Гіпермаркет Знань>>Зарубіжна література>>Зарубіжна література 5 клас>>Зарубіжна література 5 клас>> Зарубіжна література: Основні персонажі казки та їх характеристика. ТЛ. Поняття про головні та другорядні персонажі

Брати Мауглі
На Сіонійські гори спав тихий, задушний вечір. Була вже сьома година, коли Батько Вовк прокинувся після денного спочинку, почухався, позіхнув і розправив одну за одною лапи, щоб навіть кінчики позбулися  сонної млявості. Мати Вовчиця лежала, уткнувшись великою сірою мордою в чотирьох вовченят, що перекидалися коло неї і скавчали. Вхід до їхньої печери був залитий місячним сяйвом.
—    Грр! — прогарчав Батько Вовк. — Знову час на лови.
Він уже збирався стрибнути з горба вниз, як раптом маленька тінь загородила вхід і проверещала. То був шакал Табакі, Блюдолиз, а вовки індійських лісів зневажають Табакі: він тільки й знає, що нишпорить скрізь, робить різні капості, розносить плітки та їсть ганчір'я й обрізки шкіри на смітниках коло сіл.
—    Шер-Хан Великий змінив місце ловів. Наступного місяця
він полюватиме в тутешніх горах — так сказав він мені!
Шер-Хан — це тигр, що жив за двадцять миль звідси, на березі річки Вайнгунги.
—    Він не має права! — сердито почав Батько Вовк. — За Законом Джунглів він не має права міняти місце ловів без завчасного попередження. Іди полювати до свого покровителя. Для
однієї ночі ти вже накоїв досить лихого.
—    Я йду, — спокійно відповів Табакі. — Ви почуєте голос
Шер-Хана внизу, у хащах.
Батько Вовк прислухався і з глибини долини, що прилягала до маленької річки, почув сухе, зловісне, монотонне гарчання тигра, від якого, певне, втекла здобич і якому було зовсім байдуже, що про це дізнаються всі Джунглі.
—    Дурень! — промовив Батько Вовк. — Нічні лови починати
таким галасом!
—    Тс-с-с!.. — сказала Мати Вовчиця. — Це полювання на
Людину!..
Закон Джунглів, який ніколи не наказує нічого безпідставно, забороняє полювати на Людину. Річ у тім, що вбивство Людини рано чи пізно викличе прибуття білих людей з рушницями верхи на слонах і кількох сотень темношкірих людей з барабанами, ракетами та смолоскипами. І тоді кожен у Джунглях зазнає лиха.
Звірі ж пояснюють між собою цей закон інакше: на їхню думку, Людина — це найслабпіа і найменш захищена істота, і тому чіпати її «не личить мисливцеві».
Гарчання розлягалося все дужче й дужче і нарешті скінчилося громовим «аррр!» тигра, який кидається на здобич. Потім почулося виття Шер-Хана, — виття, в якому було мало тигрового.
—    Не спіймав, — сказала Мати Вовчиця.
У кущах щось стиха зашелестіло.
—    Людина! — вигукнув Батько Вовк, клацнувши зубами. —
Людське дитинча. Дивись!
Просто перед ними, вхопившись за найнижчу гілочку, стояла гола смаглява дитина, що тільки-но починала ходити, — ніколи ще до вовчого лігва не приходила (та ще вночі!) така слабенька й така ніжна крихітка. Дитина глянула в очі Батькові Вовкові і засміялася.
Місячне світло, що сіялося крізь отвір печери, раптом померкло: величезна квадратна голова і плечі Шер-Хана загородили війстя.
—    Шер-Хан робить нам велику честь, — промовив Батько
Вовк, але очі його палали гнівом. — Що потрібно Шер-Ханові?
—    Мою здобич, — сказав Шер-Хан.
—    Вовки — Вільне Плем'я! — відповів Батько Вовк. — Люд
ське дитинча належить нам; його вб'ють лише тоді, коли ми
самі того захочемо.
—    Захочемо, захочемо! Чи довго ще я стоятиму тут, уткнув
ши носа в ваше собаче лігво, поки ви задовольните мої законні
домагання? Це я, Шер-Хан, розмовляю з вами!
Рев тигра, мов грім, заповнив усю печеру. Мати Вовчиця скинула з себе вовченят і стрибнула вперед; очі в неї спалахнули, мов дві зелені зірки в пітьмі. Вона сміливо глянула в розлючені очі Шер-Хана.
—    А це я, Ракша (Сатана), відповідаю тобі! Людське дитинча
моє! І його не вб'ють! Воно житиме й бігатиме в нашій Зграї,
полюватиме разом із нами. Геть!
Шер-Хан ще міг позмагатися з Батьком Вовком, але не встояв би супроти Матері Вовчиці: він розумів, що вона битиметься на смерть. Тому він з гарчанням витяг голову і прогарчав:
—    На своєму подвір'ї і собака пан! Побачимо, що скаже Зграя.
Мати Вовчиця, ледве переводячи подих, кинулась на зем
лю — посеред своїх дітей, а Батько Вовк поважно мовив:
—    Шер-Хан каже діло. Маля треба показати всій Зграї. Ти
хочеш лишити його в себе, Мати?
—    Лишити у себе?! — важко дихаючи, відповіла Мати Вовчи
ця. — Воно прийшло до нас само серед ночі, зовсім голе і дуже
голодне; але воно не боялося! Лежи спокійно, Жабеня. О Мауг-
лі, — бо Мауглі-Жабеням я тебе називатиму, — настане час, ко
ли ти почнеш полювати на Шер-Хана, як він полював на тебе.
Батько Вовк дочекався, коли його діти навчились бігати, і тоді в ніч Племінних Зборів повів їх, Мауглі та Матір Вовчицю на Скелю Ради. Це була вершина горба, усіяна уламками скель, де могла розміститися сотня вовків.
Акела, великий сірий Самотній Вовк, що керував Зграєю завдяки своїй великій силі та розуму, лежав на Скелі Ватажка, простягтись на весь свій зріст.
Розмов біля Скелі майже не було. Діти бавились, перекидалися всередині кола, де сиділи їхні батьки й матері; дорослі вовки поволі підходили до того чи іншого вовченяти, уважно оглядали його, а потім тихенько поверталися на своє місце.
Нарешті настав час показати всім хлопчика, і шерсть на шиї Матері Вовчиці одразу настовбурчилась. Батько Вовк виштовхнув Мауглі-Жабеня — так вони його звали — на середину кола, де він сів і, сміючись, почав бавитись камінцями.
Глухий рев долинув з-за скель — то був голос Шер-Хана:
—    Дитинча моє! Віддайте його мені!
Акела навіть оком не моргнув; він тільки промовив:
—    Дивіться уважніше, о вовки! Яке діло Вільному Племені до
будь-чиїх наказів, крім Вільного Племені! Дивіться уважніше!
З усіх боків чулось приглушене гарчання:
—    Навіщо Вільному Племені Людське дитинча?
Закон Джунглів передбачає, що в тих випадках, коли виникає незгода, чи приймати щеня до Зграї, за нього повинні заступитись принаймні два члени Зграї, окрім батька та матері.
—    Хто виступає за дитинча? — спитав Акела.
Відповіді не було, і Мати Вовчиця вже приготувалась до бійки; вона знала, що це була б її остання бійка, якщо до цього дійде.
Тоді єдиний звір іншої породи, допущений на Племінну Раду, — Балу, сонливий бурий ведмідь, який навчав вовченят Закону Джунглів, звівся на задні лапи й прогарчав:
—    Людське дитинча! — сказав він. — Людське дитинча не
принесе нам ніякої біди. Я сам буду його навчати.
—    Потрібен ще один голос, — промовив Акела.
Чорна тінь упала посеред кола. То була Багіра, чорна пантера, вся чорна, як сажа, але з чудовими плямами на хутрі, які вилискували у світлі місяця, мов намальовані. Всі знали Багі-ру, і ніхто не наважувався ставати їй на дорозі.
—    О Акело, й ви, Вільне Плем'я! — замурчала вона. — Я не
маю права бути на вашій Раді; але за Законом Джунглів, коли ви
никає сумнів щодо нового щеняти і йому загрожує смерть, життя
цього щеняти можна викупити. Убивати голе дитинча — просто
ганьба. Крім того, воно може стати вам у пригоді, коли підросте.
До слів Балу я докладу бика, коли ви згодні прийняти Людське
дитинча до своєї Зграї, як велить Закон. Чого ж тут вагатись?
Десятки голосів завили:   
—    То в чім же річ? Яку шкоду нам може зробити голе жабеня?
—    Де бик, Багіро? Нехай його приймуть...
А Мауглі грався собі своїми камінцями і не звертав ніякої уваги на вовків, які підходили один за одним, щоб роздивитись його. Нарешті всі вони подалися з гори в долину до мертвого бика, лишилися тільки Акела, Багіра, Балу та вовки, які усиновили Мауглі.
Ось так і прийняли Мауглі до Сіонійської Зграї — ціною
забитого бика та доброго слова Балу.   
А тепер хай читач перескочить через десять-одинадцять років і лише уявить, яке дивовижне було життя Мауглі серед вовків, бо коли б ми надумались усе те описати, нам довелося б заповнити дуже багато томів. Мауглі ріс і виховувався разом з вовченятами, хоч вони, звичайно, стали дорослими вовками раніше, ніж він хлопчиком-підлітком.
 Мауглі усе ріс та ріс, як тільки може рости хлопець, що не знає ані уроків, ані навчання, все дужчав і дужчав і ні над чим у світі не замислювався, крім того, як роздобути їжу.
Мати Вовчиця разів зо два казала йому, що Шер-Ханові не можна довірятись і що рано чи пізно він, Мауглі, повинен убити Шер-Хана. Молодий вовк запам'ятав би цю пораду назавжди, а Мауглі забув: адже він був тільки хлопчик, хоч і назвав би себе вовком, коли б умів розмовляти людською мовою.
Шер-Хан завжди намагався перетяти йому шлях у Джунглях; користуючись тим, що Акела дедалі все більше старішав і слабішав, кульгавий тигр міцно затоваришував з молодими вовками,
які бігали за ним підбирати його недоїдки, чого ніколи не дозволив би Акела, коли б наважився поширити свою владу до належних меж. А Шер-Хан облещував їх і часто висловлював свій подив, що такі хоробрі молоді ловці дозволяють, щоб ними попихали вмирущий вовк і Людське дитинча.
Багіра, яка все чула і все бачила, довідалась про це й кілька разів застерігала Мауглі, що коли-небудь Шер-Хан уб'є його:
—    Протри свої очі, Братику! Акела дуже старий; скоро настане день, коли він не зможе вбити свого оленя, і тоді вже він не
буде Ватажком. Більшість тих вовків, які оглядали тебе, коли
ти вперше прийшов на Раду, також постаріли, а молоді вовки
вірять Шер-Ханові, який каже їм, що Людському дитинчаті не
місце в Зграї. Хоч незабаром ти вже станеш дорослою Людиною.
—    А що таке Людина? Хіба вона не може бігати разом зі своїми братами? — заперечив Мауглі. — Я народився у Джунглях. Жив, як велить Закон Джунглів, і нема жодного вовка
між нашими, якому б я не виймав з лап колючок. Але за що,
за що мене хочуть убити? — спитав Мауглі.
—    Поглянь на мене, — сказала Багіра. І Мауглі пильно поди
вився їй у вічі. Через півхвилини велика пантера одвела голову
вбік. — Ось за що! — промовила вона, зариваючись лапами в
листя. — Навіть я не можу витримати твого погляду, а я ж
народилася поміж людей і люблю тебе, Братику! А інші ненавидять тебе за те, що не насмілюються зустрічатися з тобою поглядом, за те, що ти розумний, за те, що ти виймав колючки з
їхніх лап, за те, що ти — Людина! Іди мерщій у долину, до людських осель, і візьми там трохи Червоної Квітки, яку вони у
себе розводять; коли настане час, ти матимеш товариша, сильнішого навіть за мене чи Балу або тих із Зграї, хто любить тебе. Здобудь Червону Квітку!
—Гаразд! — сказав Мауглі. — Я іду.
Мауглі біг лісом усе далі й далі, і серце його калатало в грудях.
Він подався поміж кущами до річки, що протікала глибоко в долин. Там він зупинився, бо почув виття Зграї на ловах, почув рев оленя, якого женуть вовки і який одчайдушно захищається. Потім до нього долинули злі, єхидні вигуки молодих вовків:
—    Хай Самотній Вовк покаже свою силу! Стрибай, Акело!
Самотній Вовк, очевидно, стрибнув, але схибив, бо Мауглі
почув, як клацнули його зуби, а потім розляглося скавучання.
Мауглі не чекав більше і кинувся до ланів, де жили люди.
Він припав обличчям до вікна і почав стежити, як горить вогонь у печі. Він бачив, як господиня вставала вночі і підживляла вогонь чорною дровинякою. А як настав ранок і туман побілів та схолов, він побачив, як хлопчик селянина взяв плетений горщик,
обмазаний зсередини глиною, наповнив його розжареним приском, засунув собі під ковдру і пішов у хлів доглянути худобу.
Він подався за хатину, перестрів хлоп'я, вихопив у нього з рук горщик з вугіллям і зник у тумані, а хлопчик заплакав з переляку.
—    А вони дуже схожі на мене, — промовив Мауглі, дмухаю
чи в горщик точнісінько так, як це робила жінка. — Ця штуко
вина помре, коли її не годувати. — І він кидав сухі гілочки та
кору на червоний жар.
На півдорозі до вершини він зустрів Багіру; ранкова роса виблискувала на її шкірі, немов коштовне каміння.
—    Акела схибив, — сказала пантера. — Вони вбили б його і
цієї ночі, але ти теж їм потрібний. Тебе вже шукали в горах.
Акела, Самотній Вовк, лежав коло своєї скелі, і це свідчило, що місце Ватажка Зграї лишається вільним; Шер-Хан, оточений вовками, охочими поживитись його недоїдками, походжав тут же і вислуховував безсоромні лестощі. Багіра лежала поруч  із Мауглі, який тримав горщик з вогнем у себе між колінами.
Акела насилу підвів свою стару голову:
—    Вільне Плем'я, а також ви, Шер-Ханові шакали! Дванадцять років я водив вас на лови і з ловів, і за цей час ніхто з вас
не потрапив у пастку, нікого з вас не покалічено. Тепер я не
вбив свою здобич. Це було хитро підстроєно. Тепер ви маєте
право вбити мене тут, на Скелі Ради. А тому я питаю: хто візьметься покінчити з Самотнім Вовком? Бо, за Законом Джунглів,
я маю право вимагати, щоб ви підходили поодинці!
Запанувала тривала мовчанка, бо ніхто з вовків не наважувався битись з Акелою на смерть. Тоді Шер-Хан проревів:
—    Ба! Навіщо нам здався цей беззубий дурень! Він засуджений на смерть! А от Людське дитинча зажилося на світі. То моя здобич, моя з самого початку. Мені вже обриднув той дурноверхий людино-вовк. Віддайте мені людське поріддя, інакше я полюватиму тут довіку і ви не дістанете від мене навіть кісточки.
Він — Людина, і я ненавиджу його всією своєю істотою!
Акела знову підвів голову і промовив:
—    Він їв нашу їжу. Він спав разом з нами. Він заганяв для
нас дичину. Він ніколи не порушив жодного слова з Закону
Джунглів...
—    Не може Людське дитинча бігати з Племенем Джунглів! —
заревів Шер-Хан. — Віддайте його мені!
—    Він брат нам в усьому, за винятком крові, — провадив Акела, — а ви хочете його вбити! Я бачу, що ви нікчемні боягузи,
і звертаюся до боягузів. Щоправда, я повинен умерти, і життя
моє тепер нічого не варте, а то я запропонував би його за життя Людського дитинчати. Але, щоб зберегти честь нашої Зграї — дрібниця, про яку ви зовсім забули, лишившись без Ватажка! — я обіцяю, що коли ви дозволите Людському дитинчаті вільно піти до своїх, то я вас жодним зубом не займу, коли настане мій час умирати.
—    Він — Людина — Людина — Людина!.. — сердито гарчала
Зграя, і більша частина вовків почала скупчуватись навколо
Шер-Хана, який уже вимахував хвостом.
Мауглі підвівся, тримаючи горщик з вогнем у руках. Потім він потягнувся і позіхнув просто в обличчя всій Раді. Він був у нестямі від злості та горя, бо вовки ще ніколи не показували йому, як вони його ненавидять.
—    Гей ви, слухайте! — закричав він. — Сьогодні ви так часто
називали мене Людиною (хоч з вами я залишився б вовком до
кінця днів своїх), що я відчуваю справедливість ваших слів. То
му я вже не називаю вас своїми братами, а саг — собаками, як
личить Людині. А щоб ви краще зрозуміли, в чім річ, я, Люди
на, приніс сюди трохи Червоної Квітки, якої ви, собаки, боїтесь!
Він кинув горщик з вогнем на землю, кілька розжарених вуглинок запалили купину сухого моху, який відразу зайнявся полум'ям, і вся Рада з жахом відскочила назад від вогняних язиків.
Мауглі встромив суху гілку в полум'я і, коли вона зайнялась та затріщала, почав вимахувати нею у себе над головою в колі вовків, що тремтіли зі страху. Акела, старий грізний вовк, який зроду не просив ні в кого ласки, благально позирнув на Мауглі; хлопчик стояв голий, випроставшись на весь свій зріст, з довгим чорним волоссям, яке кучерями спадало йому на плечі, осяяний світлом палаючої гілки, від якого довкола скакали й тремтіли тіні.
Мауглі подався до того місця, де, тупо кліпаючи на вогонь очима, сидів Шер-Хан, і схопив його за підборіддя.
—    Встань, собако! — закричав Мауглі. — Встань, коли говорить Людина, а то я спалю тобі шкіру!
Шер-Хан щільно прищулив вуха і заплющив очі, бо палаюча гілка була вже дуже близько.
—    Цей різник нахвалявся вбити мене на Раді, тому що не
вбив мене, коли я був маля! Але ось як ми, люди, караємо собак! Поворухни тільки вусом, і я встромлю Червону Квітку тобі в горлянку.
Мауглі бив Шер-Хана гілкою по голові, а тигр, пройнятий смертельним жахом, жалібно скиглив.
Кінець гілки яскраво палав, Мауглі почав розмахувати нею праворуч і ліворуч, і вовки з вищанням кинулись геть, тікаючи від іскор, що палили їм хутро. Лишилися тільки Акела, Багіра та ще з десяток вовків, що були прихильні до Мауглі.
Мауглі сидів і плакав, і серце в нього наче розривалося; адже до цього часу він ще ніколи не плакав.
—    Ну, — промовив він нарешті, — я йду до людей. Але
спочатку я повинен попрощатися з Матір'ю! — І він пішов до
печери, де вона жила з Батьком Вовком, і знову плакав, притиснувшись до її кошлатих грудей, а четверо вовченят жалібно скавучали.
—    Приходь швидше, мій голенький синку! — додала Мати
Вовчиця. — Бо знай, Людська дитино, що я люблю тебе більше,
ніж будь-коли любила своїх щенят.   
—    Я неодмінно прийду, — відповів Мауглі. — І коли прийду,
то покладу на Скелю Ради Шер-Ханову шкуру.
Починало світати, коли Мауглі самотньо сходив з гори до невідомих створінь, які звуться людьми...
Полювання Каа
Все, про що ми тут оповімо, сталось за деякий час до того, як Мауглі вигнали з Сіонійської Вовчої Зграї і він помстився Шер-Ханові. Це було в ті дні, коли Балу навчав його Закону Джунглів.
Хлопчик лазив по деревах майже так само добре, як плавав, а плавав майже так само добре, як бігав. Тому Балу, законовчитель, навчав його тепер усіх Законів лісу й води.
Мауглі дуже стомлювався, повторюючи те ж саме сотні разів. Одного разу, коли Мауглі одержав від свого вчителя доброго ляща й, сердитий, втік у ліс, Балу сказав Багірі:
—    Людське дитинча — це Людське дитинча, і воно повинне
вивчити всі Закони Джунглів. Краще нехай я, люблячи, настав-
лю йому синців, аніж він постраждає коли-небудь через своє неуцтво. Я навчаю дитинча Владичного Слова Джунглів, яке захистить його від птахів, гадюк і всіх чотириногих мисливців, крім його власної Зграї. Якщо тільки він запам'ятає ці слова, то зможе зажадати захисту у кожної істоти в Джунглях. Хіба це не варто легенького стусана?
—    Ну, гаразд, але гляди ж не вбий Людського дитинчати.
А що то за Владичні Слова? — І Багіра, піднявши лапу, з гордістю подивилась на свої сталево-сині, чудово загострені пазури.
—    Я покличу Мауглі, і він тобі їх скаже, якщо схоче. Йди
сюди, Братику! Повтори Багірі Владичні Слова Джунглів, яких
я навчив тебе сьогодні.
—    Ми з вами однієї крові — ви і я, — сказав Мауглі, вимовляючи ті слова по-ведмежому, як то звичайно роблять Ловецькі Племена.
—    Добре. Тепер — Пташині.   
Мауглі повторив ті самі слова і свиснув шулікою в кінці речення.
—    Тепер для Зміїного Племені! — попросила Багіра.
На відповідь почулося сичання, яке зовсім неможливо змалювати. А потім Мауглі, радіючи, що так відзначився, підстрибнув, заплескав у долоні, скочив Багірі на спину, сів там боком і почав лупцювати ногами по лискучій шкірі, перекривляючи на всі лади Балу. Мауглі смикав за хутро на плечах Багіри і щосили лупцював її ногами. Коли ж Балу і чорна пантера замовкли, він загорлав на весь голос:
—    У мене буде своя славна Зграя, і я водитиму її по деревах
цілими днями і ми будемо кидати гілля та усіляку негідь на старого Балу, — продовжував Мауглі. — Вони мені обіцяли. Ой!
—    Ух! — величезна лапа Балу стягла Мауглі із Багіриної спини, і хлопчик, лежачи між передніми лапами ведмедя, побачив,
що Балу розлютився.
—    Мауглі, — сказав Балу, — ти мав розмову з Бандар-Лога-ми, з Мавпячим Племенем?
Мауглі глянув на Багіру: чи не сердиться й вона? І побачив, що очі пантери світяться, мов два нефрити.
—    Коли Балу вдарив мене по голові, — промовив Мауглі (він
усе ще лежав на спині), — я втік; сірі мавпи злізли з дерев і
пожаліли мене. Нікому іншому не було до мене діла...
Він стиха сьорбнув носом.
—    Послухай-но, Людське дитинча! — почав ведмідь, і голос
його розлігся, як грім задушливої ночі. — Я навчив тебе Закону Джунглів, спільному для всіх племен, за винятком Мавпячого Племені, що живе на деревах. У них немає Законів. Вони —
вигнанці. У них немає навіть власної мови, і вони користуються
краденими словами, які підслуховують, сидячи вгорі на гілках і підглядаючи за нами. Вони чваняться, верзуть дурниці і думають, що вони — велике плем'я, покликане зробити великі діла в Джунглях, а впаде горіх, і настрій їхній одразу змінюється, вони починають реготати й забувають про все на світі. Ніхто в Джунглях з ними не спілкується.
Все, що Балу сказав про мавп, була чистісінька правда. Вони живуть на верхівках дерев, а оскільки звірі дуже рідко дивляться вгору, то мавпам не доводиться стикатися з мешканцями Джунглів. Зате, коли мавпам трапляється побачити хворого вовка, чи пораненого тигра, чи ведмедя, вони його мордують, кидають на звірів горіхи й гілки, аби якось розважитись і разом з тим звернути на себе увагу. Вони весь час збираються обрати собі ватажка, виробити свої власні закони і звичаї, але ніколи цього не роблять, бо на другий день усе забувають. Жоден звір не може дістатися до них, але, з іншого боку, ніхто й не звертає на них уваги. Ось чому вони були такі задоволені, коли Мауглі прийшов до них побавитись.
Все й скінчилось би на цьому, бо вдача Бандар-Логів така, що зацікавити їх надовго ніщо не може, але одній мавпі спала на думку, як їй здалося, чудова ідея, і вона почала запевняти інших, що Мауглі буде надзвичайно корисний їхньому племені, бо він уміє сплітати гілля докупи для захисту од вітру: отже, коли вони його спіймають, то він навчить і їх те робити і вони стануть найрозумнішим племенем Джунглів, таким розумним, що всі звернуть на них увагу і заздритимуть їм!
Надумавши це, вони почали дуже тихо пробиратись крізь Джунглі за Балу, Багірою та Мауглі, аж доки ті лягли опівдні спочивати. Мауглі, якому було дуже соромно за свої вчинки, заснув між Багірою і Балу, вирішивши не мати більше діла з Мавпячим Племенем.
Раптом він крізь сон відчув, як чиїсь сильні, шорсткі, маленькі руки вхопили його за руки й ноги; перед очима промайнули зелені галузки; і нарешті Мауглі здивовано побачив крізь розгойдані гілки дерев, як Балу підхопився на ноги з таким страшним ревом, що, мабуть, сполошив усі Джунглі, а Багіра, вищиривши зуби, стрибнула на дерево.
Бандар-Логи радісно заверещали і кинулись на верхні гілки, куди Багіра не могла дістатись. Потім вони почали свій політ, а стрибки мавп з дерева на дерево — це така річ, яку неможливо описати. Мауглі паморочилось у голові, але він мимоволі тішився цим шаленим бігом, хоч його до смерті лякало те, що земля так далеко внизу. За кожним стрибком його так сіпало й підкидало, що, здавалося, з нього душа вилетить.
Шуліка помітив, що мавпи щось тягнуть, і спустився на кількасот ярдів униз, щоб довідатись, чи їстівна та річ. Якраз у цей час мавпи витягли Мауглі на верхівку дерева, і Чіль аж скрикнув від здивування, коли побачив хлопця й почув звернуте до нього Владичне Слово Шулік: «Ми однієї крові — ти і я!..» Хвилі листя і гілок закрили хлопчика, але Чіль підлетів до сусіднього дерева якраз тоді, коли знову з'явилося маленьке смагляве обличчя.
—    Запам'ятай мій слід! — кричав Мауглі. — Розкажи Балу з
Сіонійської Зграї і Багірі зі Скелі Ради!..
А в цей час Балу і Багіра нетямилися з гніву та горя. Багіра лазила, як ніколи в житті, але тонке гілля ламалось під її вагою, і вона стрибала на землю, набравши повні пазури кори.
—    Дурень, от я хто! — закричав Балу, підскочивши з землі. — Вони, оці Бандар-Логи, бояться Каа, кам'яного пітона.
Від одного його імені, вимовленого пошепки, в них холонуть їх
ні підлі хвости. Ходімо до Каа!
Балу потерся своїм вилинялим бурим плечем об пантеру, і вони пішли розшукувати Каа, кам'яного пітона.
Каа лежав на гарячому прискалку, вигріваючись на південному сонці і милуючись своєю чудовою новою шкірою, бо останні десять днів він провів на самоті, міняючи шкіру, і тепер мав справді розкішний вигляд: витягнувши по землі тупоносу голову, він згортав тридцять футів1 свого тіла у фантастичні вузли та звивини і облизував губи, думаючи про наступний обід.
Каа не був отруйна змія — до отруйних гадюк він ставився навіть із презирством і вважав їх за боягузів, — але мав страшну силу, і коли вже обвивав кого-небудь своїми величезними кільцями, то марно було сподіватися на визволення.
—    Ми йдемо на полювання, — недбало закричав Балу, присідаючи на задні лапи. Як і всі змії його породи, Каа був трохи
глухуватий.
—    Дозвольте й мені приєднатись до вас, — сказав Каа. — Вірите, я мало не впав на землю під час останнього полювання,
справді, трохи-трохи не впав. Хвіст мій нещільно обкрутився
круг дерева, я посковзнувся, розбуркав Бандар-Логів, і вони
облаяли мене всякими непристойними словами.
—    Безногим жовтим земляним хробаком, — процідила крізь
вуса Багіра, ніби намагаючись щось пригадати.
Змії, а особливо такі, як старий обережний пітон Каа, дуже рідко виявляють свій гнів, однак Балу й Багіра помітили, як тремтіли і роздувались величезні ковтальні м'язи обабіч горлянки Каа.
—    Бандар-Логи подалися на нові місця, — спокійно промовив
пітон. — Коли я сьогодні виповз на сонце, я чув їхні крики на
верхівках дерев.   
—    Річ ось у чому, Каа. Оці крадії горіхів та збирачі пальмо
вого листя вкрали наше Людське дитинча. Але куди ж вони
подались із дитинчам?
—    Ілло, поглянь угору, Балу з Сіонійської Вовчої Зграї!
Балу глянув угору, щоб довідатись, звідки лине голос. Шуліка Чіль спускався вниз, і краї його піднятих крил були осяяні призахідним сонцем.
—    Я бачив Мауглі серед Бандар-Логів. Він просив сповістити
вас. Бандар-Логи потягли його за річку, у своє місто — в Холод
ні Печери. Я наказав кажанам стежити за ними, коли смеркне.
Щасливого полювання всім вам внизу!
—    Повного вола й глибокого сну тобі, Чілю! — закричала
Багіра. — Я не забуду про тебе, о найкращий з-поміж шулік!
—    Не варто подяки! Хлопчик знав Владичне Слово. — І Чіль
великими колами полетів до гнізда.
Усі знали, де Холодні Печери, але мало хто з мешканців, Джунглів заходив туди, бо те, що вони звали Холодними Печерами, було не що інше, як старе, напівзруйноване місто, давно покинуте й поховане в Джунглях. А звірі взагалі рідко бувають у тому місці, де колись жила людина.
Мавпяче Плем'я в Холодних Печерах і не згадувало про друзів Мауглі. Воно принесло хлопчика в забуте місто, і було дуже задоволене собою. Мауглі, невеселий і злий від голоду, блукав вулицями мертвого міста і час від часу кидав Ловецький Клич Чужинця, але ніхто не відповідав йому, і він зрозумів, що опинився у дуже поганому місці. «Все, що Балу казав про Бандар-Логів, цілком справедливе, — думав він. — У них немає ані Закону, ані Ловецького Кличу, ані Вожаків — нічого, крім дур-
них слів та маленьких злодійкуватих рук. Коли я помру тут з голоду або вони мене вб'ють, то я сам буду винен. Але спробую повернутись у рідні Джунглі».
Та як тільки він наблизився до міського муру, мавпи потягли його назад, докоряючи, що він не цінує свого щастя; а щоб розбудити в нього почуття вдячності, вони його щипали. Мауглі зціпив зуби і, не кажучи ні слова, пішов за галасливою зграєю мавп до тераси, під якою було водоймище з червоного піщанику, до половини заповнене дощовою водою.
Хоч Мауглі й був зморений, голодний і сонний, але він не міг утриматись від сміху, коли Бандар-Логи, по двадцять мавп разом, почали запевняти його, які вони великі, розумні, сильні та шляхетні і який він дурень, що хоче піти від них. «Ось хмарка хоче насунутись на місяць, — думав він. — Ах, коли б хмарка була більша, я скористався б темрявою і втік від них. Але як я стомився!»
За цією ж хмаркою пильно стежили й двоє його добрих друзів у зруйнованому рові під муром: Багіра і Каа добре знали, які небезпечні мавпи, коли їх багато, а тому й не хотіли ризикувати. Мавпи ніколи не б'ються менше сотні проти одного, і мало хто в Джунглях на це зважується.
Нарешті хмарка затулила місяць; Мауглі почув легкі кроки Багіри по терасі. Чорна пантера майже безшумно вибігла схилом і почала бити (вона не мала часу пускати в діло свої зуби) праворуч і ліворуч мавп, що тісно сиділи навколо Мауглі в п'ятдесят або шістдесят рядів. Мавпи щільною зграєю кинулись до Багіри і оточили її, кусаючи, дряпаючи та скиглячи, а п'ятеро чи шестеро підхопили Мауглі, витягли його по стіні літнього павільйону і штовхнули в пролом напівзруйнова-ного даху. Коли б Мауглі виріс серед людей, то він неодмінно б розбився, тому що летіти довелося добрих п'ятнадцять футів; але Мауглі упав так, як учив його Балу, і торкнувся землі ногами.
Мауглі пильно вдивлявся в ажурні стіни, прислухаючись до шуму запеклого бою, що кипів навколо чорної пантери, до верещання та скиглення мавп і до глухого, хриплого кашлю Багіри, яка крутилась і захлиналась у суцільному натовпі своїх ворогів. Це вперше зроду Багіра билась не на життя, а на смерть. «Тут десь повинен бути Балу. Багіра сама не прийшла б», — подумав Мауглі і закричав:
— До водоймища, Багіро! Котись до води! Котись і пірнай!
Багіра почула його, і цей крик, який свідчив, що Мауглі живий і здоровий, надав їй нових сил. Вона завзято, крок за кроком прокладала собі шлях до водоймища, мовчки гатячи ворогів.
них слів та маленьких злодійкуватих рук. Коли я помру тут з голоду або вони мене вб'ють, то я сам буду винен. Але спробую повернутись у рідні Джунглі».
Та як тільки він наблизився до міського муру, мавпи потягли його назад, докоряючи, що він не цінує свого щастя; а щоб розбудити в нього почуття вдячності, вони його щипали. Мауглі зціпив зуби і, не кажучи ні слова, пішов за галасливою зграєю мавп до тераси, під якою було водоймище з червоного піщанику, до половини заповнене дощовою водою.
Хоч Мауглі й був зморений, голодний і сонний, але він не міг утриматись від сміху, коли Бандар-Логи, по двадцять мавп разом, почали запевняти його, які вони великі, розумні, сильні та шляхетні і який він дурень, що хоче піти від них. «Ось хмарка хоче насунутись на місяць, — думав він. — Ах, коли б хмарка була більша, я скористався б темрявою і втік від них. Але як я стомився!»
За цією ж хмаркою пильно стежили й двоє його добрих друзів у зруйнованому рові під муром: Багіра і Каа добре знали, які небезпечні мавпи, коли їх багато, а тому й не хотіли ризикувати. Мавпи ніколи не б'ються менше сотні проти одного, і мало хто в Джунглях на це зважується.
Нарешті хмарка затулила місяць; Мауглі почув легкі кроки Багіри по терасі. Чорна пантера майже безшумно вибігла схилом і почала бити (вона не мала часу пускати в діло свої зуби) праворуч і ліворуч мавп, що тісно сиділи навколо Мауглі в п'ятдесят або шістдесят рядів. Мавпи щільною зграєю кинулись до Багіри і оточили її, кусаючи, дряпаючи та скиглячи, а п'ятеро чи шестеро підхопили Мауглі, витягли його по стіні літнього павільйону і штовхнули в пролом напівзруйнованого даху. Коли б Мауглі виріс серед людей, то він неодмінно б розбився, тому що летіти довелося добрих п'ятнадцять футів; але Мауглі упав так, як учив його Балу, і торкнувся землі ногами.
Мауглі пильно вдивлявся в ажурні стіни, прислухаючись до шуму запеклого бою, що кипів навколо чорної пантери, до верещання та скиглення мавп і до глухого, хриплого кашлю Багіри, яка крутилась і захлиналась у суцільному натовпі своїх ворогів. Це вперше зроду Багіра билась не на життя, а на смерть. «Тут десь повинен бути Балу. Багіра сама не прийшла б», — подумав Мауглі і закричав:
— До водоймища, Багіро! Котись до води! Котись і пірнай!
Багіра почула його, і цей крик, який свідчив, що Мауглі живий і здоровий, надав їй нових сил. Вона завзято, крок за кроком прокладала собі шлях до водоймища, мовчки гатячи ворогів.
Раптом з поваленої стіни, що межувала з Джунглями, прокотився громовий войовничий поклик Балу. Сплеск води показав Мауглі, що Багіра пробила собі дорогу до водоймища, куди мавпи не сміли поткнутися. Каа в цей час переповз через західну стіну; він кинувся на землю з такою силою, що збив у рів зубець зі стіни.
Тим часом Балу бився з нападниками, мавпи вили над водоймищем навколо Багіри, а Манг, кажан, літав туди й сюди, розносячи по Джунглях звістку про великий бій. Каа, приготувавшись до бою, кинувся вперед. Першим ударом, мовчазним, беззвучним, він урізався в зграю, що юрмилася навколо Балу, і бити вдруге вже не було потреби. Мавпи сипнули в усі боки з криком:
—Каа, це Каа! Тікайте! Рятуйтесь!   
Тоді Каа вперше за весь цей час розкрив пащу і вимовив тільки одне довге шипляче слово. Мавпи, які сиділи на стінах і в порожніх будинках, замовкли, і в мертвій тиші, що оповила місто, Мауглі почув, як Багіра, вийшовши з водоймища, обтрушувала з себе воду: Мауглі на радощах танцював у літньому павільйоні. Каа уважно оглянув стіну і, знайшовши щілину в мармурі, яка показувала, що стіна тут неміцна, злегка ударив кілька разів головою, щоб розрахувати відстань. Потім він підняв шість футів свого тіла над землею і зробив з півдюжини могутніх ударів, б'ючи носом, мов тараном. Стіна тріснула і повалилась, здійнявши хмари пороху й сміття. Мауглі вискочив крізь пролам, кинувся до Балу та Багіри і став між ними, обнявши руками їх за товсті шиї.
—    Мені дуже прикро, я голодний і добре подряпаний. Але ж
як люто вони побили вас, мої Брати. Ви сходите кров'ю!
—    Інші теж, — сказала Багіра, облизуючись і позираючи на
тіла мавп, що валялися скрізь по терасі й навколо водоймища.
—    Ось Каа, завдяки якому ми перемогли і ти лишився жи
вий. Подякуй йому, Мауглі, так, як велять наші звичаї.
Мауглі обернувся і побачив величезну голову пітона, що коливалася на фут вище його голови.
—    Так от яке це дитинча! — промовив Каа. — У нього дуже
ніжна шкіра, і його важко відрізнити од Бандар-Логів.
—    Ми однієї крові — ти і я, — відповів Мауглі. — Цієї ночі
ти врятував мене від смерті. Моя здобич буде твоя здобич, коли
ти будеш голодний, о Каа!
Пітон легко поклав свою голову на плече Мауглі і потримав її хвилину.
—    Хоробре серце і ввічлива мова, — сказав він. — Вони
далеко поведуть тебе в Джунглях, дитинча! А тепер швидше йди
зі своїми друзями. Не треба, щоб ти дивився на те, що зараз тут
відбудеться...
Всі троє вибрались у Джунглі крізь пролам у стіні.
Тигр! Тигр!
Тепер нам треба знову повернутися до першого оповідання. Коли Мауглі залишив вовчу печеру після сварки зі Зграєю на Скелі Ради, він спустився в долину до зораних полів, де жили селяни; але зупинятись тут не мав охоти: Джунглі були дуже близько, а він нажив там принаймні одного лютого ворога. Тому він поспішав, тримаючись нерівної дороги, що вилася вниз долиною. Долина переходила в широку рівнину, засіяну скелями і порізану ярами. В одному кінці її стояло маленьке село, а з другого кінця непролазні Джунглі дугою підходили до самих пасовиськ і там уривались, немовби їх відрізали ралом. Мауглі все йшов уперед, бо був страшенно голодний, і коли наблизився до царини1, то побачив, що колючий пліт, яким затуляли на ніч царину, був відсунутий убік.
Він сів коло воріт, а коли до нього підійшов чоловік, устав, роззявив рота і засунув туди палець, показуючи, що голодний.
Чоловік витріщив на нього очі й гайнув вулицею, кличучи жерця — високого, гладкого чоловіка в білому одязі, з червоною та жовтою цяткою на чолі. Жрець прийшов до царини, а разом із ним з'явилось не менше як сто селян, які галасували, сперечались, здивовано дивились на Мауглі й тикали на нього пальцями.
«Які дивні звичаї у цих людей, — подумав Мауглі. — Тільки Сіра Мавпа могла б так поводитись!»
Відкинувши назад своє довге волосся і насупившись, він пильно дивився на юрбу.
—    Чого тут лякатись? — сказав жрець. — Погляньте на його
руки та ноги — на них сліди від вовчих зубів. Він виріс серед
вовків і втік з Джунглів!
—    Арре, арре — ах! ах! — закричали в один голос дві чи три
жінки. — Бідна дитина, вся покусана вовками! Але він гарненький хлопчик! Гляньте, у нього очі, мов жаринки. Справді, Мессуа, він схожий на твого хлопчика, якого вкрав у тебе тигр!
—    Пустіть мене подивитись, — сказала жінка з важкими
мідними кільцями на зап'ястках рук і на кісточках ніг. Вона
приставила долоню до чола і пильно почала вдивлятися в облич
чя Мауглі. — Ні, це не він: він дуже худий. Але очі в нього
точнісінько такі, як і в мого хлопчика!..
Жрець був людина спритна, і він знав, що чоловік Мессуа — найбагатший господар у селі. Тому він на хвилину звів догори очі й урочисто промовив:
—    Що Джунглі взяли, те Джунглі дали! Візьми, сестро, хлопчика до себе в хату і не забудь подякувати жерцю за те, що він
наперед бачить долю людську!..
«Присягаюсь биком, що викупив мене, — майнуло в думці Мауглі, — всі ці розмови дуже нагадують те, як мене оглядала Зграя. Ну що ж, коли я Людина, то й стану Людиною».
Натовп розступився; жінка поманила пальцем Мауглі, щоб він ішов за нею в хату. Вона дала йому молока й хліба, а потім поклала йому на голову руки і подивилася в очі; їй усе здавалося, що, може, то й справді її власний син повернувся з Джунглів, куди потягнув був його тигр. Мауглі було неспокійно в хаті: досі він ніколи не бував під покрівлею; але, подивившись угору, хлопець переконався, що її легко продерти в будь-який час, та й вікно у хаті не мало засувки.
Деяке непорозуміння сталося тоді, коли треба було лягати спати: Мауглі нізащо не хотів лягати в пастці на пантер, — так він називав хатину, — і коли хазяї замкнули двері, він вистрибнув у вікно. Мауглі вийшов на край поля і простягнувся у високій чистій траві; але не встиг він заплющити очі, як м'яка сіра морда штовхнула його в підборіддя.
—    Пхе! — промовив Сірий Брат (це був старший син Матері
Вовчиці). — Погана нагорода за те, що я пробіг за тобою двадцять миль: ти весь тхнеш димом і домашньою худобою, зовсім
як Людина. Прокинься, Братику! Я приніс тобі новини! Шер-Хан пішов полювати десь далеко звідси, поки в нього відросте
нова шерсть, бо він таки добре обсмалився.
—    Сьогодні я стомився від усього нового, що довелось мені
побачити, Сірий Брате! Але ти завжди принось мені новини!
—    Ти не забудеш, що ти вовк? Люди не примусять тебе забути це? — занепокоєно спитав Сірий Брат.
—    Ніколи! Я завжди пам'ятатиму, що любив тебе і всіх, хто
живе в нашій печері, але я не забуду й того, що Зграя мене
прогнала!..
—    І що тебе може прогнати також й інша Зграя? Наступного
разу я чекатиму тебе в бамбуках, там, де кінчаються пасовиська.
Протягом трьох місяців після тієї ночі Мауглі майже зовсім не виходив за царину — так пильно вивчав життя та звичаї людей. Спершу він змушений був одягти на себе тканину, яка страшенно йому заважала; потім йому довелося познайомитися з грошима, призначення яких він ніяк не міг зрозуміти, і, нарешті, з оранкою полів, у якій він також не бачив глузду. Сільський староста загадав Мауглі пасти буйволів. Мауглі був дуже задоволений. Тепер він був на службі у громади, і тому ввечері, коли на кам'яній терасі під величезною смоквою зібрався, як
завжди, гурт, він негайно приєднався до нього. Це було щось подібне до сільського клубу: тут зустрічались і курили свої люльки староста, сторож, перукар, що знав усі сільські брехні, а також старий Бульдео — сільський мисливець. Старі сідали навколо дерева і розмовляли аж до пізньої ночі. Вони розповідали різні незвичайні пригоди з богами, людьми та духами, а ще дивовижніші історії розповідав Бульдео про життя звірів у Джунглях, розповідав доти, аж поки у дітей, що сиділи навколо, від жаху починали лізти рогом очі.
Найчастіше говорили про звірів, бо Джунглі підходили майже до самого села. Олені й дикі свині поїдали посіви на їхніх полях, і час від часу в сутінках з'являвся тигр і хапав людину майже на очах усього села. Мауглі, який добре знав Джунглі, часто доводилося затуляти долонями обличчя, щоб інші не помітили, як він сміється, а Бульдео, поклавши свою рушницю на коліна, оповідав одну небилицю за іншою, і плечі Мауглі здригалися від реготу.
Рано-вранці Мауглі їхав сільською вулицею верхи на спині Рами, величезного Буйвола-вожака. Темно-сизі буйволи, з довгими, загнутими назад рогами і лютими очима, один за одним виходили з своїх хлівів і прямували за ним, і Мауглі одразу дав зрозуміти іншим хлоп'ятам, що старший буде він і ніхто більше. Він лупцював буйволів довгою гладенькою бамбуковою палицею і наказав Кам'я, одному з хлопчиків, пасти разом з іншими худобу окремо і не відходити од череди — а сам він піде з буйволами.
Мауглі пригнав своїх буйволів до найдальшого кінця рівнини, де з Джунглів витікає Вайнгунга. Там він зіскочив з шиї Рами і побіг до бамбукових хащ, де на нього чекав Сірий Брат.
—    Ах, — промовив Сірий Брат. — Уже не перший день я
чекаю тебе тут! І що в тебе за справи з людською худобою?
—    Нічого не вдієш — наказ! — відповів Мауглі. — Я тепер у
селі чередник. Що чувати про Шер-Хана?
—    Він знову повернувся у наш край і довго чекав тебе. Тепер
знову пішов геть. Але все-таки казав, що неодмінно вб'є тебе.
—    Гаразд, — сказав Мауглі. — Поки його нема, ти або хто
інший із чотирьох братів сидіть на оцій скелі, щоб я бачив вас,
виходячи з села; а коли він повернеться, чекай мене під дере
вом дхак, що росте в яру посеред долини.
День у день ганяв Мауглі буйволів до їхніх улюблених баюр і день у день бачив він спину Сірого Брата за півтори милі від долини (це свідчило, що Шер-Хан ще не повернувся); день у день він лежав на траві, прислухався до навколишніх шелестів і згадував минуле життя у Джунглях. Нарешті настав день, коли він не побачив Сірого Брата на умовленому місці. Мауглі всміхнувся
і повів буйволів до яру поблизу дерева дхак, яке було в цю пору вкрите золотистими червоними квітками. Там уже сидів Сірий Брат, і кожна шерстинка на його спині настовбурчилася.
—    Він ховався цілий місяць, щоб приспати твою пильність, —
важко дихаючи, сказав вовк. — Зараз він лежить у глибокій
сухій балці, де колись протікала Вайнгунга.
—    А він уже їв сьогодні чи полюватиме голодний? — спитав
Мауглі. Це було для нього питання життя або смерті.
—    Удосвіта він зарізав дикого кабана, а потім напився води.
Мауглі стояв, глибоко замислившись і поклавши палець у рот:
—    Сірий Брате, чи не міг би ти розбити для мене череду надвоє?
—    Я — ні, але я привів з собою розумнішого помічника, —
Сірий Брат відбіг трохи і шаснув у якусь яму. Звідти висуну
лась велика сіра голова, добре знайома Мауглі, і раптом напоє
не теплом повітря сповнилось одчайдушним криком Джунглів:
Ловецьким Кличем Вовка в денний час.
—    Акело! Акело! — закричав Мауглі, плескаючи в долоні. —
Я знав, що ти не забудеш мене! Нам треба зробити велику спра
ву! Розділи череду надвоє, Акело: буйволиці з телятами хай
будуть окремо, а бики і робочі буйволи — самі по собі.
План у Мауглі був досить простий: він хотів зробити велике коло горою і підійти до верхнього кінця балки, а потім погнати буйволів униз і захопити Шер-Хана так, щоб він опинився поміж биками та коровами. Він добре знав, що Шер-Хан після того, як наївся і напився, не зможе ані битися, ані здертися на круті схили яру...
Щоб не дуже наблизитись до балки і не попередити цим Шер-Хана, вони зробили велике коло. Нарешті Мауглі повернув озвірілих буйволів до зеленої галявини, що підходила до верхнього кінця балки і круто спускалася вниз. Мауглі приклав руки до рота і крикнув у яр: луна покотилася від скелі до скелі.
Через деякий час вони почули довгий сонний рев ситого тигра, який тільки що прокинувся.
—    Хто кличе? — заревів Шер-Хан.
—    Я, Мауглі! Ну, вбивце людської худоби, настав твій час іти
на Скелю Ради!.. Униз жеки їх, униз, Акело! Униз, Рамо, вниз!
Буйволи були спинилися на хвилинку край балки, але Акела на все горло викликнув Ловецький Клич, і вони кинулись один за одним, немов човни в річкові пороги; пісок і каміння так і полетіли з-під їхніх ніг. Рушивши, буйволи вже не могли зупинитися, та й ніхто не міг би цього зробити. Вони ще не спустились у балку, а Рама вже почув ШерХана і люто заревів.
Лавина чорних рогів, запінених морд та вирячених очей нестримно помчала вздовж яру, наче валуни під час водопілля; слабкіші буйволи були відтиснуті на схили яру і продирались крізь гущавину витких рослин. Тепер тварини розуміли, чого від них хочуть: страшної атаки череди буйволів, проти якої не може встояти жоден тигр!
Шер-Хан, почувши громовий тупіт їхніх копит, скочив на рівні ноги й побіг униз яром, поглядаючи то в один, то в інший бік і шукаючи місця, де можна було б вилізти; але стіни балки були занадто стрімкі, і він, обважнівши від їжі та води, біг далі, намагаючись уникнути сутички з буйволами.
Череда, розбризкуючи на всі боки воду, з ревом промчала через велику калюжу, біля якої нещодавно спочивав тигр, і подалася далі. Мауглі почув, як ревуть у відповідь буйволиці з іншого кінця яру, і побачив, як Шер-Хан повернув назад. Тигр добре знав, що коли немає іншого виходу, то краще зустріти биків, ніж корів з телятами. Рама спіткнувся, наступив на щось м'яке і разом з іншими биками врізався у саму середину другої половини череди. Акела та Сірий Брат кидалися в усі боки, хапали буйволів за ноги, і хоч череда знову ринула до яру, Мауглі все ж таки пощастило завернути Раму, — а за ним і вся череда попрямувала до боліт.
Шер-Хана не треба було більше топтати. Він був мертвий, і до нього вже почали злітатися шуліки.
—    Собаці собача й смерть, брати, — сказав Мауглі, виймаю
чи ніж, який він завжди, відтоді як прийшов до людей, носив
із собою у піхвах, що висіли на шиї.
Раптом чиясь рука лягла на плече. Підвівши очі, Мауглі побачив Бульдео з рушницею. Діти розповіли в селі про те, що буйволи подуріли, і розлючений Бульдео прийшов вилаяти Мауглі за недогляд. Вовки поховалися, як тільки побачили, що наближається Людина.
—    Ти з глузду з'їхав! — грізно закричав Бульдео. — Ти гада
єш, що можеш здерти шкуру з тигра? Диви, та це ж кульгавий
тигр, за голову якого призначено сто рупій! Ну що ж, ми пробачимо тобі те, що ти недоглядів череду, а може, я ще дам тобі одну рупію з тих, що одержу в нагороду!
—    Гм, — ніби сам до себе промовив Мауглі, здираючи шкуру
з передньої лапи. — То ти хочеш узяти винагороду, а мені,
може, даси одну рупію? Ну, а я тобі скажу, що шкура потрібна
мені самому!
—    Як ти смієш так говорити з першим мисливцем на селі?
—    Присягаюсь биком, що викупив мене! — закричав Мауглі,
поспішаючи дійти до тигрового плеча. — Що ж, я весь ранок ба
зікатиму тут з сірою мавпою? Сюди, Акело! Цей чоловік надокучив мені!
Бульдео, який усе ще стояв, нахилившись над головою тигра, раптом опинився на траві під великим сірим вовком, а Мауглі спокійно білував тигра далі, ніби був один-однісінький на всю Індію.
Треба віддати Бульдео належне: коли б він був молодший років на десять, то спробував би поборотись з Акелою, зустрівшись із ним у лісі. Але вовк, що так слухається наказів хлопчика, був не зовсім звичайний звір! «Звісно, це чари», — думав Бульдео і навіть не був певен, чи допоможе йому той амулет, що він його носив на шиї. Мисливець лежав тихо-тихо, не насмілю-ючись навіть поворухнутися і чекаючи щохвилини, що Мауглі перетвориться на тигра.
—    Магараджо, великий царю! — промовив він нарешті тремтячим голосом. — Я старий. Я гадав, що ти звичайний пасту
шок. Дозволиш ти мені встати і піти геть, чи твій слуга розірве мене на шматки?
—    Іди, і нехай з тобою буде мир! Тільки надалі не хапайся до
моєї здобичі. Пусти його, Акело!
Прийшовши у село, Бульдео розповів цілу історію про чаклунство, а жрець вислухав її й насупився.
Коли череда наблизились до села, Мауглі побачив вогні й почув звуки рогів і передзвін храмових дзвонів. Біля царини його чекало майже півсела. «Це тому, що я вбив Шер-Хана», — подумав Мауглі, але раптом на нього полетіла злива каміння, і селяни закричали:
—    Чаклун! Вовчий виродок! Чортяка з Джунглів! Геть від нас!
Стара рушниця голосно бабахнула, і один молодий буйвол заревів з болю.
—    Знову чаклунство! — закричали селяни. — Він може від
вертати од себе кулі!.. Бульдео, та то ж твій буйвол!
—    Однак вони не кращі за нашу Зграю, оці твої брати! — про
мовив Акела, спокійно сідаючи на землю. — Якщо кулі щось
означають, то мені здається, що вони хочуть тебе прогнати.
—    Вовк! Вовчий виродок! Забирайся звідси! — кричав жрець,
вимахуючи перед собою гілкою священної рослини — тульси.
—    Знову? — здивовано спитав Мауглі. — Минулого разу мене
прогнали за те, що я Людина, а тепер за те, що я вовк! Ходімо,
Акело!
Тільки одна жінка — то була Мессуа — підбігла до череди і закричала:
—    О сину мій, сину мій! Вони кажуть, що ти — чаклун, що
ти можеш перетворитись на будь-якого звіра! Я не вірю цьому,
але ти все ж таки йди звідси, бо вони тебе вб'ють.
Мауглі засміявся коротким, похмурим сміхом: камінь влучив йому в обличчя.
—    Це одна з тих безглуздих вигадок, які вони розповідають
увечері під великим деревом. Принаймні знай, що за твого сина
віддячено! Я не чаклун, Мессуа. Прощавай! — крикнув Мауглі.
Він круто повернувся і пішов геть із Самотнім Вовком; коли він глянув на зорі, то відчув себе щасливим.
—    Тепер уже не доведеться мені спати в пастках, Акело! Візь
мемо шкуру Шер-Хана й підемо... Ні, не будемо робити селянам
ніякого лиха, бо Мессуа була добра до мене!
Місяць уже заходив, коли Мауглі підійшов до Скелі Ради і зупинився перед лігвом Матері Вовчиці.
—    Вони прогнали мене з Людської Зграї, Мати! — закричав
Мауглі. — Але я додержав свого слова і прийшов зі шкурою
Шер-Хана!
Мати Вовчиця поважно вийшла зі своїми вовченятами, і очі в неї спалахнули, коли вона побачила Шер-Ханову шкуру.
І тоді Мауглі проспівав свою пісню без рим, пісню, що сама народилася в його душі. І він співав її так голосно, як тільки міг, і так довго, наскільки дозволяв подих. А в перервах йому підвивали Сірий Брат і Акела.
А один худющий вовк завив:   
—    Води нас знову, Акело! Керуй нами знову, Людське дитинча, бо нам остогидло це беззаконня і ми хочемо знову бути Віль
ним Племенем!
—    Людська Зграя і Вовча Зграя прогнали мене, — сказав
Мауглі. — Тепер я полюватиму в Джунглях сам!
Вранішня пісня джунглів
Мауглі долав милю за милею, пробігаючи по дев'ять миль за годину, і радів, що не ослаб після довгих місяців життя з людьми. Він думав лише про одне — звільнити Мессуа та її чоловіка з пастки, хоч яка б вона була; хлопчик мав природну недовіру до пасток. А згодом, думав Мауглі, він з верхом відплатить селу за себе.
Уже спустилися сутінки, коли Мауглі розгледів добре знайомі пасовища й дерево дхак, де його чекав Сірий Брат того ранку, коли він убив Шер-Хана. І хоч хлопчик сердився на весь людський рід та його звичаї, все ж він відчув, як щось здавило горло, і насилу перевів подих, угледівши сільські покрівлі.
Попід стіною він прокрався до хатини Мессуа. Заглянув у вікно. Мессуа лежала долі, рот у неї був заткнутий, руки й ноги скручені ременями; жінка важко дихала і стогнала. Чоловіка її прив'язали до яскраво розмальованого ліжка. Двері хатини, що виходили на вулицю, були щільно причинені, знадвору їх підпирали спинами три чи чотири чоловіки. Мауглі вліз у вікно, нахилившись, поперерізав ремені, якими були зв'язані чоловік і жінка, витяг із рота Мессуа ганчір'я; потім пошукав, чи немає в хатині молока.
Мессуа майже збожеволіла від болю і страху (з самого ранку її били і шпурляли в неї камінням), і Мауглі ледве встиг своєчасно затулити рукою їй рот, щоб не закричала. Збентежений і розлютований чоловік Мессуа сів і почав вибирати землю та різне сміття зі своєї закуйовдженої бороди.
—    Я знала, я знала, що він прийде, — заридала нарешті Мессуа. — Тепер я певна — він мій син, — і вона пригорнула Мауглі
до серця.
Досі Мауглі тримався спокійно, але тепер весь затремтів, і це здивувало його самого.
—    Навіщо ці ремені? Чому вони тебе зв'язали? — запитав
хлопчик, помовчавши.
—    Щоб убити за те, що ми прийняли тебе як сина, за що ж
іще, — сказав чоловік похмуро. — Подивись, я весь у крові.
Мессуа не сказала нічого, але Мауглі глянув на її рани, і чоловік та жінка почули, як хлопчик заскреготав зубами.
—    Хто це зробив? — спитав він. — їм треба відплатити.
—    Це діло всього села. Я був дуже заможний, мав багато
худоби. От ми й стали чаклунами, надавши притулок тобі.
—    Я не розумію, хай розкаже Мессуа.
—    Я давала тобі молоко, Нату, пам'ятаєш? — боязко сказала
Мессуа. — Бо ти мій син, якого схопив тигр, і тому я дуже любила тебе. Селяни сказали, що я твоя мати, мати перевертня, і
через те заслуговую смерті.
—    Он там дорога в Джунглі, — Мауглі показав на вікно. —
Ваші руки й ноги вільні. Тікайте.
—    Ми не знаємо Джунглів, мій сину, так, як ти їх знаєш, —
почала Мессуа. — Навряд чи зможу я втекти далеко.
—    Гм... — буркнув Мауглі, кінчиком ножа лоскочучи долоню.
Він вискочив у вікно і відчув, як хтось лизнув йому ногу.
—    Мати, — озвався хлопчик (адже йому був добре знайомий
цей язик), — що ти робиш тут?
—    Жабенятку, я хочу побачити жінку, котра давала тобі мо
локо, — сказала Мати Вовчиця, вся мокра од роси.
—    Вони зв'язали її і хочуть убити. Я перерізав вузли, і вона
зі своїм чоловіком піде Джунглями.
—    Я проводжатиму їх. Я стара, але ще не беззуба. — Мати
Вовчиця стала на задні лапи й заглянула у вікно темної хатини.
За хвилину вона безшумно скотилася, промовивши:
—    Я дала тобі перше молоко, але Багіра каже правду: Люди
на кінець кінцем повертається до Людини.
—    Можливо, — сказав невдоволений Мауглі, — але сьогодні
мені цей слід не в думці. Зачекай тут, тільки не показуйся жінці.
—    Ти ніколи не боявся мене, Жабенятку, — промовила Мати
Вовчиця і заховалась у густій траві, а ховатися вона вміла добре.
—    Ну, — сказав весело Мауглі, вскочивши в хатину, — вони
всі сидять кругом Бульдео, і старий розповідає те, чого не було.
Що ж ви надумали?
—    Я розмовляла з чоловіком, — сказала Мессуа. — До Кан-хівари тридцять миль звідси, там ми зможемо піти до англійців... Доберемося туди за ніч — врятуємось. Інакше ми вмремо.
—    Жодна Людина не вийде вночі за ворота. Але що він робить?
Чоловік Мессуа стояв рачки в куточку хатини і копав землю.
—    Тут у нього трохи грошей, — відповіла Мессуа. — Ми більше нічого не зможемо взяти з собою.
—    Ах, так... Гроші... речі, які переходять з рук у руки і ніколи не теплішають. Невже ці штучки потрібні й в інших місцях? — спитав Мауглі.
Чоловік Мессуа сердито глянув на хлопчика, підвівся і сховав рупії в кишеню. Мауглі допоміг Мессуа вилізти через вікно, і на свіжому нічному повітрі жінка пожвавішала. Але при зоряному світлі Джунглі здавалися їй дуже чорними і страшними.
—    Пам'ятайте — вам нічого боятися. І не варто поспішати.
Тільки... тільки в Джунглях попереду або позад вас трошки співатимуть, — прошепотів Мауглі.
—    Краще бути з'їденими звірами, аніж убитими людьми, —
зауважив чоловік. Мессуа глянула на Мауглі і всміхнулася.
—    Я запевняю вас, — повторив Мауглі так, як це робив Балу, сотий раз повторюючи Закон Джунглів якому-небудь неуважному дитинчаті, — запевняю, що жоден зуб у Джунглях не
вишкіриться проти вас, жодна лапа не доторкнеться до вас. Ні
Людина, ні звір не зупинять вас, поки ви не побачите Канхівари.
Вас охоронятимуть. — Хлопчик квапливо обернувся до Мессуа і додав: — Він сумнівається, але ж ти віриш?
—    О так, сину мій. Людина ти, дух чи вовк із Джунглів, я
вірю тобі.
Мессуа заридала і впала Мауглі в ноги, але він, весь тремтячи, підвів її. Тоді жінка кинулась хлопчикові на шию, називаючи його різними ласкавими іменами, які тільки могла придумати.
Мессуа з чоловіком вирушили в Джунглі. Мати Вовчиця вийшла зі свого сховку.
—    Іди за ними, — сказав Мауглі, — і сповісти всі Джунглі,
що цих двох не можна чіпати.
Мессуа квапила чоловіка, і щойно вони разом із Матір'ю Вовчицею зникли в нічній темряві, біля самих ніг Мауглі, наче з-під землі, виросла Багіра.
—    Я хочу, щоб жоден із Людської Зграї не вийшов сьогодні
за ворота.
—    Я можу затримати їх, Братику. Чи не пора, зрештою, кого-небудь убити? Та й що таке Людина — голий коричневий
землекоп, безволосий і беззубий пожирач землі! Я — Багіра, сила кипить в мені темної ночі серед Джунглів. Хто витримає мій
удар? Людське дитинча, одним ударом лапи я можу розплюсну
ти тобі голову, як мертву жабу влітку.
—    То вдар же! — сказав Мауглі мовою села, а не Джунглів.
Звуки людської мови змусили Багіру миттю зупинитися і сісти на тремтячі лапи. Пантера сіла так, що її голова знов опинилась на одному рівні з обличчям хлопчика. І знов Мауглі дивився на неї так, як нещодавно дивився на збуджених братів, не зводячи погляду з її зелених смарагдових очей, аж поки в їхній глибині згасло червоне полум'я, як ото у відкритому морі зникає світло далекого маяка: хлопчик дивився доти, доки пантера опустила очі. її похнюплена величезна голова майже торкнулася землі, і нарешті шорсткий червоний язик лизнув ногу Мауглі.
—    Ти із Джунглів — і не з Джунглів, — озвалася нарешті Багіра. — Я всього-на-всього чорна пантера, але я люблю тебе,
Братику.
—    Щось довго вони балакають там під деревом, — почав Мауглі, не звертаючи уваги на її слова. Скоро вони підуть забирати з пастки жінку й чоловіка, щоб кинути їх у Червону Квітку.
Але там зламаний замок — і кружало, де лежало. Хо-хо!
—    Тепер слухай, — сказала Багіра. — Хай спробують застати
там мене! Після зустрічі зі мною мало хто вийде з дому, адже
мені не вперше попадати в клітку. Та й навряд чи зв'яжуть
вони мене мотузками.
Нарада під смоквою край села ставала все гучніша. Скоро знявся дикий галас, і цілий натовп чоловіків та жінок кинувся вулицею. Бульдео і брамін вели перед, а весь натовп біг за ними
й кричав:
— Відьма й чаклун! Запаліть покрівлю! Ми покажемо, як
переховувати перевертнів.
Трохи зам'ялися з дверима. Вони були добре замкнені, але натовп навалився на двері й вирвав їх геть. Світло смолоскипів залило кімнату, в якій, витягнувшись на весь свій зріст, схрестивши лапи й звісивши їх з одного кінця постелі, лежала Багіра — чорна, мов смола, і страшна, мов пекло. Минуло кілька хвилин сповненої відчаю тиші, поки перші ряди людей задкували назад, до порога. В цей час пантера підвела голову й позіхнула солодко і навмисне повільно, — так вона позіхала завжди, коли хотіла образити когось рівного собі. її складчасті губи піднімались і відтягувались, червоний язик вигнувся, нижня щелепа одвисла так, що ви могли б заглянути в гаряче горло пантери й побачити величезні ікла; потім щелепи стулились і брязнули, мов металеві застібки скрині. Наступної миті вулиця опустіла. Багіра вистрибнула у вікно і вже стояла поряд із Мауглі. А охоплений панічним жахом натовп з криком і ревінням біг вулицею; спотикаючись і падаючи, селяни намагалися швидше дістатися до своїх хатин.
Здавалося, село охопила німа тиша пообіднього сну, але, прислухавшись уважно, можна було почути, як риплять важкі скрині з зерном: їх пересували до дверей. Мауглі сидів замислившись, і його обличчя все хмурнішало й хмурнішало.
—    Що я зробила? — спитала нарешті улесливо Багіра.
—    Нічого, крім добра. Постережи їх до ранку, а я засну. —
І Мауглі подався в Джунглі, впав на прискалок і проспав увесь
день і ще ніч. Прокинувшись, хлопчик побачив коло себе Багіру, біля її ніг лежав щойно забитий олень.
—    Чоловік і жінка щасливо дісталися до Канхівари, — сказала
Багіра. — Твоя мати передала звістку Чілем.
—    А де сьогодні вночі пасеться Хаті?
—    Де прийдеться!
—    Накажи Хаті з його трьома синами з'явитися сюди до мене.
Пантера пішла, залишивши Мауглі, який з несамовитою люттю втикав ніж у землю. Хлопчик ніколи в житті не бачив людської крові і — що було для нього важливіше — ні разу не чув її запаху до тих пір, поки не унюхав кров на мотузках, якими була зв'язана Мессуа. Мессуа поводилася з хлопчиком ласкаво; Мауглі ж у міру свого почуття любив Мессуа так само гаряче, як ненавидів решту людського роду. Та, незважаючи на свою ненависть до балачок людей, до їхнього боягузтва й жорстокості,
хлопчик нізащо в світі не позбавив би життя Людину, щоб іще раз відчути жахливий запах крові.
Хаті та його три сини, як і завжди, підійшли мовчки, без жодного звуку. Хаті йшов, задумливо дожовуючи зелене стебло банана, зрізане іклами.
Мауглі не встиг підвести голову, як Хаті сказав йому: «Доброго полювання». Перш ніж озватися, хлопчик змусив старого слона довго переступати з ноги на ногу, похитуватись і струшуватись.
—    Ти знаєш село Людської Зграї, яке вигнало мене? Його
жителі ледачі, дурні й жорстокі, вони розважаються своїми
ротами і вбивають слабшого себе не для їжі, а задля втіхи.
Наситившись, ці люди вкидають у Червону Квітку своїх одноплемінників, — я бачив це на власні очі. Вони не повинні більше
тут жити. Я їх ненавиджу.
—    Так убий їх, — підбираючи жмуток трави і струшуючи її
об свої передні ноги, озвався молодший із синів Хаті і знов під
кинув геть траву, а його маленькі червоні очі боязко забігали.
—    Навіщо мені білі кістки? — сердито відказав Мауглі. —
Хіба я вовченя, щоб бавитися на сонці закривавленим черепом?
Напусти Джунглі на село, Хаті!
Багіра здригнулась і прищулилася. Коли б дійшло до найгіршого, вона б промчала сільською вулицею поміж натовпу, б'ючи праворуч і ліворуч, або напала ввечері на орачів; але думка про знищення цілого села на очах у всіх людей і звірів лякала її. Тепер пантера збагнула, навіщо Мауглі послав її по Хаті: ніхто, крім старого слона, не міг розпочати й витримати таку війну.
—    Хай вони втечуть, щоб Багіра і я спали в хатині браміна,
а олені пили із ставків за храмом. Напусти Джунглі, Хаті!
—    А вбивати не треба?
—    Я не хочу. Не хочу навіть, щоб кістки людей валялися на
нашій чистій землі. Хай вони втечуть і пошукають собі нове ліг
вище. Я бачив і нюхав кров жінки, яка давала мені їсти, жінки, що її люди хотіли вбити через мене. Тільки пахощі трави,
що виросла біля їхніх порогів, можуть заглушити той запах.
Він палить мені рот. Напусти на них Джунглі, Хаті!
—    А! — промовив Хаті. — Розумію. Твоя війна стане нашою
війною. Тепер ми напустимо Джунглі.
Наприкінці наступного дня в Джунглях поширилась чутка (хто її пустив, невідомо), ніби найкраща вода та їжа в такій-то і такій-то долині. Кабани, які, не вагаючись, підуть хоч на край світу, аби лиш добре попоїсти, вирушили перші, долаючи скелі; за ними вирушили олені, за оленями дрібні лисиці, що поїдають мертвечину; разом із ними покинули свої місця широкоплечі антилопи-нільгаї, а за нільгаями почали вилазити зі своїх боліт дикі буйволи. Стада розбрелися повсюди, паслися, пили і знову поверталися щипати траву. Село з навколишніми дозріваючими полями було в самому центрі, і посеред нив сиділи люди на мачанах — це помости на чотирьох стовпах, на зразок голубників, зроблені для того, щоб лякати птахів та інших злодіїв.
Була темна ніч, коли Хаті та його три сини вийшли з Джунглів і хоботами попідломлювали стовпи мачанів, і вони падали, наче зламані болиголови. Люди, звалившись з мачанів, чули, як глухо ревуть слони. Глянувши вранці на поля, селяни побачили, що урожай пропав. А це означало смерть, якщо вони не залишать села. Коли вигнали на пасовища буйволів, голодні тварини побачили, що олені дочиста з'їли траву, і майнули в Джунглі до своїх диких товаришів.
Але не так-то легко залишити насиджені місця. І люди жили там, поки влітку знаходили таку-сяку їжу. Першими залишили село безсімейні. По всіх далеких і близьких місцях рознесли вони вісті про те, що село приречене на загибель. Хто може боротися проти Джунглів, говорили вони, або проти богів Джунглів, коли навіть сільська кобра залишила свою нору під смоквою?
За звичкою, жителі села не поспішали, а одкладали втечу з дня на день, поки їх застали перші дощі. Драні покрівлі протікали, на пасовищах стояла вода, і після літньої спеки забуяла зелень. Тоді знялися всі: чоловіки, жінки та діти брели під густим дощем і все ж оглядалися, щоб кинути прощальний погляд на рідні оселі.
А коли вщухли дощі, там, де півроку тому чорніла зорана земля, в усій своїй красі розкинулися буйні Джунглі.
Князівський анкас
Каа, великий кам'яний пітон, чи не двохсотий раз із дня свого народження міняв шкіру, і Мауглі, який ніколи не забував, що Каа врятував йому життя у Холодних Печерах (як ви, напевно, пам'ятаєте), прийшов його поздоровити.
У цей день Мауглі сидів на одному з великих кілець Каа, перебираючи пальцями розідрану стару шкіру, що лежала серед каміння, де її залишив пітон. Каа досить чемно підняв і посадив Мауглі на одне своє кільце, і хлопчик почував себе, як у справжньому живому кріслі.
— Ссс-с! — промовив Каа так, ніби раптом щось пригадав. — Дві чи три ночі тому, — почав пітон, — я полював у Холодних Печерах. Ти, напевно, не забув цього місця! Істота, яку я підстерігав, з криком перебрела водоймище і побігла до будинку, що я проломив колись заради тебе і там сховалася в землю. Я кинувся за нею, наздогнав і вбив. Потім заснув. Прокинувся і пішов далі.
- Під землею?   
—    Так. Невдовзі я дістався до Білого Клобука (білої кобри).
Білий Клобук говорив про такі речі, в яких я нічогісінько не тямив. Нарешті він показав багато такого, чого я на своєму віку
ні разу не бачив.
—    Нову дичину? І ти добре пополював? — Мауглі хутко обернувся до пітона.
—    Не дичина... На тій штуці я зламав би всі свої зуби. Білий
Клобук сказав мені, що Людина пожертвувала б життям, аби тільки подивитися на ці речі (він говорив так, ніби добре знав людей).
—    Подивимося, — мовив Мауглі. — Пам'ятаю, я колись був
Людиною.
—    Тихіше, тихіше. Поспіх убив жовту змію, яка ковтала сон
це. Ми розмовляли з Білим Клобуком під землею, і я розповів
йому про тебе. Сказав, що ти Людина. І Білий Клобук, старий,
наче Джунглі, відповів: «Я вже давно не бачив Людини. Хай він
прийде і побачить усі ці речі, за найгіршу з яких умерло б
чимало людей».
—    Так ходімо туди. Я ніколи не бачив Білого Клобука, і
хочеться подивитись на ті речі. Кобра їх убила?
—    Так, усі вони мертві. Білий Клобук говорив, що він охороняє їх.
—    Ага! Як вовк стереже м'ясо у своїм барлозі. Ходімо.
І потім обоє вони попростували до Холодних Печер, до безлюдного міста, про яке, напевне, ви чули. Каа минув руїни павільйону на терасі і шмигнув до напіврозвалених сходів, що з середини павільйону вели під землю. Мауглі голосно промовив Владичне Слово Змій: «Ми однієї крові — ви і я», — і порачкував за пітоном. Довго вони повзли слизьким звивистим проходом. Нарешті досягли місця, де коріння якогось гігантського дерева вивернуло в стіні великий камінь. Каа й Мауглі переповзли цей камінь і опинились у просторому льосі з банеподібною продірявленою стелею. Сюди, в темряву, пробивалося кілька променів світла.
—    Добре лігво, — мовив Мауглі, підводячись на ноги, — але
ходити сюди щодня дуже далеко. Ну, що ж ми побачимо тут?
—    Хіба я ніщо? — долинув голос із глибини льоху, і Мауглі
побачив, як там заворушилося щось біле. Воно сунуло дуже
повільно, і ось перед хлопчиком піднялась така величезна
кобра, якої він ще ніколи не бачив. Це була змія футів вісім
завдовжки, яка від постійного перебування в темряві побіліла,
мов слонова кістка. Очі кобри горіли, як рубіни, і взагалі вона
мала дивовижний вигляд.
—    Доброго полювання, — сказав Мауглі, який завжди дотримувався звичаю так само, як і ніколи не розлучався з ножем.
—    Так хто ж він, — спитала біла кобра, — той, хто сидить
безбоязно переді мною, і говорить нашою мовою, вимовляючи
слова людськими губами? Хто він — з ножем і з язиком змії?
—    Мене звуть Мауглі, — була відповідь, — яз Джунглів. Вовки моє плем'я, а Каа — брат мій. Мати Кобр, хто ти?
—    Я страж царського скарбу. Я мушу карати смертю всіх, хто
прийде сюди красти. Але моє місто забуло мене.
—    Там немає міста. Глянь угору. Бачиш, коріння великого де
рева розсунуло камені. Дерева і люди не вживаються разом, —
наполягав Каа.
—    Разів зо три люди знаходили сюди дорогу, — злобно відповідала біла кобра, — аж поки я підповзала до них. А тоді їм не доводилося довго кричати. Але ви обоє — людина і змія — приходите
з брехнею, хочете змусити мене повірити, що мого міста більше
немає. Ви хочете, щоб я облишила стерегти скарб! Люди мало
змінюються з роками, я ж — ніколи. Ви кажете, що місто вмерло і що коріння дерев пробилося сюди? Так нагніться ж і беріть
все, що забажаєте. На всій землі немає іншого такого скарбу. Людино з язиком змій, якщо ти зможеш вийти живою звідси тією ж
дорогою, якою прийшла сюди, то князі будуть твоїми слугами!
—    Знову слід загубився, — промовив холодно Мауглі. — Мати
Кобр, я не бачу тут нічого такого, що можна було б узяти.
—    Клянусь богами Сонця і Місяця, у хлопчика смертельне
божевілля, — зашипіла кобра. — Дивись, і ти побачиш те, чого
досі ніколи не бачила Людина!
Хлопчик пильно оглянув весь підвал і набрав на підлозі цілу пригорщу чогось блискучого.
—    О-о! — промовив Мауглі, — так воно ж схоже на те, чим
розважається Людська Зграя. Тільки це жовте, а там руде.
Мауглі кинув золоті монети і пішов далі. Підлога печери футів на п'ять-шість була встелена чеканними золотими та срібними монетами, які висипались із мішків, у яких вони зберігались. За довгі роки метал розсунувся і розплився, як пісок під час відпливу. Біла кобра сказала правду. Ніякими грошима не можна було оцінити ці скарби, що добувалися протягом століть війнами, грабунками, торгівлею та податками.
Мауглі, звісно, не міг збагнути значення цих речей. Ножі трохи зацікавили хлопчика. Але вони виявилися легші за його власний ніж, і Мауглі кинув їх геть. Нарешті він знайшов щось справді привабливе; воно лежало в кутку, біля одного напівзасипаного паланкіна. Це був анкас двофутової довжини, тобто палиця для слонів, схожа на невеликий човновий гак. На верхівці палиці поблискував один круглий рубін; весь восьмидюймовий держак був густо поцяцькований необробленою бірюзою, і це
робило його дуже зручним. Нижче — нефритовий обідець з гірляндою квітів, листя яких зроблене з смарагдів; самі ж квіти —
рубінові і вставлені в холодний зелений камінь. Уся інша части
на держака виготовлена з чистої слонової кості, а саме вістря і
гак — із золотою інкрустацією, картина ловлі слонів. Малюнки
стосувалися друга Мауглі — старого Хаті, і це зацікавило хлопчика.   
Біла кобра повзла слідом за Мауглі.
—    Невже не варто умерти заради цього? — сказала вона.
—    Не розумію, — відповів хлопчик. — Ці речі тверді, холодні і зовсім не придатні для їжі. Але ось цю штуку, — Мауглі
підняв анкас, — я хочу взяти з собою, подивлюсь на неї при сонячному світлі. Я йду зараз. Тут темно і холодно.
—    Подивись під ноги. Вони прийшли сюди багато років тому,
щоб забрати скарби. Я поговорила з ними в темряві, і вони й по
цей день лежать тут.
—    Та навіщо мені всі ці скарби? Якщо ти дозволиш узяти з
собою анкас, то я вважатиму щасливим своє полювання. Якщо
ж ні — все одно полювання вдале. Я не б'юся з Отруйним Племенем, і, крім того, я знаю Владичне Слово цього племені.
—    Тут лише одне Владичне Слово — моє.
З палаючими очима Каа кинувся вперед.
—    Хто просив мене, щоб я привів Людину? — прошипів пітон.
—    Звісно, я, — прошепотіла стара кобра. — Я давно вже не
бачила людей. А цей хлопчик розмовляє нашою мовою.
—    Але про вбивство між нами не було й згадки. Хіба можу я
повернутися в Джунглі й сказати, що сам одвів Мауглі на
смерть? — заперечив Каа.

Мауглі спокійно поклав руку на голову Каа.
—    Досі біла тварюка мала справу з істотами з Людської Зграї.
Стара кобра ще не знає мене, — прошепотів хлопчик. — Якщо
їй самій забажалося пополювати, то що ж — можна!
Мауглі стояв, тримаючи анкас кінцем униз. Раптом хлопчик розмахнувся і кинув. Анкас пролетів навкіс і впав прямо за клобуком величезної змії, прикувавши її до підлоги. Каа блискавично навалився всією своєю вагою на звисле тіло кобри, паралізував її з голови до хвоста. Червоні очі кобри запалали, а шість вільних дюймів голови шалено вихляли то праворуч, то ліворуч.
Мауглі схопив змію позад клобука, розтулив їй рот лезом ножа і показав на страшні отруйливі ікла на верхній щелепі — чорні й розкришені. Як і всі змії, біла кобра пережила свою отруту.
—    Тюю (трухлявий пеньок), — промовив хлопчик і відсторонив Каа; потім вийняв анкас і звільнив кобру.
—    Я зганьблена. Убий мене! — шипіла кобра.
—    Тут і без цього занадто багато говорили про вбивство.
Я візьму гостру штуку, Тюю, бо я бився і переміг тебе.
—    Гляди, щоб ця штука, зрештою, не вбила тебе. Це смерть.
Мауглі й Каа дуже зраділи, побачивши денне світло. Як тільки вони опинились у своїх Джунглях і анкас у хлопчикових руках заблищав під вранішнім сонцем, Мауглі відчув себе таким задоволеним, ніби знайшов пучок нових квітів, щоб уплести в своє волосся.
—    Ця річ блищить дужче, ніж очі Багіри, — мовив захоплено хлопчик, крутячи рубін. — Треба показати його пантері. Але
що мав на увазі Тюю, коли говорив про смерть?
—    Не знаю. В Холодних Печерах завжди повно зла — і на
землі, і під нею.
Хлопчик час від часу зупинявся, щоб помилуватися своєю здобиччю. На пантеру Мауглі наткнувся саме тоді, коли вона пила воду після важкого полювання. Хлопчик розповів їй про всі свої пригоди; пантера обнюхала анкас. Коли Мауглі сказав про останнє слово білої кобри, Багіра схвально замуркотіла.
—    Виходить, Білий Клобук сказав правду? — жваво запитав
хлопчик.
—    Я народилася в князівських клітках в Удейпурі і гадаю,
що знаю дещо про Людину. Ради одного цього червоного каменя багато людей убивали б тричі на ніч.
—    Але від цього каменя анкас лише важчий. Мій маленький
блискучий ніж кращий. Та й, крім того, червоний камінь не
можна їсти. Скажи, для чого потрібна ця гостра штука?
Багіра напіврозплющила сонні очі, і в них заграли бісики.
—    Цю штуку зробили люди, щоб до крові колоти голови синів
Хаті.
—    Але для чого анкасові бити і шпигати голови слонів?
—    Щоб учити їх Закону Людини. У людей немає ані зубів, ані
кігтів, от вони й роблять такі гострі штуки, а іноді й гірше...
—    Що ближче до людей, навіть до речей, зроблених Люд
ською Зграєю, то більше крові, — промовив Мауглі з відразою;
він трохи стомився, несучи важкий анкас. — Коли б я знав
про це — нізащо не взяв би його. Спершу кров Мессуа на мо
тузках, зараз — кров Хаті. Анкас мені більше не потрібний.
Блиснувши, анкас одлетів і вгруз у землю між деревами футів за п'ятдесят від пантери і хлопчика.
—    От мої руки й очистилися від смерті, — промовив Мауглі,
витираючи пальці й долоні об свіжу, вологу землю.
Мауглі спритно вибрався на зручне дерево, зв'язав докупи кілька ліан і, швидше ніж можна розповісти про це, вже погойдувався у гамаці на висоті п'ятдесяти футів над землею. Хоч хлопчик і не зневажав денне світло, все ж, наслідуючи звичаї своїх друзів, він користувався ним якомога менше. Прокинувшись у сутінках серед голосистого племені, що живе на деревах, Мауглі згадав про красиві камінчики.
—    Зрештою, гляну ще раз на цю штуку, — сказав він і спустився по ліані на землю.
Багіра вже стояла перед ним. У напівтемряві Мауглі почув її
пирхання.
—    Де штука з гостряком? — крикнув хлопчик.
—    її взяла Людина. Ось слід...
І вони побігли швидкою обережною риссю, перетинаючи плями місячного сяйва і не спускаючи очей зі сліду двох босих ніг.
—    Тут він швидко побіг, — сказав Мауглі.
—    Тут другий слід іде цьому назустріч. У другого сліду ноги
менші й пальці повернуті всередину.
Мауглі підбіг і подивився.
—    Це нога мисливця з племені гондів, — сказав хлопчик. —
Глянь, тут він волочить по землі лук. Ось чому перший слід дуже швидко звернув убік. Велика Нога сховалася від Маленької
Ноги.
—    Твоя правда, — відповіла Багіра. — Тепер, щоб не насту
пати один одному на слід і не плутатися, візьмемо собі кожний по сліду. Я — Велика Нога, Братику, а ти — Маленька
Нога, гонд.
Пантера стрибнула до першого сліду, залишивши Мауглі біля чудернацьких відбитків ніг маленької дикої лісової людини.
Нарешті хлопчик, закричав:
—    Вони зустрілися. Доброго полювання! Дивись! Тут, на скелі, стояла навколішки Маленька Нога, а он Велика Нога.
Кроків за десять від пантери й хлопчика, на купі каміння, лежало тіло селянина, прошите наскрізь легкою, опереною стрілою гонда.
—    Ну, то чи такий уже дурний Білий Клобук, Братику? —
запитала лагідно Багіра. — Ось тобі принаймні одна смерть.
—    Ходімо далі. А все-таки, де ж кровопивець слонів — червоноока колючка?
—    Може, забрала Маленька Нога. Дивись, ось знову слід.
Поодинокий слід легкої людини, що бігла хутко з чималою
вагою на лівому плечі, вів по довгій похилій терасі, що поросла сухою травою. Гострозорим слідопитам здавалося, ніби кожен крок цього сліду випалений гарячим залізом.
Багіра й Мауглі мовчки йшли цим слідом. Нарешті вони спустилися в балку й опинилися біля купи попелу.
—    Знову, — промовила пантера й стала, наче скам'янівши.
Скарлючене тіло низькорослого гонда лежало ногами в попелі,
і Багіра запитально подивилася на хлопчика.
—    Мати Кобр (мені шкода, що я насміхався з неї) добре знає
людей. Хіба я не казав, що люди вбивають просто так, знічев'я?
—    Ні, вони вбивають одне одного за червоні та сині камін
ці, — відповіла пантера.
—    Один, два, три, чотири сліди, — промовив Мауглі, нахилившись над попелом. — Чотири сліди людей, взутих у черевики.
І яке зло заподіяла їм ця маленька лісова Людина?
Майже цілу годину пантера і хлопчик ішли по широкому сліду чотирьох людей у черевиках і не озвалися одне до одного жодним словом.
Настав спекотний сонячний день. Раптом Багіра, що йшла трохи лівіше, видала дивний горловий звук.
—    Третя смерть, — зауважила Багіра.
—    Я понесу Матері Кобр молодих великих жаб і нагодую її
досхочу, — вирішив хлопчик. — Кровопивець слонів — сама
смерть, але все-таки я нічого не розумію!
—    Ходімо! — промовила пантера.
Не пройшли вони й півмилі, як раптом почули каркання Ко, ворона, що співав Пісню Смерті на верховітті дерева, а в затінку його лежало три трупи. Посередині, під залізною сковорідкою, на якій лежала почорніла спалена перепічка, диміло напівпогасле багаття. Біля самого вогню, виблискуючи на сонці, лежав прикрашений бірюзою і рубіном анкас.
—    Ця штука моторно працює. Все кінчається тут, — сказала
Багіра. — Од чого вмерли троє, Мауглі? Адже не видно ні будь-
якого сліду, ні подряпин.
Мешканець Джунглів краще за будь-якого лікаря вміє розпізнавати отруйні трави та ягоди. Мауглі понюхав дим над багаттям, одломив шматочок почорнілої перепічки, покуштував і зразу ж виплюнув.
—    Яблуко Смерті, — закашлявся хлопчик. — Перший, напевне, додав його в їжу своїх супутників, а ті розквиталися з ним,
убивши спочатку гонда.
«Яблуком Смерті» в Джунглях називають дурман, або датуру, одну з найнебезпечніших отрут в Індії.
—    А що далі? — запитала пантера. — Невже й ми з тобою
повбиваємо одне одного через цього червоноокого вбивцю?
—    Може, анкас розмовляє? — прошепотів Мауглі. — Хіба я
недобре зробив, викинувши його геть? З нами цього не станеться,
Багіро, бо ми не бажаємо того, чого хочуть люди. Якщо ж анкас
залишиться тут, то він, безсумнівно, вбиватиме людей так само
швидко, як падають од вітру горіхи. Мені не подобаються люди, але я не хочу, щоб вони гинули по шестеро за одну ніч. Це... — і хлопчик обережно взяв анкас, — повернеться назад, до Матері Кобр.
Минуло дві ночі. Засмучена біла кобра сиділа в темряві під склепінням печери — зганьблена, пограбована, самотня. Раптом бірюзовий анкас пролетів крізь дірку в стіні і, брязкнувши, впав на підлогу, встелену золотими монетами.
—    Мати Кобр, — озвався Мауглі (із обережності хлопчик за
лишився по той бік стіни), — візьми кого-небудь молодшого й
дужчого з твоїх родичів, і хай він допомагає тобі стерегти царський скарб, щоб жодна людина це вийшла звідси живою!
—    Аг-га! Значить, анкас повернувся. Я ж казала, що це
смерть. Але як же це ти залишився живий? — бурмотіла кобра, з любов'ю обвиваючись навколо держака анкаса.
—    Присягаюсь биком, що викупив мене, я не знаю. Ця штука за одну ніч убила шістьох. Не випускай її більше.
Руді собаки
Після нашестя Джунглів на село для Мауглі настало радісне життя. Він почував себе спокійно, як людина, що сплатила свої борги. Всі в Джунглях ставилися до нього по-дружньому, хоч трохи й побоювались його.
Батько та Мати Вовки померли. Мауглі привалив великим каменем вхід у печеру і заспівав над померлими Пісню Смерті. Балу постарів і зробився незграбний. І навіть Багіра, незважаючи на її сталеві нерви та залізні м'язи, була вже не така спритна, як раніше. Акела так постарів, що сіра шерсть на ньому зробилася біла.
Одного разу присмерком Мауглі неквапливо йшов Джунглями, щоб віддати Акелі половину забитого оленя. Чотири вовки тюпали за ним і весь час жартома борюкалися, кидались один на одного, втішаючись радістю життя. Раптом до Мауглі долинув крик, якого він з часів Шер-Хана ніколи не чув. Це було те, що в Джунглях називають фіал — противне виття шакала, який полює вслід за тигром або спостерігає, як убивають яку-небудь велику здобич. Четвірка вовків одразу ж наїжилась і загарчала. Мауглі схопився за ніж і принишк, мов закам'янів на місці.
— Жоден Смугастий не посміє тут полювати, — промовив, нарешті, хлопець.
Тишу знову порушив вереск, схожий чи то на ридання, чи то на сміх, так ніби в того шакала були м'які людські губи. Мауглі глибоко зітхнув і, випереджаючи прудких вовків, побіг до Скелі Ради.
Спочатку вовки не чули нічого, лише з темряви до них долинав гомін Вайнгунги та завивання вітру, що бавився верховіттям дерев. Несподівано на тому боці річки заскімлив вовк. Та це був не вовк із Зграї, бо вся Зграя зібралася тут. Вовче виття перетворилось на довге, одчайдушне гавкання. За кілька хвилин на скелі почулися стомлені кроки, і кістлявий мокрий вовк із закривавленими боками, скаліченою передньою ногою і білою піною на губах кинувся в коло і, задихаючись, упав до ніг Мауглі.
—    Доброго полювання! Хто твій Вожак? — спитав поважно
Фао, ватажок Зграї.
—    Доброго полювання! Я Вонтола, — почулась відповідь.
Це означало, що він вовк-одинак і полює для себе, своєї подруги та вовченят, живучи у віддаленій печері. «Вонтола» — означає відступник, який не живе зі Зграєю. Він важко дихав, і
всі бачили, як б'ється його серце.   
—    Хто наближається? — спитав Фао.
—    Дхоль, дхоль із Декана, руді собаки, вбивці. Вони йдуть з
півдня на північ. На своєму шляху вони вбивають усіх. Коли
світив місяць-молодик, у мене було четверо — подруга і троє
вовченят. Опівночі я чув, як вили мої щенята, ідучи по сліду.
А на світанку я знайшов їх у траві — вони лежали задубілі. Тоді я став шукати, кому помститись, і знайшов рудих собак.
—    Скільки їх? — спитав Мауглі.
Вся Зграя глухо загарчала.
—    Не знаю. Троє з них уже ніколи не полюватимуть. Але по
тім руді собаки гнали мене, як оленя. На трьох ногах гнали. Дивіться, Вільне Плем'я!
Він випрямив свою покалічену, почорнілу від засохлої крові лапу. Боки вовка були жорстоко покусані, горло — розірване і пошматоване.
Акела знав дещо про рудих собак і сказав Мауглі впівголоса:
—    Буде добре полювання — для мене останнє. Та люди довго
живуть, і в тебе попереду ще багато ночей і днів, Братику. Йди
на північ. Якщо після битви хтось із вовків залишиться живий,
він принесе тобі звістку про нашу бійку.
—    Тепер слухайте: жили-були Вовк, батько мій, і Вовчиця,
моя мати, і був ще старий сірий Вовк (не дуже мудрий, він уже
побілів), якого я вважав і батьком, і матір'ю. І ось я, — хлопець
підвищив голос, — я кажу, коли прийдуть собаки, якщо тільки
вони прийдуть, Мауглі та Вільне Плем'я полюватимуть разом.
І я присягаюся биком, що мене визволив, — і хай чують дерева
і річка, хай пам'ятають вони, якщо я забуду, — я запевняю: мій
ніж буде зубом для Зграї, а мені здається, що він не дуже ту
пий. Ось слово, яке сказав я.   
—    Ти не знаєш собак, Людино з вовчим язиком, — закричав
Вонтола. — Я хочу лише відплатити мій Кривавий Борг раніше,
ніж мене розірвуть на шматки. Дхолі просуваються повільно,
знищуючи все на своєму шляху. За два дні я наберуся сил і піду мстити. Але вам, Вільне Плем'я, раджу йти на північ і жити надголодь, поки собаки залишать ваші місця.
—    Слухайте Відступника! — крикнув сміючись Мауглі. — Руді собаки полюватимуть на наших землях, а ми, сховавшись на
півночі, лежатимемо, поки їм заманеться залишити наші землі.
Вибирайте ж, вибирайте. Це славне полювання! За Зграю, за
вовчиць і вовченят у лігві та на полі, за подругу, яка гонить
лань, і за найменше дитинча в печері — ми приймемо бій!
Зграя відповіла хлопцеві дружним голосним гавканням, що пролунало серед ночі, ніби тріск падаючого дерева.
—    Ми приймаємо бій! — кричали всі.
Мауглі помчав у темряву і, збуджений, нестримний, не дуже придивлявся під ноги. І тому цілком природно, що хлопець простягся на повний зріст, налетівши на величезні кільця Каа саме тоді, коли пітон лежав біля річки і підстерігав оленя.
—    Ксссша, — прошипів сердито Каа, — хіба до лиця мешканцям Джунглів тупотіти і бігати під час нічного полювання?
—    Моя провина, — промовив Мауглі, підводячись. — Я шукав тебе, Пласкоголовий.
Хлопець простягнув у темряві руку і, обнявши гнучку, наче канат, шию пітона, схилив голову Каа собі на плече, а сам розповів пітону все, що трапилося цієї ночі в Джунглях.
—    Але що ти вирішив робити, коли прийдуть руді собаки? —
озвався нарешті Каа.
—    Вони повинні перепливти Вайнгунгу. І я з ножем в руках
зустріну їх на мілкому, а за мною була б Зграя. І там ножем і
зубами ми змусили б собак повернутися за течією або принаймні остудили б трохи їхні горлянки.
—    Повернути дхолей неможливо, та й горлянки в них загарячі, — промовив Каа. — Після цього полювання не буде ані Людини, ані вовченяти, залишаться самі кістки.
—    Ала-ла! Помремо, так помремо. А все-таки славне вийде по
лювання. Але я молодий і бачив мало дощів. У мене ані мудрості, ані сили. Можливо, ти маєш кращий план, Каа?
—    Тесе! Зараз підемо до річки, і я покажу тобі, як треба боротися проти рудих собак.
Каа подався до головного річища Вайнгунги і кинувся у воду трохи вище заводі, де ховалася Скеля Миру. Мауглі пірнув слідом.
Він обняв лівою рукою Каа за товсту шию, притиснув праву до свого тіла і випростав ноги. І пітон, долаючи течію, поплив
так, як умів плавати тільки він один, і струмені збитої води  запінилися навколо шиї Мауглі, а ноги хлопця погойдувалися туди й сюди на хвилях, розведених сковзкими боками пітона. На милю вище од Скелі Миру, в ущелині між мармуровими скелями, футів од вісімдесяти до ста заввишки, Вайнгунга звужується, і вода рине ручаями поміж безлічі малих і великих каменів, І ніби біля водяного млина. Але шумовиння води не збентежило І Мауглі. Не було такої води в світі, якої хоча б на мить злякався хлопець. Раптом Каа зупинився, двічі обвивши хвостом великий підводний камінь. На одному зі своїх кілець пітон тримав хлопця. А вода мчала повз них.
—    Це Місце Смерті, — промовив Мауглі. — Навіщо ми припливли сюди?
—    Вони сплять, — відповів Каа. — Хаті не зверне з дороги
перед Смугастим. Але Хаті й Смугастий стороняться дхолів.
А руді собаки, кажуть, не сходять з дороги нікому. А від кого
ж утікає Маленьке Плем'я Скель? Скажи мені, повелителю
Джунглів, — хто у нас найголовніший?
—    Вони, — прошепотів Мауглі.
Потріскані й вивітрені скелі ущелини Вайнгунги від самого початку Джунглів були місцем, де жило Маленьке Плем'я Скель — неспокійні і заклопотані чорні дикі бджоли Індії. З обох боків ущелина була чимось завішана, мов чорним мерехтливим оксамитом. І Мауглі, побачивши, що то мільйони сплячих бджіл, сховався у воду. На одному березі річки виднілась невеличка обмілина, всього-на-всього п'ять футів завширшки, вся засипана мотлохом, що збирався безліччю років. Одного різкого запаху було достатньо, щоб злякати кожного, хто не літає і не знає диких бджіл.
Каа плив проти води, поки дістався піщаного берега якраз біля входу в ущелину.
—    Ось полювання цього року, — промовив пітон. — Дивись!
На березі лежали кістяки двох молодих оленів і буйвола. Мауглі бачив, що ані вовк, ані шакал не чіпали кісток, які так і залишилися в природному положенні.
—    Вони зайшли за межу, вони не знали, — прошепотів Мауглі, — і Маленьке Плем'я їх убило. Тікаймо, поки бджоли не
прокинулися.
—    Маленьке Плем'я не прокинеться до світанку, — відповів
Каа. — Зараз я розповім тобі одну історію. Колись, багато-багато дощів тому, загнаний олень, не знаючи Джунглів, забіг сюди
з півдня. За ним гналася уся Зграя. Збожеволівши з переляку,
олень стрибнув звідси. Розпалена й оскаженіла Зграя також
нічого не бачила і побігла за ним. Сонце стояло високо, і диких
бджіл зібралося багато; вони розгнівалися. Ті, хто, женучись за
оленем, стрибнув у Вайнгунгу, вмерли перш, ніж досягли води, а хто не стрибнув, той загинув на скелях. Але олень лишився живий. Він біг перший, біг, рятуючи своє життя, і стрибнув, поки дикі бджоли ще не встигли опам'ятатися! Олень уже плив річкою, коли бджоли зібралися вбити його. А Зграя, яка гналася за ним, вся загинула під вагою Маленького Племені, розбудженого тупотінням оленя.
Голова Каа лежала на мокрому плечі Мауглі, і його язик дрижав біля вуха хлопця. Після довгого мовчання Мауглі прошепотів:
—    Це все одно, що смикати смерть за вуса, але... Каа, ти
справді наймудріший у Джунглях.
—    Якщо розлютовані руді собаки поженуться за тобою, не ба
чачи нічого, крім твоїх плечей, то ті з них, які не вмруть угорі,
кинуться у воду тут або нижче... Кинуться, бо Маленьке Плем'я
підніметься і накриє їх. А води Вайнгунги — голодні. І у дхолей
не буде Каа, який підтримав би їх, і вони потопляться... Уцілілі
ж підпливуть до мілини поблизу лігов Сіонійської Зграї. А там їх
і схоплять за горло. Тільки заради тебе сповіщу Зграю, де підстерігати рудих собак. Сам я не маю нічого спільного з вовками.
Пітон поплив за водою. Незабаром напроти скелі він побачив Фао і Акелу, які прислухалися до нічних звуків.
—    ХПІПІШ! Собаки, — весело промовив Каа. — Дхолі пливти
муть униз. Якщо ви не перелякаєтесь, то зможете перебити їх
на мілині.
Незадовго до полудня, коли припекло сонце, Мауглі почув тупотіння ніг, і до нього донісся гидкий запах зграї рудих собак, що вперто бігли по сліду Вонтоли. Коли дивишся на собак зверху, вони здаються вдвоє менші за вовків, але Мауглі знав, які міцні в них лапи і щелепи. Хлопець діждався, поки гостромордий ватажок, нюхаючи слід, порівнявся з деревом, а тоді крикнув:
—    Доброго полювання!
Той глянув угору, і всі його товариші зупинилися водночас із ним — ціла зграя рудих собак з опущеними хвостами, худими задами, важкими плечима і кровожерними пащами. Близько двохсот рудих собак зібралося під деревом. Хлопець бачив, із якою жадобою ватажок обнюхував слід Вонтоли, намагаючись повести всю зграю вперед. Дхолі не повинні поспішати, — а то ще завидна доберуться до лігвищ. І Мауглі вирішив до присмерку затримати зграю під деревом.
—    Хто дозволив вам прийти сюди? — запитав хлопець.
—    Всі Джунглі — наші Джунглі, — пролунало у відповідь.
Мауглі глянув униз на собаку, посміхнувся і зацокав точнісінько так, мов Чікаї, деканська пацючиха-стрибунець, даючи цим самим зрозуміти, що він вважає рудих собак не кращими за
Чікаї. Вся зграя оточила дерево, а ватажок несамовито загавкав, називаючи хлопця мавпою. Замість відповіді Мауглі витягнув голу ногу і поворушив гладенькими пальцями над самою головою ватажка рудих собак. Цього було досить, щоб несамовито розлютувати зграю. Мауглі, помітивши, що вожак хоче підплигнути, одразу ж підняв вище ногу та ніжно промовив:
—    Собако, рудий собако! Повернись у Декан і їж ящірок. —
І хлопець удруге поворушив своїми пальцями.
—    Злазь сюди, або ми заморимо тебе голодом, безволоса мав
по, — провила зграя, а саме цього й хотів Мауглі.
Він розлігся на гілляці, притиснувся щокою до кори, а праву руку залишив вільною. Цілих п'ять хвилин хлопець говорив собакам усе, що він знав і що думав про них, їхні звичаї, манери, про їхніх самок і щенят. Великий бурий вожак кілька разів підплигнув, але Мауглі не поспішав, щоб не схибити. Нарешті лють додала дхолю сили; і він підплигнув угору футів на сім-вісім. Тоді, рука хлопця витягнулася, наче голова змії, і так схопила вожака за гриву, що аж гілляка здригнулася під новою вагою. Мауглі мало не звалився на землю, але руки не розчепив. Дюйм за дюймом хлопець підіймав звіра, що висів, немов задушений шакал. Лівою рукою Мауглі дістав ножа, відрізав рудого пухнастого хвоста і шпурнув дхоля на землю. Цього йому й треба було, Мауглі знав, що тепер руді собаки не підуть по сліду Вонтоли, поки не розірвуть його або поки він не поб'є їх. Хлопець виліз на вищу гілляку, сів зручніше й заснув.
Минуло три-чотири години, і хлопець прокинувся. Зразу ж полічив зграю. Руді собаки були всі тут — мовчазні, кремезні, сухі, зі сталевими очима.
Мауглі, мов мавпа, перестрибнув на сусіднє дерево, потім на інше і так ще далі. А зграя з піднятими догори головами бігла за ним. Час від часу Мауглі вдавав, ніби падає, і тоді всі руді собаки аж душили один одного, поспішаючи, щоб убити хлопця. Це було рідкісне видовище: хлопець із ножем, що виблискує у промінні передвечірнього сонця, яке пробивалося крізь верхні гілки, а внизу мовчазна зграя рудих псів, ніби охоплена вогнем. Діставшись до останнього дерева, Мауглі взяв часник і старанно натерся; розлютовані руді собаки завили ще дужче.
—    Мавпо з вовчим язиком, чи не хочеш ти замести свій слід? —
кричали вони. — Дарма, ми підемо за тобою до самої смерті.
—    Візьми свій хвіст, — сказав Мауглі, кидаючи назад обрізок. Відчувши запах крові, вся зграя відступила трохи назад. —
Ну, а тепер біжіть до самої смерті!
Мауглі стрибнув з дерева і, раніше ніж собаки збагнули, що він збирається робити, вітром помчав до Бджоляної Скелі.
Як тільки почало сутеніти, Маленьке Плем'я заснуло, бо в цей час не цвіли навіть пізні квіти. Та коли перші кроки Мауглі глухо зазвучали над підземними галереями, хлопець почув такий шум, ніби задрижала вся земля. Краєм ока Мауглі побачив, як позад нього потемніло повітря, а далеко внизу вгледів течію Вайн-гунги і там пласку ромбоподібну голову. З усіх сил ногами вперед Мауглі кинувся вниз разом із рудим безхвостим ватажком, що прагнув на льоту куснути плече хлопця, який, задихаючись і торжествуючи, перший опинився в надійному лоні річки. Жодна дика бджола не вкусила Мауглі, бо запах часнику відігнав од нього Маленьке Плем'я на ті кілька секунд, протягом яких він мчав по скелі. Підвівшись, хлопець відчув, що його підтримують кільця Каа. Зі скель котилися якісь клубки, схожі на суцільні величезні скупчення бджіл, вони падали в річку, ніби шматки свинцю. Але не встигав клубок доторкнутися води, як з нього здіймалися бджоли, а труп дхоля підхоплювала течія і несла вниз. Мало не половина рудих собак угледіли, що їхні товариші потрапили в пастку; побачивши це, вони круто повернулися і кинулись у воду там, де ущелина нижчала і переходила в круті береги, їхні люті крики і погрози «деревній мавпі», яка довела рудих собак до такої ганьби, перепліталися з гавканням і гарчанням дхолей, покараних Маленьким Племенем. Кожен собака розумів, що залишатися на березі — це рівнозначно смерті. І зграя пливла вниз до Плеса Миру. Але навіть туди за нею неслося зле Маленьке Плем'я і гнало рудих собак у воду. До Мауглі долинав голос безхвостого ватажка, який наказував своїм товаришам зупинитися і перебити всіх Сіонійських вовків.
Берегом біг триногий вовк. Він вигинав спину і плигав високо вгору, наче бавився з дитинчатами. Це був Вонтола, Відступник. Триногий звір не промовляв жодного слова, граючись у жахливу гру з рудими собаками, що довго були у воді і ледве пливли. Шерсть на них намокла і обважніла. Мокрі хвости розбухли, мов губка. Дхолі до нестями стомилися і з німою тривогою стежили за двома палаючими очима, що не відставали од них.
—    Це погане полювання, — сказав, нарешті, один дхоль.
—    Доброго полювання! — сміливо піднявшись поряд зі звіром, відповів Мауглі і встромив ніж під плече дхоля, ударивши
з усієї сили, щоб уникнути зубів умираючого.
—    Це ти, Людське дитинча? — запитав з берега Вонтола.
—    Запитай мертвих, Відступнику, — відповів Мауглі. — Хіба
їх не принесло течією?..
Гавкання Сіонійської Зграї лунало все ближче і ближче.
—    За Зграю, за всю Зграю ми приймаємо бій! — линуло над річкою.
І закрут річки виніс рудих собак на піски та мілини напроти Сіонійських лігвищ. І тут дхолі зрозуміли свою помилку: їм треба було вибратися з води хоча б на півмилі вище і напасти на вовків по сухому. Але тепер було вже пізно. Весь берег світився палаючими очима, і, крім фіала, який не замовкав із самого вечора, ніщо в Джунглях не порушувало тиші. Здавалося, Вонтола просить рудих собак, щоб вони вийшли на берег.
Почалася запекла битва. Бійці падали, вставали і, задихаючись, то розбігалися, то знову стиналися на мокрому почервонілому піску серед вивернутого коріння і поміж кущів та густої трави. Навіть зараз на кожного вовка припадало по два дхолі. Але вовки билися за своє існування, за Зграю.
Ніч минала, і запаморочлива кружанина пожвавішала. Руді собаки знесилилися і вже боялися нападати на дужих вовків і все ж не посміли втікати. Мауглі відчував, що бій наближається до кінця, і він вдовольнявся лише тим, що ранив, не вбиваючи.
—    М'ясо обгризено до кісток, — задихався пошматований
Сірий Брат, стікаючи кров'ю.
—    Але кістку треба розтрощити, — промовив Мауглі, — і закривавлене лезо, мов вогонь, встромилося в боки рудого собаки,
на задніх ногах якого лежало тіло вовка, що увіп'явся в дхоля.
—    Моя здобич! — зморщивши ніздрі, пирхнув вовк. — Залиш
мені.
Страшенно пошматований Вонтола все-таки зібрався з силами і зубами так скував дхоля, що той не міг повернутися, щоб схопити його.
— Присягаюсь биком, що викупив мене, — вигукнув Мауглі, гірко посміхнувшись, — це Безхвостий! — І справді, то лежав
великий бурий ватажок.
Один дхоль кинувся на допомогу своєму ватажкові. Та не встиг він доторкнутися зубами Вонтоли, як ніж Мауглі встромився в його шию. І Сірий Брат доконав рудого собаку. Вонто-ла не сказав ні слова, тільки щелепи його стискалися все дужче й дужче в міру того, як життя залишало ватажка. Дхоль здригнувся, його голова повисла, і він завмер; Вонтола миттю
навалився на його труп.
—    Годі! Кривавий Борг сплачений, — сказав Мауглі. — Заводь пісню, Вонтоло.
—    Він більше не полюватиме, — промовив Сірий Брат. — Та й Акела давно замовк.
Один за одним тікали дхолі з темного, закривавленого піску в гущавину Джунглів проти води й за водою — руді собаки бігли в усі кінці, де тільки бачили вільну дорогу. З ножем у руках хлопець стрілою метнувся до ріки і ширяв кожного собаку, який наважувався наблизитися до води. Раптом з-під купи дев'яти трупів підвелася голова і передні лапи Акели. Мауглі став навколішки поруч із Самотнім Вовком.
—    Я ж казав, що це буде моя остання битва, — прошепотів
Акела. — Чудова була ловитва.
Мауглі поклав страшенно поранену голову Самотнього Вовка на коліна й обняв його за пошматовану шию.
—    Давно минули старі дні Шер-Хана і маленького голого
Людського дитинчати, — закашлявся Акела.
—    Ні, ні! Я вовк. Я однієї крові з Вільним Племенем, —
закричав Мауглі. — Не від мене залежить те, що я Людина.
—    Ти Людина, Братику, вовченятко моє. Ти справжнісінька
Людина, а то Зграя втікала б од рудих собак. Я зобов'язаний
тобі життям. А сьогодні ти врятував Зграю, так само як колись
я врятував тебе. Не забув? Ми розквиталися. Іди до свого племені. Я знов кажу, зінице очей моїх: полювання закінчено, іди до
свого племені. Іди, поки тебе не вигнали.
—    Хто мене вижене?
—    Мауглі вижене Мауглі. Іди до свого племені, до людей, —
промовив Акела. — Зараз я поговорю зі своїм племенем. Ти зможеш звести мене на ноги, Братику? Я теж Ватажок Вільного
Племені.
Обережно підвів Мауглі Самотнього Вовка на ноги, обнявши його обома руками. Акела глибоко зітхнув і завів Пісню Смерті, яку, вмираючи, співає кожен Вожак Зграї. Пісня звучала голосніше й голосніше, линула далеко за річку, поки, нарешті, пролунали її останні слова: «Доброго полювання!». Акела на мить звільнився з обіймів хлопця, підплигнув у повітря і мертвий упав горілиць на свою останню і найжахливішу здобич.
Весняний гін   
Через рік після великої битви з рудими собаками і смерті Акели Мауглі сповнилося чи не сімнадцять років. Та на вигляд хлопець здавався старшим, бо робив багато фізичних вправ, добре їв і, як тільки йому було жарко, одразу купався. Тому він змужнів і виріс не по роках. Мешканці Джунглів боялися раніше його розуму, а згодом на них почала наганяти страх і могутня сила хлопця. І коли Мауглі спокійно йшов куди-небудь, шепіт, що сповіщав про появу хлопця, очищав перед ним усі дороги. Проте очі його завжди світилися добротою і не спалахували навіть під час боротьби, як це бувало, наприклад, з Багірою: в очах хлопця появлялися лише зацікавленість і якесь збудження, чого сама пантера ніяк не могла збагнути.
Юнак і пантера лежали на пагорбку біля Вайнгунги. Нижче них мріли зеленувато-білі смуги вранішнього туману. Зійшло сонце, і туман розплився червонясто-золотистим морем, що ледь-ледь колихалося, а потім зовсім розтав. Навкісні промені сонця осяяли просохлу траву, на якій сиділи Мауглі та Багіра. Холодна пора кінчалась. Листя і дерева здавалися стомленими та побляклими? Від найслабшого подиху вітру здіймався шурхіт. Невеличкий листочок шалено бився об гіллячку, ніби потрапив у якусь струмину. Це розбудило Багіру.
Вона вдихнула ранішнього повітря, глухо кашлянула, миттю перевернулася на спину і передніми лапами вдарила листочок, що метлявся вгорі.
—    Рік повернувся, — промовила пантера. — Джунглі йдуть
уперед. Наступає Пора Нових Пісень.
Мауглі сидів, спершись ліктями на коліна, і дивився в долину, залиту денним світлом. Десь далеко внизу, поміж дерев, переривчастим, тремтячим голосом пташка виспівувала перші ноти весняної пісні.
—    Я забув. Коли настане Пора Нових Пісень, тоді і ти, і всі
інші втечете й залишите мене одного, — похмуро сказав Мауглі, — і я, Повелитель Джунглів, мушу блукати сам.
В індійських Джунглях одна пора року переходить в іншу майже непомітно. На перший погляд здається, що їх лише дві — волога й суха. Та придивившись уважно між зливами й хмарами куряви, ви побачите, як правильно й тут чергуються усі чотири пори року, і найкраща з них — весна, бо їй не доводиться встеляти чисті голі поля новими квітами і листям. Весна лише згонить і знімає всю побляклу зелень, усе напівживе, напівзасохле, що пощадила м'яка зима, і стомлена, напіводягнена земля знову почуває себе юною й оновленою. І вона робить це так гарно, що ніде в світі немає такої чудової весни, як у Джунглях.
Досі Мауглі завжди втішався зміною пір року. Це він перший помічав і Весняне Очко глибоко між травою, і перше пасмо весняних хмар, які ні з чим не сплутаєш у Джунглях; його голос лунав під зоряним небом в усіх вологих квітучих моріжках. Хлопець підспівував хору жаб або сміявся з маленької сови, яка літала білими ночами. Як і все його плем'я, для довгих переходів Мауглі вибирав весну і з радістю пробігав миль тридцять-сорок, а то й п'ятдесят од присмерку до ранкової зорі; а назад повертався задиханий, веселий і у вінку з дивних квітів. Четвірка не супроводжувала хлопця в шаленому бігу по Джунглях, а ходила співати з іншими вовками. Мешканці Джунглів дуже зайняті навесні, і Мауглі чув, як вони, залежно від своєї породи, то гарчать, то кричать, то свистять... У цей час голос у всіх них мінявся, і це одна з причин, чому весна називається Порою Нових Пісень.
Проте цієї весни щось дивне робиться з Мауглі. Ще паростки бамбука не встигли покритися коричневими плямами, як юнак уже чекав ранку, коли зміняться запахи. Та як тільки розвиднілося, і Мор, павич, яскраво палаючи бронзою, блакиттю та золотом, сповістив про нові запахи поміж затуманених дерев, і Мауглі розкрив рот, щоб відповісти йому, слова застряли в юнака в
горлі, і одне почуття охопило його з ніг до голови — почуття безутішного горя.
Цього вечора Мауглі раніше ніж завжди облишив полювати; їв мало, бо не хотілося обважніти перед весняним бігом. Він і їв сам, бо всі мешканці Джунглів подалися геть і десь співали або билися. Це була зовсім біла ніч, як кажуть у Джунглях. (Здавалося, вся зелень встигла вирости зранку більше, ніж за цілий місяць.) Мауглі надломив гіллячку, вчора ще вквітчану жовтим листям, і з неї почав капати сік. Біля ніг юнака вився теплий глибокий мох. Молода трава не мала гострих краєчків. Усі голоси Джунглів гули, наче струна арфи, зачеплена місячним променем, — дзвеніли повним місяцем Нових Пісень, що кидав свої промені на скелі й озера; і ці промені ковзали поміж дерева повзучи рослин, пробиваючись крізь мільйони листочків, Незважаючи на своє горе, Мауглі заспівав од захоплення і рушив з місця. Він не йшов, а летів, бо ж вибрав шлях через пологий схил, що, перетинаючи самісіньке серце головних Джунглів, вів до північних боліт, де весняна трава заглушала тупіт його ніг.
Так він біг, то кричав, то наспівував упівголоса і почував себе найщасливішим у Джунглях; та ось пахощі нічних квітів попередили його, що вже недалеко болота, а вони лежали значно далі за найвіддаленіші місця, в яких хлопцеві доводилося полювати. Він, полохаючи диких качок, досяг середини драговини і присів на порослу мохом колоду, що лежала у чорній воді. Довкола прокинулося все болото, бо навесні Пташине Плем'я спить дуже мало, і часто цілі зграї літають туди й сюди протягом усієї ночі.
(Болото виходило на широку долину, в якій миготіло світло) Мауглі давно вже порвав усілякі стосунки з людьми, але цієї ночі мигтіння Червоної Квітки вабило його, мов нова дичина.
—    Я тільки погляну, — сказав він, — подивлюся, чи зміни
лася за цей час Людська Зграя.
Забувши, що він уже не в своїх Джунглях, де міг робити все, що заманеться, Мауглі безтурботно йшов росяною травою і зупинився біля хатини, в якій блимав вогонь. Хатина стояла край села, і на юнака загавкали три чи чотири собаки.
—    О, — промовив Мауглі, посилаючи у відповідь глухе вовче гарчання, що зразу вгамувало собак. — Мауглі, яке тобі діло до барлогів Людської Зграї? — Він витер рота, пригадавши удар каменем багато років тому, коли інша Людська Зграя виганяла його геть.
Двері хатини одчинилися, і на порозі, вдивляючись у темінь, з'явилася жінка. З хатини доносився плач дитини, і жінка озвалася через плече:
—    Спи! То шакал розбудив собак. Скоро ранок.
Мауглі, сидячи у траві, затремтів, наче в лихоманці. Йому був добре знайомий цей голос, але, щоб пересвідчитись, він тихо
покликав:
—    Мессуа! — і сам здивувався, що до нього повернулася люд
ська мова. — Мессуа, о Мессуа!
—    Хто кличе? — спитала жінка тремтячим голосом.
—    Хіба забула? — озвався Мауглі, і в нього пересохло в горлі.
—    Якщо ти, то скажи, яким ім'ям я називала тебе? Скажи! —
Жінка причинила двері й притисла до грудей руки.
—    Нату! — відповів Мауглі. Як вам відомо, саме так називала
його Мессуа, коли хлопчик уперше з'явився в Людській Зграї.
—    Іди сюди, сину мій, — покликала вона, і Мауглі вийшов на
світло. Юнак глянув просто в обличчя Мессуа, жінки, яка зав
жди добре до нього ставилася і життя якої він урятував багато
років тому, коли Людська Зграя чигала на неї. Мессуа постаріла, волосся на її голові посивіло, але очі й голос залишилися
такі ж, якими він знав їх. Як і кожна жінка, Мессуа гадала, що
побачить Мауглі таким самісіньким, яким він пішов од неї. І її
очі здивовано перебігали по ньому з ніг до голови, що торкалася
верхнього одвірка.
—    Мій сину, — пробурмотіла вона збентежено і впала юнакові в ноги. — Але ти вже не син мій. Ти — бог лісів. Ай!
Мауглі з ножем на шиї стояв, осяяний червоним світлом каганця, — високий, дужий, красивий, із довгим чорним волоссям, що розсипалося по плечах, у вінку з білого ясмину, і його легко було визнати за дикого бога з індійських легенд про Джунглі. Дитина дрімала в колисці і, прокинувшись, заплакала з переляку. Мессуа пішла заспокоїти маля, а Мауглі стояв і розглядав глечики, горщики, засіки для зерна та всі інші людські речі, які добре йому запам'яталися.
—    Чого ти хочеш — їсти чи пити? — прошепотіла Мессуа. —
Тут усе твоє. Ми зобов'язані тобі життям. Але чи ти той, кого
я звала Нату, чи ти бог Джунглів?
—    Я — Нату, — відповів Мауглі. — Я дуже далеко від своїх
Джунглів. Побачив світло, от і прийшов сюди. Я не знав, що ти тут.
—    Мій чоловік пішов у найми. Він був дужий, і нам дали тут
трошки землі. Село, правда, не таке багате, як там, але нам
двом небагато треба.
—    А де ж той чоловік, що тієї ночі перелякався і копав землю?
—    Помер рік тому.
—    А це? — Мауглі показав на дитину.
—    Мій син. Він народився два дощі тому. Якщо ти бог, то
пошли йому Милість Джунглів — хай йому буде безпечно серед
твого... твого народу так само, як мені й моєму чоловікові було
в ту ніч.
Мессуа підняла дитину, яка, забувши свій страх, потяглася до ножа, що висів на грудях у Мауглі. Юнак обережно відсторонив маленькі пальчики.
—    Якщо ти Нату, якого заніс тигр, — озвалася Мессуа, — то
це твій менший брат. Благослови його як старший...
—    Ай, яй! Що я знаю про річ, яка зветься благословенням?
Я і не бог, і не брат йому. О мати, мати, як важко в мене на
серці! — І Мауглі затремтів, опускаючи дитину.
—    Я розведу вогонь і дам тобі теплого молока. Скинь вінок
ясминовий, бо він надто пахне для такої маленької хатини.
Мауглі сів і, опустивши голову на руки, щось забурмотів. Різноманітні відчуття полонили юнака, голова пішла обертом. Його занудило, наче він і справді отруївся. Мауглі довгими ковтками пив молоко, а Мессуа час від часу погладжувала його по плечі, не зовсім упевнена, що цей юнак — не якийсь казковий бог із Джунглів, а її син Нату. І вона раділа, що Мауглі — принаймні тіло і кров.
Хатні двері були зачинені, але Мауглі почув добре знайомий звук і в цю ж мить побачив, як у переляканої Мессуа одвисла нижня щелепа: попід дверима просунулася велика сіра лапа, і Сірий Брат заскімлив знадвору жалібно та тривожно.
—    Зачекай там! — озвався Мауглі мовою Джунглів, не обертаючи голови. І велика сіра лапа зникла.
—    Не треба... Не приводь... своїх... своїх слуг із собою, — про
мовила Мессуа. — Я... ми завжди жили мирно із Джунглями.
—    Це мир, — відповів, підводячись, Мауглі. — Пригадай ніч
і дорогу до Канхівари. Тоді десятки таких, як він, ішли попереду й позаду вас. Проте я бачу, що навіть навесні Плем'я Джунглів не завжди забуває мене. Я йду, мамо.
Мессуа боязко вступилася з дороги — він і справді здавався їй лісовим богом, але не встиг юнак узятися за двері, як вона обняла його за шию.
—    Повертайся, — шепотіла Мессуа. — Син ти мій чи не син,
приходь, бо я люблю тебе. Глянь, і маленький сумує.
Дитина плакала, бо людина з блискучим ножем залишала її. Горло Мауглі стислося, і його голос аж здригнувся, коли він відповів: «Звичайно, повернуся».
—    А тепер, — промовив юнак, відсторонюючи голову вовка,
який лащився на порозі, — я незадоволений тобою, Сірий Бра
те. Чому ви не прийшли, коли я гукав вас тоді, давно?
—    Давно? Та це ж було минулої ночі. Я... ми всі співали в
Джунглях Нові Пісні. Як тільки переспівали пісні, — винувато
провадив Сірий Брат, — я подався по твоєму сліду. Я залишив
усіх інших і гнався щодуху. Але що ти накоїв, Братику? Ти їв,
пив і спав з Людською Зграєю?
—    Коли б ви прийшли тоді, коли я вас кликав, цього ніколи
не сталося б, — відповів Мауглі, прискорюючи ходу.
—    А що ж тепер? — спитав Сірий Брат.
Мауглі хотів відповісти, але в цей час на стежці, що вела в село, з'явилася дівчина в білому одязі. Сірий Брат тієї ж миті зник, а Мауглі нечутно відступив у високі весняні хліба. Він міг би доторкнутися до дівчини рукою, коли теплі зелені стебла стулилися перед ним, і він зник, мов привид. Дівчина скрикнула, бо їй здалося, що вона бачила духа, а потім глибоко зітхнула. Мауглі розсунув руками стебла й дивився їй услід, аж поки вона зникла з очей.
—    А тепер, тепер я не знаю, — промовив юнак, у свою чергу
так само зітхнувши. — Чому ви не приходили, коли я кликав вас?
—    Ми ходимо за тобою, — бурмотів Сірий Брат і лизав ноги Мауглі. — Ми завжди готові йти за тобою, крім Пори Нових Пісень.
—    А чи пішли б ви за мною до Людської Зграї? — прошепотів Мауглі.
—    Чорна говорила правду. Людина кінець кінцем іде до Людини.
—    Так само сказав і Акела в Ніч Рудих Собак, — бурмотів
Мауглі.
—    Те ж саме сказав і Каа, наймудріший серед нас.
—    Що скажеш ти, Сірий Брате?
—    Вони вигнали тебе. Вони поранили твій рот каменями. Вони кинули б тебе в Червону Квітку. Ти, а не я говорив, що люди злі й дурні. Ти, а не я, відплачуючи їм, напустив на село
Джунглі. Ти, а не я, відплачуючи людям, складав про них пісню, злішу за нашу пісню про рудих собак.
—    Я запитую — що скажеш ти?
Вони розмовляли на ходу. Сірий Брат біг чвалом, не відповідаючи на запитання Мауглі. Потім між двома стрибками промовив:
—    Людське дитинча, Повелителю Джунглів, Сине Ракші,
Брате мій по лігву, хоч я і забуваю тебе інколи весняної пори,
але твій слід буде моїм слідом, твоє лігво — моїм лігвом, твоє
полювання — моїм полюванням, твій смертний бій — моїм
смертним боєм. Я говорю і за тих трьох. Але ще» ти скажеш
Джунглям?
—    Це слушна думка. Коли бачиш здобич і хочеш її вбити —
вичікувати нічого. Іди й до мого приходу скликай усіх на Скелю
Ради, і я скажу їм усе, що в мене на душі.
У будь-яку іншу пору року від подібної новини у всіх мешканців Джунглів шерсть стала б дибки на шиї, але зараз усі полювали, билися, вбивали й співали. Сірий Брат бігав від одного до другого і кричав:
—    Повелитель Джунглів повертається до людей. Сходьтеся на
Скелю Ради!
Але щасливі й нетерплячі мешканці лісів відповідали йому:
—    Він повернеться в літню спеку. Дощі заженуть його в лігво. Бігай і співай з нами, Сірий Брате.
—    Але Повелитель Джунглів іде назад, до людей, — повторю
вав Сірий Брат.
—    Ій-іоаа? Невже від цього Пора Нових Пісень стане гірша? — відповідали вони.
Тому-то, коли Мауглі з болем у серці прийшов до пам'ятної скелі, куди його колись принесли малюком, там він зустрів лише четвірку, напівосліплого на старості Балу і могутнього холоднокровного Каа, який згорнувся кільцем навколо порожнього місця Акели.
—    Чому руді собаки не розірвали мене навпіл? — стогнав Мауглі. — Я не отруївся, ні, мене залишила моя сила. Уночі й
вдень я чую кроки позад себе. Повертаю голову, і мені здається, наче хтось тільки що сховався. Шукаю між деревами, а там
нікого немає. Гукаю — ніхто не озивається; але мені здається,
що хтось слухає мене і не хоче відповісти. Я тільки лежу, а не
відпочиваю. Біжу на весняну прогулянку — і не вгамовуюсь.
Купаюсь, але не освіжаюсь. Мені гидко вбивати, але я не можу
битися, не вражаючи на смерть. У мені палає Червона Квітка,
мої кістки — вода, і я не знаю, що зі мною діється.
—    Немає про що балакати, — промовив повільно Балу, повертаючи голову до Мауглі. — Акела сказав біля річки, що Мауг
лі сам прожене Мауглі до Людської Зграї. Це ж саме говорив
і я. Та хто тепер слухає Балу? Багіра, — де ж Багіра цієї ночі?
Вона це також знає. Такий Закон.   
—    Коли ми зустрілися в Холодних Печерах, дитинча, я знав це, — почав Каа, повернувшись трохи на своїх величезних кільцях. — Людина кінець кінцем повертається до Людини, навіть
коли Джунглі її не виганяють.
Чотири вовки переглянулися між собою, подивилися на Мауглі, збентежені, але покірні.
—    То Джунглі не виганяють мене? — прошепотів Мауглі.
—    Я навчив тебе Закону — і слово за мною, — промовив
Балу. — Хоча тепер я не бачу навіть скель перед собою, зате бачу далеко. Маленьке Жабеня, іди своїм власним слідом, роби
собі лігво зі створіннями своєї крові, зграї і племені. Та коли тобі буде потрібна лапа, зуб, око або слово, що хутко переносить
ся вночі, пам'ятай, Повелителю лісових гущавин, — Джунглі
з'являться на твій поклик.
—    Але Багіра і бик, яким викуплено мене, — промовив Мауглі, — я б не хотів...
Хлопець не встиг договорити, бо мову його урвало ревіння і тріск у гущавині біля підніжжя скелі. З'явилася Багіра — легка, дужа і жахлива, як завжди.
—    Ось чому я не приходила, — сказала пантера, показуючи
закривавлену праву лапу. — Полювання було довге, зате він
лежить мертвий в кущах — бик, якому мало не два роки, бик,
що звільняє тебе, Братику. Всі борги сплачено. Що ж до всього
іншого, то слова Балу — мої слова. — Багіра лизнула ноги
Мауглі. — Пам'ятай, я любила тебе, — крикнула пантера і по
бігла геть. Біля підніжжя пагорка вона знов закричала гучно і
протяжно: — Доброго полювання на новому сліду, Повелителю
Джунглів! Пам'ятай, Багіра любила тебе!
—    Ти чув, — промовив Балу. — От і все. Рушай, але спершу
підійди до мене. О, мудре маленьке Жабеня, йди-но до мене!
—    Нелегко міняти шкіру, — озвався Каа.
А Мауглі ридав і ридав, притиснувшись головою до грудей сліпого ведмедя і обнявши рукою його шию. Балу кволо пробував лизнути юнакові ноги.
—    Зорі тьмяніють, — промовив Сірий Брат, нюхаючи досвіт
нє повітря. — Де буде наше лігво сьогодні? Але тепер ми підемо
новими слідами.
І це останнє з оповідань про Мауглі.

Зарубіжна література 5 клас. Волощук Є. В.
Вислано читачами інтернет-сайту

_{Збірка конспектів уроків по всім класам, реферати з зарубіжної літератури 5 класу, книги та підручники згідно каленадарного плануванння із зарубіжної літератури 5 класу Завдання та відповіді з зарубіжної літератури по классам, планування уроків з зарубіжної літератури 5 класу, , домашнє завадання та робота Планування зарубіжної літератури, підручники та книги з зарубіжної літератури 5 класу, курси та завдання з зарубіжної літератури для 5 класу}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.