Чи не гоже було б нам, браття, почати старими словами ратних повістей про похід Ігорів, Ігоря Святославича? Початися ж тій пісні по билицях часу нашого, а не за вимислом Бояна. Боян-бо віщий, якщо кому хотів пісню творити, то розтікався він мислю по древу, сірим вовком по землі, сизим орлом під хмарами. Споминав він, кажуть, давніх часів усобиці — тоді напускав десять соколів на стадо лебедів: котрого сокіл настигає, той спершу пісню співає старому Ярославу; хороброму Мстиславу, який зарізав Редедю перед полками касозькими; красному Романові Святославичу. Боян же, браття, не десять соколів на стадо лебедів пускає, а свої віщі персти на живії струни накладає, — і вони самі князям славу рокотали. Почнем же, браття, повість оцю од старого Володимира до нинішнього Ігоря, який укріпив ум силою своєю і вигострив серця своєю мужністю; сповнившись ратного духу, він навів свої хоробрі полки на землю Половецькую3 за землю Руськую. О Бояне, соловію години давньої! Аби ти оці полки ощебетав, скачучи, соловію, помислом по древу, літаючи умом під хмарами, звиваючи славу обаполи часу нашого, біжачи тропою Трояна через поля на гори! Співати було б пісню Ігореві, того (Олега) внуку: «Не буря соколів занесла через поля широкії — стадами галки біжать до Дону великого». А чи так заспівати було б, віщий Бояне, Велесів внуче: «Коні іржуть за Сулою — дзвенить слава в Києві; труби трублять в Новгороді — стоять стяги в Путивлі». Ігор жде милого брата Всеволода. І сказав йому буй-тур Всеволод: «Один брат, один світ світлий — ти, Ігорю! Оба ми є Святославичі! Сідлай, брате, свої борзії коні, а мої вже готові, осідлані під Курськом, попереду. А мої ті куряни — воїни вправні: під трубами повиті, під шоломами злеліяні, кінцем списа згодовані, путі їм відомі, яруги їм знайомі,
Новгород — місто Новгород-Сіверський на Десні, де князював Ігор Святославич. Стяги в Путивлі — полки в місті Путивлі на річці Сейм, де князював Ігорів син Володимир. Буй-тур — хоробрий, сміливий дикий бик; Тур — бог сили, лицарської честі в язичницькій міфології.
луки у них напружені, сайдаки отворені, шаблі вигострені; самі скачуть, як ті сірії вовки в полі, шукаючи собі честі, а князю - слави». Тоді Ігор глянув на світлою сонце й побачив, ідо воно тьмою всіх його воїв прикрило. І сказав Ігор до дружини своєї: «Браття і дружино! Лучче ж би потятим бути, аніж полоненим бути. Тож всядьмо, браття, на свої борзії коні та на Дін синій поглянем». Спала князю на ум охота і жадоба спробувати Дону великого знамення йому заступила. «Хочу-бо, — сказав, -- списа приломити кінець поля Половецького; з вами, русичі, хочу голову свою положити або напитися шоломом з Дону!» Тоді вступив Ігор-князь в золоте стремено і поїхав по чистому полю. Сонце йому тьмою путь заступало; ніч, стогнучи йому грозою, птиць збудила; лютий свист зблизька встав: Див1 кличе з верху дерева — велить прислухатись землі незнаємій: Волзі, і Помор'ю, і Посуллю, і Сурожу, і Корсуню, і тобі, тмутороканський ідол2! І половці небитими дорогами побігли до Дону великого; кричать теліги опівночі, мов лебеді сполохані. Ігор на Дін воїв веде! Уже-бо біди його птахи ждуть по дуб'ю, вовки стрях наводять по яругах, орли клекотом по кості звірів зовуть, лисиці брешуть на черленії щити3. О Руська земле, уже за горами сси! Довго ніч меркне. Зоря-світ запалала. Мла поля покрила. Щебет солов'їв заснув, говір галок пробудився. Русичі великії поля черленими щитами перегородили, шукаючи собі честі, а князю — слави. З зарання в п'ятницю вони потоптали погані полки половецькії і, сипнувши стрілами по полю, помчали красних дівчат половецьких, а з ними злото, і паволоки, і дорогі оксамити. Покривалами, і опанчами, і кожухами почали мости мостити по болотах і багнистих місцях, — і всякими узороччями половецькими. Черлен стяг, біла хоругов, черлена чілка, сріберне ратище — хороброму Святославичу. Дрімає в полі Олегове хоробреє гніздо. Далеко залетіло! Не було воно в обиду породжене ні соколу, ні кречету, ні тобі, чорний ворон, поганий половчине! Гзак біжить сірим вовком, Кончак йому вслід править до Дону великого.
Паволоки- дорогі шовкові тканини, виготовлені у Візантії. Узоріччя - дорогоцінні речі з різьбленням або вишитими візерунками. Олегове хоробреє гніздо — нащадки князя Олега Святославича, які брали участь у поході — Ігор, його син Володимир, брат Всеволод і небіж Святослав. Гзак, Кончак половецькі хани, які неодноразово очолювали набіги кочовиків на Русь.
Другого дня вельми рано кривавії зорі світ провіщають; чорнії тучі з моря йдуть, хотять прикрити чотири сонця, а в них трепечуть блискавки синії. Бути грому великому! Іти дощу стрілами з Дону великого! Отут списам поломитись, отут шаблям пощербитись об шоломи половецькії на ріці на Каялі близ Дону великого! Руська земле, уже за горами єси! Ось вітри, Стрибожі внуки, віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігореві. Земля гуде. Ріки мутно течуть. Порохи поля прикривають. Стяги говорять. Половці ідуть од Дону, і од моря, і зо всіх сторін руські полки обступили. Діти бісові кликом поля перегородили, а хоробрі русичі перегородили черленими щитами. Яр-туре Всеволоде! Стоїш ти в обороні, прищеш ти на воїв стрілами, гримиш ти об шоломи мечами харалужними. Куди тур поскакає, своїм злотим шоломом посвічуючи, там і лежать поганії голови половецькії. Поскіпані шаблями гартованими шоломи оварськії тобою, яр-туре Всеволоде! Що там рани, дороге браття,— забув він почесть і життя, і города Чернігова отчий злотий стіл, і жони своєї милої, красної Глібівни, звичаї і обичаї! Були віки Трояна, минули літа Ярослава;
Лара лужни- стальний, булатний. О в а р и - тюркські племена, які прийшли в VI ст. з Дентальної Азії та оселилися на берегах Дунаю
<span lang="UK" /> були походи Олегові, Олега Святославича. Той-бо Олег мечем крамолу кував і стріли по землі сіяв. Вступає він в злоте стремено в городі Тмуторокані, — і той дзвін чув давній великий Ярославів син Всеволод, а Володимир кожен ранок уші закладав у Чернігові. Бориса ж В'ячеславича хвальба на суд привела і на Канині зелений постелила покров за обиду Олегову, хороброго і молодого князя. З тієї ж Канини Святополк повелів взяти отця свойого межи угорськими інохідцями до святої Софії, до Києва. Тоді, за Олега Гориславича, сіялося й виростало усобицями, гинуло добро Даждьбожого внука, в княжих крамолах віки вкоротилися людям. Тоді по Руській землі рідко ратаї гейкали, та часто ворони каркали, трупи собі ділячи, а галки свою річ говорили: хотять полетіти за поживою. То було в ті битви і в ті походи, а такої битви — не чувано! З зарання до вечора,
з вечора до світу летять стріли гартовані, гримлять шаблі об шоломи, тріщать списи харалужнії у полі незнаємім, серед землі Половецької. Чорна земля під копитьми кістьми була засіяна,
Походи Олегові — Олег Святославич, дід Ігоря, вів безперервну боротьбу за київський престол, залучаючи половців, які завдавали русичам багато горя, за що й прозвали князя Гориславичем. Уші закладав у Чернігові — Володимир Мономах, княжачи в Чернігові й остерігаючись нападу Олега, зачиняв міські ворота і вдень, для чого дерев'яні засуви закладали в «уші» - діри в стояках воріт або в стінах. Д а ж д ь б о ж и й внук - руський народ.
а кров'ю полита: тугою зійшло це по Руській землі! Що там шумить, що там дзвенить здалеку рано перед зорями? Ігор полки завертає: жаль-бо йому милого брата Всеволода. Билися день, билися другий; третього дня під полудень упали стяги Ігореві. Тут два брати розлучились на березі бистрої Каяли; тут кривавого вина недостало; тут пир доконали хоробрі русичі: сватів напоїли
Сватів — тут: половців, адже руські князі часто родичалися з Половецькою знаттю, зокрема хан Кончак доводився Ігорю сватом
і самі полягли за землю Руськую. Никне трава жалощами, а дерево з тугою к землі приклонилось. Уже-бо, браття, невеселая година настала, уже пустиня силу прикрила. Встала обида в силах Даждьбожого внука, вступила дівою на землю Трояна, заплескала лебединими крильми1 на синім морі край Дону; плещучи, прогнала щедрості часи. Воювання князям із поганими пропало, сказав-бо брат брату: «Се моє, і те — моє теж». І почали князі про малеє — «се великеє» — мовити і самі на себе крамолу кувати. А погані з усіх сторін приходили з побідами на землю Руську. О, далеко зайшов сокіл, птиць б'ючи, — к морю! А Ігоря хороброго полку — не воскресити! За ним кликнули Карна і Жля2, поскакали по Руській землі, вогонь людям мечучи в полум'янім розі. Жони руськії заплакали, мовлячи: « Уже нам своїх милих лад3 ні мислію помислити, ні думою здумати, ні очима оглядіти, а злота і срібла того не мало загубити». І застогнав же, браття, Київ тугою, а Чернігів напастьми. Тоска розлилася по Руській землі, печаль буйна тече серед землі Руської. А князі самі на себе крамолу кували, а поганії самі, з побідами набігаючи на Руськую землю, хапали дань — по бранці од двора. Тії-бо два хоробрі Святославичі, Ігор і Всеволод,
Обида заплескала лебединими крильми — уособлення кривди в образі діви-обиди з лебединими крильми, пов'язане з дохристиянськими уявленнями слов'ян. 2 К а р н а, Жля — персоніфіковані образи скорботи, плачу за убитими. 3 Л а д о, лада — чоловік, дружина.
уже лжу розбудили, котру ото приспав був отець їх, Святослав грізний великий київський грозьбою; він прибив її своїми сильними полками і харалужними мечами, наступив на землю Половецькую, притоптав горби і яруги, змутив ріки і озера, висушив потоки і болота. А поганого Кобяка із лукомор'я, од залізних великих полків половецьких, як вихор, вихопив. І упав той Кобяк в граді Києві, в гридниці Святослава. Тут німці і венеціанці, тут греки і морава1 співають славу Святославу,
корять князя Ігоря, що потопив добро на дні Каяли,
ріки половецької, — руського злота насипали. Тут Ігор-князь висів із сідла злотого та в сідло невольниче. Сумні ж в городах заборола2, а веселощі поникли.
<span lang="UK" /> 1. Порівняйте картини природи перед першою і другою битвами русичів із половцями. Розкрийте їх значення. 2. Назвіть художні засоби у висловлюваннях: «вони потоптали погані полки половецькії», «покривалами, і опанчами, і кожуха ми почали мости мостити». Поясніть їх зміст. Як ці рядки поеми характеризують русичів? 3. Про які чотири сонця говориться у тексті поеми? Поясніть символічний смисл цих образів. 4. Розкажіть, як ви уявляєте бій Всеволода з половцями, його настрій, переживання. Використовуйте вислови з тексту. Які якості князя підкреслює автор «Слова...», називаючи його буй-туром, яр-туром! Богом чого у давніх слов'ян був Тур? 5. Які риси характеру виявляє Ігор під час бою? Підтвердіть свої думки посиланням на текст. Що в діях князя автор поеми схвлює, а що засуджує?
Морава, морав'яни — чехи. Заборола — захисні укріплення із колод або дощок, вивершені поверх земляних валів навколо міст.
6.Які символічно-міфологічні образи використано в поемі, з якою метою? Які вірування — язичницькі чи християнські — тут переважають? Як названо ворогів русичів і чому? Кого називає автор твору Даждьбожим внуком? Пригадайте, хто такий Даждьбог (Дажбог). 7. Визначте, які художні засоби використовує автор у творі для змалювання поразки Ігоря? Наведіть конкретні приклади. 8. Які зображувально-виражальні мовні засоби використовує автор, змальовуючи перемогу Святослава над половцями? 9. Розгляньте картини сучасного художника В'ячеслава Назарука «Сонячне затемнення» (с. 44) та «Битва» (с. 49). За допомогою яких деталей художник передав напруженість дії поеми?
А Святослав мутен сон бачив у Києві на горах. «Сю ніч з вечора одягали мене, — сказав, — чорним покривалом на кроваті тисовій1, черпали мені синє вино, з горем змішане, сипали мені з порожніх сайдаків пособників-поган великий жемчуг на лоно і ніжили мене. Уже дошки без князька в моїм теремі злотоверхім. Всю ніч з вечора сірі ворони каркали під Ілісенським на оболоні, були в дебрі Кияні і неслися до синього моря». І сказали бояри князю: «Уже, княже, туга ум полонила; се-бо два соколи2 злетіли з отчого стола злотого пошукати града Тмутороканя або напитися шоломом з Дону. Уже соколам тим крильця повтинали поганих шаблями, а їх самих опутали у пута залізні. Темно-бо було в третій день: два сонця затемнились, оба багрянії стовпи погасились і з ними молоді два місяці, Олег і Святослав, тьмою там заволоклися, і в морі потонули, і велику зухвалість подали хинові'!. На ріці на Каялі тьма світ покрила; по Руській землі простерлися половці,
Тисовий - зроблений із т и с у - цінного дерева червоного ко- льору. Два соколи — тут: князі Ігор та Всеволод
наче пардуже гніздо1. Уже упала хула на хвалу, уже вдарило насилля на волю, уже кинувся див на землю. І от готськії краснії діви заспівали на березі синього моря: дзвонять руським золотом, славлять часи Вусові2, леліють мсту Шарукана3. А нам уже, дружино, жодних веселощів!» Тоді великий Святослав ізронив злоте слово, із сльозами змішане, і прорік: «О мої синовці, Ігорю і Всеволоде! Рано єсте почали Половецькую землю мечами разити, а собі слави шукати. Та без честі одоліли, без честі-бо кров поганую ви пролляли. Ваші хоробрі серця в лсорстокім харалузі сковані, а в смілості згартовані. Що ж ви вчинили моїй сріберній сідині? І уже не бачу влади сильного, і багатого, і многоратного
Пардуже гніздо — виводок гепардів — хижих звірів з родини котячих. Бус-- князь антів, предків східних слов'ян, жив у IV ст. Шарукан — половецький хан, дід Кончака; зазнав тяжкої поразки від русичів. Розгромивши військо Ігоря, Кончак помстився за поразку діда.
Брата мойого Ярослава з чернігівськими вельможами, з воєводами, і з старшими, і з боярами, і з топчаками, і з силачами, і з смільцями. Тії-бо без щитів з ножами захалявними кликом полки побивають, дзвонячи в прадідівську славу. Ви ж сказали: «Мужаймося самі — славу минулу самі візьмемо і прийдешню ми самі поділимо!» А чи диво се, браття, старому помолодіти? Коли сокіл пір'я міняє — високо птиць ганяє, не дасть гнізда свойого в обиду. . . .
Грозьби твої по землях течуть, одчиняєш ти Києву ворота3, стріляєш ти з отчого злотого стола салтанів за землями. Стріляй, господарю, Кончака, раба поганого, за землю Руськую, за рани Ігореві, сміливого Святославича! А ти, буй Романе, і Мстиславе! Хоробра мисль носить ваш ум на подвиг. Високо пливеш ти на подвиг в сміливості, як той сокіл на вітрах ширяючи, хотя птицю в смілості здолати. Єсть-бо у вас залізнії молодці4 під шоломами латинськими. Од них гуде земля, і краї многі — Хинова, Литва, Ятвяги, Дремела5, і половці сулиці6 свої покидали, а голови свої підклонили під тії мечі харалужнії. Але вже, княже, Ігорю померк сонця світ, а дерево поронило листя не з добра: по Росі і по Сулі городи поділили, а Ігореве хоробре військо не воскресити! Дін тебе, княже, кличе і зове князів на побіду. Ольговичі, хоробрі князі, успіли на бій! Інгвар і Всеволод, і всі три Мстиславичі, не злого гнізда шестикрильці7!
Гори угорськії — Карпати.
Суди рядиш — урядуєш, владарюєш. Одчиняєш ворота — відкрити ворота міста означало його підкорити. Ярослав Осмомисл у 1158 році захопив Київ. 3 а л і з н і ї молодці — воїни Романа і Мстислава мали важкі залізні панцирі. Ятвяги, дремела — литовські племена. Сулиці — легкі списи. Шестикрильці — князі-соколи; крила сокола складаються з шести частин оперення.
Ви не правом побідників собі землі розхватали! Нащо ж ваші золоті шоломи, і сулиці ляськії, і щити? Загородіте полю ворота своїми гострими стрілами за землю Руськую, за рани Ігореві, смілого Святославича! Уже-бо Сула не тече струменями срібними для города Переяславля, і Двіна болотом тече для тих грізних полочанів під кликом поганих. Один лиш Ізяслав, син Васильків, подзвонив своїми гострими мечами об шоломи литовськії, погубив славу діда свойого Всеслава, а сам під черленими щитами на кривавій траві погублений литовськими мечами. Ізійшла юна кров, і сказав він: «Дружину твою, княже, птах крильми одягнув, а звірі кров полизали!» Не було тут брата Брячислава, ні другого, Всеволода. Один же він зронив жемчужну душу з хороброго тіла крізь злоте ожерелля. Сумують голоси, поникли веселощі, труби трублять городенськії. Ярославе і всі внуки Всеслава! Уже понизіте стяги свої, вкладіте свої мечі пощерблені: ви-бо вже вискочили з дідівської слави! Ви-бо своїми крамолами почали наводити поганих на землю Руськую, на добро Всеслава. З розбрату і постало насилля од землі Половецької! На сьомім віці Трояна кинув Всеслав жереб на дівицю, собі любу. Той обманом обперся на коней, і скочив до града Києва, і діткнувся ратищем злотого стола київського. Скочив од них лютим звіром опівночі з Білгорода, окутався в синю млу; він урвав щастя три рази: одчинив ворота Новгороду, розтрощив славу Ярославову, скочив вовком до Немиги1 з Дудуток2. На Немизі снопи стелять головами, молотять ціпами харалужними, на току життя кладуть, віють душу од тіла. Немиги криваві береги не добром були посіяні — посіяні кістьми руських синів. Всеслав-князь людям суд чинив, князям городи рядив, а сам вночі вовком бігав: із Києва добігав до півнів у Тмуторокань, великому Хорсові вовком путь перебігав. Тому в Полоцьку подзвонили до заутрені рано у святій Софії у дзвони, а він в Києві дзвін той чув. Хоча і віща душа в смілім тілі, та часто біду терпів він. Тому віщий Боян і давно ще приспівку, розумний, сказав: «Ні хитрому, ні скритному, ні чаклуну спритному — суда Божого не минути». о, стогнати Руській землі, спом'янувши давнішню годину і давніх князів! Того старого Володимира ніяк було пригвоздити до гір київських; отож-бо й нині встали стяги Рюрикові, і другії — Давидові, та нарізно в них бунчуки мають, співають списи!
1. Який сон наснився Святославові? Що він передвіщав і як саме? Поясніть алегоричні деталі сну та його тлумачення боярами. Про яких двох соколів говорили вони Святославові? 2. Як київський князь сприйняв поразку Ігоревого війська? Як він характеризує Ігоря та Всеволода? Знайдіть у тексті і процитуйте відповідні рядки. 3. До кого звертається Святослав у «золотому слові»? Розкрийте зміст його звернення. Як ви вважаєте, чи актуальне воно для наших сучасників?
1 Н є м и г а — річка, що нині не існує; протікала по території сучасного Мінська. Дудутки — городок чи монастир під Новгородом.
На Дунаї Ярославнин голос чути,
вона, чайка незнаєма, рано квилить:
«Полечу,— рече,— я чайкою по Дунаєві,
омочу шовковий рукав у Каялі-ріці,
утру князю кривавії його рани на дужому його тілі». Ярославна рано плаче у Путивлі на заборолі, мовлячи: «О вітре, вітрило! Чому, господине, так сильно вієш ти? Чому мечеш ти хиновськії стрілки на своїх легесеньких крильцях на моєї лади воїв? Мало тобі було вгорі під хмарами віяти, леліючи кораблі на синім морі? Чому, господине, мої веселощі по ковилі розвіяв?» Ярославна рано плаче в Путивлі-городі на заборолі, мовлячи: «О Дніпре-Словутичу! Ти пробив єси кам'янії гори через землю Половецькую. Ти леліяв єси на собі Святослава насади1 до полку Кобякового. Прилелій, господине, мою ладу мені, щоб я не слала йому сліз на море рано». Ярославна рано плаче у Путивлі на заборолі, мовлячи:
«Світлеє і трисвітлеє сонце! Насади — великі човни з високими боками. Всім тепле і красне єси! Чому, господине, простерло гарячі промені свої на лади воїв, в полі безводнім спрагою їм луки звело, тугою сайдаки стягло?» Грає море опівночі, ідуть смерчі млою: Ігореві-князю Бог путь явить із землі Половецької на землю Руськую, к отчому злотому столу. Позгасали вечірні зорі. Ігор спить, Ігор не спить, Ігор мислю поля мірить од великого Дону до малого Дінця. Свиснув опівночі Овлур1 на коня за рікою, велить князю розуміти: князю Ігорю не бути кликаним! Гуде земля, шумить трава, вежі половецькії задвигтілися. А Ігор-князь поскочив горностаєм в очерет і білим гоголем на воду. Зметнувсь на борзого коня і скочив з нього сірим вовком. І помчав він до лугу Дінця, і полетів соколом під млою, забиваючи гусей і лебедів на сніданок, обід і вечерю. Коли Ігор соколом полетів, тоді Влур вовком помчав, струшуючи собою студену росу: підірвали-бо своїх борзих коней. Донець рече: «Княже Ігорю! Не мало тобі величі, а Кончакові — прикрості, а Руській землі — веселості!» Ігор рече: Овлур — половець, який утік на Русь разом з Ігорем. «О Донче! Не мало й тобі величі, бо леліяв ти князя на хвилях, слав ти йому зелену траву на своїх берегах срібних, одягав ти його теплою млою під тінню дерев зелених, стеріг ти його гоголем на воді, чайками на струмках, чернядьми на вітрах». Не така ж, говорять, ріка Стугна; мало води маючи, пожерши чужі ручаї і струмки, розширена в усті, юнака князя Ростислава погребла на дні при темнім березі. Плаче мати Ростиславова по юнаку князю Ростиславу. Поникли квіти жалобою, і дерево з туги к землі приклонилось. То не сороки заскрекотали — по сліду Ігоревім їздить Гзак з Кончаком. Тоді ворони не каркали, галки позмовкали, сороки не скрекотали, полози повзали тільки. Дятли стукотом путь до ріки вказують, солов'ї веселими піснями світ провіщають. Мовить Гзак Кончакові: «Коли сокіл до гнізда летить — соколича розстріляємо своїми золоченими стрілами». Каже Кончак до Гзи: «Коли сокіл до гнізда летить — то ми сокільця опутаємо красною дівицею». І каже Гзак Кончакові: «Якщо його опутаємо красною дівицею, не буде нам ні сокільця, ні красної дівиці, і почнуть нас птиці бити в полі Половецькім». Сказав Боян про походи Святослава, піснетворець часу давнього — Ярослава, Олега княжого: «Хоть і тяжко тій голові бути без пліч — зле і тілу без голови»,— Руській землі без Ігоря. «Сонце світиться на небесах — Ігор-князь в Руській землі», — дівчата співають на Дунаї, в'ються голоси через море до Києва. Ігор їде по Боричевім до святої Богородиці Пирогощої. Землі раді, городи веселі. Співавши пісню старим князям,
потім і молодим співати:
«Слава Ігорю Святославичу,
буй-туру Всеволоду, Володимиру Ігоревичу!» Здоров'я князям і дружині, Що стають за християни на поганії полки! Князям слава і дружині! Амінь.
Переклав Леонід Махновець
1. До якого фольклорного жанру подібний плач Ярославни? З якою метою він введений у текст «Слова...»? 2. Виділіть основні риси характеру Ярославни. Чи лише поразку Ігоря вона оплакує? Чим вас приваблює цей образ? 3. За допомогою ілюстрації Василя Лопати (с. 60) розкажіть про втечу Ігоря з половецького полону. Зверніть увагу, як йому допомагає природа. 4. Як ви вважаєте, чому так радо зустрічають Ігоря на рідній землі, адже він зазнав поразки в бою з половцями? 5. Розгляньте ілюстрації художника-графіка Володимира Фаворського (с. 53, 58). Чи допомогли вони вам уявити героїв «Слова...»? Схарактеризуйте за ними Ярославну та Святослава. 6. У чому полягає патріотичний зміст поеми? Аргументуйте свою відповідь цитатами з тексту. 7. Доведіть, що «Слово...» — високохудожній твір, тісно пов'язаний з усною народною творчістю. 8. Визначте ідею твору. У якому епізоді вона найяскравіше виражена? Процитуйте відповідні рядки. 9. Чи сподобався вам цей твір? Чим саме?
Літературно-мистецькі паралелі.
Василь Лопата (1941) — відомий український графік і маляр, заслужений художник, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка. Закінчив Київський художній інститут. Працював у творчій майстерні при Академії мистецтв. Найвідоміші твори: ілюстрації до поеми «Слово про похід Ігорів», «Кобзаря» Тараса Шевченка, творів Івана Франка, Миколи Гоголя тощо.
Вчимося аналізувати художній твір У «Слові про похід Ігорів» — пам'ятці давньої української літератури періоду Київської Русі — змальовано невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половців.
Цей твір пронизаний ідеєю, вираженою у «золотому слові» Святослава,— закликом руських князів до єднання у боротьбі проти ворогів Руської землі.
Основними персонажами «Слова...» є захисники Руської землі, передусім князь Ігор, мужній, але нерозсудливий, його син, Володимир Ігоревич, князь путивльський, Ігорів брат Всеволод Святославич, князь курський і трубецький, небіж Ігоря Святослав Ольгович, князь рильський, а також дружина Ігоря Ярославна. Серед героїв твору особливе місце посідає Святослав, князь київський. Автор не раз підкреслює успіх його походу про¬ти половців, коли Святослав полонив хана Кобяка. Перемога ця показана в епічних образах-гіперболах. Святослав «насту¬пив на землю Половецьку, притоптав горби і яруги, висушив потоки й болота».
Київський князь засуджує легковажну славолюбність Ігоря, що не погодили своїх дій з іншими князями, й разом з тим сумує, висловлює співчуття розбитим полкам та їх воєначальникам, намагається своїм закликом підняти всіх русичів для нового походу проти половців.
Найповніше у творі розкрито образ князя Ігоря. Автор відзначає його глибокий патріотизм, лицарську відвагу («Лучце ж бо потятим бути, аніж полоненим бути»), рішучість (нехтує лиховісними віщуваннями природи). Ігоря не лякає страшна небезпека; б'ючись до останнього, він завертає полки, що починають відступати.
Святослав називає новгород-сіверського князя «сміливим соколом», який, проте, виявив недалекоглядність, що стало причиною поразки. У неволі Ігор обмірковує план втечі, бо тільки наступними мудрими діями він може спокутувати свою провину перед народом, і люди готові простити невдалий похід нерозважливому, але хороброму, відважному, відданому батьківщині воїнові.
Поруч з Ігорем бачимо Всеволода, доблесть якого прославляється в піднесеному тоні. Він, як буйний тур, б'ється, пускає у ворогів стріли, рубає мечем ворожі шоломи...
1. Назвіть основні принципи аналізу художнього твору. Чи обов'язково слід визначати тему й ідею? Обґрунтуйте свою думку. 2. Що мав на меті автор, створюючи поему «Слово про похід Ігорів»? Сформулюйте ідею цього твору відповідними поетичними рядками. 3. Продемонструйте зв'язок «Слова...» і українського фольклору, навівши конкретні приклади. 4. Хто з художників і композиторів використовував мотиви давньої української пам'ятки у власних творах? 5. Чиї українські переклади «Слова...» ви знаєте?
Для тих, хто хоче більше знати Прочитайте і проаналізуйте переспів «Слова про похід Ігорів», здійснений Тарасом Шевченком. Вивчіть за бажанням цей уривок напам'ять.
Плач Ярославни
В Путивлі-граді вранці рано
Співає-плаче Ярославна, Як та зозуленька кує, Словами жалю додає:
«Полечу,— каже,— зигзицею,
Тією чайкою-вдовицею, Та понад Доном полечу, Рукав бобровий омочу В ріці Каялі, і на тілі, На княжім білім, помарнілім
Омию кров суху, отру Глибокії, тяжкії рани». І квилить-плаче Ярославна В Путивлі рано на валу: «Вітрило, вітре мій єдиний, Легкий, крилатий господине! Нащо на дужому крилі На вої любії мої, На князя, ладо моє миле, Ти ханові метаєш стріли? Не мало неба, і землі, І моря синього? На морі Гойдай насади-кораблі! Ати прелютий,— горе, горе! - Моє веселіє украв, В степу на тирсі розібгав!» Сумує,квилить, плаче рано В Путивлі-граді Ярославна, І каже: «Дужий і старий, Широкий Дніпре, не малий! Пробив єси великі скали, Текучи в землю Половчана; Носив єси на байдаках На Половчан, на Кобяка Дружину тую Святославлю. 0 мій Словутицю прекрасний! Моє ти ладо принеси, Щоб я постіль весела слала, У море сліз не посилала, Сльозами моря не долить!» І плаче-плаче Ярославна В Путивлі на валу, на брамі. Святеє сонечко зійшло. І каже: «Сонце пресвятеє! На землю радість принесло І людям, і землі — моєї Туги-нудьги не розвело. Святий, огненний господине! Спалив єси луги, степи, Спалив і князя, і дружину, Спали мене на самоті! Або не грій і не світи!.. Загинув ладо — й я загину!»
Переклад — передача особливостей змісту і форми художнього твору, написаного однією мовою, засобами іншої мови. Переспів — вірш, написаний за мотивами поетичного твору іншого автора.
Василь Цимбалюк, Українська література , 8 клас. Надіслано читачами з інтернет-сайту
українська література скачати, українська література книги, українська література онлайн
Зміст урокуконспект уроку і опорний каркас презентація уроку
акселеративні методи та інтерактивні технології
закриті вправи (тільки для використання вчителями)
оцінюванняПрактиказадачі та вправи,самоперевірка практикуми, лабораторні, кейси
рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
домашнє завдання
Ілюстрації ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
реферати
фішки для допитливих
шпаргалки
гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати
Доповнення зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
підручники основні і допоміжні
тематичні свята, девізи
статті
національні особливості
словник термінів
іншеТільки для вчителівідеальні уроки календарний план на рік
методичні рекомендації
програми
обговорення
Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.
Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.
