Гіпермаркет Знань>>Українська література>>Українська література 6 клас>>Українська література: Віктор Близнець. Коротко про митця. «Звук павутинки»

Віктор Близнець
(1933-1981)
Віктор Близнець народився на Кіровоградщині.
Мати Віктора Близнеця не знала точної дати народження свого сина. Вона пам'ятала лише, що він народився в голодний 1933 рік перед Великоднем.
Французький письменник Антуан де Сент-Екзюпері писав: «Усі дорослі спочатку були дітьми, тільки мало хто з них про це пам'ятає».

«Присвячую цю книгу трав'яним коникам, хрущам, тихому дощеві, замуленій річечці — найбільшим чудесам світу, які відкриває нам дитинство». Саме таку присвяту написав письменник Віктор Близнець до повісті «Звук павутинки», ніби засвідчуючи, що зрілий, дорослий автор сприймає світ очима дитини. Віктор Близнець не забув, що він родом із дитинства, добре пам'ятав геть усе. Дитячі роки письменника минули в селі Володимирівці. «Мені, так би мовити, пощастило: я належу до того покоління, якому дістався шматочок безмежно радісного довоєнного дитинства», — згадував він. Пам'ятав і безкраї сиві полинові рівнини, і безмежне високе небо. Степ і небо назавжди увійшли в душу майбутнього митця. А ще була замулена річечка й вигін, де випасали худобу, грали з хлопчаками у війну та гасали наввипередки на конях.

Пізніше, ставши відомим письменником, Віктор Близнець в автобіографії напише: «Питаєте про впливи, про літературне навчання... Одна людина була для мене і Шекспіром, і Котигорошком, і Сагайдачним. Це — мій батько. Він для мене — жива історія з усім минулим, сучасним і прийдешнім. Батько відкрив для мене книгу життя, книгу землі... А мати все повчала: не свисти в хаті, не гойдай ногами, не тарахкоти ложками... І кожне її повчання від чогось застерігало».

Пам'ятав свого товариша Альошку, з яким була таємна домовленість — розказувати один одному казки про Івана-Побивана, про барона Мюнхгаузена, про Кожум'яку, а ще — про лисого степового чорта, що ховається в житі. Уже будучи дорослим, Віктор Близнець не втратив своєї любові до казок. Він закінчив факультет журналістики Київського університету і став відомим письменником. Прийшов у літературу з оповіданнями для дорослих, однак скоро відчув: його справжнє покликання — писати для дітей. Багато його творів є автобіографічними.
Віктор Близнець переклав із давньоруської та переказав сучасною українською мовою літопис «Повість минулих літ».
Чи знаєш ти, що... Письменник згадував, що після війни його мама, сільська вчителька, фарбувала крохмалем газету і писала на ній літери, склади, бо в усьому селі не збереглося жодного букваря.

Зауваж  Книжки Віктора Близнеця для дітей «Опойкове гніздо», «Паруси над степом» одразу привернули увагу читачів, а за повість-казку «Земля Світлячків» письменнику було присуджено премію імені Олександра Копиленка.

ЗВУК ПАВУТИНКИ
(Скорочено)

СРІБНИЙ ЧОЛОВІЧОК

— Дзинь...
— Дзінь...
— Буме!
Я лежу, сповитий темінь-темнотою, і слухаю, як він бавиться. Він давно живе в нашій хаті, може, у запічку, а може, під лавою, де, згорнувшись клубком, дрімає Сопуха. Він зовсім не боїться Сопухи і часто спить на її м'якеньких лапах. А рано-вранці, коли дома нікого нема і вікна закриті віконницями, він приходить до мене в гості. Сідає на бильце¹ мого ліжка і видзвонює срібними підківками.
— Дзинь...
— Дзінь...
— Буме!
Зараз він у кутку біля мисника². Там чорна діжа з водою, там вогко й темно, але я бачу його. Він тоненький, як стеблинка, той химерний чоловічок. І світиться — синім вогнем. А бистрий, моторний — не вслідкуєш за ним. Шасть, шасть! — так і бігає по долівці, та все скоком-прискоком, так і пурхає по хаті, і здається: блискає світлячок у пітьмі. Крильця у нього легкі й прозорі, як у трав'яного коника, і, коли він змахує крильцями, вони тихо шерхотять, майже нечутно потріскують: трісь-трісь-трісь...
— Бульк! — стрибає під ноги мені хитрий чоловічок, від нього тільки срібна тінь, я шастаю руками: нема!.. Куди ж він утік? Обмацую долівку. Щось мокре внизу, липке, немовби тісто. А ось — місячне кружало. Воно ледь-ледь погойдується, відсіває тьмяним блиском, і хтось на ньому скаче і лунко б'є підборами: буме! бум!
Тс-с-с! Він тут.
Я долонею — раз! — ляснув по кружалу³, хлюпнула вода з-під руки.
Вода в цинковому тазику. І я пригадав.
Після дощу затекла у нас хата. Спершу на стелі зробилась жовта райдужна пляма, немовби хтось намалював криве і трошки замурзане сонце. Потім сонце скривилось ще більше, підпливло водою, і додолу закапали руді, перемішані з глиною сльози. Краплі — буме! — били з розгону в підлогу, видовбували собі лунки, і скоро наша долівка стала такою подзьобаною, як на картинках Місяць, — вся в дірочках і ямках.
Це була дивовижа, я бігав по хаті і заглядав у лунки, над якими тріскались бульбашки, а мати сказала: «Ой горенько! Потоп!.. Що ж воно буде!» — і притягла ночви, і підставила тазик.
Даремно мати злякалась, нічого страшного не сталося. Навпаки, у нашій хаті залунала музика; старі дерев'яні ночви грали по-своєму, і цинковий тазик, куплений в сільмазі, грав по-своєму. Дзум, дзинь, дзінь! — озивався тазик, і звук був такий, наче били молоточками по скляних бурульках. А ночви казали коротко й глухо: буме!
Так вони й грали. І в них виходило влад, і звучала в хаті кришталева музика крапель:
— Дзинь...
— Дзінь...
— Буме!
Я вже й забув, чого опинився тут, біля мисника; стою і слухаю, як набрякають краплі, як вони зриваються зі стелі, як прошивають темряву, як вибухають мелодійним звуком.
І раптом — лусь!
Я здригнувся, не зразу второпав, що ж то воно. А то була крапля, і вона дзьобнула мене у самісінький ніс, бризнула в очі росою. Я ще й не прокліпав холодну росу, як щось майнуло переді мною — зашерхотіли крильця, синя іскра пурхнула на мисник, аж на верхню полицю. То він — срібний чоловічок! Утік од мене.
Утік — і враз потемнішало в кутку. Лава й діжа стали волохаті. «Чхи!» — пирхнула Сопуха. Пирхнула і заворушилась.
«Тікай!» — шарпнуло мене.
І коли я біжу назад, за мною біжить холодок, і темрява женеться за мною, хтось ніби хоче вкусити за п'яти. Я спрожогу кидаюсь у постіль і шурхаю з головою під ковдру: «А що, вкусив?» — і тихенько сміюсь.
Я лежу і сміюсь (бо таки спритно втік), і щось шумить в голові, десь ніби клепають ковалики. Можна скільки завгодно слухати, як веселі ковалики один з-перед одного молотять по ковадлу, можна й побачити їх, вогнисточервоних коваликів, але зараз мені не до цього. Я настовбурчив ковдру, вийшов гарний курінь над головою; тихцем виглядаю з того куреня і бачу, яке чудернацьке видовище снується в хаті.
Сонячне кіно!
Мати думає, що вранці я сплю, і зачиняє віконниці. Хай зачиняє — так ще краще. Бо в одній віконниці, щоб ви знали, є маленьке вічко. Там був сучок, він, мабуть, висох, розхитався й випав, і зробилось у дошці кругле віконце — дучко. Крізь те дучко падає у хату довгий жмут проміння.
Це моє кіно.
Дивіться, що воно буде.
Темно. Жевріє тільки вузенька смужка, вона тягнеться навскоси, од вікна до печі. А за нею, за цією смужкою, тихо й чорно. Та ось... ожила, заворушилась пітьма. Наче хтось сколотив її — піднялись дрібненькі пушинки. Вони виходять із темряви і на світлі стають золотими, рожево-пухнастими. Тихо снують пушинки, пливуть одна за одною, то піднімаються, то опускаються, то зникають зовсім.
Я колись і не знав, що в нашій хаті живе стільки малечі... Ви не смійтесь, ви краще придивіться — вони живі. Бачите: їх сила-силенна, але ніхто не штовхається, не заступає дороги, не заважає іншим. Бо це не прості, це Вишневі Пушинки.
Так, так, саме Вишневі.
Коли квітнуть сади, і тополі стоять у білому пусі, немов обліплені ватою, і кульбаби світять під хатою жовтими сонечками, — ось тоді Вишневі Пушинки живуть у саду, на волі. Вони сидять у чашечках квітів, бі-лі-білі клубочки. Вітер колише їх, сонце зігріває, бджоли годують медом. А потім: одцвітають вишні, опадає пух із тополі, мати відчиняє вікно, і Пушинки із сумом перебираються в хату.
Бува, прокинешся вранці, а скрізь — на підвіконні, на лаві, на долівці — повно білого пуху, білого цвіту, жовтого пилку А на тій пороші — кволі й холодні Пушинки; вони ледь ворушаться, розповзаються хто куди.
До нової весни ховаються Пушинки у темних закутках. Бо їх, маленьких, може і дощ прибити, і вітер завіять, і комар задушити.
Цілими днями вони сидять нишком. Сумують за сонцем, за фіалками, за вишневим цвітом. І тільки
Чому вічко у віконниці для нашого героя було схожим на кіно? Чи ти спостерігав щось подібне?
тоді, коли тихо, коли в хаті жевріє промінь, виходять на світло і починають свої забави...
Освітлені сонцем, вони мерехтять, немов зірочки, їх безліч, як маку, і всі рожево зблискують, снують і рояться в пітьмі, сплітаючи свої сліди в химерне мереживо.
Вони танцюють.
Чуєте? «Дзинь... дзінь... бом...» То грають краплі води.
Падаючи, краплі натягують струни. Пушинки торкають їх, і бринить у хаті синя джерельна музика.
Снують Вишневі Пушинки, мерехтять, кружляють на світлі — танок маленьких принцес!
Та раптом — що це? Наче війнуло вітром, підхопило й змішало Пушинки, і вони сипонули врозтіч, в глухі закутки. Ага, ось хто злякав їх!
З-за темної кручі випливла чорна пір'їна. Безшумно, покрадьки вийшла на світло. Я теж подумав — пір'їна, аж то піратське судно. Ніс закручений змієм, у два ряди весла, і стоїть на палубі капітан-розбишака, на ймення Вирвизуб, і гукає своїм бандюгам: «Хапайте Пушинок! Тягніть їх сюди!» І ринув, пішов корабель на лови, пірати ляскають веслами, б'ють по воді, б'ють по головах, тягнуть за коси нещасних...
— Ви що?! — крикнув я з-під ковдри. — Ушивайтесь геть, бо дам! Бо зараз як встану!
І я встав — на коліна, і ковдру потягнув на плечі, і давай кричать на піратів; а в хаті темно, і вони пливуть собі далі, до вікна, розганяють бідних Пушинок.
— Дзинь! — щось тріснуло, і я побачив, як шугнула згори синювата іскра, вдарила по пір'їні, по розбійницькому судну, звалила його у темінь.
Молодець! То мій чоловічок! Сріблястий!
— Гей, чоловічок, як тебе звати? — гукнув я туди, де стоїть діжа й хитається чорна тінь.
Мовчок. Ані звуку. Тихо й темно, як у вусі.
— Буме! — раптом озвалась крапля.
«Ага! — зрадів я. — Тепер знаю: тебе звати Буме».
Буме, Бумсик, Бумсюк... А де твоя Бумсиха, де мале Бумсеня? Де дід Бум-сило і баба Бумсючка? Ну, скажи! Мовчить. І дух затаїв.
Мені дуже хочеться взяти Бумса в руки, роздивитися, похукати на нього, погладити крильця. А може, й сховати в коробку... Е, ні! Він умре. Він засохне... Я думаю: що, якби ніч-сліпота забрала мене у свої печери і там привалила б камінням і залишила навіки. Що я робив би сам-самісінький... під землею... де кажани, холод і тьма? Як би я плакав, і бився об стіни, і блукав би сліпцем — то страшне.
А метелик? А той метелик, якого я посадив у коробку? У нього крильця були жовто-білі, а на лапках, на вусах — золотистий пилок. Він був такий вертун, такий насмішник, так виводив мене по двору, поки я не спіймав його. Він упирався, не хотів лізти в коробку, шамотів, просився: пусти! Я не пустив. Я поклав його у коробку, а коробку в запічок і... забув. Аж восени, як сушили вишні, згадав. Кинувся до метелика — що це? Сухі шкаралупки... порохня... попілець. Зотлів бідолаха взаперті, задихнувся.
Для чого вбивати живе? Чуєш, Буме?
Гуляй собі в нашій хаті. Бігай, стрибай де хочеш. Я тебе не чіпатиму. Ніколи.
Ось тобі крихти на лаві, ось молоко у блюдечку — їж, поправляйся. Чуєш, Бумсюк?

¹ Бильце — спинка стільця, ліжка; бічні опори крісла, канапи.
² Мисник — полиця для посуду, іноді для їжі в сільській хаті; шафа з полицями для посуду і продуктів.
³ Кружало — те саме, що круг (коло).

Запам 'ятай  Підтекст (прихований зміст) — думка, яку автор відверто не висловив, але ми про неї здогадуємося, відчуваючи її «між рядками». Це внутрішній, прихований зміст тексту, який ніби доповнює твір. Виразити підтекст під час читання допомагають інтонація, жести, міміка. Читаючи «Звук павутинки» В. Близнеця, поміркуй, який підтекст образу звуку павутинки.

Поміркуй  Чому вогка, промокла стеля видалася матері справжнісіньким горем, а хлопцеві — музикою.

СОПУХА

Я вже великий і знаю, що Сопухою лякають дітей.
Було, крутишся в ліжку, не спиш, мати нагримає й скаже:
«Ось покличу Сопуху...» Скаже, погасить світло і піде сама на кухню. А ти лежиш, і страшно-страшно тобі; ноги, як у равлика, потиху втягуються, втягуються під груди, і шия втягується, і ніс ховається між колінцями.
Ти скрутився калачиком, лежиш — нічичирк. Все в тобі заніміло, зіщулилось, тільки вуха ростуть. Ростуть вуха, як лопухи, пнуться в темряву, ловлять найтихіше шкряботіння. О, почалось!.. Це вона!.. Там, під лавою, у найчорні-шому кутку, сопе Сопуха, так сопе, аж вітер ходить по хаті. Я накриваюсь подушкою, починаю голосно щось бурмотіти собі, щоб заглушити звірюку, але де там! Щось шкребеться, щось дмухає і під подушку. І втямить не можу, чи то Сопуха сопе, чи сам висвистую носом.
Ні, то вона чалапає!..
Не кричіть. Не жахайтесь. Не кличте мами. Знаєте, що треба зробити?
Треба сказати: «Буме, за мною!» — і стрибнути з ліжка. Так, це страшно, але з вами Буме, і ви командир, і за спиною кіннота, шаблі наголо. Рушайте в атаку, сміливіше! Стисніть кулаки, зціпте зуби, ви мужчина; темряву штовхніть плечем, грудьми вперед і примовляйте:
Барі варі вде
Грім з громами йде!
Не оглядайтесь. Йдіть і кажіть Бумсові: «За мною, Бумсе! Вони тікають, вони розбігаються!» Ви з Бумсом уже в кутку. Не бійтесь, простягніть руки, помацайте лаву. Правда ж, вона гладенька, тверда, спокійна дерев'яна лава. І стоїть на місці, нікуди вона не ходила, то вам таке привиділось. А тепер помацайте під лавою. Стіна, долівка і більше нічого. Сопуха? Яка Сопуха? Невже ви повірили, що є на світі Сопуха, — оте старе кудлате ледащо, оте сонне сліп-ко, що цілісінький день спить у корчах, а на ніч залазить до людей у хату?
Не вірте. Ніякої Сопухи нема. її придумали старші, щоб лякати дітей.
Я зразу боявся і носа поткнути за поріг. Вже обнишпорив у хаті всі куточки — під лавою, під столом, за діжею, навіть у духовку лазив. І чого тільки не добув у тих мандрах: стару батарейку, яку лизнеш — і щемить язик; синє обточене скельце; кістяний зуб з темною щербиною (мати сказала — кролячий); іржавий наперсток, що колись закотився під скриню і довго пролежав забутий. Такого добра назбиралась у мене ціла коробка. Про кожну знахідку, про синє скельце чи про кістяний зуб, можна було б розповісти страшенно цікаву історію. Та я не про те. Я хотів сказати про двері.
Мені здається: все, все на світі має свої дверцята. І горище, і завалений погріб, і розчахнута бурею груша, і скеля над річкою. А старий годинник із зозулею.
Зауваж Яким уявляв наш герой комашине царство.
а розбитий ліхтар, а бабина скриня? Вони теж відкриваються. Треба тільки знайти, і якщо не дверці, то щілину, віконце, дупло, розколину. Знайти і серйозно заглянути всередину. І тоді таке побачиш, таке, чого ніхто й ніколи не бачив.
Тут я задумався. Ящірка, жабеня, мурашки — де вони всі ховаються? Мабуть, у стінах, у долівці, у вікнах. Вони з нами, наші сусіди, живуть в нашій хаті; там їхні гнізда, білі подушечки, мала дітлашня й вусаті комахи-няньки.
Я приклав вухо до призьби. Вона зашаруділа, як коробка, туго набита хрущами. Там, у призьбі, кишіло таємне життя. Напевно, там були свої комашині школи, були палаци, війська і відбувались святкові паради з музикою і піснями... Звідти, з того комашиного царства вилізла на сонце чорнява мурашка, повела довгим вусом, лупнула на мене оком (мовляв, здрастуй, хлопче!) і сховалась назад.
— Скажи, який світ! — застиг я здивований. — Скільки кругом живого народу!

⁴ Кабиця — відкрита літня кухня (піч) у дворі або садку.
⁵ Батоги — стебла виткої або сланкої рослини.

КРИЛАТІ ДЕРЕВА

Ми з матір'ю готуємо обід.
Аж на город, у зелене гарбузиння заїхала наша кабиця⁴. За тим гарбузинням, що густо сплелося і випинає вгору свої батоги5, не видно було б і кабиці, якби не високий димар, справжня тобі корабельна труба — чорна, з жовтим ободком посередині.
Зараз на плиті кипить важезний казан, з-під кришки його сердито пухкає каша. Я підкидаю сухе бадилля, даю «пару в котлах», щоб дим шугав із труби з вогнем та іскрами.
Мати сидить поруч на стільчику, чистить картоплю, лушпиння довгою стружкою тече їй в поділ. Вона думає щось про своє, не бачить, як старається її син, а то б насварилась: «Пригаси вогонь, бо хату спалиш!»
Тут у нас гарно: кругом буйна городина, вона обступила кабицю густим живоплотом, і мені аж на плечі звисають тугенькі гарбузики, стручки квасолі й гороху. Земля коло плитки утоптана, я її до блиску вичовгав штаньми. Чисто й затишно тут, і в душі співають півники:
Я моряк, красивьій сам собою...
Кабиця у нас могутня, з цегли, обмазана білою глиною, а внизу підведена жовтою. Вона пашить жаром, а я підкладаю побільше стебел, вогонь гоготить, мій пароплав готовий уже відчалити, він шипить, розвертається і ріже носом зелені хвилі:
Товарищ, мьі едем далеко, Подальше от зтой земли.
Я стою на палубі, приклавши руку до безкозирки, і груди мої випинаються, і морський вітрюган шмагає в обличчя. Право руля! Повний вперед — по гарбузинню!
Обертаюсь і бачу: мати чистить картоплю, зігнулась над мискою, але губи у неї злегка тремтять і в очах сміхотливі блищики. Я й забув, що поруч — старші.
Рука моя сама опускається, безкозирка зникла, як і не було її, а пароплав став ненаситною кабицею.
Присів я і знехотя взявся кочегарити.
Море... Я зітхнув (бо добре пече від плити), зітхнув за річкою; хай вона і жаб'яча, та похлюпатись можна. Скоса глянув на матір: пустить чи не пустить?
Мати сидить у біленькій хустині, такий дашок зробила на очі, щоб не сліпило сонце; на лице їй упала тінь, і мати ще строгіша від того, замислена, заклопотана. Мабуть, не зжалиться. Скаже: «Самого не пущу».
Аби ж Рекс був, мій собака. Ми б удвох пішли.
Нема Рекса. Убив його Глипа.
Якщо Глипа суне повз нашу хату, я хутенько — шасть! — присідаю за погребом або за кабицею. Бо той Глипа, як вам сказати... дідькуватий. Йде, чоботи в нього важкі, як ступи; він шкорб-шкорб — так і гребе ногами пилюку. Голову звісить, очі в землю, наче загубив п'ятака. А за плечима у нього двостволка.
Скажеш було: «Добридень, дядьку!» — не чує. Гукаєш: «Добридень, дядьку!» — мовчить. Підбігаєш та: «Здрастуйте, щоб вам!..» Тоді, як вовк, поверне голову і сердито: «Вшша!» Це в нього «ша!» чи «пшов!», не знаю.
Вшикне разок на тебе, більше не захочеш здоровкатись.
Живе Глипа не так, як усі, а навпаки: вдень, коли люди роблять, він спить; вночі, коли люди сплять, він товчеться. Ходить, гупає чобітьми по селу. Каже, вночі я краще бачу. І на полювання (а він мисливець) виходить тільки присмерком.
Такого завидющого мисливця, їй-бо, немає у світі.
Коли полюють гуртом і хтось уб'є дичину, а він промахнеться, — Глипа свариться до ножів, божиться, готовий землю їсти, що це він пристрелив, він, ось і дріб його, з особливою міткою. Або ще таке: торохне з ходу по зайцю, а той як припустить навтікача, Глипа за ним; женеться скільки й духу, бачить — не догнати, жбурляє рукавицею, тоді знімає чобіт — і чоботом, а тоді падає на ріллю і хрипить: «Вернись... все дно пійму»...
Ось цей Глипа і вбив мого Рекса. Мовляв, напав собака на нього вночі. Бреше... Не такий був Рекс.
Рекс був добрий собака. До нього в будку ходили курчата, жило з ним криве гусеня, забігав сюди білий кролик. Налізе в будку малечі; Рекс ляже, витягне лапи, вуха по землі розстелить, зажмурить очі — блаженствує. Звірята обліплять його з усіх боків: кролик під пахву залізе і спить, як у
гніздечку; гусеня до теплої шиї притулиться; курчата всядуться, де хто хоче: і на спині, і на лобі, а котресь — і на кінчик собачого носа. Рекс — як мертвий, вухом не здригне: хай собі гріються. Тільки розтулить око, ліве чи праве, сонно блимне: ну, як там, зручно всім?
X     тол ?>уь уч^тага <^уж&.\ ж&та> «та жадй,.
— Мам, я піду на річку.
— Не треба... Куди ти сам?
— А я не сам. Я з Рексом піду.
— З яким Рексом? — мати глянула на мене, немовби сказала: «Схаменись. Що ти плетеш, хлопче?»
Я не плету. Я знаю, Рекса нема, ну та й що з того?..
Подивіться: на городі хитнулось гарбузове листя, хитнулося, зашаруділо, хтось нетерпляче борсається в гущині, лізе, пробирається сюди. Рекс?!
Так, це він. З-під листя вискочив захеканий пес, трошки в реп'яхах, трошки в болоті, морда хитра й весела, аж блищить. Мабуть, щось та накоїв. Або вужа загнав під греблю, або Глипин чобіт затяг під ворота (той сушить свої ступаки на сонці, запах на все село).
Звісив Рекс язика, дивиться на мене — очі руді й бешкетні. То він підмовляє мене: гайда в степ... гайда на полювання. Але ж духота. Куди тобі в степ, кудлань, коли й так хлебчеш язиком повітря?
— Рекс, — підморгнув я, — краще ходімо на річку.
Я встав. Звівся за мною й пес (а може, тінь піднялась), і ми тихо пройшли повз матір. Вона провела нас збентеженим поглядом. «Який Рекс? — означав її погляд. — Що ти вигадуєш, сину? Рекса нема, його вбив Глипа...» Хай сто раз убиває, а пес живий, для мене живий і все! Я не сам іду на річку, ми вдвох — бачите?
— Рекс, пішли, — сказав я до тіні, що лежала в моїх ногах, і тінь слухняно пішла за мною.
За хатою гукнув:
— Ну, хто швидше! — і перший пустився городом.
Стежка гаряча, стежка суха, аж біла, і ноги виляскують по землі, і вітер пузирем надуває сорочку.
Я не обертаюсь, але знаю: пес — той не кинеться одразу наввипередки. Стане під хатою, вуха у нього сторч, хвіст — кренделем. Він готується до стрибка, очі горять бешкетством. «Біжи, хлопче, біжи, — написано на Рексовій морді, — я тебе попускаю».
І я стараюсь, біжу щодуху, аж пече мені в п'яти. Стежка в'ється городом, потім викрутас — і в сад. Як тільки я пірнаю в кущі, в зелений присмерк, щось шурхає за спиною. Ось мелькнуло вогнисте віяло, завихрило в кущах. Рекс! Доганяє мене!
Ми летимо з кручі. Я розкинув руки і бачу тінь, що несеться рядом; то мій Рекс, мій нерозлучний собака.
Рекс, піддай вогню, бо наступлю на хвіст!
Ми вже на лугу, ми сміємось од вітру, що лоскоче під пахвами. Підошвами чую: берег, м'якша земля, холодніша стежка, тягне луговою свіжістю; ще трохи — і річка.


АДАМ

На нашому кутку, в Шатрищах, хлопців нема. Вважай, ми з матір'ю тут самі, бо що то за сусіди — під ярком Глипина хата (а Глипа цілими днями спить), далі забута й обшарпана оселя старої Сірохи, у котрої, кажуть, після війни два хлопчики підірвались на міні.
Від Шатрищів до села далеко, і мати не пускає мене туди. Я один блукаю в саду — сам-один купаюсь на річці... А втім, чого це один? Коли я схиляюсь над річкою і довго-довго дивлюсь у воду, із тремтливого дна, із живої сутені випливають до мене двоє облич. То мої друзі — Адам і Ніна.
У мого друга товсте ім'я — Адам. От Ніна — тонке, прозоре ім'я. Попробуйте на язик: Ні-і-ін-на... Правда, бринить, як звук павутинки на вітрі? А тепер: Адддам... Уявляєш собі величезний, немов козацька могила, дзвін і його стомлений вечірній голос: ддам!..
Не було в березі кращого місця, ніж на броду.
Тиха маленька річка, де-не-де ковбані⁶, корчі, холодна тінь од верби, аж ось і кам'яний брід.
Його видно здалеку. Берег зелений, кушир⁷, осока, латаття, і серед густої трави — неначе слонова спина. Горбом виступає валун.
Це починається брід.
На броду мати пере білизну. Бува, як розвішає по кущах та по вербах білі покривала й наволочки, глянеш — наче спустились на луг парашути.
Я помагаю мамі: бовтаюсь у воді — до зелених «сиріт» на тілі. Якщо не купаюсь, то повзаю на колінах, вивчаю скелі-пороги, водоспади, протоки, острови й печери.
Так-от, про скелі-пороги. Це не якісь там могутні скелі, це дві кам'яні плахи, рівні й гладенькі, по яких протікає річка. Одна плаха під водою, друга виступає з води, між ними глибока щілина.
Щілина — то моя протока.
Я сидів над своєю протокою. І саме пускав на воду щавлеві листки — швидкі каравели — й проводив їх поміж скелями, коли раптом упала на мене тінь. Наче птах став за спиною. Я прищулився й ждав: хто це?
— Що ви робите, сер капітан? — пролунав голос. Голос людський. Це могло б заспокоїти, але гримнув він так несподівано, що мене кольнуло під бік. Я пригнувся і щось замугикав собі під ніс (хай не думає той, що я злякався або дуже цікавий до зайшлої людини; у мене свій клопіт — вивести каравели з бурхливої протоки).
— Сер! Зустрівшись у морі, капітани вітають один одного... Здрастуйте!
Гм, у нашому селі ніхто не говорить, як на острові Скарбів. Я повернувся. На березі стояв тонкий цибатий⁸ чоловік, одягнений не по-тутешньому: у світло-сірих штанях, у білій нейлоновій⁹ тенісці, на голові небесно-легкий капелюх. Одяг на сонці просвічувався, і чоловік здавався безтілесним.
— Добридень, — сказав я, зручно всідаючись (тобто обхопивши коліна руками). — Я знаю, хто ви такий. Ви той дядько, що приїхав до баби Сірохи.
— Абсолютно точно! — мовив цибатий, спустився на камінь, зняв черевики, виставив на сонце кістляві синювато-білі ноги. — Мм> як тепло! — прижмурився він. — Тут ми погріємо кісточки.
Він зняв капелюха, поклав його поруч, рукою пригладив чуба. І тут я загледів, що в нього не наше обличчя, ну не таке, як у Глипи, у баби Сірохи, у мене. Ми за літо підсмаглявимось, як горщик на вогні. А в нього... Не те що біле, а блідо-прозоре лице, гострий ніс, гостре підборіддя, де-не-де синюваті щетинки. Здавалось, він ніколи не виходив на сонце.
— Сер! — сказав чоловік. — Не називайте мене дядьком, я не заслужив цього почесного звання. Звертайтесь просто: Адам. Так мене хлопці кликали в інституті.
— Адам? — прикахикнув я недовірливо. — Ви не той... не дурите?
— Ані грама. Моє прізвище Адаменко. Для зручності — Адам. Був такий перший чоловік на землі. Це ж непогано — десь і в чомусь бути першим... А вас як звати?
— Льонька.
— Не годиться. Льонька — щось бідненько. Будеш Лендом. Капітан третього рангу Ленд. Звучить?
— Ну вас... Смієтесь з мене.
— Грім на мою голову, якщо я сміюсь! Ви ж капітан цієї флотилії? — І він показав на щавлеві листки, що випливли на тиху воду і низкою, як справжні каравели, приставали до берега.
«Диви, — подумав я. — А таки догадався, що це флотилія. Бо в старших так: бачить листок і каже — листок. І не знає, що той листок може бути чим завгодно: на воді — човном, у повітрі — птахом, а на грудях — орденом... Мабуть, не дурний чоловік, цей Адам», — подумав я.
Адам закатав штани (і литки в нього були синьо-білі), закатав штани по коліна й сказав:
— Давай побродимо. Он там, — кивнув на чистий підводний камінь.
Як чапля, він задер і поставив у воду одну довжелезну ногу, голосно ухнув (чого — вода ж тепла), поставив другу ногу, знов примружив очі — хороше!.. І я за ним побрів на мілководдя. Течія тут світла, прудка, дзюрчить, гомонить скоромовкою. Вода бистро-бистро обтікає ноги, лоскоче між пальцями, студить розпашіле тіло.
Ми трошки постояли на камені; Адам перегнувся, наче переламався в попереку, і довгим носом націлився у воду.
— Ленд, що то таке?
Край берега стирчала трухлява гілка, чорнильно-чорна, і ту гілку обліпили такі ж чорні буруб'яшки. Обліпили густо-густо, цілими купами.
— Що то воно? — спитав Адам.
— Черепашки, — сказав я. — Присмокталися до гілки й сплять. От якби цю гілку та кинуть туди на глибоке, то всі черепашки відлипнуть, бо їм насподі холодно. І виповзуть всі на мілке, на літню воду.
— А то що? — знов, як чапля, зігнувся Адам, позираючи на дно.
— Жуки-плавунці. Гляньте, не пливуть, а наче стрибають. Видно, у них моторчики є.
— А то? — показав Адам на листок лопуха, що звисав над водою.
— То жаб'яча хата. Пригляньтесь: листок не простий, з нього жаби капшук¹⁰ зробили. Ось так удвоє склали і добре склеїли. Зараз там ікра. А як тільки вилупляться пуголовки, кожен прорве собі дірочку і — плюсь у воду. Стрибає!
— Диви, чудасія! Нас такого і не вчили в інституті.
— А чого ж вас учили?
— Як зробити штучне сонце. Щоб світило сильніше за справжнє.
— О! — пришморгнув я носом. — Сонце!.. Більше за наше!
— А хіба тобі мало одного? І так підгорів, як папуасик.
— Але ж... два сонця. Одне вдень, друге вночі. Гуляй собі, скільки хочеш. Скажіть, скоро таке сонце зроблять?
— Розумієш, Ленд, — спохмурнів Адам, прищурив світло-сірі холодні очі. — Вчені робили сонце; думали, воно світитиме людям. А сонце вийшло неживу-че; воно, як сірник, спалахне вогнем і тут же погасне. Тільки сірник той страшенно величезний... Землю може спалить. Скелі, ріки, небо — все згорить...
Я хотів уявити собі той страшецький вогонь. Що то за сірник, скажіть, і яка у нього головка, що може підпалити землю, небо і цілі моря?.. Проте думки мої обірвав Адам.
— Ет! — махнув він рукою. — Не морщ свого лоба. Тут, над річкою, просто рай, а ми з тобою завелись про пекло. Та й лікарі заборонили мені думати й говорити про це. Давай краще, знаєш, що зробимо? — Адам хазяйським оком оглянув кущі осоки, замулений берег нижче броду і сказав: — Давай краще зробимо греблю. І водяний млинок.
Ми вийшли на камінь. Адам звелів роздягатись. І перший скинув теніску, штани з гострими складками, зостався в самих трусах. Леле моя! Який же він білий, який незграбний! Худий, драбинчастий, під синьою шкірою видно увесь кістяк — можна ребра щитать. Такої білої людини, з такими довгими руками не було ще у нас на березі. Про себе я назвав його: палка з поперечкою. І на мулистій землі, потай від нього, намалював чоловічка. Чоловічок вийшов з секретом: внизу — маленька буква А. Значить, це не хто інший, а тільки Адам.
Я теж роздягнувся, склав на камінці одежу, поруч з Адамовою. Прикинув собі в думці: що було б, якби я надів його штани? Ого, мабуть, пірнув би з головою, і ще хватило б штанів, щоб зав'язати їх на два вузли. Зростом я програвав, це точно.
Але можу ось чим помірятись — загаром. Будь ласка, у мене, як мати каже, спина в шоколаді (може, трохи й з лепом), а в нього? Гусяче тіло... Та не біда, поживе, підсмаглявіє у нас.
Отож ми склали одежу і нижче броду спустились до річки. Тільки до води — і назад: берег тут грузький, мул, як чорна кваша, станеш ногою — буль-буль! — пішли пузирі, глибше грузнеш — більше болотних пузирів, лоскочуть тобі коліна.
Тут не те що гребельки, поганої гатки не зробиш. Знайшли місце сухіше, Адам сказав:
— Почнемо! Замішуй круту грязюку і подавай.
Мул попався тужавий, з глиною. Я ліплю пампушки, приплескую їх, подаю Адамові. Річка тут вузенька, а в Адама ходулі довженні, він стоїть над водою, як підйомний кран.
Він хитро ліпить греблю: кладе загату з одного і з другого берега, а посередині лишає протоку. Росте гребелька, і піднімається вода, затоплює кущ
осоки; вже ціле озерце зібралося перед нашою стіною. Вода не ліньки тече, а каламутним бурчаком біжить з горловини.
— Давай, давай більше глини! — підганяє мене Адам. Він саме загачує протоку, річка сичить, підмиває нашу споруду.
Захапався Адам. Він, мабуть, і не здогадується, як підфарбувало його: став рябий. Від ніг до голови рябий, в темно-бурих латках. Як зебра! Та це не заважає йому: кістлявими руками, наче кочергами, вихоплює у мене з-під носа кавалки глини, укладає, втрамбовує в греблю, і дивись — вгамувалася річка.
— О! — каже Адам. — Де ж нам узяти лоток?
— А що це таке, — питаю, — лоток?
— Ну проста штукенція, труба чи коритце, по якому стікатиме вода.
Умгу, штукенція... Хутенько (в думках, звичайно) оббіг я свій двір, заскочив у сіни, у сарай, у погріб — не знайшов нічого підхожого. А ринва за хатою? Залізна труба, іржою побита, я з неї будував дальнобійну гармату.
— Ринва годиться? — питаю.
— Кращого й не треба. Тягни! Тільки швиденько.
Думаю, поки збігаю туди й назад — і греблю рознесе. Я так припустив до хати, що мене наче вітром винесло на гору. А біг до річки — аж лопотіло за вухами. За мною стрибала й деренчала труба, така ж руда й вогниста, як Рекс; вона вимазала мені всі ребра цегляною фарбою.
Примчав у берег. Ні, стоїть ще наша загата. І вода піднялася високо, де був кущ — стирчать лиш зелені вершки. Тут вода розлилась, а за греблею зовсім спала, видно голе дно, драглистий мул, і повзають у калюжах водяні блохи, жуки, в'юнці.
Адам підхвалив мене, взяв ринву і вмурував її в греблю; зверху ще наклав товстенько глини. І ось по трубі, спочатку несмілою цівкою, потім сильніше, потекла вода. Сколочена, вона світлішала, набирала сили, струменем падала вниз і під греблею вибивала вирву, схожу на слід копита. Вода неслась, бурмотіла в трубі, з шумом розкидала бризки. І здавалось: заграв під вербами весняний ручай.
— Ну як? — спитав Адам. — Як вам подобається музика?
Він стояв, палка з поперечкою, замурзано всміхаючись. Видно, був задоволений, прилизував чубчик — рідке волоссячко, таке, що геть просвічувалось.
— Завтра, шановний Ленд, — виголосив Адам, — завтра ми зробимо дерев'яний млинок (сьогодні вже пізно) і поставимо його під лотком. Побачиш, як працює вода на людину. Про це, пам'ятаєш, сказав Маршак:
Щоб, скакаючи з вершини, Сила зможена води Швидко рухала машини І штовхала поїзди, — це ми зробимо завтра. А зараз... Зараз ми щось придумаєм.
Із таємничим виглядом Адам пішов у кущі; він ступав, як білий шукач серед джунглів, — тихо й обережно; назбирав паличок, з молодої верби зняв смугу кори, вирвав цупку лопушину. З нехитрою здобиччю повернувся назад. Довго мудрував: круг лотка втикав палички, на ці стирчаки настромив лопушину і корою прив'язав листок.
Він ще лаштував свою премудрацію, як вода часто, лунко, зухвало затарабанила по листку.
«Ла-та-та-та!..» — залопотів листок. Струмінь бив по краю лопушини, і вона дрижала, швидко-швидко лопочучи.
Вже вечоріло; була тиха година, коли тіні виповзають із-під верб. І в цей час на весь берег заговорила ріка. Я дивився на Адама, як на майстра-чарів-ника. А він, схиливши голову набік, світив білими зубами, і на білому обличчі його застигла безкровна усмішка.
— Як зветься ваша річка? — спитав Адам.
— Ніяк не зветься. Річка та й годі. Хлопці дражнять — Жаб'яча.
— Погано, — сказав Адам. — Подумай: аби не було річок, ані джерельця, ані жодного струмка, що б робили люди? Вони вимерли б, як риби на піску. Річка дає нам життя. А ми лінимося дати їй навіть ім'я... Послухай зараз: як можна назвати річку?
Я нашорошив вуха: тиша, спокій на лузі, у саду туркоче горлиця, а за нашою греблею по-лелечому, невгамовно лопотить річка.
— Лопотиха, — вимовив я. — Може, так назвати?
— Лопотиха, — повторив Адам. — Добре ім'я. Завтра ж нанесемо на карту нашу річку. Щоб знали по всіх світах: є на землі тихе й тепле водоймище, яке відкрили для людства два капітани, Ленд і Адам.
У мене виникла підозра: а може, цей надзвичайно довгов'язий чоловік справді прибув з острова Скарбів, де живуть матроси і продавці лимонаду? Бо в нас у Шатрищах таких сухоребрих людей нема, це раз. А друге, ніхто не балакає тут, як славетні капітани в книжках. Словом, я мав таємну надію, що ми з Адамом ще помандруємо кудись, невідомо куди.
А поки що ми подались до броду і на мілководді заходились відмивати бруд собачим милом (це така трава, схожа на лишайник). З-під кущів, з потемнілого прибережжя потягло прохолодою, гостро запахла м'ята, а вечірня вода стала ще тепліша. М'яка, добра вода, стоїш на глибокому і виходить не хочеться. «Цікаво, — міркую собі, - який-то млинок зробить він завтра?»
— Адаме, — починаю розпитувати здалеку, — ви надовго до нас приїхали? Мовчить. Одвернувся, дивиться на верхів'я дерев, підзолочені сонцем. Розсердився на мене, так чого? Може, не дочув? Я голосніше:
— Ви на врем'я, кажу, приїхали, чи будете жить у баби?
— Ні, — голос у нього з льодком. — Я приїхав сюди... помирать.
Він сказав це спокійно, так спокійно, що я відчув: із води побігли дрижні й холодними змійками поповзли мені по спині... Жартує Адам? А голос? Таким голосом не жартують.
Адам повернувся до мене. Плечі в нього були опущені; висохлі руки, як неживі, висіли вздовж тулуба. Я тільки зараз помітив: Адам світився. Сонце кидало на нього низьке проміння, і в Адама світилось прозоре обличчя, світились хрящуваті вуха, світилось немічне тіло.
Я зрозумів: Адам не жартує.
Його поїдає мертвий огонь.
— Розумієш, Ленд, - прищулив холодні очі Адам. — Є така невесела штука, називається білокрів'я... Ти бачив, як догорає свічка? Потроху, поволі полум'я злизує віск, аж до остатку. Так і хвороба — спалює кров, краплю за
краплею, до останньої кровинки. Лікарі дивуються з того, що я ще й досі живу... Та, мабуть, недовго вже...
Він махнув рукою — ет, мовляв, к бісу журливі балачки! — і звелів хутенько одягатись.
Поспішали додому. Адам ривками дерся на гору, високо підкидаючи ноги. Я дріботів за ним, і мене гойдало хтозна-чого.
А між вербами, які вкутались теплим присмерком, сонно лопотіла річка.

⁶ Ковбаня — глибоке місце, яма в річці, озері.
⁷ Кушйр — багаторічна трав'яниста рослина, що росте у дворі; водяна кропива.
⁸ Цибатий — з довгими тонкими ногами.
⁹ Нейлоновий — виготовлений із нейлону — синтетичного штучного волокна.
¹⁰ Капшук торби яка, що затягується шнурочком.

? Адам здогадався, що щавлеві листки — флотилія. Як, на твою думку, це його характеризує?

НІНА

Ні завтра, ні післязавтра Адам не прийшов до греблі...
То була сумна руїна. За ніч Лопотиха розмила загату, розкидала увалки глини по течії. Від греблі зостались тільки горбочки землі при самій воді. Ніби стояла фортеця, і якась орда зруйнувала її, стіни звалила в річку.
Я поплівся вздовж берега.
Під корчем виглядав із мулу краєчок труби, і коли я смикнув її, з труби вискочила зелена жаба-ропуха. Мулом затягло і лопушиний листок; він був негодящий — подертий на клапті... Озерця нема, річка більш не лопоче, біжить смирненько старим своїм руслом. І скільки б я не старався, сам не зроблю ні греблі, ні співучого лотка.
Сумно стало. Я пішов додому.
Минув після того і день, і другий, і от настав лункий сонячний ранок з перегуком півнів по селах.
Закортіло мені поблукати над річкою.
У нас коло річки росте лугова трава-гусятниця. Вона шовковиста, густа, як вата. Глянеш — зелений килимок простелено між вербами. На сіно ця трава не годиться: її не вскубнеш косою, збивається в клубки. А зате, як випаде роса, наче морозцем прихопить траву — сива-сива шубка. А сонце зійде — горить і іскриться весь луг.
Забредеш в росу, і хочеться і тобі, як лошаті, повибрикувати, похвицати п'ятами, навіть пустити берегом лунке, відчайдушне: і-го-го!
Я пробіг до верби й назад, повернув до річки, а за мною — темна доріжка по траві. Роса холодна, з димком, пече, заходить у зашпори. Я припускаю чимдуж, збиваю ногами росу, і вона розсипає намисто — вишневі, райдужні бризки.
Став коло броду, глядь: і-і-іх, штани мої сині, а ще одні в скрині! Мокрі-мокренні, аж хлющать, прилипли до тіла. Ясно, мати не погладить по голівці.
Стою, розмишляю, як далі жить. Міркую собі, а воно не міркується. Щось мені заважає, ніби ґедзь дзижчить над вухом. Що воно? Я не можу второпать, а проте відчуваю: у березі щось змінилося. О!.. Чуєте?.. Не так гомонить річка. Я вже знаю, як річка міняє свій голос. Вранці — чиста, світла вода, дзюрчить вона срібним потічком; в обідню пору, в спеку вода розмліває, хлюпоче ліниво, приглушено; а під вечір — тихо шумить, заспокійливо, і шум цей чути далеко...
Так було завжди. А зараз, а в цю хвилину?
Чуєте? Буянить вода. З плескотом, з присвистом туркоче під вербами. Щось воно є!
Поміж кущами, пригинці спускаюсь до річки. Ба, знов піднялась течія, залило вже камінь, що стояв над водою.
Я бігом туди, на старе місце, де ми ліпили загату.
Так і знав — нова гребелька! Ще вище. І озерко ще більше. І хурчить млинок.
Звідки воно взялось? Як воно виросло? Коли?.. Я боюсь ворухнутись, щоб не зникло чудо. Стою, прикипів до землі, тільки очима лупаю. Справжній млинок... Як вам розказати про нього?
Ось так, під лотком, стоять ноги-опори, дві грубенькі палиці. Вони з ріжками вгорі, і на тих ріжках лежить поперечка. А на поперечці — дерев'яний млинок. У нього лопаті, як долоньки, підставлені до лотка. Падає струмінь води, б'є по крилах-долоньках, і хурчить, крутиться млинок, розсіває пил водяний, і світиться під греблею маленьке сонечко.
Слухав і ще хотілося слухати, як плескотить вода, як приляскують лопаті, як гудуть опори. Слухав би ще, але ж треба підійти, роздивитися зблизька, руками попробувати, що воно там і до чого. Я обмацав кожну паличку, і тугенькі вузли з вербового лика, і лопаті — все від сучка до задирки; а тоді зупиняв і пускав млинок, ловив язиком краплі, які зриваються з лопатей, і навіть пальцем видавив канавку в греблі, щоб перевірити, чи міцно зліплена стіна. І коли проводив пальцем по глині, побачив — на греблі щось намальовано. Надряпано двох чоловічків, саме таких.
Та це ж букви-чоловічки! А і Л, Адам і Ленд, два капітани.
Але стривайте... Виходить, тоді, як ми вперше зустрілися, Адам підгледів мій секретний малюнок. І виходить, він ще раз побував на річці... І зробив млинок. Але як — таємно? І коли — вночі? І хто дозволив йому з гарячкою, з такою температурою вставати?
Я слухав млинок до самого вечора, нібито знав, що недовго йому хурчати, що скоїться нове лихо. Так воно й сталося.
Обідня спека. Задуха. Ліниво хлюпоче вода.
Я лежу на камені, як заснула рибина. Плечі й руки обм'якли, важка-важ-ка голова, не можу кліпнути оком. Тут, на камені, лежить і млинок. Висмикнутий з мулу, розчахнутий, сушиться він на сонці. Річка знов рознесла гребельку. І знов уночі. Все злодійське, мабуть, робиться вночі. Рекса вбили натемну. І млинок... Неначе лиходії підкралися смерком, звалили його в багнюку і чобітьми втоптали.
Сухо в роті й гірко. Адам не прийде. А що я сам? Що я можу сам? Коли мати штурхне в потилицю, тоді краще одному: забився в куток, похлипав трошки — і все пройшло. А от як зараз: ніхто й не штурхав у спину, і все-таки гірко... Розчахнутий млинок — і кому ти скажеш про це? Кому розповіси?
Треба, щоб хтось та був. Щоб лежав поруч, грівся на сонці, слухав тебе, а ги почав би так: «Прибіг я вранці, глядь — греблі нема...»
Я хочу друга. Хочу, щоб хтось до мене прийшов.
Спираюсь на лікті, кидаю погляд на річку, аж туди, де вона вибігає з-за пагорба, напружено дивлюсь і бачу: пливе... пливе човник. Тихо прямує під вербами, поминає острівці водяних лілей, безшумно виходить на плесо, ані хлюпне, ані бовтне веслом. Сонце всипало річку блискітками, і човник пливе, як місяць між зорями, і хтось підгрібає веслом, править до нашого берега.
Вже недалеко — ось він! Повертає до броду, і видно блакитний човник і блакитне весло, і сидить у човнику — хто б ви думали? — дівчинка. Вона теж блакитна, очі великі й здивовані, у косах — біла стрічка.
Я й не стямився, як човник заплив у протоку і став. Став під скелею, на швидкій течії. Дівчина витягла мокре весельце й поклала на дно човна. І звела на мене голубі очі.
— Ти мене кликав? — спитала вона.
— Та ні, не кликав... Просто хотів, щоб ти приїхала.
— Ну добре. Прив'яжи, будь ласка, човен, а то понесе за водою.
Вона кинула мені ланцюжок, і я прив'язав його до старого кореня, що ліктем виступав із землі.
— Слухай, — сказав я, — протока вузенька, моя нога ледь пролазить між скелями, а як ти запливла сюди?
Тінь пробігла по її обличчі. Вона пригнулась, зняла білу туфельку, постукала нею об борт човна, буцімто вибиває пісок. Мабуть, не любила, щоб її дуже розпитували.
Взувши туфельку, дівчина глянула на камінь, де я лежав, і спитала:
— Що то коло тебе?
— Млинок. Вночі потрощило його.
— Це Адам тобі зробив, правда ж?
— Адам. А звідки ти знаєш?
І знов вона промовчала. Схилила голову, пальцем підперла щоку й спитала журливим голосом:
— Скажи, чи ходить зараз Адам у капелюсі?
— Ні, — відказав я. — Не ходить у капелюсі. І взагалі не ходить. Лежить у хаті в Сірохи. Баба кутає Адама й голосить, синів своїх згадує... А Сіроха, щоб ти знала, це мати його матері, або ж баба. І каже Адам, що втік сюди від лікарів, бо ганялись вони з уколами; втік, та бач — застудився. Такий слабий, встати не годен.
— Я знаю, — спохмурніла дівчина й сумно глянула на потік води, що падав із каменя в розколину. — Він безпорадний, як дитя. Йому й близько не можна підходити до річки, а він цілий день пробовтався... а вночі задихався, був гарячий, мов жар... І потім, ще зовсім хворий, нишком подався на річку, щоб збудувати млинок.
Хвилі гойдали човник, і дівчинка гойдалася чи, може, печально хитала головою.
— Передай привіт йому, — мовила вона строго, — і ще передай: я на нього сердита. Хай береже себе.
— Від кого ж передати?
— Скажи, від Ніни. Він знає мене.
— А-а! Так це ти Ніна! — підвівсь я, здивований. — Ти якось приснилась була мені. Сниться, наче бринить павутинка на вітрі і тоненько-тоненько виводить: Ні-і-іна...
— Мені час, — промовила Ніна. — Одв'яжи човен.
Коли я подав їй прив'язь, вона відштовхнулась веслом і швидко понеслась з протоки. В блакитному платті, з білою стьожкою в косі, вона стояла в човні, освітлена сонцем, і здавалось — пливе по воді свічка з трепетним вогником.
— Прощай! — здаля махнула рукою.
— Прощай! — гукнув їй услід. — Ще приїжджай!
Човник поплив униз по течії, тінню промайнув між деревами, зник за крутим поворотом. І свічка, здавалось, погасла.
Вдруге вона припливла надвечір.
Вже сутінь залягла між берегами, кумкало десь жабеня, вода була спокійна, з глянсом. І тоді показався її човник. Як і першого разу, він ішов згори, з тих країв, де заходить сонце і де починається річка.
Ще здалеку видно було, що човник у Ніни інший, не голубий, а білий з темними рисками, наче зроблений з березових лубків. Човник березово-білий, і Ніна у білому сарафанчику, з чорною стрічкою в косі.
І сьогодні вона смутна; може, навіть смутніша, ніж була вчора.
Вона причалила до берега, привіталася, склала руки на колінцях і, зажурена, дивилася з човна у воду.
— Ніно, — почав я розмову. — Це багато, коли тридцять дев'ять і п'ять?
— Тридцять дев'ять — багато, — зітхнула вона, — а якщо й п'ять — ще більше.
— Така в нього температура. Кажуть, помре...
Ніна, схиливши голову, мовчала. Щось тихо булькнуло — може, впала сльозина у воду.
— Ти був у нього? — кліпнула на мене мокрими віями.
— Був. Його перенесли у двір під яблуню. Він лежить білий як сніг. І, здається, не дише. Очі заплющені, такі сині-сині, а в куточках білі росинки... Він мене спершу не признав. Я підійшов, поторсав за плечі: «Адам, Адам», — кажу. Як неживий. Тоді я ще поторсав — він ніби очнувся, рукою лап-лап... до мене потягся. «А-а-а, — каже. — Це ти, Ленд, — прошепотів губами. — Нічого, нічого, капітане. Ми ще з тобою змайструємо греблю, справжню, з цегли...» І втішає, рукою мене погладжує. Пальці в нього безсилі, тільки гарячі, з дрожем... Я хотів сказати, ну багато сказати йому, так мене відправили. Годі, мовляв, не треба, не можна його тривожити... Там, у Сіро-хи, якась жінка чужа, пухленька вся, в білому халаті...
— Я знаю її, — обізвалась Ніна. — То найстарша лікарка. Аж із Києва привезена.
«Ого! — подумав я. — 3 Києва! А хто ж її викликав? Хто привіз?» Я потайки зиркнув на Ніну, бо згадав, як учора вона спішно кудись попливла. Тінню промайнула між вербами й зникла... Може, вона?.. Може, Ніна привезла швидку допомогу, щоб рятувати Адама?
Ніч. Шумить очерет, крякає щось під кручею. Вона пливе сама-самі-сінька, а за нею вовки... Правда, які ж вовки на воді? Ну тигри, ну крокодили женуться за нею, човен хитає, заносить у ями, а вона дивиться в темряву і шепоче: «Допомогу!.. Швидку допомогу!»
Так ч"и не так мандрувала Ніна вночі, я не питав її. Не наважився. Бо зрозумів: не любить вона бабських розпитів. Очевидно, сталося з нею щось сумне, і вона не хоче про це говорити.
Не змовляючись, ми сиділи мовчки: я на березі, Ніна у своєму човні.
Сонце майже скотилось за гору; небо на заході було червоне, і червонясті відблиски падали на річку. Край берега, на стишеній воді, стояв білий човник, у ньому гойдалась дівчинка, і очі в неї були зажурені.
— Ніно, — сказав я неголосно. — Я хочу померти. Тільки ненадовго. Хочу подивитися, що робиться там, під землею. Ну, зберуться люди, поплачуть, поголосять, засиплять могилу і підуть. А далі? А що тоді? Лежиш у домовині. Тихо. Чорно. І ось... відчиняються двері, залізні, скрипучі, і ти встаєш і
спускаєшся вниз, начебто в погріб, а там, серед мороку, — густо людей, тих, що померли колись...
— Не треба! — здригнулася Ніна, й обличчя в неї стемніло. — Звідти ніхто не повертається... Я знала багатьох, я з ними дружила, вони повиростали, і кого вбило, кого хвороба задавила, — ніхто не повернувся. Не смій помирати, чуєш! - пристукнула вона кулачком і строго глянула на мене. — І Адамові скажи: хто помре, той більше не житиме.
Я сидів ошелешений. «Як же так? — думав я. — Куди ж я подінусь? Ось у мене руки, ноги, голова, на голові чуб і вуха — хіба воно все пропаде? А я, крім того, бігаю, кричу, купаюсь, — хіба й це зникне? І нічого від мене не залишиться на землі? Е, ні! Тут щось вона, ця дівчина, переборщила». Я так і сказав їй: не вірю, щоб люди вмирали зовсім.
Ніна замислилась. І сказала повагом:
— Так, люди не вмирають зовсім. Коли вони лягають у землю і самі стають землею, то з них виростає трава чи дерева. З добрих людей виростає щось добре — яблуні, бузок, маргаритки. А хто злий, завидющий, то буде реп'яхом, кропивою, лишаєм повзучим.
Я тупнув п'ятою в землю й викрутив ямку: мені не дуже сподобалось! «А що виросте на місці Глини?» — спало чомусь мені на думку.


ЗА ПАВУТИНКОЮ

Сьогодні вона не така.
Дивіться: пливе... сюди повертає і здалеку ще рукою хить-хить. Гарно причесана, сидить на борту, і довга коса аж у воду звисає. Човник її біжить веселіше.
— Доброго ранку! — гукає мені.
— Здоров, Ніно!.. Обережно, там корч.
Вона проминула підводний камінь, де світла вода, гойднулась на хвилях і вниз, у протоку... «Ух ти!» — шарпнуло мене, бо човен підкинуло — і носом у бризки, і понесло між камінням.
Ніна пригнулась, весло — сторчма, і став, завмер її човен під скелею.
— Ти молодчина, — сказав я, заглядаючи до неї в протоку. — Думав, так і хряснеш об камінь... Давай повідок, прив'яжу човна... А вночі й не ви-и-идно.
— І видно. Бо в мене ліхтарик є.
— А де ж той ліхтарик?
— А ось він, — і подала мені білий шапкастий гриб.
— Це ж гриб!
— Ну й що. А вночі він світиться.
Я засунув гриб під сорочку, зробив темне дупло і встромив туди носа: точно!., світиться гриб!., синім холодним вогнем. Від цього світла під сорочкою стало синьо, і вийшла маленька ніч — небо, земля і повний місяць.
— Знаєш, Ніно, — зірвавсь я на ноги, — бери свій ліхтарик і гайда... в біле глинище.
— А там що?
— А там — нора. Ціла печера. Глибока-глибоченна. І страшно. Ходімо!
Ніна дивилась на це біле сяйво, і обличчя у неї було здивоване, а на щоках зробились глибокі рожеві ямки. В тих ямках неначе світився мед. Мені аж солодко стало в роті, я стулив язик жолобком і кінчиком язика лизнув її щоку.
— Ай! — сказала Ніна. — Ти що лякаєш? Холодним таким лижешся.
Вона витерла щоку рукою, ще вище підняла ліхтарик і підійшла до стіни: у білій холодній глині, порубаній лопатою, заряхтіли барвисті камінчики, заблищали червоні жилки. Із тих жилок виступала вода і студеними краплями — цок! — падала під ноги. Здавалось, краплі тут же замерзали, і в печері лунко цокало від кожного їхнього удару.
Я змерз, притулився до Ніни, і ми пошепки, один одному на вухо, заговорили:
— Ніно, у тебе очі світяться.
— І в тебе.
— У тебе ніс холодний.
— І в тебе.
— У тебе губи дрижать.
— І в тебе.
— Давай звідси тікать.
— Давай.
Аж затокотіла печера, коли ми дременули назад.
Ми бігли, штовхались, падали, повискували од страху чи од сміху, не можу сказати. І ось — на горі... А сонця, а спеки, а пахощів тут — хух, як добре!
Постояли вдвох, як сліпі, зігрілись, надихались вволю.


ВСЕ ВІДПЛИВАЄ

Ви чули, як наближається рівний і тихий дощ? Отак сидиш у хаті, мати одчинила вікно, і знадвору повіває свіжістю, а ти слухаєш... Десь далеко, в невідомому світі, зачинається шум... І то ще не шум, а шепотіння землі, шерхіт сухої трави, шелест пожовклого листя. Ти прислухаєшся: невже переспав і тобі шумить в голові? Ні, це вже садом іде неквапливий шум, іде до вікна і шумить у стіну — рівно, густо, заспокійливо, і пахне тихим дощем і тихими снами. Злипаються очі, і тебе огортає теплий спокій.
Вітер гнав із поля мокрий курай¹¹. Мені стало сумно, бо тільки вчора і ми всі бігли, як цей курай. І нас гнало поза городами. Сходились, збігались діти до баби Сірохи. А в дворі стояла машина, юрмився люд, бряжчали мідні тарілки, і дядьки ставили на кузов труну. Труна була довга, виступала з машини. Коли її нахиляли, я побачив Адама: він лежав суворий і суворо дивився у небо. Загострене обличчя його світилось мертвим вогнем. Він помер тому, що не було чим дихать, сміятись, говорити. Вся живинка згоріла в ньому до краплі. Він уже пахнув землею і вирушав туди, звідки не повертаються.
Над труною ридала сліпа від сліз жінка, голосила баба Сіроха, хлипали наші баби; а в мене — як били мідні тарілки — струшувалось все в душі і гіркий клубок підступав до горла.
Поховали Адама за селом. Там росте кощавий старий бересток.
Не знаю, чи селяться лелеки на берестках. Думаю, що селяться. Вони люблять добрих людей. Таких, що травами лікують птахів чи будують співучі млинки.
— Ніно, — озвавсь я нарешті, — в тебе човен протікає. Бачиш?
— Протікає, — кивнула вона.
Я помітив, що в Ніни очі підпухли, вона була мовчазна, як ніколи. Ми сиділи годину й другу і не промовили жодного слова. Ніна дивилась на воду, вітер легенько ворушив чорну стьожку в її косах. Нема Адама. І про що нам було говорити?
День стояв хмарний; то набігали, то відкочувались геть легкі полохливі тіні; вже починали жовтіти верхи дерев, і в холодній прозорій воді відбивались багряні фарби осені. Кілька жовтих листків прилипло до весла. Я глянув пильніше на човен і тільки зараз побачив: човен накренило на правий бік. Гарні колись, світлі березові лубки почорніли (а лубками було обшито борти човна), де-не-де пожолобились дошки, крізь них сочилась вода. І набігло води чимало, аж притопило ніс, давно замочило Нінині ноги, залило водою її білі туфлі.
— Слухай, Ніно, він уже нікуди не годиться, твій човен.
— Ну що ж, так і буде.
— Не розумію: як?
— Без човна.
Я не міг уявити собі Ніну без кораблика. На чому ж вона припливе сюди? А для мене Ніна завжди пливтиме: з пухнатих хмар на землю, лугами — до річки, а річкою — до нашого броду.
— Ніно, я зроблю тобі човен.
— А ти вмієш? — вона глянула на мене, і якась гірка усмішка торкнула її вуста.
— Спробую.
— А з чого ти зробиш?
Правда, з чого зробити? Я сів і задумався. З колоди не подужаю видовбать човна, та й не годиться: річка ж у нас міленька. То я тільки видумую, що в мене морська протока, а насправді ось тут, між камінням, де застряв був Бакун, і для моєї ноги тіснувато. От якби знайти щось таке, легке й плавуче, щоб і стругать не важко, щоб і на воді держалось, щоб і гарний човник вийшов.
Хвилину чи дві ми сиділи мовчки. Я озвався перший:
— Добре. Я зроблю тобі човник, Ніно.
— З соснової кори?
— Авжеж.
— Це чудесно. Я так хочу, так давно хочу. І саме такого, з соснової кори. Він найкращий: гарний, легкий, ніколи не протікає. Адам збирався мені зробити, та, бач, не встиг. — І Ніна опустила голову.
Колінця у неї тремтіли. Білі вузенькі туфлі її розкисли у воді, з носка виглядав набубнявілий палець. «Осінь. Холодно їй», — защеміло мені в душі.
Взявся за ніж: він легко ріже, гладенько; сиплеться додолу червоняста порохня, баранцями скручується стружка. Все йде нормально; вже загострився, видовжився корпус; правда, він ще грубенький, неоковирний, але видно: це тобі не абищо, а щось серйозне. Одна лиш біда: чикнеш ножем різкувато, так і злітає верхня луска, відшаровується; кора, бачте, склеєна поганенько. Та не біда, скоро я приловчився, і робота пішла як слід.
— Дивись, — кажу Ніні, — «Санта-Марія» прийшла. Кинула якір.
На воду впав жовтий вербовий листок. Довгенький, глянсований, з гордо піднятим і закрученим хвостиком, він скидався на каравелу «Санта-Марія», котру я бачив у книжці. Листок стояв нерухомо. Та ось дмухнув вітрець, забрижилась вода, і човник погнало до берега. Він летів і водив сюди-туди носом, наче вибирав, куди йому краще причалить.
— Льоню, — озвалась Ніна, — а можна і в моєму кораблику зробити високий ніс?
— Можна. Такий і зроблю. Ось, — і я показав майже готове суденце.
Воно стояло у мене на руці, новеньке, темно-червоного кольору, із смолистим запахом; міцні борти, що звужувались донизу, були добре обтесані, а вся носова частина задерта вгору.
— Ой, — тихо сказала Ніна, і очі в неї зажеврілись. — Справ/ді, як «Санта-Марія»!
Уже залишилось небагато: видовбать кору зсередини. Ніж у мене з гострим кінцем, і я провів заглибини понад бортами, кормою і носом. А далі тільки підколупуй соснову луску — сама одлітає.
Глибшає човен, стає просторіше в його трюмах, а я прикидаю в думці, де зробити лаву, де щілини для весел. Вичищаю луску, видмухую порохню, а Ніна тихцем посміхається, косуючи оком на мене.
— Чого ти, Ніно?
— А так. Вуса в тебе геройські.
— Які, які?
— Червоні вуса. Як у пірата.
Здмухнув я вуса, струсив шоколадну тирсу, що всипала мені сорочку й штани, і підняв у руці суденце:
— Готово! — кажу. — Ще весла виріжу.
І от наш кораблик стоїть на воді. Злегка погойдується. Два соснових весла виблискують на сонці. Од червоних бортів — густа багряниста тінь, що коливається на хвилях. І Ніну злегка погойдує. І на її лице падає червоний відблиск. Вона стоїть у кораблику, зовсім не схожа на ту дівчину, що сумно сиділа на березі. Гляньте: вона, мов чайка, зором, крильми, тілом своїм подалась уперед, готова от-от злетіть; розсипались на вітрі її коси, тріпоче біленьке плаття. Я кажу:
— Ніно, стривай! А вітрило? У мене є шмат парусини, нумо стривай!..
Я ставлю високу щоглу з хрестовиною, шпагатом і клеєм кріплю вітрило, і вітер напинає мій парус, неспокійно лопоче, на швидку течію розвертає судно.
— Льоню, сідай! — гукає Ніна. — Вдвох попливемо.
— Як? І мені сідати?
— А чого ж!
Це ж не простий кораблик, це Нінин.

Кораблик несло в протоку, і я стрибнув саме вчасно: нас кинуло в бризки, в бурхливий потік, обшугну-ло водою; я наліг на весла, грудьми уперся в праве весло, крикнув Ніні: «Стережись!» — і повернув наш вітрильник так, щоб він проскочив повз гострий камінь. Ще раз труснуло, обдало мене піною, і ми вийшли на чисте плесо, попливли за водою.
Мокрі, ми сиділи поруч, під вітрилом, дивились на береги. А береги в нас такі: то підмиті печери, де сплелись корневища, чорні й вузлуваті, як морські спрути; то світлі піщані відмілини, всипані черепашками; то круті глиняні припічки, геть подовбані норами, — там селяться зграї стрижів, — зараз вони з вереском носились над лугом.
Ми пливли під вербами, наче в зеленому гроті; тут стояла принишкла сутінь, і лише подекуди вгорі жаром світились китиці стиглої калини. Я сидів на веслах, вибирав дорогу. І раптом Ніна торкнула мене за плече. Я оглянувся. За нами сумно плив старий Нінин човник. Він, мабуть, не схотів самотнім залишитись на броду. І, притоплений, тихо снував за нами.
— Він когось везе, — сказала Ніна.
— Кого? Я не бачу.
— Дивись, на кормі.
О, таки справді! На кормі сиділа жовта стрільчата * бабка. А мені здалось: на маленькому авіаносці притулився вутлий двокрилий літак. Може, він потерпів аварію, і Нінин човник везе його до найближчого аеродрому?
На одному закруті старий притоплений човник ткнувся у берег і став. Бабка від поштовху злетіла. У польоті вона ще більше нагадувала мініатюрний літак, неважко було побачити й пілота, що махав нам з кабіни шоломом, і ми попрощалися з ним.
Та скоро і наш кораблик зупинився. Що за морока? Збурена вода кипіла, крутила поверху піну, але стояла на місці: щось їй перетнуло шлях. І тільки насподі, в глибині, течія клекотіла і била струменем, рвучи запону. Наш вітрильник здригався, тремтів, як живий, але далі не йшов. Ми з Ніною переглянулись, нічого не розуміючи. Я перехилився через борт, поводив очима і вгледів: там, де збирається піна, стирчить із води щось таке, схоже на плетену корзину.
— Ага! — вигукнув я. — Все зрозуміло!
— Що там? — спитала Ніна.
— Верша!¹² Це Глипина верша. У нього така бовду-ряка, що перекриває всю річку. І знаєш, що люди кажуть: Глипа вночі відкриває шлюз на верхньому
ставку і спускає воду і коропів у річку, тих, що колгосп розводить. А тоді, лисюга, тягає собі рибку — пудами...
— А воно й видно, — сказала Ніна, — що воду спускали. Атож, якщо придивитись, то видно: розливалась недавно річка; оно затягло мулком острівці, причесало траву, розвішало мох на сучках.
«Цікаво, — подумав я, — що піймалось у Глипину вершу?»
Узяв жердину і ткнув у річку, туди, де бульбашилась вода. Ткнув, але тичка не йшла — під нею щось тріпотіло. Я бовтнув жердиною і тут — як дрова! — плесь, плесь!.. Закипіла піна, забилась риба, хвостами аж молотить по воді. Один коропище як хвисьнув, так і вилетів на берег, позяпав ротом і знов на дно.
— От риби! — сказав я. — Аж кишить. Тичку встромив — і не падає.
— Що робити? Це ж розбій! Може, покликать кого?
— Навіщо? Ми самі щось придумаємо... Знаєш, Ніно, Глипа затикає вершу соломою. А я затичку вийму, і хай пливе собі риба, тюгу-у! — у нижні ставки.
— Давай! Тільки швидше!
Я поліз у річку, а тут глибоко, і ноги по коліна грузнуть у муляку. Так я аж вухом ліг на воду, намацав рукою затоплену вершу, намацав її гузир і висмикнув цілий снопок соломи. Тільки висмикнув, як чую: залоскотало!., затріпотіло!.. Пішла рибка між моїми ногами.
— Ось, ось вона! — закричав я сміючись. — Пливе табуном! На волю!
А жирні коропці лінивим ходом, тягнучи за собою хвилю, пішли по течії. Вони плавно й поважно вихляли хвостами, луска на їхніх боках відсявала золотом. Риба зовсім нас не боялась, пливла попід самим берегом. Ми довго проводжали коропців. Та ба! Знов якась перепона! Так само крутило воду і зашумовувало піну. Виявляється, обачливий Глипа поставив ще одну, контрольну вершу. І тут я витяг затичку — жмут гнилої соломи. Тепер була вільна дорога від верхнього ставка до нижнього.
— А верші? — спитала Ніна. — Глипа їх знов поставить. І буде тягати коропи.
Гм, верші... Що з ними робити?
— Ніно, — сказав я. — Вже вечоріє. А ми з тобою мокрі та й змерзли; бач — у тебе сироти на ліктях. Давай розведемо вогонь.
— О-о, це прекрасно!
Над річкою, в густих кущах, ми назбирали падалішніх стебел, хмизу, сухого гілляччя. Поки Ніна лаштувала багаття, я притяг Глипині верші. Вони добряче вимокли у воді, стали аж чорні, від них на сто метрів несло мулом і риб'ячою лускою. Ці важенні споруди я поставив так: одну вершу підпер другою, щось вийшло схоже на курінь, а внизу якраз було місце для вогню. Коли спалахнуло полум'я, ми побачили грандіозну картину: закурились верші! Тепла шипуча пара зміями повзла крізь плетену лозу і стовпом звивалася вгору.
— Диви! — сказала Ніна. — Немовби чуми димлять. А ми з тобою ескімоси і їмо ведмежатину.
— Еге, — зіщулився я. — Ескімоси. І мокрі сидимо на снігу.
Чи то вогонь додав темноти, чи ми не помітили, як упала темрява. Нас обступила ніч, обступили чорні кущі, з-під яких тягло річковою сирістю. А коли вогонь відкидав пітьму, тоді — лиш на коротку мить — багряний
полиск падав на вітрило, і нам було видно щоглу і сонний кораблик, що стояв коло берега. Над нами тремтіли зорі, сині, як іскри бенгальських вогнів.
Я ще підкинув хмизу у багаття, полум'я шугнуло вгору, під самі верші. Сира лоза довго шипіла й сичала та ось, нарешті, спалахнула, червоні язики поповзли в небо, і верші, як дві ракети, снопами вогню освітили весь луг. Оце красота!
Ніна підскочила (а очі горять) і давай: «Трам-та-там! Трам-та-там!» І пішла круг вогню, стріпує косами, плеще в долоні, а я за нею і наче вибиваю в бубон, а полум'я тріщить, сипле додолу жарини. Чуєте? Гримлять тамтами в джунглях! І раптом — ніч... Впало, обвалилось вогнище, одразу повіяло холодом, дихнуло порожнечею, осіннім смутком.
Ніч стояла між нами; я тримав Ніну за руку, але не бачив її. Ми принишкли, наче осиротіли без вогню. Десь у небі зі свистом пролетів самотній птах.
— Осінь, — сказала Ніна.
— Осінь, — сказав я. — Птахи у вирій збираються.
— І мені пора.
Я відчув, як вона легенько стисла мені руку.
Ніна відпливала восени. Все пливе восени: листя за водою, хмари, павутиння, птаство, школярі, комбайни. Все кудись пливе, прощається з літом. І Ніна прощалась.
Як завжди, ми зустрілися з нею на броду. Вона сиділа в кораблику, я на камені. По воді проносились тіні журавлиних ключів.
— Ти в який клас підеш? — спитала Ніна.
— В третій.
— Значить, скоро забудеш про мене.
«Ет, — знизав я плечима. — Навіщо пусті балачки?»
— Так, ти забудеш про мене, — тихо, але твердо сказала Ніна. — У мене друзів багато було, вони повиростали, купили собі мотоцикли, транзистори, квитки на футбол. І коли я приходжу до них у гості, вони дивляться на мене сонними очима і не впізнають. «Ти хто?» — питають. «Ніна», — кажу. «Не знаю такої». — «А пам'ятаєте, — нагадую тоді, — як ми слухали в степу павукове радіо?» — «Тю, що за дурниці!.. Павукове радіо! Йди собі, дівчино, геть, не мороч нам голову!..»
Хтозна, про кого це казала Ніна, та я чомусь живо побачив Глипу, побачив, як він сонно глипає над своїм патефоном, бо він, коли добре підіп'є, крутить одну музику:
Ех, Дуня, Дуня я-я, Дуня ягідка моя...
— Не всі такі, — ображено засопів я. — Адам не забув. Він часто казав про тебе.
— Адам, — Ніна особливо якось вимовила це ім'я. — Адам був дитина. Велика дитина. У нього був свій Буме, своя Сопуха і свій ліхтарик. Ліхтарик він мені подарував, ти його бачив.
— А-а, це Адам подарував? — аж тепер я дізнався, де вона взяла грибок, який світив у печері місячним світлом.
Я порився в кишені, витяг свої припаси. Забрів по коліна в воду, до її кораблика, і сказав:
— Ніно, ось два кремінці. Найкращі. Один світлий, другий з багрянцем. Вони викрешують вогонь. Якщо тобі страшно-страшно стане, візьми їх і так покреши — блись, блись, і все, і страху не буде.
— Гарні кремінці, — сказала Ніна й загорнула їх у хустинку. — Ну все, Льоню, мені пора.
Вона сіла в кораблик, спустила весла на воду. Легкий, з соснової кори, вітрильник вийшов на течію. Вся річка була встелена жовтим листям, від нього рябіло в очах; серед жовтого листу плив її тихий кораблик. А над нею неслись павутинки, а ще вище — журавлині ключі. Річка петляла долиною, губилась за бурим горбом. І кораблик віддалявся, меншав, мрів над водою. Я вже бачив тільки присмучену дівчину, яка жевріла на сонці, мов свічка.
— Ніно, прощава-ай! — змахнув я рукою.
— ...щавай! — відгукнулась луна.
— На те літо ждатиму. Чуєш?
— Чую!.. Приїду!..
Я зіп'явся на носки, але вітрильник став маленький, як тінь журавля. І раптом мені здалося: то справді журавлик! Гляньте, він знявся з води, понісся над землею, виплив у небо і з розвороту пішов за бистрим ключем.
Навіть примарилось мені: я бачу Ніну. Вона спрямовує свій крилатий кораблик у синю затоку, веслує між хмарами. А хмари над нею — як скелі. А вітрило у неї — як біла пір'їна. А вода чиста-чиста, без дна. Попливла Ніна у вирій. За птахами.
...І досі не знаю, чи була вона, така дівчина, чи я її просто вигадав.

¹¹ Курай — місцева назва перекотиполя (трав'яниста або напівчагарникова рослина, яка після достигання плодів відривається від кореня і перекочується на значні відстані, розносячи своє насіння).
¹² Верша — сплетена з лози риболовна снасть, що має форму лійкоподібного кошика.

Відтворюємо прочитане
1. Хто з химерних мешканців жив у хатині героя повісті В. Близнеця «Звук павутинки»?
2. Що сталося з метеликом, якого хлопчина посадив у коробку?
3. Про що фантазував Льонька, сидячи біля плити й готуючи обід?
4. Яке ім'я дав Адам Льоньці й чому?
5. Що змайстрували Адам із Льонькою на річці?
6. Як назвали два капітани, Адам і Ленд, маленьку річку? Чому саме так?
7. Пригадай, на чому приїхала Ніна, який вона мала вигляд. Чи змінювався зовнішній вигляд Ніни та її човника протягом твору і чому?

Аналізуємо зміст і особливості художнього твору
8. Чи піклувався хлопчина про дивних жителів своєї оселі? Як саме?
9. Який висновок зробив герой повісті після пригоди із зотлілим метеликом? Чи поділяєш ти його думки й почуття?
10. Опиши, яким уявляв собі хлопчик Льонька комашине царство.
11. Доведи, що Рекс був добрий собака. Чому ж тоді він напав на Гли-пу? Які риси характеру мав Глипа?
12. З чим порівнював імена Ніни та Адама наш герой? Чи ти згодний із такими порівняннями?
13. Як ти вважаєш, хто ж така Ніна? Поміркуй, який прихований зміст криється в її образі. Чим видається тобі Нінин кораблик?
14. Поясни назву твору та сформулюй його головну думку. Можливо, твоє пояснення не збігається з міркуваннями твоїх однокласників. Подискутуй про прихований зміст образів: звуку павутинки, Ніни, кораблика.

Творчо мислимо
15. Чи доводилося тобі зустрічатися зі Срібним Чоловічком, Вишневими Пушинками, Бумсом? Поділися своїми враженнями. Намалюй цих героїв такими, якими ти їх уявляєш. Чи схожі вони на вміщені в підручнику ілюстрації твоїх однолітків?
16. Розкажи про Адама, поміркуй, чим він займався, яке лихо спіткало його. На твою думку, з якою метою автор увів у повість трагічну історію про вченого Адама?
17. Склади план характеристики образу Льоньки та усно схарактеризуй за ним героя повісті В. Близнеця «Звук павутинки». Прослідкуй, чи є у творі опис зовнішності героя. Що важливіше для автора — портрет хлопчика чи його внутрішній світ? Визнач риси характеру Льоньки. Простеж, як письменник зображує вчинки героя, відтворює його думки й почуття, ставлення до нього інших персонажів. Не забудь висловити і особистого ставлення до героя: скажи, чим він тобі сподобався, а чим — ні, чи хотів би ти мати такого друга, як Льонька.
18. Перекажи найцікавіший, на твій погляд, фрагмент повісті В. Близнеця «Звук павутинки».

Виконуємо домашнє завдання
19. Щойно ти ознайомився з чудернацьким світом, у якому живе допитливий і здібний хлопчик Льонька, дізнався про його мрії та фантазії, місце в ньому вченого Адама. У класі ти міркував над прихованим змістом образів звуку павутинки, Ніни, кораблика. Чи згоден ти, що підтекстом образу звуку павутинки є дивовижність і краса світу, вміння відкрити його для себе? Напиши про це твір-роздум. Твір можна назвати «Дивовижність і краса світу», «Звук павутинки навколо мене», а можеш дібрати і власний заголовок. Однак пам'ятай: тобі треба написати твір-роздум, тому використовуй у роботі такі мовні звороти: на мою думку, як на мене, по-моєму, мені здається. Осмислюй, фантазуй, твори. Натхнення тобі!

Перевіряємо себе
• Я можу переказувати найцікавіші уривки з повісті В. Близнеця «Звук павутинки».
• Я можу охарактеризувати світ, у якому живе хлопчик Льонька, прокоментувати його мрії та фантазії, місце в ньому вченого Адама.
• Я знаю, як складати план характеристики образу Льоньки та описувати за ним героя.
• Я можу знаходити в тексті образи, що передають різні ідеї, почуття, дискутувати про прихований зміст образів: звуку павутинки, Ніни, кораблика.
• Я вмію писати твір-роздум.
• Я розумію, що таке підтекст.

На дозвіллі
Радимо прочитати твори В. Близнеця «Землянка», «Як народжується стежка», «Золота гора до неба».

Українська література. 6 клас. Авраменко О.М., Шабельникова Л.П.
Вислано читачами інтернет-сайту.
_{Календарно-тематичне планування, завдання школяру з української літератури 6 клас, українська література онлайн}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.