Текущая версия на 08:42, 27 июня 2012

Гіпермаркет Знань>>Українська література>>Українська література 7 клас>>Українська література: Андрій Чайковський. «За сестрою». Жанрові ознаки повісті.

Український письменник, адвокат, громадський діяч. Найвідоміші твори: повісті «Олюнька», «Богданко», «За сестрою»;
роман «Сагайдачний»
Андрій Якович Чайковський належить до когорти тих письменників, творчість яких тривалий час замовчувалася. У XX ст. його твори майже не видавалися, їх не вивчали в школі. Митець писав переважно на історичну тематику — один із них ти сьогодні розпочнеш читати. Напевно, тобі цікаво буде довідатися про Андрія Чайковського зі спогадів його сучасників.
...Ще маленькою я часто перебувала в гостях у дідуся в Коломиї. Пам'ятаю, як, тримаючись за його теплу руку, йшла тихими вуличками міста. І перехожі з пошаною вітали дідуся. Він любив збирати нас, своїх онуків, біля себе; маленьких брав на коліна. А я була серед старших, тому тулилася до нього збоку. Він вів мову про всячину. Найбільше любив розповідати про
козаків, Запорозьку Січ.
Катерина Чайковська, онука письменника
1962 р. я відбував практику в Коломийській міській бібліотеці № 1. Моїм керівником був син письменника, завідувач бібліотеки Андрій Андрійович Чайковський. Це був освічений, скромний, дотепний чоловік, доволі товариський. З перших днів моєї практики ми подружилися. Хоч він був набагато старшим від мене, у нас були дружні, цікаві розмови, особливо про літературу.

Від сина славного письменника я вперше дізнався про літературну спадщину Андрія Чайковського. Про свого батька він розповідав неохоче. Коли я наполегливо розпитував про твори Андрія Чайковського, він заводив мене в книгосховище і якось крадькома, боязко оповідав про батька. Саме тоді я вперше прочитав «Олюньку». Книга викликала в моїй душі хвилюючий трепет і гордість, бо я тримав твір, якого торкалася рука знаменитого письменника. Лише згодом я зрозумів, чому такою таємничістю була оповита особа молодшого Чайковського, адже його вважали сином ворога народу, сином українського буржуазного націоналіста. Тодішні спецслужби так залякали його, вимуштрували, що він завжди пошепки і тільки довіреним людям розповідав про батька.
Михайло Мандзюк, заступник директора Отинійської школи
На дозвіллі   
Більше про життя і творчість Андрія Чайковського ти можеш дізнатися в Інтернеті за такою адресою:
За сестрою.
Повість (Скорочено)
Події відбуваються в українському селі Спасівці. Спасівчани жили тут, наче у фортеці. Вони були козацького роду, тому й розуміли, яка небезпека їм загрожує. Жителі села кожної ночі ставили вартових біля обох воріт села, щоб ворог не застав їх зненацька. Такий лад завів тут старий досвідчений козак, який прийшов сюди з першими поселенцями. Хоча старий Охрім уже давно помер, спасівчани й далі дотримувалися тих звичаїв. їм велося безпечно.
У Спасівці жив славний козацький рід Судаків. Вони славилися тим, що не було між ними жодного, який би не побував на Січі між низовим товариством.
Рідня Судаків складалася зі старого діда Андрія, його сина Степана, жінки Палажки, двох синів Петра й Павла та дочки Ганни.
Звичайно, Петра вже тоді не було вдома — пішов на Запоріжжя.

Другому синові, Павлові, було п'ятнадцять років, а дочці Ганні — тринадцять...
Далі розповідається про те, як зненацька в Спасівку вдерлися татари. На очах Павлуся вони вбили матір і діда, а батька й сестру взяли в ясир. Павлусеві вдалося втекти на викраденому татарському коні...
Поранений і знесилений, Павлусь упав із коня й зомлів. Свідком цієї картини став козак Семен Непорадний. Він промив хлопцеві рану. Опритомнівши, Павлусь розповів про криваві події в Спасівці.

Згодом прибула ватага козаків на чолі з Остапом Тріскою, серед них був і Петро Судак, брат Павлуся. Брати зраділи несподіваній зустрічі.
Коли всі лягли спочити, Семен Непорадний, який зостався на сторожі, помітив татарина й узяв його в полон. Виявилося, татарин шукав у степу Павлуся, який, утікаючи зі Спасівки, прихопив не лише коня, а й червінці, що були сховані в сідлі. Пізніше до козаків приєдналася ще одна ватага побратимів на чолі із сотником Андрієм Недолею. Козаки, об'єднавшись, вирішують наздогнати татар і визволити з ясиру спасівчан.

IV
У Павлуся забилося серце, коли почув сотників наказ. Він сьогодні побачить те, про що від дідуся стільки наслухався. Побачить, як козацтво стрінеться з татарами, тими страшними чортами, що цієї ночі так лютували в Спасівці. Його огорнув страх. Чи козаки дадуть раду тим чортам?
Павлусь дрижав усім тілом, хоч надворі була спека, і дивувався, що козакам було те все байдуже, начеб на празник ішли. До нього наблизився брат Петро. —    Ти, братику, вважай, аби де в купу не попав. Держися сотника або діда
Панаса. Держи добре коня. Пожди, я тобі стремена до ніг приладжу. Поки що подержи мого коня.
Петро осідлав татарського коня, на котрім Павлусь утікав, укоротив стремена і, поцілувавши брата, посадив на коня.
Обом стали сльози в очах.
Петро був відважний козак і не жалів себе. Тепер йому стало ніяково, коли подумав, що його можуть убити, і тоді Павлусь стане круглим сиротою, на опіці чужих людей. Хлопцеві саме тепер треба опіки, а йому честь козацька не дозволяє остатися позаду та пильнувати брата.
Петро ще раз погладив хлопця і хотів сідлати свого коня.
Павлусь вийняв щось із кишені.
—    Петре, братику, на тобі.
—    Що це?
—    Ще вчора мама бублики з медом пекла. Я заховав у кишені та з цим і втік; на тобі, Петре, це мама пекла! — його лице скривилось, і він став хлипати. У Петра теж сльози з очей капнули. Він узяв бублика з руки брата і розділив надвоє.
—    На, брате, разом з'їмо.
Держачи так по половині бублика в руках, обидва брати обнялися і плакали, як малі діти. Павлусь похилився з коня і повис на грудях старшого брата, одинокої тепер опіки на світі.
Побачив це сотник Недоля і під'їхав ближче. Він відразу зрозумів, у чому справа.
—    Ти, Петре, останешся при мені між посильними козаками, хлопець теж.
Тепер Петро аж зрадів: сталося, як хотів. Тепер ніхто йому докоряти не буде. Це наказ старшини.
А поки що Тріска зі своєю ватагою поїхав уперед. Із ними їхав Непорадний і вів на мотузі татарина зі зв'язаними позаду руками.
Татарин показував дорогу. (...)

Передні козаки оглядалися час від часу позад себе, а тоді задні козаки показували їм знаками, куди йти.
Ватага Тріски вже далеко відійшла, коли Недоля рушив зі своїми. Тріски вже не було видно. Недоля йшов слідом за ними. Він їхав попереду на своїм буланім. Біля нього їхали дід Панас з бандурою, Петро й Павлусь. Не говорили нічого.
Був полудень. Сонце страшенно пекло. І коні, і люди попріли від спеки. Земля гуділа глухо від кінського ступання. Коні обганялися довгими хвостами та головами від мух, що роєм літали над ними.
Передні козаки натрапили на високу могилу. Ось уже й Самара недалеко. Один із них зліз із коня і дав його держати товаришеві. (...)
Це був татарський дозорець. Він лежав на розстеленому кожусі спиною вгору, оперши голову на схрещені руки. Він, очевидно, заснув на спеці, не спавши цілу ніч.
Козак підліз ще вище, запираючи в собі дух. Татарин хропів. Козак уперся ногою в землю і витягнув ножа. (...) Татарин і не застогнав.
Козак підняв шапку татарина, надів на свою голову і став обережно підніматися та розглядатися навкруги.
Перед ним лежав татарський кіш. Коні лежали у траві. За ним стояли рядом козацькі вози. (...) До возів із другого боку поприпинані були воли, що лежали у траві. А далі стояли татарські гарби поміж татарами.
За шатрами пливла ріка Самара.
Козак рахував оком шатра. Після цього міг обміркувати, скільки могло бути татар, бо їх не було видно. Усе поховалося в холодку під шатрами. Навкруги панувала тиша.
Козак знав, що коли б тепер скочити в татарський кіш, ні один не втік би живцем. Та поки зсунувся з могили, щоби під'їхати до своїх, він побачив, як із шатра вийшло двоє татар і, розмовляючи щось, показували на могилу, де сидів козак. Вони стали туди прямувати.
Козак зміркував, що треба вбитого татарина сховати. (...)
Козаки завернули коней і пігнали вихором до своїх. Козак, який зарізав татарина, розповів Трісці усе, що трапилося.
—    Біжи ж, Ониську, до сотника і розкажи, що знаєш.
—    Розвивайся! — командував Тріска. — Списи готов!
Козаки стали лавою, познімали списи з ремінців і настовбурчили поперед себе...
—    З Богом! Уперед!
Козаки рушили спочатку кроком, а відтак підбігцем.
Татарин, що прибіг у кіш, засвистав на тривогу. У коші заворушилося, мов у мурашнику. Молодий Мустафа-ага вже сидів на своєму коні й командував.
Татари кинулися до коней, миттю осідлали їх і виступили перед кіш, розмістившися, за татарським звичаєм, півмісяцем. Вони постановили лише оборонятися. Нападати вони не хотіли і не могли. Не знаючи, яка в козаків сила, Мустафа наказав запрягати коней, звивати шатра і готуватись у похід.
Коли Тріска наблизився, застав татар готових до бою. Як їх середина стояла не рухаючись, оба крила почали завертати кругом, щоби так перетяти козакам дорогу назад.
Це зміркував Тріска відразу. Він підвів шаблю вгору і скомандував:
—    Завертай! (...)
    Тепер з усіх боків засвистали на татарській стороні бойові свистілки, і татари з пекельним криком: «Аллах! Аллах!» кинулися навздогін за козаками. Татарські коні, витягнувши шию, мов гуси в польоті, з роздутими широко ніздрями гналися так, що животами мало не доставали землі. На них сиділи поганці в сторчатих шапках та вивернених кожухах, похилившись уперед. У кожного блищала в руках шабля. Вони почали козаків доганяти. Віддаль між ними щораз меншала, а тут Недолі й не видно.
Позаду ватаги їхав Тріска. Нараз Тріска завернув півколом коня і став проти татар. Під час погоні татари замішалися трохи. Деякі їхні коні висунулися трохи наперед.
Тріска першому стрічному татаринові відрубав голову. (...)
Біля Тріски збиралася купа татар щораз більша. Він рубав на обидва боки, встеляючи землю навкруги себе трупами. Частина татар зупинилася.
Утікаючі козаки зміркували, що щось сталося. Один оглянувся і крикнув:
—    Пробі, хлопці! Ватажок між татарвою! Хто в Бога вірує, не даймо!
Понад десяток товаришів завернули коней і пустилися Тріску виручати.
Вони бачили, як Тріска вправлявся, рубаючи поганців. Татари роз'їлися, мов оси, і стали рубати козаків. Небагато їх устигло втекти.

Тепер татари пустилися в погоню за іншими. У них були кращі коні. Мус-тафа заповзявся не випустити ні одного.
Козакам стало зле. Татар було чи не триста, козаків осталося всього сорок. Вони чекали вже на свою смерть, і кожен молився Богу в передсмертній годині. Татари згуртувались у продовгасту валку і вже досягали втікачів.
Під одним козаком кінь спіткнувся і впав, а бідолашного козака розтоптали татарські коні.
Тим часом Недоля заходився «привітати» татар. Він розділив свою сотню на дві частини і поставив їх лицем до дороги, куди мали втікати Тріска зі своєю ватагою. Для більшого розгону залишили між собою віддаль шістсот ступнів.
Татари такі були певні в перемозі, що й не оглядалися. Вони гнались уперед, мов хорти за серною.
Коли наблизилися до того місця, Недоля дав умовний знак. Козацтво рушило з місця, і в найбільшім розгоні вдарило на татар з обох боків. Залунало козацьке: «Слава Богу!»

Татари не були в змозі зупинити коней і гнались одною збитою валкою. Розгорнутися по боках проти напираючого ворога вони й не гадали. Козаки настовбурчили свої довгі списи і кололи ними завзято збитих у купу татар.
Козаки заховали списи (бо з великого розгону списи прошибали татарські тіла) і взялись до шаблюк. Настала така страшна різанина, що її описати годі. (...)

«Ось і на моїй вулиці свято!» — подумав Непорадний і відопняв від сідла свій шовковий інструмент.
Аркан фуркнув у повітрі і схопив татарина за шию та звалив із коня. (...)
—    А в мене піде воно швидше, — говорив біля нього дід Панас, прицілившись і вистріливши в найдальшого татарина.
—    Якби так хто заряжав вам рушницю! — каже Непорадний. — А то я швидше свій шнурок розмотаю.
Вороний погнався вихорем, а Непорадний складав аркан, поки знову не накинув його на голову татаринові.
Повторив так кілька разів. Багато козаків розпустили теж свої аркани, а деякі стріляли з рушниць.
Погром на татар по всій лінії.
Непорадний піймав ще одного татарина. Кінь шарпнув, а татарин розняв руки і впав на землю. Татарин устиг розсилити петлю, щоб його не задушила. Над ним стояв уже Непорадний із піднятою вгору шаблею.
—    Не забивала мене, козак. Татарин да гроші, много золота син Девлет-Гі-
рей, — лепетав татарин, заслонюючи себе руками.
Непорадний стримався. Це був татарський ватажок. На те вказувала його багата одежа.
—    Уставай! — гукнув Непорадний.
Татарин підвівся, а козак зав'язав йому руки і повів між своїх. Битва скінчилася. На побоїщі лежали трупи людей і коней. Козаки погнались з арканами по степу ловити наляканих коней без вершників.
Поміж козаками їздив на своєму коні Недоля, взявшись рукою за бік.
—    Де Тріска? — спитав.
—    Він поліг перший, — відповіли козаки. — Він стримав на собі цілу татарську навалу.
—    Треба його відшукати.
Та його вже знайшли. Лежав на дорозі, куди гналися татари, та ледве дихав. Дід Панас уже порався біля нього. У Тріски була порубана голова та поламані ребра й ноги.
Сюди приїхав Недоля і зліз із коня. Тріска ще дихав. Він відкрив очі.
—    Прости мені, брате! Я тебе обидив, — сказав до нього Недоля.
—    Аби мені... Бог... так... простив... мої гріхи, — простогнав Тріска. — Молітесь... братики...
Він сконав.
Сонце вже заходило та освітило своїми червоними променями закривавлений степ.
Козаки і їхні коні так були знеможені, що тепер не можна було гнатися за татарами, що над Самарою кошем стояли. Недоля велів відшукати поранених та зібрати побитих, щоб їх відтак поховати за козацьким звичаєм. Тепер кожний мав свою роботу. Одні збирали козацькі трупи в певне місце, другі копали велику яму, треті відшукували в татар здобич, інші знову пильнували коней. Найбільше роботи мав тепер дід Панас. Закачавши по лікоть рукави, він ходив від одного пораненого до другого і перев'язував рани.
Коли вже смерклося, йшла робота при ватрі довго вночі.
У козацькому обозі гомоніло ще. Козаки, розставивши вартових з усіх боків, закінчували свою роботу. До Недолі наблизився Непорадний.
—    Пане сотнику, у мене татарський бранець.
—    Чи цей з розбитим носом? Чорт його візьми; невеликий тепер із нього хосен1.
—    Ба ні! Я йому обіцяв пощаду, коли правду скаже, — обзивається дід Панас.
—    То собі його візьми.
—    Та в мене є ще один бранець, — каже Непорадний.
—    Якого біса тобі з бранцями воловодитися?
—    То якийсь знатний, обіцяв викуп.
—    Давай його сюди!
За хвилю привели татарина перед сотника.
Це був молодий і гарний татарин. Одежа на ньому була багата.
—    Як тебе звуть? — питає Недоля по-татарськи.
—    Я Мустафа-ага, син Ібрагіма, ханського Девлет-Гірея, — сказав гордо татарин.
—    А я тобі кажу, — обзивається один козак, — що ти чортів син, а твій Магомет і твій хан чортові братами доводяться.
—    Не смій, гяуре, зневажати його світлість хана ханів, бо він вас усіх переріже або в полон візьме, — крикнув люто татарин і затупотів ногами.
—    А поки ти йому це скажеш, то підеш до твого дядечка в пекло, — відрубав козак і брався уже за шаблю.
—    Тихо! — гримнув Недоля. — Не твоє діло, не твій бранець, Тихоне!
До сотника приступив молодий гарний козак.
—    Як засвітає, візьмеш десяток козаків і поведеш цього бранця в Лубни та віддаси його панові полковникові. Розкажеш усе, що було, та не забудь поклонитися гарненько. Гляди, щоб не втік та щоб його приставили живого та цілого.
—    Ба, а моя винагорода? — каже Непорадний. — Це мій бранець.
—    Добре! Скажи, Тихоне, панові полковникові, що винагорода прийде козакові Семенові Непорадному. Тобі, Семене, так ліпше, ніж возитися з татарином, мов циганові з ведмедем.
—    Воно й правда! — заспокоював себе Семен. Він став перелічувати на пальцях: — Воловодитися з ним, годувати, пильнувати...
—    А ще тобі при нагоді голову відріже, — докинув хтось з гурту.
—    Ну, прощай, пане аго! — говорить Семен татаринові. — Поклонися
гарненько твоєму батечкові. Ось забув, як його величають, чорт його бери! Та вже ти на мене не сердься... воєнне, знаєш, діло, — говорив Семен з повагою, кланяючись татаринові шапкою. — Та ще спасибі, що ти мені, а не кому іншому попався.
Усі козаки реготали, аж за боки брались.
—    Цей татарин для нас вартніший, ніж сьогоднішня перемога, — говорив Недоля півголосом до діда Панаса. — Полковник наказав мені неодмінно дістати якого знатного татарина. Від нього гадає полковник дізнатися дещо про намір орди.
На те все дивився Павлусь. Він перший раз дивився очима на битву з татарами. Він побачив те, що дідусь йому розказував, і це показалось правдою. Тепер татари не здавалися йому такими страшними, як учора. Козаки сильніші. Коли б так було вчора, не вбили б вони дідуся й маму, не взяли б сестру в полон.
І в нього вселилася надія, що козаки відіб'ють ще й тата, і сестру. Та коли це буде? Павлусеві бажалося, щоб зараз погналися козаки й розбили татар до решти та звільнили полонених.
Про це заговорив він із Петром.
—    Так не можна, братику, — говорив Петро. — Пан сотник знає, що йому робити, і так буде, як він хоче. Потерпімо до завтра. Онисько казав, що татарський кіш невеликий. Вони з навантаженими возами далеко не заїдуть до
завтра. Здогонимо.
Павлусь заспокоївся. Він приліг біля Петра при ватрі і міцно заснув.
У козацькому обозі почали пригасати вогні.  Усе стихло, хіба вартові перекликалися.
Козаки посхоплювалися, як тільки на світ стало заноситися.
Вони помолились і взялись ховати вбитих товаришів. Яма вже від учора була готова.
Позносили козачі трупи і поскладали рядком.
Кожен прощався з товаришем. Один козак прочитав над трупами молитву, і тепер складали їх на дно ями так обережно, як мати кладе скупану дитину в колиску. Голови понакривали червоними китайками. Біля кожного поклали його зброю, перехрестили і почали мовчки жменями насипати землю. Кожний козак укинув бодай грудку землі.
Тепер уже яму засипали землею, обкопуючи її довкола, поки не виросла чимала могила.
Татар ніхто не ховав. їхні трупи залишили вовкам і воронам.
Із цієї битви здобули козаки чимало користі. У татар знайшли багато червінців, талярів, піймали більше сотні добрих коней і забрали татарську зброю.
А Непорадний водився зі своїм татарином і так знемігся, що ледве волочив ноги. Мотуз в'їдався в тіло полоненого.
Це побачив Недоля.
—    Семене, та пусти його ік чортовій мамі. Не маєш кращого діла, як його
пильнувати? На базарі його не продаси, бо ми людьми не торгуємо.
Непорадний розв'язав йому руки:
—    Йди собі, куди хочеш!
Татарин кинувся тепер на останки їди і повилизував усі казанки. Він був знову веселий, мов дитина.
—    Я б остався з вами, — каже татарин до Недолі.
—    Про мене, оставайся! А чи приймеш християнську віру і зречешся свого Магомета?
—    Хоч би й зараз! — каже татарин. — Бог один.
—    Дайте йому, хлопці, зброю і коня татарського.
Татарин радів дуже. Він не надіявся такого кінця і почував себе дуже щасливим. Скочив між татарські коні і знайшов зараз свого. Обняв його за шию і став пестити. Кінь пізнав зараз свого господаря.
—    Агов, свате, не руш! — крикнув Непорадний. — Це моя здобич, не дам! Татарин і не думав пускати коня. Він вискалив зуби і затиснув кулак.
—    Згода! — гукнув Недоля. — За цього візьми собі два татарські.
—    У похід! — командував Недоля. — Прямо на татарський кіш!
V
Татарські бранці, що були в коші, зміркували зараз, що воно щось робиться, як тільки почули свистілку, а татарва кинулася до коней та зброї і вийшла з коша. Бранці догадувалися, що десь недалеко, мабуть, козаки, і в них блиснула надія, що, може, їх визволять. Вони почули татарський бойовий клич та зараз і побачили, як татари почали звивати свої шатра, запрягати вози й татарські гарби. Татари розмістили бранців за їхньою вартістю. Дівчат і малих дітей окремо, жінок та козаків теж окремо. Усіх стерегли пильно і не розв'язували їм рук. Гіршу частину здобичі вели на мотузках рядом із кіньми.
Бідні бранці були дуже змучені й мали велику спрагу. Коли татари розмістилися кошем, кожен бранець приліг на траві, де стояв. Між тими, що йшли пішки, був і Степан Судак, Павлусів тато. Без шапки і босий, в одній свитині, зі зв'язаними руками, він приліг на траві.
Татари кинули їм, як собакам, якоїсь паляниці, і кожен пішов до шатра. Степан не знав, що сталося з Ганною та Палажкою; не знав, чи вони живі, чи в неволі. Він волів би, щоб їх убили. При згадці про неволю в нього завмирало серце з болю. Така неволя гірше смерті. А він лежав тут безпорадний.
Лежачи так, він сіпав з усієї сили мотуз, та тим ще більше затягав вузол. Даремна праця. Степан повернувся боком, відтак догори спиною і, буцімто жуючи паляницю, став зубами розмотувати мотуз. На його радість вузол попускав щораз більше. Степан оглядався на вартового і розмотував зубами вузол. Укінці почув свої руки вільними.
Не встаючи із землі, він вийняв обережно з кишені ножа і найближчому товаришеві розрізав мотуз. Ніж пішов по руках, а вартовий татарин і не догадувався нічого. Поглянувши на бранців, що лежали вкупі, не рухаючись, він пішов далі. Бранці, однак, не рухались, дожидаючи слушного часу. Та в тій хвилі пригнались у кіш кілька татар і почали щось балакати. Від того в коші наче загорілось. Татари сідали на вози і вирушали з місця.
Бранці посхоплювалися і гуртом скочили над берег ріки, у комиш. За ними побігло багато й таких, що не встигли розв'язати рук. Татари бачили це, та не було часу їх ловити. Вони втікали з тим, що осталося.
Хто не встиг утекти, мусив тепер бігти, мов собака, поряд із татарськими кіньми, а хто нездужав, тому зараз відрубали голову, якщо нагайкою не могли його підігнати.
За хвилю осталося лише потоптане місце, де стояв татарський кіш.
Утікачі сиділи тихо в комиші, боячись промовити слово. Вони не знали напевне, що сталося. Може, ще поганці вернуться? Здогадувалися, що була зустріч із козаками, — та хто побідив?
Настала темна ніч. Довкола було тихо. Аж тепер заворушилися втікачі. (...)
Кожний, сперши голову на коліна, задрімав. Уже розвиднілось, як утікачі почули якийсь гамір. Усі прокинулись. Один підвів голову з комишу і крикнув:
—    Наші!
Посхоплювалися на те місце, де стояв татарський кіш, приїхали козаки Недолі.
—    Гей, козаки-братики, не дайте пропасти!
Утікачі бігли прожогом до козаків, хапали їх за стремена і плакали з радощів.
—    Хлопці! — гукав Недоля. — Нагодувати голодних!
Козак добував із торбини, що мав, і подавав.
—    Коли б вас так передучора Бог приніс був, не було б тієї халепи, і хрещений народ не пішов би в неволю!
—    Не журіться, догонимо.
У цій хвилі скочив із коня Павлусь і прибіг до батька.
—    Таточку, тату, де наша Ганна? — він обняв батька за шию і почав плакати. Пропала, синочку, пропала! — говорив Степан, хлипаючи. — Татарва піймала і Ганну, і маму.
—    Маму — ні, її татарин убив, я бачив.
—    А мене ж, тату, не пізнаєш? — обзивається Петро. Степан не пізнав спочатку, а відтак обняв старшого сина.
—    Сини мої, соколи, ось де ми стрінулись!
—    Гей, люди добрі! — гукнув сотник. — Хто хоче, беріть коней та зброю і приставайте до нас. Нам ніколи часу тратити.
Небагато спасівчан вернулося додому. Хто сподівався кого зі своїх знайти, той і вертався. Інші взяли зброю татарську і пристали до козаків.
До них пристав і Степан, йому не було до кого вертатися.
Тепер Недоля оставив одних козаків при таборі, а з другими, вибраними, погнався слідом за татарами. Слід був значний, бо татари їхали возами. Із тими козаками пішов і Степан. Він надіявся віднайти дитину.
Козаки пустилися скоком. Слід вів до берега ріки. (...)
Недоля послав більшу частину своєї сотні далеко вбік. Вона мала об'їхати колом і забігти татарам збоку. Так і сталося. Козаки наближались із двох боків. Вони бачили табір, мов на долоні. Він тягнувся довгим ланцюгом понад берегом, наче повзла велика гусениця. Вози тягли воли, а татари на конях їхали збоку.
Тепер козаки помчали з усієї сили. Татари побачили їх і зараз вирішили отаборитися возами так, як це робили козаки. Стали підганяти воли батогами і заїжджати на боки. Але було запізно.
Козаки злетіли на них, мов яструби. Татари не вміли гаразд оборонятися. Деякі з них по одному тікали, та тих половили на аркан. Цілий табір з усім награбленим добром попав у руки козаків. Степан із Петром розглядали поміж возами, де були бранці. На кількох гарбах знайшли кілька спасівських молодиць і парубків...
—    А де Ганна? — кричав Павлусь, ідучи вслід за батьком.
—    Нема її, синочку! — обізвалась одна молодиця. — Ще вчора забрали татари всіх дівчат і малих хлопців на коні і погнали, мов чорти.
Степан лише руками сплеснув. Павлусь рвав волосся з голови і страшенно плакав. Уся надія пропала.
—    Таточку, Петре, просіть пана сотника, хай накаже доганяти. Ми їх пій
маємо, певно... Боже мій, Боже, що з Ганею сталося! — він ще дужче заплакав. Цить, Павлусю! Так не можна, — заспокоював Петро. — У пана сотника інше діло. Проте хоч би хотів, не піймаєш: вони дуже далеко. (...)
—    Хіба ж, тату, так її, нещасну, залишимо без помочі?
—    Так мусить бути, коли не годен інакше, — каже батько. — От ліпше не рви мого серця. Не вона одна...
—    Чому не можна? Ось ми три їдьмо в Крим, то її визволимо.
—    А знаєш ти, братику, де Крим? — обзивається Петро. — Там усі три пропадемо, і нас розлучать, та й її не відшукаємо. Пропало!
Павлусь затяв зуби і не говорив більше нічого.
Уже надвечір надійшла решта козаків із табором. Настала ніч. Козаки полягали спати. Павлусь лежав між батьком та братом і хропів. В обозі затихло.
Тоді Павлусь устав потихеньку, надягнув на себе кожушину, взяв сумку із сухарями у брата, його два пістолі, мішечок із кулями і ріжок із порохом, припняв свою шаблю і пішов, несучи своє сідло на голові, поміж сплячих козаків прямо до того місця, де паслися коні. Знайшов свого коня і якомога найобережніше виїхав поміж горючі ватри вартових козаків у степ. Від'їхавши на таку віддаль, що його кулею не досягне, він притиснув стременами коня і погнався галопом.
Тепер поглянув на зорі і завернув коня на південний захід. «Там і Крим лежить», — думав собі хлопець. Бо покійний дідусь показував йому частенько зорі на небі, по яких і серед ночі не заблукаєш, і хлопець добре собі запам'ятав. Дідусева наука стала йому в пригоді. «Ось це Великий віз, — повторяв собі Павлусь, — а ця зоря над нами — то показує північ. Ну, навпроти неї мусить бути південь». І туди він поїхав.
Коли Степан із Петром рано прокинулися, Павлуся не було. їх аж заморозило. Вони відразу здогадалися, що завзяте хлоп'я поїхало шукати сестру, а звідти, напевно, не вернеться, пропаде.
Коли це сказали Недолі, він говорив:
—    Як хлопець із цього вийде цілий, то знайте, що з нього кошовий буде.
VI
Хлопець за ці два дні освоївся зі степом, і татар тепер не боявся. У нього ж була шабля й два пістолі, — то не те, як він тікав із Спасівки. Тепер він уже між козаками бував у поході і бачив, як татар б'ється. (...)
Уже перед вечором доїхав до якоїсь ріки. Вода пливла між двома досить стрімкими берегами. Тут і ночувати буде, аби лише гарне місце знайти. Та лише з'явився над берегом, його обсіла хмара комарів, що аж в очі лізли. Від комарів найліпше обігнатися ватрою. Вона і вовка відстрашить. Зате татарина може привабити. Треба б десь так у затишку, щоб не видно було. Він узяв коня за поводи, йшов понад берегом і пильно розглядався. Тут наглядів два стирчачі під берегом, на сажень висоти, камені, що стояли рядом, лишаючи між собою невеличку прогалину. (...) Зараз привів туди коня і припняв до куща.
Потім побіг на берег і почав збирати цілими оберемками суху траву й бадилля. Усе те скинув зверху в прогалину між каменями. Тепер викресав вогню, запалив віхоть сухої трави й пішов поза верболіз у прогалину. Без того не зважився йти. Він знав, що в таких місцях може жити гадюка. Гадюка вдень не страшна. Еге ж! Скільки їх сам Павлусь замордував у степу таки ціпком. Та вночі — то вже не те. Вона вкусить так, що людина або скот пухне, і треба їхати до знахаря. Павлусь не раз те бачив, а тут знахаря немає.
І справді, коли Павлусь засвітив у прогалині, зашипіла гадюка, втікаючи поміж кущі.
— Вибачай, пані-матко, — говорив стиха Павлусь, — що не дав виспатися. Цим разом уступись гостеві. За це вранці спасибі тобі скажу.
Павлусь розвів тепер невеличку ватру. Комарів прогнав. Оглядаючи своє логовисько, він побачив під берегом печеру і подався туди з віхтем горючої трави. (...)
Тепер він відчув, що хоче їсти. Він не хотів з'їдати всіх своїх запасів. Забавляючи себе, він збирав потоптані гадюченята і кидав у вогонь. Вони на вогні вертілися, пухли, а відтак тріскали, аж іскри розліталися. Але тою забавкою голоду не заспокоїв. Павлусь міркував, чи не можна б їсти печену гадюку або жабу. Таки жабу ліпше. У ріці, мабуть, є вони. Якби лише зловити. Бо їсти страх хочеться. Можна б і птицю вбити з пістоля, та тепер ніч. Нічого не поробиш, треба пекти жабу. Він узяв жмуток трави, запалив і пішов до ріки. Кілька наляканих жаб скочило справді у воду.
Хлопець поліз у воду з вогнем, забувши про небезпеку. Такого дива він ще не бачив. Вода була йому вище колін, чиста. Насподі виднівся пісок. (...)
Аж дивиться, а біля нього щось плеснуло по воді. Він стояв не рухаючись. Трава горіла ясно. З неї відпадали яскраві іскри на воду і тут же з шипінням гасли. Павлусь побачив, як надпливла риба. (...) Тоді Павлусь запустив блискавкою руки у воду, піймав рибу коло голови і впялив пальці в її зябра. Догоряючу траву пустив на воду, його огорнула пітьма. Лише бачив білу рибу у своїй руці, що пручалася на всі боки.
«Це, мабуть, краще, ніж жаба, — подумав Павлусь. — Слава тобі Господи!»
Виліз на берег і пішов у свою печеру, де вже вогонь почав пригасати. Павлусь докинув бадилля, полум'я спалахнуло, і він заходився коло риби. (...)
Павлусь не пам'ятав, чи йому що так смакувало, як ця риба. Тепер помолився, вкрився кожухом і заснув безжурно.
Він прокинувся рано від того, що хтось сильно штовхнув його в бік.
Розплющив очі й побачив над собою високого чоловіка з люлькою в зубах.
Чоловік був одягнений у подертій, брудній одежі і мав на голові татарську шапку. На ногах у нього були постоли, обв'язані мотузками. Лице чорне, пожовкле та розкуйовджена чорна борода. Не було на ньому нічого, що показувало б, що це козак. Уся його зброя — довгий ніж за поясом.
—    Вставай, козаче, пора в дорогу! — гукнув і сплюнув крізь зуби.
Павлусь присів на лежанці й таки налякався. Та ж це, напевно, харциз, розбишака, про яких стільки від дідуся наслухався.
Одного разу в Спасівці піймали парубки такого самісінького харциза коло коней. Він його бачив.
—    А хто ви, дядьку, будете? — питає Павлусь і чує, як його серце затривожилось.
—    Не будь надто цікавий, а то в пекло попадеш! Роби, що велять, збирайся.
—    Куди ж ви мене?
—    Побачиш, візьму тебе із собою.
Павлусь схватив миттю пістоль і відвів курок.
Та поки встиг вистрілити, харциз ударив його ногою по руці, і пістоль випав геть із руки.
—    А диви, жаба! До пістоля береться!
Харциз однією рукою придержував Павлуся, а другою зв'язав йому мотузом руки.
—    Дядечку, пустіть мене! — просився Павлусь, аж плакав. — Я так зі страху, бо ви мене страх налякали... я далебі нічого... я за сестрою шукаю... її татари в ясир узяли. Пустіть, дядечку... пустіть, Бога за вас молити буду, а то я запізнюся.
—    Ну, заспокойся! Я тобі дорогу до татарів покажу, та вибач, що тебе трохи спутав: ти, бачу, кусати любиш.
Розбишака осідлав коня. Він зараз зміркував, що в сідлі є гроші, бо усміхнувся. Пістолі заткнув собі за пояс, а шаблю шпурнув геть, бо йому такої малої не треба.
Павлусь мало не розплакався знову за своєю шаблею.
Харциз скочив на коня і посадив Павлуся наперед себе.
—    Ну тепер поїдемо до татар!
—    Дядечку, мене болять руки; розв'яжіть, бо зомлію.
—    Добре, я тебе розв'яжу, та гляди: якби тобі забаглося тікати або теє, то не прогнівися, а головку тобі скручу, як горобцеві.
Павлусь поглянув на харциза, та аж задерев'янів. У того світилися очі, мов у вовкулаки.
—    Куди ж ви мене везете?
—    Тобі кажуть: до татар. Однака наша дорога. Ти за сестрою, шукаєш?
—    Авжеж за сестрою, за Ганною. Вона така добра, як ангел. Татари набігли на нашу Спасівку, багато люду піймали і її теж.
—    А ти?
—    Я втік на татарському коні та по дорозі козаків здибав. Вони відтак розгромили татар і багато наших спасівчан визволили.
—    Далеко звідси?
—    Мабуть, далеко. Десь над рікою Самарою, коли знаєте... Дядьку! — сказав по хвилі.
—    А чого?
—    Ви чоловік бувалий, поможіть мені, будь ласка, сестру відшукати, визволити. Велику заслугу в Бога матимете, до того ж я вам ще гарненько заплачу.
—    А в тебе є гроші?
—    Є, далебі, і червінці, і таляри. Усе те буде ваше, коли Ганя буде вільна... Харциз усміхнувся злобно:
—    Ну, заспокойся, побачимо.
За гроші більше не питав. Він знав, де вони сховані.
Павлусь справді заспокоївся. Хоч як харциз йому не подобався, він собі міркував, що за гроші все зробить. Отож зрадіє, як сестру викупить і визволить та привезе додому. Харциз відгадав задум хлопця і був певний, що він від нього не втече, а буде його держатися, мов реп'ях.
Коло полудня натрапили на невеличку ватагу татарських купців, що верталися з Києва в Крим. (...)
Харциз, в'їхавши між них, почав щось по-татарськи розповідати, показувати на Павлуся. Його взяли татари з коня і стали оглядати. Мацали за руки й ноги, повертали його голову і заглядали в зуби, достоту так, як роблять купці зі скотом на базарі. У Павлуся зародилося лихе передчуття. Він здогадувався, що харциз продає його татарам.
Упевнився у своїм передчутті, коли татарин вийняв гаманець із грішми і став їх лічити на руку харциза, який не злазив із коня. Він сховав гроші в кишеню і, заговоривши ще кілька слів, завернув коня й подався у степ.
—    Дядечку, дядечку, чого мене залишаєте? — голосив Павлусь. Він хотів за ним бігти.
Харциз оглянувся й каже:
—    Шукай, дурню, сестри. Вони тобі дорогу покажуть.
Павлуся придержав татарин за руку:
—    Не втікала, бо зв'язала тебе на мотузок; твій тато продав тебе мені.
—    Який він мені у чорта тато! — плакав сердито Павлусь, а навздогін харцизові гукнув:
—    Продав ти мене, юдо, Бог тебе певно покарає!
Павлусь присів на траві і став страшенно плакати.
Харциз був дуже задоволений. Добув без труда коня, сідло з червінцями та й за хлопця гроші взяв. Тепер поїде де-небудь у город і загуляє-загуляє, аж чортам стане заздрісно. Він заспівав, аж луна по степу пішла. (...)
Аж ось побачив ватагу козаків, що над'їхали з протилежного боку. З ними не дуже радо хотів харциз зустрітися, аби часом не натрапити на якого знайомого. Про нього недобра слава ходила в Україні. Його знали, як потурнака, харциза, що зарізав би рідного батька. Чимало було в нього гріхів на душі. Він показував татарам дорогу на Україну, крав козацьких коней, хлопців та дівчат, де вдавалося, і перепродував татарам. Тепер наткнувся він на козаків так неждано, що нікуди було втекти. Неодмінно зловлять на аркан або уб'ють із рушниці, а може, ще вдасться вибрехатися. В Україні не був уже кілька років, змінився з лиця й певно його ніхто не пізнає.
Він скинув шапку і став вигукувати:
—    Пугу! Пугу!
То була ватага Недолі. Харциз приїхав до нього.
—    Братики, козаки! Слава Богу, що я з вами стрінувся.
—    Ти звідкіля?
—    Я з татарської- неволі втік. П'ять літ мене поганці мучили, та вдалось мені на татарському краденому коні втекти. Десять днів степом їхав та хіба сирою рибою живився, бо й кресала в мене нема, щоб вогонь розвести. Дайте, братці, що-небудь їсти.
—    Ну, добре, — каже Недоля, — будь нашим гостем. Дайте йому що-небудь їсти.
Козаки подали йому кілька сухарів та сушеної риби. Він, не злазячи з коня, їв, аж тріщало. Козаки пильно до нього приглядались. Особливо Непо-радний оглядав його на всі боки.
—    Добрий у тебе кінь, небоже, звідкіля ти його взяв? — питає Непорадний.
У татарча вкрав, прости, Боже, гріха, — каже харциз, усміхаючись.
—    Пане сотнику, — каже Непорадний, — він бреше, цього коня я знаю, це той, що хлопець на ньому втік, і сідло те саме.
Харциз зблід.
—    Про якого хлопця, — каже, — ви говорите? Я нічого не знаю.
—    Ось зараз будеш знати, чортів сину, — крикнув Непорадний і вмить закинув йому петлю на голову.
Харциз став оборонятися, та відразу кинулися на нього кілька козаків. Його стягнули з коня і зв'язали.
—    А дивіться, хлопці, — каже один, — далебі, і Петрові пістолі має.
—    Признайся, душогубе, де ти хлопця дів? — гримнув Недоля.
Харциз мовчав. Козаки обступили його кругом і оглядали.
—    Хлопці, нам ночувати пора. Розпаліть вогонь, а відтак припекти його залізом, поки не скаже правди.
До харциза наблизився й татарин, що тепер пристав до козаків. Харциз мовчав. Він заговорив до нього кілька слів по-татарськи.
—    Я його знаю, — каже татарин до сотника. — Він потурнак, татарам слу
жить, людей продає. Його звуть Карим.
Харциз зблід ще більше, тепер йому амінь.
—    Еге ж, це той Карим! Його ціла Задніпрянщина знає. Жінки дітей ним лякають. Ось ти, небоже, знав, де схованки шукати!
—    Чи ти скажеш уже раз, де ти хлопця запропастив? — питає Недоля. — Я з тебе шкуру зняти накажу.
—    Я продав його татарам-крамарям.
—    Панове молодці, у сідлі ще є гроші заховані, так, як були.
—    Панове товариші, — питає Недоля, — зробимо над цим безбожником суд? Він зрікся Христа, пристав до нашого найтяжчого ворога, зраджує братів своїх, продавав християнських дітей поганцям. Що йому за це зробити?
—    Смерть! — гукали козаки.
Вони готові були кинутися на нього й розірвати на шматки.
—    Чуєш, Гусейне, — каже Недоля до татарина, — візьми ти його й роби з ним,
як знаєш, будь йому катом. (...) Татарин махнув ножем і відрізав голову. (...)
Проклін Павлусів здійснився.
VII
Павлусь, виплакавшись, заспокоївся. Він сидів на татарській гарбі, підігнувши коліна під бороду, і замислився, що йому тепер робити.
Татарин підсунув йому шмат паляниці й кухоль молока.
Павлусь був страх голодний. Він з'їв паляницю і випив молоко, не знаючи, що воно було від кобили.
«Може, воно так ліпше, — подумав Павлусь, — що я між татар попався. Вони мене завезуть у Крим, то, може, й сестру легше знайду».
—    А куди ви їдете, люди добрі? — осмілився спитати.
—    Ми їдемо в Крим, і ти їдеш із нами: як будеш добрий, то й тобі буде добре.
Татари видалися Павлусеві якимись добрячими людьми, не такими, як ті,
що Спасівку грабили. То були крамарі, такі самі, як ті, що не раз у Спасівку заходили.
Хлопець повеселішав і почав татар цікаво розпитувати про все. Він їм сподобався. Через кілька днів освоївся з таким життям. Допомагав татарам у всьому і вчився запопадливо татарської мови. Він був понятливий, і татари не могли надивуватись. Інші бранці були якісь недоступні, дикі, все плакали, а Павлусь, вивчивши татарські слова, послуговувався ними в розмові задля вправи.
—    Ти від нас не втечеш? — питає його раз найстарший татарин із сивою бородою.
—    А куди мені тікати? Без коня, без зброї? Мені між вами добре. Я і не знав, що між вами такі добрячі люди бувають.
—    Ми купці. Ти останься між нами, нашу віру прийми.
—    Я ще не знаю, яка ваша віра. А хіба ж між вами хрещених нема?
—    Нема. Ти мусиш зректися хреста, плюнути на нього.
Павлусь плюнув би татаринові в очі за таку зневагу християнської віри.
—    Я перше хочу вивчити вашу мову, а це опісля.
—    Добре, певно! — говорив татарин. — Коли станеш муслемом, то й вільним станеш, а потому можеш до великої почесті у нас дійти... ти гарний хлопець. Не один із ваших був у нас великим візиром у падишаха в Царгороді. (...)
Павлусь не хотів із цими купцями розлучатися. Він гадав, що з ними їздитиме по цілому Криму та так сестру і відшукає.
Дорога до Криму тривала дуже довго.
Так заїхали аж до Перекопу. Павлусь уперше побачив море, і в нього сильніше забилося серце.
Сулейман-ефенді, той старий із сивою бородою, що купив Павлуся, був дуже багатим татарським купцем. Він вів широку торгівлю між Царгородом та всіма приморськими містами й Україною. Свої головні склади мав саме в Код-жамбаку. Тому його оселя мала вигляд малого містечка. Стояли тут рядком кам'яні будинки, звичайні і двоповерхові, були шопи1 для возів й коней, склади з крамом, а при однім боці стояв великий двоповерховий дім, де мешкав Сулейман. Той дім примикав до великого городу. Усі ті будівлі разом були оточені густим частоколом із двома ворітьми навпроти.
Коли Павлусь в'їхав на той майдан, то йому аж голова закружляла. Такого дива він ще не бачив. Ходило туди багато людей. Досі здавалося Павлусеві, що татарва — то найчорніші люди на світі. Тепер побачив губатих чорномазих з Африки, що звивалися, мов чортяки, їх Павлусь найбільше боявся.
Сулейман приїхав на своїй гарбі під самий рундук будинку. Звідси повиходили слуги і низько кланялися Сулейманові. Назустріч батькові вийшов його син Мустафа, який під час відсутності батька завідував цілим його майном.
Коли привіталися, спитав Мустафа батька, показуючи на Павлуся:
—    Хто це?
—    Цього хлопця привіз тобі на гостинець, я його купив. Поклонися новому твоєму панові, — наказав Сулейман Павлусеві: — Будь слухняний, як досі, і буде тобі добре.
Павлусь скинув шапку і поклонився по-своєму.
Мустафа указав щось якомусь татаринові, той узяв Павлуся за руку й пішов між челядь.
Челядь мешкала внизу. Горниця була призначена для панів.
Павлусь аж тепер помітив, що всі вікна нагорі були заслонені густою дерев'яною решіткою.
Увійшовши до челяді, Павлусь не знав, що робити. Прийшов найстарший між слугами і став його з усіх боків оглядати.
—    Ти звідкіля? — питає по-українськи.
Павлусь відповів, та дуже дивувався, що цей татарин так добре знає його мову.
—    А ви, дядечку, теж з України? — спитав Павлусь.
—    Мовчи! — гукнув татарин і вийшов.
До Павлуся приступив один невільник-українець.
—    Ти його так не питай, а то розсердиться та ще поб'є.
—    Та за якого біса мене бити має? Хіба я йому щось зробив?
—    Тут б'ють хоч і нема за що. Він, бач, потурнак, то хто його спитає про Україну, він дуже соромиться, бо совість гризе, що покинув Христа і збусурманився. Тому він і злющий такий на нашого брата, мов пес, гірше татарина.
—    Ви давно тут живете, дядьку?
—    Років п'ять, небоже! — він тяжко зітхнув.
—    Тут важко жити?
—    Сказано, неволя. Та тут ще рай проти того, що в інших. Старий Сулей-ман добрий чоловік, та його більше нема дома, ніж є. Мустафа гордий і ненавидить нашої віри; а цей потурнак Ібрагім — то сам чорт.
—    Не пробували втекти?
Невільник усміхнувся сумно.
—    Поки добіжиш до Перекопу, то п'ять разів зловлять. А коли зловлять, то або повісять, або в неволю до турків продадуть. А все випарять так, що душа вилазить.
—    А я знаю, що багато люду звідсіля втікає.
—    Бо тут багато є хрещеного народу, то декому і вдається втекти.
—    Як вас, дядьку, звуть?
—    Остапом Швидким.
У тій хвилі вбіг до челядної чорномазий невільник і покликав Павлуся до пана. Павлусь пішов за ним нагору і вступив до світлиці. Вона була проста і мала кілька великих вікон в одній стіні. Попід стіни йшли підвищення, вкриті килимами; цілий поміст теж був застелений килимами. (...) На підвищенні сидів Мустафа, перед ним стояв маленький столик, на якому диміла велика, мов кадильниця, люлька. (...)

Павлусь зняв шапку і вклонився.
—    Приклич товмача, — звернувся Мустафа до слуги.
—    Не треба, — каже Павлусь, — я знаю по-вашому.
—    Чи так? Ну побачимо. Як тебе звали?
—    Павлом Судаченком мене звуть.
—    Ні, тебе так звали; ти будеш зватися тепер Гусейном.
—    Я не хочу, я ще не прийняв вашої віри!
—    Дурень ти! Не прийняв, то приймеш.
—    Ні, не прийму! І моєї християнської не зречуся.
—    Як приймеш нашу, будеш вільним.
—    Не хочу нізащо у світі.
—    Я тебе вибити звелю.
—    Хоч і повісьте. Пощо мені опісля в смолі горіти. Мустафа засміявся з наївності хлопця.
—    Кажу тобі, що вільним станеш.
—    Я й так визволюся, коли захочу.
—    А то як?
—    Утечу, та й годі. Мустафа засміявся знову.
—    А знаєш ти, що в нас утікачам роблять?
—    Знаю. Повісять. А як не піймають, то таки пропало.
—    Я хотів тебе взяти до покоїв за слугу.
—    Беріть, куди хочете; я доти буду добрий, поки мені буде добре.
Павлусь навчився говорити з татарами прямо і відверто. Та це не подобалося Мустафі. Він насупив брови і сказав:
—    Ти, хлопче, зухвалий, як ти до мене відзиваєшся?
—    Хіба ж ви не чоловік? Мустафа сплеснув у долоні. Увійшов потурнак-наставник.
—    Цього зухвалого гяура випарити і до конюхів дати! Потурнак схватив Павлуся за руку і повів униз.
—    У тебе, хлопче, загострий язик, гляди, щоб не відрізали.
Унизу, у челядній, вибили Павлуся так, що зі спини аж кров потекла. У хлопця текли сльози з очей, аж покусав губи до крові, а ні разу не застогнав. Він сів на землі, здригаючись усім тілом. Ось попався... Гадав собі зовсім інакше, а воно ось що! До нього підійшов земляк Остап:

—    Що ти, небоже, йому сказав, що тебе били?
—    Нічого. Підмовляв мене на бусурманську віру, та я не хотів... Я говорив з ним, як з людиною, а то звір.
—    З ними не можна просто балакати, як із нашим братом. З ним треба хитрувати, низько кланятися. Що ж ти сказав?
—    Я сказав, що як мені буде зле, то втечу.
—    Дурень ти! Хто ж так говорить? Тобі треба було вдавати покірного, тебе лишили б у горниці на послугах.
—    Не хочу, — каже Павлусь. — Найліпше коло коней ходити.
—    Куди ж тебе призначив?
—    До конюхів.
—    Не думай, що то легке діло. Там попадеш під руку такого чорта, що наш потурнак Ібрагім проти нього ангел. Там найтяжче.
Остап скинув із Павлуся сорочку і помастив якоюсь маззю його рани після нагайки.
—    Ти, братику, зле зробив; там тебе замучать.
—    Адже я першої ночі втечу, — відповів Павлусь. — Дорогу я знаю добре і з коня не впаду.
—    Не роби того, нерозумна дитино! Вони тебе вб'ють або продадуть пер-шому-ліпшому татаринові. Ти слухай, будь покірний, то пан тобі простить. Ти вижидай кращої пори.
—    Аж до смерті?
—    Ні, не до смерті. Тут можуть кожного дня надбігти запорожці! От такої хвилі всі християнські бранці ждуть, як спасіння. Тоді пора втікати...
—    Скажіть, дядечку, де тут у Криму може бути моя сестра? її цього літа полонили татари.
—    Скільки їй років?
—    Тринадцять буде.
—    А гарна вона?
—    Як намальована.
Остап похитав головою.
—    Ледве чи ти її знайдеш. Тут продають дівчат із рук до рук. На всіх базарах їх повно. Відтак забирають до гаремів, а то і в Туреччину за море вивозять кращих. А тих базарів тут много, много...
—    А як би то розвідати, де вона тепер перебуває?
—    На те треба багато грошей.
—    Я їх не маю.
Розмова перервалася, бо саме ввійшов у челядну Ібрагім-потурнак і велів Павлусеві збиратися в степ до табунів. (...)
Відбуваючи покарання тяжкою працею біля табунів у степу, Павлусь продумує план утечі. Однієї ночі, коли всі позасинали, він утікає на краденому коні. Проте його подорож перериває татарин, який зустрівся по дорозі й запідозрив хлопця у втечі від хазяїна. Кмітливий Павлусь позбувається татарина, проте зі своєї волі повертається до Сулеймана-ефенді, бо знає, що в такому разі він принаймні залишиться живим.
Коли того дня рано донесли Мустафі про втечу невільника Павлуся та ще про крадіж найкращого коня, він розіслав гінців і назначив кару сто нагаїв дротяних на спину, а коли від цього не здохне, то продати його першому стрічному татаринові. Але Павлусь повернувся сам. Про це повідомили Мус-тафу, і він замінив засуд на двадцять дротянок і продати. Кару мали виконати в оселі Сулеймана на очах усіх невільників, аби їм відійшла охота втікати.
Коли Павлусеві сказали про це, він зовсім не злякався. Ніби нічого й не сталося, Павлусь заснув міцним сном. На другий день рано його привели до оселі. Тут на майдан позганяли всіх невільників. Павлусь поглянув на них і помітив Остапа Швидкого, що стояв у гурті і втирав сльози, йому жаль було малого земляка. Кару мав виконати потурнак Ібрагім: у нього була тверда рука.
Він вийшов на середину і почав невільникам виголошувати, за що Павлусь буде покараний, що Мустафа-ефенді засудив його спочатку на сто дротянок, та відтак у превеликій своїй ласкавості зменшив їх на двадцять. (...)

У тій хвилі в'їхав у ворота якийсь мулла, а за ним кілька багато одягнених слуг. Усі розступилися. Він виїхав на середину й тут виголосив співучим, трохи гугнявим голосом:
—    Слухайте, невірні гяури! Мій пан, ханський Ібрагім і любимець, — нехай
йому Аллах дасть довгий вік, — звелів у своїй ласкавості спитати вас, невірних
українських бранців, чи не знає хто, де перебуває син його милості Девлет-
Прея, славний лицар Мустафа-ага, що цього літа ходив із загоном воювати з
невірними в Україну для слави Аллаха і його пророка Магомета. Хто виявить його місце, стане достойним його ласки і нагороди його милості. Хто ж би це затаїв, може готуватися вже тепер на смерть, бо його обов'язково повісять.
Один татарин брався виголошувати те саме по-українськи.
Тоді Павлусь виступив перед муллу і сказав по-татарськи:
—    Я знаю, де перебуває твій пан. Мулла подивився згорда на Павлуся:
—    Ти не можеш цього знати, бо ти вже тут довше, а це сталося цього літа. Потурнак Ібрагім, зігнувшися в три погибелі перед муллою, ствердив, що Павлусь привезений саме цього літа.
-     Так? Ну, то говори! А коли збрешеш одно слово, то тобі відріжу язика.
—    Не тобі скажу, а твоєму панові. (...)
—    Цього невільника забираю зараз до його милості Девлет-Гірея Ібрагіма.
Відтепер він під моєю рукою.
Усі невільники зітхнули. Вони зраділи, що Павлуся обминула кара.
—    Сідай на коня і їдь зі мною.
Тоді Павлусь підступив під дворище і спитав Мустафу:
—    Чи тепер звелиш бити, чи аж як вернуся від його милості? (...)

VIII
Девлет-Гірей мешкав у столиці кримського хана в Бахчисараї. Із Коджам-бака треба було їхати туди яких три дні. Під час дороги обдумав собі Павлусь, що йому робити далі. (...)
Заїхали в дворище Девлет-Гірея. Воно дуже було схоже на оселю Сулей-мана. Слуги вже сповістили Девлет-Гірея, що мулла вертається з якимсь молодим гяуром, і він вийшов на рундук та замахав на муллу рукою, що зараз до нього вийде.
Слуги забрали від них коней, і мулла повів Павлуся наверх до свого пана.
—    Хай буде прославлений Аллах! Мир тобі, могутній пане! Мулла, твій вірний слуга, чолом тобі б'є. Салем алейкум! (...)
—    Вітаю, добрий мулло! Що приніс? Алейкум салем!

—    Цей молодий гяур, невільник твого слуги Сулеймана з Коджамбака, говорить, що знає, де твій достойний син Мустафа-ага.
—    Приклич сюди українського товмача! — заговорив Девлет-Гірей до чорного слуги. (...)
—    Не треба, пане, товмача, — обізвався сміливо Павлусь і вклонився низько, по-татарськи, Девлет-Гіреєві: — Я сам умію по-татарськи розмовляти. (...)
—    Говори, що знаєш про мого сина, та гляди: коли твої слова будуть правдиві, жде тебе велика винагорода; коли ж збрешеш, так хай тебе Аллах...
—    Я скажу всю правду, лише не доповім усього, бо сам не знаю. Я бачив на вічі Мустафу-агу в битві; а що відтак із ним сталося, це знає вже моя сестра Ганна Судаківна.
Девлетові це не сподобалося. Він насупив брови і поглянув на хлопця так, що тому страшно стало.
—    Чи ти глузуєш з мене?
—    Анітрохи. Вона все бачила. Коли б її лише знайти; вона в Криму між бранцями, Мустафа був у Спасівці, була битва з козаками. Мустафу піймали живого. Де він тепер, це знає Ганна.
—     Яка Ганна?
—    Сестра моя, Ганна. Вели її відшукати, вона знає.
Павлусь налякався грізного погляду Девлет-Гірея і сказав усе, приховуючи лише одно, що могло спасти сестру.
Девлет-Прей подобрів. Він сплеснув руками і наказав прикликати свого завідчика1.
—    Слухай! — каже йому. —. Випитай цього молодого гяура про його сес
тру і зараз мені її відшукати між бранцями. Коли б її не було в Криму, то
привезти її за всяку ціну хоч би з кінця світу. (...)
Павлусь розказав так, наче образ малював.
—    Мулло, — каже Девлет-Гірей, — візьми цього малого до вітальні, і щоб йому нічого не бракувало!..
Павлусь вклонився в пояс Девлет-Гіреєві і пішов за муллою до вітальні.
—    Чи відшукають її? — питає у мулли, йому треба було до повного щастя ще й певності, що сестра знайдеться.
—    Наказ мого пана — це закон, — каже мулла. — Вони її знайдуть, де б вона не була (...).
Девлет-Гірей повірив словам Павлуся. Він знав від тих татар, що повернулися з походу, що Мустафа справді грабував Спасівку, що відтак була стріча з козаками і там пропав його син-одинак.
Девлет-Гірей і Павлусь побоювалися тепер одного: а коли дівчини не знайдуть? (...)
Уже було коло полудня, як побачили здалека ватагу татар.
—    Це вони, — сказав гонець.
—    Чи та дівчина знає, що я тут?
—    Я й сам не знаю, хто ти є. Велів вельможний Девлет-Гірей відшукати і привезти таку дівчину, то ми і зробили по наказу.
—    Я тобі скажу: я її рідний брат, — вимовив Павлусь, а сльози радості покотились у нього горохом. (...)
Наблизилися до ватаги.
Павлусь мало що очей не видивив, так шукав між юрбою дорогу сестричку, її не було видно. Вона сиділа на возі в товаристві якоїсь татарської жінки. Віз був накритий плахтою. (...)
—    Ганю! Ганнусенько! Серце моє, чи жива, чи здорова?
На цей оклик Ганна відхилила плахту. Вона пізнала по голосу брата, але, побачивши його в татарському вбранні, не впізнала та здивовано видивлялася на нього.
—    Ганно, сестро! Хіба ж мене не пізнала? Братика свого, Павлуся?
Ганна закричала не своїм голосом і зомліла.
Татарка кинулась її рятувати, як знала. Винесла її з воза і поклала на траві. Вона була одягнена в гарну турецьку одежу.
—    Ганю, голубко, та що бо ти? Я тільки світу обійшов, поки тебе відшу
кав, моя ластівко. Отямся! — говорив крізь сльози Павлусь та, припавши біля
неї, став її пестити та цілувати.
Татарка встигла принести води. Обілляли дівчину, і вона відкрила очі.
—    Ну, слава Богу! — закричав Павлусь. — Вставай, Ганю, поїдемо. Мені з
тобою багато говорити... Ось так, ну…
Ганна підвелася й сіла, розглядаючи боязко татар, які її оточували.
—    Що з тобою сталося?
—    Утома, братику. У тій буді так душно, що нічим дихати. Та я не надіялася тебе або кого-небудь побачити. Звідкіля ти взявся тут?
—    Ну, опісля розкажу. Чи ти знаєш по-татарськи?
—    Дуже небагато, хоч мені весь час товкли в голову цю татарщину, аж обридло. Били мене, їсти не давали, коли не хотіла вчитися.
—    Тепер не будуть... Слухай... То чого ми ждемо? їдьмо. Тобі, може, на коні було б ліпше.
—    Ой, так, так, Павлу сю! — вигукнула Ганна, аж у руки сплеснула. — Я вже так давно на коні не їздила.
—    Дати для неї коня! — наказав Павлусь.
Один татарин привів їй гарного коника. Павлусь посадив сестру, а сам сів миттю на свого. (...)
—    Давно ми, сестро, не були такі щасливі, як сьогодні!
—    Чи тато живі?
—    Живі, і Петра знайшов між козаками.
—    Де ж вони тепер?
—    У степу, пішли з козаками. Я від них утік вночі та й сюди попав, щоб тебе знайти.
—    То ми вже вільні?
—    Ще ні, та ось послухай: могутній Девлет-Гірей Ібрагім шукає свого Мус-тафу. То, знаєш... той самий харциз, що зруйнував нашу Спасівку. Тоді над Самарою, де татари з бранцями спочивали, зчинилася з козаками битва. Мус-тафу піймав на аркан козак Семен Непорадний, та сотник Недоля велів козакові Тихонові відвести його лубенському полковникові. Пам'ятай, сестро! Ти вдавай, що нічого по-татарськи не знаєш. Тоді покличуть мене на товмача. Я тобі лише для того кажу, щоб ти знала. Може бути, що на товмача покличуть не мене, а кого іншого, тоді знай, що казати, бо від цього залежить наша воля, або неволя, або смерть.
Поки доїхали до Гірейового дворища, Павлусь розказав їй по дорозі все, що пережив від тої хвилі, коли почули дзвони церковні, як напали на село татари та її схопили. Тепер буде все залежати від їхньої проворності.
Павлусь одного лише боявся, але цього Ганні не сказав, аби її не злякати.
Коли б так лубенському полковникові впало на думку Мустафу втопити або голову йому відрубати, тоді їм було б амінь. (...)
Девлет-Гірей стояв на галереї і вижидав гостей.
Павлусь зняв шапку і ще здалеку почав до нього вимахувати.
—    Невже ж то ця дівчина так на коні сидить? Справді лицарський народ
ті козаки, — говорив Гірей до свого завідчика.
Молоді позіскакували з коней і пішли до світлиці. Вклонилися, а Павлусь заговорив так:
—    Могутній лицарю Девлет-Гірею! Приносимо тобі добру вістку за твого
славного сина Мустафу. Це моя рідна сестра. Вона його бачила наостанку.
Звели її ласкаво запитати, хай сама розповість.
Девлет-Гірей розпитував ЇЇ по-татарськи.
Ганна глянула на брата, зробивши вигляд, що нічого не розуміє.
—    Питай її ти! — каже до Павлуся.
Павлусь почав її питати по-українськи. Вона відповіла, як чула від нього, а Павлусь розповів це по-татарськи.
—    Добре! — каже Девлет-Гірей. — Я зараз посилаю послів із багатим ви
купом до лубенського полковника, на той час ви зостанетесь моїми гостями.
Коли ваші вісті справдяться, жде вас велика винагорода, коли ж... — він не
договорив, бо сам налякався слів, які мав сказати. (...)

IX
Настала зима. Павлусь дивувався дуже, що не було тут снігу, як в Україні, що дерева все ще зеленіли, хоч деколи й холоднувато було. Та він, сердешний, збився з рахунку часу і не міг зміркувати, коли буде Різдво.
Минулого року такі веселі свята були! Він ходив із хлопцями колядувати, ковзався на санках, а тепер і не знає, коли свято...
Те саме думала й Ганна. їй теж весело було тоді, коли внесли до хати дідуха, як покійний дідусь благословив усіх, як кидали кутю до стелі та рахували рої. (...)

Павлусь непокоївся, чи посланці Девлет-Гірея застануть ще Мустафу живим. Ганна розповіла йому про свої пригоди.
А старий нетерпеливився теж. Уже більше місяця минуло, як посланці поїхали, та слух по них пропав. Він знав, що посланцям нічого боятися, що козаки вшанують звичаї міжнародні і не торкнуть їх. Та він боявся харцизяк або татар-ногайців. Ті, певно, не вшанують нікого, а, пронюхавши в них гроші, поріжуть усіх, пограбують так, що ніхто і не дізнається, де ділися.

Девлет-Гірей розставив гінців від самого Перекопу, його, коли посланці повертатимуться, щоб зараз звістили. Нарешті!
Одного дня причвалав гонець із доброю звісткою, що Мустафа їде живий і здоровий.
Девлет-Гірей звелів сідлати коні й виїхав із цілим почетом назустріч.
Коли про це довідався Павлусь, не втерпів і полетів до жіночого відділу. (...)
Викликали Ганну.
—    Ганнусенько! Мустафа вертається, будемо вільні! — більше не говорив нічого. Наказав осідлати йому коня і побіг навздогін за почетом, але вернувся з дороги. (...)
Уже сонце стояло високо, а Павлусь ще спав. Він прокинувся від гамору, що зчинився на подвір'ї. Пішов до вікна подивитися. Це Девлет-Гірей повернувся із сином. Павлусь пізнав Мустафу зараз. Він сидів бадьоро на гарнім коні й усміхався до батька, котрий аж сіяв із радості. (...)
«Бач який тепер бадьорий! — подумав Павлусь. — А на аркані в Непо-радного, то скривився, начеб кислицю вкусив. А що, смакував козацький аркан? (...)
Еге ж, бо мене йому треба було! А так, то звав би мене християнським псом, як і інші, уся та погань татарська. Чого вони нас зачіпають, мордують? Хіба ж ми їм заважаємо? Ні, ні, ми стрінемося ще!» — Павлусь погрозив до вікна кулаком.
У тій хвилі його прикликали до Девлет-Гірея. По дорозі зустрів Ганну. її теж туди вели.
Стали обоє перед ханом, що тримав сина за руку, наче боявся, щоб його знову не забрали.
—    Ви сказали правду. Тепер я хочу здержати своє слово і винагородити вас. Чого бажаєте? Коли хочете, оставайтеся з нами. Прийміть нашу віру, я вас за своїх дітей прийму.
—    Спасибі тобі, могутній пане. Нічого не бажаємо, лише волі. Пусти нас...
—    Хіба ж вам зле в мене?
—    Нам тут добре, та за Україною нам сумно. Хочемо своїх бачити.
—    Хай буде по-вашому! їдьте додому, та не тепер, аж весною. Кого зимовий степ обійме, тому і не жити більше. Оставайтесь ще моїми гостями.
—    Та звели, пане, пописати нам грамоти, щоб нас по дорозі татари не чіпали.
—    Авжеж, дістанете грамоти й охорону, поки до своїх не доїдете.
—    Тепер, коли ти вільний, подай мені руку, мій друже, — сказав Мустафа, простягаючи руку до Павлуся, — мені вже розказували, який ти бравий козак. Та одно скажи мені: яким чином бачила твоя сестра, як мене полонили, коли вона була в обозі?
—    Ось я це й хотів сказати, — говорить Павлусь. — Тепер признаюся, що я збрехав. То я все бачив, а навмисне сказав на сестру, щоб ти її наказав шукати. Без цього не бачити б мені її більше.
—    Хитрун же з тебе, небоже, хитрун! — каже мірза1, усміхаючись. — Ну, я тобі це вибачу, подай мені свою руку!

У тій хвилі Павлусь згадав щось. Він почервонів увесь, мов буряк. Йому соромно стало, що забув, що мав сказати. Взяв це за великий гріх.
—    Вельможний Девлет-Гірею! Коли ти мене так обласкав... то я про одне тебе прошу, не відкажи мені цього.
—    Хоч би ти сьогодні просив половину мого майна, й цього не відмовлю.
—    Ні, майна я не хочу, а лиш ось про що прошу: у Сулеймана-ефенді живе невільник. Остап Швидкий, українець, земляк мені. Звели його викупити і подаруй мені.
—    Хіба ж він тобі родичем доводиться?
—    Ні, а лише земляк. Та він мені був рідним батьком, коли я у неволю попав. Він завивав мені рани, коли мене зрізали нагаями. Я поклявся віддячити йому. Хочу йому волю випросити.
— Добре в тебе серце, хлопче! — сказав Девлет-Гірей. — Остап Швидкий, невільник, повернеться з тобою в Україну.
Девлет-Гірей велів написати грамоту і послав гінця в Коджамбак. У Павлуся потекли сльози з очей.

О.М. Авраменко "Українська література 7 клас"

Вислано читачами інтернет-сайту

_{Збірка конспектів уроків по всім класам, реферати з літератури 7 класу, книги та підручники згідно каленадарного плануванння із української літератури 7 класу}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.