладовищі Львова. У 1933 р. на могилі було споруджено знаменитий пам'ятник з символічним образом каменяра, що розбиває скелю, прокладаючи шлях у нове життя.
Український народ свято береже пам'ять про свого великого сина. Ім'я Франка носять Львівський університет, Дрогобицький і Житомирський педагогічні інститути, Львівський оперний та Київський драматичний театри, бібліотеки, вулиці багатьох міст. У будинку, де жив письменник, створено музей. Твори Франка видавалися сотні разів і в Україні, і за кордоном, зокрема в наш час вийшли 20- і 50-томні зібрання спадщини. Широко відзначаються пам'ятні дати, пов'язані з роковинами народження письменника, організовуються міжнародні наукові симпозіуми й конференції. Вчені глибоко вивчають неоціненний внесок Франка у розвиток всесвітньої культури. Слава великого українця йде світами.
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
Пригадайте твори Франка, вивчені вами у попередніх класах.
В яких із них відображені моменти життя письменника? Які враження викликають у вас ці твори? Чим запам'яталися персонажі оповідань, прототипом яких був сам автор?
Як формувалися переконання Франка? Які суспільні й духовні чинники впливали на становлення поглядів письменника? Яку роль у кристалізації світогляду Франка відіграли батьки, художня і наукова література?
Розкажіть про журналістську діяльність Франка. Які твори письменника побачили світ у львівських журналах і збірниках 70-х років? З'ясуйте їхні мотиви й ідейний пафос. Що нового внесли ці твори в українську літературу?
Розкажіть про арешти й ув'язнення письменника. Чи відбилися ці події на його творчості? Проілюструйте відповідь прикладами з творів.
Висвітліть багатогранність творчої діяльності письменника. В чому виявляється її зв'язок з його громадською працею? Яку течію в політичному житті Галичини репрезентували Франко та його однодумці? Чи були точки зіткнення діяльності Франка і народовців? Що спільного і відмінного у радикальному і народовському громадському русі?
Назвіть збірки поезій Франка, поясніть їхні назви. Продекламуйте ваші улюблені вірші з цих книжок. Які прозові й драматичні твори Франка ви читали, що запам'яталося з них?
Чи знайомі ви зі спогадами сучасників про Франка? Як характеризується в них діяльність письменника? Що ви читали з художньої біографічної Франкіани? Розкажіть про свої враження від прочитаного.
Напишіть твір на тему «Іван Франко у колі своїх сучасників».

ПОЕЗІЯ
Франко віддав поетичній творчості понад сорок років. Його поезія вражає тематичним і жанровим розмаїттям. Поряд з громадянсько-політичними творами в ній мирно сусідують м'які, сердечні ідилії, зворушлива інтимна лірика. Він є автором чудових віршів, ліро-епічних поем, гумористично-сатиричних творів, яскравих своєю предметною образністю побутових малюнків («образків»), глибоких філософських притч та легенд.
Франко намагався сказати нове слово про різні сторони складної галицької дійсності й відгукнутися на загальнолюдські проблеми, зокрема через власну інтерпретацію світових сюжетів — біблійних, давньоіндійських, давньо-вавилонських, середньовічних. Максим Рильський відзначав й інтенсивні пошуки нашого поета на шляху втілення власних задумів у різноманітну віршову форму. У Франка знаходимо такі усталені строфічні побудови, як терцина, секстина, октава, тріолет, сонет, і водночас стилізацію під народні пісні, а також тонкі верлібри.
Франкова поезія — це друге найвизначніше явище після Шевченкового «Кобзаря» в українській літературі.
 
«З ВЕРШИН І НИЗИН»
Після ранньої, учнівської багато в чому збірки «Баляди і розкази» (1876) нова Франкова книжка, що з'явилася під поданою в заголовку назвою у 1887 р. (її друге, повніше за обсягом видання вийшло у 1893 р.), засвідчила вхід у літературу мужнього поета-громадянина, митця-но-ватора з власним індивідуальним стилем.
Впадає в око продумане компонування збірки: твори в ній розміщені не в хронологічному порядку, а за відповідними розділами, більшість з яких ще поділяються й ка цикли.
З поезією Франка в нашу літературу ввійшов новий ліричний герой — борець за соціальні й національні права знедоленого народу, людина творчого мислення й енергійної акції. З цим образом пов'язана та нова «енергійна дикція», яка характеризує пафос творів збірки.
З вірша «Гімн» постав образ «вічного революціонера» як одвічного людського духу, що «тіло рве до бою, рве за поступ, щастя й волю». Цього прагнення людини не зупинити ніяким реакційним силам, хоч, як свідчить історія людства, вони впродовж тисячоліть намагалися його умертвити, знищити. Поет підносить хвалу вічно живим думам людини, її пориву до свободи і щастя, вказує, що волелюбні ідеї особливо розкрилися в новітній час. Дух, що тільки «вчора розповився», рвучко простує туди, де розвидняється, гучним голосом кличе до себе мільйони пригноблених і скривджених.
Голос «вічного революцьонера», одвічного бунтаря, що не мириться з неволею, тепер чути в середовищі експлуатованих мас — «по курних хатах мужицьких, по верстатах ремісницьких». Він дає людям праці наснагу, породжує в них силу й завзяття «не ридать, а добувати хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі».
Важливо, що поет, конкретизуючи образ, акцентує не на руїнницьких закликах,  а на великій перетворюючій силі  «науки,  думки,  волі».  Саме  вони  протистоять тій «пітьмі», що з давніх-давен принижувала людину, надломлювала її сили, зводила до становища раба. Саме вони здатні повести людину до нового життя, і нікому не перепинити могутню лавину соціального прогресу: І де в світі тая сила, Щоб в бігу її спинила, Щоб вгасила, мов оіень, Розвидняюшийся день?
Риторичне запитання, яким завершувалася поезія, стверджувало марність таких спроб. Енергійний ритм, закличні інтонації, високий гуманістичний пафос твору відбивали визвольні настрої не тільки окремих соціальних верств, а й усього національно поневоленого народу. Вірш, покладений на музику Миколою Лисенком, став, як і Шевченків «Заповіт», одним з неофіційних гімнів бездержавного народу.
Алегоричний цикл «Веснянки», оснований на антитезах і паралелізмах, пафосом усіх творів утверджував непереможність нового у суспільному житті, Поет не захопився виграшними на перший погляд декларативними гаслами, а втілював передові ідеї у справді художні образи, тому вони зберігають неперехідне значення і для наступних епох.
Інакомовність образності відтінює вічність реалізовуваних тем. Люта зима дивується, чому стали танути сніги і скресати ріки. їй трудно зрозуміти причини своєї слабкості, причини появи того леготу, що «теплом пронима». Зимі нестерпно бачити первоцвіт, проліски, «дрібні» квітки, які посміли «проклюнутись», пробитись крізь снігову кору. Зима дмухає на них морозом, жбурляє сніг. Здавалося, що вже смерть обняла квітки: вони прив'яли, похилилися під жорстокими ударами. Та минула буря, і вони знову ожили, піднялися. Вся образність вірша «Дивувалась зима» прямо вказувала на нездоланність молодих суспільних сил, які, незважаючи на опір, репресивність антинародної політичної системи, продовжували жити, діяти, боротися проти зла.
За принципом паралелізму побудовано поезію «Гримить!». Весняний грім символізує прихід «благодатної пори», котра відроджує природу. Грім соціальних виступів є провісником благодатних, щасливих змін, яких чекають мільйони. Неминучі суспільні «хмари» як багатозначний образ, шо, може, характеризує не тільки благодатну, плодотворну зливу, а й намагання старих сил врятувати про-гнилу систему, все ж у кінцевому рахунку сприймається як «плідної будущини тіні, що людськість, мов красна весна, обновить».
Ліричний герой «Веснянок» розуміє, що бажані суспільні зміни можливі за умови, коли і він, і його однодумці набиратимуться сили в народі. Така ідея проймає поезію «Земле, моя всеплодющая мати,.,». Щоб бути нездоланним у поєдинку з реакцією, герой просить у рідної землі і краплю сили, яка живе в її глибині, і теплоти, що «розширює груди, чистить чуття», і вогню, щоб ним «слово налити», «правді служити». Власне, всі названі животворні якості акумулюються в заключному катрені:
Силу рукам дай, щоб пута ламати, Ясність думкам  — в серце кривди влучать, Дай працювать, працювать, працювати, В праці сконать!
Завершується цикл віршем «УІУЄГЄ тегаепіо!», який усіма трьома дванадцятирядковими строфами конкретизує смисл латиномовної назви — пам'ятай, що живеш! Весна пробуджує до активності навіть збайдужілих, тих, хто «вчора тлів» «в горя домовині». Повів теплого вітру, шум діброви, шепіт трави, що піднялася «з-під криги мертвоти», шемріт річки змивають з людини смуток та безнадію, дають їй нові сили. Такою впевненістю наснажені заключні рядки твору:
Лиш боротись — значить жить...
Уіуеге гаетепіо!
Франкову творчість характеризували в різних аспектах, у цьому зв'язку й поета оцінювали, вдаючись до підкреслення різних сторін його таланту. Серед цих характеристик є й така: поет національної честі, поет національної гідності. Справді, Франко високо ніс прапор свого уярмленого, роздертого ворожими кордонами народу.
У циклі «Ехсеізіог!»1 виділяється поезія «Наймит». В її першій частині створено образ безправної людини, все життя якої минуло в збагаченні інших. Бачимо наймита за чепігами плуга, з тужливою піснею на устах. Житейські злигодні, нестатки, важка праця «зорали зморшками чоло». Хоч трудиться наймит чесно і важко, проте доля обминула його.
Друга частина твору узагальнююча, символічна: Той наймит — наш народ, що поту ллє потоки
Над нивою чужою.
Все серцем молодий, думками все високий, Хоч топтаний судьбою,
Поет акцентує безпросвітність долі народу, який зніс «татарські лихоліття», зазнав лиха в добу кривавої братовбивчої Руїни в другій половині XVII ст., пережив брутальний тиск кріпосницької неволі. Все ж народ зберіг у серці сподівання на краще, адже ж і в часи чорного пригнічення та зруйнування його рятувала «любов до рідних нив». З тією любов'ю він не один раз оживав, відроджувався, мов легендарний Фенікс, з попелищ, знову піднімався на боротьбу дроти тиранії.
Така безмежна віра українця в рідну землю зродила впевненість поета у тому, що в будучині народ-наймит усе ж здобуде жадану свободу, свою кращу долю. Він побідить, порве шкарлющі пересуду —
І вольний власний лан
Ти знов оратимеш — властивець свого труду, І в власнім краю сам свій пан!
У цих бентежних рядках, як бачимо, на новому етапі суспільного поступу втілюється й Шевченкова віра у неминучість перемоги Добра, в торжество справедливості.
♦ ЗІВ'ЯЛЕ ЛИСТЯ»
Під такою назвою вийшла у 1896 р. третя Франкова поетична книжка з незвичним підзаголовком «лірична драма». Збірка поділяється на три цикли, образно названі «жмутками». До неї увійшла інтимна поезія, що створювалася впродовж попередніх десяти років і певною мірою відбила віддалені в часі моменти особистого життя автора. Водночас твори книжки є глибоким аналізом найінтим-ніших почуттів і переживань людини взагалі, що єднає Франкову збірку з аналогічними творами всесвітньої поезії — сонетами Данте і Петрарки, лірикою Гейне і Шевченка.
Перевидаючи збірку в 1911 р., Франко зазначив, що «Зів'яле листя» — це книжка ліричних віршів, «найсу-б'єктивніших із усіх, які появилися у нас від часу автобіографічних поезій Шевченка, та притім найбільш об'єктивних у способі мальовання складного людського чуття».
Власне, до такої оцінки ще раніше прийшов Михайло Коцюбинський, назвавши книжку визначним явищем лірики: «Це такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою чувств і розуміння душі людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв».
Поезії збірки передають складний перебіг внутрішнього життя закоханої людини — від зародження почуття до
 
його краху, причому здійснюється це через самоаналіз ліричним героєм своїх переживань. Так розкривається глибоке почуття людини, передаються її страждання. Власне, головний мотив, який об'єднує всі твори книжки — це, за спостереженням Петра Колесника, «кохання до жінки, яка не захотіла відповісти взаємністю, постійне наростання цього почуття, спочатку гострого до болю, але такого, як свіжа, щойно заподіяна рана, а потім все більш широкого й глибокого, почуття, яке переростає в недугу, порушує здоров'я, отруює психіку людини, спалює її вогнем невдоволеної пристрасті, створює душевну травму, стан ложного спокою й байдужості до всього, стан, од якого один крок до самогубства».
Певна річ, образ коханої всіляко підноситься в уяві героя. Не випадково у вірші «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» врода коханої певною мірою протиставляється, цілком у дусі уснопоетичної традиції, характерові дівчини. Немає підстав твердити, що серце, як «колюче терня» чи слово гостре, «як бритва», характеризують черствість чи жорстокість героїні. Суть справи складніша, адже вона не любить. Закоханий її не осуджує, навпаки, він захоплений красою очей, «темніших ночі», їх чаром, «що то запалює серце пожаром». Звідси й поєднання контрастних оцінок («Ой ти, дівчино, ясная зоре! Ти мої радощі, ти моє горе!»), які передають збентеженість душі юнака.
Взагалі, у другому «жмутку» поет часом відходить убік від основної теми, і тоді з-під його пера з'являються такі перлини, як «Червона калино, чого в лузі гнешся?».
Вірш виконано в формі діалогу між калиною і дубом. Відповідаючи на зверхні, несправедливі запитання дуба, калина їх спростовує: в неї немає сили тягнутися вгору, тому й свої ягідки схиляє додолу. Повторення в кожній строфі закінчення попереднього непарного рядка сконцен-тровує увагу на висловленій думці, посилює мелодійність звучання всього твору
Я вгору не пнуся, я дубам не пара,
Я дубам не пара; Та ти мене, дубе, отінив, як хмара,
Отінив, як хмара.
Автобіографічними моментами виділяється в книжці поезія «Тричі мені являлася любов». Перша, «несміла, як лілея біла, з зітхання й мрій уткана», вказує на Ольгу Рошкевич,  юнацьке кохання Франка.  Друга,
«гордая княгиня», «таємна й недоступна, мов святиня», відмовила героєві у взаємності, бо відчувала свою смертельну недугу. Справді, Юзефа Дзвонковська померла передчасно. Вона відмовила не тільки Франкові, а й усім іншим, хто домагався її руки. Зрештою, була й третя, яка вхопила за саме серце, яка принесла поетові чимало страждань. Це була полька Целіна Журовська, котра працювала на львівській пошті. Як згадував Микола Вороний, Франко любив її платонічною любов'ю, як Данте опоетизовану Беатріче. Саме про Целіну йдеться у «Зів'ялому листі», у повісті «Маніпулянтка». Перипетії інтимного життя Франка висвітлено в повісті-есе Романа Горака «Тричі мені являлася любов»; ця книжка допоможе глибше з'ясувати «ліричну драму» героя, розкриту у Франковій збірці лірики.
ІНШІ ПОЕТИЧНІ КНИЖКИ
Франко не повторювався в жодній наступній поетичній збірці. Так, книжка «Мій Ізмарагд» (1897) об'єднала твори, написані за мотивами старовинних притч, легенд, повчань, що містилися в давньоруських рукописних збірниках. Збірка «Із днів журби» (1900) передає складні переживання автора, зумовлені об'єктивними труднощами у здійсненні задуманої громадської програми, а також болісними перипетіями в особистому житті.
Збірка «Зетрег Ііго!» (1906) відкривається однойменним віршем, назву якого можна перекласти — завжди учень. Суть цього образу полягає в підкресленні тієї істини, що поет є завжди учнем, що він покликаний щиро служити музі, бути учнем завжди у складній школі життя. Ця думка конкретизується в «Посвяті Миколі Вороному», що передує поемі «Лісова ідилія»:
Поет — значить: вродився хорим;
Болить чужим і власним горем.
В його чутливість сильна, дика,
Еольська арфа мов велика,
Що все бринить і не втихає:
В ній кождий стрічний вітер грає.
Роздуми Франка про місце і роль художньої творчості узагальнені блискучою афористичною формулою:
Слова  — полова, Але огонь в одежі слова  — Безсмертна, чудотворна фея, Правдива іскра Прометея.
 
Взагалі, багато поезій книжки викликані роздумами, часом болісними, над народною недолею.
«Де не лилися ви в нашій бувальщині...»— так називається один з творів про той непосильний тягар, який упродовж століть несла жінка-українка. Свої болі вона виливала в пісні, по вінця налитій сльозою. Ще в ранньому дослідженні «Жіноча неволя в руських піснях народних» (1883) Франко звертав увагу на ту крайню межу, до якої не раз доводили жінку, що свої страждання виспівувала гіркою, сумовитою піснею. Дослідник підкреслював простоту і водночас глибину почуття, вкладену в неї. Ця тема залишалася актуальною для Франка на всіх етапах його творчої діяльності.
Де не лилися ви в нашій бувальщині,
Де, в які дні, в які ночі —
Чи в половеччині, чи то в князівській удальщині,
Чи то в козаччині, ляччині, ханщині, панщині,
Руськії сльози жіночі!
Поет створює виняткової художньої сили образи, в яких узагальнено «тисячолітні ридання» української жінки. Не одне серце розірвалося, складаючи в болях, у сльозах такі пісні.
Слухаю, сестри, тих ваших пісень сумовитих, Слухаю й скорбно міркую:
Скільки сердець тих розбитих, могил тих розкритих, Жалощів скільки неситих, сліз вийшло пролитих На одну пісню такую?
Перечитуєш таку поезію, і охоплюють серце скорбота за знівечені долі й гордість за безсмертну народну душу, багатство і красу нашої народної жіночої лірики.
Вірш «Автошкові П. (Азт> покой)» — це не просто відповідь галицькому мракобісові Антонові Петру-шевичу, який з антиукраїнських, москвофільських позицій виступив у газеті «Галичанин» (1902), звинувачуючи боротьбу українців за право бути народом, за право вільно жити на власній землі, характеризуючи її як «тщетную работу сепаратистов». Української мови цей відступник не визнавав, називав її діалектом.
Діалект чи самостійна мова?
Найпустіше в світі се питання.
Мілюнам треба сього слова,
І гріхом усяке тут хитання.
 
Поет гнівно осуджує запроданців, котрі, зневажаючи своє, рідне, національне, захоплювалися чужим, нібито кращим, досконалішим, Логіка думки Франка чітка: хай наша мова, принижувана впродовж віків, переслідувана і знищувана колонізаторами різних мастей, не така відшліфована, як сусідні, але доки служить рідному краю, його народові, «вона культурі не пропаща».
Поет прибиває до ганебного стовпа перекинчиків, що підлещуються до «пихи багацької», яка в колонізаторів «у порфирі сяє та атласі». Недолугому лакеєві він прямо кидає в його яничарські очі:
На чуже багатство ми не ласі,— Ласа лиш твоя душа жебрацька.
Від імені одного з найбільших слов'янських народів, від імені його кращих синів Франко мав право сказати:
Діалект, а ми його надишем Міццю духа і огнем любови І нестертий слід його запишем Самостійно між культурні мови.
ПОЕМА «МОЙСЕЙ»
Франко збагатив українську літературу й численними поемами на різноманітні теми. Він творчо розвинув традиції попередників, особливо Шевченка, у цьому жанрі, доповнив красне письменство новими темами і проблемами, новими підходами у їхній художній реалізації.
Поеми Франка (написано їх близько тридцяти) викликають інтерес також з погляду їхньої жанрової специфіки. Дослідники розподіляють їх на кілька жанрових груп: соціально-побутові («Панські жарти», «Сурка»), сатирично-політичні («Ботокуди», «Лис Микита»), гумористичні, переважно для дитячого читання («Пригоди Дон Кіхота», «Коваль Бассім»), історичні («На Святоюрській горі»), біографічні («Іван Вишенський»), філософські («Смерть Каїна», «Похорон», «Мойсей»).
Як свідчать назви окремих поем, Франко для проведення своїх ідей використовував казкові чи біблійні сюжети («Абу-Касимові капці»), вдавався до власної інтерпретації тем, уже опрацьовуваних в інших літературах («Лис Микита»), звертався до минулого й сучасного рідного народу («Панські жарти»).
Поема «Мойсей» є одним з найкращих творів цього жанру. Написана вона у 1905 р., коли в Росії піднімалася
 
революційна хвиля. Франко сподівався, що революція нарешті принесе визволення й українському народові. Поета особливо хвилювали питання взаємин широких мас з тими політичними силами, які могли б очолити їхні виступи. Він вважав, що проводир мав віддати всі сили благородній визвольній справі.
Для реалізації гостроактуальної суспільно-політичної проблеми Франко обрав біблійну історію про те, як старозавітний пророк Мойсей вивів єврейський народ з єгипетської неволі. Велична постать Мойсея, який присвятив своє життя служінню народу, який не тільки пристрасно закликав людей скинути тягар рабства, а й упродовж сорока років терпів разом з усіма страждання виснажливого походу, привертала увагу багатьох митців.
Перебуваючи у Римі в 1904 р., Франко був дуже вражений могутньою скульптурою Мойсея, створеною на початку XVI ст. Мікеланджело Буонаротті. Італійський митець в образі Мойсея передав цільність характеру народного вождя, його гнів, викликаний відступництвом народу від закону. Тому й впадає в око насамперед могутня сила волі пророка, яка наштовхнулася на непереборні перешкоди.
Трагедія Мойсея в тому, що люди, яким він віддав свої сили, дух, славу, відвернулися в рішучу хвилину від нього. Тому так схвильовано звучать слова прощання вождя зі своїм народом:
Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав У незломнім завзяттю,— Підеш ти у мандрівку століть З мого духа печаттю.
У передмові до твору Франко зазначав: «Основною темою поеми я зробив смерть Мойсея як пророка, непри-знаного своїм народом. Ця тема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і основана на біблійнім оповіданні».
Як і всі твори Франка, поема спроектована в сучасну авторові українську дійсність. У цьому з яскравою очевидністю переконує пролог до твору, безпосередньо звернений до рідного «замученого, розбитого» народу. Поет страждає від того, що століття гніту витравили в краян кращі національні якості й натомість прищепили «укриту злість, облудливу покірність» до чужинців, які «зрадою й розбоєм» скували їх і заприсягли на вірність.
Ціла злива риторичних запитань виражає і біль та сором поета, і все ж сподівання на моральне оздоровлення народу. Справді, не можуть навіки зникнути жертовність
тисяч борців, які офірували людові «душу й тіло». Не могла даремно пролитися їхня кров за свободу вітчизни. «Сила й м'якість, дотеп і потуга і все, чим може вгору дух підняться», продовжують жити в нашому слові. Не загине українська пісня, в якій «ллється туга і сміх дзвінкий, і жалощі кохання, надій і втіхи світляная смуга».
Поет висловлює впевненість у відродженні національної самосвідомості й гідності поневоленого, але не скореного великого європейського народу. Дзвінкі терцини передають високу віру Франка в майбутнє народу. Щаслива будучина асоціюється в поета з колом «вольних народів», де засяють і українці, де наш люд буде «хазяїном домовитим» і в своїй господі, і на своїй ниві.
Франко висловив у поемі найзаповітніші мрії і сподівання. Не випадково в останні роки свого життя поет побував не в одному місті Галичини з читанням патріотичної поеми.
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
У чому виявляється внутрішня сутність лірики як літературного роду? На матеріалі аналізу Франкової поезії розкрийте характерні особливості лірики.
Покажіть жанрове розмаїття Франкової лірики. Зіставте ліричні твори Франка і його попередників та сучасників — Тараса Шевченка, Михайла Старицького, Павла Грабовського. Що нового вніс Франко в збагачення жанрової системи української поезії?
Висвітліть новаторство Франка — автора збірки «З вершин і низин», поставте цю книжку в контекст поезії 70—90-х років.
З'ясуйте особливості «нової енергійної дикції» поезій Франка. Продекламуйте і проаналізуйте такі тзори.
У чому виявляється алегоричність поетичних образів Франка? Чому поет вдавався до інакомовлення?
Чому Франка називають поетом національної честі?
Схарактеризуйте образ ліричного героя збірки «Зів'яле листя». Як розгортається в збірці мотив нерозділеного кохання?
Використовуючи роздуми Франка про народну «жіночу» лірику, проаналізуйте вірш «Де не лилися ви в нашій бувальщині...»
З'ясуйте патріотичний пафос поеми «Мойсей». В чому виявився новий підхід Франка до інтерпретації біблійної теми?
Напишіть твір на тему «Образний світ поезії Франка».
Організуйте диспут на тему «Лірика Франка й українська поезія 70 — 90-х років XIX ст.». З'ясуйте на ньому, зокрема, питання про мотив ролі поетичного слова в суспільному житті, розроблений Іваном Франком, Павлом Грабовським, Михайлом Старицьким, Борисом Грінченком.
 
ХУДОЖНЯ ПРОЗА
франко вже на початку літературної діяльності задумав створити широку, вееохоплюючу художню панораму життя галицького суспільства свого часу. Тут для нього певними орієнтирами були епічні цикли французьких реалі-етів — «Людська комедія» Оноре де Бальзака, «Ругон-Маккари» Еміля Золя. Не все письменникові вдалося виконати з цього грандіозного плану, але понад сто його нарисів, оповідань, фейлетонів, памфлетів, казок, повістей, романів глибоко досліджують соціальні взаємини між людьми, розкривають їхній внутрішній світ. Прозовий епос Франка змальовує життя не тільки українців, а й інших національних груп Галичини в найрізноманітніших виявах. Його проза багата колоритними соціальними, етнічними, побутовими подробицями, які надають зображеному виразного національного колориту. Національна своєрідність досягається й завдяки майстерності передачі характерного способу мислення галичан.
За спостереженням Михайла Коцюбинського, Франко ніколи не прагнув бути «утішителем життя», навпаки, він намагався показати його сувору правду, змоделювати різні грані реальної дійсності в її складностях і суперечностях. Звідси її виразний поділ персонажів «на кривдників,   ПРОТИ   ЯКИХ   ВІН   ГОСТРИТЬ,   ЯК   Меч,   СВОЄ   СЛОВО;    І
покривджених, яким віддає своє серце».
Гуманістично-просвітительський зміст Франкової прози, її соціальний оптимізм відчувається в творах усіх тематичних груп. А писав прозаїк про сучасне та минуле галицького села («Ліси та пасовиська», «Добрий заробок», «Великий шум»), причому його прискіпливу увагу привертали процеси пролетаризації селянства, економічного зруйнування сільського господарства. Тому письменник перейшов до змалювання «робучого люду», який залишає землю і йде на різні, особливо нафтові, промисли (цикл оповідань «Борислав», повість «Воа сопзігісіог»» роман «Борислав сміється»).
Власні життєві спостереження дали авторові матеріал про тих, хто спускався на саме дно суспільного життя, потрапляв до тюрем, опинявся серед жебраків («На дні», «Хлопська комісія»). Серед інших тематичних груп оповідання про дітей, їх навчання та виховання ('Малий Мирон», «Під оборогом», «Олівець»), твори з життя їн-телігенції службовців, польської шляхти («Лель і Полель», «Перехресні стежки», «Свинеока конституція», «Основи суспільності»), історична повість про боротьбу русичів проти монголо-татарської навали «ЗахарБеркут».
БОРИСЛАВ СМІЄТЬСЯ»
Цей роман вперше друкувався частинами у журналі «Світ» за 1881 — 1882 рр,, але через закриття цього періодичного видання твір залишився незавершеним, Усе ж завдяки порушеній злободенній соціальній проблемі він став новаторським явищем в українській літературі, Пізніше Франко, формулюючи тему роману, писав; «Се була спроба представити саморідний робітницький страйк бо-риславських ріпників, що закінчився великою пожежею Борислава восени 1873 року». Насправді ж автор далеко вийшов за межі задуму, адже у творі порушено й інші соціальні та морально-етичні питання, Зокрема, художньо досліджується зубожіння селянства, злидні робітників, хижацький розгул капіталу, конкуренція між підприємцями, розклад буржуазної сім'ї.
До реалізації теми боротьби між працею й капіталом Франко звернувся уже в ранніх оповіданнях бориславсь-кого циклу («Ріпник», «Вівчар», «На роботі»), у повісті «Воа СОП8ІГІСІОГ». Та тільки роман «Борислав сміється» став концентрованим вираженням порушуваних раніше проблем. Жахливі картини побуту робітників-нафтовиків нагадують картини пекла, колись показані великим Данте у «Божественній комедії». Зображуваний Франком Борислав нагадував читачам смердючу яму. Як зазначав Михайло Коцюбинський, там «важка праця», «бруд, п'янство, розпуста», там «людина гірше скотини». Звіряча експлуатація робітників була джерелом збагачення підприємців.
Уже перший розділ роману, в якому показано закладини нового будинку капіталіста Леона Гаммершляга, вводить нас у суть гострого соціального конфлікту між робітниками й підприємцями. Тут розкривається соціальна прірва, яка розмежовує їх на протилежні табори. Картина закладин будинку підноситься до рівня символу. Анти-людяність процесів грабіжницького нагромадження капіталу підкреслюється краплями крові травмованого робітника Бенедя Синиці, замуруванням зв'язаної живої пташки, покладеної на купку золота і срібла. Не випадково в уяві Леона засохлі краплі крові асоціюються з шляпками гвіздків, які почали розточувати фундамент його добробуту.
 
Соціальність контрастів між паразитичним життям но-воспеченої буржуазії і бідуванням трудівників рухає конфлікт твору» Такий погляд дав змогу авторові не тільки переконливо розкрити образи персонажів, вияснити характер взаємин між ними, а й конкретно протиставити світ ділового бізнесу з його хижацькою, лицемірною мораллю світові вчорашніх хліборобів, нинішніх робітників, що керуються у своїх діях нормами добра, честі, справедливості.
«ПЕРЕХРЕСНІ СТЕЖКИ»
Франкова проза виділяється серед інших епічних творів української літератури всебічністю моделювання суспільного життя, що є особливо помітним при зображенні побуту робітників та селянства. Дослідники з цього приводу відзначають, що письменник уподібнював суспільний процес до якоїсь страхітливої машини, яка нівелювала людські особистості.
Роман «Перехресні стежки» (1900) певною мірою також торкається названої проблеми, однак акцент у ньому поставлено на показі боротьби інтелігента Євгенія Рафаловича проти цісарської адміністрації та польської шляхти, які різними способами намагалися роз'єднувати українське селянство з метою його тотального пограбування.
Франко заголовним образом твору вказував на складність доль персонажів у момент їхніх зіткнень на стежках особистого і громадського життя. Адвокат Рафалович після тривалої розлуки зустрічається з колишньою коханою, тепер дружиною урядовця Стальського — Регіною, Зустріч викликає в Євгенія бурю гірких спогадів, адже Стальський» який тепер брутально знущається з Регіни, так само збиткувався і над ним, шко-лярем. Спогади про минуле природно переплітаються з новими гіркими враженнями і спостереженнями, так створюється емоційна духовна атмосфера, позначена напруженістю переживань, складним переплетінням інтимних і суспільних настроїв»
«Перехресні стежки» — не тільки психологічний, а й ідеологічний роман, що нагадує «Хмари» Івана Нечуя-Левицького, «Юрія Горовенка» Олександра Кониського, «Сонячний промінь» та «На розпутті» Бориса Гріяченка. Франко показує, як молодий інтелігент активно захищає селян на судовому процесі, намагається просвітити їх, вивести зі стану відчаю та зневіри, згуртувати їх для опору визискувачам,

 
Образом старого селянина, який, шукаючи худобу, заблукав на власній ниві, романіст символічно вказував на безпросвітність усього нашого народу, змученого віковими стражданнями, соціальним і національним пригніченням. Це український народ ніяк не може втрапити на свій шлях визволення і стоїть у тумані на полі «між минулим і буду-щим... і не знає, куди йому йти, не має сили ані надії дійти до цілі», Знаємо, що до цієї теми письменник звертався неодноразово, вона йому постійно боліла, штовхала на пошуки розв'язання складної політичної проблеми. Отож і в цьому романі Франко висловлює сподівання, що інтелігенція, як освічена верства народу, покликана вказати шляхи до кращого майбутнього. Потрібно згуртувати селянство, підвести його до організованого захисту своїх насущних інтересів. Саме в такому аспекті розгортається громадська діяльність Рафаловича.
Роздуми і дії Євгенія переконують, що, створюючи цей образ, письменник висловлював власну програму поліпшення селянського життя, ролі в цьому процесі радикальної, національно свідомої української інтелігенції. В істинності цієї тези переконує не тільки публіцистика Франка, його філософські та соціологічні розвідки, а й вся його художня творчість.
Рафалович докладає неймовірних зусиль, щоб організувати селянське віче, де б хлібороби мали змогу виступати перед громадою, доводячи необхідність давати відсіч лихварям, паразитуючій шляхті, корумпованим чиновникам. Адвокат розумів, що обраний ним шлях є довгим і складним. В умовах тотального визиску безправних, неосвічених селян навіть така нескладна справа, як скликання зборів, ставала важелезним тягарем. Рафаловичу здавалося, що він наважився зрушити з місця кам'яну гору. Він знав, що взявся за працю невдячну, однак розумів, що, крім нього, не було кому її виконувати.
Рафалович подолав першу перешкоду. Зневіра в очах селян поступилася місцем іскоркам оптимізму. Все ж не потрібно ідеалізувати Франкового героя. Ще за життя автора роману критик М, Євшан назвав Рафаловича трагічною постаттю в тих умовах. Цю думку поділяє й наш сучасник В, Панченко, вбачаючи в трагізмі Франкового героя кілька відтінків — його самотність, нещасливе особисте життя, усвідомлення необхідності «Сізіфових зусиль», щоб вивести народ з неволі. Усе ж «Перехресні стежки» — твір епохальний. У ньому виразно намітилися художні пошуки письмен-
 
ника в поглибленні соціально-психологічного дослідження життя, у розвитку соціально-філософської течії в українському реалізмі.
ОПОВІДАННЯ ПРО ДІТЕЙ
Михайло Коцюбинський, характеризуючи Франка як письменника-новатора, наголошуючи на темі відбиття народної недолі, водночас помітив й іншу сторону таланту прозаїка: «Здавалось би, що авторові грізної, понурої картини життя працюючих у «поті чола» недоступні ясні й ніжні образи. А подивіться, з яким теплим, сердечним чуттям, з якою любов'ю малює він дітей». Назвавши низку оповідань, казок, віршів, Михайло Коцюбинський робить висновок, що «борець вміє бути голубом: Франко наче спочиває на дітях од моря сліз і горя, співцем яких він зробився».
Франко вказував, що його твори про дітей більшою мірою, ніж інші, мають автобіографічний характер, що виникли вони на основі особистих спогадів, які «в оповіданнях «Отець-гуморист» та «Гірчичне зерно» переходять майже зовсім у мемуари». Водночас письменник застерігав, щоб не сприймалися ці твори як частини його автобіографії, бо в них наявні також «виразні артистичні змагання, що домагалися певного групування й освітлення автобіографічного матеріалу».
Франкові оповідання передають хід виховання селянської дитини «від перших проблисків власного думання» до найвищих ступенів середньої школи.
Оповідання «У кузні» (1902) розпочинається щирим авторським зізнанням: «На дні моїх споминів, десь там у найглибшій глибині, горить огонь. Невеличке огнище неблискучого, але міцного огню освічує перші контури, що виринають із темряви дитячої душі. Се огонь у кузні мойого батька». В оповіданні передаються найперші життєві враження дитини: весь хід думання малюка, його поведінка психологічно достовірні. Хлопчик, як губка воду» вбирає в себе все, що бачить і чує, і всьому вірить.
Франко постійно наголошує на важливості найраніших дитячих спостережень для майбутнього формування громадянських почуттів. Запас батьківського вогню герой твору взяв у свою душу навіки.
В оповіданні «Малий Мирон» (1885) письменник роздумує над майбутнім сільського п'ятирічного хлопчика, Що крок за кроком входить у таємничий світ природи.
 
Який цвіт розів'ється з такого пуп'янка: чи здобуде Мирон ширшу освіту і допомагатиме іншим, чи злидні й забобони приглушать незвичайні задатки дитини. Розвиток цього образу продовжується в оповіданні «Під оборогом» (1905), в якому школяр Мирон, повернувшись з міської школи до батьківської хати, поспішає на зустріч з лісом, який ще раніше увійшов у його душу, Він розуміє гомін дубів, тремтіння осик, відчуває шелест листя; не може відірвати погляду від квіточок, які красуються в діамантовому намисті роси. Автор переконує, що кожна людина має відчути змалку красу і багатство природи, зрозуміти її життя, навчитися співчувати, співпереживати„
Педагогічна спрямованість дитячих творів Франка очевидна: в цьому глибоко переконує оповідання «Мій злочин» (1898). Майстерне проникнення в психіку хлопчика, який у приступі егоїстичної затятості -згубив життя спійманої пташки, надає творові виразної виховної мети. Протиприродність вчинку підкреслюється красою ясного весняного дня, коли так безглуздо, безцільно, по-насильницькому було вчинено злочин.
Письменника хвилювали безправність і приниження трудівників, дітям яких фактично була неприступною широка освіта, його обурювали стан навчання у початковій школі, мізерність знань, які вона могла дати своїм вихованцям. Ці проблеми висвітлюються в оповіданнях «Гри-цева шкільна наука» (1883), «Олівець» (1879), «Отець-гуморист» (1903). Письменник висміює схоластичну методику навчання, засуджує паличну дисципліну, показує невігластво вихователів. Це відбиває в дітей охоту до навчання, притуплює їхній розум.
Автобіографічна повість «Борис Граб» (1903) — це твір про гімназиста* Тут Франко завершує спостереження над становленням юної особистості, формуванням її характеру. Образом обдарованого від природи незвичайними здібностями, феноменальною пам'яттю, ясним розумом школяра, що відзначався також працьовитістю, ретельністю у виконанні завдань, письменник підносив ідеал активної, свідомо мислячої людини. Борис уміло поєднував шкільні заняття з гімнастикою, фізичною працею, опануванням ремеслами, що для того часу було справжньою дивовижею.
Юний герой творів Франка цього циклу проходить шлях складного, суперечливого розвитку, шлях неухильного зростання. Дитина з роками переглядає свої погляди на світ, початкові уявлення про стосунки між людьми,
 
узагальнює колишні спостереження. Ця конкретно розкрита еволюція юної особистості — одна з найцінніших якостей автобіографічної прози письменника.
«НА ДНІ»
Тема суспільного «дна» також значною мірою художньо досліджується на фактах, винесених автором із власних спостережень під час триразових арештів і ув'язнень у цісарських тюрмах. Про це Франко писав у спогадах «Як це сталося», пояснюючи причину появи, за його ж жанровим визначенням, «суспільно-психологічної студії» «На дні». Перебуваючи в тюрмах, він пройшов «високу школу дна суспільства, пізнав страшні ями, одну з яких старався вірно змалювати в своїй новелі».
Твір був написаний хворим письменником упродовж трьох червневих днів 1880 р. в темній кімнатці коломийського готелю. «Моя уява.— зазначав Франко,— допомогла мені при цьому дуже мало. Я був тут, так сказати, редактор з допомогою ножичок супроти дійсності і мусив тільки прикроювати і зшивати з матеріалу, який доставив мені багатющий досвід в обсязі цього дна».
За жанрово-композиційними параметрами ця невелика повість (у традиційному розумінні літературного епічного виду) водночас відповідає авторській дефініції: в ній справді наявне художнє соціально-психологічне дослідження жахливої події, що сталася в тюремній камері. Студія здійснена в кількох аспектах; вивчення психіки і поведінки в'язнів, які представляють різні національні й станові групи галицького суспільства; розкриття внутрішнього світу інтелектуала-демократа, зумовленого об'єктивними соціальними чинниками; дослідження деградації вбивці, намагання пояснити його злочин.
Зображуючи суспільне дно, автор досягнув індивідуальної виразності окремих в'язнів. Серед арештантів виділяється кілька спролетаризованих люмпенів: плечистий, кремезний чоловік, колишній селянин, що втратив на війні ногу, працював у Бориславі, через хворобу був вигнаний підприємцем і пішов у жебри («дід»); старий хворий єврей, заарештований через відсутність документів; «учений чоловік» з попівського роду Стебельський, що раніше писарював у старостві, але не витерпів крючкот-ворства урядників, залишив службу і пішов наймитувати: кишеньковий злодійчук.

 
Майстерно користуючись прийомами морально-психологічного самоаналізу, повістяр створює переконливий образ інтелігентного «пролетаря» Андрія Темери, Круглий сирота з дитинства, він усе ж зумів закінчити гімназію, став студентом університету. Додавало сили Андрієві кохання до Гані, вони були захоплені високими гуманістичними ідеями, прагнули жити для інших, боротися за «свободу народу від чужовладства, свободу людини від пут... свободу праці, думки, науки, свободу серця і розуму». Та через політичний арешт Андрія батьки дівчини перервали їхні взаємини, а Ганю видали заміж за іншого. Власне, тут відчуваються автобіографічні мотиви, пов'язані з дружбою автора, його коханням до Ольги Рошкевич»
Доля Андрія Темери, відданого ідеалам «правди і поступу», пройнятого надіями на кращу долю людства, свідчить, що Франко, як і інші українські письменники — Іван Нечуй-Левицький, Олександр Кониський, Панас Мирний, Борис Грінченко, Олена Пчілка,— не обминув злободенної проблеми «нових людей», зокрема з різночинного середовища, їх місця і ролі в суспільному житті.
Показовою, правда, в іншому плані, є життєва історія Бовдура — жорстокого садиста, вбивці Андрія. З дитинства зазнавав насмішок, бо «байстрюк», «знайда». Знущалися з нього в наймитстві, тільки в Бориславі й наївся, бо все, що заробляв при корбі, те й проїдав. Впадає в око натуралістичне трактування жорстокості, озвіріння Бовдура. Навіть дівчину, яка його полюбила, він всіляко обзивав, ще й бив. Таке ж його брутальне ставлення до арештантів, з якими звела його доля. Він накидається на них з лайкою, відбирає хліб, вчиняє жорстокі бійки. Зрештою, він зарізав ні в чому не винного Андрія, хоч той був єдиним, хто в камері поставився до нього по-людському.
Одне слово, в образі Бовдура, при всій натуралістичності показу його дій, вчинків, способу мислення, мовлення, навіть зовнішності, символічно узагальнюється найвища міра людського падіння й звироднілості. Останні епізоди твору з не дуже переконливим духовним прозрінням Бовдура є виявом гуманістичних ідеалів письменника.
Загалом же, повість «На дні» — це своєрідна притча про падіння людини і водночас про невмирущість людського духу. Ця «студія» розширила не тільки тематичні, а й жанрові обрії української прози.

 
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
Чи можна вважати прозу Франка своєрідною художньою панорамою тогочасної галицької дійсності? Які твори письменника ви знаєте, що ви останнім часом прочитали з його прозової спадщини? З'ясуйте їхню тематику та проблематику, своєрідність стилю.
Чи можна вважати Франка новатором у розвитку нашої прози? Якщо так, то доведіть свою думку спостереженнями над його творами.
На матеріалі аналізу роману «Борислав сміється» з'ясуйте основний характер його конфлікту.
Чи існує зв'язок між творами Франка бориславського циклу й попередніми тематичними пошуками українських прозаїків?
Як показував Франко світ дитини? Проведіть зіставлення його оповідань з творами Панаса Мирного, Бориса Грінченка про дітей, покажіть спільне, що єднає їх.
З'ясуйте автобіографічну основу окремих оповідань Франка. Використайте спогади сучасників про Франка, його автобіографію.
Чому Франко назвав повість «На дні» суспільно-психологічною студією? Уривками з твору аргументуйте свою відповідь.
ДРАМАТУРГІЯ
Франко постійно цікавився проблемами драми як літературного роду, шляхами її розвитку в європейських літературах. Йому належить чимало теоретичних та істо-рико-літературних розвідок про українську драматургію і театральне мистецтво. Прагнучи збагатити репертуар національного театру, він у 70 — 90-х роках створив низку драм з сучасного життя («Украдене щастя», «Ря-бина», «Учитель», «Майстер Чирняк»), романтичні драматичні поеми з часів Київської Русі («Сон князя Святослава») та опришківських змагань у XVIII ст„ («Кам'яна душа»), драматичний етюд для дітей («Суд святого Ни-колая»).
У драматичних творах Франко намагався порушувати ті проблеми, які хвилювали сучасників. Він завжди мав на увазі, щоб при сценічному втіленні п'єс глядач перейнявся їхніми ідеалами, щоб театр був справжньою «школою життя». У цьому зв'язку драматург звертається до тем з життя селянства («Украдене щастя», «Рябина», «Будка ч. 27»), показує гірке становище народної інтелігенції («Учитель»), відбиває процеси поглинання дрібних ремісничих майстерень великим промисловим капіталом («Майстер Чирняк»).

 
Соціально-психологічна драма «Украдене щастя» (1893) написана за сюжетом народної «Пісні про шанда-ря», яку Франко ще раніше досліджував у розвідці «Жіноча неволя в руських піснях народних». Там, зокрема, зазначалося, що в пісні розгортався мотив зруйнування сім'ї. «Жінка ломить шлюб церковний і оддавсь «шанда-реві» одверто, прилюдно. Муж її, чуючи себе зганьбленим, убиває «шандаря» і сам гине ганьблячою смертю».
Не випадково перший варіант п'ятиактної драми мав назву «Жандарм», проте, щоб уникнути конфлікту з цензурою, оскільки зачіпалося життя урядової особи, драматург змушений був дати п'єсі інший заголовок. Нова назва чіткіше відбивала ідейний пафос драми, адже щастя було «вкрадене» не тільки в селянина Миколи Задорожного, а і в його дружини та її коханого — жандарма Михайла Гурмана.
Під таким кутом зору письменник розгортає конфлікт драми, виписує її колізії, що в кінцевому рахунку забезпечило соціальну й морально-психологічну достеменність характерів — скаліченого цісарською службою Михайла, «вічного наймита» Миколи, внутрішньо неупокореної Ан-ни. Впадає в око вміння драматурга синтезувати поетичний світ народної пісні, колоритні картини сільського побуту й сутність народного світосприймання, що утвердилося в неписаних морально-етичних нормах.
Чотири дії з п'яти відбуваються в хаті Миколи з підгірського села, що дало можливість природно показати не тільки подружнє напруження, яке виникло в його сім'ї, а й з'ясувати причини його виникнення, внутрішню сутність конфлікту. Анна, видана з примусу заміж за нелюба, дізнавшись про появу коханого, якого вважали загиблим, вирішила повернути собі хоч крихітку особистого щастя.
Нехтування Анною норм узвичаєної моралі, звичайно, можуть осуджуватися, проте драматург акцентує й на інших нормах, що були безсоромно потоптані з власницьких міркувань. Брати дівчини-сироти, щоб не ділитися з нею часткою спадщини, спочатку розлучили Анну з коханим, сфальшували листа про загибель Михайла на війні, а далі насильно видали заміж у віддалене село.
Отже, Анна дістала тепер моральне право відстоювати свої почуття, хоч добре усвідомлює, що зрада чоловікові щастя їй не принесе. Звідси передчуття лиха, яке сповнює її істоту, причому очікування біди охоплює жінку вже тоді, коли «гріховні» замисли увірвалися в її душу: «Ой, Господи, чим далі, тим чогось гірше мені робиться. Моторошно, мов перед пожаром».

 
Зрештою, вся наступна поведінка Анни, коли, зійшовшись з Михайлом, прилюдно зганьбила чоловіка, коли у вічі говорить Миколі, що не зможе залишити коханого («Що він мені скаже, те й зроблю, а більше ні на що не оглядаюся. Ганьба, то ганьба; смерть — то смерть»), свідчить про пристрасний порив до щастя, про дії, розумом не контрольовані. Певна річ, такий порив жінки в умовах старого села, як правило, вів до трагедії. І вона сталася,
Українська література багата образами жінок з драматично-трагічною долею (згадаймо героїнь Шевченкових поем чи оповідань Марка Вовчка, Нимидору з повісті Івана Нечуя-Левицького чи Мотрю, Галю, Христю з романів Панаса Мирного), проте образ Анни виписано в безперервному русі, постійних змінах. Нещасна жінка постає то сором'язливою і розгубленою, то гордою і сильною, то приголомшеною горем і відчаєм. Так у постійному борінні розкривається характер Анни, розгортається її драматичний шлях від очікування, бажання щастя, його оманливих хвилин до повної катастрофи.
Нещасливою є й доля Миколи. Так було в юності, коли віддавав сили й здоров'я багатирям. Майже нічого не змінилося, коли зіп'явся й на власне господарювання. Світлим променем у його житті була любов до Анни, Однак остання, знаючи про невинність обвинувачуваного Михайлом чоловіка, не знайшла для нього теплого слова.
Душевні страждання селянина після звільнення з-під арешту ще дужче посилилися, коли він зрозумів усю глибину родинної драми, усвідомив зруйнування власного щастя. Вражає високе благородство Миколи, який ладен пробачити Анні її вчинки, готовий зректися будь-яких сподівань на відновлення колишнього душевного спокою. Тільки про одне він просить Анну — хоч зовні оберігати родинну честь: «...вважай на людей!.. Щоб люди з нас не сміялися!.. Не показуйся прилюдно... з ним. Не топчи в болото моєї бідної голови». Оскільки Анна заявила, що нічого не може зі своїми почуттями вдіяти, бо це не в її волі, Микола зважився на вбивство розлучника.
Украдено щастя і в Михайла. Пояснюючи поведінку жандарма, письменник дещо відійшов від характеристики, даної цій постаті в пісні, Досліджуючи поведінку Михайла, автор показує, що брутальність і жорстокість жандарма прищеплені нелюдською державкою системою. В юності Михайло був «чесним парубком», може, дещо пристрасним, запальним, але не міг зносити кривди. Правда, згодом він примирився з несправедливістю, якою було прой-

 
няте все в житті. У розмові з Анною він прямо каже, що щастя «ніколи довго не триває». За таким принципом він прагне жити: «А потому? Потому один кінець: всі помремо і чорту в зуби підемо». Звідси його поради не задумуватися над життєвими проблемами, примиритися з тим, що є. Отже, посада жандарма зіпсувала натуру Михайла, тому Коцюбинський мав підстави говорити про деморалізуючии вплив його дій на селян. Усе ж Франко фінальною сценою, де Михайло, смертельно поранений Миколою, бере на себе відповідальність за трагедію, що сталася, вказує на можливість певного виправдання поведінки жандарма.
Драма Франка має значну сценічну історію — від перших вистав у львівському театрі «Руської бесіди» (1893), на сцені українського театру корифеїв (кінець XIX ст.), у київському театрі Миколи Садовського (1911 — 1912) до блискучої сценічної інтерпретації п'єси в Київському театрі ім. Івана Франка, де виступали Наталя Ужвій (Ан-на), Амвросій Бучма (Микола), Віктор Добровольський (Михайло). Виставу франківців було й екранізовано.
ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧА ДІЯЛЬНІСТЬ
У 50-томному зібранні творів Франка 18 томів відведено вибраним працям ученого у царині теорії й історії літератури, літературної критики, фольклористики, етнології.
Ідучи від художньої практики найвизначніших європейських письменників, творчо опрацювавши досягнення естетичної думки, Франко обґрунтував концепцію наукового реалізму. Вчений вважав, що література має художньо досліджувати дійсність у різних параметрах. Письменники повинні орієнтуватися в найновіших досягненнях наук про людину і суспільство. Тільки тоді література зуміє осмислити провідні тенденції розвитку людства, з'ясувати істотні взаємини між особистістю і суспільством. У завдання митця входить всебічне вивчення внутрішнього життя людини, виявлення здорових начал народної моралі й етики, світовідчування і світосприймання народу.
Франко аналізував найвидатніші явища всесвітнього письменства, проводив паралелі між творами наших митців і здобутками в інших літературах. У розвитку українського літературознавства важливу роль зіграли його теоретичні праці «Література, її завдання і найважніші ціхи», «Влада землі в сучасному романі», історико-літературні огляди «Нарис історії украшсько-руськоі літератури до 1890 р.», «З остатніх десятиліть XIX віку» та інші.
 
Вчений не обминув жодного більш-менш помітного імені в українській літературі, сказав про нього вагоме слово, визначив місце в літературному житті свого часу, в історії письменства взагалі. Його перу належить понад ЗО розвідок про Тараса Шевченка, нариси про Михайла Старидь-кого, Лесю Українку, Володимира Самійленка та інших письменників.
У літературознавчій спадщині Франка помітне місце належить численним студіям з проблем розвитку художнього слова в різних країнах Європи — від античності до початку XX ст. Серед них «Гомерова «Одіссея», «Антіго-на», «Драматична дія Софокла», «Еміль Золя, його життя і писання», «Олександр Герцен», «Юліуш Словацький і його твори» та інші.
І сьогодні зберігають наукове значення Франкові праці з фольклористики та етнології. Серед них двотомні «Студії над українськими піснями», «Байка про вужа в домі», «До історії українського вертепу XVIII в.», «Життя і побут сучасного селянина на Вкраїні і у Франції».
Багатогранна літературно-художня і наукова творчість Франка — окраса національної класики.
ПИСЬМЕННИК-НОВАТОР
Письменник-громадянин, письменник-новатор — таким сприймаємо Франка сьогодні, таким він залишається й для майбутніх поколінь.
В одній із статей Франко дав блискучу характеристику талановитого письменника, зіставивши його з деревом, що «своїм корінням впивається якомога" глибше і міцніше в свій рідний, національний ґрунт, намагається віссати в себе, переварити в собі якнайбільше його живих соків, а своїм пнем і короною поринає в інтернаціональній атмосфері ідейних інтересів, наукових, суспільних, естетичних і моральних змагань». Це узагальнення характеризує творчість самого Франка — письменника глибоко національного і водночас такого, що відбивав і загальнолюдські прагнення та сподівання.
Художнє новаторство Франка визначається звільненням від описовості, побутовізму, моралізаторства, псевдоромантики, що продовжували існувати ще й у творах останніх десятиріч XIX ст, Своєю поезією, прозою, драматургією він збагатив український класичний реалізм, підніс нашу літературу на новий, якісно вищий ступінь. Його творчість була, підпорядкована високим завданням

 
розвитку соціальної та національної самосвідомості українського народу,
Франко зробив вагомий внесок у розширення і збагачення суспільно-психологічної та філософсько-моральної проблематики нашої літератури. З його творіз постав образ соціально активного героя, органічно пов'язаного своєю діяльністю із змаганнями широких народних мас. Показ визрівання, нехай повільного, суперечливого, самосвідомості, людської і національної гідності представників різних соціальних верств — один з вагомих здобутків Франкової творчості.
Впадає в око піднесення письменником духовного, морального потенціалу людини, його увага до духовного відродження і громадського самовизначення особистості, філософсько-психологічке осмислення її ролі в житті, її наполегливе, часто драматично-трагічне шукання щастя.
Велич Франка виявляється насамперед у тому, що в його особі органічно поєднувалися письменник і публіцист, учений-мислитель і громадський діяч, причому на такому рівні й у такій повноті, які, на думку Євгена Маланюка, нагадували «хіба мужів італійського Відродження чи наших Київських Атен1 могилянсько-мазепин-ської доби». А Іван Драч у цьому зв'язку відзначає, що у Франковій спадщині містяться такі глибокі оцінки людських взаємин, які не старіють, чарують нас сьогодні й захоплюватимуть нащадків, збуджуватимуть і в майбутньому художню та наукову творчість. Приклад Франка, людини, яка «досягнула граничної концентрації своєї волі, закувала себе чи в кайдани, чи в ярмо самодисципліни» і цим досягла вершин працездатності, має бути взірцем для сучасних митців і вчених, підстьобувати соромом за нашу лінькуватість, розслабленість, а може, й гедонізм»2.
Саме ці якості Франкової творчості, постійні художні пошуки письменника й визначають місце його спадщини в національній і всесвітній літературі.
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
У чому виявляються актуальність проблематики і новаторство Франкової драматурги? Чи наявний ідейний перегук в оцінці явищ дійсності, суспільних процесів у п'єсах письменника і в його творах інших жанрів? Доведіть ствердну відповідь прикладами з творів,
1  Атени   —  Афіни;  тут:  Київські Атени  —  центр національної культури, сивіти, науки.
2 Гедонізм  — з гр. насолода.

 
Що характеризує драму як літературний рід? З'ясуйте її особливості на матеріалі аналізу драми «Украдене щастя». Використайте з цьому зв'язку спостереження й узагальнення дослідників, викладені у франкознавчих розвідках та теоретичних працях.
Чому п'єсу «Украдене щастя» називають соціально-психологічною драмою? Чи в українській літературі до появи твору Франка існував такий жанр? Якщо так, то наведіть приклади, зробіть відповідні зіставлення п'єс.
Доведіть, що в усіх головних дійових осіб драми «украдено щастя». Схарактеризуйте образи Анни, Миколи, Михайла, використовуючи при відповіді текстовий матеріал,
Чи бачили ви драму Франка в 'її сценічній реалізації або а кіноверсГі? Чим відрізняється літературний твір від сценічного? В чому своєрідність втілення певної теми засобами різних мистецтв?
Підготуйте реферат на тему «Іван Франко — письменник-нова-тор». Організуйте диспут про місце і значення Франкової творчості в літературному процесі. В цьому зв'язку використайте дослідження франкознавців, проведіть зіставлення Франкової творчості зі спадщиною його сучасників — Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Бориса Грінченка, Івана Карпенка-Карого, Павла Грабоаськсго, Лесі Українки.

 акселеративні методи на уроці                         національні особливості
 виділити головне в уроці - опорний каркас             нічого собі уроки
 відеокліпи                                            нова система освіти
 вправи на пошук інформації                            підручники основні допоміжні
 гумор, притчі, приколи, приказки, цитати              презентація уроку
 додаткові доповнення                                  реферати
 домашнє завдання                                      речовки та вікторизми
 задачі та вправи (рішення та відповіді)               риторичні питання від учнів
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)    рівень складності звичайний І
 знайди інформацію сам                                 рівень складності високий ІІ 

 ідеальні уроки                                      рівень складності олімпійський III
 ілюстрації, графіки, таблиці                          самоперевірка
 інтерактивні технології                               система оцінювання
 календарний план на рік                               скласти пазл з різних частин інформації
 кейси та практикуми                                   словник термінів 
 комікси                                               статті
 коментарі та обговорення                            тематичні свята
 конспект уроку                                        тести
 методичні рекомендації                                шпаргалка 
 навчальні програми                                    що ще не відомо, не відкрито вченими