25-26. Спиридон Черкасенко. «Маленький горбань»

Материал из Гипермаркет знаний

Перейти к: навигация, поиск

Гіпермаркет Знань>>Українська література>>Українська література 6 клас>>Українська література: Спиридон Черкасенко. «Маленький горбань»

Спиридон Черкасенко
(1876-1940)

Спиридон Черкасенко народився на Херсонщині.
Спиридон Черкасенко за фахом — учитель, тож і не дивно, що перші його твори про дітей і для дітей. Доля письменника надзвичайно цікава: спочатку Херсонщина, де зростав, потім, здобувши вчительську освіту, — Катеринославщина й Донбас (в оповіданні, з яким ти сьогодні познайомишся, події будуть розгортатися саме в цьому краї), далі — Київ, Ужгород і, нарешті, Прага, яка стане для письменника останнім притулком на землі.
У народі кажуть: очі — дзеркало душі. Якщо говорити про письменників, то можна було б, мабуть, додати, що не лише очі, а й їхні художні твори — дзеркало душі. Тільки глибоко обдарована людина може так образно бачити звичне для нас навколишнє і, здавалося б, буденні речі перетворювати на казку:
«Насуплю я брови, — говорить зима, — І вітер з морозом повіє: Усе скрізь загине — рятунку нема! Під снігом замре, заніміє».
«А я засміюся, — весна відмовля, — І сонце пекуче засяє: Прокинуться луки, ліси і поля, Усе зацвіте, заспіває».
Одна з найцікавіших збірок С. Черкасенка — «Маленький горбань». До неї ввійшли оповідання та казки. Письменник створив також багато поетичних книжок, оповідань, п'єс.
Художні твори, з якими ти раніше знайомився на уроках літератури, куди тільки тебе не переносили: у ліси, у гори, за моря й океани. А сьогодні оповідання С. Черкасенка «Маленький горбань» перенесе тебе в шахтарську слобідку1 на Донеччину. Сподіваємося, тобі цікаво буде потрапити зараз на батьківщину Володимира Сосюри й Емми Андієвської (до речі, її творчість ти будеш вивчати в цьому ж навчальному році). Якщо ти зараз будеш не просто читачем, а уявиш, що знаходишся серед героїв оповідання «Маленький горбань», то неодмінно сприймеш його по-іншому: емоційніше, співчутливіше, відчуєш усі барви природи та її пахощі.
1 Слобідка — відокремлена частина великого села.

Радимо прочитати
Романтично-пригодницький твір С. Черкасенка «Пригоди молодого лицаря. Роман з козацьких часів».
Маленький горбань
І
Квітень. Свято.
Весело й шумливо на вигоні за шахтарською слобідкою. Ген далі до залізниці зібралась доросла молодь: парубки в червоних, синіх, зелених, жовтих сорочках під пояс, у піджаках і новеньких картузах, в гарних чоботях з блискучими халявами; дівчата в різнобарвних спідницях, у вишиваних сорочках, у намисті й стрічках, у новеньких хусточках — водять короля, співаючи пісень під гармошку, а деякі сидять просто на траві, дивляться на вигадливий танок, балакають, лущать насіння.
Малеча, ближче до хат, захоплена своїм, — дівчатка окремо, хлопчики окремо. Дівчатка, порозсідавшись невеличкими купками, граються в крем'яхи1; хлопці, поділившись на дві лави, змагаються в м'яча. Якого не прийнято, то й той сидить тут, осторонь, і з цікавістю стежить за грою.
Біганина, галас, регіт...
Халупка, де живе дід Антип з удовою-дочкою й онуком Павликом, стоїть край слобідки, нічим не огороджена, як і всі інші шахтарські хатки. За нею починається вигін, а за вигоном, через великий шлях, зелений тепера, — барвистий панський степ.
Світить сонечко, припікає. Тепло й радісно. Ясний, погожий день викликав з халупки навіть старого колишнього шахтаря, тепера шахтового конюха, діда Антипа.
Покурюючи люлечку, сидить він під вікном на призьбі2, а поруч його — Павлик. Обоє захоплені хлопчачою грою в м'яча, обом сіяють обличчя од великої втіхи: короткими, уривчастими вигуками й гучним сміхом вони виявляють своє задоволення, ніби самі беруть участь у грі.
— Ось глянь, дідусю... ось глянь на Проньку!.. тх-х-хи-хи-хи-и! — захлинається од реготу Павлик, нагинаючи голову аж до худих, гострих колін і коливаючи великим горбом.
— Хе!.. Здорово, шибеник!.. А, який, матері його мішок груш!.. Ну й біга... Ага, не влучив!.. Ні, брат, Проньку не влучиш! Пронька, брат, як тая куля, хе-хе-хе! — хвилюється й собі старий Антип, притупуючи ногою, й спльовує набік.
— Тхі-гі-гі-і-іх! — аж вищить, сміючись, Павлик.
— Гоп-гоп! Та-та-та-та!.. Хе-хе-хе! Втік, матері його мішок груш!.. Чий такий? — питає дід ще про якого-небудь меткого пустуна.

1 Крем 'ях — гладенький (часто заокруглений) камінець, що його використовують діти для гри.
2 Призьба — невисокий, переважно земляний насип уздовж стін хати знадвору.

— Який? Отой... найбільший? — перепитує Павлик і показує пальцем. -То ж тітчин Явдошин... Захарко.
— Ну й прудкий! Як заєць.
— Він, дідусю, тютюн курить.
— Ов?.. А, який! — обурюється дід. — Вишпарити поганця! Небезпременно вишпарити ремінякою. А, який! Тютюн... хм!.. А бігає здорово! Конем не доженеш. А-та-та-та! Ач, як ушкварив! Треба, треба буде Явдосі сказати. Вишпарити брикуна, щоб не привчався казна до чого!..
— Він, дідусю, й гроші в матері краде на тютюн.
— Ов?.. А, який!.. Гоп!.. Хе-хе-хе! Знов на Проньці маху дав... Ну й Пронька, матері його мішок груш!.. А того... як його... треба вишпарити...
— Дідусю... піду й я до них...
— Ти?.. Хм...
Дід Антип глянув скоса на Павлика, сковзнув очима по горбу, по глибоких, променистих, розумних очах його, що одсвічували далеко захованим тихим смутком, і одвернувся, наморщивши чоло й наїживши свої кострубаті сиві, як попіл, рясні брови.
— Хм... та-ак... туди, говориш?
— Еге.
— Розбишаки вони, сину. Ще битимуть. Ач, які зайдиголови!.. Пронька, Пронька — глянь, що виробля! А, який! — заминав дід мову.
Старому було ніяково. Не від того він був, щоб потішити онука. Незважаючи на його страшний, химерний горб, дід дуже любив хлопця. Але він гаразд знав вдачу всіх отих Захарків, Проньок та інших, знав, що за великим Павли-ковим горбом діти ще не вміють побачити чудового серця його, тому боявся, що пустуни зобидять хлопця: вже не раз доводилося йому, йдучи з роботи, рятувати Павлика й скубти за чуба напасників.
— Я, дідусю, до дівчат.
— До дівчат? — зрадів дід. — Хе-хе-хе! До дівчат, сину, можна... Дівчата, сину, — вони, той... не такі, як оті паливоди, хлопці. Вони тихі... оті дівчата. До дівчат можна — вони не зобидять.
Павлик пішов.
Дід Антип вийняв з рота люльку й дивився вслід онукові, як він ішов перехильцем, як качка, коливаючи своїм химерним горбом, і якось кумедно махав руками, вивертаючи долоні. Невеличка рідковолоса голівка його майже ховалася за горбом.
Старий журно похитав головою, крякнувши, ніби одганяючи геть сумні думи. Притоптавши люльку корячкуватим закоптілим пальцем, він сховав її в кишеню, підвівся, покрехтуючи, й пішов у хату спочивати.
— Павлику, до нас! — гукали дівчатка, вгледівши горбаня.
— В нас краще, Павлику, — перебивали інші.
— «У вас»... И-и, Боже сохрани!
— А ви не «Боже сохрани»? — змагалися дівчатка за Павлика.
Вони й справді любили з ним гратись, дивитись у його журні сині очі, слухати його поважну, навчаючу мову, коли він щось розповідав їм — або роз'яснюючи, як треба гратись, або розказуючи якусь цікаву побрехеньку чи довгу заплутану казочку.
II
Знав Павлик їх, тих казочок, чимало.
Ще як був меншеньким, довгими зимовими вечорами, коли набридне слухати, як бурхає за обмерзлим вікном завірюха, набридне дивитись, як скаче голка в худих материних руках, коли під свист вітру в грубі й дідове хропіння на лаві починає дріматись і злипаються очі, Павлик, бувало, каже матері:
— Спатки, мамо.
— Зараз, мій любий, — підіймає голову неня й одкладає набік шитво. — Ходімо, серце.
— Ти ж посидиш коло мене? — умовляється Павлик, роздягаючись.
— Посиджу, соколику, посиджу. Лягай, моя дитино.
— І казочку розкажеш?
— І казочку розкажу.
— А пісеньки співати не тре-е-ба, — надимає губенята й махає ручкою Павлик.
— Пісеньки не треба, — підтакує неня.
— Пісеньки такі сумні...
— Сумні, моя дитино...
— ... і ти знову плакатимеш од пісеньки.
— Плакатиму?.. Ні, любий, я не плакатиму... Спаси й помилуй Царице Небесна, — вкриває хлопця ряденцем і хрестить мати, присовує ослін до ліжка й умощується на нім.
— Ну да, плакати не треба, — щебече Павлик. — Голова болить тому, хто плаче. Ти, мамо, краще казочку.
- Казочку, казочку, моє серце. Спи з Богом!..
- Ну, розказуй. Оту — знаєш?.. Де зайчик сів під дубком та й пла-а-че... Павлик щулиться під ряденцем і лагодиться слухати.
- Гаразд, гаразд, — відповідає мати й починає довгу, цікаву казку про діда в червоних чоботях, брехливу козу рогату, про зайчика-побігайчика. — От зайчик злякався, вибіг з хати та й сів під дубком. Сидить та й плаче...
Та й пла-а-че, — притакує, співчуваючи зайчикові, Павлик, і страдаль-ницька тінь пробігає йому видочком, а великі очі його затягає сльозою.
З цієї сумної казкової пригоди Павликова думка починає потужно працювати. Мати скінчила одну казку, починає другу, про короленка й королівну, про Івасика-Телесика абощо, та Павлик уже не слухає, й материні слова тихим струмочком ринуть мимо.
І стоїть в думках Павликових темний, густий ліс із зеленими галявинами, а на одній галявині збудував собі зайчик манісіньку хатку, таку завбільшки, як у пайового Гектора, цепового собаки; круг тієї хатки походжає страшна, на-півоблуплена коза-дереза з великими та гострими рогами й чигає на зайчико-ве життя. З лісу, з-поза кущів, виглядають боягузи — грубий, вайлакуватий ведмідь-набрідь, завжди голодний вовчик-братик і хитра лисичка-сестричка. І стискається боляче серденько Павликове жалем до сердешного зайчика й жахом за його бідолашну долю.
- Мамо, — перебиває Павлик материну казку, — а зайчик-нобігайчик боїться кози?
- Що? Га?.. — не розуміє неня одразу несподіваного питання. — Боїться, боїться, моя дитино... Та ти, бачу, не слухаєш казочки. Може, вже годі?
— Ні, ні, я слухатиму, розказуй.
Знову точиться нитка перерваної казки. Павлик одразу силкується уважно слухати, але потроху думки його звертають знову до лісу з його хижими звірями й сердешними беззаступними зайчиками.
— Мамо, — знов питає Павлик, — і нащо та погана коза-дереза?
— Що?.. Нащо — коза?.. Так Бог дав, сину, — відповідає мати й гомонить далі.
І думає, думає, думає Павлик, аж поки йому голова втомиться, аж поки тиховійний сон потроху, непомітно склепить йому віки й од довгих густих вій його ляже на личко темна тінь. Та бистра думка його не заспокоюється. Скута, зв'язана своїм ворогом, міцним сном, вона ще борсається, рветься, живе.

Павлик бачить химерні, чарівні сни. Таких цікавих казок, як його сни, й неня не розкаже йому.
Пам'ять у Павлика прегарна, й він завжди пригадує свої сни до найменших подробиць і переказує їх дівчаткам, як нову казку, тільки ніколи не каже, що то сон, а з часом і сам забуває про те.
Павлик ріс, нешвидко ріс...
Через його страшний горб товариші цурались його, й він звик бути здебільшого самотнім, на самоті зі своїми думками, жив ними, тішився, розважався ними. Лагідний, добрий, гарний світ нениних казок зробив і ті думки його лагідними, а серце чулим до всяких пригод, що траплялися створінням малим та беззахисним. Павлик любив звірят, любив пташок і плакав, навіть зомлівав, коли при нім хто з хлопців розбивав пташині яєчка або скручував голови горобеняткам.
ІІІ
Підсівши до однієї купки дівчаток, Павлик почав гратись із ними в крем'яхи.
Хлопцям, мабуть, набридло гратись. За якусь дурницю вони посварились, позмагались, полементували трохи... Той, чий був м'яч, заховав свою власність у кишеню й рішуче сказав, що м'яча більше не дасть.
Захарко вхопив його ззаду за поперек, повалив на землю й надавив коліном.
— Смерті чи життя? — питав Захарко, піднявши над хлопцем кулака. Він чув і бачив, що так роблять і кажуть, борюкаючись, дорослі — парубки, та й собі ото робив так само.
Хлопець плакав під ним.
— Облиш! Не чіпай його! — гукнув на Захарка Павлик і ладен був і собі заплакати.
— Ов? — зареготав Захарко. — Чи не заступник заявився!..
— Бо як скажу дідусеві...
Захарко пустив хлопця й підійшов до Павлика.
— «Скажу дідусеві»... — перекривив він Павлика й показав йому язика. -Боюсь я твого дідуся!.. Ось як дам тобі по горбу, тоді йди, кажи своєму дідусеві, горбатий!
— Ну-ну! — оступились за Павлика дівчатка. — Йди геть! Як ви гралися, то ми не втручались до вас.
— Ме-ме-ме! — перекривив їх Захарко й вибив у однієї з рук крем'яхи.
— Кинь, не лізь до їх, — промовив Пронька. — Ходімо краще по катран3.
— Який же тепера катран? — спитав Захарко. — Ще нема.
— Досі є.
— Є вже, — запевнив хтось із хлопців.
— Нема...
— Авжеж є, — підтакнули дівчатка.
— Ну, ходімо, — сказав Захарко. — Як нема, то яєць жайворонячих пошукаємо. Хто з нами?
Всі, як один, підвелись і посунули в степ.
— Мо', й ми підемо? — вагалися дівчатка.
— Авжеж, ходімо. Катрану нарвемо.
— Нема ще?
— Є, сама бачила.
— Ходімо, Павлику?
Павлик не знав, чи йти, чи ні. Йому й кортіло, але вік не спитався дідуся. Дідусь досі спить, а матері дома немає.
Він глянув на хату: не видно було нікого.
— Дідусь спить, а я не спитався.
— Ми недалечко, Павлику.
— Зараз і додому, — умовляли його дівчатка.
Йти було недалечко. Зараз за вигоном, через великий шлях, починався розкішний цілинний4 панський степ.
Павлик і раніш любив ходити сюди, коли дідусь був у шахті, а неня у панів на поденщині. Діти були або в школі, або також на роботі, коло шахти, і Павлик не боявся самотою мандрувати в степ.
Любо було йому сковзатись чобітками по слизькій зеленій цілині, дихати на всі груди чистим, запашним повітрям, лягти де-небудь на горбочку й стежити за легенькими срібнокрилими хмарками в блакиті небесній. Або перейти балку й звідти дивитись, як розіслалися єн перед тобою, як на долоні, і рівні рядки шахтарських убогих халуп, і гостроверхі будівлі над глибокими шахтами, оточені високими валами сірого глею5, і закурені зверху височенні цегельні димарі коло тих шахт. Люди такі дрібні-дрібні здалеку, як комашня, хатки малі, й шахта не лякає своєю таємністю... А ти — ніби якийсь казковий цар над тим усім, або штом хочеться тобі знятись і полетіти ще вище, аж туди, де он тріпоче в блакиті своїми крильцями дзвінкоголосий жайворонок. Йому, мабуть, дуже гарно там, льно й усе видко.

3 Катран — рослина степів або напівпустель, що має велике листя й багато білих квіток.
4 Цілинний — так називають ще не оброблену й не орану землю.
5 Глей — пластична глина сизого, червоного та інших кольорів.
Дітвора, як овечки без вівчаря, розбрелись по веле-нському зеленому килимові: дівчатка шукали квітів, в'язали їх у пучечки, переплітаючи з волохатою, мітластою ковилою, а хлопці ганяли далеко один від одного й шукали катрану.
Павлик сів собі на горбочку й тішився з того: сині, як небо, очі його дивилися спокійно й задоволено. Чулим ухом ловив хлопець ніжну, дзвінку жайворонкову пісеньку, що висів недалечко від нього в повітрі й тріпотів крильцями. А думки — гарні-гарні, як і сни його казкові, тихо линули одна за одною, низались у пишний разок чарівної казки. Дівчатка порозбігались, а то яку б чудову нову казочку розказав їм Павлик про музйку-жайворонка, що літає високо-високо й розмовляє там з небом глибоким, з хмарками ясносяйними; кучеряві хмарки пливуть з далекого чужого краю, од самого моря, багато бачили вони, багато чули дивного, прегарного, і є їм що розповісти сіренькому музиці...
IV
— Гей! Ге-е-ей! Хло-о-опці! — гукнув Захарко, нахилившись над чимсь у траві. — Гніздо-о знайшов!.. Жайворо-о-оняче!..
— Та бре-е-е...
— Їй-бо-о-о!..
Павлик раптом насупився. Серденько йому тьохнуло й боляче занило од страху. Він хутко підвівся й перехильцем побіг і собі до хлопців та дівчаток, що нахилилися над манісіньким гніздечком, де лежало на дні четверо сіреньких, з ряботинням, яєчок.
— Іду я, брат ти мій, — розповідав тим часом із захопленням Захарко, — коли це споперед мене тільки — фррр!.. Я сюди: до-овго шукав, насилу знайшов.
— Ой-ой-ой, які ж гарні-і-сінькі! — аж присідала од радощів одна з дівчаток.
— Ги-и-и! Славнюсінькі, манюпусінькі, — підстрибувала друга, нлещущи в долоні.
— Ану, я в руки візьму, — простяг руку Пронька.
— Не чіпай! Не бери! — закричали на нього дівчатка.
— Чого «не чіпай»? Що вони — ваші, чи що?
— Авжеж не зачіпай, — уважно промовив Захарко, і Павликові на душі полегшало. Він знав, що коли Захарко не чіпатиме та ще й іншим накаже, то гніздечко буде ціле.
— Чого?
— Бо, як візьмеш у руки, то жайворончиха прилетить і зараз пізнає, що брали в руки.
— Ну, то що?
— І більш і не навернеться до гнізда. А ми даваймо от що зробимо: застромимо коло гнізда паличку, щоб знати, де воно, й приходитимемо дивитись щодня; як вилупляться жайвороненята, ми й позабираємо...
— Не треба забирати, — промовив Павлик.
— Чом — не треба? Шкода тобі?
— Авжеж, шкода: пташка плакатиме.
— И-и! Вже горбатий і скаже! — промовив Захарко. — Ти бачив, як птахи плачуть? Я он скільки горобенят драв і ні разу не бачив, щоб горобчиха або горобець плакали.
Пронька вже й паличку приніс. Застромили. Павлик одійшов набік, засмучений.
— Ходімо ще шукати! — гукнув Захарко.
— Ходімо.
— Гайда, хлопці, дівчата!..
За кілька хвилин хлопці знайшли ще одне гніздо й устромили коло нього паличку. Шукали ще.
Павлик сидів на траві й замислено, не кліпаючи, дивився в землю. Він думав про те, як прилетить пташка, побачить, що пташенят-діток немає в гніздечку, й жалібно пищатиме, битиметься крильцями, сіреньким тільцем об землю й шукатиме-шукатиме. А їх немає... їх Захарко забрав і пороздирав, як роздирав видраних горобенят...
Павлик здригнувся й хутко підвівся. Побачивши, що хлопці одійшли геть, він висмикнув із землі паличку коло гніздечка й закинув її в траву. Потім, не поспішаючи, пішов до другої.
— А що то ти, горбатий, робиш? — гукнув Захарко, вгледівши, що Павлик ухопився за паличку. — Га?.. Ось я тобі!..
— Хлопці!.. Та він і цю вийняв і закинув, — гукав Пронька, одшукуючи в траві перше гніздечко.
Павлик зблід, побачивши, що Захарко чимдуж наближається до нього, махаючи кулаками. Він скрикнув з жаху й заплакав.
Хижим звірям наскочив на нього Захарко, огрів кулаком по горбу, а коли Павлик упав, то він придавив його коліном і садив кулаками під ребра, під груди. Позбігались діти...
Павлик замовк.
— Що ти робиш? — кричали, плачучи, дівчатка, але боялись оборонити Павлика од озвірілого розбишаки Захарка й тільки верещали:
— Ой, не бий! Не бий!
— Ой, матінко! Він уб'є його!
Та вже хлопці стягли того з Павлика.
Побачивши, що Павлик уже не кричить і не плаче, а лежить із заплющеними очима, розкинувши руки й ледве дихаючи, діти, як сполохані горобці, кинулися врозтіч.
V
Павлик сидів уже й тихенько хлипав, коли дід Антип з дівчатками прибіг до нього.
— Ах ти ж, брат ти мій! А!.. — побивався дідусь, підіймаючи на руки онука. — Що наробили поганці!
— То все Захарко, діду, — щебетали одна поперед одної дівчатка.
— Трохи не вби-и-в...
— Еге... Трохи не задавив, та хлопці стягли.
— Ба який!.. Ах він паршивець!.. Ну, стривай же, я тебе доскочу! Начувайся... Мій хороший, мій любий... Болить, сину, де болить?.. — турбувався дід.
Павлик мовчав і тихо стогнав та заплющував очі, як дуже знеможений. Йому не так боліло, як злякався він. Сам лагідний, сумирний, він і давно не міг зрозуміти, від чого все те лихе, і воно завжди лякало його. Коли він угледів був, як горіли злістю, мов у вовченяти, хижі чорні очі Захаркові, то аж зомлів з жаху.
— Ну, нічого, сину! Вже йому це так не минеться, матері його мішок груш! — заспокоював Павлика старий Антип. — А не минеться! Якщо Явдоха не захоче вишпарити, то... я сам, своїми руками розмалюю йому спину, матері його мішок груш! А! Розбій учинив! Де це видано?..
— Його тепер не знайдете, діду, — розказували дівчатка, попереджаючи старого.
— Що? Не знайду?
— Еге... Він як заховається, то мати шукає-шукає...
— Ну, то брехня!.. Дід знайде!..
— Він на старій шахті ховається, на зданії...
— Або в шурф6 залізе та й сидить на драбині, а мати й боїться спускатись...
— Прохає ще, щоб виліз...
— Боїться, що впаде в шурф.
— Ну, то дурниця! Дід не Явдоха, не злякається... Лазив він і не по шурфах... Ото, диво яке! За вуха виволочу звідти...
Розбалакуючи отак з дівчатками, дід Антип приніс Павлика до хати, роздяг його і поклав у ліжко.
— їстки, сину, не хочеш?
— Ні, — прошепотів Павлик, заплющуючи оченята.
— Ну, то ось я чаю нагрію, а тим часом і мати прийде. Покрехтуючи, старий налив великого бляшаного чайника, поставив на плитку й почав розпалювати вогонь.

6 Шурф - вертикальний або похилий вхід до шахти з поверхні землі (гірнича виробка).

Стомлений, схвильований Павлик заснув.
Смеркало. З вигону чути було веселі парубоцькі й дівчачі співи. Дід зачинив віконце; світла не світив, щоб не розбудити онука. Сів перед печею й довго бурчав щось і покректував, набиваючи й запалюючи люльку. Ясно-червоне полум'я освітлювало його сиву, поруділу бороду, із закуреними кострубатими вусами, волохаті груди, що виднілися з-під розхристаної сорочки, виблискувало, вигравало на лисині, ніби намагаючись розгладити йому зморщене чоло, розсунути насуплені, настовбурчені брови, розвіяти його чорні думи.
А старий і справді замислився. Думав про те, яка доля судилася його любому, нещасному, калікуватому онукові, котрого всякий здолає зобидити.
— Ех, яка там доля таким! — зітхав дід. — 3 їхньою долею далеко не заїдеш. Жива ненька, живий дід, то й доля жива, а помремо... Ех, дала серце, та не дала вроди... А нема вроди, нема й щастя. І за віщо покарав Господь?.. І неня ж гарна, добра людина вдалася, хай Бог дає на здоровля... Він... це він, батько... це за нього, п'яницю, Господь покарав калікою. Та він умер... йому тепер байдуже...
— Що тут?.. Що сталося з Павликом? — вбігла в хату й нагло перебила дідові думки стурбована Павликова мати.
— Ссс!.. — замахав на неї дід.
— Спить? — прошепотіла вона й кинулась до ліжка, обережно нахилилася над хлопцем. Почувши, що він спить, мати підійшла до діда.
— Здоровий?.. Не скалічено його?
— Ні, — муркнув дід і витяг з рота люльку, — тільки перелякано, видимо, дуже.
— Хто? Дівчатка казали мені, що Захарко Явдошин.
— Він...
— У панів гості... кинула все та мерщій сюди. За віщо він його? Щось там заважав робити йому?
— Дурниці!.. Ну, та я завтра знайду його, поганця!.. Я йому покажу...
Дід ще довго мурмотів собі, покурюючи перед огнем, і вигадував у думках, як піймати маленького злочинця, а мати взяла дзиґлика, поставила коло ліжка й, важко зітхнувши, схилилася над Павликом. Очима, повними сліз і материної муки, дивилася вона в його бліде навіть у сутінку обличчя, обережно гладила по голівці, брала за худенькі ручки й здригалася, коли хлоп'я кидалося й скрикувало вві сні. Думки, темніші й безпорадніші дідових, гнітили їй серце...
VI
Павлик прокинувся од ранкового сонечка, що заграло йому на видочку цілим снопом золотистого, сіяючого проміння. Він повернув голову до вікна й посміхнувся.
— Ні, брат, то дурне!.. — почув Павлик із сіней якісь тупотняву й вовтузіння. — Од діда, паливодо, не вирвешся!.. Іди, не опирайся, а то за вуха втягну!
Павлик дивився на двері широко розплющеними очима й нічого не розумів. Озирнувсь по хаті — нікого не було.
Одчинилися з грюкотом двері, й дід Антип уніс на оберемку зляканого на смерть Захарка: хлопець борсався й дриґав босими ногами в повітрі.
Здивований і зляканий несподіванкою, Павлик підвівся й сів на ліжку.
— Встав, сину? — питав дід, щільно причиняючи за собою двері, щоб Захарко не чкурнув часом. — Ось, маєш... Насилу знайшов поганця! На стайні в солому зарився. Спасибі, хлопці сказали. Ну, тепер, розбишако, начувайся! Ми тобі дамо з Павликом.
Старий вхопив хлопця за плечі й підвів до ліжка.
— Бий, Павлику, бий його, паршивця, щоб не був таким уредним. Павлик заховав під рядно руки й злякано дивився на Захарка.
— Не хочеш?.. Бий...
— Я не бу-у-уду більш!.. — ревів бугаєм злочинець.
— Е, брат, то дурне! Хе... Він не буде! Ще б пак! Авжеж не будеш, бо ось як вишпаримо тебе з Павликом, то й десятому закажеш... А в мене, хлопче, ремінь до-о-обрий...
Дід пустив Захарка й почав шукати свого шахтарського пояса з доброї сириці.
— Де ж це він дівся? — клопотався дід. Захарко притулився до стіни в кутку й вив:
— Я не бу-у-уду...
У Павлика забриніли на віях сльози.
— Дідусю... ді... ді... дусю... він більш не буде, — промовив хлопець, ладний заплакати.
— Хто? — обурився дід. — Він не буде? Так, так, пойми йому віри. Він удруге й голову тобі провалить, на смерть заб'є... Та де він закинувся!.. Наче ж отут учора клав...
— И-и! — вив Захарко. — Я не бу-у-уду...
— Ага, ось! — зрадів дід, знайшовши нарешті те, чого шукав. — Ану, йди тепер сюди, паливодо, я тебе провчу...
— Не бу-у-уду! Ой не буду!..
Павлик хутко скотився з ліжка й, плачучи, підбіг до діда.
— Він... він не буде! Дідусю, ріднесенький... він... він... Павлик захлипав.
— От такої! — розвів руками здивований дід. — То це й ти плачеш?
— Він не буде, — говорив Павлик, утираючи сльози.
— Та як же тепер буде? — хвилювався старий. — То це, виходить, подарувати йому? Хороше діло! Він тобі й голову каменюкою просадить, а його за це по голівці?..
— Він не той... Авжеж, Захарку, ти не будеш більше битись? — хапався Павлик, щоб дід часом не встиг виконати своєї погрози.
— Я не буду, — почав заспокоюватись потроху Захарко: він бачив, що справа повертається йому на руку.
— Ми, дідусю, трохи пограємося із Захарком, — защебетав Павлик, помітивши, що дідусь уже вагається. — Пограємося, Захарку?..
— Оце дак так! — обурився старий, але не хотів журити онука й одійшов од хлопця. — Ну, та стривай... Це тобі так не минеться! Піду, нехай хоч мати тебе той... Ач, яким вовком дивиться!
Дід вийшов і защіпнув за собою двері.
— Давай, Захарку, в крем'яхи, — упадав коло хлопця Павлик. — Ось у мене є... га-а-арні...
Захаркові не хотілося, бо крем'яхи він уважав дівчачою грою, але не хотілося й прикрості зробити Павликові, що так ласкаво й запобігливо припрохував його.
— Давай, — згодився він і, зітхнувши, глянув на відчинене вікно.
Коли дід Антип з Явдохою, Захарковою матінкою, прийшли до хати, то, здивовані, зупинилися на порозі. Захарко з Павликом сиділи обойко долі й, сміючись весело, любенько грались у крем'яхи.
— Дідусю, — весело гукнув Павлик, побачивши старого, — він... Захарко зовсім не сердитий... він гарний... Ми тепер часто гратимемося з ним.
— А! А! Ну, ідо ти йому скажеш? — ляснув дід з обурення об поли руками. — Його вишпарити слід... А вій... га?.. Ну, щастя маєш? — посварився дід на Захарка пальцем, а тітка Явдоха ласкаво сміялась крізь сльози.
Відтворюємо прочитане
1. Зображені в оповіданні події відбуваються у: а) березні; б) квітні; в) травні; г) червні.
2. Дід Антип не дозволяв Павликові гратися з Пронькою, Захарком та іншими хлопчиками, бо:
а) вони значно старші від нього;
б) хлопці й так не приймуть його до свого гурту (тож навіщо зайве травмувати душу Павлика);
в) вони розбишаки, ще битимуть;
г) Павлик не вмів грати в їхні ігри.
3. Після побиття Павлика Захарко переховувався в: а) степу; б) стайні; в) одного з друзів; г) шурфі.

Аналізуємо зміст і особливості художнього твору
4. Які почуття викликало в тебе оповідання? Які моменти найбільше вразили?
5. Які риси вдачі прищепили неня й дідусь Павликові змалечку?
6. Що впливало на формування таких Павликових рис, як багата творча уява, ніжність і доброта, захист скривджених, справедливість? Дай відповідь на це запитання, використовуючи уривки з тексту.
7. Знайди і прочитай ті рядки, що свідчать про великий авторитет Захарка серед друзів. Як ти вважаєш, чи заслужив такої поваги Захарко, чи, може, це не повага, а щось інше? Обґрунтуй відповідь.
8. Як на твою думку, чи будуть і далі такі добрі стосунки між Захарком і Павликом, як у кінці оповідання?
9. Про кого йдеться наприкінці оповідання: «...ласкаво сміялась крізь сльози»? Як ти розумієш ці слова?
10. Знайди і прочитай той фрагмент оповідання, що відображений на малюнку. Чи таким ти уявляв його під час читання — якщо ні, то яким саме?
11. Які слова-паразити чи не на кожному кроці вживає дід Антип? Знайди інші лайливі й просторічні слова діда і скажи, як вони характеризують його. Чи трапляються у твоїй мові слова-паразити — якщо так, то як ти з цією звичкою борешся?
12. Яким бачився тобі степ, коли діти прийшли збирати катран (які рослини й барви виникли в уяві, пахощі яких трав було чути)?
13. Чого навчає цей твір?

Творчо мислимо

14. Перед читанням оповідання ми порадили тобі уявити, що ти знаходишся серед його героїв. Чи були моменти, коли хотілося втрутитися в перебіг подій, дати якусь пораду, щось змінити? Якщо так, то коли це траплялося і якими були б твої вчинки, поведінка?

Виконуємо домашнє завдання

15. Підготуйся до стислого переказування оповідання С. Черкасенка «Маленький горбань».
Характеристика образу

Літературні твори навчають нас жити — не повторювати своїх та чиїхось помилок. В оповіданні «Маленький горбань» виразно відчувається тепле й співчутливе ставлення автора до Павлика. І передається воно вже із самого початку оповідання. С. Черкасенко навчає нас бути справедливими та співчутливими, не байдужими до горя ближнього. Важливо вміти бачити не лише красу зовнішню, а й внутрішню, уміти відрізняти красу вдавану, позірну, і справжню, душевну. Адже як це важливо! Цього можна навчитися, якщо уважно проаналізувати поведінку, вчинки людини, її міркування й вислови (навіть мову), ставлення до неї тих, хто поруч. Отож, розмірковуючи про все зазначене вище, навчимося складати план до характеристики образу Павлика.
Перше, що впадає в око під час знайомства (чи то в житті, чи то в літературному творі), — це зовнішність людини: її вік, обличчя, постава, одяг. В оповіданні С. Черкасенка «Маленький горбань» зовнішність має особливе значення для характеристики образу Павлика, його внутрішнього світу. Отже, у першому пункті плану йтиметься про зовнішність Павлика.
Далі, стаючи свідком спілкування героя з дідом Антипом, а згодом з дівчатками й хлопчиками, дізнаємося про його внутрішній світ: як він міркує, яка його мова, як він поводиться в різних ситуаціях (особливо показовими є складні ситуації, наприклад пригода біля гнізда жайворонка). Отже, розкриваючи внутрішній світ людини, зазначаємо: а) її ставлення до старших і ровесників; б) думки, міркування; в) уподобання; г) мову; ґ) вчинки героя за різних обставин.
Насамкінець слід сказати про те, як ставляться автор і безпосередньо ти до героя твору.
Таким чином, орієнтовний план до характеристики персонажа має такий вигляд:
ПЛАН
1. Зовнішність Павлика (вік, риси обличчя, одяг тощо).
2. Внутрішній світ героя:
а) ставлення до старших і ровесників;
б) мова Павлика;
в) думки, міркування, фантазії та мрії хлопчика;
г) уподобання героя;
ґ) вчинки за різних обставин.
3. Ставлення інших героїв твору до Павлика.
4. Ставлення автора й читача до Павлика.
Звичайно, цей план можна доповнити, помітивши якусь цікаву рису, яку не розкриває жоден із пунктів плану.
Виконуємо домашнє завдання

Використовуючи складений план, напиши невеличкий твір-роздум «Зовнішня і внутрішня краса Павлика» або «Краса людської душі».

Перевіряємо себе
• Я вмію переказувати зміст оповідання С. Черкасенка «Маленький горбань».
• Я можу розкрити характер Павлика, його поведінку, вчинки.
• Я вмію складати план до характеристики образу Павлика.
• Я вмію висловлювати власні міркування про красу зовнішню і про красу людської душі.

Українська література. 6 клас. Авраменко О.М., Шабельникова Л.П.
Вислано читачами інтернет-сайту.


Українська література скачати, уроки з української літератури, реферати з української літератури, книги та підручники безкоштовно

Зміст уроку
1236084776 kr.jpg конспект уроку і опорний каркас                      
1236084776 kr.jpg презентація уроку 
1236084776 kr.jpg акселеративні методи та інтерактивні технології
1236084776 kr.jpg закриті вправи (тільки для використання вчителями)
1236084776 kr.jpg оцінювання 

Практика
1236084776 kr.jpg задачі та вправи,самоперевірка 
1236084776 kr.jpg практикуми, лабораторні, кейси
1236084776 kr.jpg рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
1236084776 kr.jpg домашнє завдання 

Ілюстрації
1236084776 kr.jpg ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
1236084776 kr.jpg реферати
1236084776 kr.jpg фішки для допитливих
1236084776 kr.jpg шпаргалки
1236084776 kr.jpg гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
1236084776 kr.jpg зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
1236084776 kr.jpg підручники основні і допоміжні 
1236084776 kr.jpg тематичні свята, девізи 
1236084776 kr.jpg статті 
1236084776 kr.jpg національні особливості
1236084776 kr.jpg словник термінів                          
1236084776 kr.jpg інше 

Тільки для вчителів
1236084776 kr.jpg ідеальні уроки 
1236084776 kr.jpg календарний план на рік 
1236084776 kr.jpg методичні рекомендації 
1236084776 kr.jpg програми
1236084776 kr.jpg обговорення



Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.

Просмотры










Конец Света - Начало Света
Личные инструменты