'Гіпермаркет ЗнаньГіпермаркет Знань - перший в світі>>Зарубіжна література>>Зарубіжна література 6 клас>>Зарубіжна література: Життя знедоленої родини Кретчитів

'''

                                           Життя знедоленої родини Кретчитів

    ...Дух попрямував до оселі Скруджевого клерка, несучи з собою і Скруджа, що міцно тримався за його вбрання. На порозі оселі Боба Крачита Дух став і, всміхаючись, окропив цей дім бризками зі свого смолоскипа. Ви ж тільки подумайте! Сам Боб отримував щотижня лише по п'ятнадцять шилінгів. І все ж таки Дух Нинішнього Різдва поблагословив саме його оселю, що складалася з чотирьох комірчин!

   І тоді підвелася пані Крачит, дружина пана Крачита, вбрана в убогу, двічі перелицьовану сукню, але причепурившись стрічками — всього за шість пенсів стрічки, а який розкішний вигляд! — і застелила стіл скатертиною, в чому їй допомогла Белінда Крачит, друга її донечка, також чепурна у святкових стрічках. А тим часом юний Пітер Крачит тицяв виделкою в каструлю з картоплею та. покусуючи зубами краї страхітливо великого коміра сорочки (ця особиста власність Боба Крачита перейшла, на честь такого великого дня, у володіння його синові й спадкоємцю), тішився, що так гарно вбрався, й палко мріяв покрасуватися в тій сорочці на великосвітському гулянні в парку. Тут до кімнати здерлися з вереском іще двоє Крачитенят, найменшенькі братик і сестричка, і, захлинаючись від захвату, повідомили, що біля пекарні так пахне печеною гускою, і вони впізнали: то печеться їхня, родинна гуска! І, зачаровані сліпучим видінням гуски, нафаршированої шавлією та цибулею, ці малі Крачитенята затанцювали круг стола, аж старшенький, юний Пітер Крачит, піднісся духом до небес, — а він же при цьому так ретельно роздмухував вогонь (пишаючись, хоча комірець таки здушував йому шию), що та забарна картопля нарешті закипіла й гучно застукала в накривку: вибирай хутчій і чисть!

— І чого це так затримується ваш дорогенький татусь? — мовила пані Крачит. — І ваш братик Малий Тим! Та й Марта вже півгодини як мала прийти!

-А Марта вже й прийшла, мамо! — сказала, заходячи, молода дівчина.

— Ой, люба, хай Бог береже тебе! І чого ж це ти так спізнюєшся? — до-рікнула дочці пані Крачит, цілуючи її разів десять і з догідливим запалом зні-маючи з неї шаль і капелюшок. — Сядь, дорогесенька, ближче до вогню!

— Ні, не сідай! Бо там тато йде! — закричали меншенькі Крачитенята. — Ховайся, Марто, ховайсь!

Марта, звісно, й заховалась, і ввійшов до кімнати худорлявий батько родини: у поношеному костюмі, охайно зацерованому та вичищеному, аби мав святковіший вигляд, і в шарфі, що звисав спереду футів на три, не рахуючи торочок, а на плечах у батька сидів Малий Тим. Сердешний Тим тримав у рученятах невеличкого костурця, а ніжки йому були взяті в металеві шини...

— Де ж це наша Марта? — вигукнув Боб Крачит, розглядаючись по кімнаті.

— Вона не прийде, — оголосила пані Крачит.

— Не прийде! — луною повторив Боб, ураз підупавши духом. А він-бо так поспішав із церкви додому: всю дорогу слугував Тимові за породистого огира і в шаленому темпі прискакав до самого порога. — І на Різдво не прийде?

Жарти жартами, а Марті не хотілося розчаровувати тата й на хвилину, і вона, не втерпівши, тут-таки вийшла з-за дверей комірчини й кинулася йому в обійми. А тим часом двоє меншеньких Крачитенят схопили Малого Тима й понесли до кухні, аби послухав, як співає в мідному казанку пудинг.

— І як там поводився Малий Тим? — поцікавилась пані Крачит, коли вдосталь покепкувала з Бобової легковірності, а Боб досхочу наобіймався з дочкою.

— Це не дитина, а золото, — відповів Боб. — Та яке там золото — ні з яким золотом не зрівняти! Він, бачиш, так часто лишається на самоті й стає задумливий, і надумує до того чудні речі — я такого зроду не чув. Ото ми повертаємося додому, а він і каже мені: добре, мовляв, що люди побачили його в церкві. Адже він калічка, і людям, либонь, приємно буде згадати в день Святого Різдва, хто змусив кривих жебраків ходити, а сліпих зробив видющими.

Бобів голос тремтів, коли він розповідав це дружині й дочці, а коли ще додав, що Малий Тим стає все дужчий та енергійніший, — затремтів іще дужче.

Але більше жодне з трьох не встигло нічого сказати, бо почувся стукіт невгамовного костурця по підлозі, й Малий Тим уже опинився біля них, а з ним прийшли і його братик та сестричка, щоб підсадити його на стільчик біля вогню. Тоді Боб, закасавши рукави, — бідолаха, певне, думав, що їм щось іще могло зашкодити! — налив гарячої води в жбан, додав джину й кілька шматочків цитрини та, гарненько те все розмішавши, поставив підігрітись на малому вогні. Тим часом юний Пітер із двома всюдисущими малими Крачитенятами по¬мчали по гуску, яку незабаром і прицуприкували з усією належною урочистістю.

Поява гуски викликала неймовірний шарварок. Можна було подумати, ніби гуска — то найрідкісніша на світі птиця, така перната феноменальність, що куди тому чорному лебедеві до неї! А втім, гуска в тому домі й справді була десь такою великою рідкістю. Пані Крачит підігріла підливку, аж поки зашипіло. Юний Пітер із нелюдським завзяттям заходився товкти бараболю. Панна Белінда підсолодила яблучний соус. Марта обтерла гарячі тарілки. Боб посадив Малого Тима біля себе в куточку, а двоє меншеньких Крачитенят поставили для всіх стільці, не забувши при цьому й про самих себе, і позаклякали біля столу на своїх сторожових постах, позапихавши собі в роти по ложці, аби тільки не заверещати «Дай гуски!» раніше, ніж їм покладуть на тарілки.

Нарешті стіл накрито. Прочитано подячну молитву. Потім усі затамували подих. Ось пані Крачит, критично оцінивши гостроту ножа для нарізування м'яса, наготувалася увігнати його гусці в груди. Коли ж вона нарешті це зробила, і бризнув сік, і довгожданий фарш став видимий для ока, всі за столом як один ахнули від захвату, й навіть Малий Тим стукнув по стільниці ручкою ножа й слабеньким голоском пискнув:

— Ура!

Ні, такої гуски не бувало ще на світі. Боб рішуче заявив, що не може собі уявити, як можна було приготувати отаку розкішну фаршировану гуску. Яка ніжна! А яка духмяна! Яка величезна! І при цьому настільки дешева... Отакі були варіації загальносімейного захвату. Тієї гуски, із додатком яблучного соусу й товченої бараболі, вистачило, хвалити Бога, на всю сім'ю. Бо й справді, як зазначила з великим полегшенням пані Крачит, розгледівши єдину вцілілу на тарелі мікроскопічну кісточку, вони хоч цим разом не з'їли її всю зразу! Одначе всі наїлися, а найменшенькі Крачитенята не тільки наїлись, а й заїлись по самі вуха — начинкою, тією, що з шавлією та цибулею! Але ось панна Белінда прибрала тарілки, і пані Крачит у цілковитій самотині вийшла з кімнати, щоб зняти з вогню й занести до кімнати пудинг.

О, пречудесний пудинг! Боб Крачит спокійно зауважив, що за весь той час, відколи вони побралися, пані Крачит іще ніколи не досягала такого великого успіху. А пані Крачит заявила, що аж тепер їй полегшало на душі, й вона може признатись, як потерпала: чи вистачить борошна? І всі-всі мали сказати щось похвальне про цей пудинг, але ніхто навіть подумки не припустив, ніби то був замалий пудинг як для їхньої великої родини. Таке подумати — то був би чистісінький наклеп. Будь-хто з Крачитів та Крачитенят згорів би з сорому, якби дозволив собі хоча б натякнути на це.

Та ось з обідом покінчено. Скатертину зі стола знято, біля каміна підметено, вогонь розпалено. Покуштували, чи добрий вийшов напій у дзбані, й визнали: чудесний. На столі з'явились яблука й помаранчі, а на вугілля висипали цілу сковорідку каштанів. Тоді вся родина Крачитів усілася довкола домашнього вогнища. По праву руч у Боба Крачита стояла вся колекція фамільного криш-талю: дві склянки та безвуха чашка для заварного крему. А проте і в цьому посуді гарячий напій тримався не гірше, ніж уміщався б у золотих кубках, і Бобове обличчя сяяло, коли він наливав із дзбана, під гучний тріскіт і лускіт каштанів на вогні. І тоді Боб проголосив:

— Веселого Різдва, мої дорогенькі! І хай благословить нас усіх Бог!

Уся родина хором повторила ці слова.

Малий Тим сидів на своєму стільчику під боком у батька. Боб узяв його зів'яле рученя у свою руку, неначе хотів показати, як любить, як хоче втримати Малого Тима біля себе, от ніби дуже боявся, що хтось може забрати в нього синочка.

— Духу, — озвався Скрудж, пойнятий співчуттям, якого ніколи доти не відчував. — Скажи мені, чи виживе Малий Тим?

— Я бачу порожнього стільчика біля цього вбогого каміна, — відповів Дух. — Якщо Майбутнє тут нічого не змінить, хлопчик помре.

— За здоров'я пана Скруджа! — виголосив Боб. — Я пропоную випити за пана Скруджа, без якого не було б у нас цього свята!

— Таке й скажеш — не було б свята! — спалахнула пані Крачит. — Попався б він мені сюди! Я б запропонувала такий тост за його здоров'я, що йому ой закрутило б у носі!

— Моя люба! — лагідно дорікнув Боб. — При дітях! У такий день!

— Та вже воістину хіба тільки заради цього великого дня, — не вгамовувалася пані Крачит, — можна випити за здоров'я отакого клятющого, кусючого,немилосердного, бездушного скупердяги, як пан Скрудж.

— Моя люба, — ще лагідніше нагадав Боб. — Сьогодні ж Різдво!

— Гаразд, я вип'ю за його здоров'я тільки заради тебе й заради свята, — заявила пані Крачит. — Але тільки не заради нього. Хай собі живе здоровенький. Побажаємо йому веселого Різдва й щасливого Нового року!

Слідом за матір'ю випили й діти, але це вперше за весь святковий обід вони пили не від щирого серця. Малий Тим випив останній, бо й йому не припав до душі цей тост. Пан Скрудж був лихим генієм цієї родини. Сама згадка про його ім'я впала чорною тінню на їхнє святкування і протрималася цілих п'ять хвилин, аж поки нарешті розвіялась. Зате коли та тінь розвіялась, їм стало вдесятеро веселіше, ніж доти, — від самого почуття полегкості, що зі злим Скруджем цього разу покінчено. Каштани й дзбан знай ходили по колу та по колу, і за якусь часинку Малий Тим тоненьким жалібним голоском завів пісню про загублене дитя, що заблукало в сніговицю, і виходило в нього, повірте, дуже гарно.

Звісно, тут не було нічого винятково прекрасного. Ніхто в цій родині не мав особливої вроди, вбрання вони носили абияке, і того було обмаль; черевики їхні «просили їсти». Але всі вони були щасливі, вдячні долі, задоволені одне одним і раді святу, а коли, розчиняючись у повітрі, стали зникати, обличчя їхні якось особливо засяяли, бо Дух на прощання покропив їх яскравими краплями зі свого смолоскипа, і Скрудж до останньої миті невідривно на них дивився, а до Малого Тима просто прикипів очима.

Та як же був вражений Скрудж, коли, дослухаючись до завивання вітру й розмірковуючи, що за приголомшлива це річ — линути крізь пустий морок понад недовідомими безоднями, чиї глибини є такими самими незглибними таємницями, як і сама Смерть, — тож який був приголомшений Скрудж, коли, заглиблений в отакі думи, зачув чийсь щирий сміх. А коли розпізнав, що то сміється його рідний небіж, і коли сам опинився в добре натопленій, яскраво освітленій, просто осяйній кімнаті, подиву його не було меж! І Дух стояв тут-таки, поруч, і дивився на того ж самого небожа з привітною, схвальною усмішкою...

— Ха-ха-ха! — заливався Скруджів небіж. — Ха-ха-ха! Він сказав, що Різдво — це дурниці! Справді сказав, як справді я живий перед вами! — вигукнув Скруджів небіж. — І геть серйозно це казав, їй-богу!

— Терпіти його не можу! — кинула спересердя Скруджева своячка. А її сестри, та й всі інші присутні дами, цілком погодилися з нею.

— Ну, а я можу! — не здавався Скруджів небіж. — Мені жаль його. Я навіть коли б хотів не зумів би розсердитися на нього. Бо хто страждає від його лихих примх? Він, завжди і в усьому тільки він сам. Ось, до прикладу, він узяв собі в голову, що не любить нас, і не зволив прийти до нас на обід. До чого це призвело? Що він пропустив не такий уже й поганий обід. І я маю намір запрошувати його до нас щороку, подобається це йому чи ні, бо мені його жаль. Хай він хоч до самої смерті гудить Різдвяні святки, але він колись та почне — я кидаю йому такий виклик! — ставитися до нього краще, якщо я з року в рік приходитиму до нього й казатиму від щирого серця: «Як ся маєте, дядечку Скрудже?» І якщо я цим схилю його бодай до того, щоб він відписав у заповіті п'ятдесят фунтів своєму бідному клеркові, то мені й цього вже буде досить.

Напившись чаю, вирішили трохи помузикувати. Скруджева своячка добре грала на арфі і в числі різних мелодій виконала одну простеньку пісеньку (зовсім дрібничка, ви б навчилися її насвистувати за дві хвилини) — саме ту, яку наспівувала одна маленька дівчинка, котра колись була забрала Скруджа з пансіону. Цей спогад воскресив у Скруджевій душі ще Дух Колишнього Різдва. Коли залунав цей мотив, Скрудж пригадав усі картини, що їх показав йому той Дух. Він дедалі більше відтавав, серце йому зм'якшувалося. І навіть подумав: «Коли б йому було слухати цей мотив частіше, багато років тому, він би й сам, можливо, завжди прагнув тільки до добра та щастя собі й людям, і не довелося б духові Джейкоба Марлі вставати з могили».

Дух, здавалося, вельми тішився, бачивши Скруджа в такому настрої, і досить поблажливо дивився на нього, аж Скрудж почав проситися, мов хлопчак, аби дозволили і йому лишитися тут, поки гості не розійдуться. Але Дух відказав, що ні в якому разі не можна.

— Вони затіяли гру, — скиглив Скрудж. — Лиш півгодинки, Духу!

Нова гра називалася «Так і ні». Тут Скруджів небіж мав задумати якусь річ, а решта мусила відгадати, що ж він таке задумав. Причому умови гри дозволяли йому відповідати на всі їхні здогади лише двома словами: «так» і «ні». Під перехресним вогнем запитань, що посипатися на нього, пощастило, мало-помалу, з'ясувати: так, він думає про тварину, досить неприємну, дику тварину, про таку тварину, що іноді рикає і реве, а то й говорить, і живе вона в Лондоні, й ходить по вулицях, але її не виставляють напоказ; ні, не водять на прив'язку, і в мандрівному звіринці не тримають, і воно не кінь, і не віслюк, і не корова, і не бугай, і не тигр, і не собака, і не свиня, і не кіт, і не ведмідь... При кожному новому запитанні Скруджів небіж заходився новим нападом реготу, а тоді зрештою так розійшовся, що схопився з дивана й аж ногами затупотів, мов від нестерпного лоскоту. А тоді й пухкенька свояччина сестричка розреготалася так само нестямно й вигукнула:

— А я вгадала! Я знаю, що ти задумав, Фреде! Це твій дядечко Скру-у-у-дж!

— Ну, ми так гарно розважились за рахунок старого, — мовив Фред, — що було б чорною невдячністю не випити тепер за його здоров'я. Пропоную тост за дядечка Скруджа! Побажаймо ж цьому дідуганові, хоч би де він нині перебував, веселого Різдва й щасливого Нового року! — сказав Скруджів небіж...

   ...І Дух повів Скруджа по вулицях, де йому був знайомий кожен камінчик, і дорогою Скрудж знай роззирався довкола, сподіваючись побачити себе майбутнього, але так і не побачив ніде. Та ось вони увійшли до оселі — вбогої оселі Боба Крачита, де Скруджеві довелося вже раз побувати, і застали матір із дітьми, що сиділи біля каміна.

Тиша. Глибока тиша. Завжди такі галасливі малі Крачитенята нині принишкли в куточку. Очима вони прикипіли до Пітера, що сидів, тримаючи розгорнуту книжку. Мати й дочки схилені над шиттям. Але ж які вони всі були мовчазні!

Мати поклала шиття на стіл і затулила очі руками.

— Від чорного болять очі, — поскаржилася вона.

Від чорного? Ох, бідолашний Малий Тим!

— Уже й полегшало, — сказала пані Крачит. — Очі сльозяться від роботи при свічці. Бракувало ще, щоб ваш батько застав мене з червоними очима. Чи не пора йому вже бути вдома?

— Давно пора, — відповів Пітер, закриваючи книжку. — Але мені здається, мамо, він став якийсь забарний останніми днями.

Знову запала тиша. Нарешті мати промовила твердим, бадьорим голосом, що тільки раз трохи затремтів:

— Я пам'ятаю, він таки дуже швидко ходив із... дуже швидко ходив із Малим Тимом на плечах! Але ж він був легкий, мов пір'їнка! — провадила мати, низько схилившись над шиттям. — А батько ж так його любив, що й не відчував його ваги... Ні, не відчував. Та ось і ваш батько прийшов!

Вона поспішила назустріч мужеві, і ввійшов Боб у своєму незмінному шарфі — без нього він, сердешний, хіба ж так змерз би! На вогні вже дожидав його чайник із чаєм, і всі навперебій почали підносити йому хто чай, хто до чаю. Тоді двоє меншеньких Крачитенят видерлися батькові на коліна, і кожне притулилося щічкою до його щоки, ніби промовляючи: «Не страждай, тату! Не курись!»

Боб весело розмовляв із дітками, знаходив милі слова для всієї родини, побачивши розгорнуте на столі шиття, він похвалив пані Крачит і дочок за винахідливість і старання.

— Задовго до неділі вже буде й готове, — зазначив він.

— Неділі! — повторила за ним дружина. — Отже, ти ходив туди сьогодні, Роберте?

— Так, люба, — признався Боб. — Ти б повеселіла, коли б побачила, як там усе зеленіє. Але ти ж часто навідуватимеш його. А я пообіцяв йому приходиа туди щонеділі. О мій синочок, моє маленьке дитя! — скрикнув Боб.

І сльози ринули з його очей. Адже він так любив свого синочка! Боб вийшов

з кімнати. Він подався нагору — до яскраво освітленої кімнати, вбраної

зеленими галузками гостролисту. Там, біля дитячої постілечки, стояло крісло, з усього було видно, що хтось тут уже побував хвильку тому. Бідолашний Боб сів у крісло і, трохи посидівши задумано та заспокоївшись, поцілував маленьке личко. Він змирився з тим, що сталося, і зійшов униз цілком бадьорий.

Усі знову посідали біля вогню, і почалася бесіда. Мати й дочки знову узялись за своє шиття. А Боб тим часом розповів їм про надзвичайну добрість Скруджевого небожа, якого він бачив разок, не більше, і який, побачивши його на вулиці та помітивши, що він має вигляд — «ну, знаєте, трохи засмучений»,поцікавився, що його так опечалило.

— І тоді, — сказав Боб, — я розповів йому все. «Від щирого серця я співчуваю вам, пане Крачите, — сказав він, — і від щирого серця співчуваю вашій добрій дружині. Якщо тільки я можу бути вам чимсь корисний, то, прошу вас,приходьте до мене, ось моя адреса», — сказав він і дав мені свою візитну картку. Але хай він навіть нічогісінько ніколи й не зробить для нас, яка радість — почути таку приязну, щиру мову! Мені аж здалося, ніби й він знав нашого Малого Тима і печалиться разом із нами.

- З усього видно — він добра душа! — мовила пані Крачит.

- А ще я знаю, — провадив Боб, — знаю, любі мої, що ми завжди пам'ятатимемо, який незмінно терплячий і лагідний був наш Малий Тим, і ніколи-ніколи не будемо сваритися — адже це насправді означало б, що його забули!..

Ю.І.Ковбасенко, Л.В.Ковбасенко. Зарубіжна література 6 клас.

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь- форум.