Гіпермаркет Знань>>Зарубіжна література>>Зарубіжна література 6 клас >>Зарубіжна література: Образ Геркулеса в романі. Засудження рабства
Образ Геркулеса в романі На напівзатопленому судні, яке називалося «Вальдеком», були знайдені собака і п'ять знеможених негрів, які поверталися із заробітків у Сполучені Штати. Це були молоді чоловіки Остін, Актеон, Геркулес, Бет і батько Бета Том. Коли сталася аварія, негри спали. Прокинувшись, вони зрозуміли, що команда покинула корабель, залишивши їх на напівзатонулому судні за тисячі миль від землі... ... Геркулесу вдалося втекти... ...Не вірю своїм очам! Та це ж Дінго! Як він тут опинився? Як мене знайшов? Що то інстинкт! Але хіба можна самим тільки інстинктом пояснити цю безмежну вірність? Дінго лиже мені руки. Чудовий собака, мій єдиний друг! Отже, вони не вбили тебе! Я пещу Дінго. Він, ніби розуміючи мене, поривається загавкати, та я його заспокоюю. Ніхто не повинен знати, що він тут! Нехай іде назирці за караваном. Може, якось... Але чому Дінго так настирливо треться шиєю об мої руки? Ніби каже мені: «Та шукай же! Шукай!» Я шукаю і намацую щось на нашийнику... Це очеретинка, увіткнута в пряжку з вигравіюваними літерами «С» і «В», таємниці яких ми так і не розгадали. Виймаю очеретинку. Розламую. Всередині згорнутий папірець! Але я не можу прочитати в пітьмі, що там написано. Треба чекати світанку. Відпускаю Дінго, і він безшумно зникає в траві. Коли б тільки він не попався левам або гієнам! Дінго, звісно, повернеться до того, хто його послав. Записка, якої я ще не можу прочитати, пече мені руку. Хто її написав? Як довго тягнеться ніч! Нарешті займається ранок. У тропіках він настає дуже швидко, майже без світанку. Лягаю так, щоб непомітно прочитати записку. Записка від Геркулеса; написано олівцем. «Місіс Уелдон і малого Джека понесли в кітанді. їх супроводять Гарріс і Негору. З ними містер Бенедикт. Вони випередили караван на три-чотири переходи. Мені не вдалося поговорити з місіс Уелдон. Я знайшов Дінго. Хтось підстрелив його з рушниці, але рана вже загоїлася. Не занепадайте духом і не втрачайте надії, містере Дік. Я думаю про всіх вас і втік тільки для того, щоб якось допомогти вам. Геркулес»... ...А тим часом у цій місцевості сталася незвичайна кліматична зміна. Дарма що час дощів — «мазіка» — минув іще в квітні, з 19 червня полило знову. Небо затягло хмарами, й безнастанні зливи затоплювали Казонде та округи. Для місіс Уелдон дощі були тільки прикрою перешкодою, яка заважала їй гуляти по факторії. Але для тубільців вони були справжнім лихом. Річки, вийшовши з берегів, затопили улоговини з уже достиглими посівами. Пропав урожай. Людям загрожував голод. І володарка краю Муана та її міністри геть розгубилися, не знаючи, як відвернути напасть. Вирішили вдатися до чаклунів. Але не до тих, що вміють лише ворожити й лікувати хвороби замовами та заклинаннями. Лихо було таке, що йому могли зарадити тільки вищі чаклуни — мганнги, які вміють викликати і проганяти дощі. Тож Муана звеліла покликати уславленого мганнгу з північної Анголи. Про нього розповідали справжнісінькі чудеса. Це був чарівник із чарівників, а головне, чудовий заклинач «мазіки». Віра в його могутність збільшувалась ще й тим, що він ніколи не бував у Казонде. 25 червня вранці новий мганнга урочисто вступив у Казонде, сповістивши про це голосним теленьканням дзвіночків. Чаклун прийшов просто на «чітоку», й відразу натовп тубільців кинувся до нього. Небо цього дня було не таке захмарене, та й вітер начебто збирався змінити напрямок. Ці ознаки ясної погоди, що збіглися з приходом мганнги, відразу прихилили до нього серця всіх. До того ж мганнга був із себе дуже показний: чистокровний негр, футів шість на зріст і, мабуть, дуже сильний. Упевнений погляд та горда постава нового мганнги мимоволі викликали повагу. Звичайно чаклуни об'єднуються по три, по чотири, а то й по п'ять чоловік і ходять по селах разом із почтом помічників та слуг. Цей мганнга прийшов сам. На грудях у нього білою глиною були намальовані химерні візерунки. На ньому була пишна із шлейфом спідничка з трави, незгірш як у сучасних модниць. На шиї — намисто з пташиних черепів, на голові — шкіряний ковпак, прикрашений пір'ям та намистом. Стегна оперізував шкіряний пасок, на якому теліпалася сила-силенна дзвіночків. При кожному русі мганнги вони дзвеніли голосніше, ніж збруя на іспанському мулі. Отак був убраний цей чудовий представник африканської чаклунської братії. Іще одна особливість нового мганнги: він був німий. Але ця вада тільки зміцнила повагу тубільців до нього. Мганнга мугикав — протягло, гугняво, на низьких нотах. Як на тубільців, це була ще одна ознака його могутності. Спершу мганнга обійшов «чітоку», виконуючи якийсь урочистий танець. Дзвіночки на його поясі несамовито дзвеніли. Натовп ішов за ним, наслідуючи всі його рухи, як ото зграя мавп іде за своїм ватажком. Потім мганнга, звернувши з «чітоки» на головну вулицю, попрямував до резиденції володарів Казонде. її величність Муана, попереджена про прибуття мганнги, вже виходила йому назустріч з усім своїм почтом. Мганнга вклонився їй до землі, а тоді випростався на весь свій велетенський зріст, розпроставши широкі плечі. Він простяг руки до неба, по якому летіли хмари. Чаклун показав на них Муані й пояснив на мигах: хмари, мовляв, спершу підуть на захід, а потім, описавши коло, повернуться на схід. Ніяка сила не годна зупинити цього руху. Далі, на превеликий подив городян і почту, чаклун узяв за руку могутню повелительку Казонде. Придворні хотіли були перешкодити такому небаченому порушенню етикету, але силач-мганнга ухопив за карк першого, який підбіг до нього, і жбурнув його вбік кроків на п'ятнадцять. Муана не виказала ніякого невдоволення поводженням чаклуна. Навпаки, вона скривила обличчя в гримасі, що мала означати милостиву усмішку. Проте чаклун, не зваживши на цей знак прихильності, потяг володарку за собою, а натовп сунув слідом за ними. Чаклун прямував до факторії Жозе-Антоніу Алвіша. Невдовзі він спинився перед ворітьми. Вони були зачинені. Мганнга штовхнув ворота плечем, і вони впали, зірвані із завіс. Захоплена Муана ввійшла з ним у двір факторії. Работоргівець, його солдати й раби підбігли до зухвальця, який зриває ворота, не чекаючи, поки їх відчинять, та, побачивши Муану, зупинилися і застигли в шанобливих позах. Алвіш, мабуть, хотів спитати у її величності, чому він має завдячувати за таку честь, але мганнга не дав йому говорити. Розштовхавши натовп, він став посеред кола й заходився ще жвавіше повторювати свою пантоміму. Він підносив руки до хмар, сварився на них кулаками, заклинав їх, наказував їм повернути назад. Далі, вдавши, що тільки на превелику силу стримує хмари, він надув щоки й дмухнув у небо, ніби сподівався розвіяти їхнє громаддя своїм подихом. І справді, дивлячись на його зріст та поставу, можна було повірити, що це йому до снаги. Муана, заворожена — саме таке слово сюди якнайбільше пасує — грою цього талановитого актора, вже не володіла собою. Нестямно щось викрикуючи, вона повторювала кожен рух мганнги. Придворні й натовп тубільців робили те саме, і гугняве мугикання німого потонуло в несамовитих зойках, криках і витті. І що — хмари перестали насуватися зі сходу й закривати сонце? Розвіялись від заклинань наймогутнішого із мганнг? Аж ніяк. Навпаки, саме коли повелителька Муана та народ уже були певні, що злі духи, які наслали таке лихо, кинулися навтіки, проясніле зранку небо знов захмарилось, і перші важкі краплі дощу впали на землю. Настрій тубільців ураз змінився. Вони гнівно глянули на мганнгу. Муана насупила брови. Лихий це знак — чаклунові могли тут же відрізати вуха. Коло тубільців зімкнулося, догори знялися кулаки. Було б мганнзі непереливки, якби несподіваний випадок не спрямував їхню ворожість в інший бік. Мганнга, який був на цілу голову вищий від усіх людей, що юрмилися довкола нього, раптом простяг руку, показуючи на щось у дворі факторії. Цей жест був такий владний, що всі погляди мимоволі звернулися туди. Почувши вигуки й виття натовпу, місіс Уелдон та малий Джек вийшли з хатини. Саме на них показував чаклун лівою рукою, водночас підносячи праву до неба. Ось хто у всьому винен! Це вони прикликали хмари зі своїх дощових країн, щоб затопити Казонде й виморити народ голодом! Мганнгу зрозуміли. Муана загрозливо простягла руку до місіс Уелдон. Натовп тубільців, несамовито лементуючи, кинувся до неї. Приголомшена місіс Уелдон схопила на руки Джека. Притиснувши його до грудей, вона стояла, заклякнувши перед знавіснілими дикунами. Мганнга попрямував до неї. Тубільці розступилися перед цим чаклуном, який не тільки знайшов призвідців лиха, а й ліки від нього. Алвіш, який вельми цінував життя своєї бранки, не знав, що йому робити, і теж підступив ближче до неї. Мганнга вихопив малого Джека з рук матері й підніс до неба. Здавалось, він от-от розчерепить хлопчикові голову об землю, щоб умилосердити духів. Місіс Уелдон зойкнула і впала на землю, зомлівши. Але мганнга, зробивши володарці Муані знак, з якого та зрозуміла його намір, взяв бідолашну матір на руки й поніс її разом із сином. Вражені дикуни покірно розступилися перед ним. Мганнга ніс далі своїх жертв так легко, як ото лев у своїй могутній пащі пару козенят. Малий Джек тремтів з переляку, місіс Уелдон і досі не прийшла до тями. Розлючені тубільці з дикими криками сунули слідом за мганнгою. Чаклун вийшов з факторії, перетнув Казонде, вступив під зелене шатро лісу і тим же твердим сягнистим кроком пройшов понад три милі. Тубільці потроху відставали й нарешті, зрозумівши, що мганнга хоче залишитись сам, повернули назад. Чаклун дістався до берега річки, що її швидкі води текли на північ. Там у бухточці, схованій поміж прибережними чагарями, стояла на піску пірога, прикрита соломою. Мганнга обережно поклав у пірогу свою ношу, відштовхнув ногою легенького човна, а коли швидка течія підхопила його, мовив гучним голосом: — Капітане, дозвольте представити вам місіс Уелдон і малого Джека! А тепер — у дорогу, і хай усі хмари небесні ринуть потопом на голови цих бевзів у Казонде! УНИЗ ЗА ТЕЧІЄЮ Ці слова мовив Геркулес, якого годі було впізнати в чаклунському уборі, а звертався він не до кого іншого, як до Діка Сенда. Юнак лежав у човні. Він був іще кволий і міг сісти тільки з допомогою кузена Бенедикта. Місіс Уелдон, опритомнівши, тихо спитала: — Це ти, Діку? Ти? Юнак хотів був сісти раніше, але місіс Уелдон поквапилась обійняти його. Малий Джек теж обіймав і цілував Діка Сенда. — Мій друже Дік! Мій любий друже Дік! — без упину повторював хлопчик, а потім, повернувшись до Геркулеса, додав: — А я тебе не впізнав! — Ще б пак! Чудовий маскарад! — засміявся Геркулес, стираючи з грудей химерні білі візерунки. — Геркулесе! — вигукнула місіс Уелдон, простягаючи руку сміливому негрові. — Він урятував вас, — озвався Дік Сенд, — урятував і мене. Але він не хоче, щоб про це говорили. — Врятував, врятував! Рано ще говорити про порятунок! — відказав Геркулес. — Адже якби не з'явився містер Бенедикт і не сказав нам, де ви, місіс Уелдон, — ми нічого не змогли б зробити. Справді, то Геркулес п'ять днів тому схопив ученого, коли той переслідував у лісі свою дорогоцінну мантікору. Якби не ця пригода, Дік Сенд і Геркулес не дізналися б, де Алвіш ховає місіс Уелдон, і Геркулесові не спало б на думку пробратись у Казонде, вдягтися чаклуном. Пірога швидко пливла за течією річки, досить вузької у цих місцях. А Геркулес розповідав про все, що було з ним, відколи він утік з табору на Кванзі: як він непомітно йшов назирці за кітандою, що в ній несли місіс Уелдон і Джека; як знайшов пораненого Дінго і як вони вдвох добулись до Казонде; як послав записку з Дінго; як після несподіваної появи кузена Бенедикта марно намагався проникнути в факторію, що її так пильно охороняли; як урешті знайшов спосіб вирвати бранців із рук страшного Жозе-Антоніу Алвіша. Трапилось це так. Геркулес, своїм звичаєм, бродив у лісі, наглядаючи за усім, що робилося в факторії, ладен скористатися з першої-ліпшої нагоди пробратися в неї. Аж тут повз нього пройшов мганнга — той самий славнозвісний чаклун, що його нетерпляче чекали в Казонде. Напасти на мганнгу, зняти з нього вбрання і прикраси, одягтися, прив'язати мганнгу до дерева ліанами, щоб і сам дідько не розплутав би вузлів, розмалювати себе, — все це забрало дві-три години. Залишалось тільки зіграти роль заклинача дощів; це блискуче вдалося завдяки надзвичайній довірливості тубільців. Коротко розповідаючи про свої пригоди, Геркулес і словом не обмовився про Діка Сенда. — А як же вийшло з тобою, Діку? — спитала місіс Уелдон. — Місіс Уелдон, — відповів юнак, — я нічого не можу розповісти про себе. Остання моя думка була про вас, про Джека! Я марно намагався розірвати ліани, якими мене прив'язали до стовпа... Вода залила мене, піднялась вище голови... Я знепритомнів... А коли прийшов до тями, то вже лежав у заростях папірусу, а Геркулес стояв переді мною на колінах, лікуючи мої рани. — Та хіба то я? Хіба потік, пішовши в старе русло, не вивернув стовпа і не поніс із собою Діка? Я виловив його ледве живого з води — тільки й того. Зрештою, не так уже й важко було пробратися потемки до могили й почекати, доки зруйнують загату, а потім пірнути й висмикнути із землі стовп разом із прив'язаним до нього капітаном... Будь-хто міг би це зробити. Скажімо, містер Бенедикт або й Дінго. Геркулес, ризикуючи життям, урятував Діка Сенда. Але він не хотів признатися в цьому, бо був дуже скромний на вдачу. Зрештою, він не вважав себе героєм і безперестанку повторював, що будь-хто з його супутників зробив би те саме. Місіс Уелдон коротко розповіла Дікові Сенду про своє життя у факторії Алвіша. — Може, — сказала вона наприкінці, — нам було б безпечніше залишитися в Казонде? — То я зробив невлад! — вигукнув Геркулес. — Ні, Геркулесе, ні! — заперечив Дік Сенд. — Нам треба втікати гуртом і то чимшвидше, щоб дістатися до узбережжя раніше, ніж Негору повернеться в Мосамедіш. Там португальські власті візьмуть нас під захист і нададуть необхідну допомогу. Спершу Дік Сенд мав намір спуститися за течією на плавучому острівці з водоростей. Але Геркулес, якось блукаючи берегом, натрапив на пірогу. Оце так удача! Кращого засобу пересування годі й бажати! Місіс Уелдон та ЇЇ супутники зручно розташувались у пірозі. Швидка течія несла її вниз, і правувати нею можна було одним кермовим веслом. Дік Сенд хотів плисти тільки вночі, щоб не потрапити на очі тубільцям. Але якщо рухатись усього по дванадцять годин із двадцяти чотирьох, то їхня подорож триватиме вдвічі довше. І Дікові спало на думку прикрити пірогу трав'яним навісом. З цією роботою впоралися швидко. Навіс із довгої трави підтримували дві жердини, прилаштовані одна до носа, друга до корми. Трава, звисаючи до самісінької води, маскувала довге кермове весло. Пірога здавалася непоказним трав'яним острівцем серед інших плавучих острівців. Навіс уводив в оману навіть птахів, і на нього часто сідали подзьобати зернят чорні чайки з червоними дзьобами — «аррінгас» — та білі й сірі зимородки. Зелений навіс захищав пасажирів піроги і від пекучого сонця. Така подорож була не дуже стомлива, однак і не зовсім безпечна. Дік Сенд знов узяв на себе обов'язки капітана й став на носі піроги. Крізь щілини в трав'яному навісі він пильно стежив за фарватером і голосом або жестом давав вказівки Геркулесові, а той могутньою рукою скеровував пірогу в потрібному напрямку за допомогою кермового весла. Місіс Уелдон лежала на підстилці із сухого листя, поринувши у свої думки. Кузен Бенедикт, мовчазний і насуплений, сидів під бортом, схрестивши на грудях руки й випроставши цибаті ноги. Він не міг подарувати Геркулесові пригоди з мантікорою. Вчений із сумом згадував свою колекцію та ентомологічні нотатки, що залишилися в Казонде. Тубільцям годі зрозуміти, який безцінний скарб потрапив їм до рук! Час від часу він за звичкою підносив руку до перенісся, щоб підняти на лоб окуляри, яких там уже хтозна-відколи не було... Малий Джек розумів, що галасувати не можна, але рухатись йому ніхто не забороняв, і він, наслідуючи свого друга Дінго, лазив на чотирьох по пірозі. Протягом перших двох днів місіс Уелдон та її супутники харчувалися тими запасами, що їх Геркулес зібрав перед від'їздом. Тільки вночі Дік Сенд робив зупинку на кілька годин, щоб перепочити самому. Але він не сходив на берег. Дік не хотів ризикувати даремно і твердо вирішив висідати тільки тоді, коли треба буде роздобути харчів. Поки що вони пливли без пригод. Десь надвечір, пропливши миль із двадцять, пірога раптом зупинилася. — Що там таке? — спитав Геркулес, який весь час стояв за кермовим веслом. — Загата, — відповів Дік, — але загата природна. Швидко спадала темрява. Геркулес міг спокійно вийти з-під навісу. Він так вправно орудував сокирою, що за якісь дві години загата розпалася посередині. Течія понесла обидві її половини до берегів, і пірога попливла далі... ЕПІЛОГ Що сказати про дальшу долю Діка Сенда й Геркулеса? Перший став сином, а другий — близьким другом родини Уелдонів. Джеймс Уелдон розумів, чим він зобов'язаний юному капітанові й Геркулесу... У години дозвілля Дік завжди згадував старого Тома, Бета, Остіна й Актеона. Дік та Геркулес ладні були перевернути небо і землю, щоб тільки знайти друзів. Нарешті Джеймс Уелдон, завдяки своїм широким комерційним зв'язкам, натрапив на їхні сліди. Тома і його товаришів одвезли на Мадагаскар, де рабство було невдовзі скасовано. Засудження рабства ... як поживає наш хазяїн Алвіш? Як його справи? — Чудово, хай йому біс! — вигукнув Гарріс, — Щоправда, торгувати стає чимдалі важче, а надто на цьому узбережжі. Португальські власті, з одного боку, англійські сторожові судна — з другого, всіляко перешкоджають вивозити рабів. І тільки на півдні Анголи ще можна досить успішно вантажити «чорне дерево». Проте боюсь, близький уже час, коли работоргівлі настане кінець. Сюди лізуть місіонери — навіть вони проти нас! Лівінґстон — хай йому грець! — нещодавно скінчив досліджувати область Великих Озер і, кажуть, збирається вирушити до Анголи. А ще подейкують, що якийсь там лейтенант Камерон хоче перетнути весь материк зі сходу на захід. Такий самий намір начебто має і американець Стенлі. Всі ці експедиції неабияк нашкодять нам, Негору. Якби ми добре розуміли наші інтереси, то жоден з оцих непроханих гостей не повернувся б до Європи і не патякав би там про те, що він бачив у Центральній Африці! Коли б хто почув розмову цих пройдисвітів, то, мабуть, подумав би: це поважні комерсанти, які нарікають на те, що їхні справи погіршали. Хто повірив би, що йдеться не про мішки з кавовими зернами або цукром, а про торгівлю людьми? Ці торговці вже не вбачали різниці між справедливим і несправедливим. У них не було ніякої моралі, а якщо колись і була, то вони її давно втратили, беручи безпосередню участь у торгівлі чорними невільниками. Гарріс радо відзначив подумки, що колишній агент работоргівця Алвіша анітрохи не змінився — тобто він і тепер готовий на будь-який злочин. Гарріс не знав тільки, що задумав Негору зробити з пасажирами «Пілігрима». І він спитав: — Ну, то що ти хочеш з ними зробити? — Розділю їх на дві групи, — відповів Негору відразу, як людина, що давно має план. — Частину продам у рабство, а решту... Португалець не доказав, однак жорстокий вираз його обличчя доволі ясно виказував його думки... ...Уночі Дік прокинувся від того, що вода залила долівку. Після декількох невдалих спроб вибратися нагору мандрівники нарешті опинилися на волі: все навкруги затопила вода. В улоговині був розташований табір тубільців, які взяли мандрівників у полон. В одну пірогу посадили місіс Уелдон, Джека і кузена Бенедикта, в іншу, що попливла у протилежний бік, Діка і негрів. Геркулесу вдалося втекти. Дік Сенд і негри потрапили у табір работоргівців, які гнали свій караван до Казонде, центру работоргівлі в Анголі. Оскільки Дік Сенд був білим, його не наважилися закувати в ланцюги. До нього приставили хавільдара (охоронця). Згодом з'ясувалося, що хавільдарам було наказано стежити, щоб Дік не спілкувався зі своїми товаришами. Місіс Уелдон, Джека і кузена Бенедикта в таборі не було. ІЗ ЗАПИСНИКА ДІКА СЕНДА Караван вирушив у дорогу хмарного ранку і, відійшовши від берега Кванзи, попрямував на схід. Дікові Сенду ніяк не вдавалося перемовитись бодай словом зі своїми товаришами. їх гнали в голові колони під посиленою охороною. Бет ішов у парі з батьком, старим Томом, Актеон — з Остіном. Вони несли на шиях важкі колодки з рогачами. Батоги смугували їхні спини так само часто, як і спини інших невільників. Бет намагався йти, не смикаючи рогача; він вибирав, куди краще ступити ногою, бо за ним ступав батько. Вряди-годи, коли хавільдар відставав, Бет стиха підбадьорював старого Тома. Помітивши, що батько стомився, він трохи сповільнював ходу. Він не міг навіть повернути голови й подивитися на батька, якого так любив. Серце його краялося з болю та жалощів. У старого Тома була хоч та втіха, що він бачив свого сина, але він розплачувався за це дорогою ціною. Сльози котилися в нього з очей, коли наглядач бив Бета нагаєм. Якби він міг заступити сина собою! Остін і Актеон ішли трохи позаду, так само скуті. їх теж били наглядачі. Як вони заздрили Геркулесові! Небезпека чигала й на нього в цій дикій країні, але він був вільний і міг боротися за своє життя. Із старою Нен поводились не краще, ніж із рештою невільників. Вона йшла в гурті жінок. її скували з молодою жінкою, в якої було двоє дітей, — немовля і трирічний хлопчик. Добросерда Нен узяла хлопчика на руки. Бідолашна бранка дякувала їй поглядом очей, повних сліз. Це була важка ноша для Нен, але вона не спускала хлопчика з рук. Стара Нен безперестану думала про малого Джека. Уявляла його собі на руках у матері. Хоч він і схуд за час хвороби, однак знесиленій місіс Уелдон, мабуть, важко його нести. Де вона тепер? Що з нею сталося? Чи побачаться ще коли-небудь? Дік Сенд ішов в останніх лавах невільників. Він не бачив ні Тома, ні його товаришів, ні Нен. Юнака не турбувала власна доля, злигодні та муки, що їх йому, напевне, доведеться зазнати. Він хвилювався за місіс Уелдон та за її сина. Дік ступав уперед, дивлячись то собі під ноги, то на колючі кущі пообабіч дороги, на нижні гілки дерев. Він сподівався побачити бодай якийсь знак того, що місіс Уелдон вели цим шляхом. Як жадав Дік натрапити на ЇЇ слід! Отак ішли в каравані невільників Дік Сенд та його товариші. І хоч як вони потерпали за власну долю, хоч хай як страждали, — серце в них обливалося кров'ю, закипало лютим обуренням, коли вони бачили муки бранців і дику жорстокість наглядачів. Та ба! Вони не могли допомогти мученикам і вчинити опір катам. Ось кілька нотаток із записника Діка Сенда, що їх писав він по дорозі від Кванзи до Казонде. У них відбито найвизначніші події протягом двадцяти п'яти «маршів», які складали перехід у двісті п'ятдесят миль. «Марш» мовою работоргівців — це десять миль із зупинками на обід і на ночівлю. «25-27 квітня. Проминули село, обгороджене живоплотом з чагарів вісім-дев'ять футів заввишки. Поля засіяні маїсом (кукурудза), бобами, сорго (південна злакова рослина подібна до проса) та земляним горіхом. Двох селян схопили й закували. П'ятнадцять чоловік убили. Решта втекли в ліс. Уранці перейшли швидку річку ярдів сто п'ятдесят завширшки. Міст із стовбурів дерев, зв'язаних між собою ліанами. Бракує деяких мостовин. Дві жінки, забиті в одну колодку, впали у воду; одна — з малою дитиною. Вода завирувала й забарвилась кров'ю. Крокодили ховаються між мостовинами. Можна ступити ногою просто в роззявлену пащу. 9 травня. Рано-вранці вирушили в дорогу. Хавільдари хутко підняли нагаями знеможених і хворих. Невільники — це товар. А товар — це гроші. Хавільдари гнатимуть нещасних уперед, скільки в тих стане сили. Мене оточують живі скелети. їм бракує голосу навіть щоб стогнати. Урешті я побачив стару Нен. На неї страшно дивитися. На руках у неї вже немає хлопчика. Немає й напарниці, і Нен тепер легше йти. Але вона й досі підперезана ланцюгом — його кінець перекинуто через плече. Помаленьку наздоганяю її. Та Нен мене ніби не впізнає. Невже я так змінився? — Нен! — обізвався я до неї. Стара служниця довго дивилася на мене. — А-а, це ви, містере Дік! — врешті відповіла вона. — Я... я... скоро помру... — Ні, ні! Тримайтеся, Нен! Я відвів очі, щоб не дивитися на нещасну. Хіба це Нен? Це тільки її тінь. — Помру, — повторила Нен, — і не побачу ні моєї дорогої господині, ні мого малого Джека! О Боже, зглянься наді мною! Я був хотів підтримати стару Нен, яка тремтіла у своєму лахмітті. Я радо дав би себе скувати з нею, щоб полегшити тягар ланцюга, який Нен тепер несла сама. Але дужа рука відштовхнула мене вбік, а нещасну Нен ударом нагая загнано в гурт невільників... 10 травня. Проминули два охоплені пожежею села. Вогонь аж гуде. На деревах висять трупи. Селяни повтікали. Поля спустошені. На села вчинено набіг. Двісті забитих, щоб узяти якийсь десяток невільників! 16-24 травня. Я вже зовсім знемігся, але не маю права впасти. Дощі перестали. Йти під немилосердно палючим сонцем чимдалі важче. Наглядачі підганяють караван, а дорога піднімається досить круто вгору. Сьогодні хавільдари порубали сокирами з двадцять невільників, що, знесилівши, вже не могли йти далі. Ібн-Хаміс бачив різанину, але не припинив її. Це було жахливе видовище! Така страшна смерть спостигла й стару Нен. Я спіткнувся об її труп. Не міг навіть поховати її. Перша жертва серед пасажирів «Пілігрима» після катастрофи. Бідна Нен! КАЗОНДЕ 26 травня караван невільників прибув до Казонде. Половина бранців загинули в дорозі. Казонде, як і всі великі міста Центральної Африки, ділилося на дві частини. У торговій частині жили португальські, арабські й тубільні купці; тут же вони збудували бараки для невільників. У другій частині містилася «резиденція» тубільного володаря. Звичайно це був жорстокий титулований п' яниця, що правив своїми підданцями, наганяючи на них страх усіма можливими засобами, а жив за рахунок щедрих дарунків работоргівців. У Казонде весь торговий квартал належав Жозе-Антоніу Алвішу — тому самому работоргівцю, в якого Гарріс і Негору служили агентами. «Резиденція» казондського володаря, яка межувала з торговим кварталом, була скупченням злиденних халуп, що розкинулись мало не на квадратну милю. Серед плантацій маніоку (тропічна вічнозелена рослина, з коріння якої виготовляють борошно), обсаджені папірусом, стояли хижки, де жили раби володаря, хижки його дружин і «тембе» (одноповерховий глинобитний будиночок із пласким дахом), трохи просторіший і вищий за інші будівлі. Муані-Лунга, володарю Казонде, було років п'ятдесят. Володіння, що дістались йому в спадок, уже добряче розорені попередниками, при ньому геть змарнувалися. Його армія складалася тільки з чотирьох тисяч солдатів, тимчасом як у португальських рабовласників їх було до двадцяти тисяч. Він уже не міг, як за добрих старих часів, приносити в жертву богам щодня по двадцять п'ять-тридцять рабів. Розпуста та пияцтво передчасно зістарили Муані-Лунга, перетворили його в жорстокого маніяка. Він із власної примхи калічив рабів, воєначальників і міністрів: кому відріже носа, кому вухо, кому руку чи ногу. Підданці нетерпляче чекали його смерті. Тільки один чоловік на все Казонде журився б, якби Муані-Лунга помер: Жозе-Антоніу Алвіш. Власне, Жозе-Антоніу Алвіш правив державою цього володаря, що геть розпився і вижив з розуму. Потураючи вадам Муані-Лунга, Алвіш використовував їх для своєї вигоди. Жозе-Антоніу Алвіш, уже досить літній чоловік, не був, як дехто може подумати, «мсунгу» — тобто білим. Тільки ім'я він мав португальське — безперечно, взяв його з комерційних міркувань. Алвіш був чистокровний негр; звали його Кенделе. Родом із Донду, на березі Кванзи, він почав свою кар'єру звичайним агентом у работоргівця. Врешті-решт цей негідник став одним із найбільших торгівців неграми. Отже, невільничий караван прибув до Казонде 26 травня. До міста вступили ополудні. Мов той гурт худоби, прогнали двісті п'ятдесят знеможених невільників головною вулицею до «чітоки» (головна площа міста) й позамикали в бараки, що їх добрі хазяї не взяли б навіть під хліви. Там уже сиділи тисячі півтори рабів, чекаючи ярмарку, що мав зібратись через два дні. У бараках стало зовсім тісно. З невільників, що прибули, познімали важкі колодки, але ланцюги позалишали. Бет урешті обійняв свого батька. Товариші потисли один одному руки. Але говорили вони між собою дуже мало. Та й про що говорити — про свою лиху долю? Бет, Актеон і Остін — троє дужих молодих людей, звиклих до важкої праці, — витримали цю страшну подорож, але старий Том украй знесилів. Якби перехід тривав ще кілька днів, труп Тома дістався б на з'їжу диким звірам, як і труп старої Нен... — Алвіш! Алвіш! — кричали тубільці й солдати, що посунули на майдан. Нарешті з'явиться той чоловік, від якого залежить доля стількох безталанних людей! Можливо, Гарріс і Негору теж із ним. Дік Сенд стояв і чекав, дивлячись перед себе широко розплющеними очима. Що ж, він, п'ятнадцятирічний капітан «Пілігрима», не здригнеться перед колишнім коком! Із-за рогу головної вулиці винесли кітанду, покриту подертою запоною. З кітанди зліз старий негр. Це й був работоргівець Жозе-Антоніу Алвіш. Кілька слуг із почту підбігли до нього, раз у раз згинаючись у низьких поклонах. Услід за Алвішем з'явився і його приятель Коїмбра. На превелике розчарування Діка Сенда, ні Гарріса, ні Негору в почті Алвіша не було. Невже немає й надії зустріти їх у Казонде? Тим часом начальник каравану, араб Ібн-Хаміс, потиснув руки Алвішеві та Коїмбрі. Ті привітали його з успіхом. Жозе-Антоніу Алвіш і Коїмбра розмовляли якимсь португальсько- африканським жаргоном, що його уродженець Лісабона навряд чи зрозумів би. Дік Сенд, звичайно, не розумів, про що саме говорили ці «негоціанти» (особа, що займається оптовою торгівлею, купець). Проте він здогадувався: мова йде про нього та його товаришів. Юнак переконався в цьому, коли на знак Ібн-Хаміса один із хавільдарів попрямував до барака, де були замкнені Том, Остін, Бет і Актеон. Чотирьох негрів підвели до Алвіша. Дік Сенд підступився ближче, щоб краще чути й бачити. Обличчя Жозе-Антоніу Алвіша засяяло від утіхи, коли він побачив дужих негрів. Відпочинок і гарний харч швидко повернуть їм сили. На Тома він глянув мигцем: за такого старого багато не візьмеш. А трьох молодих можна вигідно продати на ярмарку. Том підійшов до Алвіша й, показуючи на своїх товаришів і на себе самого, мовив: — Ми вільні люди. Громадяни Сполучених Штатів! Алвіш, певно, його зрозумів, бо, киваючи головою й усміхаючись, відказав: — Так... так... Американці! Ласкаво просимо! Ласкаво просимо! — Ласкаво просимо! — повторив Коїмбра. Він підійшов до Остіна і, ніби той баришник, що купує на ярмарку коня, став мацати йому груди, плечі, м'язи. Та коли він був спробував розтулити Остінові рота, щоб подивитися в зуби, то дістав такий удар кулаком, якого ще не удостоювався жоден правителів син! Алвішів довірник одлетів кроків на десять. Кілька солдатів кинулись до Остіна, і він був би дорого заплатив за свій гнівний порив, якби Алвіш жестом не спинив їх. Работоргівець не міг дозволити, щоб йому зіпсували такий дорогий товар!.. ...Коли спустився вечір, довга похоронна процесія протяглася головною вулицею від «чітоки» до потічка, де викопали могилу. Опудало з останками Муані-Лунга несли в кітанді. Муана жестом наказала зруйнувати загату. Воду пустили тонким струмочком. Вона заливала тіла рабинь, що лежали на дні ями... Як важко мені описувати ці картини! Але я вважав своїм обов'язком відтворити їх у всій їхній жахливій реальності. Такі поки що люди, які населяють ці похмурі краї. І треба, щоб у світі знали про це.
Збірка конспектів уроків по всім класам, реферати з зарубіжної літератури 6 класу, книги та підручники згідно каленадарного плануванння із зарубіжна література 6 клас Зміст уроку конспект уроку і опорний каркас презентація уроку акселеративні методи та інтерактивні технології закриті вправи (тільки для використання вчителями) оцінювання Практика задачі та вправи,самоперевірка практикуми, лабораторні, кейси рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський домашнє завдання Ілюстрації ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа реферати фішки для допитливих шпаргалки гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати Доповнення зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ) підручники основні і допоміжні тематичні свята, девізи статті національні особливості словник термінів інше Тільки для вчителів ідеальні уроки календарний план на рік методичні рекомендації програми обговорення
Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам. Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь- форум. |
Авторські права | Privacy Policy |FAQ | Партнери | Контакти | Кейс-уроки
© Автор системы образования 7W и Гипермаркета Знаний - Владимир Спиваковский
При использовании материалов ресурса
ссылка на edufuture.biz обязательна (для интернет ресурсов -
гиперссылка).
edufuture.biz 2008-© Все права защищены.
Сайт edufuture.biz является порталом, в котором не предусмотрены темы политики, наркомании, алкоголизма, курения и других "взрослых" тем.
Ждем Ваши замечания и предложения на email:
По вопросам рекламы и спонсорства пишите на email: