Гіпермаркет Знань>>Зарубіжна література>>Зарубіжна література 11 клас>>Зарубіжна література: Традиції реалізму 19 ст. та їх взаємодія з новими літературними течіями на поч.20 ст. Імпресіоністичні, натуралістичні та неоромантичні тенденції у літературі цього періоду. Зближення лірики та прози, розквіт ліричної прози та віршів у прозі.
На межі ХІХ-ХХ ст. у художній літературі набули розвитку нові течії: імпресіонізм, натуралізм, неоромантизм, символізм та інші. На думку українського літературознавця Д. Наливайка, «за всієї своєї новизни течії кінця XIX - початку XX ст. не були радикальним розривом з великими художніми системами попередньої епохи: такий розрив відбувається вже в 10-20-х роках XX ст., за доби модернізму й авангардизму. Всі вони генетично пов'язані зі згаданими системами: натуралізм і почасти імпресіонізм - з реалізмом, а неоромантизм і символізм -з романтизмом». Оновлення традиційних художніх напрямів спричинило певні зрушення у жанровій системі, зокрема -зближення ліричних і прозових форм, найяскравішим свідченням якого стало поширення ліричної прози та віршів у прозі.
Зазначені процеси відбилися у російській літературі початку XX ст. Слід, однак, мати на увазі, що значний вплив на російське літературне життя цього періоду справили також соціально-історичні потрясіння, яких країна зазнала під час війни з Японією, революцій 1905-1907 і 1917 рр., Першої світової війни, за роки встановлення радянської влади та братовбивчої громадянської війни. Все це підсилило напругу духовних струмів у російській культурній свідомості.
Трагічна епоха віддзеркалилася не лише у світосприйнятті тогочасних митців, а й у їхніх долях. Це стосується зокрема життєвих шляхів трьох видатних російських письменників -Максима Горького, І. Буніна та О. Купріна. Революційні події 1917 р. виштовхнули цих митців за межі батьківщини. У подальшому їхні долі склалися по-різному. Максим Горький, який за часів царату співчував знедоленим і поетизував революціонерів, а від 1921 р. перебував у еміграції, згодом повернувся до СРСР, де став улюбленцем тоталітарної влади й засновником «соцреалізму». І. Бунін, що оплакував загибель дворянської культури та засуджував більшовицьку владу, в еміграції дістав високе звання лауреата Нобелівської премії (тимчасом як на батьківщині його ім'я вкривалося пилом забуття). На чужині, до останніх днів плекаючи мрію про повернення до рідного краю, Бунін і зустрів свою смерть. О. Купрін, що його життя у вигнанні позначилося занепадом творчих сил, повернувся на батьківщину вже безнадійно хворою, приреченою на смерть людиною. В їхніх письменницьких долях - таких різних і водночас таких схожих у своєму трагізмі - залишив свій глибокий слід буремний час російської історії.
Спільні риси простежуються також у творчості названих митців. Кожен з них поєднував у своїх творах традиції російського класичного реалізму з художніми тенденціями межі ХІХ-ХХ ст., зокрема - неоромантичними (Горький, Купрін) та імпресіоністичними (Бунін). Таке поєднання зумовило своєрідність створених ними художніх світів.
- Буря! Скоро гряне буря!
Це сміливий Буревісник гордо в блискавках ширяє
над ревучим гнівно морем, то кричить пророк звитяги:
- Хай сильніше гряне буря!..
- ці слова Максима Горького з його знаменитої «Пісні про Буревісника», що на початку XX ст. пролунали як могутній заклик до революції, і сьогодні вражають духовним натиском й художньою силою. Ось тільки невблаганна історія країни, на яку обрушилася революційна гроза, змушує нас на початку XXI ст. з іншої точки зору подивитись на рядки «Пісні...». Саме у світлі історії відкривається «зворотний бік» і революції, що, довівши країну до межі руйнації, увінчалася народженням тоталітаризму, і висловленого «Буревісником революції» (так називали Максима Горького) романтичного жадання «бурі», за котрим, власне, стояло затяте небажання зважати на неминучі розбіжності між прекраснодушним ідеалом та дійсністю.
Утім, далекого 1901 р., коли з'явився цей вірш у прозі, мало хто міг передбачити подібне протиріччя, а зрозуміти його причини - й поготів. За радянських часів романтична піднесеність Горького зазвичай пояснювалася впливом комуністичних ідей. Проведення ж паралелей між нею та романтичним пафосом творів Ф. Ніцше, затаврованого комуністичною ідеологією, не заохочувалось. Тимчасом досить поставити поряд дві цитати, взяті з їхніх творів: «Нижче хмар над морем гордо там ширяє Буревісник, чорній блискавці подібний» («Пісня про Буревісника» Горького) та «Я розповідаю вам про надлюдину: вона і є та блискавка, вона - те шаленство...» («Так казав Заратустра» Ніцше), аби помітити деяку спорідненість почерків російського письменника та німецького філософа. Ця спорідненість мала своїм підґрунтям нове романтичне сприйняття світу, притаманне обом зазначеним авторам.
У стихії романтики, якою було позначено чимало його творів (і, додамо, якою читачів причаровували лірично-філософські книжки Ф. Ніцше), Горький вбачав важливу складову сучасної літератури: «Я вважаю, - говорив він, - що необхідною є суміш реалізму з романтизмом. Не реаліст, не романтик, а і реаліст і романтик - як дві іпостасі єдиної істоти». Це по суті була програма неоромантизму.
Неоромантизм (від грец. пеоз - новий і романтизм) - умовна назва естетичних тенденцій, що виникли у літературі на межі ХІХ-ХХ ст. Естетика неоромантизму формувалася у тісній взаємодії з реалістичними тенденціями та течіями декадентської доби.
Засуджуючи прозаїчне «обивательське існування», неоромантики, подібно до романтиків XIX ст., оспівували мужність, подвиг і героїку, поетизували яскраві пригоди. Типовий неоромантичний герой - непересічна сильна особистість (нерідко наділена рисами «надлюдини»), вигнанець, що протистоїть міщанській більшості, шукач романтики та пригод. Навіть зазнаючи поразки у боротьбі з ворожим світом, неоромантичний герой залишається духовно непереможеним. Неоромантичні риси простежуються у творчості таких митців, як Джозеф Конрад, Р. Кшлінґ, Джек Лондон, Ґ. Ібсен, Р. Роллан, С. Ґеорґе, Максим Горький та ін.
До речі, є факти, які свідчать про симпатії Горького до спадщини німецького філософа. «Ніцше... подобається мені», - писав він, зокрема, 1897 р.
Однак, відчуваючи спорідненість із вираженими у працях знаменитого філософа несамовитим прагненням ствердити людське «я», пориванням до докорінного перетворення особистості, волею до життя та героїчним опором трясовині обивательського середовища, Горький водночас не поділяв беззастережного ніцшеанського індивідуалізму. Це розмежування з Ідеями німецького мислителя відбилося, зокрема, у творі «Стара Ізергіль». Розповідь старої Ізергіль, покладена в основу його сюжету, складається з трьох автономних частин: легенди про Ларру, історії її власного життя та легенди про Данко. У першій легенді йдеться про сина орла та жінки, гордія Ларру, який з презирством ставився до людей. Найвищої позначки Індивідуалізм Ларри сягнув тоді, коли він убив дівчину, яка відмовилася відповісти на його кохання. Протилежністю Ларри постає герой третьої частини повісті - Данко, який втілює ідею жертовної любові до людей. Прагнучи вивести плем'я, до якого він належить, з темного лісу, Данко вириває зі своїх грудей палаюче любов'ю серце, аби освітлити ним шлях. Образ героя, який віддав життя заради порятунку людей, є своєрідним уособленням ідеалу «сильної особистості», якого потребувала просякнута героїкою доба. Цей ідеал ґрунтувався на поєднанні уявлень, дотичних до ніцшеанської концепції.
Постаті Ларри та Данко, стилізовані під образи стародавніх людей, набувають широкого узагальненого значення: вони уособлюють дві протилежні моделі поведінки «сильної особистості» у світі слабких та недосконалих людей. Однак навіть протиставлені один одному як егоїстична та альтруїстична іпостасі «сильної особистості», ці образи виявляють парадоксальну спорідненість. На це, зокрема, звернув увагу російський учений Н. Келдіпп: «..."надлюдина" Ларра, котрий ингнажае інших, нехтує ними ("він вважає себе найпершим на землі й) окрім самого себе, не бачить нічого"), покараний прокляттям вічного відцурання. Проте і його антипод Данко, герой легенди про "палаюче серце", який здійснив подвиг любові до людини, залишається самотнім, чужим масі, яку він рятував, - чужим з огляду Вже не на свою, а на їхню провину. У ранніх горьківських творах переважає точка зору особистості, відлученої від цілого (навіть коли йдеться про особистість з високими гуманістичними помислами)».
Варто зазначити, що у самому факті протиставлення вказаних образів далося взнаки епохальне засліплення. Адже така уявна опозиція затуляла перспективу можливого переродження Данко в Ларру. В реальності, як ми знаємо з історії, такі мутації траплялися досить часто: революціонери, які вбачали свою місію у тому, щоб «вивести людей із темряви», невдовзі доходили висновку, ніби вони, як і Ларра, є «першими на землі». Пізніше, вже ставши свідком революційної бурі в Росії, Горький давав цьому явищу досить суперечливі оцінки. У його доробку поряд із панегіриком вождю світового пролетаріату, викладеним на сторінках нарису «В. І. Ленін», ми знаходимо також гнівні рядки: «Володимир Ленін насаджує в Росії соціалістичний лад за методом Нечаєва... Гадаючи, що вони -наполеони від соціалізму, ленінці шаленіють, довершуючи руйнацію Росії, - російський народ заплатить за це озерами крові... Сам Ленін - людина обдарована, одначе він має всі риси "вождя", а надто ж конче необхідні для цієї ролі брак моралі та суто панську безжалісність до життя народних мас...»
Витоки поетики та світовідчуття Горь-кого слід шукати у його складному життєвому шляху. Максим Горький (справжнє ім'я та прізвище письменника - Олексій Максимович Пєшков) народився 28 березня 1868 р. Земляки вважали, що псевдонім «Горький» він узяв на згадку про батька, якого називали «Горьким» за його любов до ущипливих жартів. Батьки майбутнього письменника рано померли, тож хлопець виховувався у домі бабусі, Акуліни Іванівни Каширіної, яку він згодом зобразив у першій книзі своєї автобіографічної трилогії - «Дитинство». Горький писав, що бабуся на все життя залишилася для нього «найзрозумілішою і найдорожчою людиною».
Життя письменника «в людях» (саме таку назву має друга частина автобіографічної трилогії), подорожі Росією та зустрічі з представниками соціальних низів сприяли розвитку реалістичного начала його мистецького таланту. Водночас виснажлива фізична праця (Горькому довелося побувати бурлакою, вантажником, наймитом, двірником, садівником, молотобійцем) загартувала його характер.
1891 р. Горький поділяв випробування, що випали на долю багатьох людей, які вирушили на південь Росії з постраждалих від неврожаю губерній. «Йому йшлося важче, ніж багатьом іншим, адже він не міг покірливо терпіти неправедності й безтурботно позирати на те, як їх покірливо терпить решта», - пише біограф письменника Б. Бялик. З цього приводу дослідник нагадує про ситуацію, з певними амінами описану Горьким в автобіографічному оповіданні «Народження людини». Серед голодуючих, що йшли до більш благополучної частини Росії, була вагітна жінка, котра, відчувши наближення пологів, відстала від загалу. Горький намагався спинити подорожніх. «Він кричав їм: "Тварюки ви такі! Може, тут Шекспір народжується!" Однак скінчилося все тим, що майбутнього письменника було побито, а допомагати жінці випало саме йому, хоч він ледве тримався на ногах...»
Згодом Горький скаже: «Я був погано пристосований до терплячості... Адже ніщо не спотворює людину так страшно, як спотворює її терплячість, упокорення силі зовнішніх обставин». Це - слова романтика, який не може змиритися з дійсністю, що пригнічує його духовну свободу. Із суміші романтичних та реалістичних елементів виник тип босяка, що його Горький ввів до російської літератури. Відзнаючи цю заслугу письменника, Л. Толстой писав: «Усім нам відомо, що босяки - люди і брати, та знаємо ми це суто теоретично; він же показав нам їх на повний зріст, люблячи їх, він заразив нас цією любов'ю».
На межі 1890-1900-х років Горький пише низку творів у неоромантичній манері («Стара Ізергіль», «Пісня про Сокола», «Пісня про Буревісника» тощо). Слід, проте, зауважити, що поряд із «Піснею про Буревісника» письменник створив цілком реалістичний роман «Фома Гордєев», де на широкому Історичному тлі зобразив російську буржуазію. Про російське купецтво Горький взагалі писав багато, глибоко аналізуючи психологічні суперечності, притаманні представникам цієї верстви суспільства («Фома Гордєєв», 1899; «Васса Желєзнова», 1910; «Справа Артамонових», 1925 та ін.).
1899 р. у Петербурзі Горький знайомиться з В. Вересаєвим, а згодом, у Москві, з Л. Толстим, Л. Андреєвим, А. Цеховим, І. Буніним, О. Купріним. 1902 р. у Московському художньому театрі була поставлена його соціально-філософська п'єса гуманістичною вірою в людину сповнені слова одного з мешканців нічліжки: «Людина - це звучить гордо!»
На початку XX ст. слава Горького стрімко зростає. 1902 р. його навіть обрали академіком. Однак «за височайшим повелінням» результати виборів було скасовано. Ця подія набула розголосу в середовищі російської інтелігенції. На знак протесту проти дискримінації письменника А. Чехов і В. Короленко відмовилися від звання почесного академіка.
Під впливом революційних подій 1905-1907 рр. був написаний роман «Мати» (1907), в якому комуністична ідеологія пізніше вбачала високий взірець літератури «соціалістичного реалізму», що на нього мають «рівнятися» радянські письменники. Як позитивні герої доби у цьому творі змальовувалися революціонер Павло Власов та його мати. Революційно налаштовані читачі захоплено зустріли роман, інші помітили в ньому схематичність образів і пропагандистську тенденційність, що, на їхню думку, заважало художності. К. Муратова зазначає, що роман «Мати» став новою «Піснею» про буревісників, які цього разу, однак, були зображені в межах реалістичної поетики. Характерно, що юрба робітників, яка збирається під час травневої демонстрації, у романі уподібнюється до птаха: «...широко розправивши свої крила, він виструнчився, лаштуючись здійнятися й летіти, а Павло був його дзьобом».
Після лютневої революції 1917 р. Горький завершує роботу над автобіографічною трилогією (романи «Дитинство», «В людях» та «Мої університети»), бере участь у виданні газети "Новая жизнь", де друкує запальні публіцистичні статті («Несвоєчасні думки»). 1921 р. розпочався період еміграції. Письменник жив у Німеччині, Італії, Чехословаччині, працював над романом «Справа Артамонових» та епопеєю «Життя Клима Самгіна». 1931 р. він вирішив повернутися на батьківщину.
Силу романтичної пристрасті й віри в гуманістичні цінності Горький не втратив навіть за умов існування у «золотій клітці», до якої був загнаний сталінським режимом після повернення з еміграції. У його виступах останніх років проривається живий голос людини, яка не погоджується з нав'язаними їй правилами нечистої політичної гри. Належачи до числа інтелігентів, що вперто намагалися втілити ідеал у дійсність і тому були змушені заплющувати очі на тоталітарне переродження радянського суспільства, Горький водночас щиро переймався долями багатьох письменників, художників, філософів, учених, які потрапили під колеса сталінської машини репресій. Так, 1928 р. він відверто полемізував .і письменником, який твердив, ніби поети М. Герасимов та В. Кирилов «загинули». «Ця сувора заява, - писав Горький, - вже не критика, а щось схоже на "смертний вирок". Я вважаю, що так розкидатися людьми не можна...» А в статті «Все про те ж саме» він, попри всі партійні директиви, стверджував: «...у нас зловживають поняттям "класовий ворог", "контрреволюціонер" і... найчастіше це роблять нездари».
З іронією ставився Горький до атмосфери благоговійного поклоніння, яку створював навколо нього сталінський уряд. На Першому з'їзді радянських письменників (1934) він критично відгукнувся про спроби його звеличування: «...мені здасться, що тут надто часто виголошується ім'я Горького із додаванням вимірювальних епітетів: великий, високий, довгий тощо».
Романтичною символікою була позначена також смерть «Буревісника революції». Вже згадуваний Б. Бялик розповідає: «Вранці 18 червня (1936 р. - Є.В.) почалася гроза. Блискавка влучила в дерево за тим вікном, біля якого лежав умираючий, потім сипнула злива. Я не знаю, чи встиг Горький побачити спалах блискавки й почути шум дощу. Мені хотілося б думати, що встиг, - він неодноразово говорив, що немає у природі явищ, прекрасніших за грозу й бурю. Цей фінальний епізод життя письменника знову повертає нас до картини бурі, змальованої ним у «Пісні про Буревісника», якою ознаменувався вступ російської літератури до історії XX ст.
Ліричні інтонації, що пронизують ряд творів О. Купріна, були формою вираження неоромантичних настроїв, притаманних його добі. Могутнє ліричне начало характеризувало також прозу іншого всесвітньо відомого російського письменника -Івана Буніна. Воно було закорінене передусім у самому елегійному ладові його художнього мислення. Не випадково у тогочасній критиці Буніна зазвичай характеризували як співця «маєткової печалі», «осінньої журби в'янення», «занепаду та занедбаності» «дворянських гнізд».
Іван Олексійович Бунін народився 10 жовтня 1870 р. у давній дворянській сім'ї, до родоводу якої належали такі відомі поети XIX ст., як Василь Жуковський та Анна Буніна. Батько письменника змолоду брав участь у військових походах. Маючи широку вдачу, він згайнував не лише власний маєток, а й спадок дружини. Після розорення родина оселилася на хуторі Озерки Єлецького повіту. Відтак дитинство майбутнього письменника минало на тлі мальовничих краєвидів та картин життя простого люду.
У досить ранньому віці Бунін відчув потяг до мистецтва. З дитячих років він захоплювався музикою і живописом, а в юності до нестями мріяв стати художником. «Нахил до сприйняття кольору, об'єму згодом став йому в пригоді у "живописі словом", який так вражає читачів Буніна, особливо у пейзажах російської природи. А нахил до музики породжував ту музикальну тканину бунінської прози, той незвичайний, притаманний письменникові ритм, що так причаровує нас у його оповіді», - зазначає Л. Нікулін. Цією особливістю мистецької вдачі до певної міри визначається тяжіння письменника до імпресіоністичної естетики.
Імпресіонізм (франц. - враження) - напрям у мистецтві останньої третини XIX ст. Утворився у французькому живописі 1860-1870 рр. (К. Моне, О. Ренуар, Е. Деґа, А. Сіслей, Е. Мане та ін.), згодом поширився на скульптуру, музику, театр. Помітним імпресіоністичним впливом була позначена творчість таких письменників, як Кнут Гамсун, Джозеф Конрад, брати Ґонкур та ін., імпресіоністичні елементи простежуються також у прозі А. Чехова, І. Буніна та ін. Стрижнем «імпресіоністичного» художнього бачення є «культ враження» з притаманною йому самоцінністю безпосередніх мінливих відчуттів. У літературі ознаками імпресіоністичного стилю є відсутність чітко заданої форми, використання техніки уривчастих штрихів, які фіксують окремі враження, що утворюють внутрішню цілісність і єдність художньої картини.
Свій творчий шлях І. Бунін розпочав з написання віршів. 1887 р. була надрукована його перша поезія. Авторові на той час виповнилося лише сімнадцять років. А вже за рік бунінські поезії з'явилися на сторінках «Книжек Недели», де публікувалися такі видатні майстри російської словесності, як М. Салтиков-Щедрін та Л. Толстой. Варто зазначити, що самобутня поезія Буніна утворює своєрідну паралель до його прози.
1889 р. через подальше погіршання матеріального становища родини молодий літератор перебрався жити до брата Юлія, в Україну.
Від того часу він мав нагоду детальніше ознайомитися з українським життям - зокрема у Полтаві, де працював бібліотекарем земської управи, репортером, в Одесі, де зблизився з гуртком художників. Подорожуючи шляхами України, І. Бунін відкрив для себе поетичну душу її народу. Пізніше він говорив, що «був закоханий в Малоросію, в її річки, в її села та степи, жадібно прагнув зближення з її народом, жадібно дослухався до пісень і душі його». Цікаво, що саме в Полтаві Бунін написав перше своє оповідання, надруковане 1894 р. у петербурзькому журналі «Русское богатство» та схвально сприйняте визнаними цінувальниками літератури.
1895 р. Бунін приїхав до Петербурга, де познайомився з представниками літературної еліти. 1897 р. його оповідання були надруковані окремою збіркою, після чого письменник Кілька років майже не публікував прозових творів, обмежуючись виданням окремих віршів та перекладів. То був період вільних мандрів, необхідний йому не лише для того, аби набратися нових вражень, а й для того, щоб сформувати засади власної художньої мови.
Географія бунінських подорожей поволі розширювалася. І Письменник відвідав Туреччину, Єгипет, Грецію, Алжир, Туніс, Цейлон, побував у Сахарі, об'їздив майже всю Свропу. Однак літо він будь-що проводив у селі, на лоні рідної природи, за якою тужила його душа. Досвід закордонних мандрівок відбився у віршах, Оповіданнях та нарисах митця.
Дореволюційна Росія була щедрою на визнанння його літературного обдаровання: за майстерно виконаний переклад "Пісні про Гайявату" американського поета Г. Лонґфелло Бунін був нагороджений Пушкінською премією; його було обрано також почесним академіком Російської академії наук (1909). Утім, зміни, спричинені революційними подіями 1917 р., позбавили письменника можливості жити на батьківщині.
З архіві митця Крізь бунінські щоденникові записи того часу прозирають жах, огида та нестерпний біль за вітчизну, втягнуту більшовиками у вир хаосу та насилля. Наведемо показову цитату із тогочасних записів: "У Москві життя вже не було, хоч і спостерігалася з боку нових державців божевільна у своїй недоладності та гарячковості імітація якогось начебто нового ладу, нового чину і навіть параду життя. Те саме, але у найвищому ступені, було і в Петербурзі. Невпинно проводилися наради, засідання, мітинги, виходили численні відозви й декрети, шалено працював знаменитий "прямий дріт" - і хто вже тільки не горлав, не керував через той дріт!.. Невський був заповнений сірим юрбищем, солдатнею в шинелях наопашки, непрацюючими робітниками, гультяйською челяддю... А на тротуарах валялося сміття, лушпиння соняхів, а на бруківці лежав гнойовий лід, були горби та вибоїни. І на півдорозі візник раптом сказав мені те, про що балакали дядьки з бородами: - Нині народ, немов тая худоба без чередника, все перепаскудить, а себе занапастить. Я запитав: - То що ж робити? - Робити? - мовив він. - Робити тепер нема чого. Тепер край. Тепер уряду нема. Я поглянув довкола, на цей Петербург... "Справді, край". Та десь у глибині душі я попри все на щось сподівався і в повну відсутність уряду все ж таки остаточно не вірив. Не вірити, однак, не можна було. Я в Петербурзі відчув це особливо ясно: в тисячолітньому й величезному нашому домі сталася велика смерть, і дім був тепер розчинений, розчахнутий навстіж і повний незліченного святкового натовпу, для якого не стало вже нічого святого та забороненого в жодному покої..."
Отже, 1920 р. І. Бунін залишив більшовицьку Росію. Як з'ясувалося згодом, залишив назавжди. В еміграції письменник продовжував інтенсивно працювати. Найзначнішими його творами цього періоду стали автобіографічний роман «Життя Арсеньєва» та збірка «Темні алеї», до складу якої увійшли тридцять вісім художньо довершених оповідань про кохання.
Важливою подією життя письменника стало нагородження його Нобелівською премією. Слід зазначити, що Бунін був першим російським письменником, удостоєним цієї високої нагороди. У своїй урочистій промові він наголосив, що в його особі -особі письменника-вигнанця, зусиллями тоталітарної влади майже стертого з культурної свідомості своїх співвітчизників, -Нобелівський комітет підтримав усіх митців, які, незважаючи ні на що, спромоглися зберегти власну духовну свободу.
Удалині від Росії Бунін пильно стежив за долею батьківщини. Як особисту трагедію сприйняв він звістку про напад гітлерівських військ на СРСР, про страждання та втрати країни, яка, навіть перетворившись на лиховісну «імперію зла», не перестала бути для нього Батьківщиною. Щоденникові записи того часу рясніють цифрами та географічними назвами, що відображають динаміку воєнних подій. Великою радістю стала для письменника звістка про перемогу радянського народу над гітлерівською Німеччиною.
Туга за Росією не відпускала Буніна до останніх днів. Він помер на вісімдесят четвертому році життя 8 листопада 1953 р. Своєрідність художнього світу цього митця значною мірою зумовлена органічною єдністю його прози та поезії. «І тут, і там, - пояснював він, - та сама ритміка... Важлива лише сила її напруженості». Звісно, поетичну та прозову частини бунінського доробку об'єднує не лише ритміка. Підвищена емоційність, забарвленість змальованих картин певним настроєм, тонке відчуття краси, філігранна довершеність фрази, мелодійність мови, часте звертання до жанру ліричної мініатюри — всі ці характерні риси прози митця формувалися під впливом його досвіду у царині віршування. Сам письменник підкреслював: «Я поет, ба навіть більше поет, аніж письменник, я переважно поет». На нерозривність поезії та прози у художньому світі Буніна вказують також спільні теми та мотиви, які виявляють провідні особливості його художньої філософії.
Це, зокрема, тема природи, яка є важливим засобом його філософсько-естетичного осягнення буття. Прагнучи зафіксувати красу й неповторність кожної миті, відтворити пейзаж у його чарівній мінливості, письменник водночас виявляв цілісність та гармонійну єдність життя природи. Бунінські пейзажні замальовки здебільшого вміщені в перспективу вічності. її витворюють, зокрема, мотиви далини (образи дороги, степу, рівнини, моря, океану) та височіні (образи зоряного, сонячного та місячного неба).
З життям природи у творах Буніна органічно поєднане й життя людини. Показовими щодо цього є слова героя автобіографічного роману «Життя Арсеньєва». Почувши, що у творах російського поета А. Фета зустрічається забагато описів природи, цей герой протестує: «Я був страшенно обурений: описів! - і заходився доводити, що немає жодної відокремленої від нас природи, адже найменший порух повітря є порухом нашого власного життя!»
Тому людське життя, як і життя природи, у зображенні І. Буніна часто справляє враження імпресіоністичних замальовок. Бунінські оповідання загалом видаються такими собі сторінками щоденника, в якому відбите все розмаїття людського буття. Наближеність письменника до імпресіоністичної естетики виявляється і в багатстві деталей, які передають зорові, слухові та нюхові відчуття. «Я завше сприймав світ через запахи, кольори, світло, вітер, вино, їжу - та як же ж гостро, Боже милий, наскільки ж гостро, навіть болісно», -говорив Бунін. А у вже згадуваному романі «Життя Арсеньєва» він писав: «...зір мій був таким, що я бачив всі сім зірок Плеяд; за допомогою слуху чув за версту посвист байбака у надвечірньому полі; п'янів, вдихаючи пахощі конвалій чи старої книжки...» Запахи, барви, звуки у бунінській прозі - це не лише найтендітніші подробиці, що гранично конкретизують художній опис, а й нюанси філософсько-естетичного задуму твору. Взагалі ж слід наголосити, що імпресіоністична описовість у Буніна нерозривно поєднана з прагненням зазирнути під завісу таємниць життя та смерті, з пошуками сенсу індивідуального та історичного буття.
Як і природа, історичне життя у бунінських творах також осмислюється з позиції вічного, непроминущого. З цим пов'язана цікавість митця до культурного спадку загиблих цивілізацій, котрі зникли, але залишили по собі слід у свідомості людства. Так, зміст циклу дорожніх нарисів «Тінь птаха», над яким письменник працював у 1907-1911 рр., перебуваючи під враженням від подорожей до Туреччини, Греції та Єгипту, становлять описи зустрічей з тінями давніх епох. Ці нариси пронизані тугою за втраченими культурними цінностями минулого. А водночас автор утверджує ідею спадковості у розвої світової культури. Наприклад, споглядаючи величні єгипетські піраміди, він піднесено промовляє: «...щезають століття, тисячоліття - і от, моя рука по-братньому торкається сизої руки аравійського полоненого, котрий мурував ці камені».
Аналогічний підхід використаний також у творах, присвячених сучасному історичному життю. У дореволюційній російській дійсності Бунін убачав завершення доби дворянської культури, розпад старого патріархального ладу. Ці настрої відбилися, зокрема, у творах «Антонівські яблука», «Новий шлях», «Сосни», що є своєрідними «епітафіями», сповненими туги за світом «дворянських садиб».
До вічних підвалин історичного життя, непідвладних впливові соціальних катаклізмів, належить, за Буніним, національна стихія. За сучасними йому соціальними процесами, письменник намагається побачити російську душу, її світлі та темні грані, її моторошні загадки, стихійну та величну красу, її міць та рабську покірливість.
Зосередженість на «вічних» питаннях, прагнення через миттєвості розкрити повноту життя позначилися також на бунінській концепції кохання. У розумінні письменника любов - це щаслива мить, що проливає світло на все життя людини, а водночас - одна з найбільших таємниць духовного буття. Загадковою, непідвладною раціональному поясненню постає у Буніна також жіноча вдача. «Є... жіночі душі, - писав він, -котрі завжди знемагають від якоїсь сумної жаги кохання і які саме через це ніколи й нікого не кохають. Є й такі, - як же засуджувати їх за всю їхню безсердечність, брехливість... Хто їх розгадає?»
Саме таку жіночу душу І. Бунін змалював у новелі «Легке дихання». Твір розповідає про коротке, як спалах зорі, життя юної красуні Олі Мещерської. Особливої принади надають героїні природна жіночність, легкість та мінливість почуттів, що штовхають її до авантюрної гри з життям. Саме у цих якостях полягає таємниця загадкової влади Олі Мещерської над Серцями закоханих у неї чоловіків; і саме ці риси призводять і До трагічного фіналу її життя. Метафорою чарівливої вдачі стає у творі вираз «легке дихання», що на нього героїня оповідання натрапила у «переліку ознак» справжньої жіночності, наведеному в одній старовинній книжці: «Легке дихання. От воно якраз у мене є, — говорить Оля подрузі, - ти послухай як я зітхаю, адже справді є?»
Образ Олі Мещерської постає у новелі уособленням «безтурботної» жіночої природи. Увиразнюючи зв'язок таємничої вдачі героїні із світом, письменник вимальовує деталі, що створюють навколо Олі атмосферу «легкого дихання». Це - і замріяні спогади класної дами про Олю та її захоплені слова про «легке дихання»; і образ конвалій, що їх аромат героїня вдихає в кабінеті начальниці гімназії; і оповита подихами квітневого вітру Олина могила. У фінальних рядках твору образ дівчини немовби «розчиняється» в картині нічної природи: «Тепер це легке дихання знову розсіялося по світу, по ньому захмареному небу, по цьому холодному весняному вітру».
Автор уникає моральних оцінок героїні. Однак із самого змісту твору стає зрозуміло, що чарівлива й небезпечна легковажність, за якою ховалося підкорення стихійним пориванням, визначила фатальну розв'язку її життя.
Узагальнюючи свої враження від цього твору, витончений стиліст К. Паустовський захоплено писав: «Це не оповідання, а осяяння, саме життя з його тріпотінням і любов'ю, сумний і спокійний роздум письменника, епітафія дівочій красі».
ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ РОЗГОРНУТОЇ ВІДПОВІДІ 1. Розкажіть про життя Максима Горького. У чому полягав трагізм долі цього митця? 2. Дайте визначення поняття «неоромантизм». Які неоромантичні риси простежуються у творчості Горького? 3. Чому, на вашу думку, «Пісня про Буревісника» здобула широку популярність у Росії початку XX ст.? 4. Підготуйте повідомлення про життя О. Купріна. Змалюйте психологічний портрет цього письменника. 5. Наведіть приклади співіснування романтичних і реалістичних тенденцій у творчості Купріна. 6. Розкрийте своєрідність купрінської концепції кохання в оповіданні «Гранатовий браслет». За допомогою яких засобів автор досягає ліричного звучання деяких його епізодів? 7. Як склалася доля І. Буніна? 8. Визначте провідні теми бунінської прози; схарактеризуйте найважливіші особливості її поетики. 9. Розкрийте зміст поняття «імпресіонізм»; наведіть приклади виявів імпресіоністичних тенденцій у творчості І. Буніна. 10. Які особливості художньої філософії Буніна відбилися у новелі «Легке дихання»? У чому полягає своєрідність образу головної героїні? Поясніть зміст назви твору.
Є.Волощук "Зарубіжна література 11 клас"
Вислано читачами інтернет-сайту
шкільний календарний план, домашнє завдання із зарубіжної літератури, відповіді на тести
Зміст уроку
конспект уроку і опорний каркас
презентація уроку
акселеративні методи та інтерактивні технології
закриті вправи (тільки для використання вчителями)
оцінювання
Практика
задачі та вправи,самоперевірка
практикуми, лабораторні, кейси
рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
домашнє завдання
Ілюстрації
ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
реферати
фішки для допитливих
шпаргалки
гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати
Доповнення
зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
підручники основні і допоміжні
тематичні свята, девізи
статті
національні особливості
словник термінів
інше
Тільки для вчителів
ідеальні уроки
календарний план на рік
методичні рекомендації
програми
обговорення
Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.
Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.
|