Гіпермаркет Знань>>Історія України>>Історія України 9 клас. Повні уроки>> Історія України: Початок громадівського руху. Київська та інші громади. Журнал «Основа» Валуєвський циркуляр.Повні уроки.

Тема

Початок громадівського руху наприкінці 50-х — у 60-х роках ХІХ ст. Київська та інші громади. Журнал «Основа». В. Антонович. Валуєвський циркуляр.

Мета уроку

Описати складові українського визвольного руху. Пояснити принципи ідеї територіалізму.

Завдання уроку

• навчитися критично і творчо мислити;
• самостійно робити конспект лекції;
• розвивати пізнавальний інтерес до матеріалу.
  

Тип уроку

комбінований

План уроку

• Викладка нового матеріалу
• Підсумки
• Домашнє завдання
• Теми для обговорення у групі
• Основні дати та терміни
• Література

Хід уроку

• Вступне слово вчителя.
• Опитування домашнього завдання
• Вивчення нового матеріалу. Бесіда. Розповідь. Читання матеріалу класом. Перегляд відео.
• Дискусія, робота по групам. Висновок по темі
• Домашнє завдання

1.Основні тенденції розвитку українського руху у другій половині ХІХ ст.

Друга половина ХІХ ст. як у Європі, так і в Україні характеризувалася організаційним оформленням і виробленням ідейних основ визвольних рухів, що зародились у першій половині ХІХ ст. Кожен європейський визвольний рух розв’язував завдання, що стоять перед ним, у трьох головних напрямах: національному, загальнодемократичному та соціальному. У першому напрямі головним є боротьба за національну свободу, у другому – за демократичний устрій суспільства, права й свободи людини, у третьому – за соціальну справедливість. Діячів і напрями, що зводять вирішення всіх проблем до здобуття національної незалежності, називають націоналістами. З іншого боку, зосередження на суто національних питаннях за відсутності національної самосвідомості звужувало соціальну базу руху і відривало його від народу. Отож, перед українським рухом стояла проблема виробити збалансовану у трьох площинах політичну платформу, що була б прийнятною для всіх прошарків українського суспільства.

2.Відродження українського національного руху наприкінці 50 – на початку 60-х рр.

Поштовхом до цього відродження стала лібералізація суспільно-політичного життя в умовах підготовки скасування кріпацтва. Лібералізація суспільно-політичного життя сприяла проголошенню амністії членам Кирило-Мефодіївського братства, які в 1857 р. приїхали із заслання до Петербурга. Їм навіть дозволили обійняти високі посади: Костомаров став професором Петербурзького університету, Шевченко – академіком Академії мистецтв, Білозерський – чиновником однієї зі столичних канцелярій. Новий міністр освіти, українець родом Є.П.Ковалевський дав дозвіл на друкування «Кобзаря» Т.Шевченка, підтримав клопотання Білозерського про відкриття в Петербурзі журналу «Основа».

Прагнучи якомога більше прислужитися своєму народові, українські діячі Петербурга 1859 р. створили першу українську громаду – культурно-освітню організацію, що мала на меті популяризацію національної ідеї через видання книжок, журналів, проведення вечорів. Окрім колишніх кирило-мефодіївців, до першої громади увійшли правник О.Ф.Кістяківський, завідувач друкарні Куліша, видавець популярних книжок Д.С.Каменецький, письменник М.Стороженко, друзі Т.Шевченка брати Лазаревські. Власне, організацією першу громаду назвати важко, радше це було неформальне зібрання діячів українського руху. Вони збиралися на квартирі інженера Ф.І.Черненка або М.Костомарова. Шевченко приходив на зібрання дуже рідко, Куліш – досить часто. Але ця неформальна спільнота стала прикладом до наслідування і до розгортання нового етапу українського культурно-національного руху. Вже 1861 р. з’явилися громади в Києві, перегодом у Харкові, Полтаві, Чернігові та Одесі.

3. Журнал «Основа» Відродження національного руху тісно пов’язане зі створенням журналу «Основа». За цю справу взявся В.М.Білозерський.

В.Білозерський

Редакційний та авторський склад «Основи» вирізнявся строкатістю. Редакторами були Білозерський, Костомаров, Куліш, секретарем редакції – Кістяківський. Київську громаду в журналі представляли В.Антонович, Т.Рильський, Б.Познанський, П.Житецький та ін.; полтавську – О.Конинський, В.Кулик, П.Кузьменко, В.Лобода. Перший номер журналу вийшов 12 січня 1861 р. Він був двомовним (друкувався українською і російською). У «Програмі» до журналу, видрукуваній В.Білозерським, передбачалося дев’ять постійних розділів. Програмні завдання журналу визначалися так: «Мета нашого видання – всебічне й неупереджене вивчення Південноросійського краю, усвідомлення його потреб, критичний погляд на себе в минулому і сучасному, громадська користь.

Загальнолюдська просвіта, в застосуванні до місцевих умов краю, буде керівною ідеєю редакції». Тираж журналу становив у різний час від 800 до 1000 примірників. Вийшло всього 12 чисел 1861 р. та 10 чисел 1862 р. Від самого початку в редакції журналу позначилися розбіжності між Білозерським і Кулішем. До того ж журнал зазнавав нападок з боку російських видань. Зрештою, брак коштів змусив припинити видання. У 60-ті рр. це було єдиним українським універсальним періодичним виданням, що прагнуло охопити всі загальноукраїнські проблеми – в культурі, економіці, політиці, освіті, науці, літературі, фольклорі, історії, міжнародних відносинах. Цим воно викликало до себе широкий інтерес і загальне визнання як провісника народного пробудження в Україні. Закриття часопису стало передоднем Валуєвського циркуляру (1963 р.), який заборонив українське слово і надовго перепинив духовний розвій української нації.

4. Київська громада. Діяльність громад у 1861–1863 рр.

Початок відродження українського руху був позначений тяжкою втратою – смертю Т.Шевченка. Похорон великого поета став поштовхом до масових українських маніфестацій. Домовину з його тілом відправили з Петербурга через Москву в Україну, щоби згідно з його поетичним заповітом поховати тіло поета над Дніпром. Жалобний похід українськими землями супроводжувався масовими зборами тих, хто хотів віддати шану національному мученикові. Найбільш масовими були маніфестації в Києві, організовані за участю київської громади. Місце поховання Т.Шевченка в Каневі стало місцем паломництва українських патріотів. У 1861 р. колишні діячі гуртка хлопоманів разом із викладачами та студентами Київського університету (серед них були Павло Чубинський, брати Синьогуби, Іван Касьяненко, Михайло Драгоманов) утворили нове товариство – Українську громаду. На 1862 р. вона налічувала близько 200 членів. Діяльність громади була легальною і культурницькою. Київська громада і всі наступні, що виникли, об’єднували людей з різноманітними політичними поглядами і переконаннями, але всіх їх об’єднувало прагнення зробити щось корисне для власного народу.

Жандармський рапорт про діяльність Київської громади (1861 р.) В Росії існує особливе товариство малоросів, прийнятих духом якогось патріотизму, товариство це має скрізь своїх послідовників, і університети, Київський і Харківський, служать головними провідниками і поширювачами ідеї про можливості відновлення Малоросії. Так, у Київському університеті виникло товариство малоросів під назвою «Українська громада». Це молоді та пристрасні вільнодумці, які докладають усіх зусиль для здійснення пестуваної ними думки про свободу Малоросії та прагнуть зблизитися з простим народом, навчити його грамоті й поступово навести його на думку про колишню славу Малоросії та принади свободи з тією саме метою, щоб згодом, коли уми простого народу підкоряться їхньому впливу, діяти на шкоду монархії. З цією метою, наскільки відомо, видається малоросійський журнал «Основа», розсилаються пропаганди (!) малоросійською мовою, пишеться історія України та існує в Київському університеті щоденна народна школа, і з цією ж метою виїжджають молоді люди в різні місця Малоросії та України».

5. Одним із провідників та ідейних натхненників громадівського руху був Володимир Боніфатійович Антонович (1834–1908).

В.Антонович

Володимир Антонович серед українських діячів другої половини ХІХ ст. був вельми колоритною фігурою: історик, археолог, етнограф, археограф; засновник народницької школи в українській історичній науці; головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві (1863–1880); з 1878 – професор російської історії Київського університету; з 1881 р.– голова Історичного товариства Нестора-Літописця, один із засновників і лідерів Київської громади; автор багатьох історичних і публіцистичних праць. Одначе більш загадкової особистості того періоду важко знайти. Його сучасники і нащадки залишили про нього діаметрально протилежні думки і оцінки. Проте всі відзначають його скромність, надмірну обачливість, неймовірний самоконтроль, майже повну замкненість і рівність у стосунках з різними людьми. Протилежність в оцінках Антоновича була зумовлена як особистими рисами характеру, що були названі вище, так і його життєвим шляхом. За походженням поляк, він перейшов в український табір; офіційну освіту дістав у російській гімназії, а самоосвіту – на французькому раціоналізмі; закінчив медичний факультет університету й різко змінив фах – здобув історичну освіту; почав громадську діяльність у колі польських революціонерів – і перекинувся у стан українофілів; брав участь у конспіративних організаціях – і мав чудові взаємини з ворогами українства; в університеті читав курс історії Росії, а приватно – українознавства; під своїм ім’ям публікував нейтрально-наукові, а під псевдонімом – науково-публіцистичні праці; основну діяльність він у Києві, але головні надії поклав на Галичину; порвавши з польським рухом, виступав за «нову еру» в українсько-польських відносинах у Галичині та ін. Єдине, в чому він не двоївся, так це в поглядах щодо методів і перспективи боротьби українського руху. До кінця життя залишався вірним тим словам, що завершували його «Исповедь»: «…надеюсь, что трудом и любовью заслужу когда-нибудь, что украинцы признают меня сыном своего народа, так как я всё готов разделить с ними…» І вони його визнали!

Поміркуйте

1. Як оцінювалася в жандармському звіті діяльність Київської громади?

2. Якою, на думку жандармів, була основна мета діяльності громади і хто її підтримував?

6. Валуєвський циркуляр та його наслідки

Відродження українського руху попервах не викликало занепокоєності російської влади. Видавнича та освітня діяльність українських діячів позитивно сприймалась як російською інтелігенцією, так і урядовцями. Та вже 1862 р. ситуація різко змінилася. Незважаючи на романтизм і відсутність політичного забарвлення в діяльності громадівців, царські чиновники дійшли висновку про загрозу українського руху Російській імперії. В Україні було проведено арешти, і на засланні опинилися етнограф П.Чубинський, історик П.Єфименко, етнограф С.Ніс, письменник О.Кониський. Костомаров після трьох років блискучої кар’єри був змушений відмовитись від посади професора російської історії в Санкт-Петербурзі. Було розгромлено Полтавську і Чернігівську громади; припинилося видання журналу «Основа», «Чернігівського листа»; за указом царя від 12 червня 1862 р. закрито недільні школи. Проти українофілів розгорнулася кампанія в пресі, з’явилися звинувачення у спробі створити українську самостійну державу. Спроба у відкритому листі Антоновича і 20 членів Київської громади спростувати ці твердження і засвідчити свою лояльність, запевняючи, що їх метою «є лише освіта народу», а «розмови про сепаратизм є дурним жартом», успіху не мали.

Зміни політики щодо українського руху були викликані:

• підготуванням і вибухом польського повстання 1863–1864 рр.; український рух сприймався як «польська інтрига»;

• розгортанням нелегальної діяльності різних опозиційних царизмові організацій («Земля і воля» та ін.), що розповсюджували заборонену літературу і підбурювали до виступу невдоволених реформою 1861 р. селян;

• стрімке зростання кількості україномовної навчальної, наукової, релігійної літератури, що, на думку цензорів, сприяло відродженню «малоросійської народності» і «южнорусского сепаратизму».

Особливо занепокоїла російських урядовців поява перекладу Євангелія українською мовою, виконаного Пилипом Марочевським (1806–1879). В Україну для розслідування справи про український сепаратизм було надіслано флігель-ад’ютанта М.В.Мезенцева. За наслідками слідства міністр внутрішніх справ П.Валуєв 20 липня 1863 р. видав таємний циркуляр, який забороняв публічне вживання української мови в державних установах, школах, церквах, друкувати українською мовою науково-популярну й релігійну літературу, крім художніх творів, де вона розглядалась як екзотичне «наріччя». Це ж стосувалось і театру українською мовою. Проблема української мови розв’язувалася знаменитою фразою: «Ніякої окремої малоросійської мови не було, нема та бути не може».

П.Валуєв

Сутність Валуєвського циркуляра полягала в забороні не української мови, а її використання як мови культури, науки. Її можна було використовувати в контексті, де вона звучала як екзотична простонародна говірка – в етнографії, фольклористиці, літературі, театрі. У такий спосіб українській мові було перекрито високі поняття, щоби зберегти їх тільки для російської культури. Заборона ж видання навчальної та релігійної літератури українською мовою мала позбавити український рух можливості поширювати свої ідеї в народі та не дати йому усвідомити свою окремішність. Валуєвський циркуляр був логічним з огляду на офіційну політику щодо українців: українці не вважалися інородцями (тобто місцевим елементом колонії), а проголошувалися складовою частиною єдиного руського народу, що зберігав етнографічну і діалектичну особливість. Російські чиновники застосовували Валуєвський циркуляр з особливим ентузіазмом. Стараннями царської цензури, скаржився Костомаров у 1871 р., українська література практично перестала існувати в межах Російської імперії. Після Валуєвського циркуляра громади було розпущено. Київська громада згорнула свою роботу восени 1864 р. Завершився перший етап громадівського руху. Проте українські діячі не полишили працю. Основну свою діяльність вони зосередили в царині науки або на просвітницькій роботі в таких громадських організаціях, як товариствах грамотності, допомоги бідним учням та ін. Зайняли відповідне становище в суспільстві, посівши викладацькі, наукові, державні посади. Значна частина молодої української інтелігенції була поглинута загальноросійським народницьким рухом.

Руслана про патріотизм і етнос

Запитання і завдання

1. Чим було зумовлено піднесення українського руху наприкінці 50 на початку 60-х рр.?

2. В яких організаційних формах існував український рух і які його особливості?

3. З’ясуйте значення журналу «Основа» для розгортання українського руху.

4. Чим було викликане видання Валуєвського циркуляра? Розкрийте основні його положення.

5. Яку мету переслідував царський уряд, видаючи Валуєвський циркуляр?

6. Розкрийте основні наслідки Валуєвського циркуляра для подальшого розвитку українського руху.

Список використаної літератури

• За основу взятий тематичний план вчителя історії м.Луцька ЗОШ №1 Супрун Л.С
• Гісем О. В., Мартинюк О. О. Історія України. 6—9 класи: Наочний довідник. — Х.: * Вид-во «Ранок», 2009
• Омсльченко І. Соціально-політична ситуація в Україні в першій половині XIX ст. //* * Нова політика. -2000
• Малик Я. та ін. Історія української державності. - Львів,2005
• Довідник з історії України. Т. 2. — К.: Генеза, 2003
• О. К. Струкевич, Історія України, 9 клас, 2008
• Історія України. Документи і матеріали . – Укладач Король. – К., 2001
• youtube. com

Над уроком працювали

Муха О.

Супрун Л.С.

Поставить вопрос о современном образовании, выразить идею или решить назревшую проблему Вы можете на Образовательном форуме, где на международном уровне собирается образовательный совет свежей мысли и действия. Создав блог, Вы не только повысите свой статус, как компетентного преподавателя, но и сделаете весомый вклад в развитие школы будущего. Гильдия Лидеров Образования открывает двери для специалистов  высшего ранга и приглашает к сотрудничеству в направлении создания лучших в мире школ.