Текущая версия на 13:12, 30 июля 2012

Гіпермаркет Знань>>Історія України>>Історія України 9 клас>> Історія України: Початок громадівського руху наприкінці 50-х — у 60-х роках ХІХ ст. Київська та інші громади. Валуєвський циркуляр

ПОЧАТОК ГРОМАДІВСЬКОГО РУХУ НАПРИКІНЦІ 50-х - У 60-х РОКАХ ХІХ ст. КИЇВСЬКА ТА ІНШІ ГРОМАДИ. ЖУРНАЛ «ОСНОВА». В. АНТОНОВИЧ. ВАЛУЄВСЬКИЙ ЦИРКУЛЯР

ПОЧАТОК ГРОМАДСЬКОГО РУХУ В НАДДНІПРЯНЩИНІ. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РУХ У 50-60-х РОКАХ XIX ст. НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ
1. Громада — це суспільний винахід ще первіснообщинного ладу. Чому, на вашу думку, інтелігенти XIX ст. звернулися до такого давнього прояву суспільного життя?
2. Чи можна перемогти в змаганні, не вірячи у власні сили?

Зародження громадівського руху

На межі 50-60-х років XIX ст. напередодні селянської реформи 1861 р. в Україні з новою силою завирувало національне громадсько-політичне життя. Цього разу воно виявило себе в громадівському русі.

Незважаючи на реакційне правління Миколи І, теренами України ширилися революційні ідеї та настрої, породжені європейською революцією 1848-1849 pp., яка отримала назву «весна народів». Мужньо терпіли переслідування і не змінювали свої ідейні переконання  члени  Кирило-Мефодіївського братства, розгромленого царизмом. У далекій Орській фортеці підтверджував своє протистояння царизмові Т. Шевченко. «Караюсь, мучусь... але не каюсь!» — писав поет.

Поразка Росії в Кримській війні, яка продемонструвала всьому світові соціальну гнилість і економічну відсталість кріпосницької Росії, а також смерть Миколи І спричинили деяке послаблення поліцейського режиму, насадженого за тридцять років його правління.

Отримавши амністію від молодого імператора Олександра Іі, члени Кприло-Мефодіївського братства наприкінці 50-х років почали збиратися в Петербурзі, де, на відміну від провінцій, поліцейський режим тоді став дещо м'якшим. У північній російській столиці знову зустрілися Т. Шевченко, П. Куліш, і. Костомаров, В. Білозерський та інші українські діячі.

Серед студентської молоді Київського університету у 1858-1859 pp. виникають українофільські напівлегальні політичні організації культурницького спрямування. Незабаром на початку 1860-х років такі організації вже діяли в більшості міст підросійської країни.

ІСТОРИЧНЕ ДЖЕРЕЛО

Про те, що петербурзькі громадівці, працюючи на культурно-освітній ниві, не випускали зі свого поля зору й думки про відродження Української держави, свідчить лист М. Костомарова до редакції російської революційної газети «Колокол», яка видавалася за кордоном: «У майбутньому Слов'янському союзі, у який ми віримо і якого сподіваємося, наша південна Русь повинна становити окрему державну цілість на всьому просторі, де народ говорить українською мовою зі збереженням єдності [з Росією], заснованої не на згубній, мертвій централізації, а на ясній свідомості рівноправності та своєї власної користі... Нехай же ні росіяни, ні поляки не вважають своїми землі, заселені нашим народом».

Члени петербурзького товариства значно відійшли від тих завдань, які ставило перед собою Кирило-Мефодіївське братство.

Громадівці облишили широкі та неосяжні політичні плани й мрії. Усю свою енергію вони спрямовували на актуальні питання національного життя, що потребували негайного вирішення.

Своєю метою громадівці вважали відродження української національної самосвідомості. Найдієвішими засобами, обов'язковими для здійснення своїх планів, на їхню думку, були освіта народу та розвиток української видавничої справи.

Петербурзькі громадівці отримали в розпорядження власну друкарню П. Куліша. При її створенні письменника фінансово підтримали українські патріотично налаштовані поміщики — Василь Тарновський і Григорій Ґалаґан.

У цій друкарні громадівці організували видання просвітницької серії книг під назвою «Сільська бібліотека». Вони підготували й видали майже 40 невеличких книжечок-«метеликів». Проте віддаленість Петербурга від України звичайно ускладнювала поширення української літератури серед народу. Тому в 1863 p. M. Костомаров звернувся до всіх українських громад із закликом збирати гроші й відкривати українські видавництва. Микола Костомаров, зокрема, писав, що сором «не дати своєї копійчини на святе діло. Коли б спромогтися на книжки, а там пішла б складчина на школи». Як бачимо, видавнича діяльність розглядалася громадівцями лише як початок набагато масштабнішої справи — освіти українського народу.

Так громадівці працювали на майбутнє України. Адже, як засвідчив історичний досвід людства, народна книга і народна освіта — це ті підвалини, на яких вибудовується національна самосвідомість народу, який готовий і прагне побудувати чи відродити свою державу.

Російська влада та російські шовіністи називали діяльність Петербурзької громади українофільством, постійно чинили тиск на її членів. Через це, зробивши багато чого для розгортання нової хвилі українського національного руху, Петербурзька громада припинила свою діяльність у 1863 р.

ШОВІНІЗМ - проповідь національної винятковості одних націй і цькування інших, розпалювання ворожнечі між народами.

УКРАЇНОФІЛЬСТВО - дослівно «любов до українського». Уживалося імперськими політиками та російськими шовіністами в зневажливому розумінні.

Часопис «Основа». Петербурзькі громадівці займалися не лише підвищенням загальноосвітнього і загальнокультурного рівня свого народу за допомогою серії книжок «Сільська бібліотека». Вони відкрито стали на захист української національної літератури й українського народу.

Цим завданням слугував часопис «Основа», який видавався протягом 1861-1862 pp. Фундаторами його стали заможні українці — В. Тарновський і Г. Ґалаґан. Редакторами журналу були В. Білозерський і П. Куліш.

Протягом свого існування (22 місяці) часопис накладом 800-2000 примірників сприяв пробудженню української інтелігенції та народу. Він захищав українську мову, літературу, утверджував право українського народу на власну освіту, видання навчальної та науково-популярної літератури рідною мовою.

ІСТОРИЧНЕ ДЖЕРЕЛО
Павло Житецький, зокрема, писав: «Для нас однаково смішний як шляхетський гонор поляків, що узивають українську мову хлопською, так і вельможна делікатність великорусів, що вживають для цієї мети французького вислову і твердять, ніби українська мова назавжди залишиться мовою простолюддя, не ставши мовою школи й освіченості... Доля української мови і письменства залежить від самого народу, який у міру свого власного розвитку, керуючись внутрішньою потребою своєї натури, привласнить із російської освіти не те, що подарують йому добрі та великодушні люди, а те, на що направить його народний геній, з правом впливати й собі на російську літературу».

Часопис також популяризував вітчизняну історію, формуючи в читачів-українців почуття національної гідності, знайомлячи з правдивою українською історією інші народи Російської імперії.

Авторами видання стали понад 40 осіб. Серед них такі відомі імена, як Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, Марко Вовчок, М. Максимович, Л. Глібов, С. Руданський, А. Свидницький, П. Єфименко, О. Лазаревський, Т. Рильський (батько видатного українського поета Максима Рильського). Микола Костомаров надрукував у журналі наукове дослідження «Дві руські народності», де обгрунтовано доводив окремішність української культури і світогляду. Павло Житецький вступив у відкриту полеміку з окремими російськими публіцистами, що виступали проти літератури українською мовою.

Після виходу у світ перших чисел часопису на нього посипалися численні звинувачення в «українському сепаратизмі». Через перепони, які виникли перед «Основою», він мусив припинити своє існування.

Заснування Київської та інших громад. Ідеї громадівців Петербурга в 1859 р. підхопили студенти Київського університету, які заснували Київську громаду. На початку 60-х років XIX ст. такі громадські об'єднання було організовано в Чернігові, Харкові, Полтаві.

Саме про них писав М. Костомаров у статті «Украйна» в 1860 р. Громадський діяч мав усі підстави заявити європейській спільноті, що в Україні «з'явилося прагнення відродити народність, що помирала під московським батогом і санкт-петербурзьким багнетом».

Біля витоків громадівського руху Наддніпрянщини стояли хлопомани. Це були молоді люди, вихідці з українських і польських шляхетських родин, які наголошували на своїй єдності з народом. Вони розмовляли тільки українською мовою, одягалися в український національний одяг, дотримувалися народних звичаїв та обрядів.

ХЛОПОМАНИ - нечисленне відгалуження українського культурно-національного руху другої половини XIX ст., яке демонструвало бажання зблизитися з простими людьми.

Наприкінці 50-х років XIX ст. члени гуртка хлопоманів тричі організовували етнографічні експедиції, вели культурно-нросвітні бесіди із селянами Волині, Поділля, Київщини, Холмщини, Катеринославщини та Херсонщини. Вони детально вивчали життя та світогляд українського народу.

Згуртував хлопоманів у Київську громаду студент-випускник Київського університету, згодом відомий історик Володимир Антонович. Членами організації стали відомі в  майбутньому українські діячі:  економіст Тадей Рильський, етнограф Борис Познанський, мовознавці Костянтин Михальчук та Павло Житецький, етнограф і фольклорист Павло Чубинський та ін. Навколо них на початку 60-х років гуртувалося 200-300 молодих людей. Київська та інші громади до кінця століття стали вогнищами українського руху.

Володимир Антонович (1834-1908) виховувався в сім'ї спольщеного литвина-шляхтича Боніфація Антоновича та польської шляхтянки Моніки Гурської. Батьки навчали дітей у заможних польських родинах. Початкову освіту Володимир здобув удома. Потім навчався в Рішельєвському ліцеї та Другій одеській гімназії.

За наполяганням матері Антонович закінчив медичний факультет Київського університету. Недовго працював лікарем у Чорнобилі та Бердичеві н знову поступив до Київського університету на історико-філологічний факультет.

Найбільший вплив на формування світогляду Антоновича справив Янош Джидай, який виступав за відокремлення Угорщини від Австрійської імперії та встановлення республіки. Володимир Антонович сформувався переконаним демократом і прихильником ідей французьких просвітителів. Усе критичніше він сприймав колонізаторське ставлення польської шляхти до українського селянства, аж поки не порвав з нею. Володимир Антонович, як і решта хлопоманів, своїм громадським обов'язком вважав піднесення ріння культури та освіти, служіння українському народу, серед якого вони зростали й жили. Антонович переконував, що «жити серед народу і не злитися з ним, не пройнятися його національними інтересами, значить бути дармоїдами, паразитами», і закликав спо.їмцеппх шляхтичів визнати себе українцями.

Польські поміщики були обурені поведінкою В. Антоновича та його сподвижників. Вони написали понад 40 доносів київському генерал-губернатору, поширювали чутки, що в Києві ніби з'явилася злочинна група, яка має намір вирізати всіх панів-шляхтичів. Зрештою, 60 польських шляхтичів викликали В. Антоновича на «шляхетський» суд, який закінчився безрезультатно.

Щоб припинити всілякі розмови навколо свого імені та імен друзів, В. Антонович опублікував статтю «Моя сповідь». Він відкинув звинувачення щодо зради польського громадянства. Лідер Київської громади заявив, що польська шляхта стоїть в Україні перед вибором: або залишитися гнобителем українського народу, або повернутися до народності своїх предків і працювати на його користь. «Я вибрав друге, — писав Антонович, — і сподіваюся, що працею і любов'ю заслужу коли-небудь, що українці визнають мене сином свого народу, бо я готовий все розділити з ним». Ці слова стали його життєвою позицією.

Діяльність громад у Наддніпрянській Україні

Київська, Чернігівська, Харківська, Полтавська й Одеська громади вважали народну освіту першочерговою справою. Уже в 1859 р. вони розпочали створення недільних шкіл і бібліотек. Ці школи призначалися для ремісничої молоді, міщан і робітників. Навчання проводилося в неділю — вихідний день — у приміщеннях шкіл, гімназій і навіть у Київському університеті.

Кількість недільних шкіл становила понад сотню. Учителями в них працювали здебільшого студенти та гімназисти старших класів. Були надруковані підручники для початкового навчання. Серед них — «Буквар південноруський» Т. Шевченка та «Граматка» П. Куліша.

Духовне піднесення викликало попит на популярну літературу. На зламі 50-60-х років XIX ст. в Україні продавалося набагато більше народних видань, аніж у Росії. Чернігівська громада протягом 1861-1863 pp. відзначилася ще й тим, що під керівництвом Л. Глібова видавала тижневик «Черниговский листок» з україномовною літературною частиною.

Київська громада спершу мала неясні уявлення про мету і завдання своєї діяльності. Крім того, що її члени вели освітню роботу, поширювали популярні книжки, деякі з них читали міщанам «Кобзаря», літературні твори інших авторів, іноді влаштовували лекції.

Першим прилюдним виступом цієї організації стала її заява в 1862 р. в часописі «Современная летопись». Володимир Антонович і два десятки його товаришів заявили, що змістом їхньої діяльності є оборона «українців молодого покоління» від наклепів, які поширювало «малорозвинене провінційне дворянство». У статті громадівці заявляли, що молодь не відкидає релігії, родинного затишку, приватної власності, не підбурює селян проти панів, не планує відокремлення України від Росії. «Подібні заяви, — зазначали вони, — наклепи на громадівську молодь».

ІСТОРИЧНЕ ДЖЕРЕЛО
У заяві громадівців говорилося й таке: «Ніхто з нас не тільки не говорить і не думає про політику, але всякий політичний рух при теперішньому стані суспільства видається нам таким смішним і дитячим, що не варто про це серйозно говорити... Єдине діло справжніх друзів народу в теперішній час — допомагати розвиткові народу, не вдаючись у суспільні та політичні суперечки й очікуючи терпеливо часу, коли народ буде в стані говорити з нами про речі, які тепер недоступні для його зрозуміння, а тому й загадкові для нього, темні й непотрібні».

• Чим пояснити недовіру російських шовіністів до цих слів?

Наступ імперської реакції

Проте царські власті ні на мить не втрачали пильності. Насамперед вони стурбувалися тим, що в багатьох недільних школах навчання велося українською мовою. По-друге, історія викладалася не за офіційно затвердженими підручниками.

Тривогу властей посилювали й російські шовіністичні газети, що виходили в Україні. У них писалося, що освіта українською мовою виховує в населення дух відчуження від Російської імперії, що українська мова лише діалект російської, що україномовні письменники мають на меті відокремлення України від Росії.

До цькування громадівців долучилися й польські шовіністи. Унаслідок цього в січні 1861 р. поліція заарештувала братів Тадея та Йосипа Рильських за те, що вони нібито пропагували «ненависть до вищих станів». Наступного місяця В. Антоновича й Т. Рильського викликали на засідання слідчої комісії при канцелярії генерал-губернатора і влаштували принизливий допит. У Каневі у квітні того ж року було заарештовано громадівця Познанського за ведення із селянами розмов про несправедливість реформи 1861 р.

За таких обставин громадівці мусили припинити свої етнографічні пошуки по селах і зосередитися на культурно-просвітиицькій роботі в містах. Проте й тут їхня робота мала багато перешкод.

До Петербурга надходили таємні доноси про ведення революційної пропаганди викладачами недільних шкіл. Вони настільки налякали російського імператора, що в червні 1862 р. він наказав закрити в Україні ці школи, оскільки, як стверджувалося в указі, вони діяли «під впливом і за участі осіб, які мали на меті потрясіння держави».

Того ж року в Києві та інших містах, у зв'язку з посиленням польської революційної пропаганди, було проведено арешти. Заодно арештів і заслання зазнали й представники української інтелігенції за свою активну громадську діяльність.

Валуєвський циркуляр

Наступ на громадівський рух ще більше посилився після вибуху польсько-шляхетського визвольного повстання 1863 р. Російські реакціонери здійняли галас із приводу «негайного приборкання» українського національного руху, поки він не призвів, на зразок польського, до українського визвольного повстання.

Вершиною цієї істерії став циркуляр імперського міністра внутрішніх справ П. Валуєва, виданий 18 липня 1863 р. Розісланий у всі українські губернії, він заборонив використання української мови в шкільному навчанні, при друкуванні шкільних підручників, науково-популярних і релігійних книжок на тій підставі, що «ніякого „малороссийского языка" не було, немає і бути не може».

Документ дозволяв друкувати українською мовою лише твори красного письменства. Навчання ж українською мовою розцінювалося як політична пропаганда. Ті ж, хто брався за це, звинувачувалися «у сепаратистських задумах, ворожих Росії».

Валуєвський циркуляр став відвертим проявом антиукраїнської внутрішньої політики російського уряду. Вирішальну роль у його виданні відіграв український переклад Євангелія, здійснений Ф.  Морачевським і поданий на розгляд цензури. Переклад схвалила Академія наук, однак Святійший Синод, шеф жандармерії, міністр внутрішніх справ і київський генерал-губернатор визнали, що він докорінно зашкодить усім «дотеперішнім заходам уряду русифікувати українські краї», що українське Євангеліє становить «небезпеку для самої царської влади».

Зрештою, утворена комісія прийняла остаточне рішення: «Визнати рукопис небезпечним і шкідливим». Так украй вороже налаштовані російські світські та церковні власті зустріли природне право українського вченого донести слово Боже до українців їхньою ж «дарованою Богом» мовою. Одразу ж після засідання цієї комісії міністр внутрішніх справ П. Валуєв розіслав свій циркуляр.

ДУМКА ВЧЕНОГО
За висловом відомого історика української культури І. Огієнка, «на українську літературу, науку, культуру наклали важкі пута, а українську інтелігенцію одірвали від народу, заборонили їй промовляти до нього рідною мовою».

Перевірте свої знання
1. Які історичні зміни дали можливість українцям організувати громадівський рух?
2. Які завдання поставила перед собою Петербурзька громада?
3. У чому громадівці відійшли від тих завдань, які ставило перед собою Кирило-Мефодіївське братство?
4. З якою метою був створений і яким верствам адресований журнал «Основа»?
5. Який рух дав початок діяльності Київської громади?
6. На яких питаннях зосереджувалися у своїй роботі громади Наддніпрянщини?
7. Визначте причини та привід видання Валуєвського циркуляра.

О. К. Струкевич, Історія України, 9 клас
Вислано читачами з інтернет-сайтів 

_{Матеріали з історії України, завдання та відповіді по класам, плани конспектів уроків з історії України для 9 класу}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.